Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Решту авторських статей можна прочитати тут
Тепер, коли ми наочно переконалися, що британський матеріалізм представлений принаймні постатями Белшема, Лоуренса, Моргана і Карлайла, настав час перейти до постаті, яку тоді ще майже не помітили, а невдовзі вона стане куди знаменитішою, ніж усі перелічені діячі разом узяті. Оскільки найхарактернішим закидом на адресу вульгарних матеріалістів завжди є зведення свідомості до фізіології мозку, ще й із характерною цитатою про виділення жовчі печінкою, цілком природно, що таких матеріалістів можна знайти серед прихильників френології. Ця псевдонаука виникла наприкінці XVIII століття, оформившись уже в перші роки XIX століття, і саме вона стала головним зразком теорій про матеріальне походження свідомості (а тому, зазнавши краху у своїй вульгарній і шарлатанській формі, вона завдала шкоди всій нейрофізіології взагалі, навіть її суворо науковій і доведеній частині). Найважливішим представником і популяризатором френології в Британії став шотландський юрист Джордж Комб (1788-1858). Його молодшим братом був лікар і ще один френолог Ендрю Комб, але про нього ми тут не говоритимемо, щоб не розтягувати й не дублювати матеріал (досить зазначити, що Ендрю свого часу був особистим лікарем королеви, тож це не якийсь малозначущий маргінал). Свою освіту Джордж Комб здобув в Единбурзькому університеті, щоправда, вона була пов’язана з юридичною наукою, і так само з нею була пов’язана й початкова кар’єра Комба. Перше знайомство з френологією відбулося в Комба 1815 року, коли в «Единбурзькому огляді» було опубліковано статтю про «краніологію» (майже буквально — черепомірку), систему, розроблену Галлем і Шпурцгеймом. Але в цій статті нову науку було названо «цілковитим шарлатанством від початку до кінця», тож спершу Комб вирішив, що так воно і є. Усе змінилося, коли Шпурцгейм особисто приїхав до Единбурга вже наступного, 1816 року. Тоді Комба запросили до дому одного його друга, де він спостерігав за препаруванням людського мозку. Вражений цією демонстрацією, Комб відвідав другий цикл лекцій Шпурцгейма. Невдовзі після цього, самостійно вивчивши це питання, Комб переконався в істинності основних принципів френології: «мозок — це орган розуму і сукупність кількох частин, кожна з яких виконує окрему розумову функцію; а розмір головного мозку є, caeteris paribus, показником сили або енергії функціонування». Його перший есей про френологію було опубліковано в журналі Scots Magazine 1817 року, а невдовзі за ним послідувала серія статей у журналі Literary and Statistical Magazine. Усі ці праці було зібрано й опубліковано 1819 року у вигляді книжки під назвою «Есей про френологію», а в пізніших виданнях — під назвою «Система френології».
Ці перші літературні спроби Комб робить у той самий час, коли в Лондоні розгоряється «спір про віталізм», і одна за одною виходять праці Моргана, Лоуренса і Карлайла. Невдовзі всі ці автори теж так чи інакше апелюватимуть до френології, але з різним ступенем недовіри. Хоч би якою сумнівною з погляду практики (примітивне обмацування голів із передбаченнями здібностей) здавалася френологія, всі вони однаково плекали великі надії й сподівалися, що в майбутньому ця наука розвинеться і зможе послужити справі розвитку матеріалізму. На відміну від них, недовіра Комба була значно слабшою. Однак переказувати зміст його найпершої книги майже безглуздо, оскільки це просто популярний виклад оригінальної органології/краніології Галля і Шпурцгейма, а їхню головну книгу ми вже докладно розібрали в окремій статті. Обмежимося кількома уточненнями. У мене в руках видання вже 1822 року, опубліковане в США, і тут його передує присвята та редакторські правки Джона Белла (!), рідного брата того самого знаменитого нейрофізіолога Белла, який конкурував з Мажанді! Характерно, що в цій передмові Белл намагається захистити релігійні вірування, а заодно й можливість примирити з ними френологію. Навіть робиться спроба відокремити френологію від бунтівної філософії Вольтера й Юма. Це цілком узгоджується з духом системи самого Галля, а також із поглядами Комба. Те, що Белл захищає медичну професію від звинувачення в матеріалізмі та невір’ї, вочевидь, може бути якось пов’язане і з недавніми скандалами навколо Лоуренса тощо. Белл вважає несправедливим автоматично підозрювати лікарів і анатомів у безбожності. Дістається тут також Епікуру, Гоббсу, Д’Аламберу, Спінозі та багатьом іншим ворогам людства, але навіть попри таке явне бажання відгородитися від матеріалізму, він цілком похвально відгукується про Мажанді й цілий абзац присвячує важливості книги Кабаніса. Але все ж це не сам Комб, а лише його фанат і послідовник. Просто це добре ілюструє, наскільки по-різному могли тлумачити френологію в той час.
Сам Комб досить близький до такої позиції, тільки висловлює її не так різко, а тому може місцями виглядати краще. Він теж користується авторитетом Мажанді й Кабаніса у власних цілях, цитує їх до речі, коли це зручно, але й Комб, прямо йдучи за Галлем і Шпурцгеймом, виступає проти сенсуалізму Локка, висміює концепцію Tabula Rasa, філософію Кондильяка тощо. Так само він із люттю нападає на Гельвеція та його думку про те, що будова кисті руки стала для людини головною причиною розвитку мистецтв, а отже й її розуму. Комб різко заперечує цю думку, щоб не відривати розум від його головного органа, і слідом за Галлем виголошує тавтологію, що причина розумності людини лежить у її мозку та у відмінностях цього органа від аналогічних органів інших тварин. Комб заперечує водночас і крайність сенсуалізму, і крайність спіритуалізму, а натомість пропонує щось посередині. Ми вже писали в статті про Галля, що це був буквально фізіологічний фундамент для апріоризму Канта, і майже те саме можна сказати про Комба. Причому він навіть сам навіщось береться порівнювати французьку філософію останніх років із тим, що німці назвали антропологією, і демонструє своє знайомство з Кантом.
Загалом Комб стоїть біля витоків розвитку френології в Британії, поряд із Джорджем Стюартом Маккензі та Томасом Форстером (який, до речі, відкрито підтримав Лоуренса в суперечці про віталізм). На той час у країні вже було чимало визначних френологів у серйозних наукових колах. У 1820 році Комб фігурує серед засновників Единбурзького френологічного товариства, а в 1823 році було створено «Френологічний журнал», де він стає одним із найголовніших авторів. Його лекції та праці також привернули увагу до френології в інших країнах Європи та у Сполучених Штатах. Він брав приватні уроки ораторського мистецтва, а сучасники описували його як доволі розумну й самовпевнену людину. У 1822 році Комб почав читати лекції в Единбурзі, а в червні 1824 року опублікував «Керівництво з френології» та «Основи френології», на той час перетворившись на провідного френолога країни. Розповідали, що лекції Комба вирізнялися театральною наполегливістю. Поступово з’являлися нові послідовники, виникали товариства й починалися суперечки. Але вже в 1825 році його книги зазнали критики з боку Френсіса Джеффрі, а згодом френологія знову зазнала критики в 1826 і 1827 роках, але вже з боку сера Вільяма Гамільтона, у виступах перед Королівським товариством Единбурга. Гамільтон на той час уже був дуже великим і шанованим філософом (ідейно майже як аналог Гегеля та Віктора Кузена). Ця гостра полеміка була навмисно публічною й включала взаємні звинувачення у спотворенні фактів. У суперечках на цю тему брав участь навіть сам Шпурцгейм. Головна користь цієї боротьби полягала в тому, що суперечки про френологію привернули багато уваги до самої проблематики фізіологічного матеріалізму.
