Зовсім не новина, що Велику Французьку Революцію було підготовлено філософськими працями покоління, яке їй передувало. Принаймні так говорять у підручниках з історії. Насправді ж, усе було набагато складніше. Звісно, потяг філософів епохи Просвітництва до вільнодумства та рівноправ’я, природним чином посилює революційні вимоги. Але також безсумнівним є й те, що революції відбувалися задовго до цього моменту, і після нього, у найрізноманітніших країнах. Не завжди революції супроводжуються саме “освітянською” філософією. Та й ті імена, які називаються в підручниках з історії Франції, ті, хто нібито “підготував” ґрунт для революції, – це великі й респектабельні імена: Вольтер, Руссо, Монтеск’є (трохи рідше Дідро). Ці філософи були на виду, але вони далеко не єдині, і навіть далеко не найвпливовіші за свого життя. Їхні філософські погляди можна вважати скоріше поміркованими, ніж революційними (за винятком хіба що Руссо, та й то із застереженнями). Крім них існувала окрема, радикальніша традиція, яка проповідувала однозначний матеріалізм та атеїзм, іноді навіть доходячи до звеличення Республіки. Тут найбільшими іменами будуть: Ламетрі, Гельвецій, Гольбах, Кондільяк та ін. Цих філософів засуджували за радикалізм, і засуджували якраз Вольтер, Руссо тощо респектабельні філософи. Але що може бути природнішим, ніж цей радикалізм, якщо ми розмірковуємо в контексті “підготовки” революції? Проте, ця традиція практично не розглядається істориками. Сама епоха Просвітництва річ дуже неоднорідна, і окрім цих двох груп філософів можна виокремити навіть групу ідеалістичну та реакційну, скажімо так, “праве крило” Просвітництва (напр: Дешан, Робіне). Але оскільки нас цікавить епікурейська традиція думки, а радикальне крило Просвітництва у Франції прямо пов’язувало власні ідеї з ім’ям Епікура, то наша основна увага буде присвячена саме цій гілці всередині просвітницької ідеології.
Більша частина великих філософів, названих нами вище, до моменту Революції вже встигли постаріти і померти. Неможливо достеменно встановити, як би вони поставилися до подій Революції (хоча за змістом їхніх прижиттєвих висловлювань скоріше варто припустити, що революцію вони б засудили, якщо не одразу, то на моменті страти короля вже точно). Однак, крім великих фігур завжди знаходяться також і дрібні. У великих філософів завжди знайдуться учні та послідовники. І як самі просвітителі не були однорідні у своїх поглядах, так їхні учні зовсім по різному відреагували на революцію. Хтось прийняв її в усіх метаморфозах, хтось одразу засудив, а хтось передумав тільки після якобінського терору. Людина, яку ми збираємося розглянути, – дуже складна постать, але її можна віднести скоріше до останньої групи. Він брав активну участь у Революції і вітав її найрадикальніші заходи, але все ж засудив терор. Ця людина, Себастьєн-Рош Нікола де Шамфор (1741-1794) – був великим французьким письменником. Він відомий насамперед як автор збірки афоризмів “Максими і думки”, опублікованої вже після його смерті, 1795 року. І дізнавшись його творчий шлях, стане зрозуміло, чому ми звернули на нього окрему увагу.
Юність мислителя
Про дитинство Шамфора майже нічого невідомо, як і про його біологічних батьків. У нього навіть виявили відразу два свідоцтва про народження. У першому, з парафії Сен-Жен у місті Клермон-Ферран, столиці Оверні, йдеться про те, що він народився саме там, 6 квітня 1741 року, у сім’ї бакалійника на прізвище Ніколя і що йому дали ім’я “Себастьєн-Рош”, тож його повне ім’я було Себастьєн-Рош Ніколя. Але в другому свідоцтві про народження йому вказано ім’я “Себастьєн Рош” і йдеться про те, що він народився 22 червня від “невідомих батьків”, а деякі вчені стверджують, що він не народився, а був хрещений цього дня. Місцева традиція свідчить, що він був дитиною аристократки Жаклін де Монтродейкс і священнослужителя на ім’я П’єр Ніколя; і що потім його віддали на всиновлення бакалійнику, який доводився родичем біологічному батькові хлопчика.
