Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Решту авторських статей можна прочитати тут
Розглянувши більшість знаменитих лікарів перших 20-30 років XIX століття, ми намагалися загострювати увагу на тих, хто або був радикальними матеріалістами, або настільки близькими до цього, що, навіть не кажучи про філософію нічого конкретного, фактично працювали на матеріалістичну школу й сприймалися романтиками як ще небезпечніші вороги духовності. Нагадую, що на сайті вже є статті про таких французьких авторів, як Ксав’є Биша, Антельм Рішеран, Філіпп Пінель, Ламарк, Мажанді, Лаплас, Бруссе, Жорже, і в цих статтях розсіяно відомості, дрібніші, і про різних інших авторів, зокрема Ескіроля, Прево, Лаеннека тощо. Деякі з цих авторів уже були дуже поміркованими, принаймні навіть Пінель. Але їх іще можна було, за бажання, використати на користь матеріалістів. Однак було вирішено розглянути принаймні одного лікаря, який спирався майже на всіх згаданих вище, але водночас доклав усіх зусиль, щоб його ідеї працювали на консервативні погляди монархістів та ортодоксів, — це був Нікола-Філібер Аделон (1782-1862). Це значуща постать другого ешелону в історії французької медицини XIX століття, яка зробила важливий внесок як великий організатор науки, теоретик судової медицини та видатний енциклопедист. Він не здійснив фундаментальних відкриттів масштабу Лаеннека, Мажанді чи Флуранса, але відіграв помітну роль систематизатора й посередника між різними фізіологічними школами.
Він народився в місті Діжон, а медицину вивчав уже в Парижі. Був другом і учнем відомого паризького анатома, професора Франсуа Шоссьє (його систематичні таблиці надзвичайно високо цінували багато лікарів, зокрема Бруссе). У 21 рік (1803) Аделон став одним із засновників Паризького анатомічного товариства, а 1809 року здобув докторський ступінь за дисертацію про функції шкіри. Разом із Шоссьє він опублікував видання книги Джованні Баттісти Морганьї «De sedibus et causis morborum per anatomen indagatis» (1820-23). Тоді ж Аделон виступив як ключовий співавтор монументального «Медичного словника» в 21 томі (1821-28), створеного у співпраці з П’єром-Огюстеном Бекларом і Лораном-Теодором Бієттом. Приблизно в той самий час він узяв участь у написанні «Універсальної біографії» Франсуа-Ксав’є Феллера, а також «Великого словника медичних наук», і 1821 року став членом Національної академії медицини, де служив секретарем медичної секції.
1823 року Аделон здобув ступінь агрегації з фізіології, а вже 1826 року, після смерті Антуана-Атанаса Руайє-Коллара, він обійняв кафедру судової медицини на медичному факультеті в Парижі, де викладав до 1861 року, коли вийшов на пенсію. Таким чином, упродовж 35 років Аделон визначав стандарти експертизи для всієї Франції, а участь у написанні найважливіших словників надовго закріпила його наукову репутацію. Він опублікував безліч статей і разом з іншими заснував «Аннали суспільної гігієни та судової медицини», у створенні яких він зробив незначний внесок.
Про значний ступінь консерватизму Аделона свідчить бодай одна з його ранніх праць — «Аналіз курсу доктора Галля» (1808). Це важлива критична робота, в якій детально розглядалися анатомія і фізіологія головного мозку. Загалом він радше комплементарний до системи Галля. Серед найвідоміших праць Аделона — «Фізіологія людини» у 4 томах, написана між 1823 і 1824 роками, у якій захист системи Галля додатково стверджується, причому разом із ним, користуючись майже ідентичною аргументацією, Аделон активно критикує Біша, Кондильяка, Кабаніса і всіх ідеологів за те, що вони допускали філософський сенсуалізм і не редукували всі риси характеру людини до різних органів мозку, відповідно до карти здібностей Галля. У своїй критиці старої філософії Аделон навіть користується вигаданими френологією ділянками мозку, що відповідають за релігію та покірність. Ба більше, Аделон прямо називає себе віталістом. Для нього життя потребує особливих forces vitales, оскільки народження, живлення, чутливість і діяльність нервів нібито не можна звести до відомих фізичних або хімічних законів. Хімічний аналіз, за його словами, руйнує живе поєднання, а не пояснює його; смерть повертає матерію під владу звичайних фізичних і хімічних сил. У його системі, суто функціонально, психіка цілком прив’язана до мозку; але метафізично зберігаються душа, два начала людини (дух і матерія), Провидіння, майбутнє життя й особливі життєві сили.
