Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Це серія нотаток різного часу, написаних у 2023–24 рр. з різних питань філософії.
Решту авторських статей можна прочитати тут
У коментарях телеграм-каналу Марини Бурик знову стався сплеск ідіотизму. Тварини виду людина знову самостверджуються, але вже не коштом інших тварин, а коштом машин. Оскільки машини не можуть виходити за межі своєї програми, не можуть ставити власні цілі й суперечити собі (!), то вони не люди. Це дуже глибокодумно — просто взяти реально наявні машини на цей момент і констатувати очевидний для всіх факт. Але коли говорять про те, що «людина-машина», і що мислення можна реалізувати за допомогою апаратури, то завжди говорять про потенційну можливість. І при цьому спростовувачі здібностей машин ніколи не говорять про це, а завжди говорять про якийсь уже наявний примітив. Це приблизно те саме, якби ми сказали людині в XVI столітті, що залізна труба, з якої з боків стирчать ще дві труби, навіть без жодного пір’я, не махаючи ними вгору-вниз, зможе полетіти. Вам би сказали, що це безумство, і послалися б на природу органічного світу, на тих самих птахів. І це було б слушно, у той момент. Але цілковито хибно в перспективі.
Сам би я сказав, що, звісно, річ не в тому, що машини не суперечать собі й не ставлять собі цілей. Головна проблема радше в двох інших речах: по-перше, вони не можуть зі свого досвіду робити принципово нових умовиводів, не можуть перепрограмовувати свою логіку пізнання «на ходу». І по-друге, що найважливіше, вони поки що не здатні обробляти стільки ж інформації, скільки й ми, шляхом поділу її на сотні автономних каналів (як, наприклад, просто зараз відбувається травлення або дихання, якими ми свідомо не керуємо, і багато іншого). Головна проблема машин у тому, що вони справляються з обсягами завдяки потужності заліза, тобто швидкості обробки даних. Але ці дані шикуються в чергу й проходять через невелику кількість каналів, і кожну ідею машина обробляє відокремлено. Ми ж, навіть якщо говорити про банальний зоровий досвід, сприймаємо одразу все, що бачимо, навіть якщо не фокусуємося на цьому й не думаємо про щось конкретне. І все це мозок не відкидає задля економії, а теж обробляє, причому не по черзі, а одразу все.
Іншими словами, машини мають отримати процесор, здатний до такої ж багатозадачності, як і мозок. А поки що ми рухаємося радше до того, щоб прискорити ті процеси, які машина й так уже виконує. І, не змінюючи суті її роботи, змінюємо лише форму обробки даних (ускладнюємо ланцюг послідовності обробки). Я, звісно, і сам тут сильно спрощую й не є фахівцем. Але замість того, щоб працювати в цьому напрямі або хоча б думати про подібні альтернативи, «передові борці за все прогресивне» просто констатують, що Божественна Людина крутіша за тварин і крутіша за машини.
Див. також допис про це: «Що означає бути півнем?» (2018).
Про теорію архетипів
До речі, раз уже ми зачепили одну важливу тему про природу філософії (див. кінець цієї статті) і поставили під сумнів її важливість. І раз в іншому місці можна побачити, що адепти Бурик не просто перебільшують значення філософії, а навіть кажуть, що вона буквально втілилася в Гегелі та Марксі. То варто сказати ще трохи й про це. Нехай філософія — це, як ми сказали, лише історія наших помилок. Уже тому вона необхідна для вивчення, щоб знову не припускатися помилок. Але в неї є й інші функції. І тому зовсім відмахнутися від філософії людство, мабуть, не зможе ніколи. І раз це так, то з нею доведеться рахуватися. Але перш ніж скажемо про ці функції, треба розібратися з тезою про вічний розвиток і/або зупинку. Зупинка філософії на Гегелі смішна навіть не тому, що філософія вічно розвивається, бо «має» розвиватися. Ні, усі постулювання нескінченностей — не більш ніж наші домисли. Немає жодних гарантій, що розвиток буде нескінченним, і немає жодного «обов’язку» у філософії перед вигаданими нами «законами». Тому я згоден, що принципова зупинка (тобто «досягнення істини») в деяких речах цілком можлива. Але у випадку з філософією я й сам вважаю, що вона розвиватиметься «нескінченно». Тільки це не зовсім «розвиток» і не зовсім лінійний, та й узагалі він скінченний, якщо скінченним виявиться існування розумного виду істот на Землі.
Але все ж таки, доки є люди, буде й філософія, і будуть також постійні суперечки між різними філософами. Усе тому, що філософія — це породження психології, а різні люди схильні до різних речей. Наприклад, завжди будуть романтики, завжди будуть класицисти, завжди будуть матеріалісти й ті, хто вірить у щось вище. І вони сперечатимуться одне з одним про те, чий світогляд кращий або гірший. Це схоже на давні уявлення про темпераменти або на сумнівну теорію соціоніки. Але якими б спрощеннями не були ці сумнівні концепти, у них є частка правди, яку кожен із нас спостерігає щодня. Люди типологізуються, навіть самі для себе створюють субкультури тощо. Створити цілком однаково вихованих людей — неможливо.