Незаконнонароджена дитина, він виховувався прийомними батьками – бакалійником Франсуа Ніколя і його дружиною Терезою Круазе. Як бачимо, вже саме походження робило його ідеальним кандидатом у майбутні революціонери. Не будучи багатими, якимось чином Тереза Круазе зуміла роздобути рекомендації від маловідомого нині вченого та історика Жака Морабена. З цими рекомендаціями дев’ятирічного хлопчика прийняли в паризький коледж Де Грассен, де він навіть отримував стипендію. У коледжі він був блискучим, хоча й мрійливим учнем. І хоча він старанно вчився, одна з найпрезирливіших його епіграм говорить: “Те, що я дізнався, я вже не знаю; те небагато, що я ще знаю, я просто вгадав” (“Ce que j’ai appris je ne le sais plus; le peu que je sais encore, je l’ai deviné”). У своєму бунтарстві він одного разу дійшов до втечі з коледжу, і подумував вирушити до Америки разом із товаришем П’єром Летурнером, майбутнім представником поезії Оссіана у Франції, перекладачем Шекспіра й англійських романістів. Але поїздка не відбулася, він повернувся назад у коледж, його пробачили і він зміг завершити своє навчання.
Після закінчення навчання він прийняв ім’я Шамфор; і хоча міг зробити непогану кар’єру священика, відмовився від цього, заявивши, що надто любить спокій, філософію, жінок, справжню славу і честь, і що надто мало цінує розбрат, лицемірство, почесті і гроші. Шамфор давно вже мріяв про письменницьку діяльність, але коштів для цього в нього не було. Тому він був змушений працювати репетитором і писати проповіді іншим священикам, а письменництвом “для себе” займався тільки у вільні години.
“Природа! не каже мені: “Будь бідний!” – і вже поготів: “Будь багатий!” але вона волає: “Будь незалежним!”””.
Його гарна зовнішність і дотепність привернули до нього увагу, особливо жіночу; але, хоча й був наділений величезною фізичною силою – мадам де Краон називала його “Геркулесом під виглядом Адоніса” – сам він жив важким життям. Почавши з кількох статей в “Енциклопедичному журналі” та співпраці з “Французьким словником”, він зумів рано заявити про себе, коли 1761 року отримав премію Французької академії за вірші на тему: “Послання батька до сина з нагоди народження онука”. Можливо, ця подія зробила його досить видним автором, щоб бельгійський міністр у Парижі М. ван Ейк запросив Шамфора супроводжувати його в Німеччину (тоді йому було лише 20 років). Там він зміг трохи відпочити і набув більше зв’язків. Німецька подорож тривала кілька років.
Після повернення до Парижа 1764 року Шамфору вдалося домогтися постановки на сцені Французького театру своєї віршованої комедії “Молода індіанка”, після чого пішла низка послань у віршах, нариси й оди. Руссоїстська тема духовної переваги людини, не зворушеної цивілізацією, над людиною, нею вже розбещеною, займала в наступні десятиліття уми багатьох письменників і поетів. Цій темі, майже при самому її зародженні, і присвятив Шамфор свою юнацьку п’єсу. У пресі його комедію зустріли холодно, а Руссо, відгукуючись про деякі вироби Шамфора, поставився до нього дуже критично. Навпаки ж, чуйний до віянь часу Вольтер поставився до “Молодої індіанки” прихильно (що досить іронічно). Він написав Шамфору люб’язного листа, де є такі слова:
“Я впевнений, що ви далеко підете. Яка це втіха для мене – знати, що в Парижі існують настільки гідні молоді люди”.
Однак його літературна репутація не була міцно встановленою аж до 1769 року, коли Французька академія нагородила його ще однією премією вже за “Схвальне слово Мольєру”. Яким чином йому вдається так міцно посісти місце в Академії та театрі – нам невідомо, але вже 1770 року було поставлено комедію “Смирнський купець”, яка принесла йому ще більшу популярність. Таким чином, до свого 30-річчя він стає більш-менш визнаним драматургом.