Конституція людини (1828)
Через рік після скандальних суперечок із Гамільтоном виходить у світ найпопулярніша праця Комба — «Конституція людини» (1828). Практично відразу після публікації її було засуджено як матеріалістичну і атеїстичну. Не минуло й 5 років відтоді, як було придушено виступи Лоуренса й Моргана, і ось знову теологи запускають хвилю істерії. Вона виходить у той самий час, що й радикально-матеріалістичний трактат Бруссе «Про подразнення і безумство» (і за кілька років Бруссе, ставши лідером французьких френологів, почне активно цитувати праці Комба), і можна було б навіть вирішити, що тут Англія висунула свій аналог бруссеїзму. Однак це не так. Не варто думати, що це був тріумф матеріалізму в Британії. Насправді праця Комба виявляється доволі слабкою і навіть відкрито анти-матеріалістичною. Як завжди, консерватори виявилися просто надто дурними, щоб зрозуміти, що перед ними насправді був ефективний союзник, здатний захистити їх від матеріалізму за допомогою контрольованої ін’єкції зарази. Ще б їм це зрозуміти, якби вони не вірили в дієвість щеплень від віспи, і навіть моя аналогія видалася б їм небезпечною. Тим не менш, упродовж XIX століття «Конституція людини» значно перевершила за продажами навіть такі книги, як «Залишки природної історії творіння» Роберта Чемберса (1844) і «Походження видів» Чарльза Дарвіна (1859). Це був справжній видавничий феномен: до 1860 року у Великій Британії було продано 100 000 примірників, а в Америці — близько 200 000. Це зробило книгу Комба четвертою за продажами книгою у Великій Британії в другій чверті століття після Біблії, «Мандрівки пілігрима» та «Робінзона Крузо». Її вплив зберігався навіть тоді, коли френологію остаточно вигнали з офіційної науки.
На відміну від ранніших праць Комба, «Конституція» була не просто френологічним посібником (хоча френологія посідає тут центральне місце). Ми почнемо з її найвідомішого й найсильнішого боку. Ця книга була радше всеосяжним баченням людської природи та взаємин людства з природним світом, в основі якого лежала ідея загального прогресу. Навіть за такого, найзагальнішого її опису, вже очевидні подібності як із працями Ламарка, так і з працями Моргана та Лоуренса. Це була спроба вивести закони функціонування суспільства із законів природи людини. Так, читаючи «Конституцію», ми дізнаємося, що френологія розкриває принцип, за яким усі схильності й таланти можуть передаватися у спадок. Спочатку розумові якості визначаються розміром, формою та будовою головного мозку. Сам мозок є частиною нашої організованої системи і, як такий, підпорядковується законам органічної будови тіла. Тут потрібно враховувати, що для Комба, навіть якщо відносний розмір мозку залишався незмінним упродовж усього життя людини, його активність могла варіюватися залежно від обставин і рівня стимуляції, яку забезпечувало соціальне та фізичне середовище. Активність органів, очевидно, могла змінюватися впродовж життя людини, і це відбивалося на змінах у характері людини. Отже, способи вияву розумових здібностей у характері людини значною мірою залежали від їхнього зв’язку із зовнішнім світом. І виходило так, що мозок може розвиватися впродовж життя, а тому людина, яка стала розумнішою, згідно з принципами спадковості Комба, передасть набуті характеристики своїм дітям. Тому й можливий загальний прогрес людства через успадкування набутих розумових якостей. Сам Комб при цьому не був послідовником Ламарка, але їхні ідеї настільки перетинаються, що його можна навіть вважати неоламаркістом. Із близьких до цієї теми авторів він сам згадує хіба що Причарда та Еразма Дарвіна, але для Комба вони надто обережні.
У десятиліття, що передували публікації дарвінівського «Походження видів», «Конституція» була, ймовірно, найважливішим засобом поширення натуралістичного прогресизму в англомовному світі. Праці Комба були неймовірно популярні серед кваліфікованого робітництва та радикальної буржуазії. Сама ідея про те, що статус людини визначається не аристократичним походженням, а природними законами природи й самовдосконаленням, була потужним інструментом емансипації. І це справді була непогана спроба модернізації френології, хоча сам Комб дуже швидко доходить до висновків у дусі евгеніки і все одно радить укладати шлюби з найкращими особинами, щоб давати якісне потомство. Є тут і дуже помітні прояви расизму, з типовими порівняннями мозку європейців і негрів. А в іншому текст «Конституції» будується на тому, що людина підпорядкована тим самим природним законам, що й решта природи, і це виглядає навіть непогано, якщо додати до цього ще й майже соціалістичні ідеї Комба, які ми розглянемо далі.
Усе це могло б виявитися справді добрим твором, якби не одна проблема. Цією проблемою стало бажання Комба завалити текст колосальною кількістю найдешевшого й найдурнішого моралізаторства, постійною критикою занепалих звичаїв, гедонізму, егоїзму тощо, які він навіть вважає ключовою причиною економічних криз (див. далі), програних воєн і багато чого іншого. Це виглядає дуже безглуздо навіть як абстрактна ідея, але не менш безглуздо й як конкретні приклади з книги. Подекуди ці ідеї подано так, ніби йдеться про божественну кару за гріхи. Майже кожне міркування Комба завершується тим, що ниці функції людини мають підпорядковуватися вищим, інтелектуальним і моральним. При цьому Комб іще свято вірить в об’єктивне існування певних «законів природи», створених особисто Богом, і він навіть поділив їх на три категорії: фізичні, органічні та моральні або інтелектуальні. До фізичних законів належать ті, що визначають: несправний корабель потоне, а справний — залишиться на плаву; органічні закони визначають, що той, хто дотримується здорового харчування й займається спортом, буде здоровим, а хто харчується неправильно й недостатньо займається спортом, — той захворіє. Ну а моральні закони вказують на те, що той, хто
«дотримується заповідей християнства — насолоджуватиметься джерелом морального й інтелектуального щастя».
Буквально з перших сторінок книги ми постійно натраплятимемо на згадки Творця! Без перебільшення — на кожній другій-третій сторінці книги є Бог. Ця книга страшенно перевантажена спробами Комба довести всім і кожному, що він найпобожніший з усіх побожних, найтемніший із темних! Але самого себе Комб вважав послідовним деїстом. Навіть люди, яких він цитує в першому розділі книги, уже багато про що говорять. Ось буквально всі, хто там був згаданий, без жодних винятків і недомовок: Шпурцгейм, Сократ, Дугалд Стюарт, Гатчесон, Адам Сміт, Томас Рід, Томас Браун, Батлер і Пейлі. Усі вони — квазі-релігійні моралісти й святенники, і лише один Адам Сміт виглядає тут як невеликий виняток, та й то не зовсім. Комб активно цитує того самого Вільяма Пейлі, який цілком серйозно доводив, що ми живемо в найкращому з можливих світів, сповненому любові та гармонії. Того самого Пейлі, який ставив собі за мету витлумачити абсолютно кожне явище до найдрібніших деталей із погляду Творіння Бога, що все продумав якнайкраще, і заради щастя всіх живих істот на планеті. У вустах послідовників цього проповідника навіть відкриття динозаврів не було проблемою, і цей доісторичний світ змальовувався як царство щастя й гармонії, де хіпі-динозаври з милосердя вбивали одне одного швидко й безболісно (для чого Бог і дарував їм такі потужні щелепи). Цей підхід до тлумачення всіх явищ світу називався природною теологією, і Комб буквально закликає інших учених діяти в стилі Пейлі. Отже, далі в книзі посилання на зовнішніх авторів будуть не набагато кращими, ніж у першому розділі. Сам Комб не лише щиро вірив у Творця, а й категорично заперечував, що він матеріаліст. Френологія не стверджує, ніби розум є матерією; вона лише доводить, що в цьому земному житті розум залежить від матеріального органа (мозку) для свого виявлення. Можливо, саме тому невдовзі нападки церкви й консерваторів звелися просто до однієї головної причини — до того, що ідеї Комба підривали християнську концепцію первородного гріха і свободи волі. Якщо характер людини та її схильність до злочинів (або до чесноти) визначаються формою черепа й органічними законами, то традиційна мораль і концепція божественної відплати руйнуються. Справді, детермінізм був проблемним місцем. Але в усьому іншому Комб міг би навіть перевершити найконсервативнішого священника й іще й повчати його моралі.
