Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Решту авторських статей можна прочитати тут
Нагадую, що на сайті вже є статті про таких французьких авторів, як Ксав’є Биша, Антельм Рішеран, Філіпп Пінель, Ламарк, Мажанді, Лаплас, Бруссе, Жорже, Аделон, також у цих статтях розкидано відомості, дрібніші, про різних інших авторів, зокрема про Ескіроля, Прево, Лаеннека тощо. Але щоб цей огляд нарешті став повним, або майже повним, бракує ще всього кількох прикладів, і одним із них, звісно ж, буде Марі-Жан-П’єр Флуранс (1794-1867). Ця людина остаточно перетворила фізіологію на серйозну академічну науку, керовану науковим методом, і зазвичай його прізвище ставлять в один ряд із Мажанді. Саме тому сучасники — і прогресисти, і консерватори — часто сприймали його як матеріаліста. Особливої ваги такій оцінці Флуранса надає той факт, що його праці часто використовували Бюхнер, Фогт та інші радикально налаштовані автори для ілюстрації зв’язку між мозком і психікою. Іноді навіть трапляються спроби пов’язати Флуранса в один напрям із найвідомішим фізіологом Франції XIX століття — Клодом Бернаром, але й це теж хибна думка. Бернар був прямим учнем і послідовником матеріаліста Мажанді, з яким у Флуранса були конфліктні стосунки суперництва. То чи був Флуранс матеріалістом? Звісно ж ні. Якщо навіть шукати якийсь корелят у філософії, то Флуранса справедливіше було б пов’язувати зі скептичними школами, із позитивізмом у широкому значенні цього слова; але навіть це, мабуть, було б надто компліментарно. Сам Флуранс, як ми побачимо далі, був радше консервативним філософом-дуалістом у дусі Рене Декарта.
Флуранс народився на півдні Франції, і вже у п’ятнадцять років почав вивчати медицину в знаменитому Монпельє (осередку віталістичної школи французької медицини, з яким пов’язують Биша). Там він, зокрема, відвідував лекції Огюстена Пірама де Кандоля (1778-1841). У 1813 році Флуранс здобув ступінь доктора, однак спочатку вирішив продовжувати свою освіту не в суто медицині, а в галузі природознавства. З таким наміром він вирішив вирушити до Парижа, отримавши рекомендаційні листи Кандоля, адресовані Ламарку, Сент-Ілеру, Кюв’є та Порталю, тобто до найвидатніших біологів свого часу. Із усіх цих знаменитостей найкраще Флуранса прийняв Кюв’є, і між ними склалися стосунки в дусі вчитель-учень. Перебуваючи під таким патронатом, Флуранс одразу взявся до досліджень фізіології нервової системи. І вже 1815 року молодий Флуранс, у віці лише 21 року, застосував експериментальний метод нанесення локалізованих уражень головного мозку живим кроликам і голубам, після чого проводив ретельні спостереження за впливом цих ушкоджень на моторику, чутливість і поведінку. Від цього моменту починається історія, яка зробить його знаменитим. Щоправда, Флуранс був не першим у своєму роді. Увагу до локалізації функцій у мозку привернув Франц Йозеф Галль ще своїми працями на зламі XVIII і XIX століть, і особливо головною своєю працею, що вийшла 1808 року. Практично відразу після цього, за вказівкою імператора Наполеона, було скликано спеціальну комісію при Академії наук, щоб дати оцінку френології. Тоді було ухвалено рішення визнати френологію науково необґрунтованою, а серед тих, хто проводив експертизу, був і Жорж Кюв’є. Отже, Флуранс цілком міг бути спрямований своїм учителем. Ба більше, ще 1809 року аналогічні досліди на мозку тварин уже проводив італійський фізіолог Луїджі Роландо. Метою цих дослідів, чи то у випадку Роландо, чи то у випадку Флуранса, було дослідження локалізаціонізму, тобто з’ясування, чи виконують різні частини мозку різні функції, як пропонував Галль. Проблема полягала в тому, що Галль не застосовував належного наукового підходу до своїх тверджень, і тому його розміщення функцій було радше фантазіями, які підміняли причини й наслідки.
З одного боку, Флурансу вдалося переконливо показати, що великі відділи нервової системи виконують різні функції, і в цьому сенсі його дослідження підтверджували вихідну інтуїцію Галля. Наприклад, видалення півкуль головного мозку позбавляло тварину відчуттів, сприйняття, пам’яті, судження, волі та спонтанної ініціативи, хоча здатність здійснювати координовані рухи за зовнішнього збудження зберігалася. Ураження мозочка руйнувало координацію рухів, а руйнування життєво важливої ділянки довгастого мозку зупиняло дихання і призводило до смерті. Ці експерименти привели Флуранса до висновку, що півкулі головного мозку відповідають за вищі когнітивні функції, довгастий мозок контролює життєво важливі функції, такі як дихання й загальна стабільність тіла, а в ході суперечок із Луїджі Роландо виявилася і функція мозочка як координатора рухів. Але навіть таке підтвердження локалізації функцій усе одно цілковито підривало надуману схему френології. Більшість із тих функцій, для яких Галль вигадав окремі органи всередині мозку, — випадали синхронно при ушкодженні лише одного сегмента. За поступового видалення різних ділянок півкуль зір, слух, пам’ять, судження і воля слабшали спільно. Коли остаточно зникала одна з цих функцій, одночасно зникали й інші. Звідси Флуранс робив висновок, що всередині півкуль не можна виокремити відособлені органи пам’яті, судження, волі чи окремих видів сприйняття. Карта френології тут-таки розсипалася. Іноді тварина могла правильно ходити, бігати, стрибати або літати за зовнішнього збудження, але при цьому втрачала відчуття, сприйняття, довільну ініціативу та інтелектуальну діяльність.
Усі ці досліди Флуранса завдали найсерйознішого удару по френології в історії, і це схиляло громадськість до думки про те, що більшість функцій належить одразу величезним ділянкам мозку. Щоправда, Флуранс не зміг (ймовірно, тому що в його піддослідних відносно примітивна кора) виявити конкретні ділянки, відповідальні за пам’ять і пізнання, і це змусило його припустити, що вони представлені в дифузній формі взагалі по всьому мозку. У певному сенсі це навіть був крок назад, адже тепер мозок знову сприймався як єдиний центр психічних функцій, і в нього стало простіше помістити теологічну душу з універсальним набором здібностей.
