Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Решту авторських статей можна прочитати тут
Після оглядів на книги Свааба і Вааля я придбав іще одну працю, присвячену роботі мозку: «Як ми вчимося, і чому мозок навчається краще, ніж машина… поки що» Станісласа Деана (вікі). Книга мене дуже розчарувала, бо її автор ворог Локка (буквально) і критик концепції tabula rasa. Причому одразу на рівні ІДЕЙ, а не якихось поведінкових патернів та інстинктів. Це повне фіаско. Цей огляд буде присвячено іншій книзі, «Секретам нейропластичності» Девіда Іґлмена, але перш ніж перейти до неї, все ж скажу кілька слів щодо книги Деана і наведу лише кілька цитат із неї. Підхід до викладу матеріалу від самого початку книги спершу здавався навіть непоганим, мені це цілком імпонує. Тут він спробував візуалізувати, скільки важить людська ДНК у мегабайтах: «Попереднє програмування мозку і неможливе, і небажане. Неможливе? Але чому? Хоча б тому, що для докладного кодування всіх наших знань людській ДНК просто не вистачило б місткості. Наші двадцять три пари хромосом містять три мільярди пар “букв” A, C, G, T – молекул аденіну, цитозину, гуаніну та тиміну. Скільки інформації вони несуть? Інформація вимірюється в бітах, які можуть мати два значення: 1 або 0. Оскільки кожна з чотирьох букв геному кодує два біти (ми можемо записати їх як 00, 01, 10 і 11), наша ДНК містить загалом шість мільярдів бітів. Однак, як ви пам’ятаєте, у сучасних комп’ютерах ми вимірюємо інформацію байтами – послідовностями з восьми бітів. Отже, людський геном можна звести приблизно до 750 мегабайтів. Це місткість старомодного компакт-диска або невеликого USB-накопичувача! І це при тому, що у своїх розрахунках ми не врахували численні повтори, якими рясніє наша ДНК». Але вже на самому початку, окреслюючи план книги, Деан заявляє, що:
У другій частині книги, «Як учиться наш мозок», ми звернемося до психології та нейробіології. Особливу увагу буде приділено немовлятам – справжнім і неперевершеним машинам самонавчання. Згідно з новітніми дослідженнями, вони справді поводяться як юні фахівці зі статистики. Їхня вражаюча інтуїція у сферах мови, геометрії, чисел і статистики підтверджує: немовлята можуть бути ким завгодно, але тільки не «чистою дошкою», tabula rasa. Від народження дитячий мозок уже організований, він висуває гіпотези щодо зовнішнього світу від самого першого дня. Крім того, діти мають значний запас пластичності, що виявляється в безперервних змінах синапсів. У межах цієї статистичної машини спадковість і середовище не протистоять одне одному – навпаки, вони діють спільно. Результатом є структурована, але пластична система з унікальною здатністю до самовідновлення після травм і переорієнтації вже наявних нейронних мереж на опанування навичок, не передбачених еволюцією, – наприклад, читання або математики.
