Перша глава книги Франсуа Пікаве — «Ідеологи, нариси з історії ідей та наукових, філософських, релігійних теорій у Франції від 1789 року» (1891).
Усі глави цієї книги (і версію PDF) можна знайти тут.
Примітки з оригінальної книги малоінформативні, і на сайті їх проблематично відтворити. Усі вони доступні у підсумковій PDF-версії книги.
Визначити, яких саме філософів слід зарахувати до числа «ідеологів», — завдання аж ніяк не легке. Відкрийте Словник Французької академії, і ви знайдете дуже неточні визначення:
ІДЕОЛОГІЯ — наука про ідеї, система, що стосується походження та формування ідей: Трактат про ідеологію.
ІДЕОЛОГ — той, хто зводить усю філософію до ідеології: глибокий ідеолог. Іноді також кажуть ідеологіст.
Якщо ви звернетеся до Літтре, який за своїми філософськими симпатіями, здавалося б, наперед схильний дати нам точну довідку, — ось що ви прочитаєте в його Словнику:
ІДЕОЛОГІЯ:
1º Наука про ідеї, розглянуті самі по собі, тобто як феномени людського духу: Лейбніц, який вважав Локка таким слабким у царині ідеології (Шатобріан, Геній християнства, III, II, 2);
2º У вужчому значенні — наука, що займається формуванням ідей; далі — філософська система, згідно з якою відчуття є єдиним джерелом наших знань і єдиною підставою наших здібностей;
3º Теорія ідей у Платона..
ІДЕОЛОГІЧНИЙ — те, що має стосунок до ідеології, їй належить: Ідеологічні знання, ідеологічні істини.
ІДЕОЛОГІСТ — синонім ідеолога: Наші сучасні ідеологісти впали в атеїзм (Б. де Сен-П’єр, Гармонії, V, 6)
ІДЕОЛОГ:
1º Той, хто займається ідеологією: глибокий ідеолог. Той чи той письменник може виявитися витонченим ідеологом (Шатобріан, Геній християнства, III, II, 2); особливо той, хто належить до школи Кондильяка, загалом — метафізик;
2º У несприятливому значенні — філософський і політичний мрійник.
Літтре, визначаючи зміст кожного з цих слів, посилається виключно на противників ідеології. Він навіть не згадує Дестюта де Трасі — винахідника слова «ідеологія», і не розрізняє ідеологіста (термін, уживаний Трасі та Кабанісом) і ідеолога, слово, яке зневажливо вживають Шатобріан і Наполеон. Нарешті, він, очевидно, застосовує обидва вислови до тих, хто належить до школи Кондильяка
Саме з цієї останньої точки зору також виступає Дамірон. Він зараховує Кабаніса, Д. де Трасі, Гара, Вольнея, Ланселена, Бруссе, Галля й Азайса до «школи відчуттів, до сенсуалістської школи або до числа захисників ідеології та учнів Кондильяка, чиї доктрини були розвинуті Інститутом». Автор статті «Ідеологія» у Філософському словнику визначає ідеологію як «науку про ідеї, розглянуті самі по собі, тобто як прості феномени людського духу». Але й для нього, у вузькому значенні слова, ідеологія — це «наука про ідеї, в тому сенсі, як її розуміла школа Кондильяка». Включаючи до цієї школи Дестюта де Трасі, Кабаніса, Гара, Вольнея, він вважає, що Лароміґ’єра навряд чи можна назвати ідеологом, а Дежерандо й Бірана — лише в певний момент. Проте він чітко бачить, що ідеологія, «союзниця Французької революції, народжується разом із нею і зростає поруч із нею»; що її представники — це ті самі люди, які засідають у Конвенті та в Інституті; що більшість із них зустрічаються в Отейлі у мадам Гельвецій.
Що ж мав на увазі під ідеологією сам Дестют де Трасі? У своїх перших «Мемуарах» він показував, що знання про породження наших ідей є основою граматики, логіки, просвітництва й виховання, моралі та політики. Потім, критикуючи вислови «аналіз відчуттів та ідей», слова «метафізика» і «психологія», він пропонував позначити науку, якою спеціально займається друга секція (Інституту), словом ідеологія — буквальним перекладом вислову наука про ідеї. Так, казав він, буде вказано, що прагнуть пізнати людину виключно через аналіз її здібностей, і що готові ігнорувати все те, чого цей аналіз не дає змоги відкрити. І він додавав, що, склавши першу секцію з аналітиків і фізіологів, вони прагнули дослідити ці здібності в усіх відношеннях — що здійснилося б іще краще, якби до них додали граматистів.
Ніщо в цих поясненнях не дає підстав ототожнювати вчення ідеологів із вченням Кондильяка. Чи можна, однак, доповнити в цьому сенсі визначення, дане Дестютом де Трасі?
Не можна вбачати у філософах, що стали знаменитими особливо після 1789 року, учнів Кондильяка — так слід гадати вже апріорі, якщо пам’ятати, що Кондильяк не був — як ми вважаємо, уже довели це — єдиним філософом XVIII століття. Якщо Кабаніс, на перший погляд, указує, що Гара, де Трасі, Ланселен, Дежерандо, Лароміґ’є, Жакмон, Біран — учні Кондильяка, не можна забувати, що Кабаніс критикує Кондильяка і в інших місцях посилається на Гельвеція та Бюффона, на Бонне й енциклопедистів, «які підготували панування істинної моралі та визволення роду людського». Крім того, як слушно зауважив Сент-Бев, Кабаніс писав цю передмову близько 1802 року і висував Кондильяка на перший план тому, що той ніколи не писав ані проти душі, ані проти Бога — він був більш «прийнятним» і явним наставником, ніж Гольбах, Дідро і навіть Кондорсе. Трохи пізніше, втім, Дестют де Трасі висловився з цього питання з граничною ясністю, не залишаючи нічого недомовленим:
«Німці, — говорив він, міркуючи про філософію Канта, — уявляють, ніби ми всі в царині метафізики — учні Кондильяка, так само як вони — Канта або Лейбніца… Вони не знають, що серед тих, хто, подібно до нього, обмежується вивченням ідей та їхніх знаків, дослідженням їхніх властивостей, з яких вони виводять деякі наслідки, можливо, немає жодного, хто без застережень приймав би граматичні принципи Кондильяка, або хто був би цілком задоволений його способом аналізу наших розумових здібностей, або хто не знаходив би підстав для заперечень проти його міркувань… Ми надаємо значення не висновкам Кондильяка, а методу… Ця методика вчить нас, чому ми не можемо творити системи… Вона полягає в тому, щоб спостерігати факти з граничною сумлінністю, виводити з них наслідки лише за повної певності, ніколи не приймати прості припущення за факти, поєднувати між собою істини лише тоді, коли вони природно й без прогалин випливають одна з одної, відверто визнавати, чого ми не знаємо, і незмінно надавати перевагу повному незнанню перед будь-яким твердженням, яке є лише правдоподібним… Сьогодні ми, французи, в ідеологічних, моральних і політичних науках не визнаємо жодного глави школи, не йдемо за чиїмось прапором. Кожен, хто ними займається, має свої суто незалежні думки; і якщо вони збігаються в багатьох пунктах, то це завжди відбувається без будь-якого наміру, нерідко — без їхнього відома і часом навіть без їхньої певності в тому, що це справді так».
Від Наполеона, який сприяв популяризації самого слова, не варто чекати точного визначення терміна «ідеолог». Адже Наполеон уживав цей епітет, як і вислів «туманний метафізик», щоб означити тих, хто намагався відстоювати свободу проти нього самого. Якщо він і сказав Талейрану, як твердять, щодо курсу, відкритого Руайє-Колларом: «Чи знаєте ви, що в моєму Університеті зароджується нова філософія, вельми цікава, яка, можливо, уславить нас і позбавить нас ідеологів, убивши їх на місці за допомогою міркування», — ми не знайдемо в цьому вислові нічого нового, оскільки Руайє-Коллар викладав Ріда, критикував Кондильяка і навіть Декарта, іноді Локка та Гельвеція, але не говорив про сучасників, на яких натякав Наполеон. Однак нам відомо, що на одному офіційному прийомі імператор підійшов до Луї де Фонтана і сказав: «Фонтан,… великий магістр Університету… позитивність…, монархічність…, жодної метафізичної…, ідеологічної нісенітниці», — додав він, кинувши погляд на Дестюта де Трасі. Отже, ми знову повертаємося до Дестюта де Трасі й змушені включити до «школи» всіх тих, хто приймає це нове слово і науку, яку воно означає, — всіх, хто продовжує філософські традиції XVIII століття такими, якими ми намагалися їх тут подати.
Отже, поруч із Дестютом де Трасі треба поставити Вольнея і Гара, Дону і Кабанісa, Лароміґ’єра, Редерера і Сійєса — тих, хто увійшов до Інституту від часу його заснування, хто приєднався пізніше, щоб працювати над «наукою про ідеї», або ж тих, хто в сусідньому класі сприяв спільному завданню; далі — тих, хто брав участь у конкурсах, організованих другою секцією: Дежерандо і Ланселена, Прево, Ампера і Бирана; нарешті — тих, хто ознайомив публіку з доктринами, висунутими Кабанісом, де Трасі та їхніми сучасниками, хто зберігав їх і захищав, коли на них нападали, — тобто Тюро, Фор’єля, Бруссе, Кардайяка, Валетта, Сафарі, Стендаля та ін. Лише небагато з тих, про кого ми говоритимемо, відкинули б назву ідеологіст — хоча ми все ж віддаємо перевагу термінові ідеолог, уживанішому сьогодні. Щодо кожного з тих, до кого таке означення на перший погляд може видатися непридатним, ми наведемо підстави, з яких вирішили його вживати.
Але перш ніж перейти до вивчення тих осіб, яким ми присвятимо окрему увагу, вважаємо корисним коротко окреслити, який політичний вплив справляли ці філософи, чиї вчення виникли одночасно з Революцією і розвивалися разом із нею; які особливі товариства вони між собою утворили; як функціонував Інститут, «що розвивав ідеологічні теорії»; Центральні школи, покликані викладати мистецтва й науки, «удосконалені Інститутом»; Спеціальні школи, що приймали учнів Центральних; Нормальні школи, створені, щоб готувати викладачів для цих навчальних закладів; і нарешті, як ці доктрини поширювалися й захищалися в пресі — передусім через «Філософську декаду», яка для цієї школи відігравала в пресі ту саму роль, що Інститут — серед учених товариств.
— I —
Політичні зібрання; Отей і вулиця Бак
Щоб викласти історію політичних зібрань, які змінювали одне одне впродовж Революції, та конституцій, що їх вони пропонували Франції, довелося б водночас показати вплив філософів XVIII століття в ту добу й роль їхніх наступників — ідеологів. Сійєс, Вольней, Гара, Талейран, Редерер, Дестют де Трасі, Грегуар, Дюпон де Немур, Брійя-Саварен та ін. засідають у Установчих зборах. Сійєс, Муньє (який згодом захищатиме філософію), Талейран входять до Конституційного комітету; Редерер, Талейран і Дюпон де Немур — до Комітету з оподаткування. Кабаніс — друг і лікар Мірабо; Дону представляє Асамблеї план освіти; Кондорсе бере участь у роботі Бібліотеки громадського діяча і Сільського листка. Кабаніс укладає для Мірабо працю про народну освіту, а Талейран є автором знаменитої доповіді на ту саму тему.
«Декларація прав» свідчить про довіру до розуму й істини, що нагадує дух Декарта та XVIII століття. «Невігластво, — сказано там, — забуття або зневага до прав людини є єдиними причинами суспільних лих і псування урядів». Як учні Декарта й Кондильяка, депутати Установчих зборів бажають, щоб вимоги громадян ґрунтувалися «на простих і незаперечних принципах»; разом із Гельвецієм і Гольбахом вони хочуть, «щоб ці вимоги вели… до щастя всіх». Але вони йдуть за Вольтером і Руссо, коли «визнають права людини в присутності та під покровительством Верховної Істоти». Разом із Гельвецієм і Гольбахом вони знову стверджують, що «суспільні відмінності можуть ґрунтуватися лише на суспільній користі». Як Руссо, вони поміщають суверенітет у нації й проголошують його «єдиним, неподільним, невідчужуваним і невід’ємним». Вони проголошують свободу віросповідання та праці, яких вимагали Вольтер, Монтеск’є і Тюрго; встановлюють «покарання, суворо й очевидно необхідні», як на цьому наполягали Монтеск’є, Вольтер, Гельвецій і Беккаріа. За прикладом Тюрго вони скасовують цехи й корпорації. Вони розподіляють владні функції в дусі Монтеск’є й постановляють, що Конституція буде представницькою. Сам Людовик XVI говорить як учень Руссо, Гольбаха й Гельвеція: «Він уже не міг визнавати в законах волю народу, коли всюди бачив, що вони позбавлені сили й не виконуються… він задумав проект забезпечити щастя народів на міцних засадах». (Лист до Асамблеї, 1791 р.)
До Законодавчих зборів входять Франсуа де Ньошато і Кондорсе, який там представляє свою доповідь про громадську освіту. Редерер обіймає посаду генерального прокурора-синдика Сени, Дону — вікарій єпископа Арраса, а згодом митрополичий вікарій Парижа, Сійєс — член директорії департаменту Сени, Талейран — також член цієї директорії та посол в Англії. Дестют де Трасі командує кавалерією в армії Лафайєта. У Конвенті засідають Кондорсе, Сійєс, Шеньє, Лаканаль, Дону, Дюпюї та ін. 16 лютого 1793 року Кондорсе від імені Конституційного комітету вносить проєкт Декларації прав і Конституційного акта, який, будучи змінений після суду над Людовиком XVI та процесу жирондистів, стане Конституцією 1793 року. У своїй доповіді Еро говорить, подібно до депутатів Установчих зборів, але надихаючись однаковою мірою Мальбраншем, як Декартом чи Кондильяком, що «чим більше схвильований народ, тим важливіше пропонувати його згоді лише аксіоми розуму або, принаймні, перші наслідки цих аксіом, невідпорних і чистих, як світло, з якого вони походять». Він намагається примирити Руссо з Монтеск’є, стверджуючи, що «конституція не менш демократична, ніж представницька», і вважав би себе щасливим, якби йому вдалося розв’язати завдання, поставлене Руссо, — знайти форму правління, «яка б стискалася в міру розширення держави». Ще дужче, ніж будь-коли, лунають упевнені твердження про могутність розуму. Уже йдеться не лише про порочність урядів — джерелом лих усього світу тепер оголошено забуття й нехтування природними правами людини. Тому проголошується, що освіта — це потреба всіх, яку суспільство має всіма силами підтримувати, сприяючи поступові суспільного розуму й роблячи навчання доступним кожному громадянинові. Комітети громадського спасіння та загальної безпеки, а також часто повторюване твердження, що «все стає законним і навіть доброчесним в ім’я громадського спасіння», нагадують Гельвеція. Визначення свободи, покарання, суверенітету відсилають нас до Вольтера, Монтеск’є, Руссо і Беккаріа. Стаття, за якою «гарнізони міст, де відбуваються контрреволюційні виступи, утримуватимуться й оплачуватимуться заможними мешканцями цих міст до настання миру», реквізиції, максимум цін — усе це викликає в пам’яті Маблі та інших соціалістичних теоретиків.
Під час Терору Гара, будучи міністром юстиції, зачитав Людовику XVI вирок про смертну кару; Вольней і Дону були ув’язнені; Сюар розмірковував у неволі над рукописом «Мова числень»; Дестют де Трасі систематизував там свої ідеї, Женгене філософствував. Талейрана було звинувачено, Редерерові довелося переховуватися, Кабаніс тримався осторонь, служачи в госпітальних комісіях; Сійєс задовольнявся тим, що просто жив; М.-Ж. Шеньє не зміг урятувати свого брата, а Кондорсе уникнув гільйотини, але лише прийнявши отруту.
Після 9 термідора Дону, Шеньє, Лаканаль, Сійєс у Комітеті народної освіти засновують початкові, Нормальні й Центральні школи, Школу живих східних мов, Бюро довгот і сам Інститут. Боден, Буассі д’Англа, Крезе-Латуш, Дону, Ланжюне, Ларевейєр-Лепо входять до комітету, відповідального за перегляд конституції 1793 року. Дону разом із Баррасом входить до комісії, що керувала боротьбою 13 вандем’єра проти повсталих секцій. У конституції III року видно, що досвід зменшив довіру. Невігластво, забуття й зневага до прав уже не вважаються єдиними причинами наших бід: культ, що його було віддано Богині, охолодив запал тих, хто сподівався на все від Розуму. Ба більше, законодавці визнали за необхідне нагадати про обов’язок людини після того, як перелічили її права, бо «якщо декларація прав містить зобов’язання законодавців, то для підтримання суспільства необхідно, щоб його члени знали й виконували свої обов’язки». І вони наполягають на необхідності коритися законам (ст. 3, 5, 6, 7) та поважати власність, настільки швидко народ, який п’ять років тому здобув свої права, навчився нехтувати своїми обов’язками! У Руссо й Вольтера, а також у християнства вони запозичують «два принципи, запечатані природою в кожному серці», від яких походять усі обов’язки людини й громадянина: не роби іншому того, чого не бажаєш собі; постійно роби іншим те добро, яке хотів би отримати сам. Однак вони повторюють раніше подані визначення свободи, закону, покарань, суверенітету, посилаються на спільне благо, на щастя народу й наполягають на поділі влад. Хоча вони й залишаються учнями Руссо, здається, вони розуміють, що слід вимагати від виборця певних здібностей, а також переконатися, що, будучи спроможним забезпечувати себе працею, він не буде спокушений шукати засоби до існування в торгівлі своїми правами. Молоді люди (ст. 16) не можуть бути внесені до громадянського реєстру, якщо не доведуть, що вміють читати й володіють однією з механічних професій, зокрема заняттями сільським господарством.
За Директорії відбувається організація Інституту, центральних і спеціальних шкіл. Ларевейєр-Лепо, Франсуа де Нефшато, Сійєс були директорами; Талейран — міністром закордонних справ; Сійєс, Гара, Женгене, Дону, Лаканаль були відряджені в командировки. У двох Радах засідали Дону, Шеньє, Кабаніс, Камій Жордан, Порталіс, Біран, Женгене, Дюпюї, Лаканаль.
18 брюмера Бенжамен Констан зближує Сійєса і Редерера, який разом із Талейраном виступає посередником між першим і Бонапартом; Вольней активно впливає на Кабаніса, Шеньє та інших республіканців з Отейля. До складу виконавчої консульської комісії входять Бонапарт, Сійєс і Роже Дюко. У складі законодавчих комісій і секцій, що розробляють нову конституцію, ми бачимо Дону, Шеньє, Кабаніса й Гара. У уряді, що вийшов із 18 брюмера, Гара, Сійєс, Вольней, Дестют де Трасі, Кабаніс, Грегуар, а згодом Редерер засідають у Сенаті; Біран, Дюпюї, потім Галлуа — у Законодавчому корпусі; Бенжамен Констан, Дону, Лароміґ’єр, Шеньє, Женгене, Дезрено, Жакмон, Галлуа і Ж.-Б. Сей — у Трибунаті; Порталіс відає справами віросповідання, Редерер — народної освіти. Дезрено входить разом із Лежандром, Емері, Кюв’є та де Боналем, Ноелем і Війяром до Ради Університету. Ампер, Руайє-Коллар, Лепрево д’Іре, Ізарн — генеральні інспектори. Дежерандо, спершу генеральний секретар Міністерства внутрішніх справ, виконує різні адміністративні функції.
Якщо дослідити Конституцію 1799 року та зміни, яких вона зазнала аж до 1814 року, то історик побачить, що Революція пішла у зворотному напрямі порівняно зі своїми першими роками. У VIII році (1799) обмежуються тим, що кажуть: конституція ґрунтується на справжніх принципах представницького правління, на священних правах власності, рівності, свободи; але вже головну увагу приділяють створенню сильної й стабільної влади, такої, яка необхідна для захисту прав громадян та інтересів держави. Декларація прав зникає. Сенатська постанова від 14 термідора X року (2 серпня 1802 року) яскраво виражає національну вдячність переможцеві й умиротворителю, наділяє уряд усією необхідною стабільністю в ім’я незалежності, процвітання й слави Республіки. Перший консул призначає голів зборів кантонів і виборчих колегій, присягається дотримуватися конституції, поважати свободу совісті й протистояти поверненню феодальних установ, ніколи не вести війну інакше як задля захисту та слави Республіки, використовувати владу, якою він наділений, лише задля щастя народу, від якого він її отримав і задля якого нею користується. Він має право призначати до Сенату громадян, які відзначилися своїми заслугами й талантами, навіть якщо їх не було висунуто департаментськими колегіями; він має право на помилування. Трибунат скорочено до п’ятдесяти членів. У XII році (1804) Наполеон стає імператором французів: імператорська гідність стає спадковою по прямій, природній і законній лінії потомства по чоловічій лінії, за правом первородства, з постійним виключенням жінок та їхніх нащадків. Засновуються французькі принци, члени Сенату й Державної ради з вісімнадцятирічного віку, імператорські палаци, великі сановники, які водночас є сенаторами й державними радниками: великий виборець, архіканцлери Імперії та Держави, архіскарбник, коннетабль, великий адмірал; великі офіцери, призначувані довічно. Імператор присягається зберігати цілісність території Республіки, поважати й забезпечувати повагу до законів Конкордату та свободи віросповідань, поважати й забезпечувати повагу до рівності прав, політичної й громадянської свободи, незворотності продажу національних маєтностей, не стягувати податків і не встановлювати зборів інакше як на підставі закону, зберігати установу Почесного легіону, правити виключно в інтересах, для щастя й слави французького народу. Він призначає сенаторами «тих, кого визнає гідними цього звання». Якщо існує сенаторська комісія зі свободи особи, вона розглядає випадки арешту лише на підставі відомостей, отриманих від міністрів. Так само сенаторська комісія зі свободи друку не відає творами, що друкуються й поширюються за передплатою та періодично. Нарешті, на початку виконавчих копій судових рішень, оприлюднених законів з’являється знаменита формула: «з ласки Божої і Конституціями Республіки, N… імператор французів, усім сучасним і прийдешнім — вітання».