Загалом прочитання «Конституції людини» (1828) залишає дуже подвійне, а радше негативне враження. Такий текст, попри всі бажання (а який же рівень популярності він мав!), неможливо вбудувати у вульгарно-матеріалістичну традицію. Але він особливо цікавий для реконструкції історії соціалістичної думки. Як завжди, ідейний консерватор виявляється тактичним союзником соціалістів. Так, моралізуючи економіку й звинувачуючи в усіх проблемах тваринні схильності людини, Комб покладає провину за всі лиха на аморальність, егоїзм і гонитву за багатством. Саме тому він каже, що політичні економи помилялися, вважаючи накопичення багатства за summum bonum; майбутня економічна наука має обмежувати фізичну працю й збільшувати морально-інтелектуальні заняття. Комб критикує парові машини, верстати й залізниці, але не самі по собі, а тому, що вони служать майже винятково накопиченню багатства, а не скороченню робочого часу й розвиткові людей. Я не наводитиму всіх об’ємних цитат, але вкажу місця, де про це можна прочитати в оригінальному виданні 1828 року. Головний фрагмент міститься в главі III, розділ III — «Лиха, що постають від попрання морального закону». Цей розділ починається на с. 202, але саме критика системи праці, перепродукції та комерційного процвітання триває приблизно на с. 226–237. На початку він заявляє, що за раціонального обмеження чисельності населення й правильного використання машин достатньо «помірної праці», яка залишає людям час для морального та інтелектуального розвитку:
«Завдяки машинам і допомозі з боку науки землю можна обробляти, а будь-які мислимі блага й предмети розкоші виробляти в достатку за умови помірних трудових витрат з боку будь-якого населення, яке саме по собі не є надмірним. Якби люди зупинялися, щойно досягали цієї точки, і присвячували решту кожного дня моральним та інтелектуальним заняттям, наслідком цього стали б активні й стабільні ринки, що не потерпають від перепродукції. Праця, спрямована на досягнення достатку, але не надмірної розкоші, знаходила б належну й справедливу винагороду; вона також приносила б величезне примноження щастя, бо жодна радість не зрівняється з тією, що народжується в моральних почуттях і розумі, пробуджених спогляданням, вивченням і дотриманням установлень Творця.
[…] Працююче населення Британії приречене на виснажливу працю по десять, дванадцять, а подеколи й чотирнадцять годин на день, що виснажує їхню м’язову й нервову енергію, доводячи до цілковитої втрати сил і не залишаючи часу для моральних та інтелектуальних занять. Наслідком цього стає перенасичення всіх ринків товарами; ціни спершу падають до руйнівно низького рівня; потім робітники залишаються без діла й позбавляються найнеобхіднішого для життя, доки не буде спожито надлишки продукції, створені їхньою попередньою надмірною працею, а можливо, й дещо понад те. Коли це стається, ціни піднімаються надто високо через те, що пропозиція виявляється нижчою за попит; робітники повертаються до праці за колишньою системою надмірного напруження; вони знову переповнюють ринок товарами й знову опиняються без роботи, зазнаючи жахливих злиднів. У 1825–1827 роках ми спостерігали дію цих природних законів: величезні маси голодних і безробітних трудівників тоді існували лише завдяки благодійності».
Сам Бог заклав у природу речей, що працювати слід не більше, ніж потрібно для виробництва найнеобхіднішого. Починаючи зі с. 231, ідеться про те, що комерсанти називають терміном «часи процвітання». Ці часи, згідно з принципами Комба, є періодом найбільшого порушення природних законів (тобто працювати лише для підтримання життя). Бо «процвітанням» тут вважається такий стан, коли все працююче населення зайняте весь день, окрім їжі та сну, виробництвом багатства. Комб називає це присвяченням усього життя служінню нижчим схильностям. Там само він захищає робітничі об’єднання 1825 року як природний гальмівний чинник спекулятивної перепродукції фабрикантів. Робітники виснажені надмірною працею; середні класи мучаться невизначеними прибутками, спекулятивним духом і «невтамовною жагою багатства»; після ділового збудження в них настає внутрішня порожнеча, яку вони намагаються заповнити модними розвагами або алкоголем. Вищі класи, якщо не мають активного заняття, потерпають від туги, дратівливості та розслаблення функцій тіла й розуму. Ось підсумок усієї цієї капіталістичної гонитви. Далі в тексті Комб ще кілька разів повернеться до цієї теми:
- С. 254–255 — де є важливий підсумок про техніку. Комб говорить про паровий двигун, механічний ткацький верстат, залізниці, пароплави, канали й газове освітлення: фізична наука дала безліч корисних винаходів, але вони стають джерелом лих, бо майже винятково служать накопиченню багатства, стяжництву й егоїзмові. Він прямо пише, що мало хто пропонує використовувати парову машину для скорочення робочого дня нижчих класів, щоб дати їм дозвілля для морального й інтелектуального розвитку.
- Є ще одне місце в главі IV (с. 281–282), де він повертається до цього як до прикладу «змішаної дії» законів природи. Там Комб знову говорить про «торговельну кризу 1825–6», виводить її з надмірного розвитку функції Стяжництва та панування егоїстичних здібностей над моральними й інтелектуальними, а потім описує ланцюг: моральне порушення → розорення й крах надій → душевне страждання → хвороблива дія мозку → тілесна хвороба → іноді самогубство → спадкове ослаблення дітей.
- І є документальне доповнення в Appendix, Note IV — «Попрання моральних законів», починаючи зі с. 313. Там він наводить матеріали про безробітних ткачів Ланаркширу як ілюстрацію деградації робітничих класів через надмірну працю, коливання заробітної плати, безробіття й нужду.
Як доповнення й завершення, щоб побачити стиль Комба і краще зрозуміти його внутрішню мотивацію, наведемо повний переклад останнього, завершального розділу всієї його книги. Звісно, тут уже не так багато теології та моралі, адже у висновку він має підсумувати всі ідеї в найзагальнішому вигляді, подаючи свою книгу як своєрідну панацею від усіх бід, і бажано з таким пафосом та саморекламою, щоб теорію було прихильно сприйнято, але й тут усе ж промайне згадка про Творця.
Висновок (розділ із книги)
Часто ставлять запитання: у чому полягає практична користь френології, навіть якщо припустити, що вона істинна? Кілька зауваг дадуть нам змогу відповісти на це запитання й водночас подадуть стислий виклад доктрини, викладеної в попередньому есе. До епохи Галілея Земля і Сонце являли собою для ока явища, цілком подібні до тих, які вони демонструють і нині; однак їхні рухи поставали перед людським розумом у зовсім іншому світлі. До епохи Ньютона обертання планет було відоме як установлене фактом, але розум не знав принципів їхнього руху. До світанку сучасної хімії багато властивостей фізичних тіл було встановлено шляхом спостережень, однак їхні засадничі начала та взаємозв’язки залишалися незбагненними. Знання може приносити користь двома способами: або безпосередньо роблячи відкриту сутність придатною для людського блага, або — якщо це неможливо — шляхом зміни поведінки людини відповідно до її властивостей. Поки знання про будь-яку з галузей природи залишається недосконалим і емпіричним, непізнані властивості об’єктів, що до неї належать, можуть зробити наші спроби застосувати вже відомі якості або узгодити з ними дії цілком безплідними. Отже, лише тоді, коли відкрито фундаментальні принципи, встановлено їхні взаємозв’язки, а саме знання приведено до системи, наука набуває характеру справжньої практичної користі. Заслуга Галілея і Ньютона полягає саме в тому, що вони надали таку послугу астрономії. До появи докторів Галля і Шпурцгейма людство на практиці було обізнане з почуттями та інтелектуальною діяльністю власного розуму, а анатоми знали зовнішню будову мозку. Однак наука про Дух перебувала в тому самому стані, що й наука про небесні тіла до Галілея і Ньютона. Це твердження підтверджується такими міркуваннями:
- По-перше, серед філософів не існувало одностайності щодо елементарних почуттів та інтелектуальних здібностей людини. Особи, позбавлені, наприклад, Добросовісності, заперечували, що почуття справедливості є первісною властивістю людської психіки. Інші ж, позбавлені Благоговіння, твердили, що людина за своєю природою не схильна до поклоніння, і приписували виникнення релігії жрецькому вигадуванню.
