Передмова й вступ до книги Франсуа Пікаве — «Ідеологи, нариси з історії ідей та наукових, філософських, релігійних теорій у Франції від 1789 року» (1891).
Усі розділи цієї книги (і PDF-версію) можна знайти тут (російською).
Примітки з оригінальної книги малоінформативні, і на сайті їх проблематично відтворити. Усі вони доступні у підсумковій PDF-версії книги.
Вступ.
Витоки ідеології у XVII та XVIII століттях
— I —
Декарт спробував позбутися всіх своїх колишніх поглядів, помістивши істини віри поза ними й понад ними, і, створюючи нову філософію, знехтував питанням про те, чи були до нього інші мислителі. І справді, як би не намагалися Фуше, Сорб’єр і Буайо, Лейбніц і Юе, Ожьє та захисники схоластики вбачати подібність між загальними доктринами Декарта і деякими теоріями Платона й Академіків, Демокріта й Епікура, Арістотеля і стоїків, Роджера та Френсіса Бекона, Перейри, Шаррона і Джордано Бруно, — усе ж, якщо дослідити, що він знав і чого не знав про філософів минулого, якщо проаналізувати його власне вчення, щоб визначити, що в ньому походить від схоластики, від філософії Відродження, від стоїків, скептиків і акаталептиків, можна дійти висновку, що, попри ці ремінісценції, філософія Декарта є по суті оригінальною.
Наступники Декарта нерідко прагнули йому наслідувати. Вони підкреслювали ті положення, в яких розходилися зі своїм попередником, і часом забували визнати, що продовжують його, лише послуговуючись іншими теоріями, які відігравали в їхній власній системі центральну роль. Надто часто також історики вважали, що філософський рух розвивається шляхом революцій, кожна з яких цілковито відкидає минуле й породжує систему, що перебуває в абсолютній опозиції до попередньої. Так, вони зображали філософію XVIII століття — помилково зведену до постаті Кондильяка — як сутнісно протилежну філософії Декарта, а філософію, що виникла у Франції на початку XIX століття, як реакцію проти філософії XVIII століття, як повернення до XVII століття. Але чи справедливо, принаймні щодо першої з цих двох точок зору, стверджувати, що філософія XVIII століття цілковито протистоїть філософії Декарта? Або, висловлюючись точніше, чи справедливо те, що Вольтер, Бюффон, Кондильяк, Ламетрі, Дідро, Д’Аламбер, Кондорсе, Кабаніс, Дестют де Трасі, Лароміґ’єр, Тюро та всі інші ставилися до Декарта і до його теорій так само, як сам засновник французької філософії ставився до своїх попередників та їхніх учень?
Вольтер зробив філософію Локка і фізику Ньютона модними у Франції; він глузував із вихорів, порожнього простору, миттєвого передавання світла, визначення матерії, вроджених ідей. Не раз він мстив Декарту за засудження «Англійських листів» і за відмову в привілеї, яку картезіанець д’Агессо надав «Початкам філософії» Ньютона. Але водночас Вольтер вважає його найбільшим генієм свого століття і гадає, що Декарт проклав шлях, який став безмежним, що він навчив сучасників міркувати й користуватися проти нього самого його ж зброєю. Він часто — надто часто, як сам визнає в листі до Мерана, — кепсько поводився з Мальбраншем, але той, на його думку, великий філософ, який передбачив філософію «прихованих якостей», увібравши в себе наймудріше й найістинніше, що дала античність, і який став би найбільшим, а точніше — єдиним метафізиком, якби, після того як у двох перших книгах він постукав у двері істини, зміг зупинитися на краю безодні. Навіть Спіноза його приваблює — як загадка, яку досі не розгадано, як найбільшого з тих, хто відстоював систему, в яку сам не вірив.