Тож ми не надто дивуємося, що після падіння імператора, якому ідеологи — республіканці й роялісти, такі як Дестют де Трасі, Біран та ін. — не простили його абсолютистських прагнень, Людовик XVIII іменує себе королем Франції та Наварри з Божої ласки, водночас гарантуючи певну кількість прав, проголошених Установчими зборами й порушених Наполеоном: оподаткування за згодою, свободу особи й публічного життя, свободу преси та віросповідання, відповідальність міністрів, незалежність судового корпусу тощо. Хартія 1814 року починається з декларації публічних прав французів. Хоча вона й обмежена в багатьох пунктах і подана як «дар», «жалування», зроблене добровільно й на вільний розсуд королівської влади, вона показує, наскільки доводилося зважати на ідеї, що перемогли 1789 року. Це також підтверджує Додатковий акт до Конституцій Імперії. Спрямований на збільшення добробуту Франції через зміцнення суспільної свободи, він містить спеціальний розділ, у якому перелічуються права громадян.
Згадаємо ще, щоб доповнити картину різних перипетій, через які пройшли ідеї, вироблені у XVIII столітті, закон про права французької нації, ухвалений палатами 1815 року. У ньому ми знову знаходимо: суверенітет народу, поділ влад, відповідальність міністрів, свободу преси та віросповідання, початкову освіту, «необхідну для пізнання прав і обов’язків людини в суспільстві, що надається безплатно всім верствам народу», гарантію права петицій, державної допомоги тощо.
Відомо, втім, що саме з ініціативи Дестюта де Трасі було проголошено усунення Наполеона від влади, а за пропозицією Лафайєта палата оголосила себе в стані постійного засідання.
Під час Реставрації Дестют де Трасі й Вольней залишилися в Палаті перів; Бенжамен Констан, Біран, Дону, Каміль Жордан, Грегуар були депутатами. Талейран керував переговорами після падіння Наполеона; Дежерандо став державним радником; Лароміґ’є продовжував викладати на факультеті словесності, де його помічником був Тюро. Ампер читав лекції на факультеті словесності та в Колеж де Франс, де також викладали Андріє й Дону, які захищали школу (ідей) від нападок Кузена та його учнів.
Революцію 1830 року з радістю вітали Дону, Дестют де Трасі, Тюро, Лаканаль і Жакмон. Уцілілі члени старої Академії моральних і політичних наук були присутні під час її відновлення: Дестют де Трасі, Бруссе, Лароміґ’є, Дону, Рьодерер, Талейран, Дежерандо, Дроз, Лаканаль — усі вони захищали ідеологію.
Ми знову знаходимо Дону в Палаті депутатів, Дестюта де Трасі й Дежерандо — в Палаті перів. Політичний вплив школи продовжував відчуватися і 1848 року: Арман Марра став помітною постаттю в історії Другої республіки.
Окрім політичних зібрань, ідеологи влаштовували й інші, зокрема в Отейлі та на вулиці Бак, де вони у своїх бесідах обговорювали всі літературні, мистецькі, філософські й соціальні питання, що хвилювали філософів XVIII століття і все ще цікавили їхніх сучасників.
Саме в Отейлі мадам Гельвецій, після смерті свого чоловіка, збирала у себе д’Аламбера, Тома, Кондильяка, Тюрґо, Франкліна, Мальзерба, Кондорсе, Гольбаха, Шамфора, Морелле, Кабаніса, Дестюта де Трасі, Тюро, Вольнея, Гара, Шеньє, Женґене, Дону. Саме в неї Франклін сказав Кабанісу й Вольнею, обидва з яких були молоді й сповнені запалу: «У цьому віці душа — зовні, а в моєму — всередині: вона дивиться у вікно на гамір перехожих, не беручи участі в їхніх сварках». Після смерті мадам Гельвецій 1800 року її дім перейшов до Кабаніса. Разом із господарем дому, який був душею цих зібрань, зустрічалися Дестют де Трасі й Вольней, Гара і Сійєс, Лароміґ’є й Дону, Дежерандо, Тюро й Андріє, Женґене й Фор’єль, а іноді, коли бували в Парижі, — Біран, Дроз, Ампер і Мандзоні, онук Беккарія.
За часів Директорії Гара, Кабаніс, де Трасі, Тюро, Галлуа, Жакмон, Лебретон, Лароміґ’є, Шеньє, Андріє, Женґене, Бенжамен Констан і Дону обідали на третій день кожного тижня в трактирника на вулиці Бак і обговорювали там політику, літературу або метафізику. 1802 року Кабаніс і Шеньє, через посередництво Жакмона, тодішнього начальника бюро наук у Міністерстві внутрішніх справ, вступили в змову з Моро, щоб скинути першого консула, який уже майже цілком знищив свободу. Фуше, вийшовши на слід цієї змови, дав зрозуміти Кабанісу та його друзям, що він обізнаний. Обіди на третій день декади припинилися, і друзі відтоді регулярно зустрічалися лише на зібраннях в Отейлі.
— II —
Нормальні, центральні та спеціальні школи
Конвент, бажаючи, як казав Лаканаль, знищити нерівність у просвіті, поширивши аналіз на всі види ідей і на всі школи, наперед заснував Нормальні школи, щоб «підготувати велику кількість учителів, здатних втілити в життя план, мета якого — регенерація людського розуму». У цих школах слід було вивчати не науки, а мистецтво викладання наук. У цій «семінарії природи, істини, розуму й філософії» найвидатніші в будь-якій галузі науки й таланту, люди з європейською славетністю, мали стати «першими шкільними вчителями народу». Громадяни, призначені конституційною владою, «вже сповнені любові до науки, яку вони осягатимуть», — додавав Лаканаль, — прийдуть отримувати ці великі уроки. Щойно ці курси мистецтва викладання людських знань завершаться в Парижі, вони вирушать повторювати їх усюди, де Республіка відкриватиме нормальні школи. Розум людини, повсюдно розвиваний однаково просвіченою ревністю, — продовжував Лаканаль, — дасть усюди одні й ті самі результати, і цими результатами стане «відтворення» людського розуму в народі, який має стати прикладом і взірцем для всього світу.
Викладачами були всі видатні люди, деякі з них — науковці першого рангу. Вольней викладав історію, Б. де Сен-П’єр — мораль, Сікар — граматику, Гара — аналіз розуму, Лагарп — літературу, Бюаш і Мантель — географію, Добантон — природничу історію, Гаюї — фізику, Бертолле — хімію, Лаплас і Лагранж — математику, Монж — описову геометрію.
Кожне викладання включало курси, на яких професори, «підготувавши свої ідеї, але не свої промови», мали «викладати свої ідеї»; конференції, на яких слухачі ставили своїм наставникам труднощі, які ті розв’язували просто на місці, або ж самі ставили запитання, на які тут-таки давали відповідь. «Мета Нормальних шкіл, — сказано в передмові, що передує Сеансам, записаним стенографістами, — це виховання громадян республіки, в якій слово матиме великий вплив, а то й силу». Відкриття цих шкіл, розміщених у Якобінському клубі на вулиці Сен-Оноре, відбулося 1 плювіоза в амфітеатрі Музею природничої історії під головуванням Лаканаля та Делера. Школи було закрито 30 флореаля.
Нормальні школи були оцінені вельми суворо, як і більшість установ Конвенту. «Лекції, — казав Кузен, — були радше академічними промовами, ніж конференціями, здатними чогось навчити». — «Перевезти до Парижа, — каже пан Альбер Дюруї, — тисячу чотириста молодих людей різного віку, з найрізноманітніших місць, не піддавши їх серйозному іспитові, — це вже само собою було вельми ризиковано. Залишити їх на волю, відвідувати лекції чи ні, означало наразити себе на ризик лишитися лише з кількома добровільними слухачами. До того ж, — додає він, — більшість курсів навряд чи були пристосовані для того, щоб привабити юнаків, чиї початкові знання, як правило, обмежувалися лише деякими поняттями про граматику й арифметику. З погляду викладання, як і з погляду дисципліни, — нарешті підсумовує він, — Нормальна школа III року [республіки] аж ніяк не відповідала задумові, з якого вона постала; можливо, з часом вона й пробудила б кілька наукових покликань, але була нездатна дати Республіці тих викладачів, яких вона потребувала».
Щоб винести остаточне й точне судження, слід було б, поряд із дванадцятьма томами, що містять курси й конференції, мати список цих тисячі чотирьохсот учнів із департаментів із достатньо докладною біографією кожного, аби визначити, що він знав, вступаючи до Нормальної школи, і чого досяг згодом. Слід було б судити про самі лекції та дискусії, потім оцінити їх з огляду на слухачів, до яких зверталися викладачі, і, нарешті, спробувати показати, який вплив вони справили на їхній інтелектуальний розвиток.
Не беручись до цієї праці, яка вивела б нас за межі, окреслені нами, ми насамперед зазначимо, що Кузен і Альбер Дюруї — політичні та філософські противники ідеології, чиїм судженням слід протиставити сувору перевірку. Сучасники залишили цілком інші оцінки. Женгене оголошував у своїй газеті «Декада», що Гара, який надав історії в Ліцеї нової структури, здається призначеним для того, щоб піднестися ще вище і, можливо, посунути межі тієї кар’єри, в яку він вступає після стількох великих людей. І Жан-Франсуа Тюро говорив у своєму Попередньому дискурсі до перекладу «Гермеса» Харріса, що він почерпнув у лекціях Гара зародок тієї важливої істини, яку розвиває. Прево з Женеви, чиє свідчення цілком безкорисливе, говорив у тому самому дусі й, як каже Женгене, «відновлював справедливість щодо Нормальних шкіл, які майже однаковою мірою постраждали від холодності та несправедливості».
Дону, на якого іноді посилалися, щоб засудити ці школи, говорив про них у найсхвальніших висловах: «У цій великій і славетній школі, — каже він, — професори, майже всі видатного рівня, мали серед своїх численних слухачів багато літераторів і вельми визначних учених; кілька з цих учнів (так їх називали) з честю займалися, а іноді й розвивали певні науки; вони вже були або могли стати вельми вправними наставниками». Кабаніс також говорив, що ця Школа, де водночас можна було слухати Лагранжа, Лапласа, Бертолле, Монжа, Гара, Вольнея, Гаюї та ін., була справжнім феноменом у час свого заснування і що вона позначить собою цілу епоху в історії наук. Біо, якого згодом хвалив як християнина перших віків граф Шамбор, писав у IX році (30 флореаля) в Décade, що «протягом кількох останніх років викладання наук цілковито змінило свій вигляд, і саме Нормальній школі ми завдячуємо цим удосконаленням». Сен-Мартен, якого надто часто подавали як противника Гара, не беручи до уваги його захоплення Революцією, вважав за честь бути посланим своїм дистриктом до Нормальної школи і «пишався таким новим для історії народів заняттям, кар’єрою, від якої може залежати щастя стількох поколінь». Якщо згодом він і був суворішим, то тому, що він «бачить у цьому чистий дух світу, а той, хто ховається під цією мантією… — бо може говорити лише раз або двічі на місяць і лише по п’ять чи шість хвилин перед двома тисячами людей, яким би не завадило заново відформатувати слух». Ба більше, казали — і не без підстав, — що Сен-Мартен у Нормальній школі став кращим філософом, ніж сам думав. Та й сам він, на мить замислившись попросити кафедру історії в Центральній школі Тура, навряд чи здавався критиком системи викладання, організованої в ту добу.
Нарешті, в одному університетському журналі — Lycée, який охоче вихваляє Руайє-Коллара і Кузена, — ми натрапляємо на таку оцінку: «Центральні школи, фрагмент ідеальної будівлі, підвалини якої так і не було закладено… і особливо перша Нормальна школа, що вийшла з найпотаємніших надр Революції, вся осяяна генієм і світлом, мов сонце з надр хаосу й ночі, — достатньо свідчать, що та епоха аж ніяк не була чужою вищим потребам духу й найпіднесенішим задумам розуму».
Наскільки нам відомо, ніхто не заперечував цінності професорів. Нагадаємо, утім, що Монж уперше виклав там ідеї, які йому досі доводилося приховувати з патріотичних міркувань; що Лаплас оприлюднив досягнуті ним результати з теорії ймовірностей. Що ж до учнів, то вони мали бути не молодші за двадцять один рік, і, як казав Дону, багато з них були літераторами й вельми визначними вченими. Серед тих, чиї імена опущено в звітах про засідання, трапляються такі, хто заперечує Гаюї (24), що починати з принципів — суперечить аналітичному підходові; хто цитує Монтеск’є в суперечці із Сікаром (108), щоб довести, що глухонімий — це не «природна людина»; хто питає в Лагарпа, чи починається для французів доба Нового часу з Декарта чи з Корнеля (114). Інші висловлюють жаль, що Декарт не фігурує серед великих аналітиків людського розуму, цитують Юма в розмові з Вольнеєм (165), убачають суперечність між тим, що каже Сікар, і тим, що писав Кондильяк (414), або посилаються — у питанні про вживання звертання на «ти» — на Кондильяка і Гедике з Берлінської академії. Нам відомі Мюр і Тесседр, які захищають метод і доктрину Декарта; Дюамель, який заперечує проти «статуї-людини» Кондильяка; Жерюзе, який перериває Монжа запереченням, заснованим на Кондильякові; Рулле, директор Полісофської школи в Нанті й згодом професор Центральної школи у Ванні; Ж.-Ж.-Г. Левек (J.-J.-G. Lévesque), який ще до закриття шкіл публікує «Досвід про спосіб писати й вивчати історію»; Жеді-Дюгур, який у той самий час видає «Історію Кромвеля»; Тюро і Лароміґ’єр; Сен-Мартен і Буґенвіль — «шістдесятирічний і найстарший за віком серед усіх, кого прислали округи, колишній командувач ескадри, тричі обігнув земну кулю і відкрив острів Таїті». Якщо припустити, що в справі навчання різниця між наставниками й співучнями більше сприяє запалу учнів і розвиткові їхнього духу, ніж самі лекції, то легко буде повірити, що Нормальні школи, хоч і швидко закриті, справили глибокий вплив — вплив, важливість якого важко переоцінити, — на інтелектуальну культуру нашої країни.
Здається, крім того, що значна частина учнів Нормальних шкіл стала викладачами в Центральних школах. Ми певні в цьому щодо Жерюзе, Рулле, Жеді-Дюгура, Лароміґ’єра, Дюамеля, Біо, Тюро та ін. Крім того, Добантон опублікував свою «Систематичну таблицю мінералів», супроводивши її листом «професора колишніх Нормальних шкіл до професора природничої історії однієї з Центральних шкіл». Біо стверджував, як ми вже бачили, що прогрес, досягнутий за останні роки у викладанні наук, був зобов’язаний саме Нормальній школі. Тому, щоб судити про Нормальні школи, необхідно також розглянути, чим були Центральні школи.
Зауважмо, утім, що вельми дивно бачити, як шанувальники Нормальної школи, заснованої Наполеоном, засуджують ту, що їй передувала! Професори, тобто викладачі факультетів наук і словесності, — або колишні наставники попередніх Нормальних шкіл, як-от Гаюї, або їхні учні й наступники — Лакруа, Жоффруа Сент-Ілер, Біо, Лароміґ’єр, — або люди, які не залишили особливо гучного імені: Діне, Франкер, Дефонтен, Мійон, Лакретель та ін. Що ж до учнів, то вони вступали на відділення словесності, не вивчивши філософії, звідси й пояснюються прогалини, які виявляються в працях тих, чиї імена дійшли до нас. Якщо вони знали латину й грецьку, то ніхто з них, безперечно, не знав їх краще, ніж Жеді-Дюгур, Рулле, Лароміґ’єр або Тюро.
Нормальні школи, — казав Лаканаль, — сповістили Франції про завершення освіти, яке може бути досягнуте лише в Центральних школах. Декрет 7-го вантоза приписував заснування однієї школи на 300 000 жителів; їй належали викладачі математики, експериментальної фізики й хімії, природознавства, сільського господарства й торгівлі, методу наук, або логіки й аналізу відчуттів та ідей, політичної економії й законодавства, філософської історії народів, гігієни, ремесел і професій, загальної граматики та красного письменства, давніх мов, живих мов і малювання. Згідно з декретами від 11 вантоза і 18 жерміналя, мало бути засновано п’ять Центральних шкіл у Парижі та дев’яносто шість — у департаментах. Закон від 3 брюмера IV року заснував по одній Центральній школі в кожному департаменті. Навчання поділялося на три відділення: перше включало малювання, природознавство, давні й живі мови; друге — математику, фізику й хімію; третє — загальну граматику, красне письменство, історію та законодавство. Викладачів за їхнім жалуванням прирівнювали до адміністраторів департаментів.
Центральні школи нині можна оцінити неупереджено не більше, ніж Нормальні школи. Подібно до останніх, що зазнали надмірних нападів з боку противників і надмірної похвали з боку прихильників Революції, вони ще ніколи не були предметом вивчення, заснованого на достатніх даних. У нас немає для кожної з них списку викладачів, які там працювали. Ми не знаємо, що кожен із них знав і чого вартував, ким він був до заснування цих шкіл і ким став після їх закриття. У нас недостатньо відомостей про студентів, які їх відвідували; ми не знаємо, який вплив справило на формування їхнього розуму й характеру навчання, здобуте ними там. Завдяки люб’язності пана Жюля Готьє нам удалося через Revue de l’enseignement secondaire et supérieur (Огляд середньої та вищої освіти) звернутися із закликом, що не залишився без відповіді. На жаль, особи, які взялися за пошуки відомостей, не завжди отримували допомогу з боку архівістів — або погано обізнаних із документами, що стосуються революційного періоду, або не схильних дозволити використання матеріалів, які вони, втім, і самі не публікують. Не маючи змоги написати повну історію Центральних шкіл, ми можемо, однак, на основі отриманої інформації, або зібраної особисто, або переданої нам, показати — на прикладах, узятих із різних регіонів, де ліцеям сьогодні надають дуже різного значення, — що загалом Центральні школи роблять честь своїм засновникам і, особливо, що вони могли б, якби їх не було скасовано, привести до перемоги ідей, дорогих ідеологам.
Департаменти, що нині становлять Академію Лілля, налічували п’ять Центральних шкіл: у Суассоні, Мезьєрі, Ам’єні, у департаменті Нор, чия школа, спочатку розташована в Мобежі (3 брюмера VI року), була перенесена до Лілля 7 квітня 1796 року, і в департаменті Па-де-Кале, де вона містилася в Аррасі. До цих шкіл можна додати школи в Брюсселі (Діль), Генті (Еско), Люксембурзі (Ліс), Монсі (Жеммап), Брюгге (Ліс), Маастрихті (Нижня Маас), Антверпені (Два Нетти), Льєжі (Урт), Намюрі (Самбра і Маас). Наскільки нам відомо, не існує жодної праці, де було б зроблено спробу визначити, хто викладав у цих школах і чого там навчали. «La Décade», яку ми наполегливо рекомендуємо всім, хто цікавиться історією ідей та людей революційної доби, надала нам низку вельми цікавих відомостей. Так, Гюффруа-Воґель, професор красного письменства, виголосив на закритті Центральних шкіл у VI році промови, які журнал визнав за потрібне передрукувати (20 вандем’єра VII року), і в яких він докоряв «молодим громадянам, яких байдужість або лінощі віддаляли від школи». Інший викладач із Лілля, пам’ять про якого збереглася в народі, Лестібудуа, опублікував «Елементарний стислий виклад природничої історії тварин» (VII рік), або «Бельгійську ботанографію», де стверджує, що аналітичний метод — це найпростіший і найзручніший спосіб задовольнити нетерпіння учнів, які прагнуть пізнати рослини. Він спробував — і, як він вважає, успішно — реалізувати побажання, висловлені Ж.-Ж. Руссо щодо узгодження номенклатур.