За винятком критики Локка, цей набір води сам по собі цілком нормальний. Про нейропластичність було б цікаво почитати. Але, на жаль, тут більше води й загальних слів, ніж змісту та цікавих прикладів. Спочатку здавалося, що, висловивши свої філософські погляди у вступній статті, він перейде до якоїсь конкретики про мозок. Та замість цього він далі почав навертати у свою віру. Ось, наприклад, підсумковий висновок із першого розділу книги: «Наш мозок — не просто пасивний приймач сенсорних імпульсів. Від самого початку він володіє набором абстрактних гіпотез — знаннями, накопиченими внаслідок дарвінівської еволюції та проєктованими на зовнішній світ. Хоча не всі вчені погоджуються з цією точкою зору, я вважаю її ключовою: наївна емпірична філософія, що лежить в основі багатьох сучасних штучних нейромереж, хибна. Навряд чи при народженні наші нейронні мережі абсолютно дезорганізовані й позбавлені будь-яких знань узагалі. Такого просто не може бути. Навчання — і в людини, і в машини — завжди починається з певного набору апріорних гіпотез. Ці гіпотези система проєктує на дані, що надходять, а потім обирає ті, які найкраще узгоджуються з поточними умовами». Просто черговий кантіанець і любитель романтичної філософії воює зі злими емпіриками, доводячи, що він не просто якийсь пасивний лох і апарат для сприйняттів. Доказ на рівні «мені здається, що емпірики — ідіоти, тож у них нічого не вийде» — це щось. Ні, я не проти таких творів і сам пишу в подібному стилі. Але просто читати набір гасел, спрямований на вербування читача до певної філософської школи, — це не те, заради чого я відкривав цю книжку. Тож я сумлінно прочитав 1/4 книжки Деана, а далі вже переглядав по діагоналі. Основна мета книжки — пропаганда нового методу виховання на основі системи Монтессорі. Далі читати було нецікаво. Книжка багатообіцяльно починалася з назви про те, що машини не можуть навчитися думати, «поки що». Але по суті чоловік у книжці просто волає про те, що людина настільки крута, що машинам навіть тисячі років розвитку не допоможуть зрівнятися з нашою величчю. І, власне, на цьому тема вичерпується. Цінність книжки — майже нульова. Корисна лише для тих, хто хоче в боях проти емпіриків (тобто проти мене) виглядати переконливо, посилаючись на сучасного вченого.
Географія мозку
Після цього малокорисного прикладу пропаганди кантіанства довелося взяти іншу книжку, щоб дізнатися щось по суті про мозок. Як уже було заявлено, це «Секрети нейропластичності» Девіда Іґлмена, хоча це переклад з української, а сама книжка в оригіналі називається Livewired: The Inside Story of the Ever-Changing Brain, і вийшла вона зовсім недавно, у 2020 році. Її без проблем можна знайти в інтернетах російською, наприклад на Флібуcті. І я всім рекомендую її до прочитання. З перших 40 сторінок стає очевидно, що вона незрівнянно краща за книжку Деана. Не лише тому, що вона краще лягає в концепцію Локка (хоча й тому теж), а й тому, що він не волає в кожному розділі про те, що «чиста дошка» — це помилка, або про те, що це не-помилка. Це більше схоже на працю вченого, і експериментальних прикладів тут поки що набагато більше, ніж міркувань про те, як правильно філософствувати про глобальні підвалини людства. Як завжди, підтверджується стара істина, що в спірних питаннях можна запросто знайти двох різних учених, які, будучи однаково фаховими, доводитимуть діаметрально протилежні речі. А отже, відмахнутися посиланнями на «наукадовела» досить складно.
«Незрячим людям властивий неймовірно загострений слух. Так, у Бена Андервуда у віці двох років перестало бачити ліве око. Мати відвела його до лікаря, і невдовзі обстеження виявило в хлопчика рак сітківки обох очей. Опромінення й хіміотерапія не дали результатів, і Бену в три роки видалили обидва ока. А до семи років він самостійно опанував корисну, але дуже вже несподівану методику «зору»: клацав язиком і вловлював луну від навколишніх предметів. Таким чином він навчився розрізняти, де розташовані, наприклад, дверні прорізи, люди навколо нього, припарковані автомобілі. Хлопчик опанував техніку ехолокації: посилав звукові хвилі й ловив їхні відбиття від предметів».
Одна з великих ідей книжки — мозок настільки гнучкий, що аргументи про генетичну зумовленість секторів мозку теж варто переглянути. Не повністю, але в багатьох випадках. Наприклад, він довів на експериментальних прикладах, що «карта тіла» в мозку змінюється, і те саме стосується секторів сенсорного сприйняття. Наведений вище приклад із розвитком слуху в сліпих — класика цієї теми. Тут цікаве інше. Виявляється, що в разі будь-якої навички в людини виходитиме тим краще, чим більше «території» мозку зайнято під це завдання. Зона, що відповідає за зір, починає працювати зі слуховою інформацією (і з тактильною тощо). Нейрони з держави «Слух» починають завойовувати державу «Зір» і змінювати карту мозку. За ідеєю, це ж стосується навіть більш специфічних навичок: наприклад, якщо гра на скрипці локалізована в мозку поруч із їздою на велосипеді, то, вочевидь, тренування зі скрипкою найшвидше витіснять навичку їзди.