- По-друге, питання про те, якою мірою первісні здібності різняться за своєю відносною силою, залишалося предметом суперечок або туманних здогадів; не існувало й згоди щодо того, чи є багато реальних досягнень дарами природи, чи ж результатом виключно виховання.
- По-третє, різні форми вияву одного й того самого почуття часто помилково брали за різні почуття; а способи дії інтелектуальних здібностей — за самі ці здібності.
- По-четверте, мозок — за загальним визнанням, найважливіший орган тіла, з яким безпосередньо сполучаються нерви чуттів, руху та відчуттів, — не мав установлених функцій. Людство перебувало в невіданні щодо його призначення та його впливу на розумові здібності. Ба більше, досі оспорюється той факт, що різні його частини є органами різних психічних сил і що інтенсивність їхнього вияву пропорційна — cæteris paribus (за інших рівних умов) — розміру органа.
Якщо у фізиці недосконалі й емпіричні знання роблять невідомі властивості тіл здатними розладнати зусилля людини щодо застосування їхніх відомих якостей або узгодження з ними своїх дій; і якщо лише повний і систематичний виклад фундаментальних принципів та їхніх взаємозв’язків може наділити науку її справжньою корисністю, то це положення з однаковою або навіть більшою силою застосовне до філософії людини.
Наприклад, Політика охоплює форми державного устрою та відносини між різними країнами. Будь-яке правління покликане об’єднувати зусилля окремих осіб і регулювати їхню поведінку в суспільстві. Щоб відшукати найкращі засоби для досягнення цієї мети, систематичне пізнання людської природи видається справою першорядної ваги. Деспотизм, наприклад, здатен приборкати деякі зловживання низькими схильностями, однак він неминуче перешкоджає розвиткові здатності до розмислу, а також інших, вищих і шляхетніших сил людського духу. Форма правління може відповідати природі людини лише тоді, коли вона покликана допускати законне застосування і стримувати зловживання всіма її душевними почуттями та здібностями. Але як можна створити такий лад, доки самі ці принципи, сфери їхньої дії та зовнішні зв’язки залишаються недостатньо з’ясованими? Так само й будь-які відносини між державами мають узгоджуватися з природою людини, щоб залишатися незмінно благотворними; і знову постає запитання: як їх вибудувати, доки сама ця природа лишається лише предметом здогадів? Наполеон не вірив, що почуття справедливості є вродженою властивістю людського розуму. У своїх стосунках з іншими державами він покладався на страх і особисту вигоду як на головні мотиви поведінки. Однак почуття справедливості існувало; і воно, у поєднанні з іншими здібностями, які він топтав, спонукало Європу скинути його з престолу. Якби Наполеон осягнув закони людської природи та їхні взаємозв’язки так само глибоко й ясно, як принципи математики, в якій він так уславився, його розум істотно виправив би його діяння, і Європа уникнула б незліченних лих.
Законодавство, як цивільне, так і кримінальне, покликане регулювати й спрямовувати людські здібності в їхньому прагненні до задоволення; і, щоб бути корисними, закони мають відповідати самій будові цих здібностей. Однак як можуть ухвалюватися благотворні закони, доки сам об’єкт управління — людська природа — не вивчений у всій точності? Суперечливість і заплутаність законодавства навіть у найосвіченіших народів у всі часи були мішенню для сатириків; та й чи могло бути інакше? Законодавці встановлювали правила для керування властивостями людської натури, які, як їм здавалося, вони осягнули; однак або хиби у їхніх власних уявленнях, або вплив інших властивостей — невідомих чи залишених поза увагою — незмінно зводили їхні наміри нанівець. Наприклад, закон, що карав за єресь спаленням на вогнищі, був звернений нашими предками до таких якостей, як Обережність, Самолюбство та інші нижчі почуття; однак Інтелект, Благоговіння, Совісність і Твердість були ними виключені з оцінки рушійних мотивів людини — і саме ці якості спонукали знехтувати цим законом.
У зводах законів і донині лишається чимало приписів, що перебувають у так само явній суперечності з природою людини.
Освіта має на меті просвітити інтелект і моральні почуття, а також розвинути їхню силу. Але як можна успішно досягти цієї мети, коли самі здібності й почуття, закони, яким вони підпорядковані, та їхні стосунки із зовнішніми об’єктами залишаються не з’ясованими. Відповідно, теорії й методи, що застосовуються в освіті, незліченні та суперечливі, чого не могло б статися, якби люди знали будову того об’єкта, який вони розвивають.
Моральність і релігія також не можуть набути систематичного й доказового характеру доти, доки не буде визначено первинні властивості розуму та їхню взаємозалежність. Можна припустити, що Божество, створивши моральні сили й зовнішній світ, справді узгодило їх між собою; так, щоб окремі особи й цілі народи, дотримуючись законів моралі, в кожному окремому випадку сприяли своїм вищим інтересам, а відступаючи від них — неминуче приносили ці інтереси в жертву пристрастям або ілюзорним уявленням про вигоду. Однак доти, доки природа людини та її зв’язок із зовнішнім світом не будуть науково встановлені й систематично викладені, буде неможливо підкріпити мораль переконливим доказом її збігу з особистим інтересом, як припускалося вище. Властива більшості людей схильність вважати, що доцільність не завжди збігається зі справедливістю, є яскравим свідченням того, наскільки обмежені знання про будову людини й зовнішнього світу й досі переважають у суспільстві.
Розбіжності в релігійних доктринах також, очевидно, беруть свій початок у незнанні первинних здібностей та їхніх співвідношень. Ці здібності в різних людей розвинені неоднаково, і кожна людина найбільш сприйнятлива до тих об’єктів і поглядів, що співзвучні силам, які переважають у ній самій. Внаслідок цього, читаючи Писання, один переконується, що воно стверджує кальвінізм; інший, маючи інше поєднання здібностей, знаходить у ньому лютеранство; а третій твердо вірить, що єдино правильним тлумаченням є соціиніанство. Ці люди, як правило, не мають ясного уявлення про те, що погляди, які найсильніше вражають їхню уяву, постають у цілком іншому світлі перед умами, що мають іншу організацію. Правильне тлумачення одкровення має перебувати в гармонії з веліннями моральних почуттів і розуму, які стримують тваринні нахили в підпорядкуванні. Воно може по праву виходити за межі того, чого вони здатні досягти самі, але не може їм суперечити. В іншому разі біблійне одкровення опинилося б у протиставленні до вроджених велінь здібностей, закладених Творцем, що неприпустимо, бо Божество надто могутнє й мудре, щоб бути суперечливим. Однак людство ніколи не вдасться схилити до подібних тлумачень, доки кожен бере власний розум за мірило людської природи в цілому й вважає, ніби його особисті враження тотожні абсолютній істині. Отже, утвердження природи людини на науковій основі й у систематичній формі має послужити справі як моральності, так і релігії.