Альбер Дюрюї описав стан справ у Центральній школі Суассона у VI році: на курсах малювання — двадцять учнів; на курсах давніх мов — вісім; природознавства — сім; математики — сім; інші курси — нуль. Із викладачів ми знаємо на ім’я лише Марешаля, професора історії, чий лист, у якому він просить «побілити спальні та навчальні зали», опублікувала Декада. Однак професор загальної граматики Беноні Дебрюнь є автором «Курсу психології» обсягом 382 сторінки, перша частина якого, присвячена аналізу відчуттів та ідей, мала на меті вдосконалити систему Кондильяка, тоді як друга являла собою трактат із граматики. Пуаре, професор природознавства, написав листа, також опублікованого в Декаді, з пропозицією, щоб держава платила викладачам. У VIII році він отримав 180 голосів в Інституті — майже стільки ж, скільки Кант — і опублікував «Спостереження над піритистими торфами околиць Суассона», а в IX році — працю про «Річкові й наземні мушлі, спостережені в департаменті Ен і околицях Парижа», з якої Декада також навела уривок. Професор давніх мов в Арденнах Гранше написав «Поеми», анонсовані Декадою. Центральна адміністрація Сомми сповістила через той самий журнал, що 15 преріаля VII року буде проведено обрання професорів законодавства й природознавства. Буржуа, який викладав загальну граматику, видав у IX році «Аналітичний метод для вивчення англійської мови». У Брюсселі професори красного письменства й давніх мов Руйє та Лебрюссар виголосили у VI році заключну промову. Декада, ознайомившись із промовами, протоколами та звітами, дійшла висновку, що «нічого не віщує майбутньому кращих передвістя». Розен, професор природознавства тієї самої школи, написав «Досвід про викладання мінералогії в Бельгії». Лоньо, який викладав у Льєжі, опублікував у VIII році «Загальну граматику, застосовану до французької мови» (340 с.). Томере з Монса надіслав до Декади листа з приводу однієї статті в проєкті Цивільного кодексу (30 флореаля IX року). Ханг із Маастрихта опублікував в одному томі in-8 «Принципи французького публічного права». Ван Гультем, професор бібліографії та літературної історії в Генті, оприлюднив програму, яка, «якщо судити з неї про всі навчальні курси, дає підстави стверджувати, що вони не залишають бажати кращого».
До сучасної Академії Нансі можна зарахувати Центральні школи в Нансі, Бар-сюр-Орнені, Меці, Кольмарі, Страсбурзі та Епіналі. Монджен із Нансі видав у XII році «Елементарну філософію»; Декада, анонсуючи її, писала: «Опублікувати сьогодні під такою назвою важкий трактат із метафізики та граматики — це своєрідна сміливість». Інший професор із тієї самої школи, Віллеме, зачитав у Товаристві охорони здоров’я Нансі «Мемуар до загальної природничої історії комах». У Декаді Дюпон, професор красного письменства з департаменту Мез, указував у Деліля на дивну ремінісценцію з абата Ренеля. Бібліотека школи Нижнього Рейну була велика: вона включала понад сто бібліотек, зібраних у департаменті, і була багата на інкунабули. Ешер, професор загальної граматики, організовував там публічні вправи з ідеології та логіки. Гаусснер у VII році видав під назвою Anglo-Germanica п’ятдесят тисяч фраз, узятих з англійських авторів і перекладених німецькою мовою. Бутеншон, професор історії у Верхньому Рейні, повідомив Декаді в листі, що Галль використав свою величезну колекцію черепів для свого курсу краніології — одного з найцікавіших і найповчальніших, на які будь-коли наважувався доктор: «Він збуджує, — писав він, — сильну цікавість своїх численних слухачів… він співвідносить із кожною інтелектуальною здібністю та кожною пристрастю певну частину черепа» (20 мессідора IX року). Потім він намагався показати (30 термідора), посилаючись на Коментар до «Політики» Арістотеля, що уроки, винесені Робесп’єром, слід приписати не Макіавеллі, якого часто звинувачують у тому, що він був учителем тиранії, а святому Томі Аквінському. Нарешті, він просив, щоб у грецькій граматиці особливо вивчали Гомера, а як елементарну книжку рекомендував Анабасис. Один із професорів, член Інституту, пізніше (20 преріаля XI року), вимагав викладання грецької мови: «Відмовитися від вивчення грецької заради латини — означає дезертувати зі школи майстрів до школи учнів». У Декаді від 20 вандем’єра X року читаємо: «Програми Верхнього Рейну доводять, наскільки кожен професор володіє наукою, яку він викладає, уміє вдосконалювати методи й говорити її мовою. Вони поділили всі курси на шість класів; перехід з одного до іншого здійснюється лише після іспиту, що засвідчує, що учень засвоїв попередні уроки й здатен із користю сприйняти наступні. Вони додали до стародавніх мов викладання німецької та створили пансіон, яким керують самі. Вони прийняли основні положення регламенту школи департаменту Уази. Учні, наскільки можливо, повинні мати за плечима принаймні рік занять математикою та фізикою, перш ніж приступити до курсу загальної граматики, «бо остання ґрунтується на принципах аналізу, до яких перші дві дисципліни дають постійні приклади». І нарешті додамо, що Годфруа, професор загальної граматики в Мозелі, опублікував 1797 року Новий стислий посібник із французької граматики (125 с.).
Продовжмо наш огляд Франції трохи швидше. Загальновизнано, що школа в Безансоні користувалася великою славою. Дроз, найзнаменитіший професор і вчитель Нодьє, член Французької академії та другої Академії моральних і політичних наук, перебував у тісних стосунках із Дестютом де Трасі та Кабанісом і був «одним із тих філософів Греції, що під зеленою тінню наставляли учнів, спраглих до знання». Однак варто особливо наголосити на одній сусідній школі, історія якої стала нам відома лише нещодавно.
Центральну школу в Юрі було відкрито 2 флореаля V року в будівлі коледжу д’Арк. Бібліотека налічувала 15 000 томів; було закуплено прилади для фізичного кабінету, моделі та гіпсові фігури для викладання малювання; було створено ботанічний сад. Троє колишніх викладачів королівського коледжу — Жантé, Реке і Рульє — викладали математику, красне письменство та завідували бібліотекою. Іншими професорами були: Россе — малювання, де Санпан (колишній лікар у Безансоні) — природнича історія, Стерг — стародавня історія, Далло — фізика й хімія, Аббей — граматика, Роллен — історія, П’єр-Ігнас Бюль із Доля, згодом голова цивільного суду, а потім депутат (1815) — законодавство. Женіссе з Мон-су-Во́дре, один із ватажків революційної партії в Юрі, викладав там до призначення викладачем риторики в ліцеї, а згодом латинської літератури на факультеті в Безансоні. Школа процвітала: «Усі галузі викладання, — говорила у V році центральна адміністрація Юри, — доручено професорам, чиї здібності дорівнюють їхньому завзяттю, відданості та громадянській доброчесності. Близько чотирьохсот учнів відвідують різні курси; вони вже продемонстрували на публічних заняттях швидкі успіхи; їхня старанність на уроках, добрий нагляд і приязна прихильність викладачів до своїх учнів — усе це гарантує нові успіхи». Наступного року міністр внутрішніх справ писав центральній адміністрації, що він задоволений чудовим становищем школи. Закрита 1802 року, вона вже налічувала серед своїх учнів деяких діячів, пам’ять про яких і досі з гордістю зберігають мешканці Доля.
Так само варто згадати, в нинішній академії Діжона, центральну школу в Осері, на яку, наскільки нам відомо, ніколи не звертали особливої уваги. Публічні заняття, уривки з яких ми наводимо, виразно показують, якими були курси: школа мала таких професорів, що нинішній коледж навряд чи бачив кращих, і учнів, гідних своїх наставників. Ці учні читали Декаду й іноді міркували в розсудливих листах про класичні твори: професори, Девіль або Фонтен, писали туди, щоб повідомити цікавий факт для натуралістів або — з приводу перекладу одного фрагмента із Сілія Італіка, виконаного Курно, професором Колеж де Франс, — із проханням не спотворювати «величної» мови Расіна, Вольтера, Фенелона, Руссо і Бюффона. Один із учнів центральної школи Ньєвра запропонував прозовий переклад латинської епітафії Дезе, опублікований Декадою.
Ампер був професором фізики й хімії в Бурі, «де він знайшов достатньо ресурсів для різноманітних експериментів» і де 1801 року виголосив промову, що містила зародок і своєрідну першу спробу «Досліду з філософії наук». У самому Ліоні серед викладачів школи значився член Інституту, чиї вірші Декада передрукувала — вірші, цікавіші за змістом, ніж за формою:
Ти, від кого все народжене, ти, від кого все залежить,
Ти, кого звуть Долею, Природою, Провидінням,
Верховний Творче! Боже премудрий, Боже великий,
Примнож, примнож іще щастя Франції!
(Ты, от кого всё рождено, ты, от кого всё зависит,
Ты, кого зовут Судьбой, Природой, Провидением,
Верховным Творцом! Бог премудрый, Бог великий,
Увеличь, увеличь ещё счастье Франции!)
У Греноблі історію, загальну граматику, красне письменство й природничу історію викладали Берріа-Сен-Прі, Гатель, Дюбуа-Фонтанель і Віллар, член Інституту. Ліцей наук і мистецтв, до якого вони належали, за п’ять років (до IX року) опублікував сто двадцять мемуарів, промов, дисертацій або окремих праць і оголосив конкурс на тему: «Які засоби вдосконалення фізичного й морального виховання дітей?». На конкурс надійшло тринадцять творів. За доповіддю Гателя, у XI році премію було присуджено Перр’є, уродженцеві Вільнев-сюр-Йонни, службовцеві Військового бюро в Парижі. За словами Сент-Бева, Стендаль почав своє формування й внутрішнє визволення, відвідуючи курси центральної школи. Відомо навіть, що він був одним із її найяскравіших учнів.
У Шамбері професор історії Реймон у IX році опублікував працю «Живопис, розглянутий у його впливі на людину взагалі», а згодом, у X році, «Нарис про виховання в соціальному порядку та його застосування до виховання», що здобув почесну відзнаку Інституту. У Воклюзі Сабатьє з Кавайона в Декаді відстоює автентичність віршів, приписуваних Вольтерові.
Майже ніхто не заперечує, що школа в Монпельє користувалася великим успіхом. Альбер Дюрюї наводить дані, варті уваги. У VI році (1797-1798) в школі навчалося: 60 учнів малювання, 30 — математики, 20 — природничої історії, 25 — історії, 20 — стародавніх мов, 15 — законодавства, 80 — фізики й хімії, 80 — загальної граматики. Альбіссона було висунуто Інститутом до секції законодавства. Карне опублікував мемуар про перший меридіан і про всесвітню еру, з якою він має бути пов’язаний. Драпарно, вочевидь, викладав одночасно природничу історію й загальну граматику і в ан X був кандидатом до секції ідеології, разом із Прево та Дежерандо. Того самого року, коли вже поставали побоювання за політичну свободу й систему освіти, інший професор, Гійом, виголосив 14 липня промову, «повну енергії та пристрасті, — писала Декада, — у якій він нагадав пам’ятні обставини, що ознаменували перші дні нашої свободи».
Школа в Перпіньяні продовжувала чинити опір усяким приводам до зневіри навіть у X році: з року в рік вона вдосконалювала методи викладання, розширювала сферу навчання й досягала дедалі вагоміших успіхів.
Обмежимося нагадуванням про загальновизнаний успіх школи в Тулузі та про публікації Шантро, професора з департаменту Жер. Естарак і Барадер, професори загальної граматики в По, були авторами «прекрасних курсів», які, найімовірніше, читав Дестют де Трасі. Це зробило першого кандидатом до секції ідеології разом із Ласалем, Прево, Дежерандо, а другого — кандидатом на місце кореспондента, раніше здобуте останнім. Доб, професор у Верхніх Піренеях, написав Нарис з ідеології, до якого ми ще повернемося. Канар, професор математики в Мулені, був удостоєний нагороди Інституту в ан IX за мемуар, що став основою його праці Принципи політичної економії. Маттьє з Нансі, професор фізики й хімії в Коррезі, опублікував у видавництві Жане-Лебрена Словник рим і вимови. Лакост із Плезанса, професор у Пюї-де-Домі, був автором Спостережень про вулкани Оверні.
Залишмо осторонь школу в Луар і Шері, більш відвідувану й найуспішнішу в X році завдяки пансіону при ній; школу в Періге, поруч із якою містився не менш процвітаючий пансіон; школу в Буржі, яка, організована від самого початку й постійно діюча, з року в рік зміцнювала й розширювала свій успіх, де математичні, фізичні та моральні науки розвивалися рівномірно й за відмінними методами. Але слід особливо зупинитися на школах у Сен-Севері, Родезі, Каорі, Ньорі, Сенті, Турі, про які ми маємо точні документи. Там викладали й навчалися люди, імена та кількість яких цілком витримують, якщо не сказати більше, порівняння з тими, хто працював у закладах, що прийшли їм на зміну.
М. Ксамбю не знайшов у Сен-Севері жодного документа про курси, що читалися в центральній школі, і про кількість учнів, які їх відвідували. Школа, відкрита 1 месидора IV року (червень 1796), мала такий склад викладачів: Месьє, Моро, Ман’є, Дюплантьє, Дюфур, Бертран, Любе-Барбон, Ланлонг, Баск’я. Із них Моро, Ман’є, Бертран, які раніше вже викладали в Ері, а потім у Сен-Севері, і натураліст Дюфур — якщо говорити лише про тих, щодо кого ми маємо точні відомості, — були цілком підготовлені до викладання стародавніх мов, загальної граматики, історії та природничої історії. Школу було закрито 11 флореаля X року (травень 1802), можливо, через політичні чвари, що надто часто спричиняли зміну адміністраторів. Однак Декада повідомляє нам (20 вандем’єра VII року), що центральна школа Сен-Севера завершила навчальний рік публічними іспитами, на яких учні, «кількість яких майже учетверилася», дали задовільні відповіді.
У Родезі центральну школу було відкрито 16 травня 1796 року. Як слушно зауважує М. Люнель, навряд чи якась інша центральна школа Франції могла б у день відкриття представити публіці такий визначний склад викладачів. Боннатерр викладав природничу історію, Шальре — хімію та експериментальну фізику, Клозель де Куссерг — красне письменство, Бальсак — право, Кабанту — давні мови; Монте́й-Белькомб викладав історію, Фабр — загальну граматику, Теденат — математику. Фабр, який до того був доктринером і прокурором-управителем у колежі Ла Флеш, на той момент був адміністратором департаменту. Шальре написав трактат із математики й тривалий час викладав у Тулузькому університеті. Бальсак згодом отримав кафедру права в Екс-ан-Провансі й помер деканом цього факультету. Монте́й-Белькомб є автором Опису Аверону, про вихід якого повідомляла Декада, і Історії французів різних станів у XIV, XV, XVI, XVII і XVIII століттях, що прославила його й була опублікована завдяки шляхетному заступництву Лароміг’єра. Клозель де Куссерг став штатним проповідником короля та капеланом герцогині Ангулемської за Реставрації, а згодом — єпископом Шартра. Кабанту, професор французької літератури в Тулузькому університеті від 1824 року, помер 1840 року деканом факультету. Що ж до Тедената й Боннатерра, то вони вже були відомі: перший увійшов до складу Інституту від часу його створення й помер ректором Академії в Німі. Другий, який перебував під опікою Рейналя, брав участь у Méthodique (Методичній енциклопедії), написавши чотири томи з орнітології, два — про змій, два — про китоподібних і один — з астрології. Він був членом кількох академій, і його цитують Дестют де Трасі та Бірю у своїй першій праці як «учителя, на свідчення якого він (Бірю) посилається з довірою».
Отже, школа в Родезі процвітала: у ній налічувалося 248 учнів (у VI році), 321 (у VII році), 386 (у X році), і Фуркруа, не надто прихильний до центральних шкіл, писав 1802 року префектові Аверону, що становище школи в Родезі було блискучим. Слід, утім, зазначити, що департаментська влада зробила все від неї залежне, аби забезпечити успіх нової установи. Вона була присутня на її відкритті, на публічних іспитах і церемоніях вручення нагород; вона підтримувала викладачів у їхніх публікаціях, дослідженнях, розкопках кельтських пам’яток. Вона почала збирати колекцію під назвою «Праці авторів, народжених в Авероні», реорганізувала бібліотеку, створила сад природничої історії та передала школі предмети з колишнього кабінету фізики й хімії колежу.
Школа в Каорі була однією з перших, організованих у новому порядку. Уже в IV році Ру́зьє, який раніше викладав у колежах і «якого природна схильність від ранніх літ вабила до того типу викладання, що його нещодавно було запроваджено», був призначений професором загальної граматики. Агар, згодом довірена особа Мюрата, граф Мосбурга і пер Франції, отримав доручення викладати англійську та італійську мови, а потім — красне письменство. Понсе-Дельпеш, а згодом Рив’єр викладали законодавство. 1796 року «Декада» опублікувала уривок із промови, виголошеної Понсе під час відкриття його курсу, а Рив’єр влаштовував публічні диспути своїх учнів на тему установ французького цивільного права. Обрані викладачі, за словами пана Боделя, були «людьми визначного розуму й визначними професорами». У VI році школа налічувала 108 учнів, із них тридцять відвідували курс загальної граматики. Викладачі склали спільний навчальний план і вимагали викладання механічних мистецтв, обравши собі покровителем Руссо: «Еміль, — казали вони, — будь нашим зразком! Який батько родини не пишався б сином, схожим на тебе?». У VII році було 128 учнів, із них двадцять — на курсі загальної граматики. Департаментська адміністрація могла стверджувати, що школа процвітає, і їй бракує лише професора сучасних мов. Уже в VIII році генеральна рада виявляє ворожість. Проте в X році в ній було 203 учні. «Декада» зазначала, що це була одна з найвідвідуваніших шкіл, що успіхи відповідали завзяттю й талантам професорів, але додавала, що вона зазнавала нападів, які доходили «до непристойності». У XI році в школі ще числилося 184 учні. Її професори, які цілковито прийняли Революцію, були змушені відмовитися від викладання.
Один прихильник Руайє-Коллара писав 1828 року в нотатці про Мазюра, інспектора, ректора Анже за Імперії, генерального інспектора за Реставрації, що 1796 року в умах відбувався дивовижний рух, що центральні школи в найкоротший час стали осередками просвітництва, що «натовпи стікалися до кафедр, щойно заснованих». Він додавав, що пан Мазюр, свідчення якого не можна запідозрити в упередженості, із задоволенням згадував, і як особливість тієї епохи, ту незвичайну урочистість, із якою супроводжувалися свята центральної школи, і ті загальні почесті, якими був обсипаний він сам, коли, ще підлітком, але вже лауреатом поетичних змагань, опинився героєм муніципального свята.
Пан Шамбе докладно описав організацію центральної школи Сента. Серед викладачів там були: Жюпен (давні мови), Жакен (історія), Делюсь (малювання), Вандеркан (загальна граматика), Вільбрюн (природнича історія), Форже (красне письменство), Льосер (математика), Метив’є (законодавство), Меом (фізика й хімія), Мюрер (бібліотекар).
Відкрита 30 фрімерa VI року (20 грудня 1797 р.), вона була закрита наприкінці навчального року 1801-1802. Жюпен спершу був заступником директора, а потім директором коледжу; Форже — викладачем другого класу, згодом заступником директора і, нарешті, професором філософії. Делюсь пізніше став директором муніципальної школи малювання і хранителем музею в Анже, Меом — академічним інспектором в Ам’єні, Льосер — професором навігації в Рошфорі, Метив’є — викладачем цивільного процесу в Пуатьє. Вандеркан, як і Жакен, був священником і належав до родини голландського походження, чиї нащадки й досі обіймають дуже почесні посади в Сенті та його околицях. Вільбрюн, доктор медицини, знав усі відомі мови Європи й Азії. Він був хранителем Національної бібліотеки та професором грецької літератури в Колеж де Франс, але був усунений Директорією за те, що написав, ніби Франції потрібен вождь. Програми, зібрані Шамбе й частково відтворені в додатку, показують, що викладачі використовували свої попередні знання для потреб нового навчання. Особливої уваги заслуговує курс професора загальної граматики, що зберігся в бібліотеці Сента і розглядає, подібно до Дестюта де Трасі, цю науку як «природну історію мислення». Програми з давніх мов та історії такі, що після їх прочитання навряд чи можна буде погодитися із твердженнями палких противників центральних шкіл. Тож не дивно, що громадська пошана оточувала викладачів, чия відданість справі та вченість забезпечили успіх школи.