Як би там не було, але саме ці приклади, де в тварин поступово, шар за шаром знімали шматки мозку, стали ходовими для всіх матеріалістів XIX століття, які доводили, що всі тварини, включно з людиною, — це суто тілесні машини. Сам Флуранс із такою трактовкою не погоджувався. Після цього, по суті головного тріумфу в його житті, Флуранс переважно продовжував займатися фізіологічними дослідженнями, час від часу публікуючи невеликі статті. Визнання він уже мав, але якихось помітних великих праць Флуранс ще не створює. У 1821 році в Атенеумі він прочитав курс лекцій із фізіологічної теорії відчуттів і представив до Академії наук низку визначних мемуарів із фізіології тваринного й людського організму, що привернули загальну увагу. Ці праці привели його до створення книги «Експериментальні дослідження властивостей і функцій нервової системи хребетних тварин» (1824). По суті, тут уперше в систематичному вигляді було викладено його знамениті досліди зі зняттям мозку шарами, і саме ця книга зробила його знаменитістю. Уже через рік виходить пряме продовження цієї книги, а самого Флуранса обирають членом Американського філософського товариства. Посилання на його праці можна знайти навіть у творах американського матеріаліста Томаса Купера, написаних у ті самі роки. Отже, наприкінці 20-х років XIX століття Флуранс — це вже постать світового масштабу. Саме тому більшість прихильників френології в 30–40-ті роки виглядають дуже слабко, адже найсерйозніші аргументи проти них уже давно були на слуху. Однак це не завадило френології пережити в наступні десятиліття період масової популярності: її прихильники або заперечували досліди Флуранса, або стверджували, що груба абляція нездатна виявити тонку спеціалізацію кори.
Тріумфальний кар’єрний злет на цьому не закінчується. У 1828 році Флуранса було прийнято до Академії наук. Того самого року Жорж Кюв’є висунув його кандидатуру для читання лекцій із природознавства в Колеж де Франс; і тоді ж, замінивши Л. А. Г. Боска, він став членом Інституту (див. Ідеологи) у відділі «Сільська економіка». Від 1830 року Флуранс працює заступником Кюв’є в Національному музеї природничої історії, і стає очевидно, що їхні дружні стосунки лише зміцнилися за минулі 14 років від часу першого знайомства. У 1832 році Флуранса обрано на посаду титулярного професора, яку того самого року він поступив професорській посаді з порівняльної анатомії, створеній для нього в музеї після смерті Кюв’є; а в 1833 році Флуранса, відповідно до передсмертного прохання Кюв’є, було призначено довічним секретарем Академії наук.
Фактично це означало, що Кюв’є обрав його своїм наступником, а це означало дуже багато. Кар’єра Флуранса набирає обертів, а його ім’я здобуває найбільшу славу саме в 30-ті роки. Щоправда, він іще дуже мало пише, якщо говорити про повноцінні, великі твори. У 1835 році Флуранс стає іноземним членом Королівського товариства Лондона; а ще через рік виходить його книга «Курс із зачаття, овології та ембріології» (1836). Того самого року, як би іронічно це не звучало, він одружується з Аліною Адольф Габріель Клеман (1807-1879), дочкою генерала-барона Імперії Клемана д’Аерзена. У цьому шлюбі в нього було троє дітей, з яких лише старший син Гюстав піде на наукову стезю батька й стане антропологом. Будучи «червоним республіканцем», Гюстав загине 1871 року в лавах борців Паризької комуни. І не лише він був залучений до політики. Другий син Флуранса, на ім’я Еміль, стане міністром закордонних справ Третьої республіки (1886-1888); та й молодший син — Абель — теж зробить кар’єру державного службовця. У цьому плані Флуранс мало чим відрізняється від своїх дітей. Він також спробував знайти собі застосування в політиці, а з 1837 по 1839 рік навіть був депутатом від Еро, свого рідного департаменту, і займав місце в парламенті. Тоді Флуранс приєднався до лівого крила палати депутатів (так звана Gauche, опозиційна щодо консервативного уряду Луї-Філіппа I). Згідно з архівами Національних зборів Франції, посівши місце серед лівих опозиціонерів, він зазвичай підтримував їх під час голосувань, однак сам практично ніколи не виступав із трибуни. Ці політичні амбіції виявилися нетривалими, оскільки 1839 року він зазнав поразки на виборах, і згодом уже не поновлював спроб.
У 1838 році, будучи чинним депутатом, Флуранс отримав кафедру порівняльної фізіології в Парижі й був обраний почесним членом Королівського товариства Единбурга. 1840 року його було обрано, замість Віктора Гюго, наступником Жозефа-Франсуа Мішо (консервативний історик) на 29-те місце у Французькій академії. Прихильників Гюго цей факт дуже образив, і багато літературознавців знають про Флуранса лише завдяки цьому епізоду. Щоправда, вже за рік Гюго все одно отримає місце в Академії, тільки під іншим номером. До речі, після смерті Флуранса це саме місце №29 посяде знаменитий Клод Бернар, про якого ми вже говорили вище.
Занепад кар’єри та сплеск письменницької активності
Фактично 1840-й рік і перемога над Гюго в боротьбі за місце в Академії стали піком популярності Флуранса. Усі головні його здобутки, які ще згодом цитуватимуть, уже були здійснені ним у минулому. Коли про нього згадують, то це майже завжди спогади про заслуги 20-х років XIX століття, про експерименти над мозком тварин, а сам Флуранс стає символом повалення френології. Саме цей Флуранс стає канонічним, перетворюється на стандартний образ для всіх нащадків. У певному сенсі в нього склалася унікальна ситуація. Будучи одним із найвпливовіших учених Франції та обіймаючи посаду незмінного секретаря Академії наук, спадкоємець легендарного Кюв’є, він сам не створив класичної великої школи відданих учнів-фізіологів, на відміну від свого суперника Мажанді. Можливо, причиною цього став його жорсткий догматизм. Флуранс до кінця життя захищав ідею «абсолютної неподільності мозку»; він став іконою так званого холізму (еквіпотенційності мозку) — теорії, що стверджувала, ніби мозок працює як єдине ціле. І коли світова наука пішла шляхом вивчення локалізації функцій, молоді дослідники просто не могли залишатися його прямими послідовниками. Але, як це не дивно, саме після цього моменту, у 40-ті роки XIX століття, коли Флуранс досягає максимального зажиттєвого визнання, він нарешті починає писати твори загальнотеоретичного характеру й створює їх просто у величезній кількості.
