Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Написано 2024 року
Решту авторських статей можна прочитати тут
У якийсь момент мені трапилася під руку книжка про сучасну метафізику, у паперовому варіанті українською мовою. Тож я вирішив не просто прочитати її, а й одразу прокоментувати. Вона про все те, що так люблять ільєнківці (загальні категорії, співвідношення субстанції та атрибутів тощо і т. ін.). Книжка називається «Metaphysics. A contemporary introduction», Майкл Лакс (1942-н.в.). Стаття у Вікіпедії про нього небагата, але книжку перекладено не лише українською, а й російською. Кожен охочий зможе й сам знайти її в паперовому вигляді. Автор від самого початку подає предмет метафізики так, що все це має сенс лише якщо читач сам погоджується, що проєкт Аристотеля-схоластів-раціоналістів-Канта і досі має право на існування. Якщо так, то ми можемо погодитися з Кантом, що наше пізнання проходить через «фільтр» певних структур мислення, і з їхнім нашаруванням ми сприймаємо реальність у викривленні. І якщо це так, то завдання метафізики — вивчити ці структури. Але загалом завдань він називає багато, є варіації та школи, а сам Лакс дивиться на метафізику як на: «Дисципліну, яка займається сущим як сущим. Ця характеристика дає підстави для спроби ідентифікувати найзагальніші види або категорії, під які підпадають речі, і окреслити зв’язки та співвідношення, що зберігаються між цими категоріями». У певному сенсі він тут пропонує нам таку метафізику, яка в категоріях змогла б не просто вивчати наш досвід, а й приховані сутності (зв’язки, закони тощо) всередині предметів тілесного світу. Інакше кажучи, він теж допускає певну форму тотожності буття і мислення та намагається створити сітку «найзагальніших» категорій. Знайдіть 10 відмінностей від марксистів, як то кажуть. Але одну відмінність я знайшов: людина принаймні прямо визнає, що вона метафізик. Автор, вочевидь, стає на позиції Аристотеля в тлумаченні метафізики й визнає в ній певну внутрішню подвійність.
«У середньовічній аристотелівській традиції ми й далі бачимо подвійну характеристику метафізики; подібно до Аристотеля, середньовічні філософи також були переконані, що дві концепції метафізики реалізовані в одній дисципліні, яка має на меті водночас і окреслити категоріальну структуру реальності, і встановити існування та природу Божественної Субстанції».
Думаю, вже на цьому моменті стає очевидно, що ми читаємо Марину Бурик, тільки без марксистської фразеології. Ну і, само собою, підхід автора прямо передбачає, що послідовний емпірик може викинути метафізику на смітник одразу цілком, і читати цю книжку тоді не має особливого сенсу. Але я все-таки спробую 🙂
Особисто мені вже зі вступу стає зрозуміло, що автор розглядає як основний конфлікт метафізики — боротьбу посткантіанських і докантіанських метафізиків. Або ще можна назвати їх «новими» і «старими» (а старих ще поділити на класичних і раціоналістичних). Якщо простіше, то завдяки потужному потоку критики з боку емпіризму, яку Кант був змушений брати до уваги, стара метафізика померла. Сам Кант забив один із цвяхів у її труну, хоча при цьому відновив метафізику в новому вигляді. Після нього «нові» метафізики більше не займаються вивченням буття Бога чи всіх речей у світі, а займаються питаннями нашого вродженого інструмента пізнання тощо (зокрема філософією мови). У такому разі марксизм є спробою «заперечення заперечення» і повернення до старої метафізики (мій висновок). Але важливо не це. Важливо те, що автор сам виходить із позицій цієї старої метафізики, а вся книжка буде, як я розумію, ілюстрацією конфлікту «давніх і нових».