«Школа в Турі, — говорила “Декада” в X році, — мала двадцять чотири учні в перший рік; тепер їх сто шістдесят, хоча її оточують великі заклади у Флеші, Понлевуа та Вандомі». Організована 1796 року, вона мала серед викладачів Сен-Марка Корнеля, який викладав загальну граматику, Леру, а згодом Бенью і Во-Делоне — законодавство та мораль, Дрьо — історію. Во-Делоне переклав твір Прістлі (Есе про перші засади правління і про природу політичної, громадянської та релігійної свободи), почав переклад Беккаріа і опублікував «Дослідження про способи надати нового пожвавлення вивченню латинської мови та граматики». Програма із загальної граматики — або, точніше, перелік запитань, поставлених на публічному іспиті у VIII році, — і «Аналітична таблиця курсу моралі та законодавства», яку ми публікуємо в додатку, доводять, що викладачі, яким у VII році приписували всього трьох або семеро учнів, цілком відповідали покладеному на них завданню. Очевидно, й учні вміли скористатися уроками своїх наставників, оскільки «Декада» опублікувала в VIII році французький поетичний переклад латинської епітафії Дезе, виконаний одним із них.
Регіон, що простягається від Нанта до Шербура, мав би, з огляду на саму природу подій, які розгорнулися на його території, давати менш обнадійливі результати. Проте нам відомо, що викладачів у Ванні було підібрано чудово. Викладач малювання Жаме де Кергуе був секретарем цивільного трибуналу і, що важливіше, — художником і людиною смаку. Обрі, який викладав природничу історію, був доктором Монпельє, головним лікарем військового шпиталю у Ванні, головою округу 1793 року і членом дирекції округу в III році. Він залишив, між іншим, «Досвід флори Морбіана». Ламі-Рулле, викладач давніх мов, був випускником Паризького університету, директором полісофічної школи в Нанті й прямував до Нормальної школи. Він подав адміністративним органам рекомендації або атестати від Гаюї, Женгене, Шампаньї, Дюмушеля та інших. Ізарн, викладач фізики, раніше викладав у Каорі, а потім слухав курси Шапталя, Лібеса, Фуркруа. Він подав посвідчення від членів Інституту — Фуркруа, Вентени, Пармантьє, — які заявляли, що він «цілком здатний виконувати обов’язки, яких він просить». Аррашар викладав загальну граматику; колишній професор риторики в департаменті Ер, він мав атестат від Гаюї. Ле Фортьє, учень ліцею Людовика Великого, викладач риторики в Колежі Плессі, який вступив до медичної школи й певний час служив військовим лікарем, був рекомендований Шампаньї, членом Інституту та директором ліцею Людовика Великого, що став Центральним інститутом Стипендіатів Рівності. Після прочитання промови, виголошеної в VI році на відкритті курсу красного письменства цим «літератором, цілком чужим» редакції, «Декада» стверджувала, що в провінціях є таланти, здатні формувати «розум молоді в дусі словесності та філософії» і що «не варто так уже відчайдушно ставитися до народної освіти, як це іноді роблять». Лаланд викладав історію після блискучих успіхів у Колежі Аркура та Політехнічній школі. Математику викладав Маро, двічі удостоєний премії Академії наук. У школі налічувалося 163 учні в VI році, 113 — у VII році, 68 — у VIII році; закрита вона була в XI році.
«Декада» публікувала листи Бюкке, професора природничої історії в Майєні (10 фрімерa VIII року), щодо пожежі у вересі, прийнятої за вулкан між Фужером і Вітре; Лемо, професора в Кот-дю-Нор, про підземний поштовх; Вільє, з Мен-і-Луари, про внутрішнє судноплавство. У школі в Ренні Ланжене викладав законодавство, а Менгі, головний бібліотекар, професор бібліографії та літературної історії, як президент Інституту Ренна виголосив промову про Академії різних віків і народів Європи.
Центральну школу Руана було розміщено в приміщеннях коледжу та семінарії Жуайєз на початку 1796 року. Серед викладачів — Біньйон, який викладав загальну граматику і був у 1791-1794 роках директором Королівського коледжу; серед учнів числився майбутній фізик Дюлонг. Згідно з нещодавно опублікованими документами М. А. Готьє, викладачеві фізики та експериментальної хімії бракувало матеріальних засобів для викладання. Жалування виплачували нерегулярно; у VII році спостерігалося помітне зростання кількості учнів, але вони відмовлялися отримувати премії на церемоніях, «виявляючи тим самим щось на кшталт образливої зневаги до всього, що пов’язане з Республікою». Проте «Декада», яка мала протоколи й звіти про закриття центральних шкіл у VI році, цитувала промови, виголошені в Руані Делейстром і Дюкастелем, викладачем законодавства, і додавала: «Ніщо не може бути зворушливішим, ніщо не обіцяє більшого щастя для майбутнього». І через чотири роки вона згадувала серед членів Товариства взаємного заохочення в Руані Обера і Герсана, викладачів центральної школи.
У «Декаді» також читаємо листи Робіне, професора з Авранша, про принципи Ньютона, світло й барви; а також — професора красного письменства з Орна, який указує на випадок плагіату в Корнеля щодо Малерба. У Канні професор природничої історії займається метеорологією, мінералогією, ботанікою та зоологією; викладач давніх мов «по змозі уникає метафізичних методів» і звертається безпосередньо до авторів — до Гомера (Іліада, I), Горація (Оди) і Тацита (Життя Агриколли). На уроках математики вивчають рівняння, застосування алгебри до арифметики та геометрії, статику. У фізиці й хімії, а також у загальній граматиці програми не поступаються ані широтою, ані практичною спрямованістю. Програма із законодавства заслуговує на те, щоб навести її повністю:
1° Основи природного права, виведені з вивчення природи людини та її здібностей і засновані на її інтересі та нездоланному прагненні до щастя.
2° Застосування цих принципів до устрою політичного тіла, до публічного права внутрішнього й зовнішнього, тобто до цивільного й кримінального права, політичної економії та права народів.
Проте в цьому регіоні особливої уваги заслуговує Центральна школа департаменту Ер. 20 преріаля VII року «Декада» зазначає, що рух, наданий народному просвітництву міністром внутрішніх справ, охоплює навіть ті департаменти, які досі виявляли найменше завзяття, і повідомляє про відкриття школи в Ері, для якої було зібрано «бюсти Брута, Вільгельма Телля, Руссо і Вольтера. Церемонія відбувалася під дзвін дзвонів і гуркіт гармат». У IX році викладачі цієї школи зі своїх власних жалувань виділяють кошти на утримання шістьох учнів, чиї стипендії було скасовано. У X році школа поступово зміцнюється й досягає успіхів: вона організовує екскурсії під час канікул для нагороджених і відзначених похвалою учнів. Фургон везе багаж і намети для таборування; роблять привал на спільній ділянці; ставлять намети. Невеликий загін, що досі йшов як рота солдатів, розходиться довкола табору: натуралісти — у чоботях, з інструментами й мішками; геометри — зі своїми приладами для знімання місцевості; географи — з потрібними їм інструментами для складання точних планів і топографічних карт; історики розпитують мешканців сіл про походження місць, про події, що тут відбулися, про видатних людей, які тут народилися або жили, — а потім кожен по-своєму опрацьовує зібраний історичний матеріал. «Нам би хотілося, — слушно казав Женгене, — щоб це дотепне починання було відоміше й було запроваджене в інших центральних школах».
Можна судити, чи справедливе твердження — після того як ми зробили цей огляд, у якому свідомо оминули Париж і навколишні школи, — що в більшості так званих класів давніх мов викладали лише початки латини; що викладання загальної граматики, історії, законодавства та красного письменства було майже нульовим; що якби центральні школи проіснували довше, вони, можливо, виховали б покоління, які чудово володіли б лінійним кресленням, але вельми сумнівно, щоб вони породили багато вчених і людей літератури.
Деякі відомості про навчальні заклади Паризької академії, короткий огляд Імператорського університету дадуть нам змогу точніше зрозуміти, якого рівня добробуту досягла нова освіта, з якою енергією її захищали, як поступово встановлювалися зв’язки між усіма, хто її здійснював, і, нарешті, що вона не поступалася тому навчанню, яке згодом її замінило.
Центральні школи департаменту Сени було відкрито 8 преріаля IV року: Гара, член журі народної освіти разом із Лагранжем і Лапласом, виступив красномовно й по суті. На церемонії відкриття 1 брюмеря V року промови виголошували Жубер, Депарсьє, Фонтан, Ленуар-Ларош. Церемонія вручення нагород відбулася 27 термідора: з п’яти шкіл діяли дві — Пантеон і Чотирьох Націй. Голова департаменту (напередодні перевороту фрюктидора) вихваляв традиційні дисципліни та їхню достоповажну матір — Паризький університет, «дочку королів». Бужолен зачитав звіт про шкільну роботу й методи викладання; Ментель і Селіс оголосили імена нагороджених. 29 і 30 термідора відбувався іспит учнів департаменту Сена і Марна, який дав «найзадовільніші й навіть разючі результати». Два місяці по тому Ментель у своїх «Міркуваннях про початкові та центральні школи, вільні від різних релігійних культів» вимагав, щоб освіта була спрямована передусім на науку, моральні обов’язки та поведінку; щоб державні викладачі стали своєрідними «офіцерами моралі» і навіть у сільській місцевості виконували деякі благодійні функції, які раніше доручалися священникам. До 1 брюмеря до двох шкіл, відкритих у IV році, додалася третя — на вулиці Антуан. На церемонії вручення нагород 27 термідора VI року промову виголосив Жубер, голова департаменту. Міллен представив звіт про курс навчання. Як премії за успіхи в загальній граматиці вручали твори Локка, Кондильяка, Дюмарсе, Кур де Жеблена, де Бросса, Гарріса; із законодавства та моралі — «Політику» Арістотеля в перекладі Шампані, Цицерона, Монтеск’є, Беккаріа, Руссо, Філанжері, Гольбаха, Сен-Ламбера, Сміта. В усіх трьох школах Парижа заняття з усіх трьох секцій від самого початку відбувалися «за великого скупчення слухачів». Журнал Декада, який і подає нам ці відомості, нагадує, що кінець VI року являв собою картину, гідну віку, який удосконалив людський розум і підготував найбільше щастя для народів.
Франсуа (де Нефшато), міністр внутрішніх справ, заснував Раду народного просвітництва, уповноважену розглядати підручники — як друковані, так і рукописні, зошити, погляди викладачів, і постійно зайняту питаннями вдосконалення республіканського виховання. До складу цієї Ради, так само розумно підібраної, як і всі ті, що ми бачили згодом, входили Палліссо і Домерг, Дону, Гара, Жакмон, Лебретон, а пізніше — Дестют де Трасі, Лагранж і Дарсе.
«Декада» нагадує, що в VII році було засновано конкурс між усіма класами всіх шкіл і що друзі літератури могли порадіти результатам, які загалом засвідчили публічні іспити наприкінці попереднього навчального року. 30 мессидора вона публікує Оду латинською мовою, написану учнем школи Пантеон, і стверджує, що вивчення давніх мов не таке занедбане, як можна було б подумати. Урочиста церемонія вручення нагород відбувається в присутності журі народної освіти, до якого входять Лагранж, Лаплас і Шеньє. Дюамель, професор загальної граматики в Пантеоні, говорить про «дух, характер і результати вдосконаленої народної освіти». Новий навчальний рік ознаменовується промовою Лекутьоля, в якій він вихваляє Бодена, «що помер від того, що не зміг упоратися з раптовою радістю при звістці про прибуття Бонапарта», і промовою Мерò, який прославляє Депарсьє.
Після 18 брюмера швидко стає зрозуміло, що центральні школи, як і всі інші установи Революції, опинилися під загрозою і ось-ось будуть знищені.
У номері «Декади» від 20 мессидора VIII року один із викладачів звернувся до уряду з проханням змінити й удосконалити ці установи, але не знищувати їх: «Центральні школи, — говорив він, — філософська і в багатьох відношеннях гідна XVIII століття інституція; однак у ній бракує стрункості й єдності. Закон визначив, що в них слід викладати, але не вказав, як слід викладати. Не знищуючи жодної науки, не усуваючи жодного викладача, слід було б виробити план навчання, що поєднував би переваги старої й нової системи. Можна було б доручити шістьом викладачам, поряд із латинською мовою, навчати: одному — міфології, другому — давньої історії, третьому — нової історії, четвертому — природної моралі, п’ятому — красного письменства, шостому — загальної граматики. У перших трьох або чотирьох курсах слід було б відмовитися від варварської практики тем і обмежитися, як у випадку з англійською, італійською та німецькою мовами, перекладом і розбором авторів. Французьку мову слід було б вивчати не за сухими й відразливими граматиками, а за «Провінціалками» Паскаля, «Похвальними промовами» Боссюе, «Світами» Фонтенеля, вибраними творами Вольтера, Руссо, Буало, Расіна. Молодий чоловік, виходячи з центральної школи, не мав би всіх можливих знань, але мав би справжню науку — здатність учитися самому».
«Слід було б, — говорив він також, — заохочувати навчання, надавши центральним школам деякі переваги, подібні до тих, якими користувалися коледжі, — наприклад, звільнення від військової повинності. З одного боку, призовна система відібрала в нас чимало молодих людей, які могли б принести республіці значно більше користі в царині науки, ніж на військовому поприщі. З іншого боку, прагнення уподібнитися римлянам і грекам, у яких ніхто не був звільнений від військової служби, але які відрізняються від нас законами, чисельністю населення, розмірами території та устроєм торгівлі, стало значною мірою джерелом наших найбільших відхилень від часів Революції. Математичним наукам приділяється надто багато уваги; слід було б узятися за філософські науки, заснувавши велику школу, де викладалися б література, суспільна й приватна мораль, бо філософські та літературні науки в мирний час — це те саме, чим є математичні науки під час війни: вони становлять славу великої нації. І якщо ними нехтуватимуть так само, як це було досі, то без жодного перебільшення можна передбачити, що за кілька років у нас не залишиться ні літераторів, ні філософів, ні добрих письменників».
Один із викладачів, продовжуючи викладацьку діяльність, наглядав би за учнями й забезпечував дотримання правил, установлених урядом. Назву «центральні школи» можна було б замінити на «центральні коледжі»; але не слід було б, як того хотів Шампань, скорочувати їхню кількість.
Що ж до грецької мови, то було б достатньо навчати юнаків її основ, щоб вони могли використовувати корені слів і знаходити етимології багатьох французьких слів; у деяких містах могли б бути засновані спеціальні кафедри для тих, хто хотів би поглиблено вивчати цю мову.
Інший лист домагається тієї самої мети, але іншими засобами: «Усі вчені країни об’єднуються, щоб вимагати відновлення коледжів… На вивчення латини піде шість років, потім — два роки філософії. У перший рік міркуватимуть латиною про ens per se, про універсалію з боку речі та про інше, що надасть розумові більшої точності; на другий рік візьмуться за фізику, дізнаються, що кислоти складаються з безлічі маленьких шпаг, а луги — з безлічі маленьких піхов, і що при змішуванні кислоти з лугом шпаги входять у піхви, як усім відомо, і внаслідок цього утворюється нейтральна сіль; після всіх цих чудових речей останні п’ятнадцять днів навчального року присвятять математиці». (20 термідора.)
На церемонії вручення нагород у VIII році Лакруа, член Інституту й професор Школи Чотирьох Націй, відповідав тим, хто нападав на центральні школи: «Якщо звернутися, — казав він, — до анналів філософії та літератури, то можна виявити в них зародки всього прекрасного й великого, що було зроблено за часів Революції. Основи теперішньої системи народної освіти були окреслені задовго до цього тими, хто приніс найбільшу честь своєму вікові. Монтень, Бекон, Локк, Кондильяк, Д’Аламбер, Вольтер, Руссо пролили світло на питання виховання молоді, яке було відкинуте тоді людьми, чия посередність прирекла їх на забуття, і які на захист рутини наводили ті самі доводи, що їх сьогодні повторюють, аби її воскресити». Він стисло окреслив поступ, якого досягла освіта від часів Ренесансу, поліпшення, внесені до коледжів незадовго до Революції, і показав, скільки ще вад залишалося в цих закладах, наскільки кращим був порядок, установлений законом від 3 брюмерa: «Цілком слушно, — казав він, — ми відступили від плану старих коледжів. Розвиваючи викладання фізичних і математичних наук поряд із вивченням словесності, за якою слідує навчання моральних і політичних наук, поєднуючи вивчення наук, що лежать в основі хімічних і механічних мистецтв, із рисунком — основою стількох ремесел і прекрасним засобом розвивати в нас почуття прекрасного, — ми лише йдемо за поступом просвітництва. Ці школи втілюють те, чого так довго чекали від колишніх закладів: вони дають цілісну освіту, всі частини якої корисні й за потреби можуть бути поєднані або розділені. Саме в цьому й полягає суть справжньої освітньої системи. Форма викладання, поділ курсів — усе це другорядні регламентні деталі, що залежать радше від людей, ніж від самої ідеї».
Там, де школи не виявили жодних успіхів, — додавав він, — причиною цього аж ніяк не є основні положення закону, а радше непевність, спричинена постійними проєктами реформ, особливо останніми, що завдали їм відчутного удару, який позначився на перебігу занять цього року. Тим, хто вважає, що таких шкіл надто мало, він відповідає, що міста, в яких раніше були коледжі, мають право за власний кошт заснувати додаткові школи. Тим, хто вважає, що вони не пов’язані безпосередньо з початковими школами, він каже: діти, які вміють читати, писати й рахувати, цілком здатні вивчати рисунок, латинську мову, починаючи зі відмін і дієвідмін, математику та природничу історію — за умови, що викладач, як це зазвичай і буває, співміряє курс із рівнем розуміння та підготовки учнів. А тим, хто скаржиться, що курси є лише усними лекціями, він відповідає, що вони, не знаючи цих курсів, ототожнюють їх із тими, що до Революції відкривалися для світської публіки як доповнення до прогалин традиційної освіти; або ж вони вимагають класів, а не курсів, забуваючи, що колишнє навчання також включало два курси, поділені на класи, і що в центральних школах різні предмети викладання, кожен зі своєю метою, з необхідності були названі курсами.
Лакруа чудово показав поставлену мету, тісний зв’язок цих шкіл з Інститутом і з філософськими ідеалами часу. Він відповідав на заперечення їхніх противників, не заперечуючи при цьому можливості внести до системи корисні вдосконалення.
Женгене, оглядаючи цю працю (30 нівоза IX року), писав: «Якщо й можна висунути ще якісь заперечення, на них можна дати й інші відповіді. Ми вже казали, що маємо необхідні засоби: багато професорів постачили нас ними через своє листування. Але здається, що останнім часом зусилля їхніх противників ослабли, що проєкти, раніше оголошені такими, що мають бути невдовзі здійснені, відкладено. Якщо мир і не укладено, то, принаймні, встановлено перемир’я; і ми вважаємо своїм обов’язком зберегти ці боєприпаси в резерві — на випадок, якщо бойові дії відновляться».
10 брюмерa лист із Осера виступав проти передбачуваного скасування кафедр моралі та законодавства, стверджуючи, що «уряд надто просвітлений і надто відданий принципам, щоб завдати такого смертельного удару народній освіті». У наступному номері публікується «Нова система народної освіти» Шапталя. 20 фримера Дюма, професор красного письменства, захищає центральні школи проти доповіді, поданої до Генеральної ради департаменту Сена, і навіть проти доповіді самого Шапталя та запропонованого ним плану. 10 жерміналя «Декада» публікує циркуляр Шапталя: «Однієї центральної школи на департамент, — казав він, — недостатньо для народної освіти. Уже десять років звідусіль вимагають відновлення тих процвітаючих коледжів, де численна молодь отримувала легку й достатню освіту». Шапталь водночас запитував відомості про освітні заклади, що існували до Революції, і думку окружних рад щодо переваг цих навчальних закладів. «Ми не знаємо, — писала «Декада», — чи справді ось уже десять років звідусіль вимагають відновлення тих процвітаючих коледжів… але ми чудово знаємо — і міністр знає це, безперечно, краще за нас, — що освіта в коледжах була аж ніяк не легкою, оскільки на те, щоб вивчити лише латину, йшло вісім або дев’ять років, і аж ніяк не достатньою, бо крім латини там нічому не навчали… Повернутися просто до тих коледжів, про які Мольєр іронічно сказав — Vivent les collèges d’où l’on sort si savant! («Хай живуть коледжі, з яких виходять такими вченими!»), — означало б зробити доволі слабку послугу підростаючому поколінню».
Біо, професор в Уазі, повідомив у «Декаді» про вихід двох праць Лакруа — «Диференціальне й інтегральне числення» та «Початки геометрії», з приводу яких він писав, що Лакруа вважав метод, уживаний метафізиками, справжнім синтетичним методом: «Якщо метафізика досягла стількох успіхів у руках Локка й Кондильяка, то не тому, що вони використовували аналіз, а тому, що відчули потребу шукати в природі підстави для нової теорії». Будучи професором Колеж де Франс, він 30 флореаля IX року згадував «Застосування алгебри до геометрії» Пюїссана, професора в Ажені: «Дивовижно, — додавав він, — бачити, як ці бідні школи, про які так багато говорять поганого, дають життя безлічі прекрасних елементарних праць, які іноземці часто поспішають перекласти й засвоїти». І того самого дня «Декада», говорячи про звіти префектів, з яких черпають стільки доводів проти центральних шкіл, ставила собі питання, як могли люди, що ледь прибули до країв, які здебільшого були їм цілком незнайомі, складати про них статистичну картину!