Якщо якось систематизувати головні вади книги Аделона, то вони полягають у такому:
- По-перше, Аделон часто правильно фіксує межу знання, але потім оголошує цю межу доказом особливої життєвої дії, віталізму. Це саме та помилка, за якої тимчасова неповнота фізики й фізіології перетворюється на позитивну метафізику.
- По-друге, постійно використовується провіденціальна телеологія. У книзі можна натрапити на формули на кшталт «природа захотіла», «Автор природи влаштував» тощо; призначення виду й призначення людини постійно виконують причинну роботу. Фіксована драбина істот керує поясненням, немов штучна, зовнішня сила.
- По-третє, хоча це не якась його особливість і багато прогресивних авторів того часу теж були такими, Аделон усе ж є відкритим расистом і сексистом. Жіночий мозок нібито слабший у передніх інтелектуальних ділянках і сильніший у задніх афективних; європейська «раса» ставиться вище за чорну; а відмінності народів пов’язуються з мозковою організацією. Аделон іноді критикує кут Кампера як несправедливий до чорношкірих через виступання щелеп, але це не скасовує загальної ієрархії — він відкидає поганий вимірювальний прилад, а не саму расову схему.
- По-четверте, у нього зберігається надмірна віра у вроджені здібності. Освіті й установам він надає велику владу, аж до впливу на матеріальний розвиток мозку (пор. Комб в Англії), однак зміст моралі, релігії, власності та соціальних схильностей наперед поміщається в організацію.
- По-п’яте, обговорюючи припущення Ламарка про самозародження мікроорганізмів із неживої матерії, Аделон допускає і навіть вважає ймовірною таку можливість, пов’язуючи її з дією світла й електричного флюїду. Але він називає атомістичне виникнення життєздатних поєднань «абсурдною гіпотезою» і зводить в одну схему Левкіппа й Емпедокла — атоми, безконечну порожнечу та випадковий добір стійких утворень. Звідси стає очевидно, що він був ворогом класичної атомістики.
Є, щоправда, і кілька несподівано корисних положень. Наприклад, Аделон відкидає уявлення про пристрасті як про за своєю природою доброчесні або порочні. Кожна здатність корисна в певній мірі й стає руйнівною за надміру. Свобода визначається не як безпричинна дія душі, а як можливість вибирати між кількома конкуруючими спонуканнями. У тварин теж є обмежена свобода, але людська нібито ширша завдяки більшій кількості здібностей. Це майже натуралізована модель волі. Його висновки про задоволення і біль також цікавіші за звичайну моралізацію. Задоволення пов’язане зі здоровим вправлянням здібностей, біль — із порушенням і хворобою; обидва стани слугують збереженню організму. Статеві задоволення він описує без аскетичної паніки й вважає їхню особливу силу знаком пріоритету збереження виду. Але це не гедонізм: задоволення лишається інструментом доцільної природи, а вищі моральні й релігійні почуття отримують привілейований статус. До того ж згодом Аделон вводить виняткові людські органи моральності й релігії, абсолютну відмінність людини від тварин і майбутнє життя — і повертає теологію через спеціально обладнані ділянки мозку.
Правда, варто все ж визнати, що в пізніших томах і перевиданнях своєї книги Аделон віддаляється від френології, яка стала вже надто очевидним знаряддям шарлатанів. Та й формулювання щодо віталізму в нього втрачають свій первісний вигляд і перетворюються радше на певний формальний термін для позначення невідомих принципів. Цей віталізм дедалі більше перетворюється з метафізичної сутності життя на назву для фізіологічних функцій організму. Але навіть за цього його книга все одно виглядає як не найприємніший підручник із фізіології. А це ж був підручник, що конкурував з аналогічною працею Рішерана і до 30-х років почав його витісняти! Звісно, і сам Рішеран, хоч і вважав себе учнем та продовжувачем ідей Кабаніса, теж намагався синтезувати матеріалізм із віталізмом і з певними поступками офіційній релігії. Але Рішеран усе ж був на 2/3 фізіологом і на 1/3 метафізиком, тоді як у випадку з Аделоном усе відбувається радше навпаки.
Лише якщо відволіктися від подібних філософських інтерпретацій і оцінювати його саме як описовий підручник різних систем органів, тоді можна сказати, що він не гірший за Рішерана і постійно посилається на найновіші досягнення науки, здійснені, зокрема, Флурансом і Мажанді, або на найновіші досягнення електрофізіології. Пік кар’єри Аделона починається вже після публікації цієї книги. У 1831 році він стає президентом Національної академії медицини, що свідчить про найвищий рівень визнання. Але відтоді він нічим помітним не вирізнявся. Аделон помер у 1862 році в Парижі, похований на кладовищі Пер-Лашез.