Книга починається з методичного викладу позицій реалістів і номіналістів. Це дуже технічна література. Нічого особливо цікавого я поки що навіть не можу виокремити — такого, чого ми не знаємо із загальних курсів філософії. Хіба що те, що «реалісти» поділяють універсалії за типами, і, наприклад, властивості та відношення — це різні універсалії. Але загалом поки що нічого цікавого, і далі мене чекає ще 100 сторінок подібного тексту. За ідеєю, найцікавіше — ближче до кінця. Може, скоро почнеться розділ про номіналізм, і я (як номіналіст) зможу сказати, що мене в цьому викладі зацікавить. Але щось дуже сумніваюся. Або, щоб було ясніше, про що я зараз нию. Наприклад, нам розповідають про фразу: «Сократ — мужній». І розглядають це як проблему з т.з. мови, суб’єктів і предикатів. Строго кажучи — універсалією слово «мужній» бути не може, бо в інших подібних випадках, напр. «Велосипед — червоний», сам предикат «червоний» може виступати і як суб’єкт, напр.: «Червоний — це колір». За ідеєю, правильною універсалією в прикладі про Сократа має бути слово «мужність». Ось вона, платонівська сутність світу ідей. Але якщо постаратися, то й перша фраза виходить про універсалії, адже можна перефразувати її як «Сократ екземпліфікує мужність». По суті — це один і той самий вислів, але у другій версії він уже говорить про універсалію «мужність». Налице — проблема мовної природи. І т. д. і т. п., і так десятки сторінок прикладів.
Головна ідея розділу про реалізм полягає в тому, що позиція реалістів, попри її очевидний «платонізм», — це не спроба конструювати світ ідей і доводити божественний вимір реальності. А в тому, що вони мають на меті просто легітимізувати нашу буденну мову. І що якщо я кажу «Сократ дуже мудрий», то це не просто набір порожніх звуків, а відображення певної реальної якості. Це справді дуже близько до того, про що говорять марксисти у своїй боротьбі з «вульгарним» матеріалізмом. Мовляв, якщо вже ми говоримо про «суспільні відносини», то це має щось означати. Просто випадкові слова не вживалися б у мові, адже люди не ідіоти й беруть свої визначення не на порожньому місці. Тому акцентування у реалістів подається радше в натуралістичному сенсі, тобто буквально як у діаматі. Вони намагаються сказати, що є певні властивості в самому бутті, які ми відображаємо в думках за допомогою мови.
На перший погляд тут усе нормально. Але проблема полягає в тому, що реаліст обов’язково знайде обґрунтування будь-якої (!) фантазії, якщо тільки її буде висловлено. Це буквально пошук прихованих смислів і синіх фіранок там, де їх немає. Якщо щось висловлено, то «це ж не просто так, ми маємо знайти в цьому глибину». Сам я теж не заперечую, що коли марксист/реаліст говорить про «суспільні відносини», то в нього є уявлення про те, що він говорить, і що це взято не на порожньому місці. Питання лише в тому, наскільки ці уявлення і слова співвідносяться з реальністю (і тоді постає питання, що таке реальність, а це заводить нас в інші сфери). Те, що червоні предмети стабільно здаються червоними, бо в самій речовині помідора й полуниці є щось об’єктивне, що створює подібний ефект, — я не сумніваюся. Але говорити, що існує «червоність» як ще одна реальна сутність, — це вже зовсім інша історія. Так само я не сумніваюся, що люди спілкуються одне з одним, набувають спільних смислів і мемів, гуртуються на цій підставі й воюють з іншими групами. Але говорити, що поза цими людьми об’єктивно існують ще й певні «суспільні відносини» як реальна сутність, — це дуже гучна заявка.
Цікаво те, що автор розглядає елімінативізм (сучасне слово, що означає радикальний фізикалізм і «вульгарний» матеріалізм) — як форму метафізичного реалізму. Він каже, що є два види наукових реалістів (тобто вже точно не платоніків), які або стверджують, що універсалії науки й буденного життя не перетинаються, але наукові універсалії (категорії фізики) уможливлюють існування всіх інших і мають пріоритет. Або ж, у радикальному варіанті, нам пропонують перебудувати мову й позбутися всіх примітивних, образних архаїзмів, залишивши тільки «фізичну» мову для точного опису реальності. Я, зі свого боку, можу сказати, що цей останній проєкт не дасть бажаного результату й лише ускладнить комунікацію людей у побуті. І вірити, хай навіть в обмежену кількість універсалій, хай навіть у найсуворіше наукові, — це все одно віра в універсалії. Тому, якщо дивитися з цієї оптики, то я в жодному разі не є елімінативістом. Навіть якби я схвалив уживання «фізичної» мови, я б не став вірити в те, що ця мова має онтологічний статус реального. Але в книзі основний вододіл проходить між двома таборами, які автор називає «платонічним» і «аристотелівським». Причому це застосовно навіть до сучасного стану реалізму. А найважливіший вододіл між цими двома групами реалістів криється в нереалізованих універсаліях. Тобто «платоніки» наполягають на тому, що є такі універсалії, які не можуть реалізуватися в реальності в принципі (але при цьому вони все ж існують). А їхні опоненти наполягають, що якби не було жодного прикладу хвороби, то й самої універсалії «хвороба» не було б (тобто це ближче до того, щоб виводити універсалії суворо з емпіричного досвіду). Автор явно на боці Арістотеля. А отже, в обмеженій мірі є емпіриком.