20 термідора «Декада» згадує книгу Перро «Начала природного законодавства». Наводячи уривок із цієї праці, Ж.-Б. Сей зауважує, що це ще один чудовий твір, який вийшов із тих самих центральних шкіл, про які дехто з удаваною охотою говорить погане. У наступному номері без застережень приймається точка зору Дестюта де Трасі: з деякими незначними поліпшеннями центральні школи цілком відповідали б меті, яку законодавець мав би ставити, засновуючи їх.
На урочистій церемонії вручення нагород професори обирають Шеньє для виголошення промови: «Ті, хто схильний побоюватися, — пише редактор «Декади», — що філософія і свобода можуть постраждати від відкату в суспільній думці, могли б заспокоїтися, побачивши, який ефект справило філософське й республіканське красномовство на цю аудиторію, що складалася з людей обох статей, усіх віків і всіх станів». Шеньє виступив у наступальному дусі: «Що означають, — казав він, — ці палкі бажання невеликої групи людей відновити коледжі? Чого вони шкодують? Давніх мов? Але грецьку ледь викладали, латину вивчали протягом шести років чистої рутини, риторику визнавав незадовільною сам Роллен… Ті два роки філософії, протягом яких один і той самий викладач мав передати безліч різнорідних знань? Ці латинські зошити з логіки, сама логіка — безплідна у своїх пошуках, готична за формою, варварська за мовою? Ця туманна метафізика, цей нестерпний курс фізики й математики, ці три роки теології? Внутрішній режим (справжня в’язниця для полоненої юності)?» Він закликав у свідки Вольтера і Монтеск’є, Руссо і Д’Аламбера, Дюмарсе і Кондильяка, Гельвеція і Кондорсе, Ла Шалоте, чий проєкт у багатьох рисах нагадував устрій центральних шкіл. Він обурювався тим, що хтось наважується виступати проти безплатної освіти й стверджувати як принцип, що, мовляв, задля самого блага суспільства неуцтво має навіки лишатися долею більшості! І він твердив, що саме ширше й рівномірніше поширення просвітництва становить перевагу XVIII століття над попередніми епохами.
У наступному номері «Декада» публікувала аргументований аналіз навчального плану, ухваленого професорами департаменту Уаза, схваленого Дестютом де Трасі та міністром внутрішніх справ.
На початку X року «Декада» проводить огляд центральних шкіл і повідомляє про становище кожної з них — дані, якими ми користувалися. Вона повідомляє також про листування між центральними школами і загалом із питань народної освіти, яке професори Сени й Уази мають намір централізувати. Вони підкреслюють, що, надихаючись законом від 3 брюмера IV року, хочуть зміцнити зв’язок з Інститутом: «Ви — писали вони, — отці народної освіти… Ви — осередок світла, дозвольте нам попросити у вас кілька променів для нашого листування; воно не повинно бути вам чужим, адже хіба ви не глави освіти?».
10 флореаля X року «Декада», після того як у попередніх номерах висловила побажання, щоб школи наслідували приклад, поданий школою в Ері своїм навчальним походом на канікулах, і відтворила прокламацію, в якій Консули закликали французів «поєднати з просвітництвом, що нас осяює, чесноти, яких вимагає релігія, завдяки якій Європа завдячує своєю цивілізацією», — але потім нагадала, що Вашингтон у своєму заповіті не визнає жодної позитивної (конкретної) релігії, — оголосила про амністію емігрантам і про ухвалення в Трибунаті закону про народну освіту 80 голосами проти 9. Це означало неминучу або вже близьку смерть усіх центральних шкіл.
Проте серед професорів Паризької академії ми зустрічаємо імена тих людей, подібних до яких і сьогодні хотіли б бачити в ліцеях: Лагарп і Фонтан, Женгене і Редерер, Кабаніс і Лароміґ’єр, Герюло і Біне, Дону і Соссюр, Кюв’є і Депарсьє, Бріссон, Бужолен і Селіс, Ментель і Сен-Анж, Дьєдонне-Тьєбо з Берлінської академії, Лабей — перекладач Ейлера, Жанті з Луаре, який писав про «Вплив Ферма на своє століття», Буанвільє з Уази, що став членом Інституту, Дюамель — колишній соратник Сійєса і Кондорсе, Боден, Біо і Лакруа, Антуан Леблан — автор «Манко-Капака», «Друїдів», віршованого перекладу Лукреція, Перро, Шеньє, Лібес і Жерюзе та ін. Викладачами ставали ті, чиї наукові праці обіцяли з них чудових наставників. Саме завдяки такому способові добору, де інтереси учнів ставилися вище за претензії викладачів, центральні школи користувалися безсумнівним успіхом у Паризькій академії.
Якщо ми відкриємо «Альманах Імператорського університету» за 1811 і 1812 роки, то знайдемо серед його співробітників деяких із тих, кого щойно згадали: Фонтана, Кюв’є, Герюло, Жубера, Ампера, Лепрево д’Іре, Ізарна, Лакруа і Біо, Лароміґ’єра, Дюма, Лабея, Дюамеля, Лібеса і Біне (Париж), Лапорта (Осер), Лаво (Версаль), Мазюра (Анже), Женіссе (Безансон), ван Гультема (Брюссель), Лакоста (Клермон), Корнеля Сен-Марка (Мулен), Берріа Сен-Прі, Дюбуа-Фонтанеля (Гренобль), Реймона (Шамбері), Кабанту, Гюффруа-Воґель (Клермон), Бутеншона (Майнц), Монжена (Мец), Карне, Дюма (Монпельє), Тедена (Гірниче училище), Метив’є (Пуатьє), Менгі (Ренн), Аррашара (Руан), Піко-Лапейруза (Тулуза) і багатьох інших. Майже всі вони згодом обіймали посади, значно вищі за ті, які посідали раніше.
Програми, яких тепер дотримувалися, являють собою крок назад порівняно з програмами центральних шкіл. Більше немає кафедри моралі та законодавства, немає навіть — у всіх ліцеях Парижа — викладача історії. Викладача загальної граматики замінено викладачем філософії. Але відомо, що початковий план не передбачав філософського навчання, і там, де його було організовано, воно, вочевидь, залишалося цілком факультативним. Кузен вступає до Нормальної школи, не вивчаючи філософії. М. де Ремюза, випадково опинившись у другому класі на заняттях Феркока, захоплюється кондільякізмом. Міньє і Тьєр залишають ліцей у Марселі, так і не вивчивши філософії. Втім, у цьому немає нічого дивного. Метою було відродження вивчення латинської словесності, яку, нарівні з грецькою словесністю, розглядали як джерело всякої доброї освіти. Тому латинська промова посідає почесне місце на загальному конкурсі: за нею йдуть французька промова, латинські вірші, переклад із латини, переклад із грецької. У другому класі гуманітарних наук протягом цілих трьох років вивчають переклад із латини, латинську тематику, латинські вірші, переклад із грецької. Лише потім ідуть філософія, фізичні науки, спеціальна й елементарна математика. Втім, пріоритет латинській мові надавали не лише заради учнів. У 1810 році, «щоб урочисто відзначити священний союз, заснований на спокої майбутніх поколінь, і відновити вживання латинської мови… яку, можливо, доречно використовувати, коли наші закони й наша зброя поширюються далеко», викладачів риторики було запрошено виголосити, в перший четвер червня, латинську промову з нагоди шлюбу Його Величності Імператора і Короля з Її Імператорською та Королівською Високістю ерцгерцогинею Марією-Луїзою. Усі викладачі, чиї промови було передано великому магістру, «виступили гідно своїх шляхетних функцій»; кілька з них «виявили справжній талант». Люс де Лансіваль отримав приз, і Наполеон, мабуть, вважав, що похвали було роздано йому щедро. Але він був ще стриманішим, ніж Фонтан, який у 1812 році твердив, що «герої Плутарха викликають менше захоплення, ніж ця єдина й дивовижна людина, з якою вже неможливе жодне порівняння». Серед викладачів загальної граматики були Тьєбо, Лароміґ’єр, Дюамель, Перро, Дону, Беноні-Дебрюїн, Буржуа, Лоньо, Монжен, Ешер, Годфруа, Еббі, Фонтен, Гатель, Драпарно, Естарак, Барадер, Доб, Фабр, Рузьєс, Вандеркан, Сент-Марк Корнель, Аррашар, Жерюже та ін., чиї здібності й знання нам були відомі. Судячи з того, що ми знали про інші школи, викладачі загальної граматики здавалися здатними справлятися з покладеними на них обов’язками. У 1811 і 1812 роках ми зустрічаємо таких викладачів філософії:
Могра (Імператорський ліцей).
Феркок (ліцей Наполеон).
Дефонтен, потім Кардаяк (ліцей Бонапарт).
Мійон (ліцей Шарлемань).
Маккар (Реймс).
М. де Фарія, потім Дено (Марсель).
Флотт (Ам’єн).
Ерон (Анже).
Топен (Екс).
Був’є (Шато-Гонтьє).
Сартр (Лаваль).
Лемерсьє (Ле-Ман).
Демуа (Безансон) і Ординер.
Дезез і Тукас де Пуайєн (Бордо).
Бюсса (Ансі).
де Вальрив’єр (Лімож).
Ландрі (Майєн).
Монжен (Мец).
Бас (Монпельє).
Дрегель і Жакмен (Нансі).
де Шанпо і Руссо (Орлеан).
де Белліссенс і Бернадо (Пуатьє).
Лебар (Наполеонвіль).
Каро (логіка, Ванн).
Кардаяк (Монтобан).
де Лапорт-Лаланн і Бреан (Руан).
Ларок і Сорен (Тулуза).
Біондо (Бурж).
Ландрвіль (Брюссель), Жаккар (Турне).
Тірар де Лон-Шан (Кан).
Карон (Версаль).
Лайнез (Авранш).
Дезо (Кагор).
Пажес (Ош).
Офовр (Клермон).
Жиральдон, потім Авіт (Сен-Флур).
Коломбо (Діжон).
де Летуаль (Дуе).
Леброс (Гренобль).
Суарес (Шамбері).
Астьє (Льєж).
Хойзер (логіка, Кельн).
Жирар (Родез).
Вердьє (Перпіньян).
Рейналь (Нім).
Елісагарай (По).
Моль (Руан).
Пуарр’є (Нант).
Оллітро (логіка, Кемпер).
Сотьє (Страсбург).
Гуржу (Ліон).
Рейнальд (Альбі).
Жиро де ла Ну (Блуа).
У 1812 році не присуджується премія з філософії в Ам’єні, в Авіньйоні (де вручається премія за твір), у Безансоні та в Бордо, у Буржі та в Брюсселі, у Канні, в Кагорі, у Клермоні, у Діжоні та в Дуе, у Ліможі, у Ліоні, у Монпельє, у Мулені, у Нансі, у Нанті, у Німі, в ліцеях Шарлемань і Бонапарт, у По, у Пуатьє, у Ренні, у Руані, у Страсбурзі, у Тулузі. Лише ліцеї Анже (одна премія), Гренобля (так само), Марселя (так само), Майнца (так само), Меца (дві), Наполеонвіля (дві), Орлеана (дві), Імператорський ліцей (дві) і ліцей Наполеон (дві), а також ліцеї в Реймсі (дві) та Родезі (одна) — тобто всього одинадцять ліцеїв із шістдесяти — мали достатньо учнів із філософії, щоб розподіляти між ними премії, або бодай одну! Яке розчарування — сказали б захисники центральних шкіл, — що в 1814 році не вдалося скласти статистичні таблиці, подібні до тих, що були в VIII році Республіки! Вони, безперечно, дали б нам підстави для суворого суду над Імператорським університетом.
А що ж викладачі? Залишмо осторонь Віктора Десеза (якщо йдеться справді про автора «Фізіологічних і філософських досліджень про чутливість»), Монжена, про якого ми вже говорили, Каро, від якого маємо «Елементарний курс філософії», Кардайяка, до якого ще повернемося, і навіть Феркока, якого ми готові цінувати слідом за месьє де Ремюза. Це — викладачі, яких можна вважати гідними. Що ж до решти, то ми не маємо жодних засобів судити про їхній рівень, а часом змушені ставитися до них доволі критично. Дефонтен зовсім невідомий, Могра залишив об’ємні праці, читання яких не приносить жодної користі. Мійон, що згодом став професором у Паризькому факультеті, виявився справжньою загадкою для тих, хто намагався написати його біографію. Зауважимо, крім того, що Флотт — секретар факультету словесності, професор філософії як на факультеті, так і в ліцеї; Ординер — ректор, декан факультету словесності й професор філософії; Десез — ректор і декан; Тукас де Пуайєн — заступник Десеза на факультеті та викладач у ліцеї; Блондо — декан, професор філософії на факультеті словесності й у ліцеї; Тірар де Лон-Шан — декан, професор на факультеті й у ліцеї; Дезо й Офовр — професори на факультеті й у ліцеї; Коломбо — професор і секретар факультету, викладач у ліцеї; де Летуаль, Леброс, де Вальрив’єр — і в ліцеї, і на факультеті; Гуржу — декан, професор на факультеті й у ліцеї; Бас — також і там, і там; Дрегель — ректор, декан і професор на факультеті; Жакмен — секретар і заступник на факультеті, викладач у ліцеї; Рейналь — теж на факультеті й у ліцеї. Де Шанпо — ректор, декан і професор факультету; Руссо, його заступник, — викладач у ліцеї; Елісагарай — ректор, декан, професор на факультеті й директор ліцею; де Белліссенс — ректор і професор філософії на факультеті; Моль — у ліцеї й на факультеті; де Лапорт-Лаланн — ректор, декан і професор на факультеті; його заступник Бреан — викладач у ліцеї (можливо, капелан); Сотьє, про якого маємо відомості, що показують, як університет іноді добирав своїх членів, — і в ліцеї, і на факультеті; Ларок — декан і заступник професора на факультеті, виконуючий обов’язки в ліцеї. Ідея полягала в розмежуванні середньої та вищої освіти, але, поклавши ці функції на одних і тих самих людей, вдалося, вочевидь, принаймні у філософії, домогтися того, що в учителів не стало учнів, а самі вони виявилися нездатними належно виконувати свої обов’язки.
До нормальних і центральних шкіл слід додати й спеціальні школи. Конвент перетворив Сад рослин на Музей природничої історії. Добантон, Фуркруа, Броньяр, Жюссьє, Ламарк, Жоффруа Сент-Ілер, Аюї, а згодом Кюв’є були призначені викладачами. Він також заснував Школу живих східних мов, «корисність якої була визнана як для політики, так і для торгівлі»; в ній викладали арабську, турецьку, кримськотатарську, перську та малайську мови. Аналогічно були засновані медичні школи в Парижі, Монпельє та Страсбурзі. Студенти паризької школи заснували Медичне товариство змагання (émulation), яке, за прикладом Кабаніса і за порадою Дідро, поставило собі за мету поєднання медицини й філософії. У мемуарах цього товариства містяться праці Біша, Пінеля — про моральне лікування душевнохворих, Рішерана — про ступінь достовірності метафізики, Бюте — про симпатії, Русселя — про зв’язки медицини з фізичними та моральними науками. Дюма, професор у Монпельє, у «Вступі до філософської, експериментальної та медичної науки про живу людину» відзначає благотворний вплив, який могли б справити на науку про людину порівняльна фізіологія та ідеологія. Моро посилається на Кондорсе. Кабаніс збирає довкола себе найкращих студентів Паризького факультету — Рішерана й Алібера, які завдяки своїм працям, у яких філософія аж ніяк не відсутня, стають нарівні з учителями. Туре має намір ознайомити громадськість із «філософією, мудрою сміливістю та величною простотою вчення Гіппократа».
Політехнічна школа, заснована в III році Республіки, мала серед викладачів найвидатніших учених: Лагранжа, Проні, Монжа, Бертолле, Фуркруа, Шапталя, Воклена й Гітона де Морво. Вона мала готувати цивільних і військових інженерів, викладати загальні засади наук. Викладачі пов’язували своє навчання з філософськими доктринами, що панували в політичних зібраннях, у нормальних і центральних школах, в Інституті й які передбачалося викладати в спеціальній школі моральних наук, створення якої не раз пропонували. «Я почав, — казав Проні, — з того, що зібрав і класифікував абстрактні ідеї, які можна вважати основами науки… Операції розуму, результатом яких є ці ідеї, мають уже бути виконані в тих, хто хоче займатися вивченням механіки — і те саме можна сказати про будь-яку іншу науку… Загалом я не втрачав нагоди зближувати геометричні спекуляції з приписами мистецтва мислити й міркувати, і особливо часто наголошував на тих можливостях, які надає духові й генію добре впорядкована мова».
Саме в Політехнічній школі Андріє, після скасування другої секції Інституту та центральних шкіл, починає курс загальної граматики, покликаний продовжити традицію, перервану в інших місцях, і від якого Дестют де Трасі сподівався найкращих результатів. Саме тут згодом Огюст Конт, земляк Драпарно, знову відкриє для себе наукові й філософські доктрини XVIII століття, які значною мірою сприятимуть народженню позитивної філософії.
У педагогіці, як і у філософії, саме ідеологи проклали шляхи, якими ми намагаємося йти. У справі вищої освіти Талейран і Кондорсе, Дону, Лаканаль і, — як слушно зауважив месьє Ліар, — особливо Кабаніс залишаються нашими натхненниками. Ми зберегли Музей природничої історії та Школу східних мов, медичні школи й Політехнічну школу. Адміністративна школа 1848 року, а також Школа політичних наук — пізніша й успішніша — лише частково втілили сподівання ідеологів. Завдяки новій організації, яку дістала вища освіта, ми дедалі ближче підійшли до того ідеалу, який вони ставили перед собою: література й історія, науки й філософія — усе це тепер має своїх викладачів і своїх учнів.
Середня освіта, еволюціонуючи повільніше, ще не розв’язала тих проблем, які вже ставили перед собою наші батьки. Усі нововведення, запроваджувані протягом останніх двадцяти років, були передбачені або втілені в шкільних закладах Революції. Уже тоді прагнули викладати літературу й науки, сучасні та давні мови, політичну економію й прикладне право; рекомендували екскурсії під час канікул, фізичні вправи й ручну працю, навіть обрання директорів із-поміж самих викладачів і за їхньою волею. Ба більше, часто вдавалося втілити в життя те, що було запропоновано теоретично.
Водночас наша доба змогла зробити те, чого, попри всі зусилля, не вдалося здійснити людям Революції. Якщо дехто з них мав досить чітке уявлення про те, якою має бути початкова освіта, і якщо саме з цієї причини й досі варто звертатися до них у цих питаннях, то вони не мали ані ресурсів, ані — особливо — досвідчених і освічених викладачів, чиї поради й праця зробили можливим і плідним народне освіту.
— III —
Інститут; наукові товариства
Шамфор підготував для Мірабо проєкт декрету й промову з пропозицією скасувати старі Академії. Їх передбачалося замінити Національною академією з філософським, літературним і науковим відділеннями, яку мала доповнити Академія красних мистецтв. Талейран задумав Інститут, одна з секцій якого охоплювала б філософські науки, словесність і красні мистецтва, а інша об’єднувала б математичні й фізичні науки, а також ремесла. Кондорсе мріяв про Національне товариство наук і мистецтв, якому доручалося б збирати, заохочувати, застосовувати й поширювати корисні відкриття. Воно мало складатися з чотирьох класів, що охоплювали математичні й фізичні науки, моральні й політичні науки, медицину, механічні мистецтва, сільське господарство, мореплавство, нарешті — граматику, мистецтва, літературу й філологію. 3 брюмера IV року (25 жовтня 1795 року) Конвент ухвалив, за доповіддю Дону, знаменитий закон, що організовував систему народної освіти. Національному інститутові доручалося вдосконалення наук і мистецтв, нагляд за науковими й літературними працями, що мають на меті спільне благо і славу Республіки. Об’єднуючи представників усіх галузей людського знання, збираючи найвидатніших діячів у сфері наук і мистецтв, він ставав, по суті, живою Енциклопедією, здатною своїми працями реалізувати той поступ, який провістили Декарт і його учні, Тюрго, Кондильяк і Кондорсе. Створення другого класу, так само як і обов’язок усіх членів Інституту працювати над удосконаленням наук і мистецтв, було прямим наслідком впливу філософії XVIII століття. Вольтер і Кондильяк, Тюрго, Гельвецій, Руссо, Кондорсе та їхні ще живі послідовники хотіли надати наукам про мораль розвиток, рівний розвиткові математичних, фізичних і природничих наук. Залучення їхніх представників до співпраці з тими, хто уособлював давніші наукові напрями, означало забезпечення успіху великого почину.