Найголовніше, що відкрив Іґлмен, — це те, що навіть якщо зав’язати людині очі, зорова кора мозку починає реагувати на звуки (чого до цього моменту не робила) вже за годину. Звісно, вона реагує слабко, не йнячи жодної міри сліпим людям, але реагує. Мозок перебудовується буквально відразу. І звідси постає проблема, а почасти й її розв’язання, щодо природи сновидінь. Іґлмен припускає, що ми бачимо сни, бо «держава Зір» не хоче втрачати свої володіння через таку банальну причину, як сон. Тому зона, що відповідає за зір, активізується уві сні, аби не дати сусіднім нейронам приводу до захоплення надлишкової території. Ще десь із 2017 року я іноді в приватних розмовах люблю абстрактні міркування на кшталт «а що, якби ми вживили в мозок чип-приймач для блютуз-сигналів із камери, підвішеної на дроні». Мене цікавило, зокрема, і те, як сприйматиметься ця картинка, і що буде, якщо під’єднати не дві камери (як два ока), а, скажімо, три камери або більше. Та й узагалі я часто замислювався над різними іншими гіпотетичними трюками, як-от автономна рука, керована силою думки, у дусі «Сімейки Адамсів» (до речі, через два роки після написання цієї нотатки я таки побачив реалізацію цієї ідеї); або що буде, якщо в одну черепну коробку вмістити два різні мозки, але під’єднати їх до однієї сенсорної системи. Загалом варіантів багато, але я, мало що знаючи про фізіологію, вважав їх цілком реальними, робочими варіантами, виходячи просто з принципів філософії матеріалізму. У більшості випадків мої співрозмовники крутили пальцем біля скроні, не вірячи в те, що ми можемо навіть просто замінити очі камерами, не те що ставити їх на дрон, який навіть не є частиною нашого тіла.
Мозок як унікальна платформа для гаджетів
Отже, книга Іґлмена для мене — приємне відкриття, бо він ставиться до сенсорних органів так само, і припускає все те саме, що й я, але обґрунтовує це великою кількістю прикладів із реальної біології, генетики та актуальних технологічних експериментів. Основний його тезис простий. Мозок — як комп’ютер, що може розшифрувати будь-яку інформацію, якщо вона справді має якусь цінність, а яким саме чином ця інформація потрапить до нього — неважливо. До такої міри все це неважливо, що, за ідеєю, якщо прикрутити до нас штучний ехолокатор, то мозок невдовзі створить окрему «зону ехолокації», і ми цілком зможемо користуватися цим видом орієнтації в просторі не гірше за кажана. Так, біологія визначила нам 5 основних каналів сприйняття, але це річ ситуативна. Природа ніби передбачила, що якщо з часом у нашого виду замість нігтів з’являться кігті, то ми зможемо ними керувати. Які «обвіси» будуть на нашому «персонажі» — річ другорядна, хоч і не випадкова. Лише завдяки науці ми тепер зможемо (за бажання) довільно втручатися й установлювати такі «обвіси», які захочемо. Навіть той факт, що мозок може сприймати інформацію зі слухового апарата, — уже неймовірний. Бо до цього він отримував інформацію не у вигляді буквально електричних імпульсів і аж ніяк не у форматі двійкового коду. Однак, отримавши зашифровану інформацію, по суті зовсім іншою «мовою», мозок дуже швидко вчиться зчитувати її й чує звичні для нас звуки, слова тощо.