Для Мопертюї, прихильника ньютонівського тяжіння ще до Вольтера, Декарт — великий філософ, якому геометрія багато чим завдячує. Ламетрі вважає своїм обов’язком принести Декарту щиру сатисфакцію за всіх дрібних філософів, недоречних дотепників і жалюгідних мавп Локка, які замість того, щоб нахабно сміятися Декарту в обличчя, краще б усвідомили, що без нього філософія, можливо, й досі залишалася б у занепаді; він ставить йому за заслугу те, що той збагнув тваринну машину і першим цілком ясно довів, що тварини — це чисті автомати. Бюффон, який, за словами Флуранса, був пройнятий філософією Декарта, іде за ним у питанні про людський розум і дуже до нього наближається, коли говорить про тварин. Монтеск’є чудово схарактеризував у «Перських листах» оригінальність і плідність фізики Декарта; він захоплюється її загальними, незмінними, вічними законами, що діють без жодного винятку, з безмежним порядком, регулярністю та швидкістю в безмежжі простору. Схоже, що, розмірковуючи над теоріями Декарта, якщо не в самому Декарті, він знайшов свою знамениту формулу законів.
Французька академія у 1762 році запропонувала як конкурсну тему: «Похвала Декарту». Вольтер уже висловив усі свої критичні зауваги, Монтеск’є був мертвий, як і Мопертюї та Ламетрі; Кондильяк уже опублікував «Походження знань», «Трактат про системи», «Трактат про відчуття» і «Трактат про тварин». Попереднє слово до «Енциклопедії» та найполемічніші її томи були надруковані; Гельвецій уже чотири роки як був змушений зректися своєї книги «Про розум». Академія, яка вже раніше присудила премію єзуїтові Генару за «Промову про філософський дух», у яку той умістив захоплену похвалу Декарту, присудила премію Тома, чий стиль надто пишномовний, але який досить точно оцінює картезіанську філософію та її зв’язки з XVIII століттям.
Залишмо осторонь вірних картезіанців: Фонтенеля, який у 1752 році ще захищає вихори, не приймаючи при цьому картезіанської метафізики; кардинала де Поліньяка, що оспівував фізику й метафізику Декарта; д’Агессо, який спростовував Гоббса і відмовив у привілеї «Началам філософії» Ньютона; Террассона, котрий, як учень Декарта, розвиває доктрину, що відіграла у XVIII столітті найважливішу роль; Керанфлеша та низку мислителів, які, як переконливо показав месьє Буайє, заслуговують на прочитання всіма, хто прагне зрозуміти напрям думки XVIII століття. Але варто окремо зупинитися на деяких із тих, кого зазвичай подають як противників Декарта: на Кондильяку, якого вважають справжнім главою філософії XVIII століття, на Дідро і Д’Аламбері, які вихваляли Бекона, принаймні так само ревно, як Вольтер — Локка і Ньютона. Якщо проаналізувати вчення Кондильяка і те, що він говорить про Декарта або про картезіанців, можна побачити, що він зберіг у собі значно більше від картезіанства, ніж відкинув або змінив; що він залишився картезіанцем, сам того не цілком усвідомлюючи, бо був більше зайнятий тим, щоб підкреслити відмінність між собою та попередником, ніж тим, щоб указати, чим він йому завдячує. Відмінність між душею і тілом, теорії окказіоналізму, зв’язок ідей, метод і підміна спостереження над фактами гіпотезами або припущеннями — усе це показує в ньому філософа, який, можливо, намагався забути Декарта і Мальбранша, прочитавши їх, але все ж зберіг їхні найоригінальніші й найсуттєвіші положення. Він, утім, визнає, що ми багато чим завдячуємо Декарту; якщо він ставить Мальбранша нижче за Локка, то називає його одним із найяскравіших умів минулого століття, якому ніхто не може дорівнятися в ту мить, коли він знаходить істину. Він точно викладає першу частину «Етики» Спінози, не кидаючи в нього жодної образи, і з жвавістю критикує Лейбніца, але водночас захищає його від поверхових противників, які приписують йому грубі суперечності.
