Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Решту авторських статей можна прочитати тут
До речі, у зв’язку з тим, що Максвелл прямо протиставив атоми Демокріта й гомеомерії Анаксагора як вступну передумову до своїх міркувань про молекули, варто нагадати, що якщо Максвелл став на бік атомістики, то Енгельс, через десятиліття, стоїть на боці молекул-гомеомерій, про що можна прочитати в цій статті. У своїх статтях Максвелл згадує ще деяких інших атомістів, зокрема й досі не цілком відкинуту корпускулярну теорію гравітації. Ця стаття — лише чорновик для нагадування, і її ще буде переписано та доповнено.
Отже, першим із відомих авторів атомістичної теорії гравітації був Нікола Фатіо де Дюїльє (1664-1753), або просто Фатіо, італо-швейцарець 🇮🇹🇨🇭 за походженням, але більшу частину життя прожив у Нідерландах та Англії. Ще в юності він був добре знайомий з астрономом Кассіні. Згодом він збирався познайомитися з атомістом (і послідовником епікурейця Гассенді) Робертом Бойлем, але не застав його живим. Натомість почав обертатися в колі партії вігів (ліберали) та Джона Локка. Також він мав тісні стосунки з Гюйгенсом і Ньютоном (одного разу Ньютон навіть похвалив його теорію гравітації, але пізніше передумав). Часто пишуть про близьку дружбу Фатіо з Ньютоном і про те, що останній запропонував Фатіо спільне проживання та роботу головним асистентом. Відзначається роль Фатіо в суперечці Ньютона з Лейбніцем щодо диференціального числення.
Ознайомившись із книгою Ньютона про квадратури кривих (De quadratura curvarum), Фатіо зрозумів, що Ньютон уже тривалий час мав уявлення про принципи диференціального та інтегрального числення, а отже, його власні відкриття в цій галузі були запізнілими, про що Фатіо повідомив Гюйгенсу 1692 року. 1696 року близький до Лейбніца математик Йоганн Бернуллі склав задачу про брахістохрону, запропонувавши її як тест на перевірку розуміння принципів математичного аналізу. Свої розв’язання представили Ньютон, Яків Бернуллі, Лейбніц, Лопіталь і Чірнгауз. Але Фатіо став першим, хто порушив «спір про пріоритет» між Ньютоном і Лейбніцем. Із 1700-х років Фатіо став сектантом групи так званих «французьких пророків». Фатіо вірив у легенду про воскресіння Томаса Імеса — відомого на той час цілителя й пророка, що викликало глузування та осуд з боку його рідного брата. 1711 року Нікола відвідав Берлін, Галле та Відень як емісар «французьких пророків». 1712-1713 рр. з тією самою метою об’їхав Стокгольм, Константинополь, Смірну та Рим, а також побував у Пруссії. Після повернення до Англії усамітнився у Вустері, де присвятив себе науковим заняттям, зокрема алхімії та вивченню християнської кабали. Тобто, попри атомістичні починання, автор виявився мракобісом цілком на рівні самого Ньютона.
Ще один із членів славетного швейцарського роду Бернуллі, пов’язаних з історією боротьби Ньютона і Лейбніца, — Даніїл Бернуллі (1700-1782). Він захоплювався математикою з дитинства. Очевидно, що батько Бернуллі був знайомий із теорією гравітації Фатіо і, так само як і Ньютон, спершу вирішив, що це добра теорія. Тож цілком можливо, що й Даніїл працював у цьому напрямі. У 1725-33 рр. Даніїл жив у Петербурзі й спонукав славетного математика Ейлера переїхати до Росії. Згодом жив, працював і викладав у швейцарському Базелі. 1738 рік — як результат багаторічної праці виходить фундаментальна праця «Гідродинаміка». Серед іншого, там міститься засадничий «закон Бернуллі». Найбільше Даніїл Бернуллі уславився працями в галузі математичної фізики та теорії диференціальних рівнянь — його вважають, поряд із Д’Аламбером і Ейлером, засновником математичної фізики.