Звісно, в цій книзі теж немає залізобетонної аргументації, а радше є набір висновків із набору певних експериментів. Як робочу гіпотезу автор приймає, що «сектори» мозку можуть формуватися залежно від типу вхідної інформації. Тому «зорова» зона в голові формується через наявність у нас органів зору, тобто очей, і не є вродженою. Він підтакує концепції Локка, але суворо довести свою думку не може (як, власне, не можуть довести й протилежного). Тут можна сказати, що якби за зір відповідала суворо одна зона, то після її вирізання з мозку сліпота була б невиліковною. Однак це не так, а отже, радше очі є причиною, а функціональна зона зору — наслідком. На заваді цьому стоїть лише те, що функціональні зони зазвичай однаково розподілені в усіх людей. Це не випадковість, а очевидний результат еволюції та тривалого існування з п’ятьма стандартними органами чуття. Через це може створюватися враження, що мозок людини спеціально створений під певний набір функцій. Але цілком можливо, що це хибне судження, засноване на простій констатації підсумкового факту, яке аж ніяк не допомагає зрозуміти природу мозку та суть його еволюції. І все ж навіть на рівні простого переліку наведених у книзі прикладів вона все одно на порядок краща за попередню. Далі я переважно наводитиму великі цитати з книги:
«Іноді розширення сенсорних можливостей відбувається ненавмисно. Багатьом людям роблять операції з видалення катаракти та усунення помутніння рогової оболонки ока шляхом її заміни на синтетичну. Як з’ясувалося, природна рогівка блокує ультрафіолетове світло, а штучна, що її замінює, — пропускає. У підсумку пацієнти з пересадженою рогівкою відкривають у собі нову здатність сприймати оком кольори електромагнітного спектра, яких раніше бачити не могли. Так, інженеру Алеку Комарницькому пересадили штучну рогівку, і тепер він помічає навколо деяких об’єктів ореол синювато-фіолетового кольору, який ніхто, крім нього, не бачить. Уперше він помітив таке наступного дня після операції, глянувши на шорти сина із символікою бейсбольної команди Colorado Rockies. Для всіх шорти були чорними, однак Алек побачив, що тканина випромінює синювато-фіолетове світіння. Коли допитливий інженер помістив на опероване око ультрафіолетовий фільтр, колір шортів одразу став чорним, яким його бачили всі інші. Якщо в приміщенні ввімкнути лампу «чорного світла» (що випромінює лише ультрафіолетове світло), ви нічого не побачите, зате для Алека приміщення заллється яскравим пурпуровим сяйвом. Нова надздібність, що дає змогу сприймати колір поза межами видимого людині спектра, збагачує зоровий досвід Алека новими враженнями, коли він милується заходами сонця, квітами в саду або дивиться на вогонь пальників газової плити».
[…]
У штаб-квартирі нашого проєкту Neosensory інженер Майк Перротта якось під’єднав до одного з вібротактильних браслетів інфрачервоний сенсор. Увечері, надягнувши для проби цей браслет, я пішов між будівлями неосвітленою вулицею і раптом відчув вібрації на зап’ясті. Спершу я нічого не зрозумів. Звідки тут, на вулиці, взялося інфрачервоне випромінювання? Напевно, це помилка кодування або з самим браслетом щось не так, подумав я. Але все ж пішов у напрямку сигналу, і чим далі йшов, тим більше він посилювався. У підсумку сигнал привів мене просто під інфрачервону камеру спостереження, оточену світлом від інфрачервоних світлодіодів. Зазвичай ми не бачимо вуличних камер нічного спостереження, що підглядають за нами, зате вони негайно виявляються, якщо у вас на руці є віконце в цю частину світлового діапазону.