Шамфор у придворних колах
Доти він жив упроголодь, головним чином за рахунок гостинності людей, які давали йому пансіон і нічліг в обмін на задоволення від бесіди, чим він особливо славився. Серед усього іншого, він гостював у салоні пані Гельвецій. Але комедія “Смирнський купець” привернула до нього ще більше уваги, ніж раніше, і, здавалося, він уже був на шляху до слави й багатства. Але раптом Шамфор серйозно захворів. Це був сифіліс, венеричне захворювання, від якого він так і не вилікувався, і яке, крім того, що тримало його в ветхому стані до кінця життя, додало його творчості відтінок гіркоти і людиноненависництва (пор. Джакомо Леопарді). Захворювання створило тривалу паузу в його кар’єрі, здавалося, що успіх було втрачено, але й тут удача знову повернулася до нього обличчям. Від когось зі своїх друзів він отримав грошову допомогу, завдяки чому зміг з’їздити в лікувальний санаторій. На якийсь час Шамфор залишився проживати в сільській місцевості, і поки намагався поправити своє здоров’я, взявся за написання нового твору. У 1774 році за “Похвальне слово Лафонтену” Марсельська академія присудила йому чергову премію.
Взагалі 70-ті роки стають найуспішнішими в літературній діяльності Шамфора, і незважаючи на хворобу, загалом удача постійно переслідувала його. Плаваючи на баржах 1775 року, він зустрів герцогиню де Граммон, завдяки впливу якої був представлений при дворі. Наступного 1776 року, у придворному театрі Фонтенбло було поставлено його комедію “Мустафа і Зеонгір”, що сподобалася королеві Людовіку XVI та Марії-Антуанетті. Після цього королева надала Шамфору пенсію в 1200 ліврів, а принц Конде – у 2000 ліврів. До того ж Нікола Шамфор півроку прослужив секретарем у принца.
Треба сказати, що його п’єси тепер забуті, і можливо заслужено. Вони подобалися при дворі і в респектабельному суспільстві, що вже говорить не на користь їхньої якості. До того ж вони складалися явно за шаблонами визнаних п’єс класицистичного жанру. Свою головну роль вони відіграли – дали Шамфору ім’я і солідний дохід. Але розглядати ці твори як літературу ми не станемо.
Обмеження придворного життя не подобалися Шамфору, він ставав дедалі незадоволенішим, і невдовзі залишив свою посаду. Деякий час після цього він жив у передмісті Парижа – Отейле (те саме місце, де базувався гурток Гельвеція). Тут він був посвячений у масонство, у знамениту ложу “Дев’ять сестер“, членами якої були всі радикальні філософи-просвітителі. Перебуваючи в Отейлі, він порівнював стародавніх авторів зі своїми сучасниками, і склав знаменитий мот, що проголошує перевагу мертвих над живими, тобто зайняв позицію класициста в “суперечці стародавніх і нових”. Маючи тепер достатній матеріальний стан, щоб займатися філософськими вправами, Шамфор розробляє свої максими.
У 1781 році його обрали членом Французької академії, і цього ж року в нього зав’язався роман з Анною-Марією Бюффон, яка була великим коханням усього його життя. Їй було 48 років (йому – 40), вона була розумною, кумедною і світською жінкою. Навесні 1783 року подружжя поїхало в маленький маєток Водулер, що належав пані Бюффон, але тривала ця ідилія недовго: подруга Шамфора раптово захворіла та померла. У розпачі Шамфор написав цей вірш, у якому сяє його біль (машинний переклад із французької):
У той страшний момент,
Де втомлені почуття, розірвані органи,
Смерть із люттю розриває тканини,
Коли в цьому грізному штурмі
Душа, з останніх сил,
Бореться з недугами і б’ється зі смертю.
З тлінними уламками тіла, яке вона оживила;
У ті страшні хвилини, коли людина залишається без підтримки,
Коли коханий тікає від коханої, коли друг тікає від друга,
Я один, здригаючись, набрався мужності
Нести цей страшний для тебе образ.
Я відчув жах твоїх останніх битв;
У моєму серці пронісся сумний схлип;
Твої нерухомі, німі очі, де малювалася смерть,
Здавалося, несуть на собі відбиток більш м’яких почуттів;
Ці очі, які я бачив оживленими любов’ю,
Ці очі, які я обожнював, моя рука закрила їх!
(с) Тому, кого більше немає, Повне зібрання творів Шамфора.
Друзі насильно витягли його з Водулера і повезли подорожувати Голландією, щоб відвернути від трагедії, що трапилася. До цього часу, ймовірно під впливом ложі Дев’яти сестер і гуртка мадам Гельвецій, у Шамфора вже твердо склалися демократичні переконання, яким він не зраджував до кінця свого життя. Характерна фраза, прокинута ним в Антверпені, коли, стоячи на мосту з графом де Водрейлем, він дивився на вантажників і теслярів: “Чого вартий французький дворянин порівняно з цими людьми!”, – вигукнув він! Якийсь час він ще жив у Голландії з паном де Нарбонном, а потім повернувся в Париж. Після приїзду в Париж він знову повернувся до літературної діяльності.