Отже, він створив кількісну кінетичну теорію газів, ґрунтовно збагатив гідродинаміку й аеродинаміку, теорію пружності тощо. Саме він першим висунув твердження, що причиною тиску газу є тепловий рух молекул. У своїй класичній «Гідродинаміці» Даніель Бернуллі вивів рівняння стаціонарної течії нестисливої рідини (закон Бернуллі), яке лежить в основі динаміки рідин і газів. З погляду молекулярної теорії він пояснив закон Бойля — Маріотта. Даніелю Бернуллі належить одна з перших формулювань закону збереження енергії (живої сили, як тоді казали), а також (одночасно з Ейлером) перше формулювання закону збереження моменту кількості руху (1746 рік). У математиці він опублікував низку досліджень із теорії ймовірностей, теорії рядів, чисельних методів і диференціальних рівнянь. Саме він першим застосував математичний аналіз до задач теорії ймовірностей (1768 рік), до того в ній використовували лише комбінаторний підхід. Разом з Ейлером він вважається головною сполучною ланкою в розвитку фізики між Ньютоном і Лапласом. Не те щоб його можна було вважати епікурейцем, ні, просто його згадує Максвелл як вагому постать у розвитку молекулярної теорії. А оскільки атомістичні теорії гравітації того часу були безпосередньо пов’язані з працями над теорією газів, то роль Бернуллі тут не можна недооцінювати.
Теорія гравітації Лесажа
У певний момент праці Фатіо викуповує Жорж Луї Лесаж, також Ле Саж (1724-1803), про яких він довідався через свого вчителя Габріеля Крамера. Він створив популярну версію теорії корпускулярної гравітації, і відтоді всі подібні теорії носять ім’я «гравітація Лесажа», хоча, строго кажучи, до міркувань Фатіо він не додав нічого істотного. Окрім цієї теорії, він відомий винайденням прототипу електричного телеграфа та передбаченням кінетичної теорії газів (за що й вихваляється Максвеллом у статті). Лесаж навчався в коледжі в Женеві, у медичній школі в Базелі. Тут Ле Саж також познайомився з Даніелем Бернуллі, чия праця про кінетичну природу газів справила на нього великий вплив. Після невдалих спроб стати лікарем працював учителем математики в Женеві (він перебував у дружніх стосунках із Шарлем Бонне). Лесаж був одним з авторів «Енциклопедії» Дідро і перебував у листуванні з Д’Аламбером, Ейлером, Бошковичем, Делюком та ін.
Батько Лесажа, який був автором багатьох книжок на різні теми, рано прищепив синові власні інтереси, зокрема до праць римського поета Лукреція, коли Лесажеві було 13 років. Відтоді він був великим шанувальником Лукреція і багато ідей черпав із поеми «Про природу речей», у чому сам відкрито зізнавався. Також серед своїх попередників він називав і неоепікурейця Гассенді. У 1762 році Лесаж майже осліп після аварії. Багато праць так і не опублікував за життя. Виклад теорії гравітації, який став доступним широкій публіці, називався «Lucrèce Newtonien» («Ньютонівський Лукрецій») і був виданий аж у 1782 році. Усі його незавершені праці згодом посмертно видадуть учні, головним чином П. Прево у 1805-1818 рр., уже в добу романтизму та групи «ідеологів».
