Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Решту авторських статей можна прочитати тут
Зазвичай разом із гуманістичним психіатром Філіпом Пінелем, так само як у випадку Маркса — Енгельса, через дефіс завжди додають ще одне ім’я — Жан-Етьєн Домінік Ескіроль (1772-1840). Його вважають навіть важливішим в історії психіатрії, ніж самого Пінеля, бо якщо Пінель лише заклав підвалини реформ, то Ескіроль, як його вірний учень і спадкоємець, довів цю справу до логічного завершення. Він уклав перший фундаментальний підручник із психіатрії й зумів перетворити психіатрію на класичну університетську науку. А найголовніше — він зміг вплинути на зміну законодавства Франції щодо психіатричних лікарень і правил утримання в них. Успадкувавши від Пінеля керівництво лікарнею Сальпетрієр, він перетворив її на головний психіатричний центр Європи. Тому сюди на стажування їздили всі найважливіші психіатри Німеччини, Росії, Італії тощо середини XIX століття, а самого Ескіроля навіть наприкінці XIX століття продовжували називати титаном і класиком психіатрії. Цікаво, що в Сальпетрієрі він лікував від божевілля філософа Оґюста Конта. У 1810, 1814 і 1817 роках Ескіроль, за власний кошт, об’їздив заклади для божевільних по всій Франції. У 1818 році після цих поїздок він написав і подав коротку записку міністрові внутрішніх справ та опублікував докладніші висновки в «Словнику медичних наук». У цих статтях описано, в точних і страшних висловах, у яких умовах жили божевільні по всій Франції:
«Я відвідав ці притулки злигоднів. Нещасні, в інтересах яких я підношу свій голос, зазнають поводження гіршого, ніж злочинці, і живуть у середовищі, гідному звірів. Я бачив їх, обірваних, на соломі, що служить їм єдиним захистом від вогкості кам’яної підлоги. Я бачив їх відданими на поталу справжнім тюремникам, у вузьких келіях, у смороді, прикутих до стін підвалів, де посоромилися б тримати тих хижих тварин, на утримання яких у столиці держава не шкодує витрат. Ось що я бачив у Франції, і ось як утримують душевнохворих майже повсюдно в Європі».
Ці записи показують, що реформи, проведені в Парижі, не проникли в провінцію. Разом ці дві статті згодом започаткували програму реформ, спрямованих і на рівень уряду, і на рівень медичних працівників. Незадовго до смерті, 1838 року, Ескіроль видає свою головну працю — «Про душевні хвороби», перекладену майже всіма європейськими мовами. Це перший науковий посібник із психіатрії. Але переказувати його немає сенсу, бо це суто технічна праця, присвячена описові, порівнянню та рекомендаціям щодо лікування всіх відомих на той час психічних розладів. Це дуже якісне, але все ж звичайне розширення принципів Пінеля. Якихось більш філософських ідей тут не буде, їх навіть менше, ніж було в самого Пінеля. Хоча за контуром цієї книги можна помітити, що він намагається бути емпіричним натуралістом, критикує всі порожні словесні абстракції й виразно залежить від сенсуалістичної традиції епохи Просвітництва, додаючи до неї особливу увагу до людських пристрастей (що, в принципі, входить у традицію Ларошфуко і Гельвеція). Окремої згадки вартий той факт, що щонайменше 5 разів у книзі згадується Кабаніс, і переважно в нейтрально-позитивному ключі. Навіть у першому розділі своєї книги Ескіроль каже, що у XVIII столітті велике значення почали надавати вивченню «інтелектуальної та моральної людини». Кабаніс, за його словами, надав цим дослідженням блискучої форми й майже довів до демонстрації тезу про взаємний вплив морального і фізичного. Він розвиває Пінеля, але вже більше синтезує його з іншими напрямами думки. Стосовно свого вчителя Ескіроль може чимось нагадувати ту саму логіку наступності, що склалася між Кабанісом і Рішераном.