Своїм переконанням Шамфор не зраджував ніколи. Із графом де Водрейлем його пов’язувала щира дружба, але коли граф попросив Шамфора написати щось більш уїдливе проти “захисників черні”, Шамфор відповів листом – м’яким, доброзичливим, але непохитним. Він зазначав у цьому дуже цікавому документі, що йдеться про “тяжбу між 30-мільйонним народом і 700 тисячами привілейованих”.
“Хіба ви не бачите, – писав Шамфор, – що настільки жахливий порядок речей має бути змінений, або загинемо ми всі – і духовенство, і знать, і третій стан? Я насмілююся стверджувати, що якщо привілейовані на загальну біду виграють позов, то нація, підірвана зсередини, ще століття буде викликати до себе таке ж презирство, яке вона викликає в наші дні”. “Що шляхетніше – належати до окремої корпорації, нехай навіть до найповажнішої, або ж до всього народу, який так довго принижували, до народу, який, піднявшись до свободи, прославить імена тих, хто зв’язав усі свої сподівання з його благом, але може суворо поставитися до імен тих, хто був йому ворожий?”.
Мир хатам, війна палацам
Але незважаючи на весь цей демократизм, Шамфор не поспішав розривати свої зв’язки з придворними колами. У 1784 році, завдяки впливу Калонна, він став секретарем сестри короля, мадам Єлизавети, а 1786 року одержав пенсію у 2000 ліврів з королівської скарбниці. Таким чином, він знову прив’язався до двору і завів там друзів, незважаючи на своє сатиричне до них ставлення. Дещо раніше, 1783 року, він зустрів Оноре Мірабо, з яким залишився у стосунках близької дружби і якому допомагав грошима та впливом. Мірабо став одним із головних містків між Шамфором та основними актами Великої Французької Революції.
Початок революції глибоко змінив його життя. Шамфор з головою поринув у республіканський рух, забувши про своїх старих друзів при дворі і присвятивши свій невеликий статок революційній пропаганді. Одній зі своїх приятельок він пише такого листа:
“Ви начебто засмучені кончиною нашого друга – покійного деспотизму. Мене, як вам відомо, смерть його анітрохи не здивувала. Щоправда, він відпустив дух раптово, тому якийсь час становище наше буде скрутним, але ми виберемося”.
Він пішов за Генеральними штатами до Версаля, став вуличним оратором, і одним із перших увійшов до Бастилії під час її штурму. Найнятий Мірабо як анонімний редактор газети, він був присутній на присязі в Залі для гри в м’яч. Крім того, він працював у “Mercure de France”, співпрацював із П’єром-Луї Женгене. Завдяки дружбі з Мірабо, він отримав можливість писати для нього тексти публічних виступів. Зокрема, він підготував для Мірабо промову проти Академії: хоча Шамфор ще з 1781 р. сам став її членом, він, проте, вважає, що мають бути знищені всі привілеї, зокрема й літературні. Коли в 1790 р. абат Ранжар підніс Шамфору грамоту про присвоєння йому звання члена Анжерської королівської академії, в якій перебував раніше Вольтер, він відмовився, мотивуючи свою відмову тим, що має намір виступити проти всіх академій. У тому ж 1790 р. він пише з приводу скасування літературних пенсій, які були єдиним джерелом його існування:
“Я пишу вам, а у вухах у мене дзвенять слова: “Скасування всіх пенсій у Франції!” – і я відповідаю: “Скасовуйте що хочете, я завжди буду вірний своїм поглядам і почуттям. Люди ходили на голові, тепер вони встали на ноги. У них завжди були недоліки, навіть вади, але це – недоліки їхньої натури, а не жахливі збочення, прищеплені жахливим урядом””.
Високопреосвященство Талейран, чиї промови і доповіді він також частково написав, а також і Мірабо посприяли його приєднанню до “Société des Trente” (“Комітет тридцяти”, клуб 1789 року, заснований Лафайєтом). До цієї організації входило багато членів ложі Дев’ять сестер, зокрема ідеологи Вольней і де Трасі. Його зв’язки з передовими мислителями того часу, зокрема з епікурейським напрямком – безперечні.