Дідро, рухливий розум якого почергово захоплювався стількома різними системами, вивчав у Декарта ті твори, які зазвичай читають найменш охоче; він робить із Бекона засновника сучасного еклектизму, а з Декарта — великого еклектика: «Геній, — каже він в іншому місці, — злітає орлиним летом до сяйливої істини, джерела тисяч інших істин, до яких потім повільно й несміливо пробереться юрба обережних спостерігачів; геній надихав Платона, Декарта, Мальбранша, Бекона, Лейбніца… Декарт був справжнім відновлювачем міркування, першим, хто привів до нового способу міркувати, набагато ціннішого, ніж сама його філософія, значна частина якої, згідно з тими самими правилами, яких він нас навчив, виявляється або хибною, або вкрай сумнівною».
Д’Аламбер зараховує до числа найбільших умів, яких людство має вважати своїми наставниками і яким Греція поставила б статуї, до числа великих людей, що здалеку, в тіні й мовчанні, готували те світло, яке мало поступово й непомітно осяяти світ, — Бекона, Декарта, Ньютона і Локка. Він розглядає Декарта і як геометра, і як філософа. «Те, — каже він, — що особливо увічнило ім’я цієї великої людини, — це застосування, яке він зумів зробити, алгебри до геометрії — одна з найширших і найщасливіших ідей, що будь-коли народжувалися в людському розумі, і вона назавжди залишиться ключем до найглибших досліджень не лише у високій геометрії, а й у всіх фізико-математичних науках». Як філософа, д’Аламбер вважає Декарта, можливо, таким самим великим, хоч і менш щасливим; однак, на його думку, науки завдячують Декарту аж ніяк не так мало, як твердять його противники: уже одного лише «Методу» було б досить, щоб зробити його безсмертним; його «Діоптрика» — це найвище й найпрекрасніше застосування геометрії до фізики, яке було здійснене до того часу; і навіть у його творах, нині найменш читаних, сяє полум’я генія. Якщо він помилявся в метафізиці, допустивши вроджені ідеї, то, принаймні, спонукав добромисні уми скинути ярмо схоластики, думок, авторитету; він, можливо, надав філософії істотнішої послуги, ніж усі ті, що їй надали її славетні наступники. І д’Аламбер завершує думку фразою, на яку, можливо, звернули недостатньо уваги: «Англія завдячує нам народженням тієї філософії, яку ми згодом отримали від неї».
Ці приклади, кількість яких легко було б збільшити, більш ніж достатні, щоб довести, що Декарт був відомий і цінований найвидатнішими людьми XVIII століття. Однак висловлювали думку, що в революційну бурю лише філософія Кондильяка уникла кораблетрощі, а ланцюг картезіанської традиції було відновлено лише Руайє-Колларом і Віктором Кузеном. Кілька характерних фактів покажуть, що картезіанська традиція тривала як під час Революції, так і після неї. 2 жовтня 1793 року М.-Ж. Шеньє представив Конвентові доповідь про перенесення праху Декарта до Пантеону: у супровідній доповіді промові він зараховує Декарта до числа тих дивовижних людей, які розсунули межі суспільного розуму і чиє вільнодумне натхнення стало надбанням людського духу. Він першим обійшов увесь коло філософії, з якого Кеплер і Галілей охопили лише частину, і надав усьому своєму вікові потужного й стрімкого імпульсу. Це — глибокий мислитель, який, так би мовити, установив смолоскип на дорозі віків, і чиє існування стало однією з віх в історії людського генія.
Приблизно в ту добу, коли переможна більшість Конвенту постановляла перенесення праху Декарта до Пантеону, один із членів меншості — Кондорсе, обвинувачений і оголошений поза законом, — у своєму вимушеному сховку писав «Ескіз історичної картини прогресу людського розуму». У ньому він окреслив — можливо, навіть краще, ніж д’Аламбер і Шеньє — роль Декарта в розвитку філософії та наук. Разом із Беконом і Галілеєм він утворює перехід від восьмої до дев’ятої епохи, але саме він надав розумові того руху, якого Бекон, зі своєю більш розсудливою філософією, і Галілей, із надійнішим методом, не змогли йому повідомити, — і він приєднав до царства розуму ту загальну філософію, яку Локк потім замкнув у її законні межі.