4 квітня 1796 року Інститут провів своє перше засідання в присутності п’ятьох директорів. Дону уславив ідею Конвенту створити клас моральних і політичних наук: «Республіка закликає нас, — сказав він, — щоб зібрати й пов’язати всі галузі просвітництва, розсунути межі пізнання й зробити його засади менш темними та доступнішими, стимулювати зусилля талантів і винагороджувати їхні успіхи, збирати й проголошувати відкриття, приймати, передавати й поширювати все світло думки, всі скарби генія».
Чи принесла друга секція Інституту, за сім років свого існування, славу філософії, або, щоб висловитися точніше, чи створила вона праці, які за своєю кількістю та значенням відповідали б тій меті, яку ставили перед собою її засновники, і тому уявленню, яке зазвичай складається про філософську школу? М. де Токвіль це заперечує — у кількох рядках, де, як слушно зауважує Жюль Сімон, він накопичив чимало несправедливостей і помилок. Жюль Сімон, своєю чергою, чудово показав, що програму, накреслену засновниками Інституту, було виконано на високому рівні філософами й економістами та, щонайменше, гідно — іншими секціями. Слідом за ним ми особливо підкреслимо ті праці, які Інститут або породив, або надихнув у тій галузі, що становить для нас найбільший інтерес.
Секція аналізу відчуттів та ідей включала до числа своїх дійсних членів Вольнея, Гара, Женгене, Лебретона, Кабаніса, Делейра, Тулонжона; серед асоційованих — Дестюта де Трасі, Десеза, Лароміг’єра, Жакмона, Сікара, Прево з Женеви, Кафареллі дю Фалга, Дежерандо. Секція моралі включала до числа своїх дійсних членів Бернаден де Сен-П’єра, Луї-Себастьяна Мерсьє, єпископа Грегуара, Ла Ревейєра-Лепо, Лаканаля і Нежона; серед асоційованих були Лабен, Руссель, Вілетерк, Сент-Жан Кревкьор, Ферлю, Рікар і Годен. Третя секція об’єднала таких діячів, як Дону, Камбасерес, Мерлен, Пасторе, Гарран-Кулон і Боден; асоційовані — Леґран де Лалє, Уар, Рамон, Реймонт, Біго де Преаменю, Масса, Грувель і Шампань. Четверта — Сійєс і Дюпон де Немур, Лакюе і Талейран, Редерер і Крезе-Латуш, Лебрен і Галлуа, Форбонне і Рум, Гарньє, Дювійяр і Дьяньєр. П’ята секція включала, серед своїх дійсних або асоційованих членів, П’єра-Шарля Левека, де Ліля де Саля і Рейналя, Бушо і Дасьє, Леґрана д’Оссі і Пуар’є, Анкетіля і Коха, Гюдена і Ж.-Ж. Гарньє, Гайяра і Папона, Готьє де Сібера і Сеннеб’є. Шоста — Буаша і Мантеля, Рейнхарда і Фльоріо, Госслена і Бугенвіля, Бошана і Бартелемі, Лескальє, Кокбера де Монбре, Бургуана, Вердена де ла Кренна і Мішо д’Арсона. Скільки видатних імен, скільки людей справжньої вартості — поруч із кількома особами, вибір яких, можливо, був зумовлений обставинами!
Що ж до праць, ми згадаємо лише ті, що становлять безпосередній інтерес для нашої теми. На публічному засіданні 15 жерміналя IV року Кабаніс виклав план і мету своїх «Міркувань про зв’язок фізичного й морального начал». Лебретон зачитав Нарис про життя і праці Рейналя, «який був сучасником Вольтера, Руссо, Гельвеція, Дідро, Д’Аламбера, Кондильяка та багатьох інших видатних письменників, хай навіть вони й належали до другого ряду». 7 плювіоза, термідора і фрюктидора Кабаніс представив три перші мемуари своєї великої праці. 22 вентоза Анкетіль згадав їх і висловився про ті підвалини, на яких мають бути збудовані великі споруди моралі, соціальної науки та політичної економії. 2 вентоза Левек зачитав «Міркування про людину, спостережувану в дикому, пастушому й цивілізованому житті». Вважаючи, подібно до Кондильяка, що в людині закладені лише чутливість і потреба, він гадав, що природа сама навіє їй інтонації бажання, страху, радості, болю, і що кілька жестів, які збагачують мову та постають із нових потреб, будуть цілком достатніми для спілкування між людьми, щойно вони об’єднаються. Але водночас він робить удосконалення відмінною рисою людської природи. 12 преріаля він представив Міркування про ті перешкоди, які давні філософи чинили поступові здорової філософії. Це міркування небезінтересне: «У давнину, — каже він цілком слушно, — знали лише крихітний куточок землі, і все ж складали космографії; не знали навіть складу тієї землі, на якій жили, не знали навіть формування першого шару, що її вкривав, і все ж складали космогонії. Піфагор був тим із філософів, хто найбільше сприяв омані людського розуму… Сократ заслужив титул філософа, обмежившись пошуком моральних істин… З Платоном усе було захоплено метафізичним жаргоном… Арістотель, маючи живий, точний і широкий розум, мав нещастя займатися фізикою через метафізику, замість того щоб спиратися на спостереження — хоч одного разу він і спостеріг, створивши шедевр, який і досі шанують, — Історію тварин».
2 флореаля і 2 мессідора Дестют де Трасі зачитав початок свого «Мемуара про здатність мислити». Лароміг’єр представив мемуар про значення слова аналіз відчуттів, а також інший — про значення слова ідея. Боден у своєму мемуарі про клуби запровадив філософське осмислення. Грегуар на публічному засіданні 7 жерміналя проголошував уроджене право всіх людей на свободу так само, як і на щастя, та стверджував, що методичний сумнів розчистив дорогу від забобонів, притупив меч релігійної нетерпимості, загасив вогнища інквізиції й визволив негрів. Він твердив, що неможливо уявити собі мораль, не будучи республіканцем, і сподівався, що національний суверенітет, повернувшись до свого джерела, відновить соціальну будову в різних країнах обох півкуль, і що «республіка літераторів породить республіки». Бонапарт, скасовуючи другу секцію Інституту, безперечно, згадав виступ Грегуара.
Рьодерер, поряд із Політичними мемуарами про склад суспільної сили в республіканській державі, Про національну більшість, Про поховальні установи, придатні для республіки, представляв і інші праці — Про два основні елементи любові, Про два елементи людської товариськості: наслідування і звичку. Камбасерес займався соціальною наукою. Дюпон де Немур викладав досить розпливчастий і доволі дивний пантеїзм, перш ніж перейти до питань, що стосувалися негрів і Політичних кривих. Деліль де Саль представляв Критичний огляд філософів, які розмірковували про щастя, де він цитував і критикував Платона, Цицерона, Плутарха, Мопертюї, Гельвеція; далі — Філософські думки про розум, у яких він називав Руссо «Ньютоном моралі» і пропонував три предмети для вивчення: Бога, людину і природу. Перш ніж об’єднати ці мемуари в збірці Афоризми про щастя, Деліль де Саль зачитав Похвалу Лафонтену. Із вельми кумедним незнанням хронології — доволі комічним для людини, що претендує на універсальну вченість, — він стверджував, що Лафонтен нібито спростував знаменитий пірронізм Берклі. Потім він почав цікавий Мемуар про філософію вільної людини і ще один, Про Інститут і академії. У літературній секції виступав Сікар із доповіддю про метод навчання глухонімих, а також пролунали мемуари Бітобе, «складені в робесп’єрівській в’язниці», про Політику Арістотеля.
Десять місяців, протягом яких функціонував Інститут, були вельми плідними. Другий рік виявився не менш насиченим. Кабаніс досліджував вплив віку на ідеї та моральні почуття, вплив статі на характер цих ідей і почуттів, а також вплив темпераментів на їхнє формування. Дестют де Трасі продовжував свої дослідження про здатність мислити. Деліль де Саль, який називав Бруккера «бібліотекою філософів», виголосив похвалу Байї; Лебретон — Делера, бібліотекаря інфанта, вихованого Кондильяком, друга Руссо, автора Аналізу Бекона, статті Фанатизм в Енциклопедії, романсів, покладених на музику Руссо, і не виданого поетичного перекладу Лукреція. Ла Ревейєр-Лепо, не будучи теофілантом, однак вірячи в Бога, зачитав Роздуми про культ і громадянські обряди. Боден займався питаннями права. Талейран представив два мемуари: про економічні відносини між Сполученими Штатами й Англією та про вигоди, які можна здобути з нових колоній. Подібно до Кондильяка, Талейран засуджує «систематичний дух» і звеличує аналіз: «Подорож Америкою, — каже він, — є своєрідний живий і практичний аналіз походження народів і держав; виходячи з найскладнішого устрою, ми поступово приходимо до найпростіших елементів: з кожним днем зникають із поля зору деякі з тих винаходів, які були покликані до життя нашими зростаючими потребами, і, здається, ми рухаємося назад в історії поступу людського розуму». Ці рядки ніби відлунюють голосами Руссо й Кондорсе. В іншому місці Талейран стверджує, подібно до Гельвеція, Вольнея або Сен-Ламбера, що інтерес керує волею. Сікар рецензує Граматику Гарріса, перекладену французькою Тюро. Шампань пропонує переклад Політики Арістотеля, Камю вдосконалює свій переклад Природничої історії і працює над трактатом Про гідні подиву речі, почуті (De mirabilibus auscultis). Перша секція вдруге пропонує як конкурсну тему — визначити вплив знаків на формування ідей; друга — дослідження найпридатніших інститутів для заснування народної моралі; четверта — продовжує обговорення питання про державні позики.
У VI році друга секція Інституту розглядає дотепні есеї про пасиграфію — систему універсальної мови, засновану головно на одноманітності знаків, — а також систему лексикології, спрямовану на виправлення ідей через удосконалення мови. Вона укладає серію запитань для Інституту Єгипту й оголошує конкурс на тему: якими засобами можна відновити пристойність і врочистість похорон. Вона присуджує нагороди Мюло, Аморі Дювалю і, своїм прикладом, підтримкою та без звернення до релігійних ідей, їй удається покласти край скандальній практиці, що набула безпрецедентних масштабів. Тим часом душоприказники Маблі повідомляють про вихід нового виправленого й доповненого видання Кондильяка, що містить раніше не опублікований твір Мова обчислень (La Langue des Calculs). Інститут вручає премію, засновану секцією аналізу відчуттів. Її отримує Дежерандо; Ланселен і Прево удостоюються згадки. Було надіслано десять мемуарів, і Біран зібрав нотатки з цього питання. Наприкінці VI року виходить перший том Мемуарів другої секції. Окрім філософських праць Рьодерера, Дюпона де Немура, Камбасереса, П’єра-Шарля Левека, Грегуара, Деліля де Саля, Нарису про Рейналя Лебретона, до нього увійшли Загальні міркування про вивчення людини і про зв’язок її фізичної організації з інтелектуальними та моральними здібностями, Фізіологічна історія відчуттів Кабаніса. Дестют де Трасі представлений працею про Здатність мислити, Лароміґ’єр — міркуванням Про значення слова «аналіз відчуттів» і уривком із мемуару Про значення слова «ідея».
Для серйозного читача Кабаніс поставав як найзначніший філософ секції, Дестют де Трасі — як найпроникливіший і найбільш здатний до обговорення ідеологічних питань, Лароміґ’єр — як найясніший і найбільш здатний зробити свої доктрини доступними для всіх.
У першому триместрі VII року Рьодерер виступав із промовою Про ті інститути, які можуть закласти основи моралі в народі, Тулонжон — Про особисту свободу, Деліль де Саль — Про свободу голосування, Грегуар — Про работоргівлю і рабство негрів. Вілетерк, спираючись на Локка, Гоббса й Кондорсе, пропонував надати батькам і матерям рівні права (з деякими відмінностями, зумовленими різними обов’язками) у питаннях виховання дітей. Мерсьє стверджував, що якщо красу творять душа і життя, то саме вираження життя — морального, чуттєвого й внутрішнього — і становить сутність прекрасного.
Дону, секретар секції у другому триместрі, повідомляє про мемуари Деліля де Саля про Платона — «князя філософів», — і про мемуари Мерсьє, що містять моральні та політико-моральні міркування. Тюре й Гаюї, Гара, Лебретон, Мерсьє та Алле були присутні під час операції з відновлення зору в сліпонародженого двадцятичотирирічного чоловіка. Гара і Лебретон засвідчили, що пацієнт мав певне уявлення про кольори: яскраве світло здавалося йому слабким світанком, недостатнім для розрізнення предметів. Поставлений під кутом до джерела світла, він упізнав яскраво-червоний колір жилета Гара і назвав рожевим той відтінок червоного, яким була котушка. Один із членів Інституту, професор центральної школи в Ліоні, склав Гімн Вічному, де — щоб показати, що більшість членів аж ніяк не були ворожими до віри в Бога — ми відзначимо вірші, які можна зіставити з тим, що ми вже говорили про Дюпона де Немура, Деліля де Саля та Ла Ревейєра.
У двох останніх триместрах Рьодерер займався пасиграфією як письмом і як мовою, критикував теорію Домерга про речення, віддаючи перевагу їй номенклатурі Кондильяка, і працював над укладанням Катехизму моралі, посилаючись із похвалою на Гольбаха, Сен-Ламбера й Вольнея. Мерсьє виступав проти Локка, посилаючись на «велике неписане право», і відкрито та енергійно обстоював ідею вроджених ідей. Секція оголосила конкурс на тему звички і знову поставила питання про межі та обсяг влади батька сімейства. Другий том Мемуарів секції вийшов у фрюктидорі. Поряд із працями Левека, Бодена, Талейрана, які в низці місць торкаються філософії, він містить мемуари Кабаніса про вік, стать і темперамент. Після появи цього тому — невдовзі слідом за публікацією в Декаді важливого листа Кабаніса про вдосконалення людської природи — сам Кабаніс дедалі виразніше вирізнявся як найзначніший, якщо не як голова, то як філософ серед усіх, хто входив до другої секції.
Боден раптово помер — від радості, дізнавшись про висадку Бонапарта. Дестют де Трасі новими доводами підтвердив, що саме відчуттю опору ми завдячуємо знанням про існування тіл, і спростував гіпотези Мальбранша та Берклі про «ідеальну» природу буття. Для Деліля де Саля найдосконалішою республікою є та, що мала б щастя доручити великій людині завдання керувати конституцією, здатною забезпечити внутрішній спокій. Нерон Форбонне передбачав у заснуваннях Консульства світанок прекрасного дня для політичної економії. Шампань жалкував, що Боден помер, не доживши до того, щоб побачити: «герой, чиє ім’я він закликав в останні миті, здійснив усі його надії!». Женгене підготував чудовий звіт про моральний конкурс, проаналізував роботи, що не заслуговували на нагороду, і запропонував замінити початкову тему на нову: Чи є суперництво добрим засобом виховання? Дону досліджував, у чому полягає загальна воля. Тулонжон зводив природне право до вільного розпорядження собою та своєю власністю. Бернарен де Сен-П’єр займався дієтичним режимом і морськими спостереженнями, необхідними під час далеких плавань. Але найцікавішими мемуарами, якщо не за змістом, то за вираженням духу часу, були праці Мерсьє, який виступав проти «софістичної» помилки Локка, що прагнув знищити ідею вроджених понять. У звіті Левека зазначено лише, що, на думку Мерсьє, наша істота усвідомлює себе сама, наша думка — це спалах вічного буття, контакт із божеством, проблиск першопочатку, одна з безконечних форм осягнення первісної істини, осягнення істини — відомої чи невідомої. Але маємо й точніші відомості. Мерсьє, який у Ліцеї заперечував астрономічну систему Ньютона, за десять днів до виступу заявив про свій намір скинути Локка і навіть Кондильяка на користь учення про вроджені ідеї. 7 вантоза в Інституті зібралося багато слухачів. Мерсьє вихваляв Платона і Сократа, Цицерона, Піфагора і навіть Прокла, нападав на нудного й нечитабельного Локка, на Енциклопедію, на Кондильяка і на сам Інститут, який, за його словами, ставав «предметом глузування всієї Європи» за те, що відкидає вроджені ідеї. Насамкінець він пообіцяв протягом десяти днів із такою ж очевидністю довести, що ми пізнаємо зовнішні об’єкти і що набуваємо ідеї інтуїтивно, тобто через внутрішнє чуття. На засіданні 17 числа народу було ще більше, ніж 7-го. Мерсьє стверджував, що думка — це спалах вічної сили, апелював до релігійного почуття, заявляв, що існування Творця виявляється в нас через інтуїцію, що мислення свідчить про фінальні причини, що душа передує тілу, і що систему вроджених ідей та інтуїції через внутрішнє чуття підтримують Декарт і Мальбранш, Бонне і «Мудрість, яка під іменем Канта викликає захоплення всієї Німеччини». Отже, Мерсьє, серед шанувальників Локка і Кондильяка, зміг із винятковою різкістю обрушитися на них. Він, задовго до Віктора Кузена, вихваляв Платона, Прокла і Канта — і жоден із колег, чиї переконання він зачіпав, не перервав його. Саме це, як нам здається, дає нам підстави поставити під сумнів знамениту анекдоту, що приписує видатним членам Інституту надзвичайну нетерпимість.
Згадаємо також, протягом VIII року, мемуари Дежерандо і Дестюта де Трасі про пасиграфію, а також Мерлена — про необхідність універсального й однакового кодексу для Республіки. «Цей кодекс, — казав він, — стане найпрекраснішим плодом почесного й міцного миру, який обіцяють геній і фортуна нашого героя, мужність генералів, доблесть громадян, озброєних за нашу справу, поля Маренго і обітниця, яку ми всі даємо, — бути друзями всіх людей, усіх народів, усіх государів, якщо тільки вони не захочуть бути нашими ворогами». У IX році Кабаніс розглядав вплив хвороб на формування ідей і на моральні афекти; Дону — класифікацію бібліотеки; Тулонжон — поняття духу; Дежерандо — філософію Канта; Бушо — систему Гоббса і мораль Цицерона. Друга секція присудила премію за працю про емуляцію (суперництво) Фейє і відзначила ще чотири мемуари, один із яких — німецькою мовою. Третій том її Мемуарів містить, окрім дослідження Левека «Про деякі значення слова «природа»», також і «Історичне повідомлення» Бугенвіля про північноамериканських «дикунів», три мемуари Дестюта де Трасі: «Про відчуття опору», «Про гіпотези Мальбранша і Берклі», «Про проєкти пасиграфії». Дестют де Трасі, готуючись до видання своїх «Елементів ідеології», обіцяв довести до кінця ідеологічне дослідження людини, доповнивши фізіологічне дослідження, розпочате Кабанісом. Обидва могли вважатися майстрами французької філософії.
Залишається згадати, на завершення цього короткого огляду історії другої секції, мемуари Мерсьє: «Про філософію Канта», «Про порівняння філософії Канта з філософією Фіхте»; мемуари Дестюта де Трасі — «Про філософію Канта»; Дежерандо — «Про дикуна з Аверона»; Деліля де Саля — «Про Бога»; Левека — «Про моральну симпатію», що свідчить про вплив Кабаніса; Бушо — «Про Сенеку» і «Про Епіктета», у якому він заперечує вчення про вроджені ідеї, тощо. Слід також нагадати про конкурси: на тему звички, де Біран спершу був відзначений, а потім удостоєний премії; і на тему розкладу мислення, підсумки якого було підбито вже після реорганізації Інституту. Нарешті, Дестют де Трасі представив частину своєї «Загальної граматики». Що ж до двох останніх томів секції, то перший, опублікований у XI році, відкривався захопленою похвалою 18 брюмера — «дня, навіки пам’ятного в літописах Франції, в анналах Інституту, який дав урядові першого консула — Бонапарта, другого — Камбасереса і покликав до себе третього — Шарля-Франсуа Лебрена». П’ятий том вийшов у XII році — вже після закриття центральних шкіл і самої другої секції — у той час як Наполеон, розправившись із Трибунатом, став довічним консулом. Ідеологія більше не в честі, і майже всі друковані мемуари стосуються або давньої історії, або історії Франції до Нового часу.
У підсумку, друга секція, що проіснувала лише близько семи років, спричинила значний філософський рух. «Міркування про зв’язок фізичного і морального» Кабаніса, «Ідеологія» Дестюта де Трасі, дослідження про знаки у Дежерандо і Прево, праці Бирана про звичку і про розклад мислення — усе це більш ніж достатньо підтверджує її значущість. Численні мемуари про Канта показують, що інтерес до зарубіжної філософської думки був вельми живим і стійким.