Невдовзі після призначення до Академії Франції, 1841 року Флуранс буде обраний іноземним членом Королівської шведської академії наук, а також обраний членом прусської академії Леопольдіна. Ще за два роки після цього він стає іноземним членом Баварської академії наук. І ось, нарешті, 1845 року Флуранс удостоєний звання командора ордена Почесного легіону, а наступного, 1846 року, — стає піром Франції, і тому неохоче, за указом короля, повертається в політику. Шість років суцільних тріумфів, офіційних призначень тощо. І саме в цей період він активно видає порівняно великі праці, одну за одною, майже щороку, аж до самої своєї смерті. Тут можна назвати такі твори, як: «Обґрунтований аналіз творів Жоржа Кюв’є» (1841), «Про інстинкти й інтелект тварин» (1841), «Дослідження розвитку кісток і зубів» (1842), «Досвід про френологію» (1842-45), «Загальна анатомія шкіри та слизових оболонок» (1843), «Спогади про порівняльну анатомію та фізіологію» (1844), «Історія праць та ідей Бюффона» (1844), «Експериментальна теорія формування кісток» (1847), «Фонтенель, або Про сучасну філософію стосовно фізичних наук» (1847), «Похвальне слово на честь Блюменбаха» (1847).
Вже самі ці назви виразно свідчать, що основна професійна тематика Флуранса полягає в тому, щоб продовжувати справу Кюв’є в галузі порівняльної анатомії та вивчення кісток. Він і далі пише про свою спеціальність із картографування мозку тварин і досі намагається заперечувати френологію, яка навіть у 40-ті роки продовжувала користуватися популярністю по всій Європі. Але особливо цікаво тут те, що Флуранс привертає увагу публіки до таких просвітителів, як Фонтенель і Бюффон. Він намагається вписати себе в історичний контекст і не гребує звертатися до пам’яті мислителів, які жили більш ніж за 100 років до нього. Навіть шанобливе ставлення до Блюменбаха багато що говорить про ступінь залучення до загальноєвропейської культури. У цьому плані Флуранс стоїть поруч із такими британськими вченими, як Причард і Лоуренс.
У 1847 році разом із Франсуа Ахіллем Лонже він проводив експерименти, що стосувалися впливу ефіру та хлороформу на центральну нервову систему лабораторних тварин, і вже в березні того самого року звернув увагу Академії наук на анестезувальну дію хлороформу. Це сталося майже миттєво після того, як анестезію було винайдено в США. Тим самим було завдано удару по другій популярній псевдонауці того часу — тваринному магнетизму, або месмеризму. До винайдення анестезії в цих теоріях убачали потенціал саме для того, щоб знеболювати пацієнтів за допомогою гіпнозу; але з відкриттям хімічних способів знеболювання месмеризм став таким самим надлишковим, як і френологія (див. «френо-месмеризм» у Британії того часу). Після революції 1848 року Флуранс повністю відійшов від політичного життя. У 1851 році він видає «Дослідження френології», уже вдруге присвятивши цій темі окрему книгу. По суті, це просто чергове перевидання старих праць, доповнене новими прикладами й таке, що закріплює основні аргументи проти френології. Але як учений на цьому він завершує свою кар’єру й переходить до сфери популяризації науки та філософії.
Метафізичні ідеї та анти-матеріалізм Флуранса
Якщо шукати справді робочу аналогію з іншими відомими діячами цієї епохи, то насамперед Флуранс уважався спадкоємцем Кюв’є, і він виконував у Франції роль, майже аналогічну тій ролі, яку в Британії виконував дослідник динозаврів Річард Оуен (не плутати з утопістом Робертом). Звісно, він не досліджував динозаврів, але все одно вважався фахівцем у галузі порівняльної анатомії та вивчення кісток тварин. Пізніше ця подібність між «новими Кюв’є» Франції та Британії стане ще очевиднішою, коли на арені з’являться праці Чарльза Дарвіна. Але якщо в науці його місце виглядає ще порівняно непогано, то у сфері філософських ідей консерватизм Флуранса ставить його в один ряд радше з Віктором Кузеном.
Уже в 40-ті роки Клод Бернар набирається досвіду й пише безліч авторитетних статей, готуючи зміну для свого вчителя Мажанді. У 1855 році ця зміна нарешті відбудеться, і Бернар випустить свої перші великі книги з фізіології, після чого надзвичайно швидко затьмарить Флуранса в цій галузі природознавства. Догматизм Флуранса та його конфлікт з еволюційними теоріями лише завершать цей процес і остаточно підірвуть його репутацію. Але доти, суто за інерцією, він іще вважається великою постаттю у світі науки. У 1853 році Флуранс стає асоційованим членом Королівської академії наук, літератури та красних мистецтв Бельгії. Ще за рік Флуранс знову звертається до історичних питань і публікує працю «Історія відкриття кровообігу», а також книгу «Про тривалість життя людини та кількість життя на земній кулі». І ось тепер можна поступово розглянути бодай деякі елементи метафізичних поглядів Флуранса, щоб показати, наскільки сильно він буває далекий від матеріалістичних ідей.
Почнімо здалеку, де прямих суперечностей ще не так багато. Відомо, що твір про тривалість життя людей відкрито висміює Жуль Верн у XVI главі свого роману «Париж у XX столітті». Причинами для цього стають псевдонаукова утопічність, відірваність від реальності та наївний оптимізм в оцінці людського життя. В указаній главі книги головний герой іде Парижем майбутнього (на дворі футуристичний 1960 рік) і проходить повз Сорбонну, де старий Флуранс і досі «бадьоро й молодо» читає лекції. Сама ідея того, що вчений фізично дожив до середини XX століття, слугує живою іронією щодо його книги. Жуль Верн висміював цей твір із трьох головних причин, які не акцентуються в самій його книзі, але які неважко реконструювати, виходячи зі змісту праці Флуранса:
- По-перше, це математична «формула» безсмертя (Теорія 100 років). У своїй книзі Флуранс стверджував, що природна тривалість життя людини становить рівно 100 років, а за ідеальних умов люди легко можуть доживати й до 200 років. Розрахунок Флуранса був суто умоглядним і розвивав ідеї Бюффона. Він заявив, що життя будь-якого ссавця триває в 5 разів довше, ніж період росту його кісток (у людини кістки ростуть до 20 років, отже, 20 × 5 = 100). Для Жуля Верна, який застав суворий промисловий капіталізм XIX століття, ідея того, що людське тіло може «математично гарантовано» жити до сотні років в умовах фабричної праці та шкідливого смогу на вулицях міст, здавалася абсурдною кабінетною фантазією.