Спроби аналізувати божевілля з позицій матеріалістичної філософії, як відомо, робив Франсуа Бруссе, особливо у своїй праці «Про подразнення і божевілля» (1828), де, між іншим, часто цитують Ескіроля. Ця тематика особливо сильно цікавила Галля і Шпурцгейма, а також більшість інших прихильників френології, які використовували божевілля як ілюстрацію свого основного принципу — що всі духовні явища можуть бути редуковані до стану матеріального органа.
Усе це лише нагадування про те, які відомі автори були пов’язані з темою божевілля в 1810–1830-х роках у Франції. У цій статті ми розглядатимемо французького психіатра на ім’я Етьєн-Жан Жорже (1795–1828), і він пов’язаний з усіма згаданими вище постатями. Якщо опустити маловідому історію його дитинства (а походив він із бідної селянської родини!) і перші роки навчання в університеті, то 1816 року Жорже прибув до Парижа, де влаштувався працювати в Сальпетрієрі. Там він став учнем і помічником Філіпа Пінеля та асистентом Ескіроля. Значна частина нової термінології в психіатрії 20-х років XIX століття, і зокрема в працях Ескіроля, — це пропозиції, які ще раніше висунув Жорже. Також він є піонером судової психіатрії та першим психіатром, який обговорив захист на підставі неосудності від кримінальних обвинувачень. Можливо, якби він не помер у надто молодому віці, то деякі здобутки Ескіроля були б пов’язані радше з іменем його учня. Однак нас більше цікавить філософська складова в текстах Жорже. Його коротка, але надзвичайно плідна кар’єра стала ареною запеклої боротьби між різними епістемологічними парадигмами: від радикального фізіологічного матеріалізму, що зводить людську думку до механістичних функцій центральної нервової системи, до містико-емпіричного спіритуалізму, який відкрито визнає існування нематеріальної душі та божественного начала.
Філософські погляди Жорже не лише визначили розвиток клінічної психіатрії та судової медицини у Франції на найближчі десятиліття, а й справили глибокий вплив на мистецтво, літературу, кримінальне право та саму концептуалізацію людського «Я» (суб’єкта) в епоху зародження романтизму. Існує дуже відома історія про те, як на початку 1820-х років Жорже замовив художникові Теодору Жеріко, своєму колишньому пацієнтові, серію портретів, щоб його учні могли вивчати риси обличчя «мономаніяків», оскільки він надавав перевагу таким зображенням для роботи з пацієнтами в класі. У період із 1821 до 1824 року Жеріко створив десять картин, із яких збереглися п’ять. Серед них — портрети злодія, гравця і жінки, «охопленої заздрістю». Найвідоміша з них — «Портрет клептомана». Цим Жеріко і Жорже підштовхнули великих письменників романтизму (Мюссе, Жорж Санд і Бальзака) та музикантів (Берліоза) до поширення психопатології на художні й автобіографічні твори.
Наукову спадщину Жорже неможливо розглядати окремо від його медичної практики та судово-психіатричної експертизи. На відміну від кабінетних філософів-метафізиків, яких він жорстко критикував на початку свого шляху, Жорже формував свої концепції біля ліжка хворого, в анатомічному театрі та в залах суду, де вирішувалися питання життя і смерті. Його головна праця «Про божевілля» (De la folie: Considérations sur cette maladie, 1820) є фундаментальним маніфестом соматичної психіатрії, у якому інтелект, пристрасті та воля розглядаються виключно крізь призму мозкової організації. Саме в цій праці він заклав основи медикалізації людської поведінки, стверджуючи, що психічні відхилення мають ту саму органічну природу, що й хвороби шлунка або легень. 1821 року Жорже пише двотомний курс із вивчення фізіології мозку та нервової системи зі значним розділом про істерію. Він на цілих вісім років випереджає знамениту працю Бруссе «Про подразнення і божевілля», однак уже 1826 року, зіткнувшись із незрозумілими для нього феноменами тваринного магнетизму та штучного сомнамбулізму, Жорже пережив найглибшу епістемологічну кризу. Цю кризу було зафіксовано в його таємному заповіті, де блискучий лікар-матеріаліст категорично зрікся своїх колишніх фізіологічних редукцій і визнав існування незалежного мислячого принципу, не зводимого до матерії мозку.