Ми вже бачили, коли цитували Бітобе, а до нього — Біо, Лакруа, Шеньє, Пінеля, Ламарка, Дюпюї, що три секції Інституту «становили собою живу Енциклопедію» і кожна відводила місце філософським дослідженням, які доповнювали їхні позитивні праці. Це справедливо навіть щодо тих, хто невдовзі став ворогом філософії. Якщо Гара на публічному засіданні 15 нивоза VI року хвалив Бонапарта за його спокійні нахили, різноманітні знання й спостережливість, додаючи, що він, завершивши свої справи, вважатиметься «філософом, який на мить очолив армії», — то Бонапарт відповів так, щоб показати, наскільки високо він цінує цю похвалу: «Справжні завоювання, — сказав він, — єдині, про які не доводиться шкодувати, — це завоювання над неуцтвом. Найпочесніше й найкорисніше заняття — сприяти розширенню людського знання. Справжня сила Французької республіки віднині має полягати в тому, щоб не допускати існування жодної нової ідеї, яка не належала б їй». І не лише Бонапарт, який згодом усюди переслідуватиме ідеологію, а й Кюв’є, у своїх «Похвальних промовах» невтомно висміюючи філософію, мислить у дусі Дестюта де Трасі та Кабаніса: «Саме в ту мить, коли гримить буря, — каже він у VIII році, — саме тоді, коли саме слово «вчений» вважається злочином в очах деяких ворогів Франції, саме тоді, коли проти науки й філософії організовано хрестовий похід, — Національний інститут із непохитною стійкістю присвячує себе поширенню освіти, вдосконаленню наук і поширенню філософії».
Не слід, утім, думати, що з ліквідацією другої секції філософія цілком зникла з Інституту. Секція історії та давньої літератури присуджує премію за Розкладання мислення. На її засіданнях читають мемуари Дюпона де Немура Про моральну свободу, де він стверджує 1813 року, що «без свободи не існує моралі»; мемуари Дежерандо Про історію інтелектуальних методів. На засіданні 21 грудня 1808 року Андріє виголошує похвалу Фенелону, щоб перейти до похвали Кабанісу; а Дестют де Трасі звеличує і філософію, і друга, якого він утратив; де Сегюр сам говорить про ідеологію — і не надто погано відгукується про неї. Філософія й далі зберігала значне місце в реформованому Інституті навіть після 1808 року — в доповідях Дежерандо, Сюара та Шеньє, у знаменитому мемуарі Дону «Про долю».
Нарешті, 1833 року Академія моральних і політичних наук відроджує другу секцію. Дестют де Трасі та Лароміґ’єр, Дроз і Дежерандо, Сійєс, Лаканаль і Талейран, Редерер і Гара, Дону і Бруссе, Дюнуайє і Шарль Конт представляли там ідеологію. Найцікавіші й найдоречніші біографічні нариси Міньє протягом майже двадцяти років були присвячені саме ідеологам.
Національний інститут був вінцем усіх установ, присвячених народній освіті й затверджених Конвентом. Це були не лише професори центральних шкіл — це були й викладачі всіх спеціальних шкіл, які могли вбачати в членах Інституту «вождів освіти». Поряд із самим Інститутом, але працюючи, як і він, над розвитком наук, мистецтв і літератури (невіддільних від розвитку філософії), формується безліч учених товариств, серед яких ми згадаємо лише найважливіші. Єгипетський інститут був чи не менш знаменитий, ніж Інститут Франції, — тим більше, що останній надав йому свої найкращі кадри. Інститут Лігурії включав секцію, присвячену мистецтву міркування та аналізу операцій розсудку.
У Парижі Медичне емітаційне товариство, про яке ми вже говорили, ставить собі за мету поєднати медицину з філософією. У Республіканському ліцеї, пізніше перетвореному на Афіней, Лагарп нападає на Туссена, Гельвеція, Дідро, Руссо, «Систему природи», але з похвалою говорить про Фонтенеля, Бюффона, Монтеск’є, Д’Аламбера й Кондильяка. Редерер викладає там політичну економію, Мерсьє критикує Кондильяка і Локка, Гара читає курс з історії Єгипту, Дежерандо веде курс моральної філософії й розглядає відчуття; Леруа зачитує різні дисертації про фізичне виховання дітей, про відчуття та звички. Моро де ла Сарт говорить про характери, різновиди людського роду, про занепад, якому він підвладний. Женгене, Сікар, Біо, Демайє читають лекції або виступають із повідомленнями. Лагарп і Сю, Демуатьє і Туро викладають у Ліцеї для іноземців. Товариство спостерігачів за людиною ставить за мету підкреслити важливість уважного вивчення фізичних, інтелектуальних і моральних здібностей, визначити, що вже зроблено, а що ще належить зробити, і намітити межу між достовірним і гіпотетичним знанням. Серед його членів — Демайє, автор системи пасиграфії, Кюв’є, Дежерандо, Пінель, Порталіс, Моро де ла Сарт, Жоффре, Патрен і капітан Боден. Останньому, який вирушає до Нової Голландії, Кюв’є пише Міркування про методи спостереження за фізичною людиною, а Дежерандо — Про спостереження за дикунами; Моро де ла Сарт перелічує предмети, які могли б увійти до колекції музею, проєкт якого розроблено Товариством. Як премію засновують бронзову медаль і шістсот франків за найкращий твір на тему: «Визначити шляхом щоденного спостереження за однією або кількома немовлятами порядок, у якому розвиваються фізичні, інтелектуальні й моральні здібності, та з’ясувати, якою мірою цей розвиток підтримується або, навпаки, гальмується впливом навколишніх предметів і — ще більшою мірою — впливом осіб, з якими дитина взаємодіє». Пінель повідомляє про спостереження над психічно хворими та їхню класифікацію за різними типами; Патрен — про звичаї та обряди сибірських росіян і казанських татар; Леблон — про молодого китайця, який перебував у Парижі. Порталіс подає уривки зі свого Філософського духу. Читають мемуар про новий і легкий спосіб навчити від народження глухонімих вимови. Массьє, знаменитий учень Сікара, за допомогою жестів висловлює своє дитинство, яке він попередньо виклав у письмовій формі. Ліцей мистецтв влаштовує урочисту панахиду на пам’ять про славетного й нещасливого Лавуазьє. У Республіканському портику Ларош, друг Гельвеція і перекладач Горація, підносить бюст цього філософа. Школа і поліматичне товариство має викладачів, які спеціально займаються вдосконаленням, передаванням знань і аналізом розуму в застосуванні до мистецтва навчання й викладання. Сікар читає у Філотехнічному товаристві мемуар про механізм мовлення. Філоматичне товариство приймає лише ті мемуари, що містять факти, спостереження або цікаві й нові ідеї. Товариство заохочення національної промисловості налічує серед своїх членів не одного ідеолога, таких як Дежерандо або Ж.-Б. Сей, і не ухиляється від розгляду філософських питань.
В Товаристві наук і мистецтв Дуе піднімають тости на честь Бонапарта, Французького та Єгипетського інститутів, філософів, що уславили XVIII століття, Кондорсе, Байї, Мальзерба, Лавуазьє та інших жертв «вандалізму»; як конкурсну тему пропонують: Порівняння між XVIII століттям і століттям Людовика XIV з погляду науки й мистецтва. Товариство сільського господарства, наук і мистецтв у Шалоні вивчає способи викорінення жебрацтва. У Нансі існують Товариство охорони здоров’я та Товариство еміляції, до якого належить син знаменитого еллініста Швейггейзера. Там вивчають Книгу Йова і вихваляють Геснера. Товариство сільського господарства, наук і мистецтв Нижнього Рейну пропонує таку тему для премії: Які засоби поширення знань і вживання французької мови серед мешканців усіх станів у департаментах Республіки, де розмовною мовою є німецька?. Ноель, колишній помічник комісара народної освіти, міністр у Венеції та Голландії, трибун і майбутній генеральний інспектор Університету, засновує в Кольмарі, де він є префектом, Товариство еміляції, головною метою якого є поширення просвітництва, сприяння розвиткові промисловості, заохочення чеснот, популяризація багатств, потреб і ресурсів усіх частин департаменту. Пфессель, автор німецьких поем, і Франсуа, професор математики в Центральній школі, є віцепрезидентом і секретарем цього товариства. Декада, щоб показати користь цього товариства, нагадує, що його віцепрезидент ще в IV році розробив план промислової географії, який включав таблицю сировинних матеріалів, уживаних національною промисловістю, і проєкт кабінету природничої історії, де зберігалися б зразки всіх видів сировини поруч із зразками різних промислових виробів країни.
У Греноблі існував Ліцей наук і мистецтв, який за п’ять років створив сто двадцять мемуарів, промов, дисертацій і окремих праць. До нього входили професори Центральної школи — Гатель, Берріа-Сен-Прі, Дюбуа-Фонтанель. На одному з його публічних засідань були присутні єпископ Гренобля і знаменитий ліонський лікар Пті, а також Бонно, учень Руссо, небіж Кондильяка і Маблі. На конкурс із питання про вдосконалення фізичного й морального виховання дітей було подано тринадцять мемуарів. Мемуар-переможець супроводжувався епіграфом, запозиченим у Бекона і часто повторюваним у той час: Необхідно перетворити розум. У Марселі — свій Ліцей наук і мистецтв; у Монпельє — своє Товариство, де перебувають Карне і Драпарно; у Тулоні — Вільне товариство еміляції. Академія Гарду публікує переклад Трелісом фрагмента Платона, знайденого серед руїн Агріджента, і пропонує як конкурсну тему — Похвалу Мальзербу. Товариство наук і мистецтв Монтобана нагороджує мемуар на тему Про найкращий вид жіночого виховання, здатного зробити чоловіків щасливими в суспільстві. В Афінеї департаменту Жерс Відо пише про дружбу та її вплив на вчинки й щастя людини. У Буржі існують Товариство сільського господарства, торгівлі та мистецтв, а також Ліцей еміляції. Тим часом як для Фуше відновлюють Міністерство загальної поліції, Декада повідомляє про мемуари Ліцею Йонни та про протоколи публічних засідань Афінею Пуатьє, які, за її словами, «вселяють утіху й надію на захист від повернення часів невігластва й одуріння». Нарешті, нагадаємо про Товариство еміляції в Руані, згадане у зв’язку з центральними школами, і про Ліцей наук, літератури та мистецтв в Алансоні, серед кореспондентів якого — Дюпюї та Вольней.
— IV —
Газети; «Філософська декада»
Школа, що прагнула домогтися тріумфу своїх ідей у політиці, вихованні, моралі та законодавстві, в політичній економії й літературі, мала прагнути до їх поширення через періодику, кількість якої значно зросла після скликання Генеральних штатів. Не зупиняючись докладно на суто політичних виданнях, таких як Journal de Paris, у якому писали Лаланд, Редерер, Гара, Вольней, Кондорсе, або Moniteur, де публікувалися статті Дестюта де Трасі та Фонтана, згадаємо низку інших видань, характер яких видається нам більшою мірою ідеологічним. Кондорсе, Сійєс і Дюамель заснували Journal d’instruction sociale (Журнал суспільного просвітництва). Journal des Savants (Журнал учених) знову почав виходити за участю Камю, Лангле, Сильвестра де Сасі, Дону та ін.; Clef du cabinet des souverains (Ключ до кабінетів монархів) Панкука редагували Дону, Гара, Фонтан, Руссель. Сарре, на запрошення Талейрана, заснував Le Conservateur, до якого останній постачав іноземні новини; Гара писав статті з питань зовнішньої політики; Дону — із загальної політики та філософії. Шеньє і Бужолен писали про літературу, Кабаніс — про зарубіжну літературу. Сійєс обіцяв співпрацю, але зрештою лишився осторонь видання. Інший Conservateur, випущений у VIII році Франсуа (де Нешато), став одним із найцікавіших збірників революційної доби. Однак, як нам здається, найцікавішими в ньому є матеріали, що стосуються філософії Канта. Нарешті, Дону писав статті для Annales patriotiques et littéraires (Патріотичні та літературні аннали) Мерсьє в рубриці «Конвент». Домерг і Туро заснували Journal de la langue française (Журнал французької мови) тощо.
Але найяскравішим органом школи була La Décade. Вона почала виходити у флореалі II року (квітень-травень 1794), у той час як Робесп’єр, позбувшись ебертистів і дантоністів, проголошував через Конвент, що терор і доброчесність — гасла дня. Заснована товариством республіканців, La Décade прагнула показати, що просвітництво і мораль так само необхідні для збереження Республіки, як мужність — для її завоювання. Мета, яку ставили перед собою автори, стала особливо очевидною в умовах політичної та релігійної реакції, коли сама назва журналу почала сприйматися як протест проти панівних тенденцій: «Шість років тому, — писали вони 20 фрюктидора VIII року (6 вересня 1800), — цей журнал було засновано товариством людей пера, щоб поставити перепону невігластву, яке загрожувало знищити всі пам’ятки генія й мистецтва. Шамфор, один із засновників, загинув; інший літератор, головний автор проєкту, був кинутий до в’язниць Терору… План журналу було розширено, а виконання — удосконалено… Наша назва, — додавали вони, — забороняє нам нехтувати філософськими науками і велить, у міру наших сил, протистояти спробам деяких людей повернути людський розум назад — до варварства й забобонів, від яких стільки великих письменників прагнули його визволити. Найблагороднішим із завдань тепер є завершити те, що вони почали». Справжнім засновником журналу був Женгене, який, вийшовши з в’язниць Терору, шкодував, що не мав часу використати найпліднішу «жилу» філософії, очищеної розмислом і доброчесністю. Будучи послом у Турині протягом частини VI і VII років, він був замінений на посаді редактора Бужоленом, а в адміністративній частині — Ж.-Б. Сеєм; потім повернувся до La Décade у термідорі VII року (липень 1799) і знову став її керівником, коли Сея було призначено до Трибунату. Хто ж, окрім Сея і Женгене, був серед засновників La Décade? У 1801 році більшість із них входили до складу Інституту.
Наприкінці X року La Décade була названа «найсумнішим із періодичних памфлетів, які міг би вигадати продажний письменник», «декадським богохульством проти мови», «памфлетом проти здорового глузду». Редакторам, мовилося далі, приписували те, що вони «перетворили мову давніх корифеїв філософії, яка ще недавно чарувала своєю магією, на підлий жаргон плебейської метафізики»; стверджувалося навіть, ніби в цій зграї молодих вандалів перебував автор скандального листка під заголовком «Пригоди Ісуса Христа» (les Aventures de J.-C.). Автори Décade палко заперечили й подали додаткові пояснення: «Наша асоціація, — казали вони, — утворилася майже дев’ять років тому, на початку II року. Нашою метою було саме протистояти цьому вандалізмові, цьому плебейському тону, цій зневазі до мови, до літературних принципів і взірців, тим вадам, які тоді панували — і в яких тепер нас наважується звинувачувати наш наклепник… Нас було шестеро… П’ятеро інших не занепали духом, La Décade виходила без перерви… Особливо в перші роки це була єдина літературна газета, яка захищала — з любов’ю і знанням справи — те, що новоявлені літератори сьогодні нібито захищають із партійних міркувань, по суті нічого в цьому не розуміючи… Мова і правила смаку завжди в ній дотримувалися, здоровий глузд був для нас нормою… Якщо французька філософія, яка зовсім не є метафізикою, а викрила вади заплутаної метафізики, — якщо вона все ж вважається «плебейською метафізикою», то ми визнаємо: це саме наша філософія. Ми були так далекі від того, щоб бути найманими письменниками, що не раз підтримували це видання без жодної матеріальної вигоди, принаймні для себе — лише з міркувань користі, яку воно могло принести, і щоб виправдати підтримку, надану нам друзями літератури, справжньої філософії та розумної свободи… Ми — не якесь товариство молодих людей, не «зграя вандалів»… Подібні забави (як Пригоди І. Христа) не відповідають ані нашому вікові, ані нашому характерові, ані становищу чи стану когось із нас. Якщо наш обвинувач, приховуючи своє ім’я, назве його, ми назвемо свої: серед них немає жодного, за яке порядна людина мала б соромитися». La Décade більше не поверталася до цього інциденту, і нам достеменно не відомі імена всіх шістьох її засновників. Однак ми знаємо Аморі Дюваля (Amaury Duval), якого Сент-Бев називає колишнім головним редактором, і серед постійних або випадкових співробітників — Іоахіма Лебретона, Селіса, Бужолена, Фор’єля (останній публікував цікаві статті про мадам де Сталь і Віллерса); Ораса Сея, передчасну смерть якого оплакував Ж.-Б. Сей; Туро, який писав про дослідження Кабаніса і Дестюта де Трасі; М.-Ж. Шеньє та Андріє, Б. де Сен-П’єра, чиї листи й промови публікувалися в журналі; Редерера, який сперечався про граматику з Домергом і захищав сучасну філософію проти Рівароля; Драпарно і Дюпона де Немура, Рішерана і Моро де ла Сарта, Біо і Гумбольдта, Салавіля і Рума, Батеншона, Дезрено та Еймара. Кабаніс надіслав до журналу важливого листа про доктрину вдосконалення; Кюв’є замислювався над тим, щоб зробити розбір книжки Віллерса.
La Décade жила досить тяжко. Часто наприкінці номера читач натрапляв на повідомлення про підвищення ціни передплати через величезне зростання вартості сировини, паперу, праці та гербового збору. Наприкінці 1798 року Директорія погрожувала її закрити, оскільки в політичних статтях, хоч і делікатно, критикувалися деякі дипломатичні дії, що мали найсумніші наслідки. Але становище стало ще складнішим, коли політична й релігійна реакція, заохочувана Бонапартом, успішно атакувала всі ті ідеї, які Décade взялася захищати. Ми вже згадували про образи, на які вона вважала за потрібне відповісти. У термідорі журнал Observateur des spectacles радить їй змінити назву. La Décade заперечує: «Ми тримаємося за цю назву не з духу опозиції до нинішніх смаків публіки, а тому, що вона відома як у Франції, так і за її межами, і її заміна могла б створити враження, ніби погляди редакції — або самі редактори — змінилися: «Журнал, що має бодай якусь репутацію, не може безкарно відмовитися від своєї назви»». Але коли Наполеон скасував центральні школи, секцію моральних і політичних наук і Трибунат; коли він почав убачати в «ідеологах» своїх найлютіших ворогів, La Décade уже не могла вільно публікувати погляди своїх авторів — і тим паче не могла далі виконувати ту місію, яку поставила перед собою.
Поки існувала La Décade, вона мужньо захищала філософію — таку, якою її розумів XVIII вік і якою її уявляли собі ідеологи. 10 вересня 1796 року вона анонсує поему «Вогези» Франсуа (де Нешато), який, тривалий час перебуваючи в ув’язненні й позбавлений своїх паперів, не переставав любити свою батьківщину й Республіку: «Прекрасний приклад, — пише журнал, — для тих, хто, все життя проповідуючи філософію… тепер її очорнює, зводить на неї наклеп, приписуючи їй усі жахіття, що осквернили Революцію, ніби Вольтер, Монтеск’є, Буффон, Гельвецій, Дідро, Д’Аламбер, Руссо, Рейналь проповідували злочин, оспівували розбій і звели вбивство в ранг заповіді!». Три місяці по тому, відзначаючи появу журналу Spectateur du Nord (Північний спостерігач), La Décade ставить запитання: чому віруючі твердять, ніби «огидна філософія XVIII століття» проповідує повстання проти будь-якої влади, зневагу до всіх обов’язків і забуття всіх почуттів, ніби вона навчила й надихнула чудовиськ, що спустошили Францію, ніби Робесп’єр, Колло, Лебон, Карр’є були філософами! З приводу брошури Крюзе-Латуша про філософську та релігійну нетерпимість La Décade нагадує, що філософія була однією з перших цілей люті революційного уряду: Марата паризькі виборці віддали перевагу Прістлі, бюст Гельвеція було розбито якобінцями. Кондорсе, Байї та Лавуазьє стали жертвами революційного уряду. Того самого дня (20 грудня 1797 року), коли La Décade повідомляє, що отримала стільки віршів на похвалу Бонапарта, що ними можна було б заповнити весь випуск, вона заявляє: «Революція, створена філософією, має бути нею ж і збережена». Вона знову звертається до книги Марата, де Локк, Кондильяк, Гельвецій та інші названі невігласами. Редерер захищає в ній філософію від нападок Ріва-Роля і нагадує, що Робесп’єр — якого подають як головного прислужника сучасної філософії — насправді був її хулителем і ворогом філософів, вважаючи їх не ким іншим, як честолюбними шарлатанами. La Décade відзначає промову Кюв’є, в якій той засуджує хрестовий похід, розгорнутий проти науки й філософії. Вона заявляє, що книга Про вплив філософії на релігію, підписана «офіцером кавалерії», належить людині, яка абсолютно не знає філософії й дуже погано розуміє Революцію. Вона вказує на те, що звинувачення у філософії та в прихильності до того чи того ліберального принципу або ідеї — це лише спосіб спершу їх висміяти, а потім надійніше заборонити, — особливо в той момент, коли виходить у світ «Атала» і обговорюється закриття центральних шкіл. Вона публікує промову Шеньє на захист цих шкіл і на похвалу XVIII вікові та його філософії. Потім вона повідомляє про книгу Муньє Про вплив, приписуваний філософам, франкмасонам і ілюмінатам на Французьку революцію: «Хотіли, — пише анонімний редактор, — об’єднати під спільною анафемою і справу просвітництва, і справу свободи… Вигадавши змови філософів…, хотіли покласти на філософію відповідальність за крайнощі Революції, тоді як її вплив виявився лише в її принципах, — аби зробити її однаково ненависною всім урядам і всім народам… Муньє розвінчав усі ці теорії й вивів із самої нашої історії та крізь наші суперечки цей піднесений зв’язок філософії і свободи, такий давній, як сама думка, і такий міцний, як розум». У цьому ж номері, повідомляючи про те, що Дежерандо був удостоєний премії Берлінської академії та обраний кореспондентом академій Женеви й Турина, La Décade додає: «Це, принаймні, доводить, що доктрина Локка і Кондильяка нині здобуває схвалення найосвіченіших наукових товариств Європи». Коли Деспаз надсилає абатові Сікару сатиру — літературну, моральну й політичну, — в якій він стверджує, що в XVIII столітті:
…безтурботний атеїзм, проголошуючи свої догмати,
Душить докори сумління, щоб підбадьорити злочини,
La Décade у відповідь цитує вірш Вольтера::
Якщо Бога не існує, його треба вигадати.