- По-друге, це догма про «постійність загальної кількості життя». Друга частина назви книги Флуранса («…і кількість життя на земній кулі») розвивала його улюблену метафізичну ідею: загальна кількість життєвої сили на планеті статична й незмінна. Флуранс вважав, що види не еволюціонують, а загальна кількість живих організмів жорстко врівноважена природою. Тому, якщо десь народжується одна людина, то в іншому місці неодмінно хтось має померти. У романі Жуля Верна населення Землі й міст стрімко зростає через урбанізацію та розвиток технологій, тож він іронізує над консервативним догматизмом Флуранса, який намагався замкнути бурхливий розвиток демографії та біології в суворі рамки «світового балансу».
- По-третє, праця Флуранса була своєрідним символом «законсервованої» офіційної науки. Для Жуля Верна Флуранс уособлював стару, закостенілу академічну еліту Франції, яка ігнорувала нові відкриття, але водночас користувалася колосальним впливом. Показуючи Флуранса в 1960 році все ще таким, що читає лекції в Сорбонні, Верн саркастично натякає, що офіційна академічна наука настільки загрузла у своїх догмах, що здається буквально вічною й незмінною.
Навіть із цього невеликого прикладу добре видно, до якої міри Флуранс іще залишається віталістом, але далі ми побачимо ще більше прикладів. До речі, паралельно з написанням цієї книги, десь між 1853 і 1855 роками Флуранс знову повертається до постаті Бюффона і бере участь у виданні зібрання творів цього визначного Просвітителя. Як можна помітити з попереднього прикладу, цей історичний інтерес до Бюффона може мати й поганий ефект, якщо старі ідеї застосовуються без застережень у нових обставинах. У 1855 році Флуранс обійняв посаду професора природознавства в Колеж де Франс, після чого відразу виходить його «Курс порівняльної фізіології». І десь тут помирає фізіолог-матеріаліст Мажанді, а на сцену французької науки нарешті виходить Бернар.
У 1856 році Флуранс стає членом-кореспондентом Російської академії наук у Санкт-Петербурзі, а ще через два роки виходить його книга «Про життя й інтелект», а також ціла збірка різних історичних панегіриків (ми вже бачили приклади з Фонтенелем і Блюменбахом). Із знаменитостей минулого його дедалі більше починає цікавити Бюффон, і згодом, у 1860 році, Флуранс випускає цілу збірку рукописів Бюффона. Крім історії ідей, він дедалі глибше занурюється в загальнотеоретичні міркування великого масштабу, про що свідчать навіть назви його наступних книжок: «Про розум, геній і божевілля» (1861), «Природна онтологія, або Філософське дослідження буття» (1861) і «Про френологію та істинні дослідження мозку» (1863). А останнє формальне визнання приходить до нього 1859 року, коли його обирають іноземним членом Геттінгенської академії наук.
Навіть із того, що ми вже розглянули вище, стає майже очевидним, що Флуранс не був матеріалістом. Можливо, лише дуже віддалено, просто остільки, оскільки він був фізіологом. Але його корисні відомості значно перекриваються негативними моментами. Вважається, що ще в книжках 20—30-х років він указав на певний закон життя, за яким матерія в живих організмах безперервно змінюється й оновлюється, а сталою є лише сила. Такі твердження, які звучать цілком логічно для автора «теорії 100 років», являють собою науково оформлену версію імматеріалізму; це рання форма енергетизму в дусі Освальда. Навіть у панегірику Фонтенелю, написаному 1847 року, Флуранс присвячує величезний розділ філософії Декарта та її надзвичайній важливості. Тут він примудряється заявити таку нісенітницю:
«Фізика Декарта майже в усьому гіпотетична, як ми щойно переконалися, — тобто хибна; однак його метафізика майже в усьому правильна».
Так, він високо ставить Бекона, Галілея й Ньютона у сфері чистої фізики, але все ж визнає важливість Декарта і Лейбніца в галузі метафізики та вважає їх рівноцінними постатями. Одні застосовували емпіричний метод у фізиці, інші застосовували цей самий метод у метафізиці. Виходить, що емпіричний метод — це просто особисті уявлення Флуранса про науку, і під цим терміном змішуються найрізноманітніші мислителі. Щоб зміцнити союз Декарта й Бекона, він навіть користується підміною, яку згодом масово використовуватимуть радянські марксисти: Декарт і Бекон разом боролися проти спільного ворога — тобто проти схоластики та засилля Арістотеля. У такій оптиці, де головний ідейний антагонізм проходить між церковниками та їхніми критиками, до розділу критиків можна записати практично всіх, хто не погоджувався з церквою бодай у якійсь дрібниці, навіть таких мракобісів, як Паскаль (якого часто цитують у працях Флуранса). Майже без перебільшення він носить Декарта на руках, як національного генія Франції, але цінує в ньому саме найдурніші речі, а відкидає найцінніші (див. цитату вище, вона буквально про це). Ба більше, безпосередньо продовжуючи попередню цитату, Флуранс пояснює, чому, на його думку, метафізика Декарта правильна. Виявляється, що він не лише цитує Декарта за перекладом ідеаліста-гегельянця Віктора Кузена, а й переймає ідеї «психологічної», або еклектичної, школи! Ось, буквально:
«Як же так виходить? Річ у тім, що Декарт завжди йде від причини до наслідку. Він рухається від причини до наслідку у фізиці, і тут він помиляється, бо у фізиці причина не є тим, що відоме наперед; але в метафізиці те, що найбільш відоме, що відоме найкраще, що пізнається насамперед, — це й є причина. У метафізиці причина, тобто саме наше єство, відкривається нам безпосередньо через внутрішнє відчуття. Внутрішнє відчуття — це голос самої душі. «Я ясно бачу, — каже Декарт, — що немає нічого, що мені було б легше пізнати, ніж мій власний дух». Декарт не має рівних у метафізиці саме тому, що він звертається безпосередньо до душі і виводить із неї всю підвалину достовірності: «Я мислю, отже, я існую»; а також ідею Бога: «Ми можемо, не виходячи із самих себе, пізнати Бога легше й достовірніше, ніж ми пізнаємо речі цього світу; про безсмертя душі: це «Я», тобто душа, завдяки якій я є тим, ким я є, цілком відмінна від тіла; більше того, її легше пізнати, ніж тіло, і навіть якби його зовсім не існувало, вона не перестала б бути всім тим, чим вона є»».