Але те, що принесло Шамфору найбільшу популярність, це ті його афоризми, які дожили до наших днів, хоча про авторство всі давно забули. Це він придумав назву для брошури абата Сійєса: “Що таке третій стан? Все. Чим він володіє? Нічим”. І він же кинув гасло “Мир хатам, війна палацам“. Шамфор не любив промов, виголошував їх рідко, а коли виголошував, то залишався вірним своїй афористичній манері. “Я – все, решта – ніщо” – ось що таке деспотизм… “Я – це мій ближній, мій ближній – це я” – ось що таке народовладдя”, – такою є одна з його промов, у якій, так само як і у висловлюваннях із приводу академій та пенсій, міститься суть позиції Шамфора щодо старого режиму і революції.
Досить ледачий за природою, Шамфор під час революції гарячково працює: багато пише, бере участь у випуску серії “Картини революції”, де під гравюрами, що зображають такі події, як узяття Бастилії або присяга членів Нацональних зборів у залі для гри в м’яч, дає захоплений коментар того, що відбувається. Наділений усіма чеснотами, він стверджував, що тиранія спотворює людей, виховуючи в них не властиві їм від природи властивості. І коли французький народ скинув тиранію, Шамфор став сподіватися на вік якщо не золотий, то принаймні розумний.
Він був демократом до мозку кісток, ненавидів привілеї будь-якого сорту і виду, вважав свободу найбільшим і найнеобхіднішим благом для людства. Під час втечі Людовика XVI і його арешту у Варенні, Шамфор навіть покинув поміркований “клуб 1789 року” і вступив у більш радикальний Якобінський клуб. У той час він закликав до радикалізації революції. Спочатку його не лякали крайнощі – слова про те, що авгієві стайні не чистять мітелочкою, теж належать йому. Він дружив із якобінцями, був навіть одним з організаторів якобінського клубу, але, коли почався терор, прийняти його не зміг.
До 3 серпня 1791 року Шамфор був секретарем якобінського клубу. Але після того, як 1792 року його призначили директором Національної бібліотеки, він пориває з якобінцями. Виступаючи, як і Робесп’єр, проти війни з Австрією, він, проте, приєднався до Жиронди, скоріше “через особисту близькість, ніж через політичний вибір”, сама Манон Ролан (муза жирондистів і власниця одного з радикальних салонів, по суті, один з основних лідерів партії) привітала Шамфора у своїй вітальні.
За правління Марата і Робесп’єра він став критично ставитися до безкомпромісного якобінства, а з падінням жирондистів його політичне життя добігло кінця. Але він не міг стримати язика, який зробив його настільки знаменитим. Навіть його горезвісний республіканізм не зміг виправдати ті сарказми, які він марнував з приводу нового порядку речей. У результаті 21 липня 1793 року Шамфора заарештували й ув’язнили у в’язницю Ле Мадлонет. В’язниця справила на Шамфора найтяжче враження. Він говорив потім, що це не життя і не смерть, а для нього неможлива середина: він бажає або бачити небо, або закрити очі під землею. І він поклявся, що накладе на себе руки, якщо його знову заарештують.
Незабаром, щоправда, його все таки звільнили, з урахуванням його заслуг перед революцією. Але опинившись на волі він продовжував дотепно жартувати, і через місяць жандарм пред’явив йому новий ордер на арешт. У відповідь на це Шамфор вирішив, що смерть краща за повторення морального і фізичного впливу, якого він зазнав. Тоді філософ спробував накласти на себе руки. Ця спроба являє собою вершину невдалого самогубства. У вересні 1793 року він замкнувся у своєму кабінеті і вистрілив собі в обличчя. Пістолет виходить з ладу, і, хоча він втрачає ніс і частину щелепи (порівн. самогубство Робесп’єра), він не може накласти на себе руки. Ось як він сам розповів згодом про це своєму другові, літератору Женгене:
“Я пробуравив собі око і перенісся, замість того щоб розтрощити череп, потім пошматував горло, замість того щоб його перерізати, і роздряпав груди, замість того щоб їх пронизати. Нарешті, я згадав Сенеку і на честь Сенеки вирішив порізати собі вени. Але він був багатий, до його послуг було все: гаряча ванна, будь-які зручності, а я бідняк, нічого такого в мене немає. Я заподіяв собі жахливого болю – і без жодного прока. Втім, куля у мене, як і раніше, в черепі, а це головне. Трохи раніше, трохи пізніше – ось і все”.