Професії, заняття, розваги і тривалість зусиль кожної людини також мають узгоджуватися з її фізичною та ментальною конституцією; однак донині не існувало жодного керівного принципу, який би регулював практику в цих важливих аспектах — ще одне свідчення того, що наука про людину залишалася незвіданою. Досить лише звернути увагу на сцени, що щодня розгортаються в суспільстві, аби отримати незаперечне підтвердження тих наслідків, які випливають із відсутності справжньої теорії людської природи та її взаємозв’язків. Кожен шкільний наставник, кожен професор коледжу, кожен автор, редактор і публіцист, кожен член Парламенту, радник і суддя має набір власних уявлень, які в його свідомості посідають місце системи філософії людини. І хоча він, можливо, не звів свої ідеї в систему і навіть не визнає їх теорією, вони, тим не менш, слугують для нього еталоном, на підставі якого він на практиці судить про всі питання моралі, політики та релігії. Він відстоює будь-які погляди, що збігаються з його власними, і засуджує все, що від них відрізняється, з такою ж непохитною догматичністю, як і найупертіший теоретик у світі. Кожен також зневажає ідеї своїх побратимів тією мірою, якою вони розходяться з його власними. Коротко кажучи, людські здібності надто часто діють просто як інстинкти, виявляючи всю суперечливість і невизначеність сліпого почуття, не просвітленого розумінням власної природи та цілей. Звідси й суспільні заходи державного масштабу — чи стосуються вони освіти, релігії, торгівлі, промисловості, допомоги бідним, кримінального права або будь-яких інших нагальних інтересів суспільства — замість того щоб розглядатися як частини єдиної системи суспільного устрою і приводитися у відповідність із науковими принципами в гармонії одне з одним, підтримуються або відкидаються на вузьких і суто емпіричних підставах. Це часто породжує вияви невігластва, упереджень, користолюбства, нетерпимості та фанатизму, які значно перешкоджають поступові. Справді, одностайність навіть серед людей здоровомислячих і доброчесних залишатиметься недосяжною доти, доки не буде прийнято певний еталон філософії розуму, здатний спрямовувати індивідуальні почуття та сприйняття. Нинішній стан речей був би неможливим, якби освіта включала в себе справжню систему пізнання людської природи та її зв’язків.
Отже, якщо френологія істинна, то в міру свого розвитку вона заповнить зазначені вище вади. Однак тут природно постає інше питання: яким чином викладені погляди — за припущення, що вони містять частку істини — можуть бути застосовані на практиці? Відповідаючи, зауважу, що суспільні інститути та звичаї відбивають стан умів тих впливових класів, за яких вони панують. Судилища над старими жінками та спалення їх як відьом виразно вказують на переважання Руйнівності й Дивовижного над Інтелектом і Доброзичливістю в душах тих, хто був винен у таких жорстоких нісенітницях. Практика судових поєдинків, так само як і випробування вогнем і водою, свідчить про те, що в людей, які їх допускали, у високому ступені були активні Схильність до боротьби, Руйнівність і Благоговіння, поєднані з глибоким інтелектуальним невіглаством щодо природної будови світу. Подібним чином величезні суми, які з готовністю марнуються на війни, і мізерні кошти, які неохоче виділяються на суспільні поліпшення; шалена енергія, виявлювана в гонитві за багатством, і загальна байдужість до пошуку знань і доброчесності — все це недвозначно проголошує активність Схильності до боротьби, Руйнівності, Нагромаджування, Самолюбства і Марнославства за порівняно помірної жвавості Доброзичливості та Інтелекту в нинішнього покоління. Отже, перш ніж зміняться звички людства, має змінитися стан його розуму. Немає більш згубної практичної помилки, ніж створення інститутів, що значно випереджають ментальний стан народу. Раціональний метод полягає в тому, щоб спершу просвітити розум, потім пробудити почуття і, насамкінець, вибудувати суспільні порядки в гармонії з ними, спираючись на них як на свій фундамент.
Погляди, викладені в попередніх розділах, якщо вони ґрунтуються на самій природі, з часом мають, як очікується, спричинити значні зміни в багатьох звичаях і прагненнях суспільства; однак для досягнення цього результату самі принципи спершу мають бути визнані істинними; потім їх слід старанно викладати; і лише тоді, коли суспільну свідомість буде повністю підготовлено, можна буде пропонувати важливі практичні перетворення. Мені видається, що знадобиться довга низка років, перш ніж навіть цивілізовані народи дійдуть до стану, який дасть їм змогу систематично коритися законам природи.
Попередні розділи можна розглядати, певною мірою, як вступ до «Нарису про виховання». Якщо викладені в них погляди загалом правильні, то з цього випливає, що справжнє виховання ще ледь почалося. Якщо Творець наділив тіло, розум і зовнішню природу певною будовою та розташував їх так, щоб вони взаємодіяли одне з одним, приносячи людині щастя або страждання згідно з певними чіткими принципами; і якщо цей вплив відбувається незмінно, неухильно й нездоланно, незалежно від того, звертають на нього люди увагу чи ні, — то очевидно, що сама основа корисного знання має полягати в ознайомленні з цим природним світопорядком. Цінність освіти буде прямо пропорційна тому, наскільки вона передає подібні відомості й тренує здатність людини діяти відповідно до них. Читання, письмо й рахунок, що становлять суть навчання, доступного нижчим станам, є лише засобами набуття знань, але не становлять їхньої суті. Давньогрецька й латинська мови, а також математика, які додають до освіти середніх класів, — усе це й надалі лише засоби отримання інформації: таким чином, за винятком тих небагатьох, хто присвячує себе природничим наукам, суспільство приділяє вкрай мало уваги вивченню законів природи. Отже, дотримуючись викладених вище поглядів, кожній людині в міру ознайомлення з природними законами належить коритися їм і передавати свій досвід їхньої дії іншим. При цьому слід уникати будь-яких спроб насильницького повалення наявних інститутів або образи суспільних почуттів нестриманими дискусіями. Викладене вчення, якщо воно правильне, дає нам підстави стверджувати, що найуспішнішим методом поліпшення долі людства буде той, який звертається безпосередньо до моральних почуттів і розуму людей. На підставі власного досвіду й спостережень я можу додати: що глибше людина осягає справжню будову людського розуму, то більшою ставатиме її переконаність у дієвості цього методу. Наступним кроком має стати викладання цих законів юнацтву. Їхні уми, ще не обтяжені упередженнями, сприймуть ці закони як щось співзвучне їхній власній природі. Перше ж покоління, що засвоїть їх із дитинства, приступить до перетворення суспільних інститутів відповідно до їхніх велінь; і з плином віків вони можуть, зрештою, бути визнані практично корисними. Усі справжні теорії з часом брали на озброєння й справляли вплив на практику; я не бачу причин побоюватися, що нинішня стане винятком. Крах усіх попередніх систем — природний наслідок їхньої безпідставності; якщо й ця виявиться подібною до них, вона заслужить — і, безперечно, зустріне — ту саму долю. Усвідомлення важливості природних законів приведе до їх дотримання, що потягне за собою вдосконалення розвитку мозку, а отже, збільшить як саме бажання, так і здатність коритися їм.
Нарешті, якщо правильно, що дотримання природних законів є необхідною умовою щастя в цьому світі, і якщо доброчесність і щастя нерозривно пов’язані, то релігійні наставники людства, ймовірно, виявлять у повсюдному незнанні цих законів одну з причин того скромного успіху, який досі супроводжував їхні власні зусилля поліпшити долю людського роду. Можливо, вони визнають цілком узгодженим зі своїм священним обов’язком наставляти людей у природних установленнях Творця на додаток до Його об’явленої волі й закликати до послуху і тим, і тим. Вони мають такий великий вплив на найкращих членів суспільства, що їхня підтримка може прискорити, а їхній опір — відкласти на ціле століття практичне прийняття природних законів як орієнтирів людської поведінки.
Моральна філософія (1840)
Якщо навіть абстрагуватися від книги «Конституція людини» (1828), то й в інших аспектах Комб також вирізняється з того усередненого образу, який зазвичай пов’язують із фізіологічним матеріалізмом. Наприклад, Комб прагнув поліпшити державну освіту за допомогою національної й несектантської системи. Він твердо дотримувався думки, що держава має брати участь у системі освіти. Так само цілком у дусі лібералів свого часу Комб був дуже занепокоєний реформою тюремної системи. Він і Вільям А.Ф. Браун розпочали дискусію про запровадження гуманного поводження з психіатричними пацієнтами в психіатричних лікарнях, що фінансуються державою (чи не випадково, що з-поміж усіх французьких фізіологів френолог Галль найбільше цитував і схвалював праці психіатра Пінеля?).