Ця стаття є спробою вичерпного аналізу філософських поглядів Жорже. У ній послідовно простежується еволюція його епістемологічних принципів, аналізується його концепція мономанії та її руйнівний вплив на класичну філософію права, а також докладно розглядається його перехід до спіритуалізму в останні роки життя.
Критика метафізики та соматична філософія свідомості
У першій чверті XIX століття французька медицина й філософія перебували в стані концептуального бродіння. Спадщина доби Просвітництва, праці ідеологів (таких як П’єр Жан Жорж Кабаніс і Антуан Дестют де Трасі), а також революційні анатомо-клінічні дослідження Ксав’є Біша створили плідний ґрунт для перегляду природи людини. Жорже починає свій трактат «Про божевілля» (1820) з фундаментального методологічного постулату про те, що медицина є суворо позитивною наукою, наукою емпіричного спостереження, і має дотримуватися аналітичного методу, застосовуваного у фізиці та хімії. Аналітичний метод, що сходить до філософії Кондильяка, вимагав розкладання складних феноменів на їхні найпростіші складові для розуміння їхньої істинної природи. Жорже адаптує цей метод до вивчення людського розуму. Він стверджує, що перш ніж вивчати патологію мислення, необхідно вивчити людину в її нормальному фізіологічному стані. Усяка хвороба, зокрема божевілля, є не чим іншим, як порушенням природного фізіологічного порядку, винятком із регулярного плину життя. В основі його ранньої філософії лежить концепція «тваринної економії» (économie animale) — концепт, успадкований від монпельєської школи віталізму й перероблений Філіппом Пінелем. У межах цієї концепції людський організм розглядається як єдине ціле, де всі частини взаємопов’язані. Однак Жорже робить радикальний крок і позбавляє цю «економію» містичного віталістичного ореолу. Він стверджує, що центр керування всім реляційним життям (тобто життям стосунків із зовнішнім світом) міститься виключно в головному мозку. Жорже виступає з різкою, майже агресивною критикою попередніх підходів до вивчення нервової системи й розуму. Він виокремлює низку перешкод, що гальмували розвиток фізіології мозку, серед яких найважливішим філософським бар’єром він вважає передання вивчення психічних функцій теологам і метафізикам.
Згідно з Жорже, метафізики, не знаючи законів живої економії та ігноруючи анатомію, вибудували хибні, апріорні концепції про природу людини. Зіткнувшись зі складними феноменами інтелекту й моралі, вони не змогли знайти їм матеріального пояснення, а тому вдалися до гіпотези про незалежний від матерії духовний принцип, щоб пояснити механізми мислення. Жорже заявляє, що подібна «зміна компетенцій» неприпустима. Але тут під удар потрапляють не лише типові ідеалістичні метафізики. Ще у вступному розділі своєї праці Жорже критикує Кондильяка і Гельвеція. Він не приймає радикальної версії сенсуалізму, де все походить від чуттів, і не приймає гельвецієвого тезису про майже всемогутнє виховне середовище. Аргументація тут на 100% ідентична френологам. Для Жорже людина народжується з певними організаційними схильностями; виховання може розвинути або виправити, але не може з математика зробити поета, якщо відповідної організації немає. У зв’язку з цим у нього навіть є прекрасна цитата, що нагадує назву популярної книжки сучасного нейрофізіолога Діка Свааба:
«Як не визнати, що в цьому житті мозок є вся людина, а решта органів — лише залежності, пристосовані до потреб його здібностей!».
Лише лікар, озброєний скальпелем і клінічним досвідом, має право досліджувати всі без винятку функції людини, зокрема й вищі когнітивні акти. У цей період своєї творчості він рішуче відкидає «окультні причини» й «субстанційні принципи, відмінні від організму», розглядаючи їх як схоластичні тонкощі, що заважають науковому поступові. Якщо розум цілком незалежний від органічної структури, то природа являла б собою хаос без загальних законів; мораль, науки й закони залежали б від випадкових флуктуацій. Навпаки, емпірична сталість людських вад, чеснот та інтелектуальних здібностей упродовж цілих століть доводить, що їхнім базисом є незмінна й детермінована органічна структура.