Серед учнів Лесажа особливий інтерес становить Чарльз Стенхоуп (1753-1816). Як аристократ, він проходив навчання в Європі, і так опинився у Швейцарії, республіканське правління якої надихнуло його настільки, що він пристав до британських радикалів (які відомі своїми епікурейськими поглядами). З 1780 по 1786 рік Стенхоуп був членом Палати громад Великої Британії, а після смерті батька посів його місце в Палаті лордів у 1786 році. Як політик, він був демократом, палким прихильником ідей Великої французької революції; активно протистояв спробам обмежити права і свободи громадян і вимагав заборони рабства, за що здобув прізвисько «Дон Кіхот нації». Граф Стенхоуп був головою «Революційного товариства», заснованого на честь Славетної революції 1688 року; члени товариства 1790 року висловили свою симпатію цілям Французької революції. 1794 року Стенхоуп підтримав Томаса М’юїра, одного з единбурзьких політиків, переправлених у Ботанічну затоку; а 1795 року він вніс до Палати лордів пропозицію, що засуджувала будь-яке втручання у внутрішні справи Франції. У всіх цих пунктах він не знайшов підтримки, а в останньому з них Стенхоуп опинився в «меншості з одного» — ще одне прізвисько, яке залишалося за ним упродовж усього життя. Після цього він на п’ять років відмовився від парламентського життя. Однак в історію Чарльз Стенхоуп увійшов передусім не як політик, а як винахідник: йому належать численні праці з математики та механіки, надруковані в «Philosoph. Transactions».
А серед фізиків, згаданих у статті Максвелла, вирізняється Джон Герапат (1790-1868), який також намагався дати механістичне пояснення гравітації, тобто почав розглядати, як система частинок, що зіштовхуються, може спричиняти дію на відстані. Розглядаючи вплив високих температур поблизу Сонця на свої гравітаційні частинки, він дійшов до співвідношення між температурою і швидкістю частинок та зробив кілька важливих відкриттів у теорії газів. Свої ідеї він подав у статті Королівському товариству 1820 року, де її рецензував сер Гемфрі Деві. Ця людина дала роботі Герапата погану характеристику, як вважають, тому що відчувала неприязнь до механістичної ньютонівської картини і перебувала під впливом філософії романтичного руху (див. натурфілософія Шеллінга). Згодом Герапат вів тривалу публічну кампанію проти Деві, і вже цей факт достатній, щоб ввести Герапата до зали видатних людей для епікурейської школи (навіть якщо сам він епікурейцем не є). До речі, з-поміж видатних діячів майже аналогічну Лесажеві, Герапатові тощо концепцію у 1740-х роках висунув Михайло Ломоносов.
Інші маловідомі атомісти
І ще до теми маловідомих нині матеріалістів. Голландський фізіолог і філософ Гендрик Леруа (Регій) (1598-1679) спочатку був вірним союзником і послідовником, а згодом противником Декарта. Він постулював «органічний» зв’язок тіла і розуму, відмовлявся прийняти вроджені ідеї, чистий інтелект і «субстанційну» природу душі. Тому Карл Маркс згадає його в «Святому сімействі» як одного з перших предків французького матеріалізму:
Лікар Леруа закладає початок цій школі, в особі лікаря Кабаніса вона досягає своєї кульмінаційної точки, лікар Ламетрі є її центром. Декарт іще був живий, коли Леруа переніс декартівську конструкцію тварини на людину (щось подібне у XVIII столітті зробив Ламетрі) і проголосив душу модусом тіла, а ідеї — механічними рухами.
Але, як і у випадку з Ламетрі, Маркс сильно перебільшив залежність від Декарта. Майже всю другу половину життя Леруа не був прихильником Декарта, і їхні розбіжності визначилися під час т. зв. «Утрехтської суперечки». Через професора філософії Анрі Ренері (1593-1639) Леруа розпочав листування з Декартом. Призначений надзвичайним професором Утрехтського університету в липні 1638 року й отримавши посаду 18 березня 1639 року, він викладав там медицину та ботаніку, і був одним із перших у Європі, хто підтримав теорії англійця Вільяма Гарвея про кровообіг. Після смерті Ренері в березні 1639 року Леруа поширював ідеї Декарта в Утрехтському університеті. У протестантських колах він натрапив на ворожу реакцію: Декарт був католиком, і його вчення зазнало нападок з боку провідного утрехтського мислителя, пастора Воетія. Ця сварка тривала до 1641 року. Дотримуючись методу Декарта, його лекції відбувалися у формі диспутів. Публікація книги «Physiologia sive cognitio sanitatis», а згодом «De illustribus aliquot quaestionibus physiologicis», у якій Леруа виступив проти тез Арістотеля, спровокувала т. зв. «утрехтську суперечку».