У 1796 році Інститут, більшість членів якого становили ідеологи, просив Раду П’ятисот виконати декрет Конвенту. Кабаніс у своєму першому «Мемуарі» нагадував, що помилки Декарта не повинні затуляти безсмертних заслуг, яких він зажив перед науками й людським розумом, і вітав його як одного зі своїх попередників. Тюро, у «Передмовній промові до перекладу Гарріса», означував «Міркування про метод» Декарта як початок справжньої й плідної революції в ідеях у Франції. Дестют де Трасі йде ще далі: він ставить Декарта вище за Бекона і не знаходить «у всій Великій Реновації нічого настільки ж точного, настільки ж глибокого і настільки ж справедливого», як чотири правила картезіанського методу. «Я мислю, отже, я існую» — це, за його словами, найглибша фраза, коли-небудь промовлена, і єдиний справжній початок усякої здорової філософії. «Логіка» і «Загальна граматика» панове з Пор-Рояля, послідовники Декарта, породили Локка. Тому Дестют де Трасі надає перевагу всій сукупності філософії Декарта — яка завжди ґрунтувалася на застосуванні досвіду й спостереження — перед філософією Лейбніца, в якій більше місця відведено уяві та здогадкам.
Якби хтось захотів точно й повно показати вплив Декарта на всіх тих філософів XVIII століття, чиє захоплення ним було таким живим, то необхідно було б визначити, якою мірою картезіанці сприяли створенню філософії Локка, підготовці поступу математичних, фізичних і природничих наук, які значною мірою живили філософську думку XVIII століття. Ми обмежимося коротким нагадуванням деяких доктрин, важливість яких у XVIII столітті ніхто не заперечує і які, безперечно, були передані йому Декартом та його учнями. Уся картезіанська школа — з Паскалем, Арно, Ніколем, Мальбраншем, Перро і Ла-Моттом — поєднує зневагу до минулого з вірою в майбутнє і надією на прийдешній поступ людства. Декарт, якщо обмежитися в цьому короткому огляді лише самим учителем, вірить, що можна знайти практичну філософію, «завдяки якій, пізнавши сили й дії вогню, повітря, зірок, небес і всіх інших тіл, що нас оточують, так само ясно, як ми знаємо ремесла ремісників, ми могли б використовувати їх так само для всіх тих цілей, для яких вони придатні, і тим самим стати ніби володарями й власниками природи… слід було б шукати в медицині засіб, здатний зробити людей загалом мудрішими й здібнішими… ми могли б звільнитися від безлічі хвороб, як тілесних, так і душевних, і навіть, можливо, від старечої немочі, якби мали достатнє знання їхніх причин і всіх засобів, якими наділила нас природа…; я знайшов шлях, ідучи яким, безумовно, можна досягти такої необхідної науки, якщо тільки цьому не завадять короткість життя або брак досвіду». У філософській і науковій царині Декарт запроваджує — за допомогою першого правила свого методу — свободу дослідження, яку XVIII століття поширить на сферу релігії та політики. Він надає виняткового значення методу й робить «Cogito, ergo sum» підвалиною науки; він чітко розрізняє духовний світ і фізичний світ та пояснює матеріальні й життєві явища за допомогою механізму. Нарешті, він шукає в медицині засіб, щоб зробити людей мудрішими й здібнішими, бо дух залежить від темпераменту та стану органів тіла. Мальбранш іде далі, і в тій частині «Пошуків істини», яка була такою улюбленою у XVIII столітті, він пояснює зв’язок ідей між собою через зв’язок слідів у мозку «який є не лише підвалиною всіх фігур риторики, а й незліченної множини інших речей, що мають найвищу вагу в моралі, політиці й узагалі в усіх науках, які стосуються людини». За її допомогою він пояснює пам’ять і звички. Через відмінності в будові мозкових волокон він пояснює інтелектуальні відмінності між чоловіком і жінкою, дитиною, дорослим і старцем; так само з їхньою допомогою — божевілля, вплив, який одні люди справляють на інших, віру в чаклунів і перевертнів, різні пристрасті, властиві молодим, сангвінікам і холерикам, старцям, меланхолікам і флегматикам, перенесення на речі, пов’язані з певним об’єктом, а також любов або ненависть, яку відчувають до цього об’єкта.