Аналогічним чином зоровий досвід розширюють і в тварин. Так, у 2015 році вчені Ерік Томсон і Міґель Ніколеліс під’єднали детектор інфрачервоного світла безпосередньо до мозку щура і переконалися, що він навчився використовувати нову можливість. Щур виконував тестові завдання, в яких від нього вимагалося бачити інфрачервоне випромінювання й керуватися ним під час вибору запропонованих варіантів дій. Коли до соматосенсорної кори тварини під’єднали один детектор, їй знадобилося сорок днів, щоб навчитися виконувати завдання. В іншому експерименті Томсон і Ніколеліс імплантували іншому щуру три додаткові електроди, і він навчився виконувати завдання всього за чотири дні. А потім інфрачервоний детектор імплантували вже безпосередньо у зорову кору, і цьому щуру знадобився лише день, щоб опанувати завдання.
Інфрачервоний сигнал, що надходив, на перевірку виявився просто ще одним типом даних, якими може скористатися мозок щура. Не має значення, якими шляхами дані потрапляють у мозок; головне, щоб потрапляли. Що важливо: додавання інфрачервоного детектора жодним чином не порушило нормального функціонування соматосенсорної кори; як і до імплантації, щур вільно користувався вусиками й лапками, щоб орієнтуватися в просторі. Навпаки, нове чуття легко додалося до вже наявних.
[…]
Підводний робот Starfish («Морська зірка») на ходу вибудовує модель свого «тіла» і в процесі вчиться, які рухи йому доступні. Програмування в традиційному сенсі йому не потрібне; він самостійно вивчає свою будову. Як немовля смикає ручками-ніжками, так Starfish пробує здійснити якийсь рух і оцінює наслідки: за показаннями гіроскопів визначає, наскільки при цьому нахилилося центральне «тіло». Витягуючи кінцівку, робот не отримує інформації ані про свою будову, ані про характер взаємодії із зовнішнім середовищем, але зворотний зв’язок звужує простір можливостей: інакше кажучи, скорочує кількість варіантів для побудови гіпотези про те, чим він є. Потім настає черга наступного руху, але він буде не випадковим, оскільки робот намагатиметься ще чіткіше окреслити межі гіпотез, що лишилися після попереднього руху.
Обираючи кожен наступний рух так, щоб іще сильніше роздрібнити поле гіпотетичних можливостей, Starfish дедалі виразніше прояснює картину будови свого «тіла». Самонавчаючись, робот звикає використовувати власні приводи, і якщо ви від’єднаєте одну його кінцівку, він переосмислить модель своєї будови з урахуванням її відсутності. Як Термітатор: коли Сара Коннор спалила його й переламала йому ноги, він продовжував функціонувати, хоча вже з іншою будовою тіла, і, як і раніше, переслідував свою мету.
Створювати роботів, що самонавчаються, — шлях ефективніший і гнучкіший, ніж програмування на заздалегідь заданий набір рухів. Ось і Мати-природа, маючи лише кілька десятків тисяч генів для конструювання живих істот, вочевидь, не може запрограмувати весь спектр потенційних дій, які вони могли б здійснювати в умовах реального життя. Який же в неї лишається вихід? Правильно, вибудувати систему, яка сама себе пізнає.
У книжці було описано експеримент 2008 року, де мавпа з двома здоровими й робочими руками змогла керувати ще й третьою рукою, механічною. Я згадую це побіжно, хоча, звісно, це дуже важливий і цікавий момент. Але процитувати хочу те, що йде вже після цього факту, що ще епічніше:
Джен, і в мавп у дослідах із маршмелоу робокінцівка була приєднана не безпосередньо до тулуба, а через пучок кабелів. Якби нам удалося перейти на бездротовий формат, роборуці зовсім не обов’язково було б перебувати в одному з нами приміщенні. Чи можливо керувати роботом, який мешкає на іншому краю планети? Ще й як можливо! Ба більше, таке вже відоме. Кілька років тому в Університеті Дьюка нейробіолог Міґель Ніколеліс із групою колег імплантували електроди в мозок макаки-резуса (це знову був самець), яка в реальному часі керувала ходою робота, що перебував в іншій частині світу. Мавпа ходила біговою доріжкою, а сигнали з її моторної кори записувалися, кодувалися в двійковий код і передавалися через інтернет — до лабораторії в Японії, де їх транслювали роботові. І півтораметровий робот вагою 90 кг пересувався лабораторією, в точності повторюючи манеру ходи макаки, ніби був її металевим двійником.
