Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Решту авторських статей можна прочитати тут
Неймовірна убогість книги Мюссе «Сповідь сина віку» (1836) просто вражає. Ні, я визнаю, що книга написана непогано, мова її написання дуже поетична, і в цьому плані я поставив би її навіть вище, ніж Віктора Гюго. А вступний розділ книги про «світову скорботу» молоді після падіння Наполеона — вище всяких похвал. Але в усьому іншому ця книга — просто катастрофа. Я міг би порівняти цей твір із раннішим «Адольфом» (1807–16) Констана або з «Вертером» (1774) Ґете, і вони справді подібні, але це було б надто довгим відступом, тож не стану. Скажу лише, що ця поглиблена версія «Адольфа» і «Вертера» виявилася набагато гіршою за обидва, хоча автор і намагався згладити неприємні моменти. Те, що я зараз пишу, — це не повна рецензія, не серйозний огляд, а лише моє особисте враження.
Суть цієї книги в тому, що Мюссе розійшовся після стосунків із Жорж Санд, і тому зненавидів світ, жінок і власне життя (звідси й його особистий песимізм). Твір по суті має одну головну тему — що всі жінки повії. Але при цьому, що парадоксально, роман вважається своєрідним «прости» на адресу Санд. Попри тематику, важливішою ідеєю твору є критика звичаїв сучасного світу. Головний герой (по суті протеже самого Мюссе) — людина огидна й безпринципна. Він марнотратник життя і гедоніст у найгіршому значенні цього слова, настільки поганому, що навіть я сам, як епікуреєць, який вважає вульгарністю виправдовувати Епікура й ліпити з нього аскета, і все ж навіть для мене цей персонаж виглядає просто до смішного нікчемним. Звісно, герой намагається опиратися й постійно ловить себе на думках про те, як низько він падає, але падати від цього не перестає. Спочатку він ще був нібито романтиком, який вірив у вічні ідеали, зокрема ідеали кохання, але зрада його першої коханої занурила його в усі тяжкі. Розгульне життя франта й «денді» назавжди зіпсувало його характер, і навіть подальше спокутне життя в селі не змогло його вилікувати (хоча ефект усе ж тимчасово справило). Було б погано, якби автор зробив цього героя чудовим прикладом; це зробило б книгу поганою вже тільки з ідейно-філософського погляду. Але ще гірше те, що автор змальовує такого гротескного персонажа, щоб дати йому критику й кинутися в іншу крайність! Причому робить він це нещиро, бо, обрисовуючи персонажа й смакуючи всі його вчинки в деталях, аж ніяк не скажеш, що головний герой Мюссе не до вподоби.
Так, це черговий твір, де міста розбещують, а села зцілюють. Це чергове ниття про те, що буржуазія — потворний клас суспільства, а її етика, етика епікурейська за своєю суттю, — гірша за сатанізм. Врятувати героя роману може лише віра в якийсь світлий ідеал. Це міг би бути навіть ідеал комунізму, але оскільки автор не був надто радикальним, то йому підійшов простий ідеал Христа. Сільське життя, доповнене правильно зрозумілим християнством, — ось ключ до спасіння душі (у цьому плані Мюссе близький до Гюго). Але книга погана не тому, що пропагує християнство й засуджує гедонізм. Це лише головна фабула, причина проблеми. Книга погана тому, що її ліричний герой, якому за логікою речей потрібно намагатися співпереживати, — маніяк, що чинить психологічний терор над своєю коханою. Нам, звісно, намагаються сказати, що все це дуже погано і що так не можна робити, але суть твору саме в тому, щоб зануритися в цього персонажа й відчути його. До того ж цього персонажа нібито виправдовує «хвороба віку», та сама похмура меланхолія, той самий розбещений гедонізм, який нібито зіпсував чистого душею героя-романтика. Та й автор змальовує його радше щирим ідіотом, ніж продуманою скотиною. Він намагається виправдовувати його тим, що той відчуває «по-справжньому». Насправді ж ми, на жаль, бачимо продуману скотину, яка навмисне знущається і зі своєї жертви, і з терпіння читача. Його різкі перепади настрою неможливо оцінити інакше, як форму шизофренії. Але автор щиро не розуміє, що змалював не просто зіпсованого персонажа, а натурального маніяка, і тому намагається сказати, що це й є «норма» чуттєвості, просто його герой ну зовсім трохи перегнув.
Отже, герой роману ніби й негативний, а ніби й не зовсім. І крім як стежити за його думками та вчинками, нам не залишається нічого. Інші герої там майже відсутні. По суті є лише кохана-жертва та друг-гедоніст, як приклад поганого впливу.