Отже, прочитавши — слідом за творами Декарта та його більш-менш вірних учнів — «Нарис» Кондорсе, праці Кондильяка, де він надає такої ваги зв’язку ідей, «Людину-машину» Ламетрі, твори Бонне, «Відношення між фізичним і моральним» Кабанісa, — ніхто вже не стане сумніватися в тому впливі, який справив картезіанізм на всі великі філософські твори XVIII століття, але постане запитання: які ж суперницькі впливи змінили це століття настільки, що воно стало неприйнятним для вірних послідовників Декарта?
— II —
Спекуляція, незалежна від теології, аж ніяк не є цілком картезіанською. Вона рухається в трьох інших напрямах, які іноді збігаються з картезіанством, але частіше від нього відходять. Одні, як і Декарт, радять сумнів, але аж ніяк не вважають «Cogito, ergo sum» надійною підставою для метафізичних тверджень. Вони відтворюють погляди давніх скептиків і акаталептиків або посилаються на Монтеня та Шаррона, які ніколи не мали такої численної читацької й прихильницької аудиторії, як тоді. Їх стає дедалі більше, і вони набувають дедалі більшого впливу: за Ла-Мотом Ле Вайє йде Юе. Для Бейля утримання від суджень є необхідним у всіх метафізичних питаннях, у яких ані теологи, ані філософи не можуть дати абсолютної певності. Але його праця не є суто негативною: вона вимагає терпимості, обмежує фізику сферою досвіду й імовірних гіпотез та відокремлює мораль від метафізики. Поруч зі скептиками інші філософи також сприяють підриву картезіанської метафізики. Бекон, навколо якого склалася легенда, така ж безпідставна, як і та, що раніше була відзначена щодо Декарта, — у XVIII столітті був звеличуваний і читаний, а в XVII — тверезо оцінений як красномовний помічник учених, які практикували експериментальний метод. Гассенді бореться з Арістотелем і Декартом, відроджує філософію Епікура й справляє вплив на Локка. Він є союзником як учених, так і скептиків — адже і ті, й ті виступають за досвід або спостереження явищ. Його філософія набуває дедалі більшого значення в міру того, як картезіанство зазнає гонінь, коли Мольєр і Берньє надають ученню своєї відомості як поет і мандрівник. Поруч із Гассенді стоять чисті епікурейці, що збираються в Нінон, в Отейї, в Нейї тощо; вони поширюють не стільки смак до досвіду, скільки мораль, засновану на насолоді або інтересі, якій Ларошфуко надає форми, вельми придатної для популяризації, тоді як Гоббс подає її з видимою суворістю, завдяки якій вона буде прийнята тими, хто схильний до раціонального міркування.
Учені спостерігають, експериментують, роблять висновки. Поступово вони відокремлюють встановлення явищ або їхніх законів від пошуку причин і від метафізичних спекуляцій. Астрономія — раніше за інші — отримує разючий розвиток, і її відкриття підривають від самого підмурку спершу систему Арістотеля, а потім, трохи згодом, — декартові вихори. Геометрія й алгебра, механіка та фізичні науки, природничі науки, що їх розвивають філософи й учені, досягають не менших успіхів: людина, за висловом Паскаля, опиняється кинутою між нескінченно великим і нескінченно малим, про існування яких давні навіть не здогадувалися. Як же вони могли дати метафізичне пояснення всесвіту, якого не знали? Довіра до наукового досвіду дедалі зростає, а недовіра до теорій, що пояснюють походження, природу, призначення всесвіту, в якому наука щодня відкриває невідомі явища й незнані закони, — дедалі посилюється.