(Розписування технічної реалізації я пропускаю).
Коли сам принцип було наочно продемонстровано, дослідники в Дьюці вимкнули тренажер. Але мавпа все ще бачила свого аватара на екрані й думала про ходьбу. А тим часом робот у Кіото продовжував походжати лабораторією, оскільки сигнали моторної кори макаки й далі транслювалися йому. Так само Джен подумки уявляла рухи, а роборука виконувала їх. Видається, що в не надто віддаленому майбутньому ми майже неминуче отримаємо роботів, керованих силою думки, на виробництві, у підводному середовищі, а може, й на поверхні Місяця, і керуватимемо ними, не полишаючи затишних, обжитих диванів. Після ґрунтовних тренувань наші кортикальні карти включать до свого складу приводи й детектори роботів, які стануть нашими телекінцівками й телесенсорами.
Непоганий приклад, що ілюструє буквально новий досвід, якого не має більшість людей і який навіть важко уявити, доки не отримуєш нової функціональності: «Ливарник Найджел Окленд унаслідок нещасного випадку на виробництві втратив руку до ліктя. Нещастя зламало його фізично й морально, але йому поставили чудовий біонічний протез. Мозок Найджела посилає команди неушкодженим нервовим волокнам і м’язам, сигнали інтерпретуються біонічною начинкою протеза, і він плавно рухається більш ніж у дюжині напрямків. А фокус ось у чому: попросіть Найджела повернути зап’ясток. Він підніме руку й поверне долоню, а вона собі далі, як ні в чому не бувало, продовжить обертання, поки не повернеться навколо своєї осі раз, другий, і так і крутитиметься повільно, мов дзиґа, доки Найджел не зупинить її. Отже, тіло в Найджела краще, ніж у вас, у тому сенсі, що має менше обмежень і більше ступенів свободи руху. Під час конструювання роборуки біоінженери збагнули, що нерентабельно постачати її зв’язками й сухожиллями, які обмежують діапазон руху живої кисті. Як припускається, Найджел здатен генерувати думки, на які ми не здатні (скажімо, «Нехай рука й далі повертається» або «Зараз одним рухом руки вкручу лампочку»)».
Цікаво те, що в межах робочої гіпотези Іґлмен пропонує дивитися на мозок як на місце співіснування окремих клітин. У самому цьому уявленні нічого особливо нового немає, про це ж говорив і Свааб. Але зазвичай мається на увазі певна колективна робота, співпраця цих клітин, де вони приязно спілкуються одна з одною, встановлюючи зв’язки. Іґлмен пропонує дивитися на це інакше: кожна клітина — егоїстичний індивідуаліст. Її мета — поневолити сусідню й урятуватися самій або, в найгіршому разі, отримати більше поживних речовин коштом сусідів. Це, певною мірою, класичний атомістичний підхід. І Іґлмен каже, що за такої гіпотези можна пояснити більшу кількість явищ у роботі мозку. Не знаю, чи так це, але гіпотеза ґрунтовна. І трохи сумних новин:
«Пам’ятаєте, у фільмі «Матриця» Нео і Трініті знаходять на даху будівлі вертоліт В-212. Нео запитує: «Ти вмієш керувати таким вертольотом?». Трініті відповідає: «Поки що ні», а сама телефонує колезі й просить «програму пілотування для вертольота В-212». Колега шаленими темпами стукає по клавіатурах комп’ютерів і за якісь секунди завантажує в мозок Трініті потрібну програму. Вони з Нео забираються у вертоліт, Трініті сідає за штурвал і майстерно маневрує між будівлями. Кожному припало б до душі таке майбутнє, та тільки нам його не бачити. Чому? А тому, що пам’ять є функцією всього, що раніше в ній уклалося. У когось знання про те, як пілотувати вертоліт В-212, можуть бути закодовані за принципом подібності до керування мотоциклом. Інша людина, можливо, з дитинства вміє їздити верхи, і тому її знання про пілотування можуть спиратися на моторну пам’ять керування поводами. У третього ті самі знання зберігаються в контексті відеоігор, якими він захоплюється з дитинства. Кожен по-своєму засвоює навичку пілотування вертольота, тож неможливо скласти стандартний набір інструкцій для завантаження в будь-який мозок. Інакше кажучи, «мозкові» інструкції з пілотування вертольота, на відміну від комп’ютерних, не є файлом, що підвантажується; навпаки, ці знання міцно прив’язані до всього життєвого досвіду, пережитого особисто вами. Ранній досвід вибудовує в мозку внутрішнє місто пам’яті, в якому кожен новоприбулий мешканець має відшукати свій і тільки свій унікальний куточок».