Як уже неодноразово згадувалося вище — для Жорже мозок є органом інтелектуальних здібностей або, принаймні, абсолютно необхідною матеріальною умовою їхнього вияву. Спираючись на вчення Галля про локалізацію функцій (френологію) та поділ функцій на вегетативне (органічне) й анімальне (реляційне) життя за Бішем, Жорже вибудовує сувору матеріалістичну модель свідомості. Він розглядає інтелект не як єдину духовну субстанцію, даровану згори, а як складову «функцію, що складається з відправлення більш або менш численних здібностей», які розвиваються залежно від потреб виду. Він скрупульозно аналізує аргументи, висунуті противниками локалізації свідомості в мозку, і послідовно їх спростовує з позицій порівняльної анатомії та патології. Переважно це три аргументи:
- По-перше, аргумент Бюффона про приматів. Цей знаменитий французький зоолог стверджував, що оскільки орангутанг має мозок, фізично подібний до людського, але не володіє людським розумом, то причину інтелекту слід шукати поза цим матеріальним органом. Жорже спростовує це емпіричним шляхом. Анатомічно череп і мозок орангутанга разюче відрізняються від людських і за своїм розвитком відповідають лише рівню розвитку ідіота або людського немовляти. Людина — єдиний вид, що має настільки розвинені лобові частки, що це прямо корелює з її здатністю до абстрактного мислення.
- По-друге, аргумент про гідроцефалію. У медицині того часу (зокрема, у Жозефа Гішара Дюверне) вважалося, що за тяжкої гідроцефалії мозкова речовина повністю руйнується або розчиняється, але інтелект хворого може частково зберігатися, і це нібито доводить незалежність душі від мозку. Жорже, спираючись на новітні дослідження Галля, доводить протилежне. Він вважає, що за гідроцефалії церебральна субстанція не зникає, а лише розгортається, розтягується й стоншується під тиском надлишкової рідини. Волокна зберігають свою безперервність, що й пояснює збереження (хай і ослаблене) психічних функцій.
- По-третє, аргумент про ацефалів (безголових немовлят). Досліди фізіолога Сезара Жюльєна Жана Легаллуа показували, що обезголовлені тварини або немовлята-аненцефали можуть здійснювати певні рухи й навіть видавати звуки. Ідеалісти використовували це для доведення незалежності волі від головного мозку. Жорже заперечує, що ці рухи мають суто автоматичний характер, є рефлексами спинного мозку та довгастого мозку і не мають жодного стосунку до довільної свідомої волі та інтелекту, центром яких є виключно кора головного мозку.
Найважливіший філософський висновок із матеріалізму Жорже полягає в повному запереченні самого поняття «хвороба душі». Якщо душа, як твердять метафізики, нематеріальна, неподільна й безсмертна, вона за означенням не може зазнавати фізичних змін, деградації чи хвороби. Отже, стверджує Жорже, так звані душевні хвороби — це виключно хвороби матеріальних органів, через які душа (або, точніше, психічна функція) виявляє себе у фізичному світі. Божевілля — це не одержимість демонами, як вважали в Середньовіччі, і не наслідок морального гріха чи падіння (як стверджував німецький психіатр Йоганн Христіан Август Гайнрот), і навіть не ураження якогось ефемерного «життєвого принципу», а виключно ідіопатичне (первинне) захворювання головного мозку. Жорже наполягав, що навіть якщо патологоанатом не може виявити видимих ушкоджень у мозку божевільного після смерті, це лише доводить недосконалість анатомічних інструментів того часу, а не нематеріальну природу хвороби. Невидима фізична дисфункція залишається фізичною дисфункцією.