Із задоволенням вона відтворює слова Б. де Сен-П’єра, сказані в Паризькому ліцеї (16 брюмерa X року): «Кожен міркує відповідно до свого становища, своєї релігії, своєї нації — і особливо відповідно до свого виховання, яке надає перше й останнє забарвлення нашому судженню. Лише філософ співвідносить свій розум із всезагальним розумом Всесвіту — так, як ми звіряємо годинник із сонцем».
Повідомляючи, що питання «Чи буде Наполеон Бонапарт довічним консулом?» вирішено одностайно в департаменті Сена, La Décade зауважує, спираючись на каталог останнього Лейпцизького ярмарку, що: «Німці (і їхні книги тому доказ) і далі цінують науки, красне письменство й філософію!… Честь німецькій нації!». У рецензії на «Геній християнства» Женгене обурюється партійним духом, який надихнув нападки на філософію, звинувачену тепер у всіх бідах лише для того, щоб завадити добру, яке вона хотіла б принести; звинувачену навіть у тому, що вона згубна для справжніх жіночих принад, і що вона нібито не менш жорстока й кровожерна, ніж фанатизм! Існує своєрідна мужність, — каже вона в XII році, — публікувати сьогодні під заголовком Філософія важливий трактат із метафізики та граматики, маючи на увазі Основи філософії Монжена. Справді, мадам де Жанліс не лише звеличує часи Людовіка XIV, а й «із упертістю працює над тим, щоб принизити й очорнити пам’ять усіх тих, хто міг належати до того, що автор називає філософською сектою»; Вольтера звинувачують в атеїзмі, і суспільство залякують «поверненням часів невігластва й здичавіння»; Наполеона проголошено імператором у спадок, а Фуше знову призначено міністром поліції, відновленої після засудження Моро та його спільників!
Ось чому Décade так високо цінує філософів XVIII століття. Вона посилається на авторитет Локка, Гельвеція та Кондильяка, щоб стверджувати, що лише аналіз дає нам змогу з певністю проникнути до святилища науки. Вона хвалить Сікара за те, що той застосував до мистецтва навчання читання істини, відкриті Локком і Кондильяком. Щоб дати тим, хто вже захоплюється його працями, уявлення про характер Локка, Décade перекладає його лист до Моліне — взірець простоти й скромності; мадам де Жанліс відсилається до Громадянського правління. Андріє прославляє Локка у віршах; Дегерль вихваляє його в Сент-Сирі й ставить поруч із Беконом, Дюмарсе та Кондильяком. Саме на Локка і Кондильяка спирається Дорш, щоб привернути увагу до Канта, або Орас Се — щоб замислити працю про людський розум, або Лакруа й Біо — щоб пояснити поступ метафізики.
У серпні 1797 року Décade повідомляє про нове видання творів Кондильяка, яке налічуватиме двадцять два або двадцять три томи, і заявляє, що завжди з інтересом стежить за появою нових видань цієї елементарної праці, яка й досі залишається найкращою. Так само вона згадує про видання Повного зібрання творів Гельвеція, що містить нові матеріали, варті уваги філософів, і енергійно захищає його від нападок Лагарпа та тих, хто до нього пристав.
Вона сувора до Дідро, «який грубими висловами переказує брудні історії» в Жаку-фаталісті та Нескромних коштовностях, хоча й вважає Черницю вічним пам’ятником розбещеності монастирів і цитує Дідро як попередника Кабаніса, як наймогутнішого борця, якого можна протиставити противникам філософських засад. Проте вона з радістю повідомляє про посмертні твори Д’Аламбера, про переклад Ласалем Бекона — «цього великого чоловіка, якому філософія і науки будуть вічно зобов’язані». Щоб говорити про Монтеск’є, як це робить Лагарп, — на думку одного з її редакторів, — зовсім не обов’язково його читати. Сам Томас, завдяки своєму Маркові Аврелію та Досліду про похвальні промови, здається гідним бути поставленим поруч із Монтеск’є та Руссо. Що ж до Вольтера, Décade майже не згадує про нього, окрім уже наведеного вірша. Але щоб представити ціле століття — навіть у тому, що нині викликає найбільші суперечки, — вона говорить про «великого Маблі, який удостоїв Робертсона честі бути серед своїх критиків».
Кондорсе — один із філософів, до яких автори Décade виявляють найбільшу пошану й захоплення. Уже в III році вона подає відомості про його смерть; того ж року Женгене оголошує про Ескіз історичної картини прогресу людського розуму і не боїться поставити прекрасну завершальну сторінку цієї праці поруч із тим, що античні філософи залишили найпіднесенішого. Якщо 30 вантоза VII року редактор відділу «Внутрішні справи» говорить із певною зневагою, що лікарі «школи вдосконалення людського розуму» не замислюються над тим, що дев’яносто дев’ять сотих людей зовсім не є метафізиками й анітрохи від цього не потерпають, Décade, з приводу цієї статті, яка справедливо обурила деяких друзів філософії, вважає за необхідне — з огляду на свою назву, дух, який завжди нею керував, сталість і твердість її принципів — висловитися ясно й відверто:
«Якщо прихильники вдосконалення людського розуму й становлять школу, то вони аж ніяк не претендують бути докторами. У цієї школи був серед її головних представників один із найоплаканіших жертв варварства 1793 року, пам’ять про якого не має бути зневажена жодними образливими означеннями. Друзі його пам’яті, які дотримуються тих самих переконань, — це загалом досить розсудливі люди й добрі республіканці, щоб, навіть визнаючи за ними помилки, звертатися до них із великою пошаною… Якщо дев’яносто дев’ять сотих людей не є метафізиками й від цього не потерпають, вони, можливо, потерпали б іще менше, якби решта одна сотня — та, що покликана спрямовувати, просвічувати, управляти й підпорядковувати добрим законам інші дев’яносто дев’ять, — була б трохи кращими метафізиками; але не в старому значенні цього слова, а в дусі нової школи… Люди, обвинувачені в тому, що вони вірять у вдосконалення людського розуму в такій мірі, яку вони самі вважають важкою й зухвалою для визначення, — були першими, хто подумав, сказав і написав, що саме великі установи, здатні зворушити почуття й серце, — це те, чим насамперед слід займатися, якщо хочеш відродити народ. Їм боляче не лише від того, що їхній голос досі не було почуто, а й від того, що їм приписують цілком протилежну думку».
Після цієї статті Кабаніс написав у Décade прекрасного й примітного листа, в якому він водночас захищав філософію, що походить від Локка, Кондильяка, Гельвеція, і доктрину вдосконалення. Фор’єль зауважує, аналізуючи Літературу мадам де Сталь, що вона зводить більшу частину своїх міркувань, ідей та спостережень про минулий і теперішній стан людського розуму в царині знань до системи безконечного вдосконалення людського роду, прагнучи розвинути й підтвердити її. У другому виданні своєї праці мадам де Сталь писала, що, кажучи так, вона аж ніяк не мала на увазі мрій деяких мислителів про неймовірне майбутнє, а мала на увазі поступальний розвиток цивілізації в усіх станах і в усіх країнах. І редактор Décade стверджував, що ця думка, у такому формулюванні, була думкою всіх просвічених філософів за останні п’ятдесят років — як у сусідніх націях, так і в нас. Для Моро де ла Сарта XIX століття — це та епоха, яку окреслив Кондорсе, коли науки, ставши втіхою і провидінням людства, мають присвятити свої благородні зусилля зменшенню суми лих і примноженню блага, що його приносить цивілізація. Учення про вдосконалення, на думку Ж.-Б. Салавіля, було властиве всім філософам античності; його проголошували в останні століття всі письменники, друзі людства й ревнителі моралі. Це є здатність переходити від відомого до невідомого — і саме це приводить його до сумніву щодо принципу Локка і Кондильяка, які поміщають джерело або причину розуму в чуттєвості. Женгене різко докоряє Паліссо за те, що той називає філософію Кондорсе «філософізмом». Він нагадує цей начерк шедевра, який сам по собі вже є шедевром, — працю, завершену під сокирою катів, що заповнила останні миті життя, цілковито присвяченого пошукові істини, поширенню всього, що могло зробити людей щасливішими, роблячи їх кращими — Ескіз, цей пам’ятник сили розуму, що дивує, широти знань і поглядів, які вселяють пошану, та доброти душі, що зворушує.
Послідовники Локка, Кондильяка, Гельвеція та Кондорсе удостоюються не меншого визнання. Твори Кабаніса і Дестютта де Трасі, Вольнея і Дежерандо, Тюро і Дюпе, Сен-Ламберта і Лапласа, Лакруа, Франсуа (де Нефшато), мадам де Сталь, Рішерана, Андріє, мадам де Кондорсе та Ж.-Б. Сея, Шамфора і Бенжамена Констана аналізуються з ретельністю, щоб виразно виявити їхню значущість і оригінальність. Де Трасі й Дежерандо, Тюро і особливо Вольней, Кабаніс і Гара часто й захоплено цитуються.
Усі установи, пов’язані з філософськими доктринами XVIII століття або ж такі, що слугують успішним засобом їх поширення й пробудження до них симпатії, гаряче вихваляються. Décade повідомляє про відкриття Нормальної школи — «вінця величезної будівлі й вершини системи освіти». Вона вказує на курси, що там читаються, особливо на курс Гара. Женгене, з нагоди перекладу Прево Досвіду Адама Сміта, із задоволенням цитує перекладача, який мстить за наші Нормальні школи тій холодності й несправедливості, від яких це прекрасне закладення довелося страждати майже тією самою мірою. Газета виявляє не менший інтерес до центральних шкіл. Щороку вона публікує звіт про відкриття або початок занять у школах департаменту Сени та в низці інших департаментів; вона відзначає публічні іспити, що завершують навчальний рік, праці викладачів і учнів, обговорення, викликані організацією та існуванням цих шкіл. Вона повідомляє про подорожі під час канікул і анонсує конкурси на викладацькі посади. Вона жваво сперечається з тими, хто вимагає відновлення колежів, і з радістю відзначає, що в наших департаментах є таланти, здатні формувати уми молоді, і що не слід втрачати надію на успіхи народної освіти. Вона відстоює вимоги викладачів, наполягає перед урядом на виплаті затриманих жалувань і вказує, що в той час, як це питання розглядається, жалування представників народу було збільшено майже до дванадцяти тисяч франків на рік. У ширшому сенсі Décade цікавиться всім, що стосується народної освіти: вона повідомляє про відкриття курсів Політехнічної школи й вимагає, щоб для моральних наук було зроблено те саме, що й для фізичних, щоб була заснована школа, яка стала б розсадником, звідки черпатимуть професорів, адміністраторів, послів. У 1796 році вона публікує результати іспиту, на якому було прийнято 113 кандидатів із 304, і стверджує, що освіта у Франції була не такою занедбаною, як це зазвичай думають; вона наводить уривки з журналу, що його видає школа. Важливі статті присвячено народній освіті в період Установчих зборів, Законодавчих зборів і Конвенту. Повідомляється про створення Ради народної освіти, зазначаються й іноді аналізуються публічні лекції, що читаються в колишньому Ліцеї, у Республіканському Ліцеї та в Колеж де Франс.
Décade публікує загальний список членів Інституту й огляди праць кожного з класів; вона повідомляє про публічні засідання та про нагороджені праці. Так само вона знайомить читачів із працями Каїрського інституту та Берлінської академії; із заснуванням і часом із дослідженнями численних товариств, що виникли тоді в усіх частинах Франції й бажали, за прикладом Інституту, трудитися на благо поступу наук і літератури. Поява газет Єгипетська декада, Цизальпінська декада, Консерватор, Ключ від кабінету та ін., які переслідують ту саму мету, що й її власні редактори, на її думку, теж має бути відзначена для читачів.
Якщо у Décade й є уподобання у філософії, політиці, літературі, вона при цьому не є ані виключальною, ані нетерпимою. Завжди готові боротися з фанатизмом, її редактори розглядають атеїзм як своєрідну релігію, якої вони самі не сповідують, але для якої вимагають свободи. Із задоволенням вони відзначають, що було знято написи, нанесені в останні роки на фронтони храмів: «Це справді було скандально для католиків — читати над входом до місця, де вони здійснюють свої таїнства, такі слова, як „Розуму“, „Генію“, „Миру“ тощо. Відтоді як храми знову стали церквами, ці написи виявилися цілком недоречними». Вона вміщує цікаве листа, написаного з Філадельфії Роммом, агентом французького уряду в Сан-Домінго: «Я хотів перевірити, — пише він, — чи правда, що грубі народи Африки не мають жодного уявлення ані про Верховну Істоту, ані про духовність і безсмертя душі, і, нарешті, чи правда, що вони поклоняються тваринам і фетишам. Я був не стільки здивований, скільки зачарований тим, що в цих нещасних землеробів (мандугу на Гаїті) я знайшов найясніші уявлення про Бога, творця й хранителя всесвіту, про душу, поєднану з людським тілом за життя й таку, що через смерть переходить до безсмертя, про добрі душі, які тоді стають ангелами, і про злі, що перетворюються на демонів». Так само як вони вважають 21 січня подією великого політичного значення, вони вважають його сумним для філософії та людяності й запитують себе, чи не краще було б святкувати народження — народження Республіки першого вандем’єра — аніж смерть. Промова Бонапарта до солдатів Італійської армії здається їм піднесеною, і вони публікують деякі латинські, французькі, італійські, іспанські вірші, надіслані на його честь, так само як і вважають, що до 18 брюмера Республіка схилялася до своєї загибелі. Але при цьому вони енергійно захищають центральні школи й усі установи Конвенту. Вони скаржаться на те, що в Парижі повно емігрантів, які домагаються свого викреслення (зі списків), і з безсоромністю розраховують на успіх. Їм здається дивним, що Journal de Paris звинувачує членів Інституту в неповазі до уряду за те, що вони звернулися до глави держави «як до однаково любих, як і шанованих співгромадян», і нагадують у зв’язку з цим доповідь Люсьєна Бонапарта, на підставі якої в VIII році було заборонено Друг Законов (l’Ami des Lois) за те, що той обсипав насмішками й сарказмом зібрання людей, які прославляють Республіку своїм розумом і щодня розширюють межі людських знань. Нарешті, хоча вони захоплюються Сійєсом і стежать за ним із виразним інтересом до 18 брюмера, вони вважають, що після того, як він отримав як національну винагороду маєток Крон (із доходом у двадцять п’ять тисяч франків), такі форми нагород подають небезпечний приклад, дискредитують безкорисливість і зводять у чесноту багатство; що вони можуть перетворитися на звичку й на зловживання. Хіба не скажеш, що вони передбачили, як Наполеон скористається цим прийомом — прийомом, якому змогли протистояти лише небагато з тих, до кого він його застосовував?
Так, «Декада» публікує уривок і аналіз Курсу логіки Пінглена, який, заперечуючи погляди Локка й Кондильяка, «набув, розмірковуючи, права мати власну думку». Саме вона зберегла для нас лекції Мерсьє проти Локка й Кондильяка; вона ж уважає методичними, ґрунтовними, заснованими на нових фактах, на особистих спостереженнях, спростування, які робить Лебув’є де Мортьє Сікару й Кондильяку. І нарешті, саме вона говорить про ouvrage Доба, в якому вона вказує на нападки на Локка, Бонне й Кондильяка, і що ця праця справді стане в пригоді.
Жодна французька газета — і це одна з причин успіху «Декади» у Франції та за кордоном — ніколи не давала своїм читачам таких широких, різноманітних і точних відомостей про філософський, науковий і літературний рух. Ми це показали на прикладі Франції; для іноземних країн нам досить кількох рядків. Що ж до Англії, з якою в той період майже безперервно велася війна, і Америки, стосунки з якою загострилися з приходом Адамса до президентства, то вона повідомляє все, що може зацікавити літераторів, політиків, філософів.
Вона публікує лист із Неаполя про манускрипти Геркуланума, іспанські та італійські вірші, зокрема фрагмент поеми Gli Animali parlanti («Говорячі тварини»). Вона тримає своїх читачів у курсі праць Вольта, нагадує, з нагоди смерті Беккаріа, що його трактат було перекладено всіма мовами і що його ім’я ще довго буде в пошані в усіх друзів людства. З приводу публікації Творів В. Альф’єрі вона вміщує лист Бонафіде. Після спроби пов’язати Робесп’єра зі святим Фомою Аквінським — замість того щоб бачити в ньому учня Макіавеллі — вона повідомляє про переклад творів італійського філософа, виконаний Гюро. Саме в «Декаду» Мелендес Вальдес адресує свої Поеми як данину пошани Франції — твір, у якому вперше філософія заговорила в Іспанії мовою поезії.
Але особливо ретельно «Декада» інформувала про Німеччину. Завдяки відомостям, які вона нам надала, ми знаємо, що Канта у Франції дуже уважно вивчали ідеологи задовго до мадам де Сталь і Віктора Кузена. Так само вона викладає доктрину Галля того дня, коли повідомляє про відкриття Кюв’є нових скам’янілостей; вона знайомить своїх читачів із каталогом Лейпцизького ярмарку та лекціями в Єні, з ученням Сведенборга, з Мемуарами Берлінської академії, із забороною філософських творів у Відні, включно із самою Декадою, з листом Гумбольдта до Фуркруа, з діяльністю Геттінгенської академії тощо. Вона повідомляє і навіть аналізує переклади французькою, іспанською та італійською мовами Вертера; Повного театру Коцебу, виконаного Вейссом і Жоффре; Вільгельма Мейстера, Германа і Доротеї Ґете; Театру Шиллера і Лаокоона Лессінга в перекладі ван дер Бурга. Вона публікує переклади Клопштока (Цюрихське озеро), Рабенера (Засоби впізнавати за зовнішніми ознаками таємні почуття), Коцебу (Життя мого батька), Гердера (Мудрий суддя), Віланда (Оберон і Агатон), а також наслідування Віланду і Ґете, біографічне повідомлення і захист Віланда, анекдоти про життя Ґете, які Ж.-Б. Сей переклав із Monthly Magazine. Вона згадує Листування Лессінга з Глеймом, яке не може не становити інтересу, і може 1804 року (ан XII) заявити: «Ми в загальних рисах знайомі з німецькою літературою». Це «в загальних рисах» безперечно видасться надто скромним тим, хто, як і ми, із задоволенням зазирав у запилене й несправедливо забуте зібрання томів Декади.
Нарешті, вона приділяє увагу Копенгагенській академії та літературі Росії.
Декада дає нам не лише цінні відомості про ідеологів, про філософський, науковий і літературний рух, у якому вони брали участь, про вплив філософів XVIII століття; вона допомагає зрозуміти філософію, що постане після них. Прочитайте, наприклад, лист, який пан Літтре їй адресує, і помістіть його в той контекст, де він виник, — і ви набагато легше зрозумієте історико-філософську творчість нашого сучасника. Подивіться, як часто Декада згадує доктора Бурдена, і згадайте, що вона глибоко шанує Кабаніса та всіх, хто йде його шляхом: ви побачите, що доктрини Сен-Сімона й О. Конта, які посилалися на цього вченого, ім’я якого мало що говорило більшості сучасників, сягають ідеологів і або розвивають, або відтворюють, або доповнюють, або спотворюють їхнє вчення. І, нарешті, прочитайте рецензію на Життя законодавця християн без лакун і без чудес (20 жерміналя XI року), «яку жодна газета не наважилася згадати». У ній ідеться про одіссею Ісуса і про те, що в ній є надто людського: «Саме чаром красномовства й прекрасної зовнішності, добротою, доброчесністю без перебільшень, але незмінно стійкою, контрастом своєї доктрини з жорстоким законодавством Мойсея законодавець християн полонив Юдею». Хіба вам не здається, що ви вже читаєте рецензію на Життя Ісуса Ренана?
Продовження: Розділ II. Перше покоління ідеологів