Змучений від ран, він знепритомнів. Камердинер знайшов його в калюжі крові. Стікаючи кров’ю, його перенесли на ліжко, прийшовши до тями, він твердим голосом продиктував наступне: “Я, Себастьєн-Рош-Нікола Шамфор, заявляю, що віддаю перевагу померти вільною людиною, ніж рабом відправитися до заарештованого будинку; заявляю також, що якщо мене, в моєму теперішньому стані, спробують потягнути туди, у мене ще вистачить сил успішно завершити те, що я почав. Я вільна людина. Ніколи мене не змусять живим увійти до в’язниці”. Незважаючи на всі спроби Шамфора накласти на себе руки, лікарям вдалося його врятувати завдяки операції. Наприкінці січня 1794 р., всі звинувачення з нього були зняті. Але страждаючи від важкого настрою і сильно ослабнувши від ран, він помер 13 квітня поруч із будинком 10 по вулиці Шабане в Парижі.
Вмираючи, він сказав абату Сієсу: “Мій друже, я йду, нарешті, з цього світу, де людське серце має або розірватися, або заледеніти”. За труною Шамфора – у ті часи це було актом великої мужності – йшли троє людей: Сієс, Ван-Прат і Женгене. Так закінчилося земне життя людини, яку Фрідріх Ніцше вважав генієм і про яку в книзі “Весела наука” написав так:
“Шамфор, людина, багата душевними глибинами і підґрунтям, похмурий, страждаючий, палкий, – мислитель, який вважав сміх необхідними ліками від життя і вважав ледь не втраченим кожен день, коли він не сміявся”.
Творчість Шамфора
В останні роки життя Шамфор вів записи, збираючи матеріал для книжки “Творіння вдосконаленої цивілізації”, яка так і не вийшла, не плануючи видавати ці записи окремо. Папку з ними знайшов уже після похорону його друг Женгене. 1795 року він видав ці записи окремою книжкою, до того ж штучно розділив їх на “Максими і думки” (збірка афоризмів) і “Характери та анекдоти” (збірка історій), а всередині розділів створив глави. Саме ця книга стала головним твором Шамфора, завдяки якому він запам’ятався як літератор, а його вірші та драматичні твори сьогодні практично забуті.
На відміну від Монтеня, Ларошфуко, Лабрюйєра (які також писали у схожому жанрі моралістичних афоризмів), він стверджував, що людина все ж таки змінюється під впливом суспільного ладу, за якого живе. Як було вже сказано, Шамфор перебував під впливом Руссо. Відправна його точка в “Максимах” суто руссоїстська, щоправда своєрідно переломлена. У першому ж розділі, “Загальні міркування”, він постулює: “Суспільство аж ніяк не являє собою найкраще творіння природи, як це зазвичай думають; навпаки, воно – наслідок повного її спотворення і псування”. Потім, у тому самому розділі, він заявляє, що створити суспільство людей змусили “стихійні лиха і всі мінливості, яких зазнав рід людський”, а в розділі восьмому робить остаточний висновок:
“Праця і розумові зусилля людей протягом тридцяти – сорока століть призвели тільки до того, що триста мільйонів душ, розсіяних по всій земній кулі, віддані у владу трьох десятків деспотів, причому більшість їх неосвічена і дурна, а кожним окремо крутить кілька негідників, які до того ж часом ще й дурні”.
Але Шамфор не поділяє ілюзій Руссо щодо ідеальної “природної людини”. І дикуну, на його думку, притаманні вади. Тільки в цивілізованому суспільстві кожна людина є носієм не тільки своїх вад, а й вад соціальної верстви, до якої вона належить. Якщо ж усе це посилюється вадами жахливого ладу, яким, на думку Шамфора, є французька монархія XVIII ст., то картина виходить гнітюча.