Локк зберігає в Декарта, Гассенді та їхніх учнів передусім те, що в їхній системі користувалося особливою пошаною, і продовжує лінію Монтеня та Бейля. З ним філософія стає дедалі більшою помічницею наук, а психологія, логіка, мораль, політика й педагогіка стають на практичний і позитивний шлях. Тому він стає для XVIII століття тим провідником, на якого посилається майже кожен мислитель. Однак це аж ніяк не означає, що Декарт і його учні, філософи-емпірики, Гассенді, Бекон і Гоббс, скептики та вчені всіх напрямів не внесли — у різній, але значній мірі — свій вклад у народження тих теорій, сукупність яких становить те, що прийнято називати філософією XVIII століття.
— III —
Якщо Декарт не єдиний наставник XVII століття, то Кондильяк тим паче не єдиний метафізик, а тим більше — не єдиний філософ XVIII століття.
Скептицизм, учений або літературний, продовжує боротися з метафізичними розв’язаннями й разом із наукою сприяє тому, щоб вивчення явищ стало центром філософських пошуків. Астрономія стає дедалі позитивнішою. Математика продовжує свій поступ, хоча її успіхи поступаються успіхам фізики, влада якої над природою стає дедалі ширшою й упевненішою. Хімія — на першому місці від самого свого народження. Природничі науки, одночасно охоплюючи всі частини своєї великої царини, дробляться на безліч окремих дисциплін, кожна з яких займає сотні дослідників. Поки «Енциклопедія» фіксує результати, що невдовзі застарівають, сміливі уми — учені й філософи — спрямовуються на територію, яку вони відвойовують у метафізики. Філософія наук робить перші спроби, за допомогою гіпотез, у ту пору вельми слабко обґрунтованих, у Мопертюї, Бюффона, де Майє, Робіне та Бонне. Ще більше, ніж у XVII столітті, філософи тепер — це вчені, які розрізняють науку й метафізику та згодні приймати будь-яку систему, що дає нове й задовільне пояснення явищ, — аби потім відкинути її, щойно факти її спростують або з’явиться система плідна, простіша й ближча до феноменальної істини.
Беручи до уваги хронологію та розвиток доктрин, філософів XVIII століття можна поділити на три категорії: перша охоплює Фонтенеля, Монтеск’є та Вольтера; друга — їхніх послідовників; третя — іноземних філософів, які або запозичували ідеї у французьких мислителів, або передавали свої їм.
Фонтенель спонукає своїх сучасників вивчати науки й передає їм — разом із використанням методу Декарта — віру в прогрес і пошану до вчителя, любов до терпимості та виразну схильність до скептицизму. Монтеск’є, який звеличує Декарта й Ньютона, дає філософію римської історії та політичну філософію, на які згодом часто спиратимуться. Вольтер, оригінальніший, ніж це заведено вважати у нас, дедалі рішучіше відокремлює науку від метафізики. Він проповідує природну релігію, яку ґрунтує на почутті й ототожнює з мораллю. Завдяки йому Європа стає на бік терпимості, а Франція — на бік політичної свободи; філософія набуває пошани в теперішньому, але опиняється під загрозою в майбутньому.
Кондильяк — спіритуаліст і теїст, але феноменаліст (якщо вжити цілком сучасну мову, яка, не надто спотворюючи, підсумовує його метафізику), застосовує аналіз до вивчення історії, політичної економії, граматики й математики. У психології він намагається систематизувати явища, які, після того як здавалися останнім словом науки, вже не можуть бути прийняті, хоч чимало деталей і заслуговують на збереження. Вовенарг, якби прожив довше, міг би бути, як сказав Сент-Бев, лаконічним, елегантним і блискучим Локком, із висотами душі, невідомими тому. Навпаки, Ламетрі виводить із наукових знань матеріалізм — то декартівський, то стоїчний.