У 1833 році Комб одружився із Сесилією Сіддонс, дочкою знаменитої акторки Сари Сіддонс і сестрою Генрі Сіддонса, автора книги «Практичні ілюстрації риторичних жестів і дій» (1807). Вона принесла йому статок і щасливий шлюб, якому передувала френологічна перевірка на сумісність. За кілька років він залишив юриспруденцію, живучи в достатку. Після одруження Комб присвятив свої останні роки поширенню френології на міжнародному рівні. Переїхавши до Німеччини 1837 року й закривши свою юридичну практику, щоб цілковито присвятити себе френології, він разом із дружиною відвідав Сполучені Штати. Він пробув там два роки й за час свого візиту прочитав 158 лекцій із френології. Перебуваючи в США, він справив величезний вплив на Гораса Манна (батька американської системи державної освіти), який використав ідеї Комба для обґрунтування своїх шкільних реформ. 1838 року Комб опублікував «Відповіді на заперечення проти френології». Повернувшись до Великої Британії в червні 1840 року, він опублікував свою «Моральну філософію» (1840) і «Нотатки про Сполучені Штати Північної Америки» (1841).
У 1842 році Комб прочитав курс із 22 лекцій із френології в Гайдельберзькому університеті імені Рупрехта-Карла; він також багато подорожував Європою, відвідуючи школи, в’язниці та психіатричні лікарні. Приблизно 1848 року Комб навіть допоміг заснувати школу в Единбурзі, що працювала за принципами Вільяма Елліса, і викладав там френологію та фізіологію. Це було зумовлено відкриттям лондонської школи Біркбек 17 липня 1848 року. 1855 року вийшла праця «Френологія в живописі та скульптурі». Кульмінацією автобіографічної філософії Комба стала праця «Про взаємозв’язок науки і релігії», уперше опублікована 1857 року. Комб навіть звернувся до економічної сфери з брошурою «Питання валюти» (1858). Більш повний френологічний підхід до політичної економії згодом виклав Вільям Баллантайн Годжсон, але чимало можна дізнатися навіть із трактатів самого Комба, написаних у 40-ті роки.
Тепер коротко про те, з чого складається «Моральна філософія» (1840) Джорджа Комба. Усього в цій книзі 20 лекцій, до яких додано додаток про причини комерційної кризи. Переважно все це — просто повторення ідей із «Конституції людини» (1828), тільки дещо розширене. Нічого цілком нового тут немає. На початку Комб пояснює походження курсу. Ще 1832 року в Единбурзі виникла асоціація, створена «індустріальними класами» для вечірнього самоосвіти після роботи, тобто загалом читалися лекції для робітничого класу. Тому курс не був розрахований на вузьких академіків, і Комб свідомо уникає надто абстрактних суперечок та обирає теми з безпосереднім практичним змістом — здоров’я, виховання, шлюб, бідність, злочинність, уряд, порука, опіка тощо. У зимовий сезон 1835-1836 років Комб прочитав там 20 лекцій із моральної філософії; паралельно читалися курси астрономії та хімії. Аудиторія була доволі широкою, кілька сотень слухачів обох статей. Як і тоді, Комб будує моральну філософію на френології. Він визнає, що для тих, хто не приймає френологію, його підстава видаватиметься сумнівною. Але сам він вважає френологію не гіпотезою, а індуктивно встановленою наукою про мозок і душевні здібності. Він порівнює опір френології з опором геліоцентризмові або з невір’ям сучасників Гарвея в кровообіг, але заперечення факту не скасовує самого факту. Отже, моральний обов’язок виводиться зі строю людської природи, а людська природа, за Комбом, пізнається через мозкові органи та відповідні їм здібності. У передмові він також відповідає критикам, насамперед на закид, ніби він ставить «моральну науку» вище за Одкровення і тим самим «скасовує» Біблію. Але сам Комб вважає, що справжнє тлумачення релігії не може стійко суперечити будові природи, а наука може лише зміцнити християнську віру. Ще один важливий пункт: Комб не вважає, що «просте знання» автоматично робить людину доброчесною. Він наголошує, що потрібно тренувати почуття, прихильності та моральні схильності. Але без знання законів природи це тренування є сліпим. Він каже, що «вищий вплив» релігії діє не замість природних законів, а через них і в згоді з ними. Невігластво щодо природи не врятувало колишніх людей від спалення «відьом»; філософія та природознавство, на його думку, зробили більше для припинення цієї практики, ніж одне лише благочестя без знання. Наприкінці передмови з’являється формула, яка стане стрижнем книги: морально правильним є те, що схвалене просвітленим інтелектом, який діє разом із моральними почуттями (відображеними в особливих відділах мозку): доброзичливістю, совісністю/справедливістю та пошаною/релігійним почуттям. На можливе запитання про те, хто виступатиме тим самим Просвітленим, що задає стандарти, Комб відповідає, що найавторитетнішими є ті уми, в яких найкраще розвинені моральні та інтелектуальні органи, де тваринні схильності не панують над вищими здібностями.
Це настільки буквальне повторення попередньої книги, що можна було б і не підсумовувати, але я коротко зроблю це повторення, тим паче, що, можливо, так система буде викладена цілісніше.
Головна ідея книги полягає в тому, що мораль — не довільний звід правил, не проста воля держави, не чиста користь і не божественне об’явлення, а система природних законів, уписаних у тілесно-психічну конституцію людини. Людина створена з певними органами й здібностями, з тваринними схильностями, моральними почуттями та інтелектуальними силами. Кожна здібність має законне застосування і зловживання. Тому моральне завдання полягає не в придушенні природи взагалі, а в правильній ієрархії природи: нижчі схильності мають служити вищим моральним почуттям і просвітленому розумові. Морально правильним є те, що схвалюється «просвітленим інтелектом», який діє разом із доброзичливістю, сумлінністю та благоговінням; дії, які ці здібності відкидають, є неправильними. Комб сперечається одразу з кількома традиційними теоріями моралі. Гоббсу він протиставляє думку, що мораль не може залежати лише від волі громадянського правителя. Мандевілю — що чеснота не зводиться до соціального дресирування та філософії егоїзму. Юму — що корисність, звісно, важлива, але сама по собі вона не вичерпує моралі. Пейлі та його версіям релігійного утилітаризму — що обов’язок не слід виводити лише з розрахунку на майбутню винагороду. Самому Комбу ближча версія єпископа Батлера: всередині самої людини є вищий регулювальний принцип, якому нижчі схильності мають коритися. Але він хоче замінити батлерівську моральну психологію більш «фізіологічною» версією. Моральні почуття мають, як він думає, свої мозкові органи, а це означає, що етика може стати природничою наукою про правильне вживання людських здібностей.
Дуже важливою є його теорія природних санкцій. Комб відкидає грубе уявлення про Провидіння як про зовнішнього суддю, який довільно втручається в кожен випадок. Мовляв, сьогодні він утопив грішника, завтра погубив дитину, післязавтра чудесним чином покарав або нагородив. На його думку, це забобонна картина. Справжнє божественне управління світом діє через сталі закони природи: фізичні, органічні, моральні та інтелектуальні. Якщо падає башта або ламається карета, то причина цієї події не в таємному покаранні конкретних людей за гріхи, а в порушенні фізичних умов міцності башти й карети. Якщо людина руйнує своє здоров’я, то страждає не тому, що її надприродно покарали, а тому, що було порушено органічні закони тіла. Якщо суспільство породжує злочинність і бідність, то воно пожинає наслідки поганих соціальних умов. Звідси в Комба постає доволі жорсткий натуралістичний моралізм. Незнання природних законів не звільняє від покарань, бо покарання закладені в саму причинність світу. Він наголошує, що «вищий вплив» не рятує людей, якщо вони нехтують законами природи; приклад із відьмами потрібен йому для того, щоб показати, як релігійні люди, не обізнані з природною філософією, можуть чинити чудовиські злочини. І саме знання природи, а не містичне натхнення, знищує такі форми варварства. У цьому місці Комб найближчий до лінії просвітницького натуралізму.