Думаю, цього вже більш ніж достатньо, щоб зробити висновок про те, чию сторону займає Флуранс. Далі в тексті він ще раз нагадає про те, що сили важливіші за матерію, і заявить про вузьку обмеженість механістичної філософії. Навіть у цій праці ще можна знайти чимало прикладів того, наскільки сильно Флуранс підтримував ідеалістичні переконання. Але загалом це переказ життя й творів Фонтенеля, і тому думки Флуранса в цьому переказі відходять далеко на другий план, тож переповідати всі деталі вже було б зайвим. Краще звернутися до інших його праць.
У трактаті «Дослідження френології» (1851) він уже прямо пов’язує критику френології з філософською реставрацією Декарта, аргументуючи на користь неподільної душі, безпосереднього внутрішнього відчуття, вільної волі, Бога і безсмертя. Експериментальна критика хибної теорії Галля перетворюється в нього на доказ спіритуалізму, хоча самі експерименти нічого подібного довести не можуть. Оскільки цей твір уже досить пізній, найцікавіший момент книжки полягає в тому, що критиці піддаються не лише Галль і Шпурцгейм, а й Бруссе, який прийняв френологію в 30-ті роки XIX століття. При цьому Флуранс не розбирається у відмінностях між Галлем і Бруссе. Не розбирається настільки, що домішує до цієї самої історії й давно померлого Кабаніса. Він визнає, що мозок як орган відчуття і мислення називали навіть його улюблений Декарт, а також Вілліс, Лапейроні, Галлер, Зьоммерінг, Кюв’є, Біша і Кабаніс. І тут же наводиться знаменита формула Кабаніса, згідно з якою мозок продукує думку так само, як шлунок здійснює травлення, а печінка виділяє жовч. Само собою, Флуранс називає її перебільшеною до смішного, але визнає, що за змістом вона виражає той самий принцип мозкової зумовленості психіки, який згодом захищав Галль. Повторювати спосіб критики френології ми тут уже не будемо, але варто зазначити, що суто фізіологічні здобутки Галля тут визнаються. Щоправда, при порівнянні Галля і Шпурцгейма саме як френологів складається враження, що Флурансу ближчий за духом Шпурцгейм, бо він намагався зробити френологію радше наукою про моральність, теологію тощо, тоді як Галль хотів перетворити її на науку, і в очах Флуранса це виглядає небезпечнішим, аморальнішим. У розділі про Бруссе він постає як геніальний, але нестримний систематизатор. Флуранс визнає його здатність знаходити органічне місце хвороб і високо оцінює «Дослідження медичних доктрин» 1816 року. Помилка Бруссе, на його думку, починається з надмірного узагальнення. Виявивши роль місцевого подразнення та запалення, той перетворює подразнення на універсальну причину всіх хвороб. Варто визнати, що це цілком справедлива оцінка, хоча вона ігнорує деякі важливі методологічні новації бруссеїзму, особливо ті, що знімають із хвороб метафізичний ореол. Далі Флуранс точно виокремлює матеріалістичне ядро пізнього Бруссе, наводить висловлювання про мозок тощо. Але саме проти цього спрямований увесь картезіанський пафос книжки Флуранса. Він не погоджується вважати інтелект процесом або дією мозку, бо тимчасова дія нібито не може пояснити безперервність «Я». Безперервність особистості, пам’ять і самосвідомість мають, на його думку, належати до духовної субстанції, що зберігається. Друга частина книги є змістовно самостійною. Вона складається з чотирьох нарисів про Пінеля, Ескіроля, Жоржа і Льоре, описує їхні здобутки в науці, підтримує гуманістичний підхід до утримання хворих; але загалом оціночні судження самого Флуранса залишаються ідеалістичними, картезіанськими й «психологічними».
Антиматеріалістичні позиції Флуранса постають ще відвертіше в книжці «Про життя і інтелект» (1858). У цій книжці він виступає як переконаний антисенсуаліст, віталіст і спіритуаліст. І чим радикальнішим стає Флуранс, тим безглуздішим він виглядає. Головне суперечність цієї книжки полягає в тому, що її експериментальна частина послідовно натуралізує людину, тоді як філософські висновки намагаються зупинити цю натуралізацію на заздалегідь установленій межі. Флуранс доводить, що сприйняття, пам’ять, воля, інтелект, інстинкти, моральні якості та психічні розлади залежать від мозку. Потім поверх цієї нейрофізіології він установлює душу, єдність «я», самостійність розуму й особливу життєву силу. Його метафізика пристосована до дослідів, але з самих дослідів не випливає. Це створює постійне відчуття внутрішньої суперечливості.
Перша частина цієї книги описує життя як силу, що керує матерією. Постійність форми за зміни речовини проголошується доказом існування сили, окремої від матерії: «Живе не матерія: у матерії живе сила». І далі: «Велика таємниця життя — постійність сил і безперервна зміна матерії». Усе це ми вже бачили. Переважно перша частина присвячена його знаменитим дослідам із повалення Галля та френології. Щоправда, з погляду філософської критики він виявляється напрочуд суголосним Галлю! Головною філософською мішенню стають Локк, Кондильяк і Гельвецій. Флуранс твердить, що вони змішали чуттєвість з інтелектом, а тому «ніколи не знали і не могли знати нічого точного» про їхній взаємозв’язок. Його аргумент виглядає приблизно так: нерв і спинний мозок чутливі, але не мислять; великі півкулі мислять, але їхня тканина нечутлива до розрізу або припікання. Це означає, що відчувати й мислити — два цілком різні явища, а ідея не може походити з відчуття. Щоправда, тут криється груба підміна питання. Сенсуалізм стверджує походження змісту пізнання з чуттєвого досвіду. Він не твердить, що пам’ять або судження фізично відбуваються в закінченні периферичного нерва. Але це вже деталі, в які немає сенсу заглиблюватися. Факт у тому, що він відкрито нападає на філософський сенсуалізм.