Ще хотів додати, що до прочитання цієї книги не так чітко усвідомлював, що реалізм передбачає холізм (тобто «філософію Цілого»). Подібність, звісно, завжди була очевидною, але мені здавалося, що цілком можливий і реалізм без такої підоснови. Та якщо замислитися, то ж насправді реалізм просто не зможе функціонувати, якщо не виходитиме з того, що два різні червоні предмети (помідор і полуниця) — мають одну й ту саму «червоність». А якщо вона одна й та сама, то два наші об’єкти є виявами однієї сутності (або навіть об’єкта), інакше це були б дві різні червоні, ніяк не пов’язані між собою. І оскільки в кожному предметі є далеко не одна характеристика (крім червоного в того ж помідора є й інші властивості), то зрештою виявиться, що є лише одне єдине Ціле, яке водночас охоплює всі універсалії. І що лише «зовні» існує множина різних речей, уся відмінність яких ґрунтується на тому, що Ціле всередині себе допускає певні розрізнення на різних ділянках свого «тіла». Інакше кажучи, будь-який реалізм — це форма філософії Парменіда. Без цієї передумови реалізм просто не здатен існувати.
Прочитавши поки що десь 1/3 підручника, я зрозумів, що щонайменше два питання часів схоластів і досі активно дебатуються в кабінетах західних університетів — це суперечка номіналістів і реалістів, а також суперечка про субстанцію й акциденцію. Якщо чесно, я щиро не розумію, навіщо ці питання обросли такою кількістю беззмістовних уточнень, нових термінів (або навіть перейменувань старих), якщо в сухому підсумку сперечальники перебувають рівно там само, де були 1000 років тому. Перше, що впадає в око, — це дивна зацикленість на питаннях мови. Про це я вже вище писав: для них, мовляв, «не випадково» якісь слова виникають у мові. І навпаки, якщо не вдається висловити щось мовою, то це теж «не випадково», і, найімовірніше, я задумав абсурд, тому він і невиражний. А те, що в нас може бути примітивний мовленнєвий апарат, і він не зобов’язаний мати змогу висловити всі речі у всесвіті, — навіть не розглядається як варіант. Тому якщо я скажу, що «мужності» (як такої, ідеї Платона) не існує, і водночас визнаю, що ми можемо вигадати таке слово й позначати ним цілком конкретні якості індивідів, то мені скажуть, що це суперечить логіці. А отже, або я маю (кому?) припинити говорити про мужність і більше не думати про неї. Або я маю визнати існування особливого світу універсалій і магії мови. Але, як на мене, я цілком можу не вірити у чарівні сутності, що витають поза всіма вимірами, і водночас говорити про них, маючи на увазі під цими словами певні цілком конкретні властивості матеріальних об’єктів. Так само, як я можу говорити і про Дарта Вейдера, хоча цього персонажа не існувало в реальності, а його матеріальним носієм буде мій мозок. Мені ж нав’язують, що або я маю (кому?) припинити говорити про «Зоряні війни», або я маю визнати, що є особливі сутності, яких немає в реальності.
Усі вони виходять із дурної передумови, що існують окремо реальність і світ ідей (дуалізм), як різні речі; і, само собою, у своєму аналізі вони знову натрапляють на це роздвоєння, оскільки вірять у нього від самого початку. І якщо я заявляю, що хочу говорити лише про реальність, то від мене вимагатимуть, щоб я відмовився від фантазії. Щоб я віднині говорив виключно як суворий науковець, майже як машина. Але навіщо мені це робити, рішуче незрозуміло. Фантазія так само реальна, як і сама реальність, якщо відволіктися від обмежень мови та нашого суб’єктивного сприйняття й поглянути на це з тієї точки зору, що ми — машини з елементарних частинок.
Зацикленість на словах особливо впадає в око, коли автор намагається «зазирнути всередину» конкретного об’єкта й подивитися, з яких цеглинок складаються речі. І раптом цими цеглинками виявляються субстанція й атрибут, а не елементарні частинки речовини. І починається класична суперечка про те, чи існує субстанція, позбавлена всіх атрибутів… Звісно ж, чорт забирай, не існує. Бо ця субстанція — атоми, а не «субстанція». Атоми в різних комбінаціях породжують різні властивості великих предметів, і все, на цьому вся магія закінчується. Звісно, якщо припустити, що властивості існують по один бік барикад, а їхній носій — по інший, тоді виникнуть усі ці проблеми. Але ж можна просто не зводити барикад.