Із цієї основи він виводить індивідуальні обов’язки. Перший обов’язок людини — це знання. Не просто книжна вченість, а знання себе, свого тіла, розуму, суспільства й законів, за якими працюють усі речі. Людина, на відміну від тварини, не має достатнього набору сліпих інстинктів; їй дано розум, щоб вона сама відкрила умови власного життя. Тому неуцтво для Комба — це не безневинна слабкість, а джерело морального зла. Людина, яка не знає органічних законів, губить своє здоров’я; та, що не знає законів виховання, псує дітей; та, що не знає політичної економії, бере участь в улаштуванні лих; та, що не знає психології, неправильно судить злочинців. Другий індивідуальний обов’язок полягає в збереженні тілесного й душевного здоров’я. Здоров’я в нього стає моральним обов’язком. Тіло — це не якась нижча й брудна оболонка, а інструмент виконання всіх інших обов’язків. Мозок, нерви, м’язи, травлення, сон, повітря, рух — усе це не дрібниці, а умови реалізації морального життя. Людина, яка руйнує себе надмірною працею, пияцтвом, неправильним режимом або розумовим перенапруженням, не просто шкодить собі, а зменшує свою здатність бути корисною, розсудливою і доброчесною. Звідси ж його захист розваг. Комб не пуританин у сенсі повної заборони насолоди. Він вважає, що різні здібності втомлюються від одноманітної праці, а тому людині потрібна зміна занять. Музика, прогулянки, ігри, естетичні насолоди, помірні розваги — усе це не зло саме по собі. Зло починається тоді, коли окрема здібність виходить із підпорядкування моральним почуттям і розумові. Тому він закликає не знищувати інститути, засновані в природі, а очищати їх від зловживань.
Далі він переходить до домашньої моралі. Людина, за Комбом, за своєю природою є істотою соціальною; поза стосунками з іншими її здібності лишаються без належного об’єкта. Шлюб він виводить із поєднання статевого почуття, прихильності, любові до дітей, моральних почуттів та інтелекту. Тому шлюб для нього — не штучний винахід церкви чи держави, а природний інститут. Він захищає моногамію та вірність як форму, в якій сімейні почуття дістають найповніше й морально впорядковане задоволення. Полігамія відкидається не лише з релігійних, а й із натуралістичних причин: вона, за Комбом, несправедлива щодо жінок, руйнує повноту взаємної прихильності й не узгоджується з рівновагою статей. Особливо характерний його розбір ранніх шлюбів. Він стверджує, що цивільний закон може дозволяти шлюб у надто ранньому віці, але природний закон тіла й мозку цього не схвалює. Ранні шлюби, на його думку, укладаються за недостатньої фізичної та розумової зрілості, вони ведуть до невдалого вибору партнера, бідності й передавання дітям гірших органічних умов розвитку. У питанні розлучення Комб не тримається за абсолютну нерозривність шлюбу. Якщо шлюб як природний інститут існує задля взаємної підтримки, моральної симпатії та виховання дітей, то союз, що перетворився на постійну ненависть і руйнування, суперечить власній меті. Він вважає жорстоким приносити цілком нещасливих подружжя в жертву абстрактному залякуванню легковажних людей. Великий блок книги присвячено дітям. Батьки зобов’язані не лише народити й годувати, а й виховувати, навчати, розвивати тіло, моральні почуття та інтелект дітей. Якщо батьки передали дітям «добре врівноважені» здібності й правильно їх виховали, то вони рідко скаржитимуться на невдячність. Якщо ж діти погано влаштовані або погано виховані, то страждання батьків є природними наслідками їхніх власних дій.
Соціальна філософія Комба починається з критики фантазій про «природний стан» і суспільний договір. Суспільство, поділ занять і нерівність рангів він також виводить із людської конституції. Люди мають різні поєднання здібностей, різні темпераменти, різну силу тіла й розуму; тому одні природно схильні до механіки, інші — до торгівлі, треті — до мистецтва, четверті — до управління або релігії. Поділ праці — не просто хитрий винахід розуму, а наслідок природної різноманітності здібностей. Але при цьому Комб розрізняє природну різноманітність здібностей і штучні привілеї. Тому титули, спадкові переваги, юридичні фікції, які надають високий ранг без відповідних якостей, він вважає зловживанням, і цей текст можна читати навіть як атаку проти аристократії. І все ж його аналіз сучасного суспільства будується навколо конфлікту між нижчими і вищими здібностями.
Історія, за Комбом, надто довго була царством тваринних схильностей, сповнена боротьби за майно, владу, славу й панування. Сучасна комерційна цивілізація вже краща за варварство, бо вона розвиває працьовитість, порядок і розважливі розрахунки; але навіть сучасна система все ще підпорядковує людей конкуренції за багатство й статус. Дітей із раннього віку вводять у систему суперництва; дорослі працюють до виснаження; торговці, фабриканти, фахівці змушені брати участь у безконечній гонитві; робітники перетворюються на придатки до вкрай вузької операції в системі машинного виробництва. Поділ праці підвищує продуктивність, але без освіти він робить людину інтелектуально безпорадною. Тому його соціальний ідеал — не знищення праці, а її олюднення. Техніка й механічні винаходи, за Комбом, мають не просто збільшувати масу товарів, а звільняти час для морального й інтелектуального розвитку. Він мріє про суспільство, де продуктивна праця займає помірну частину дня, а решта часу йде на освіту, суспільні обов’язки, культуру, релігію, науку та розвиток вищих здібностей. Причини пауперизму Комб убачає не в самій лише «ліні бідних». Він виокремлює тілесно-розумові вади, спадкові й набуті звички пияцтва, грубе невігластво і навіть вплив комерційних криз, які викидають людей із праці та привчають їх до залежності. Тому допомога бідним — обов’язок суспільства, але проста роздача милостині або дешеве утримання в робітних домах не розв’язує проблеми. Потрібно усувати причини. Наприклад, налагодити здорове харчування, стежити за станом здоров’я загалом, а також варто було б розвивати суспільне виховання, давати освіту, вигадати варіанти дозвілля, щоб запобігти алкоголізму, а ще слід було б скоротити робочий час і продумати нормальну організацію промисловості.
Пияцтво він пояснює фізіологічно. Алкоголь, за Комбом, посилює кровообіг, збуджує великі мозкові «органи» тваринних схильностей і пригнічує менші, тонші органи моральних та інтелектуальних здібностей; далі настає занепад, потяг до нового стимулу й поступове руйнування нервової системи. Причини пияцтва він шукає в спадковій схильності, надмірній праці за поганого харчування, невігластві, нудьзі та нестачі шляхетних занять. Злочинність Комб також тлумачить не через чисту вільну волю, а через поєднання мозкової організації, виховання й обставин. Він вважає, що якщо людину з сильними тваринними схильностями та слабкими моральними органами помістити в середовище спокус, то злочин стає майже неминучим. Звідси його суперечка з каральною юстицією. Суспільство спершу залишає людину напризволяще, потім чекає злочину, а тоді витрачає сили на поліцію, суд, в’язницю й страту, навіть не досліджуючи причин. Це нерозумно, і варто було б шукати способи запобігання злочинам, такі як моральне й інтелектуальне виховання, правильний добір людей на посади, усунення спокус або бодай провести реформу в’язниць. Найсуперечливіший елемент тут — його віра, що френологія дасть змогу заздалегідь розпізнавати людей із небезпечним переважанням нижчих схильностей. Він наводить приклад із поштовою службою й твердить, що уряд міг би добирати людей із переважанням моральних та інтелектуальних органів, щоб зменшити крадіжки. У його логіці суспільство несе частку вини, якщо ставить людей із нестійким характером у такі обставини, де спокуса сильніша за їхню здатність опиратися. Це водночас гуманніше за стару каральну доктрину й небезпечніше за неї: гуманніше, бо шукає причини; небезпечніше, бо легко перетворює соціальну політику на біологічне сортування. У тюремній політиці Комб виступає проти помсти. Покарання має захищати суспільство й виправляти злочинця, а не задовольняти руйнівні почуття публіки. В’язниця має відтинати злочинця від шкідливих впливів, привчати до праці, дисципліни, порядку. Але й цього замало, адже потрібні вчителі, моральне виховання та розвиток інтелекту. Потрібна поступова перевірка здатності до свободи. Людина має повертатися в суспільство не після механічно відміряного строку, а тоді, коли видно ознаки, що її здібності перебудовано і вона здатна жити без злочину.