Друга частина книги присвячена історії фізіології життя. Переважно це історія віталізму, де головними позитивними героями стають віталісти минулих століть. Вони теж не уникають критики, адже недарма ж так довго не вдається утвердити віталізм як істину, але особливо сильно чомусь дістається Біші, який у дусі Кабаніса насмілився пояснювати пристрасті впливом немозкових органів. Саме в цій главі міститься люта атака на Ламетрі. Флуранс називає його «божевільним», «блазнем», «маніяком матеріалізму», а «Людина-машина» виявляється дурною книжкою. Він навіть зауважує, що смерть Ламетрі вдало позбавила Галера потреби відповідати на його «дурниці». При цьому Кабаніса і Бруссе він уже навіть не згадує.
Хоча про філософські погляди Флуранса, його консерватизм і ідеалізм уже сказано більш ніж достатньо, і тепер цілком ясно, що він ворог матеріалізму, ми все ж розглянемо ще кілька найпізніших його творів, пов’язаних із загальнотеоретичними питаннями. У книжці «Про розум, геній і божевілля» (1861) знову повторюється все те, про що вже йшлося вище. Щоразу, коли фізіологічний аналіз наближається до матеріалістичного висновку, Флуранс відступає. Мозок у нього виявляється лише органом і знаряддям нематеріального розуму; воля діє на матерію ззовні; ідея створюється духом; свобода волі, совість, Бог і безсмертна душа утворюють найвищий поверх системи тощо. Додамо кілька менш гострих деталей.
Флуранс поділяє психічні здібності на три щаблі: інстинкт, інтелект і розум. Інстинкт, своєю чергою, буває механічним і моральним. Механічні інстинкти — це будівництво павутини, гнізда, кокона; моральні — вроджені схильності, прихильності, характер, агресивність, лагідність, ревнощі, мужність. Флуранс слушно зауважує, що складність поведінки ще не доводить розумності: бджола може виконувати неймовірно складну послідовність дій без знання їхнього кінцевого результату. Водночас вроджена дія не є цілком механічною, оскільки тварина пристосовує її до обставин. Павук лагодить пошкоджену павутину, птах змінює конструкцію гнізда, мурахи оминають перешкоди. Тут інстинкт діє спільно з інтелектом. Ще важливіше те, наскільки багато Флуранс визнає за тваринами. Вони мають сприйняття, пам’ять, увагу, судження, волю, здатність вибирати між бажаннями, вчитися на досвіді, підкорятися вихованню і навіть бачити сни. Він цитує Лукреція, який описував сплячих собак, що перебирають лапами й ніби продовжують полювання. У суперечці з картезіанською теорією тварин-машин Флуранс посідає значно більш емпіричну й змістовну позицію. Але слідом за цим він проводить абсолютну межу. Тварини, на його думку, ніколи не виходять із «фізичного світу»: вони не мають ідей, не утворюють абстракцій, не розмірковують про власні думки, не володіють справжньою мовою і моральною свідомістю. Усе перелічене становить особливий «метафізичний світ» людини. Особливо показова його триступенева схема:
- Відчуття є дією органа чуття.
- Сприйняття є дією мозку.
- Ідея є дією духу.
Він допускає, що фізичний об’єкт впливає на орган, а мозок перетворює відчуття на сприйняття. Але перехід від сприйняття до ідеї здійснюється особливою активністю нематеріального духу. Відчуття необхідне для пізнання, але принципово недостатнє для нього. У сенсуалістів вищі операції виникають шляхом перетворення відчуттів, пам’яті, порівняння, звички та мови. У Флуранса чуттєві процеси доходять лише до порога, за яким починається самостійне царство духу.
У цій самій книзі він формулює свою онтологію. Для нього матеріальний м’яз суворо кориться нематеріальній волі. Це проголошується «найвищою таємницею тваринної економії і, можливо, всієї природи». Пізніше Бог визначається як чистий розум, а людська душа — як начало, здатне існувати незалежно від тіла. Отже, Флуранс не просто залишає відкритим питання про природу свідомості. Він є переконаним дуалістом. Його схема передбачає два різні роди буття:
- тіло, органи чуття, нерви, мозок, фізична чуттєвість;
- воля, розум, ідея, свідомість, моральний закон і душа.
Мозок необхідний для вияву інтелекту, але не породжує інтелекту. Щодо душі він відіграє роль інструмента. Пошкодження рояля заважає виконанню музики, але з цього, в логіці Флуранса, не можна висновувати, що музику створює рояль. Характерне й його ставлення до свободи. Він висміює шкільний доказ свободи волі через можливість підняти або опустити руку, однак зберігає сам вільний вибір. Свобода визначається як панування розуму над бажаннями, пристрастями та органічними імпульсами:
«Вільна людина — той, у кого є лише один володар: розум».
Із новацій у цій книзі постає новий ключовий ворог — Жак-Жозеф Моро де Тур, автор «Морбідної психології» (1859). Моро зближав, практично до рівня тотожності, такі речі, як геніальність, психічні розлади, спадкову невропатію та «надлишок життя» нервової системи. У його формулюваннях геній виявляється формою неврозу або наслідком тієї самої органічної схильності, яка за інших умов породжує божевілля. Само собою, будучи мракобісом, Флуранс не може оминути такого блюзнірства й усіма силами захищає право генія на існування. Щоправда, власна теорія генія в нього вкрай бідна, а сам геній визначається як «найвища здатність мислити правильно й осягати істину». Флуранс відкидає романтичне ототожнення генія з божевіллям, але потім майже ототожнює генія з академічним здоровим глуздом. Велика людина для Флуранса — це передусім нормалізатор розуму, що встановлює порядок, міру й ясність. Романтичний, бунтівний або ексцентричний геній викликає в нього недовіру, і це радше добре, хоча сам дискурс, у якому геній існує як об’єкт для суперечок, — хибний незалежно від того, як на нього відповідати.
Боротьба проти Дарвіна
Далі в книзі «Про розум, геній і божевілля» дублюється розділ з оглядом знаменитих психіатрів Франції, і з’являються нові міркування на тему теорії еволюції. Ця тема стає центральною ще в одній праці того самого року — «Природна онтологія, або Філософське дослідження буття» (1861). Цей текст складається з 27 лекцій і сягає курсу порівняльної фізіології, прочитаного Флурансом у Музеї природничої історії 1854 року; скорочену версію було опубліковано 1856 року під назвою «De l’ontologie, ou Étude des êtres». Хоча книга значною мірою присвячена критиці еволюціонізму, ім’я Дарвіна тут майже демонстративно відсутнє. Автор і далі сперечається переважно з Майє, Робіне та Ламарком, ніби головної події в біології останніх років ще не сталося. У чому ж задум цієї праці? Флуранс намагається відібрати слово «онтологія» у схоластики. Стара онтологія міркувала про буття взагалі, про субстанційні форми та пластичні сили. Нова онтологія має вивчати реальні природні істоти. Він ділить фізіологію на дві частини:
- біологію — учення про життя, функції та сили організму;
- онтологію — учення про самі живі істоти.