У чому проблема визнати, що колір виникає у сприйнятті ока/мозку і не міститься в самому предметі? У чому проблема уточнити, що предмет (яблуко) не випадково породжує в мені регулярно одні й ті самі відчуття, бо на атомарній структурі зберігає один і той самий «конгломерат» частинок (що становить яблуко), які справляють вплив на інший «конгломерат» частинок (моє око). Тоді «субстанція» виявиться складеною з атомів, а «атрибути» виявляться властивостями зв’язку між атомами (як у самому предметі, так і під час контакту з атомами мого ока). І все. Жодні подвійні системи категорій не потрібні. Але оскільки логіку не цікавлять якісь тлінні питання фізики/хімії/біології, то вона всього цього не розглядає. Натомість поставлять запитання — а хіба атом — це не слово? А хіба через це воно не є універсалією? І знову підуть у словесну балаканину. Хоча їхні власні міркування про субстанцію в половині випадків прямо мають на увазі позамовний світ. Коротше, повна маячня ця ваша метафізика…
Кумедна річ, але автор підручника таки врахував цей момент і заявив, що теорія субстанції/субстрату, необхідної для акциденцій/якостей (напр. Аристотель або Локк), має не менше проблем, ніж теорія, що заперечує таку субстанцію і носія якостей (напр. Берклі). Порятунок ситуації він убачає в тому, щоб пояснити відмінність у речах, ідентичних за видом, не за допомогою введення абстрактної субстанції-носія без жодних якостей (яка теж не додає розуміння, чому ідентичні речі насправді різні), а за допомогою введення субстрату для субстрату. Хоча прямо цього не сказано, але фактично йдеться про атомістику. Правда, тут же автор каже, що це порочне коло, адже якщо цей новий субстрат знову виявляється безякісним, то незрозуміло, у чому відмінність двох ідентичних об’єктів (напр. тенісних м’ячиків), субстрат яких тепер розкладено на атоми.
Автор буквально зіткнувся з тією проблемою, яка спантеличила Аристотеля. Як безякісні атоми породжують якісно різні речі? Вище я написав, що якості породжуються в нашому сприйнятті, у реальності їх немає, є лише властивості різних комбінацій атомів. А от відмінність подібних речей просто пояснити тим фактом, що двох ідентичних на атомарному рівні предметів не буває (тому безякісна основа все ж таки у двох м’ячиків різна, в них різна кількість атомів, але ця різниця не впливає на видимі властивості обох м’ячиків). Але навіть якби такі ідентичні речі й виникли, то атоми, на відміну від «субстанції», не є платонівською універсалією. Вони від самого початку передбачають множинність. І тому все одно це були б два різні об’єкти, адже не можна було б сказати, що основою для обох є один і той самий атом. Ні, очевидно, що атоми там різні. Звучить плутано, розумію, але переказувати, чому тут у метафізиці проблема, — це 30 сторінок тексту… коротко, проблема виникла в тому, що два м’ячики з однаковими атрибутами мають бути однією й тією самою річчю. Це почасти наслідок прийняття платонічного реалізму…
«Якщо ми йдемо шляхом прихильників теорії кластерів (прим. це про пучки якостей, у дусі Юма) і теорії субстратів, вважаючи, що будь-який метафізик, який погоджується, що конкретні об’єкти мають якусь онтологічну структуру, має прийняти одну з двох теорій, які ми досі розглядали, то, ймовірно, ми дійдемо висновку, що вибір тут невеликий. Якщо ідея сущого, цілком позбавленого сутнісних атрибутів, є, як це видається, проблематичною, тоді теорія субстратів не буде привабливим варіантом. І якщо, як здається, для нумерично відмінних конкретних об’єктів можливо бути якісно невідмінними, тоді будь-яка версія теорії кластерів, що прийме реалістичну інтерпретацію атрибутів, виглядатиме небажаною.
Усе виглядає так, ніби в нас є лише два варіанти: приєднатися до армії прихильників теорії кластерів, таких як Юм і Вільямс, які прийняли тропічну (прим. від слова тропи, це окрема теорія, яку довго пояснювати..) інтерпретацію атрибутів, або приєднатися до строгих номіналістів і заперечувати, що конкретні партикулярії мають якусь онтологічну структуру, яку міг би охарактеризувати метафізик. За будь-якими стандартами список можливих варіантів депресивно короткий, і його обмеженість особливо депресивна для філософа, який має симпатії до метафізичного реалізму.