Бюффон, який разом із Ліннеєм привернув увагу до природничих наук, філософськи сходить до Лейбніца й Арістотеля: природа, на його думку, рухається від одного виду до іншого через непомітні градації, від одного роду до іншого — через ледь вловимі відтінки. Де Бросс, його друг, викладає у своєму вченні про механічне походження мови теорію, почасти епікурейську, але здебільшого оригінальну.
Д’Аламбер пояснює генеалогію наук, пише філософську історію поступу людського духу й у «Елементах філософії» замінює стару логіку й стару метафізику філософією математики та фізики, а також мораллю, граматикою й мистецтвом робити припущення. Дідро спершу твердить, що доброчесність неможлива без релігії, а потім його твори засуджують до спалення як безбожні. Він хотів би, щоб вивчали сліпих і глухонімих, аби просунути пізнання людини; він відводить філософії та історії філософії значне місце в «Енциклопедії». Деїст, згодом радше пантеїст, ніж атеїст, а невдовзі — матеріаліст, він у різний час по-різному підходить до більшості питань, що стосуються філософії наук і метафізики. Де Жокур, його співавтор, вивчає Лейбніца; абат де Прад захищає знамениту дисертацію, яка показує, якою тоді була сила філософського впливу.
Гельвецій викладає мораль, засновану на інтересі, укладає «Катехізис чесності» й пояснює нерівність умів різницею виховання. Щоб усунути цю нерівність, він пропонує замінити давні мови й поезію — національною мовою, фізикою, математикою та фаховим навчанням; богослов’я і схоластику — метафізикою, заснованою на спостереженні. Матеріалістичні й атеїстичні тенденції Гельвеція заперечує Руссо, який надає природній релігії, оспіваній Вольтером, більшої суворості, але меншої широти й терпимості. Слідом за Монтеск’є він окреслює політичну філософію, у якій, як справжній картезіанець, виводить із ідеї суспільства абсолютні принципи, що виражають умови, необхідні для його існування. Слідом за Локком і Гельвецієм він створює теорію виховання. І хоча він апріорно конструює «природну людину», він чудово розуміє, що такі мислителі, як Монтеск’є, Бюффон, Д’Аламбер, Дідро, Кондильяк, вивчаючи людину в цивілізованих країнах і серед дикунів, змогли б відкрити цілком новий світ.
Гольбах — матеріаліст, фаталіст і атеїст — бореться з теологами й метафізиками, як із природною релігією, так і з релігіями об’явлення. Він узагальнює, розширює, доповнює й систематизує заперечення Гоббса, Бейля, Спінози, Толанда, Коллінза і прагне заснувати мораль, законодавство, політику, виховання — на фізіологічному вивченні людини. Його співвітчизник Грімм за поглядами на мораль і політику досить близький до Гоббса, але в метафізиці він — рішучий скептик. Навпаки, Тюрго, з яким, як здавалося на мить, революція могла б здійснитися мирно, звеличує блага християнства. Одночасно з Д’Аламбером він указує на поступальний розвиток людського духу й виразніше, ніж Гельвецій, передбачає закон трьох стадій у тому, що в ньому є безсумнівним. Як прихильник терпимості, подібно до Вольтера, він захищає її винятково вагомими доводами. Як спіритуаліст, він відрізняється від Кондильяка з експериментального погляду, визнаючи шосте чуття — внутрішнє або вітальне — і схиляючись до думки, що сприйняття відстані дається нам усіма чуттями. Як метафізик, він пише статтю «Існування», якою в різний час захоплювалися Кондорсе й Кузен. Як економіст, він примиряє, доповнює й застосовує теорії Кене та Гурне. Йому протистоїть Неккер, який водночас критикує проєкт, висунутий Гельвецієм і Гольбахом, Вольтером і Д’Аламбером, — створити суто моральний катехізис, у якому не було б місця релігійним ідеям.
На противагу економістам Маблі, Мореллі й Дом Дешан вимагають скасування власності та виступають за спільність майна, а також, навіть, жінок.