Політична теорія Комба теж виводиться з психології. Держава, на його думку, не виникає ані просто з договору, ані з божественного права королів. Вона постає із соціальних інстинктів, благоговіння перед силою й авторитетом, прагнення деяких людей до панування та потреби суспільства в порядку. Народ може бути незалежним від зовнішнього завойовника, але водночас внутрішньо несвободним, якщо не має моральної та інтелектуальної зрілості. Свобода потребує не лише інститутів, а й розвиненого населення. Звідси його типологія форм правління. Деспотизм, за Комбом, природно виникає в грубих і невіглаських народів, де переважають тваринні схильності й потрібен сильний примус для підтримання порядку. Змішана монархія відповідає перехідному суспільству, де вже є освічені класи, але маса ще не готова до повного самоврядування. Демократія вища за принципом, бо дає всім класам участь у законодавстві й послаблює класові привілеї на користь меншості; але вона потребує масової освіти, інакше політичні інститути випереджатимуть моральний розвиток народу. Він навіть зауважує, що в США політичну машину рівності вже створено, але моральна й інтелектуальна освіта маси, на його думку, ще не відповідає висоті цих інститутів.
Релігійна частина книги вкотре показує, що Комб не атеїст і не суворий матеріаліст. Природа для нього є текстом Бога. Але його теїзм сильно натуралізований. Природна теологія, за Комбом, має бути індуктивною наукою. Як фізика вивчає будову ока й доходить висновку про задум, так моральна філософія вивчає людські здібності й виводить обов’язки з їхнього правильного вжитку. Одкровення, за його схемою, не знищує розум і природну теологію; воно повідомляє істини, яких розум сам не досяг би, але розум і знання природи потрібні, щоб правильно розуміти й застосовувати релігію. Релігійні почуття він пов’язує з благоговінням, подивом і надією (за що відповідають окремі органи мозку). Інтелект не створює релігію, а спрямовує ці почуття до правильного об’єкта. Якщо інтелект темний, релігійні почуття звертаються до ідолів, забобонів і фанатизму; якщо він просвітлений, то вони ведуть до вшанування єдиного Бога й до практичної моральності. Кожна з 10-ти заповідей не лише дана Мойсеєві, а й «написана» в людській конституції. У завершальній частині Комб відповідає на звинувачення, що популярні лекції, бібліотеки, журнали, науки й «корисне знання» нібито відвертають народ від Євангелія. Але він вважає, що науки не вороги християнства, а радше підготовка до його практичного здійснення. Не можна сподіватися, що люди житимуть за християнськими заповідями братерства й любові, якщо вони не розуміють законів тіла, розуму, суспільства, економіки та виховання. Наука розкриває будову світу, а релігія має спертися на це знання, а не проклинати його. У цьому сенсі Комб веде наступ проти церковного антиінтелектуалізму, хоча сам залишається всередині релігійної картини світу.
Окремо від лекцій іде додаток про причини комерційної кризи. Комб передруковує статтю 1826 року про комерційну кризу в Британії й додає її для американської публіки, бо США пережили аналогічні потрясіння в 1837 і 1839 роках. Схему ми вже зустрічали. Коли нижчі здібності — жага накопичення, самолюбство, любов до схвалення, азарт збагачення — підпорядковують собі суспільні інститути, тоді й виникає лихо. Комерційна криза для нього — не просто технічна помилка ринку, а морально-економічне покарання за порушення природної справедливості. Але суто матеріально головний винуватець кризи — паперова валюта і банківські білети (див. аналогічну критику паперових грошей у Джефферсона, Дестюта де Трасі, Т. Ч. Моргана тощо). Комб міркує так: якщо людина має £20 000 капіталу, вкладеного в землю, будинки або державні папери, і отримує з нього дохід, а потім під заставу цього майна випускає банкноти ще на £20 000 і дає їх у кредит, то вона фактично отримує подвійну вигоду. Її реальний капітал і далі приносить дохід, а випущений папір теж приносить процент. Тому банкір, який випускає банкноти, може давати кредит дешевше, ніж той, хто розпоряджається реальним грошовим капіталом. У цьому Комб убачає несправедливість, адже один учасник ринку ніби «і має пиріг, і з’їдає пиріг». Далі він описує механізм бульбашки. За металевої валюти, на його думку, виробництво обмежене кількістю золота й срібла, які не можна миттєво збільшити. Якщо товарів вироблено надто багато, то гроші стають відносно рідкісними, ціни падають, виробництво холоне. Паперова валюта перевертає цей порядок. Чим більше угод, векселів і кредитів, тим більше банкнот; чим більше банкнот, тим вищі ціни; отже, ринок може показувати зростання саме тоді, коли в реальності відбувається перевиробництво. Сигнал небезпеки заглушується кредитною емісією.
Криза настає, коли папір повертається до банків і виникає вимога реальної оплати. Банки вимагають платежів від торговців; торговці мають не гроші, а товари; товари вироблено не під реальну потребу, а під ілюзію прибутку; тоді ціни обвалюються, і за цим ідуть банкрутства. Якщо в банків є реальне майно, то вони виживають, але скорочують випуск банкнот, стискають обіг і тим самим посилюють падіння цін. Потім запаси товарів вичерпуються, торгівля оживає, довіра повертається, банкноти знову йдуть у друк — і цикл повторюється. Однак Комб вважає, що проблема не лише в дрібних банкнотах, а в паперовій валюті як такій. Він хоче усунути грошову форму, яку можна виробляти без зусиль і розширювати без природного обмеження. Його грошова теорія жорстко «антипаперова» й доволі наївно прив’язана до ідеї особливої природи золота та срібла; але в ній є й сильна критика спекулятивного кредиту.
Найцікавіша соціальна думка в цьому додатку — зв’язок кризи з робочим часом. Комб вважає, що якби працю не витискали до десяти-дванадцяти годин, а частину кожного дня систематично віддавали школам, бібліотекам і загалом моральному та інтелектуальному розвиткові, то перевиробництво зменшилося б, ринок став би стійкішим, злочинність знизилася б, а робітники дістали б людський розвиток. Інакше кажучи, криза для нього пов’язана не лише з банками, а й із тим, що суспільство організоване навколо нижчої наживи, а не навколо всебічного розвитку. Він навіть захищає робітничі коаліції та страйки як природний гальмівний механізм перевиробництва. Коли робітники домагаються підвищення зарплати й тимчасово припиняють працю, промисловці скаржаться, що країна ось-ось загине; Комб відповідає, що в конкретному випадку це затримало подальше накопичення зайвих товарів і тим самим лише пом’якшило кризу. Він наводить приклад Глазго і приклад шкіряного виробництва. Там, де пропозицію не можна було штучно роздути жадібністю виробників, ціни трималися стійкіше.
У постскриптумі 1840 року він вважає подальші події підтвердженням своєї теорії. Він посилається на Манчестерську палату торгівлі та промисловості. Розширення паперової валюти тоді піднімало ціни, а скорочення опускало їх приблизно на 25% за кілька місяців. В аналогічній ситуації в штаті Нью-Йорк, за його словами, система дозволяла закладати нерухомість або державні папери контролерові й отримувати банкноти на їхню вартість. Це Комб називає ідеалом паперової системи, коли людина ніби витрачає ферму й водночас продовжує мати ферму. Наслідком цього стають банківська манія, зростання цін, спекуляції, імпорт товарів, вимога металевих платежів, подальші банкрутства й загальний обвал. У цьому додатку видно найкращого і найгіршого Комба водночас. Найкраща його частина — критика фінансових ілюзій, перевиробництва, надмірної праці та сліпої конкуренції. Найгірша — там, де він виступає як мораліст, який надто швидко переводить складні економічні процеси в схему «нижчі органи проти вищих», і де він постає як прихильник доволі грубої антипаперової грошової доктрини. Але в будь-якому разі він доволі близький за своїми ідеями до усередненого політика-радикала, чартиста або навіть соціаліста. Це зовсім не той соціал-дарвінізм, якого можна було б чекати від настільки ідейного френолога.