А якщо так, і якщо різні люди створюють різні світогляди, а в цій «різності» спостерігаються сталі повтори, — то можна виокремити певні «природні» типажі. Реальне існування цих типажів стає причиною того, що в історії філософії існують постійно відтворювані позиції, кілька традицій думки (їх більше, ніж дві). Я часто в побуті називаю це словом «архетипи». І ось у цьому й полягає ще одна користь філософії. Вона дає змогу виявити свій архетип на кожному етапі історії, і це допомагає нам швидше пройти етапи становлення в тому амплуа, до якого ми більше схильні. Щоб не винаходити все з нуля, сучасний платонік може відкрити Платона або Декарта й заощадити силу-силенну часу.
Чи всі архетипи рівні між собою? Я так не думаю. Але навіть якщо вдасться довести, що лише один набір ідей є єдино правильним, — це не скасує того, що люди відчуватимуть по-різному й відстоюватимуть свою картину світу. І тому неможливо уявити, щоб навіть людина, яка висловила істину, «остаточно» припинила всі суперечки. Але зберігати свій «архетип» і передавати традицію нащадкам — це все одно корисна річ. І останнє. На запитання, чому кількість традицій думки ніколи не перевищує десятка, хоча люди могли б створювати куди більше комбінацій із різних ідей, я відповім, що вся річ у послідовності. Не всі ідеї можуть поєднуватися достатньо несуперечливо, щоб не почуватися дурнем (а ніхто не хоче такого для себе). Тому люди намагаються створювати бодай у першому наближенні розумні системи поглядів. Фундаментальних питань не так уже й багато (і найчастіше є лише два варіанти їх розв’язання). Це вже сильно обмежує кількість можливих комбінацій. У своїй історії люди намагалися створювати різні комбінації, але зрештою найстійкішими виявляються лише кілька, і саме вони стають класичними зразками, або архетипами.
Це так само легко зрозуміти, як і те, що різні люди, які живуть у різних умовах, із різною флорою та фауною, жодним чином не пов’язуючись одне з одним, — винайшли схожі знаряддя праці, схожі промисли, схожу бойову зброю. Якщо йде дощ, люди по всьому світу винаходили дах і водовідвід. У всіх нас однакові потреби, в усіх нас однакові інструменти (руки, ноги, зуби тощо), і тому виходять дуже схожі результати. І так само в усіх нас однакові засоби пізнання (органи відчуттів і мозок). Хіба дивно, що люди створюють, хочуть вони того чи ні, вкрай подібний і постійно повторюваний набір розумових продуктів?
Див. також допис про це: «Навіщо потрібна філософія?» (жовт. 2023).
Якщо теорія філософських архетипів, яку я розробляю, справді працює, то зовсім неважко зрозуміти, як у СРСР було можливим розвиток суто ідеалістичної філософії за формального дотримання всіх догматичних нормативів. Якщо люди не відрефлексували філософію саме в такому сенсі, то вони керуються радше своїми базовими інтуїціями й навколо них наново вибудовують свій «архетип». Цілком несвідомо. Люди справді можуть вірити, що вони марксисти (адже вони виросли в середовищі, де будь-який «немарксизм» — апріорно порочний, а вони ж хороші люди, не якісь виродки). Але так само, як і в будь-якому іншому суспільстві, для деяких було вкрай важливо зберегти все «світле й піднесене», усе «тонке й глибоке», зокрема й свою особливу душу в усій її специфіці. Зокрема важливо було й захищати право на радість бути людиною, певною особливою істотою на тлі всіх інших відомих істот. Ця інтуїція проривається незалежно від того, живеш ти в СРСР чи в Давній Греції. І їй можуть протистояти також і різні скептики. Відрізнятиметься в цих суперечках лише форма, лише слова, якими та чи інша позиція відстоюється. Тому й у суворому монашому ордені Середньовіччя завжди знаходиться хтось, хто навіщось таки перепише Лукиана або пердючу жартівку Арістофана, завдяки чому вони збереглися до наших днів. Зберігаючи всю благопристойність, усю формальну відданість християнству, різні групи могли захищати як суворий аскетизм, так і тілесні насолоди. Як суворий індивідуалізм, так і форми утопічного соціалізму.