— IV —
У XVIII столітті для розуму вже не існує меж. Французькі філософи перебувають у тісному контакті з філософами Німеччини, Швейцарії, Англії, Італії — вони передають ідеї та отримують їх натомість. У Німеччині Форми виправляє Руссо й звеличує Декарта; Меріан радить тим, хто працює над природничою історією душі, вдаватися до спостереження й досвіду та замислюється над психометрією, тобто мистецтвом вимірювати душі. Бособр вивчає божевілля, сни, передчуття, невиразні ідеї, ентузіазм; д’Аржан іде слідами Бейля й Гассенді; Льо Кат прагне доповнити Кондильяка своїм «Трактатом про відчуття і пристрасті загалом». Вегелен перекладає Д’Аламбера; Ламберт продовжує Лейбніца й передбачає Канта; Луї Ансійон полемізує з Вольтером і Юмом, хвалить Локка, але водночас повертається до Лейбніца; Енгель зводить ідею сили до nisus, прагнення, до м’язового чуття. В університеті Страсбурга вивчають Бонне й Мопертюї, Канта й Юма, Кондильяка й Д’Аламбера.
У Швейцарії Бонне, подібно до Кондильяка, уявляє живу статую, бере до уваги, як і Тюрго, органічні відчуття і, як де Майє, Бюффон та Робіне, викладає трансформістські теорії. Його друг Лесаж був учителем Сенеб’є та попередником Прево. В Італії йдуть за Кондильяком, перекладають Гельвеція; Беккаріа й Галіані надихають французьких філософів та економістів. Так само французькою мовою перекладаються праці Берклі, Юма, Робертсона, Адама Сміта, Гартлі, Ріда та ін. Самі Юм, Сміт, Дугальд Стюарт не раз приїжджають до Франції; Вольтер, Монтеск’є, Гельвецій, Руссо їздять до Англії; Бентам посилається на Гельвеція, Рід відтворює Буфф’є.
Після імен варто нагадати й про доктрини, дотримуючись розділів метафізики, прийнятих у наших навчальних планах. У XVIII столітті обговорюється об’єктивна цінність знання та існування зовнішнього світу. Розглядаються питання природи, матерії й життя, викладаються та критикуються матеріалістичні й спіритуалістичні доктрини. Із захопленням і часом із глибиною обговорюються існування Бога та природна релігія. Проблема зла породжує цілу літературу. Стверджується й заперечується безсмертя душі, стають на бік або фаталізму, або свободи волі. Ніколи питання про джерело ідей не обговорювалося так гостро. Як же можна стверджувати, що Кондильяк — перший і чи не єдиний метафізик XVIII століття?
Але й це ще не все. Тоді ж починається філософія математики, філософія фізичних і природничих наук. Розпочинається праця над створенням експериментальної психології, яка ще не завжди відокремлена від метафізики, фізіологічної психології, а також зоологічної, патологічної й етнографічної. Граматика співвідноситься з психологією та філософією мови. Розвиваються філософія історії, політична економія та політична філософія. Мораль, педагогіка й естетика прагнуть оформитися як самостійні науки, історія філософії та наук набуває дедалі більшого значення.
Науки й філософія тісно поєднані: не існує жодної сучасної теорії чи гіпотези, яка не була б або викладена, або передбачена, або підготовлена у XVIII столітті. Рух захоплює навіть тих, хто, здавалося б, мав би йому протистояти: професорів Сорбонни та єзуїтів, доктринерів і ораторіанців, священників і сулпіціанців. І щоб завершити цей начерк століття, нагадаємо, що Мармонтель, засуджений за своє теологічне зухвальство, аналізує «Органон» і захищає Арістотеля від Пор-Рояля; що бенедиктинці починають «Літературну історію Франції», над якою глузує Вольтер, але яку продовжать Жіньєне, Дону, Фор’єль, Літтре й Ренан; що Рей-Режіс викладає 1789 року теорії, за допомогою яких згодом боротимуться проти всієї філософії XVIII століття.
Продовження: Розділ I. Ідеологи, їхні політичні та приватні, університетські, наукові й літературні зв’язки