На думку Шамфора, суспільство розділене на дві нерівні частини. Більша, дев’ятнадцять двадцятих, позбавлена всього, всіх людських прав. Це бідняки, “негри Європи“, як з притаманною йому енергією пише Шамфор, визначаючи одночасно свою позицію щодо соціального пригноблення в Європі та національного гніту в інших частинах світу. Менша частина, одна двадцята, володіє всіма правами, привілеями, перевагами. Вона складається зі знатних вельмож, прелатів, відкупників, людей неосвічених, нікчемних, корисливих, які думають тільки про свою вигоду, плюють на народ. У це вузьке коло тих, хто править Францією, немає доступу таланту, безкорисливості, чесності. “Коли бачиш, як наполегливо ревнителі існуючого порядку виганяють гідних людей з будь-якої посади, на якій ті могли б принести користь суспільству, коли придивляєшся до союзу, укладеного дурнями проти всіх, хто розумний, мимоволі починає здаватися, що це лакеї вступили в змову з метою усунути панів”. Але саме лакеї на чолі зі своїм державним господарем-королем керують країною, ганьбячи її і ведучи до загибелі. Франція перетворилася на ліс, “який кишить грабіжниками, причому найнебезпечніші з них – це стражники, наділені правом ловити інших”. Людині обдарованій і шляхетній немає місця в цьому суспільстві. Становище людей мистецтва, зокрема літераторів, трагічне: вони – блазні, потішники, і тільки. Щоб існувати, їм доводиться битися за милості, виривати їх одне в одного з рота. Тому, хто не зовсім втратив почуття власної гідності, дивитися на це нестерпно.
Скільки-небудь послідовної соціальної програми у Шамфора при цьому не було, але, подібно до своїх сучасників, таких як Вольтер, Дідро та інші, він мріяв про конституційну монархію або хоча б про освіченого монарха. Це звучить дивно, вже знаючи про те, що він був радикальним республіканцем, але низка анекдотів з його книжки свідчить про те, що його цікавила особистість Фрідріха II, короля прусського, хоча той уже не навіював йому особливих ілюзій, як це було з Вольтером, доки останній не опинився при дворі цього солдафона в образі філософа і поета. Досвід Вольтера не міг бути невідомий Шамфору. Особливо приваблювала його англійська конституційна монархія – про це говорять і його афоризми, і прямі висловлювання в листах до де Водрейля.
Шамфор у своїх афоризмах начебто й не думав про докорінні перетворення соціального ладу Франції, про знищення дворянства, про рівність станів тощо. Він, як і більшість просвітителів, уважав, що конституційна монархія покінчить з головним злом – з тиранією, розв’яже руки третьому стану і гарантує людям елементарні права; французу другої половини XVIII ст. уже це видавалося величезним благом. Тим більше дивно, що за такої поміркованості поглядів він сприйняв революцію з істинним тріумфом, не тільки як громадянин, а й як літератор.
У другій частині книжки, в “Характерах і анекдотах” чимало прохідного матеріалу: гострих слівець (у мистецтві дотепності мало хто міг зрівнятися з Шамфором), кумедних пригод, побутових сценок, які не несуть особливого смислового навантаження. Але суть не в них, а в разючих за своєю викривальною силою характеристиках і замальовках. Не оминутий і не пощаджений ніхто – ні король, ні фаворити і фаворитки, ні міністри, ні придворні, ні прелати. Шамфор справді б’є на сполох – тут іще раз треба підкреслити, що слівця його та характеристики мали широкий вжиток за його життя і таким чином відігравали неабияку роль у формуванні передової суспільної думки.
Жадібність, скупість, безсоромна підлість, раболіпство, недоумкуватість, цинізм – ось набір вад, які Шамфор реєструє ретельно, методично, зі зловтішним глузуванням. Він ненавидить цей лад, за якого в меншості немає апетиту, а в більшості – обіду, і часом його ненависть втілюється в слова, для того часу надзвичайно сміливі:
“Хочу дожити до того дня, коли останнього короля вдавлять кишками останнього попа”.
Коли 1795 р. Женгене вперше надрукував цей твір, який посмертно приніс Шамфору справжню славу, на автора обрушилися з усіх боків. Праворуч – тому що він з радістю прийняв революцію, знищення привілеїв, торжество третього стану; ліворуч – тому що не прийняв терору і не тільки привселюдно заявляв про це, а й смертю своєю підтвердив відмову примиритися з ним. Аристократи-емігранти не втомлювалися докоряти Шамфору невдячністю, хоча він і до революції не приховував своїх республіканських симпатій.