У 1642 році, перебуваючи в кулуарах цих дебатів, Леруа одним із перших привітав Гассенді з публікацією його «Disquisitio metaphysica adversus Cartesium». У 1646 році до цієї сварки з Воетієм додалися визнані розбіжності з Декартом: у розділі De Homine свого твору «Fundamenta Physices» Леруа розійшовся в поглядах зі своїм наставником щодо природи душі та доказів існування Бога. Наступного року Декарт публічно відрікся від нього. Леруа ніколи не зустрічався з Декартом особисто. Його учнем був Ламберт Ван Вельтусій, який згодом став другом Баруха Спінози.
Ну і якщо вже мова зайшла про маловідомих атомістів, то варто згадати таку людину, як Вільям Ковард (1658-1725). Послідовник Гоббса, англійський медик-філософ (пор. Ламетрі, Кабаніс), якого пам’ятають за скептичні твори про душу, засуджені парламентом як богохульні й спалені в його присутності. Під безпосереднім впливом Джона Локка (який припустив, що Бог на те й всемогутній, що цілком міг наділити матерію здатністю мислити), 1702 року Ковард опублікував під псевдонімом книгу, в якій показав, що:
Уявлення про людську душу як про духовну, безсмертну субстанцію, поєднану з людським тілом, є простим язичницьким вигадом… основою багатьох абсурдних і забобонних думок, огидних для реформованих церков і загалом принизливих для істинного християнства.
У цьому творі він доводив, що душа — це лише матеріальний вогонь, який згасає зі смертю організму. Але більш консервативний Локк у листах до Ентоні Коллінза зневажливо відгукується як про «Психологію», так і про наступну працю Коварда «Велике есе; або Захист розуму і релігії від обманів філософії». Втім, Коллінз, імовірно, не підтримав Локка в цій критиці. Пізніше, 1706 року, з’явилося епістолярне міркування Генрі Додуелла на підтримку природної смертності душі, що призвело до суперечки між Семюелем Кларком і Ентоні Коллінзом. Тепер Ковард відмежовує власну позицію від позиції Додуелла і з іншого боку нападає на Кларка. 1706 року Ковард також опублікував свою «Офтальмоятрію», переважно медичну, але в якій він висміює картезіанське уявлення про нематеріальну душу, що перебуває в шишкоподібній залозі. Джонатан Свіфт та інші сучасники часто висміюють Коварда разом із Джоном Толандом, Коллінзом та іншими деїстами як одну узагальнену групу небезпечних вільнодумців.
Серед них Додуелл теж помітна постать, він походить із цілої династії філософів. Згадуваний вище Генрі Старший (1641-1711) був професором Оксфордського університету, з якого його усунули 1688 року через відмову присягнути Вільгельмові Оранському. Пізніше він став активним учасником «суперечки про безсмертя душі», що розгорнулася в Англії на поч. XVIII ст. і про яку ми щойно згадували, та в якій Додуелл за підтримки Коллінза виступив на захист матеріалістичного тезису про природну смертність душі, допускаючи можливість безсмертя лише завдяки божественній благодаті («Епістолярне міркування, що доводить, … що душа — початок смертний за своєю природою», 1706). Проти нього з обвинуваченням у єресі та безбожництві виступили Кларк та інші теологи. У своїх творах («Попередній захист…» — «A preliminary defense…», 1707; «Природна смертність людської душі…», 1708) Додуелл заперечував опонентам, доводячи, що книги Євангелія редагувалися за часів Траяна (I–II ст. н. е.).