Однак, ідучи за Галлем у критиці сенсуалізму, ідучи за ним у жорсткому мозковому детермінізмі, Жорже також іде за ним і в тому, що порівнює матеріалізм та атеїзм із потягом до самогубства, і пов’язує ці явища з недостатньо розвиненим органом мозку, відповідальним за мораль. Будучи значно ближчим до матеріалізму, ніж інші френологи, він усе ж намагається захиститися від можливих нападок і все ж намагається триматися наукової, позитивістської позиції (хоча позитивізм, як ми знаємо, виникне пізніше, але це вже щонайменше 15-й випадок, коли видний учений перших десятиліть XIX століття буквально висловлюється як позитивіст, це аж ніяк не модернізація). Подвійна філософська позиція Жорже також виявилася в його полеміці з Франсуа Бруссе, творцем «фізіологічної медицини». З одного боку, він його підтримує як союзника й однодумця в багатьох питаннях, але з іншого — критикує за надмірну однобічність. Як відомо, Бруссе стверджував, що майже всі хвороби, включно з божевіллям, походять із генералізованого запалення (подразнення) шлунково-кишкового тракту (гастроентериту), яке симпатичним чином передається в мозок. Жорже категорично відкинув цей гастроентерологічний редукціонізм. Хоча він визнавав вплив травної системи на самопочуття, але з філософських і клінічних позицій Жорже відстоював примат мозку. Для нього мозок був не просто пасивним приймачем імпульсів від шлунка, а виступав суверенним центром реляційного життя. Божевілля, за Жорже, зароджується безпосередньо в мозковій тканині під впливом моральних потрясінь, пристрастей та інтелектуальних перевантажень, а порушення травлення у божевільних є лише вторинними (симпатичними) наслідками мозкової патології. Заперечуючи запалення шлунка як причину божевілля, Жорже відкинув і агресивні методи медицини (масові кровопускання, блювотні засоби, крижані душі), популярні серед його колег.
Філософія волі та кримінальна відповідальність
Найбільший резонанс у філософії права, етиці та судовій психіатрії викликало запровадження Жорже концепції «мономанії» (monomanie), зокрема її найстрашнішої форми — «гоміцидальної мономанії» (homicidal monomania). Цю концепцію, спершу окреслену його вчителем Ескіролем, Жорже концептуалізував і радикалізував у період між 1825 і 1826 роками. Він виніс її за межі лікувальних закладів і застосував як потужний інструмент у серії гучних кримінальних процесів. Мономанію визначали як часткове божевілля, за якого пацієнт зберігає повну ясність мислення, бездоганну логіку, пам’ять і орієнтацію в просторі, але стає жертвою єдиної патологічної фіксації (idée fixe). Філософська новизна й небезпека концепції Жорже полягали в тому, що він описав гоміцидальну мономанію не як помилку уяви чи затемнення інтелекту, а як специфічне «ураження волі». Це створювало філософсько-правовий парадокс, який сколихнув основи європейської юриспруденції. Класична система права, що спирається на вчення про свободу волі, також передбачала раціонального суб’єкта, а отже, вважалося, що злочин вимагає злочинного умислу. Стаття 64 Кримінального кодексу Франції 1810 року категорично проголошувала: «Немає ні злочину, ні проступку, якщо обвинувачений перебував у стані божевілля під час учинення діяння». Однак до Жорже судді й суспільство розуміли «божевілля» виключно як повну відсутність розуму — тотальний маревний стан, буйний маніакальний напад або глибоку деменцію, коли людина фізично не здатна відрізнити добро від зла. Але тепер Жорже, виступаючи перед судами, продемонстрував страшну для того часу істину. Людина може бути інтелектуально цілком збереженою, вона може в деталях планувати свої дії й усвідомлювати їхні руйнівні соціальні наслідки, але водночас бути абсолютно позбавленою свободи волі через прихований локальний патологічний процес у мозку. Суб’єкт у концепції мономанії стає пасивним, приголомшеним спостерігачем власного злочину, якого рухає нездоланний органічний імпульс.