Природна онтологія має відповісти на чотири питання: як живі істоти специфікуються; як вони утворюються; як розподілені в просторі та як змінюють одна одну в часі. Йдеться про поєднання теорії виду, ембріології, зоогеографії та палеонтології. Флуранс хоче створити філософію живої природи, засновану на спостереженнях і дослідах. На початку книги трапляється чудова формула в дусі Ламарка: «Природа — лише порожнє слово». Флуранс слушно виступає проти перетворення природи на особу, яка щось навмисно робить, любить або зберігає. У цьому є здорове номіналістичне начало. Але далі Флуранс сам наділяє реальним і майже вічним існуванням види, сили та доцільні плани організації. Він усуває одну персоніфіковану сутність і залишає цілу систему інших.
Перша велика частина книги присвячена виду, расі та гібридизації. Флуранс відкидає просту зовнішню схожість як критерій виду й пропонує розрізняти: вид за безперервною плідністю; і рід за обмеженою плідністю. Собаки різних порід можуть безконечно розмножуватися між собою і тому належать до одного виду. Кінь і осел дають мула, але мули не утворюють стійкої відтворюваної лінії; отже, перед нами різні види. Собака і шакал, собака і вовк можуть давати кілька поколінь помісей, але потім плідність слабшає: це, за Флурансом, визначає межу роду. За цим стоїть цікавий реалізм виду. Класи, ряди та типи він вважає людськими, винятково колекціями, заснованими на зіставленні подібностей. Вид же існує незалежно від нашої свідомості, бо закріплений об’єктивним фактом розмноження. Виходить своєрідна система:
- вищі таксони номінальні;
- види й почасти роди реальні;
- вид є справжньою істотою природи;
- окремі організми становлять собою минущі втілення виду.
Тут Флуранс близький до есенціалізму. Він навіть пише, що вид «вічний», «завжди молодий» і існує поза часом. Звісно, йдеться про умовну вічність. Вид не зникає від старості, хоча може бути знищений зовнішніми причинами. Але сама риторика показує, що Флуранс переносить стійкість із послідовності організмів на майже субстанційну логіку. Отже, головний тезис першої частини сформульовано гранично ясно: вид незмінний. Далі Флуранс розглядає три можливі джерела зміни: (1) повільно діючі зовнішні умови; (2) катастрофи й геологічні революції; (3) схрещування різних видів. Жодне з них, на його думку, не створює нових видів. Клімат, живлення й одомашнення породжують породи; катастрофи знищують види (але не створюють нових); схрещування дає тимчасові помісі, які при послідовних зворотних схрещуваннях повертаються до одного з батьківських типів. Тому Майє, Робіне й Ламарк постають радше як колекціонери кумедних нісенітниць. У Майє всі наземні організми походять від риб; у Робіне природа послідовно вправляється, переходячи від черва до людини; у Ламарка болотяні птахи витягують ноги, кріт утрачає зір, а жирафа видовжує шию. Флуранс називає ці уявлення «мріями Ламарка». Основний доказ фіксизму у Флуранса дуже слабкий. Оскільки єгипетські мумії тварин не відрізняються від сучасних особин, а описані Арістотелем види існують і тепер, то це означає, що види незмінні. Флуранс перетворює відсутність швидких змін на доказ неможливості змін узагалі. Особливо показово, що він визнає такі речі, як: спадкову мінливість; штучний добір; збільшення й зменшення окремих частин; появу вельми різних порід; залежність організмів від клімату, живлення й способу життя; вимирання; історичну послідовність різних фаун. Перед ним лежить майже весь матеріал, з якого можна було б вибудувати еволюційну теорію. Але він наперед установлює межу, яку не збирається переступати.
Загалом Флуранс досить добре описує штучний добір. Людина обирає в кожному поколінні найбільших або найменших тварин і поступово формує нові породи. У цьому відношенні книга містить добротний виклад практики селекції. Він розрізняє вроджені й набуті зміни та стверджує, що успадковуються лише перші. Собаки з відрізаними хвостами дають цуценят із хвостами; видалення селезінки в батьків також не передається потомству. Ці експерименти спрямовані проти простого успадкування набутих ушкоджень. Заслуговує на позитивну оцінку захист єдності людського виду. Флуранс виступає проти полігенізму й доводить, що відмінності у формі черепа та кольорі шкіри не створюють окремих людських видів. Головним аргументом для нього залишається безперервна плідність між усіма людськими популяціями. Однак гуманна для свого часу моногеністська позиція супроводжується типовою ієрархією XIX століття. Людина проголошується винятковою й найвищою істотою, цивілізація порівнюється з одомашненням, а неєвропейські народи описуються як деградовані й малочисельні. Хай це й не жорсткий расовий біологізм, але цілком виразний патерналістський євроцентризм.
Друга частина починається з історії вчень про самозародження. Він називає Епікура першим філософом, який надав народній вірі в самозародження догматичної форми. Далі цитує Лукреція і каже, що епікурейці уявляли первісну землю такою, що породжує тварин і людину. Арістотеля він виправдовує поблажливіше, бо самозародження в Арістотеля нібито лише позначало межу його спостережень. Уся ця історія побудована як поступова перемога досвіду. Реді показує, що черви в гнилому м’ясі з’являються з яєць мух; дослідження паразитів виявляють їхні органи розмноження та складні життєві цикли; Бальбіані описує розмноження інфузорій; Пастер не отримує організмів у захищеному від забруднення поживному середовищі. Щодо звичайного самозародження мікроорганізмів Флуранс стояв на сильній і науково підтвердженій позиції. Але далі він робить філософськи неправомірний стрибок. Якщо життя не виникає в гнилому м’ясі чи настої, то це нібито означає, що воно взагалі не може виникнути з неорганічної матерії. Це змішування двох різних питань. Одне діло — доводити, що готові організми виникають із речовин, які розкладаються, постійно й у наш час. Зовсім інше питання — чи могла первісна життя утворитися в особливих умовах ранньої Землі. Досліди Реді й Пастера спростовували перше, але вони не доводили неможливість другого. Флуранс використовує експериментальну перемогу над побутовим самозародженням для утвердження креаціонізму.