Генрі Молодший (бл. 1700-1784) — син попереднього, адвокат. Також був деїстом і написав памфлет «Християнство, не обґрунтоване доказами» («Christianity not founded on argument…», 1741). У нього також був молодший брат Вільям (1709-85) — священник і теолог, але він виступив проти свого брата Генрі Д. Молодшого на захист християнської ортодоксії. Між іншим, обидві постаті, як Додуелл-старший, так і Ковард, — згадуються в знаковій праці Маркса з передісторії матеріалізму.
«Як Гоббс знищив теїстичні забобони беконівського матеріалізму, так Коллінз, Додуелл, Кауард, Гартлі, Прістлі тощо знищили останні теологічні межі локківського сенсуалізму».
(с) К. Маркс — «Святе сімейство» (1844)
Із матеріалістів, яких юний Маркс (або Енгельс, авторство тут не цілком ясне) вважав основними серед попередників, ми в цій групі вже розглядали, глибоко чи побіжно, таких, як: Ламетрі, Кабаніс, Дідро, Вольней, Леруа, Гельвецій, Кондильяк, Бейль (цього, щоправда, лише на рівні кількох цитат), Локк, Прістлі, Додуелл, Ковард, Бентам. Із марксівського списку ми розглядали ще Бекона, але він виявився дуже суперечливою постаттю. Залишилися лише Дунс Скотт, Гоббс, Коллінз, Гартлі, Робіне, Дюпюї, Мандевіль, Гольбах. З-поміж усіх цих ми іноді згадували Гоббса й Гольбаха, але ніколи безпосередньо не характеризували й не описували їх. Дивно, що нічого не було сказано про Коллінза і Гартлі, двох стовпів англійського Просвітництва XVIII століття. Сподіваюся, згодом, коли ми дійдемо до докладної систематичної праці над філософією Просвітництва, — цю прогалину буде заповнено. Що в списку Маркса робить Робіне (по суті прото-Гегель) — загадка природи. Але зараз ми запишемо, хто такий Дюпюї з цього списку. Навіть попри те, що сам Маркс вирішив про нього не говорити:
«Про Вольнея, Дюпюї, Дідро та інших, а також і про фізіократів нам немає потреби говорити, після того як ми, з одного боку, з’ясували подвійне походження французького матеріалізму від фізики Декарта й англійського матеріалізму, а з другого боку — встановили протилежність французького матеріалізму метафізиці XVII століття, метафізиці Декарта, Спінози, Мальбранша і Лейбніца».
(с) К. Маркс — «Святе сімейство» (1844)
Дюпюї і Лаланд — забуті ідеологи
Шарль-Франсуа Дюпюї (1742-1809) народився в родині сільського вчителя; його ранні таланти були визнані герцогом де Ларошфуко (учнем Лесажа!), який відправив його до Колежу д’Аркур. Дюпюї досяг такого швидкого поступу, що у двадцять чотири роки його призначили професором риторики. Невдовзі він став адвокатом. Під впливом Лаланда зацікавився астрономією в її зв’язку з міфологією. Дюпюї пояснював міфологічні та релігійні уявлення як астрономічні алегорії. 1778 року він винайшов телеграф, за допомогою якого міг листуватися зі своїм другом. Потім він зробив внесок до «Journal des savants» своїм «Мемуаром про походження сузір’їв і про пояснення міфу через астрономію» (1781), чим наробив чимало галасу. Він навіть привернув увагу Фрідріха Великого (за прямою рекомендацією Кондорсе!), який призначив його секретарем, але король помер до того, як Дюпюї зміг приступити до обов’язків у Берліні.