Вплив Шамфора на літературу
Однак у Шамфора швидко знайшлися не тільки хулителі, а й шанувальники, і аж ніяк не в одній Франції. Праці Шамфора вплинули на розвиток німецького романтизму. У Німеччині перше видання його книги захоплено прийняли брати Шлегелі, особливо Фрідріх Шлегель, який сказав, що у своєму жанрі твір Шамфора посідає перше місце. Безсумнівний вплив справив Шамфор і на Ліхтенберга, німецького сатирика і мораліста другої половини XVIII ст. Це зазначив ще Стендаль у своїй “Історії живопису в Італії” (1816). “Максими і думки” дуже високо оцінював Джон Стюарт Мілль.
Дуже цінували Шамфора і в Росії. Його перекладали і друкували, можна сказати, по гарячих слідах: “Молода індіанка” з’явилася у пресі в 1774 р., “Смирнський купець” – у 1789 р. Російською мовою вибрані вислови Шамфора перекладали з кінця XVIII століття, їх часто цитували П.О.В’яземський, О.І.Тургенєв. Шамфор був представлений у бібліотеці Пушкіна повним зібранням своїх творів. Як свідчить князь В’яземський (син пушкінського друга), “він (тобто Пушкін) постійно давав мені настанови щодо поводження з жінками, приправляючи свої моралі цинічними цитатами з Шамфора”. У списку авторів, яких читає Євгеній Онєгін, є і Шамфор.
Його також особливо цінували і вважали одним із найвидатніших моралістів, майстром максим у Франції, два інші мислителі, які володіють фрагментарним письмом: Ніцше і Чоран, але також ним захоплювався Камю. Але чому ми згадуємо про нього в контексті епікурейської філософії? Чому стаття називається “епікурейський революціонер”? До цього ми й переходимо в останньому, завершальному розділі цієї статті.
Чому Шамфор – епікуреєць?
Як ми бачили вище, творчість Шамфора високо оцінювали як відкрито епікурейські письменники (напр. Стендаль, Мілль), так і їхні вороги (напр. Шлегель, Ніцше). Сам Шамфор при цьому видає в собі руссоїста, що далеко від епікурейської позиції, і вмираючи намагається пародіювати Сенеку. У якомусь сенсі він найтиповіший революціонер своєї епохи, але ці типові революціонери не були епікурейцями.
Однак, при всьому при цьому він все таки віддав перевагу жирондистам, а не якобінцям. При всьому цьому він був членом переважно епікурейського гуртка в Отейлі. І деякі його роботи, наприклад “Розмова Сен-Реаля, Епікура, Сенеки, Юліана і Людовика Великого” прямо виводять на сцену персонажа Епікура, і ставляться до нього компліментарно. Читаючи цю роботу, можна зрозуміти, що і Сенека для нього “напів-епікуреєць”, а сам Епікур – наполовину стоїк. Це непослідовне розуміння Епікура, але все ж таки цілком компліментарне.
Епікура він згадує не особливо часто, але як і Ларошфуко, він просочує свої афоризми духом гедонізму. Наведемо найхарактерніші цитати з усіх:
“Насолоджуйся і даруй насолоду, не завдаючи зла ні собі, ні іншим – у цьому, на мій погляд, полягає суть моральності. Для істинно порядних людей, які мають якісь правила, їхні заповіді господні стисло викладені в написі над входом до Телемської обителі: “Роби що хочеш”. Виховання має спиратися на дві основи – моральність і розсудливість: перша підтримує чесноту, друга захищає від чужих вад. Якщо опорою виявиться тільки моральність, ви виховаєте одних простофілів або мучеників; якщо тільки розсудливість, то одних розважливих егоїстів. Головним принципом усякого суспільства має бути справедливість кожного до кожного, зокрема й до себе. Якщо ближнього треба полюбити як самого себе, то, щонайменше настільки ж справедливо полюбити себе, як інших”.
Так, цитати вельми помірковані, але й епікурейський радикал Ламетрі намагається синтезувати Епікура і Сенеку, і так само багато розмірковує про чесноти. Важливіше те, який “дух” заряджає кожного автора і його твори. Якщо Шамфор і не був усвідомленим епікурейцем, то він принаймні тяжів до них, мав з ними близьке спілкування і тому цінується епікурейськими спільнотами й досі.
Головне джерело для статті:
Корнєєв Ю. Б. і Лінецька Е. Л. – “Шамфор і його літературна спадщина” (рос.).