Практичне застосування цієї філософії відбилося в знаменитих експертизах Жорже. Прикладом такого підходу стала справа Антуана Леже (1825) — відлюдника, який викрав, зґвалтував, убив і розчленував молоду дівчину, випивши її кров і з’ївши частину її серця. Суспільство, преса й суд убачали в ньому втілення абсолютного, демонічного зла, справжнього вампіра, виродка, що заслуговував на найжорстокішу кару. Жорже, виступаючи як експерт, холоднокровно діагностував у Леже гоміцидальну мономанію. Він перевів дискурс із категорій моралі, релігії та відплати (гріх, зло, порочність) у суворі категорії фізіології (патологія мозку, дисфункція нервової системи). Жорже стверджував, що поведінка Леже була продиктована не злим наміром вільного суб’єкта, а органічною хворобою, яка зробила його волю бранкою хворого мозку. Подібні аргументи він висував і в справі Папавуана, який убив двох дітей у Венсенському лісі, і в справі Анрієтти Корньє — няньки, що відрізала голову довіреній їй дитині без найменшого мотиву.
Цей суворий науковий детермінізм зіткнувся з запеклим опором магістратів, суддів і моралістів. Філософська загроза мономанії полягала в тому, що вона руйнувала підвалини класичної концепції моральної відповідальності. Якщо жорстоке, холоднокровно сплановане вбивство може бути наслідком прихованої хвороби мозку за зовні здорового глузду, то межі між злочинцем і хворим стираються. Судді побоювалися, що діагноз «мономанія» стане універсальною індульгенцією для будь-якого вбивці. Попри опір, Жорже став піонером судової психіатрії, утверджуючи примат медичного детермінізму над юридичним ідеалізмом. Він деконструював класичного суб’єкта права, показавши, що «свобода волі» — це не метафізична даність, а крихка фізіологічна функція, яку може зруйнувати мікроскопічне ушкодження нервової тканини. Навіть Гегель, коментуючи подібні стани, зазначав, що таке безумство являє собою «суперечність усередині розумності, яка все ще залишається абсолютно присутньою». Жорже переклав цю філософську суперечність мовою біології.
Відречення від матеріалізму
До середини 1820-х років Жорже залишався непохитним, навіть догматичним захисником фізіологічного детермінізму. Він висміював будь-які спроби відшукати в людині нематеріальну інстанцію. Однак саме той суворий позитивістський емпіризм, який привів його до матеріалізму, зрештою став причиною руйнування всієї його філософської системи. Працюючи в лікарні Сальпетрієр разом зі своїм колегою Леоном Ростаном, Жорже почав активно досліджувати феномени тваринного магнетизму (месмеризму) і штучного сомнамбулізму, які спершу описав учень Месмера, маркіз де Пюїсегюр. У цей період в академічній медицині Франції розгорілися запеклі суперечки про реальність магнітних явищ (хоча офіційна наука ще наприкінці XVIII століття відкинула месмеризм як шарлатанство). Жорже і Ростан проводили експерименти на пацієнтках, що страждали на тяжку істерію. Філософськи важливо зазначити, що Жорже називав істерію не хворобою матки, як це було прийнято від Античності, а «спазматичною церебропатією», тобто суворо локалізував її в головному мозку, і вважав цю хворобу можливою однаково і для чоловіків, і для жінок. Під час дослідів Жорже помітив закономірність: жінки з «подразливим і хворим мозком» (істерички) найлегше впадають у стан глибокого магнітного сомнамбулізму. Спочатку Жорже намагався пояснити ці явища, не виходячи за межі фізіологічної парадигми. Він припускав, що сомнамбулізм спричиняється якимось тонким матеріальним субстратом — «нервовим флюїдом» або «агентом комунікації», який фізично виходить від мозку магнетизера до мозку пацієнта. Отже, зв’язок, на його думку, залишався суто матеріальним, хай і невидимим для ока. У стані сомнамбулізму, зазначав Жорже, нервова чутливість мозку пацієнтки неймовірно загострюється. Істеричні жінки демонстрували вражаючі здібності до «ясності» (lucidity) та ясновидіння: вони могли передбачати точний час настання своїх нападів, діагностувати приховані хвороби в інших людей і навіть відчувати чужий фізичний біль у власних відповідних органах.