Кафедра гуманітарних наук у Колежі де Франс тим часом стала вакантною, і її віддали Дюпюї, де він викладав латинське красномовство, а 1788 року став членом Академії написів і красного письменства. Тепер він залишив свою професорську посаду в Лізьє й був призначений адміністраторами департаменту Парижа одним із чотирьох комісарів народної освіти. Після початку Французької революції Дюпюї втік із Парижа до Евре, приголомшений вересневою різаниною 1792 року, і повернувся, коли дізнався, що його обрали до Національного конвенту, де він засідав у Раді п’ятисот (Директорія) і був президентом Законодавчого корпусу після державного перевороту 18 брюмера. Дюпюї був членом комісії, відповідальної за створення республіканського календаря.
Разом із Вольнеєм (1757–1820) Дюпюї був відомий розробкою теорії міфу про Христа, яка стверджувала, що християнство є змішанням різних давніх міфологій і що Ісус є міфічною постаттю. Дюпюї вірив у безособового Бога, який пронизує все. Чарльз Бредлоу класифікував Дюпюї як пантеїста. Дюпюї стверджував, що давні ритуали в Сирії, Єгипті та Персії вплинули на християнську історію, яку було алегоризовано як історії сонячних божеств, таких як Sol Invictus. Вольней стверджував, що Авраам і Сара походять від Брахми та його дружини Сарасваті, а Христос був пов’язаний із Крішною.
Свою головну працю «Походження всіх культів, або всезагальна релігія» Дюпюї довго не друкував із остраху перед клерикалами, аж поки, нарешті, її не видав клуб кордельєрів (1794). Він обстоював єдність астрономічних і релігійних міфів усіх народів — аспект переконаності Просвітництва в універсальності людської природи. У своєму «Mémoire explicatif du Zodiaque, chronologique et mythologique» (1806) він також стверджує спільне походження астрономічних і релігійних уявлень греків, єгиптян, китайців, персів і арабів. Його вихідним пунктом було те, що він уважав ідеальною відповідністю між знаками зодіаку та їхніми значеннями, які існували у Верхньому Єгипті в період між п’ятнадцятьма і шістнадцятьма тисячами років до нашого часу, і що вона існувала лише там. Згодом цю гармонію було порушено ефектом прецесії рівнодень. Тому він приписав винайдення знаків зодіаку людям, які тоді населяли Верхній Єгипет або Ефіопію. З огляду на сукупність усіх його особистих зв’язків і ідей, а також ворожість з боку Наполеона й підозри в атеїзмі, є вагомі підстави вважати Дюпюї членом групи «ідеологів». До речі, одній із його праць присвячено цілий розділ у книзі про Джефферсона та його зв’язки з ідеологами.
І раз уже тут згадано «ідеолога» Дюпюї, який навіть навчався в астронома й математика Лаланда, то варто нагадати, хто це такий. А постать ця неабияка. Жозеф Жером Лефрансуа де Лаланд (1732-1807) був засновником, разом із Гельвецієм, знаменитої масонської ложі — «Дев’ять сестер», що об’єднувала всіх епікурейських просвітителів кінця XVIII століття і згодом стала базою для формування «ідеологів». Свого часу Лаланд був відомим астрономом, який написав «Історію математики» та підручник «Астрономія», бестселер серед астрономів XIX століття. Але оскільки жодних гучних і знакових відкриттів він не зробив, то й не запам’ятався історії.
У своїй праці «Астрономія дам» він виразно посідає позицію, згідно з якою астрономія не повинна бути чоловічою сферою; тут він згадує багатьох жінок-астрономок в історії. А 1805 року Наполеон заборонив Лаланду писати, причиною чого став його атеїзм; фактично він сказав: «Ми нічого не знаємо. Ми віримо в чудеса, чаклунів, привидів; ми боїмося грому, павуків, мишей і тим більше віримо в Бога». Друзі описували Лаланда як «настоятеля атеїстів». Тож він не просто так був співзасновником ложі «Дев’ять сестер», а й ідейно цілком може бути зарахований до одного табору з Гельвецієм і Кабанісом.