Далі він послідовно розглядає кілька теорій: (1) передіснування й вкладеність зародків у Лейбніца; (2) органічні молекули та внутрішні форми у Бюффона; (3) змішання чоловічого й жіночого начал у Гіппократа; (4) епігенез Гарвея; (5) накопичені відновні зародки Бонне. Особливо цікава критика Бюффона. Флуранс захоплюється ним як натуралістом, істориком Землі та засновником зоогеографії, але відкидає найбільш натуралістичну частину його вчення. Органічні молекули Бюффона, розсіяні по світу й такі, що утворюють живі організми, оголошено каскадом нічим не перевірених гіпотез. Це взагалі характерна стратегія Флуранса: він зберігає у Бюффона незмінні види, географічні закономірності й окремі спостереження, але вилучає органічні молекули, пластичність природи та всі підходи до природного походження живого. Такий Бюффон по суті позбавлений усіх своїх найзначущіших рис і перетворюється на жалюгідну пародію на філософа епохи Просвітництва.
Передіснування зародків Флуранс спростовує дослідами зі схрещування. Якщо зародок цілком містився в самці або самці, то помісь не могла одночасно успадковувати ознаки обох батьків. Тому треба допустити рівну участь двох статей у спадковості. Щоправда, його розрахунок ознак як механічних половин, чвертей і восьмих частин вкрай спрощений. Свою позицію він формулює так: життя не утворюється наново, воно триває. Кожен вид отримав життя один раз:
«Вкладене Верховним Творцем у першу пару кожного виду, життя відтоді триває в усіх його індивідах».
Попри те, що Флуранс постійно засуджує схоластичні субстанціальні форми й пластичні сили, він сам запроваджує «силу відтворення», притаманну живому організмові. Він визнає, що ця сила цілковито непроникна, однак уважає її реальною, бо спостережувані її наслідки. Виразніше його позиція виявляється в ембріології. Розглянувши оболонки яйця, живлення, дихання й захист зародка, він доходить висновку:
«Фізіологія є очевидною демонстрацією кінцевих причин».
Органи існують заради функцій, усі потреби ембріона наперед передбачені, а відповідність будови й функції свідчить про план. Це вже класична природна теологія й телеологія. Лекції 15-23 — це найбільш насичена науковим матеріалом частина книги, але водночас і найбільш нудна та малопоказова для виявлення його світоглядних позицій. Тут докладно розглядаються: ріст і регенерація кісток; роль окістя; забарвлення кісток мареною; обмін речовин у живій тканині; утворення яйця; розвиток зародка; плідні оболонки; живлення й дихання плода; сумчасті тварини; яйця птахів, рептилій, риб і молюсків; метаморфози та чергування поколінь. Із цих лекцій можна виокремити думку про те, що форма організму зберігається за безперервної зміни матерії, з якої він складається. Флуранс повторює формулу Кюв’є про життя як безперервний вихор. Молекули входять і виходять, а організація зберігається. Щоправда, дещо подібне ми вже бачили в попередніх його працях, і головна ідея тут анти-матеріалістична. Примітним є й внутрішнє суперечення його ембріології. Спершу він стверджує, що новий організм формується миттєво й одночасно в момент запліднення. Потім докладно описує дроблення, виникнення бластодерми, зародкових листків, судин і органів. Фактичний матеріал показує послідовне утворення організму, тоді як філософська формула вимагає готової єдності від самого початку.
У лекціях 24-27 Флуранс переходить до розподілу організмів. Він високо оцінює Бюффона як засновника наукової зоогеографії й показує, що подібні назви приховували різні американські та євразійські види. В Америці немає справжніх левів, тигрів і верблюдів Старого Світу, а натомість існують паралельні форми — пума, ягуар, лама. Загалом Флуранс виокремлює три фауністичні центри. Це Старий Світ, Америка й Австралія. Він пов’язує поширення організмів із кліматом, висотою, вологістю, температурою та географічними перешкодами. Багато місця посідають міркування про висотну поясність, акліматизацію та міграції. Однак і тут фіксизм обмежує модель пояснення. Подібність різних фаун він пояснює «паралелізмом типів» і єдністю плану тваринного царства. Еволюційна спорідненість тут виключається наперед. Клімат стає майже універсальним поясненням поширення видів.
Заключна частина книги — це її інтелектуальна кульмінація. Флуранс простежує історію палеонтології від морських мушель і старих уявлень про Всесвітній потоп до Кюв’є та Бленвіля, у суперечці між якими він, само собою, стає на бік свого вчителя.
Найпроблематичніший період у творчості Флуранса починається 1864 року, коли він публікує «Рецензію на книгу пана Дарвіна про походження видів». Раптом на повен зріст постає той факт, що Флуранс був противником еволюціонізму. Тепер він уже відкрито критикував ідею природного добору. Як і в інших своїх працях, спростовуючи аргументи про самовільне зародження організмів, що на ті часи було цілком здоровим підходом, Флуранс виступив як креаціоніст і захищав незмінність видів. Він критикував Дарвіна за антропоморфність природи й стверджував, що природний добір — суперечливий термін, оскільки природа не відбирає. Ця книга Флуранса так і не була перекладена англійською мовою, і жоден журнальний рецензент не намагався докладно спростувати його аргументи. Ситуація змінилася лише завдяки Томасу Генрі Гакслі, який не погодився з його критикою дарвінізму, зауваживши, що «його заперечення проти деталей мають старий, настільки затертий і заяложений характер по цей бік Ла-Маншу, що навіть рецензент «Quarterly Reviewer» не зміг би втриматися від того, щоб знову закидати ними пана Дарвіна».
Після цих суперечок Флуранс відійшов від будь-якої громадської діяльності. Останніми великими його працями будуть «Про єдність композиції та дискусії між Кюв’є і Сен-Ілером» (1865) і «Порівняльна психологія» (1865). Хоча остання й має цікаву назву, але по суті це перевидання книги «Про розум, геній і божевілля» (1861) з невеликими додатками прикладів психології тварин, які загалом нічого не змінюють. Живучи в Ботанічному саду в Парижі, він помер два роки по тому у своєму заміському будинку в селі неподалік Парижа, 6 грудня 1867 року.