Тож сам факт існування «ільєнковців», «деборінців», «механістів» і «богобудівників» — радше ілюструє, що теорія архетипів працює так, як і має працювати. Якщо ніша звільняється, її неодмінно займуть нові люди, які просто переформулюють стару позицію (див. соціологію філософії Р. Коллінза). Єдине, що мені в цьому не подобається, — це те, що ми реально до цього пристосовуємося, ніби до якоїсь зовнішньої сили (хоча радше вона внутрішня), замість того, щоб взяти долю у власні руки. Замість того, щоб усвідомити ці типажі, їхні реальні передумови, і спершу оцінити самі передумови, а вже потім усе те, що вибудовується над ними як виправдання. І замість усього цього ми віддаємо перевагу блаженному невіданню та наївності.
Див. також дописи: «Ільєнков і філософи СРСР: кантіанство під маскою марксизму» (2023),
«Ідеальне і матеріальне, або Про ідеалістичну сутність марксизму» (2024),
«Діалектика Гегеля та її прихована метафізичність» (2023),
і «Нотатки про суб’єктивну й об’єктивну діалектику» (2023), особливо другу половину останнього.
Що таке філософське життя?
Натрапив на таке запитання в інтернетах. І справді, воно настільки ж складне, як і аналогічне «що таке філософія»? Я ще ніде не відповідав на це запитання прямо, і зараз теж не маю наміру цього робити, бо річ ця відповідальна. Але дещо сказати все-таки хочеться. Спробуємо дуже стисло вміститися в один невеликий допис. Скажу відразу, що я не думаю, ніби філософія — це про мову, категорично ні. Не всі філософи займалися філологією, логікою висловлювань тощо, і якщо нині це модно, то це ще нічого не означає. Я не вважаю, що якісь трикстери на кшталт кініка Діогена, або Будди, або навіть Ісуса — не філософи лише тому, що не займалися тим, що до вподоби сучасним «філософам». Ні, всі вони філософи, просто філософи іншого типу. Питання мовознавства — це лише один із розділів філософії, а любов до логічних побудов — один із її (філософії) архетипів. Але цей архетип не єдиний, і не факт, що він найголовніший. Та цей допис не про теорію архетипів. Тож спробую сказати, що таке «філософське життя» з моєї точки зору (принаймні на сьогодні). Філософський типаж, архетип — у певному сенсі говорить про стиль життя.
Тож філософське життя — це життя відповідно до одного з типових «стилів».
Уся проблема лише в тому, що стилів багато, а ми завжди хочемо, щоб правильним уважався тільки один. Звідси й вічні суперечки про найістинніше визначення філософа. Але це лише перше наближення до питання, перші сходинки. З моєї особистої точки зору філософське життя — це ще й про постійне подолання власної логіки. Тобто філософське життя — це втілена діалектика. При цьому мається на увазі не марксизм і не Гегель, які якраз намагалися діалектику формалізувати, а тим самим змертвити й перетворити на вчення про слова, категорії тощо, щоб застосовувати її як «метод». Суть же діалектики банальна, і її часто так і сприймають, як аналог судження: «усе у світі складне й переплетене». Бути діалектичним человеком — означає зберігати сталість і водночас постійно долати себе.
Аскетизм та інші класичні практики у філософії якраз про це: про подолання в собі пристрастей, про спроби взяти свої «інстинкти» під контроль. Вони виховують у нас байдужість, пофігізм до всього «зовнішнього» й переоцінку власних потреб і можливостей. І практично всі філософи в історії досягають такого пофігізму, що по суті вбивають у собі людське. В історії філософії майже кожен, хто досяг такого рівня, що звичайні людські уявлення й емоції стають чимось зовнішнім, примітивним і чужим, — вважається філософом (це навіть не моя вигадка). Але я б усе-таки додав, що справжній філософ — той, хто після цього повертає собі людське назад.
Тобто філософське життя — це смерть і воскресіння, переродження людини, заперечення заперечення. Процес.
Який саме архетип «нечоловічого» життя при цьому обрано — неважливо. Це може бути і модель Будди, і модель книжкового хробака, і поведінка безхатька, і поведінка вченого. Головне тут — постійне подолання «суспільного/людського» і постійні спроби повернути собі це, але вже з усвідомленням «іншого боку» медалі (два типи подолання). Той, хто не відчув усієї повноти відчуження від мирського життя, імхо, не може вважатися філософом. Але не менш гнучкий і той, хто після цього відчуження вирішив, що його елітарний егоїзм і зневага до «нормісів» — достатні. Це пастка такого самого обмеження, тільки вже не «природними» законами, а вигаданими в межах твого архетипу («штучними»). Філософ же — людина вільна, він сам себе обмежує і сам себе розкріпачує тоді, коли це потрібно. Він не може бути в рабстві тих чи тих «законів» на постійній основі. Але це моє розуміння. Зазвичай завжди вважалося, що достатньо звільнення лише від природних, «тваринних» законів, які диктують нам поведінку (тобто той самий «стиль проживання життя»). Але, як на мене, рамки штучних уявлень про «філософію як таку» — не менш шкідливі рамки.
Див. також: «Навіщо потрібна філософія?» (жовт. 2023).