Загалом книгу я цитую трохи неточно, використовуючи українську версію назви, перекладену російською. Але російською мовою вона вийшла під назвою «Живий мозок. Дивовижні факти про нейропластичність і можливості мозку». Посилання, де її можна завантажити на Флібусті, я вже наводив, але тепер дублюю ще раз. І читання цієї книги я, по суті, вже завершив. Книга дуже гідна, поки що це найкраще з того, що я читав за останній місяць (або десь на рівні з книгою Керролла про бозон). Так, як і попередні, вона ангажована, і цього разу — на користь гносеологічного емпіризму. Хоча я сам є прихильником цього підходу, все ж закрадається відчуття, що автор намагається видавати бажане за дійсне. Втім, якщо він це й робить, то дуже вправно. Причому автор не є, як можна було б подумати з його «локківської» концепції, також і «механістичним матеріалістом» у найгрубішому значенні цього слова (поміж іншим, він, судячи з усього, приймає аргументи Канта щодо апріорності часу й простору). Він радше «органіцист» і критикує сучасні програми ШІ саме через їхнє прагнення створювати механізми, а не копіювати моделі природи. У цьому плані я з ним цілком згоден. Так само послідовний він і в тому, яких висновків слід доходити з емпіризму щодо «особистості», і цілком обґрунтовано каже наприкінці книги:
«Загалом ми йдемо життям із відчуттям, що є «я», а окремо від мене є світ. Але, і це ми вже обговорили, те, ким ви є, ваша особистість набуває форми внаслідок взаємодії з середовищем існування, багажем вашого досвіду, з вашими друзями, ворогами, культурою, світоглядом, епохою — словом, з усім, що вас оточує. Попри всю похвальність таких атестацій, як «він сам собі господар» або «вона незалежна у своїх судженнях», насправді у вас немає ані найменшої можливості відокремити себе від усього багатства контексту, в який ви вбудовані. Не існує вас поза й окремо від усього. Саме ваше зовнішнє середовище сформувало ваші погляди, переконання й сподівання, усе ваше єство зовні й зсередини, як скульптор висікає свій витвір із брили мармуру. Дякую тобі, животворна нейронна мережа нашого мозку: завдяки тобі кожен із нас і є цілим світом».
А трохи вище він підсумував усю свою книгу, виводячи такі 7 принципів:
— Віддзеркалюй реальність. Будь-який мозок підлаштовується під вхідні дані, що надходять до нього.
— Не нехтуй жодними вхідними сигналами. Мозок уміє пустити в діло будь-які дані, що надійшли.
— Залучай будь-які органи. Мозок навчається керувати довіреним йому тілом, яким би воно не було влаштоване.
— Зберігай цінне. Мозок розподіляє свої ресурси, зважаючи на актуальність.
— Ізолюй стабільні дані. Залежно від характеру вхідних даних одні частини мозку виявляють більшу гнучкість, ніж інші.
— Конкуруй або помри. Пластичність мозку є наслідком боротьби компонентів системи за виживання.
— Слідуй за фактами. Мозок вибудовує внутрішню модель реальності й, виявивши, що його передбачення не справдилися, негайно перебудовується.