Однак у міру поглиблення експериментів феномени, які Жорже спостерігав із усією суворістю клініциста, перестали вкладатися в рамки матеріалістичної анатомії. Сомнамбули демонстрували здатність бачити без використання фізичного апарату зору (наприклад, «читаючи» через епігастрій або потилицю), сприймати думки магнетизера на величезній відстані й виявляти інтелектуальну екзальтацію, зовсім їм не властиву в стані неспання. Хоча згодом колеги докоряли Жорже і Ростану в надмірній довірливості та стверджували, що їх спритно обдурили пацієнтки-містифікаторки (такі як знаменита Петронелла, яка нібито «бачила» потилицею, та інша пацієнтка, що «бачила» животом), для самого Жорже ці факти стали незаперечною емпіричною реальністю. Він особисто проводив перевірки, що виключали шахрайство. Сувора логіка аналітичного методу вимагала свого. Якщо спостережуваний і неодноразово підтверджений факт суперечить теорії, тоді теорію слід негайно відкинути. Феномени дистанційного впливу волі однієї людини на іншу без фізичного контакту та екстрасенсорного сприйняття не могли бути пояснені властивостями мозкової тканини, судин, нервових вузлів чи навіть тонких флюїдів. Матеріалізм виявився епістемологічно недостатнім і зруйнувався під тягарем незрозумілих клінічних фактів.
Криза світогляду Етьєна-Жана Жорже сягнула своєї кульмінації на початку 1826 року. Усвідомлюючи, що його нові спіритуалістичні переконання викличуть шквал глузувань і критики як з боку колишніх соратників-матеріалістів, так і з боку консервативного медичного істеблішменту, він ухвалив рішення не публікувати своїх висновків за життя. 1 березня 1826 року, за два роки до своєї передчасної смерті від туберкульозу легень у віці лише 33 років, Жорже склав таємний заповіт. У цьому заповіті, який було оприлюднено лише після його смерті (як він сам просив, «коли ніхто не зможе засумніватися в моїй щирості й запідозрити мої наміри»), Жорже формально й беззастережно зрікається філософського матеріалізму, проголошеного ним у масштабній праці «Фізіологія нервової системи» (1821) та в трактаті «Про божевілля» (1820). Текст заповіту виглядає просто разюче:
«Ледве я випустив у світ «Фізіологію нервової системи», як нові роздуми над вельми незвичайним феноменом, сомнамбулізмом, не дозволили мені більше сумніватися в існуванні — в нас і поза нами — мислячого принципу, цілком відмінного від матеріальних сутностей. Назвімо це, якщо хочете, душею і Богом. На цей рахунок я маю глибоке переконання, засноване на фактах, які вважаю незаперечними».
Це визнання мало ефект розірваної бомби в європейському медичному світі й стало головним знаменом для прихильників спіритуалізму, теософії та магнетизму в наступні десятиліття. Еволюція Жорже відбиває фундаментальну філософську траєкторію та суперечності багатьох мислителів XIX століття. Зрозумівши обмеженість скальпеля патологоанатома в поясненні вищих когнітивних актів і явищ свідомості, що виходять за межі фізичних відчуттів, Жорже був змушений постулювати онтологічно іншу реальність — автономний мислячий принцип. Мозок перестав бути генератором думки й почав розглядатися як інструмент душі. Його фраза «в нас і поза нами» вказує на визнання не лише індивідуальної безсмертної душі, а й певного космічного, універсального розуму, з яким людська душа здатна входити в прямий резонанс під час магнетичного сну, долаючи бар’єри часу й простору. Це можна тлумачити і в межах пантеїзму, але, попри все, це була тотальна капітуляція. І що найдивовижніше, перехід Жорже до спіритуалізму був парадоксальним чином зумовлений не раптовим релігійним осяянням чи поверненням до метафізичних спекуляцій, які він щиро зневажав у молодості, а суворою позитивістською вимогою довіряти спостереженням. Він пожертвував своєю бездоганною репутацією вченого-матеріаліста заради вірності тому, що вважав незаперечною емпіричною істиною.