Ця книга навіть чимось нагадує мені римського письменника Ювенала. Він теж був типовим сином віку, але багато скаржився на звичаї сучасників і вихваляв звичаї дідів (як еталонний приклад критики буржуазного світу Ювенал використовує того ж Гюго). Так само і Мюссе. Його герой, навіть коли «грішить», — сам себе засуджує, а разом із собою — всю епоху. Його герой наприкінці книги навіть здобуде спокуту і повернеться в лоно християнської віри. Попри те, що всі 100% його вчинків — цілковито аморальні, з якого боку не подивися. Як і Ювенал — він виглядає глибоко брехливим лицеміром. Як і Ювенал — він просуває глибоко консервативну ідеологію. Як і Ювенал — він бере на щит «лівих» для критики буржуазії. І все це вкотре показує глибоку спорідненість лівих і консерваторів.
Мюссе, до речі, був членом майже лівого гуртка, який у 1830-х роках очолював Гюго. У цьому гуртку також фігурують такі постаті, як Олександр Дюма і критик Сент-Бев. Я навіть провів мінімальну розвідку щодо обох і виявив, що ці письменники теж надихалися «Вертером» і «Адольфом», теж писали драми про стосунки, де неврівноважені ліричні герої займаються дурницями й закінчують самогубством (або вбивством дівчини). При цьому Дюма навіть брав участь у повстанні 1832 року (ті барикади, які описувалися в «Знедолених» Гюго), а Сент-Бев був близький до «ідеологів», після чого став сен-симоністом і залишався лівим до кінця свого життя. Здавалося б, це радикальніша, ліберальніша версія Мюссе. І байдуже, що стиль і тематика їхніх творів подібні, а герої — божевільні маніяки.
Але навіть Сент-Бев виявився відкритим критиком епікуреїзму. Як і Гюго, він перебував під впливом християнського соціалізму Ламенне, але ще й любив консервативний англійський романтизм Вордсворта і Кольріджа, останній із яких узагалі був популяризатором украй консервативного анти-епікурейського німецького романтизму Шлегелів. Він наводить імена Дідро, Кондильяка, Гельвеція, Гольбаха тощо, і навіть хвалить їх! Але тут же засуджує за крайнощі. А таких діячів, як Ламетрі, він узагалі соромиться. Слово «епікуреєць» він уживає переважно як синонім поганої людини, і теж скаржиться, що його вік заражений цією «хворобою». Вихід він так само бачить у правильно зрозумілому християнстві. І це об’єднує всіх діячів гуртка «Сенакль», хай Мюссе й ліберал, Сент-Бев прогресист, а Гюго радикальний соціаліст: усе одно всі вони виявляються християнськими соціалістами, тією чи іншою мірою, і всі вони звинувачують Епікура в торжестві буржуазії та занепаді моралі.
Наприкінці 40-х Сент-Бев пише навіть, що по суті Шатобріан — «людина епікурейських схильностей», «пересичений скептик». Загалом він один із небагатьох, хто критикував Шатобріана й відмовляв йому в винятковій важливості для літератури Франції. Цю працю потім прочитав Маркс і повністю підписався під нею. Тобто негативне ставлення до когось, у цьому разі до Шатобріана, обов’язково має супроводжуватися звинуваченнями в епікуреїзмі. Ось кілька цитат Сент-Бева:
- «Епікуреїзм, але епікуреїзм полум’яний, пристрасний, непослідовний — такою є надто часто практична релігія нинішніх літераторів, і кожен із нас — на жаль! — у цьому так чи інакше винен».
- «Я був щиро радий, знайшовши в цьому ж творі судження про Ламетрі, що свідчить про те, що Дідро, як видно, дещо забув власні крайнощі в галузі моралі та філософії і, більше того, ставиться з відразою та явним осудом до матеріалізму аморального, розбещувального».
При цьому, до речі, Сент-Бев прямо називає Стендаля епікурейцем, що й треба було довести, бо ми вже писали про це в окремій статті. У цей період творчості він якраз не любить Стендаля (хоча й Сорель, герой книги Стендаля, той ще хворий чоловік, прямо як у Мюссе та їхньої компанії, тож, по суті, вони всі мало чим відрізняються одне від одного). І це ми ще говоримо про персонажа, який особисто знайомий із Дестютом де Трасі, вважав себе частиною групи «ідеологів», був прогресистом лівих поглядів і звернув увагу на філософію Просвітництва! Що ж тоді казати про Мюссе, який навіть абстрактне Просвітництво робить винуватцем морального занепаду Франції!
Якщо додати сюди наші огляди на філософську складову в творчості Стендаля, Гюго та Ежена Сю, то можна сказати, що в нас уже майже готова стаття про ставлення до Епікура у французькому романтизмі.