Однак не всі метафізики погоджуються, що теорія субстратів і теорія кластерів — єдині теорії конкретних партикулярій, доступні філософу, який приписує звичайним об’єктам онтологічну структуру» (с).
Що ж, чекаємо на чистий аристотелівський варіант розв’язання проблеми. І справді, далі він просто перескакує на версію Аристотеля про субстанцію й акциденцію в її чистому вигляді, як на актуальну для сучасних (!) метафізиків теорію, що дає змогу розв’язати всі проблеми, описані ним раніше на більш ніж 100 сторінках тексту. Нарешті він прямо заявив, що фізики-атомісти — це не варіант, бо… ну просто не варіант. І взявся читати лекцію про Аристотеля. Найсмішніше, що, грубо кажучи, тут видно схему, стару як світ. У реалістах ми бачимо, як і багато інших авторів, версії філософії Платона. У номіналістах, хоч це й не вимовляється вголос, видно обриси софістів. А чим була філософія Аристотеля, як не відповіддю на вади софістів і Платона? Чим вона була, як не формою їхнього синтезу? Буквально те саме сталося і тут. Щоправда, смішно, що Платона замінили сучасні реалісти, софістів замінили сучасні номіналісти, а Аристотель використовується той самий, без сучасних його аналогій (треба думати, це сам Лакс?).
Коротко кажучи, ця версія така: заперечити носія якостей ми не можемо, а предмети оцінюємо й вивчаємо завдяки якостям. Але цей носій — не зовсім абстрактне щось, а радше конкретніша річ: це роди і види. Наприклад, «тварина», «рослина» або «яблуко», «груша». Це може бути також «людина». І це різні субстанції, які мають багато атрибутів, але ці атрибути, безперечно, мають у чомусь відрізнятися, щоб можна було розрізняти конкретного Платона чи Сократа. У підсумку ми й від субстанції не відмовилися, і зробили її конкретнішою. Отака собі «золота середина». При цьому реальної проблеми він так і не розв’язав. Доказів — нуль. Він просто зробив категорію «види» особливою, бо йому так захотілося. І тепер «людина» може спокійно втілюватися в двох різних особинах, не роблячи їх однією особиною через причетність до універсалії «людина». Бо види — не універсалії. І все. Це можливо, «бо тому що». А види ми обрали як найменшу цеглинку для диференціації — теж «бо тому що». І чому не можна покласти в основу атоми? Очевидно, «бо тому що». Бо фізика — це вам не філософія.
І наприкінці розділу про проблему «конкретних речей», аж на 253-й сторінці книжки, нарешті відкрито порушується питання атомізму. Він справді каже, що це версія «фізиків», а не «філософів», і згадує, що Арістотель сперечався з Демокрітом (і нічого не зрозумів, як я вже згадував вище). Автор зробив два коментарі. У першому він показав, що Арістотель визнав: його види не є суворо мінімальною мірою, і що, скажімо, «коти» складаються з дрібніших фізичних субстанцій. Сам Арістотель визнав такими субстанціями чотири стихії й відкинув атомізм. Але за Арістотелем мінімальною мірою все одно буде вид, бо лише починаючи з аналізу вже сформованого великого об’єкта можна судити про його якості тощо, і з погляду аналізу властивостей предметів фізично базові речі мають другорядне значення. У другому коментарі автор сказав, що відмахування Арістотеля від атомізму — це не аргумент, і сучасним метафізикам ще належить розібрати проблему редукування субстанції від видів до атомів. Сам він цього не робить, і питання, виходить, відкрите.
Коротше, я вдумливо прочитав десь 55% книжки й побачив те, що побачив. Переконавшись, що це дно і тупцювання на місці, вирішив далі читати по діагоналі. Далі розглядалися питання про причинність (Юм і його критики), реальність часу (його заперечення та ствердження) і існування речей у часі, якщо він існує (ті, хто вірять лише в «тепер», і ті, хто вірить у минуле й майбутнє). Після всіх цих питань, які теж показали, що ми тупцюємо на місці, і про які я й так уже знав у простішому (!) викладі з літератури XVIII–XIX ст., автор нарешті підійшов до питання про суперечки традиційних метафізиків і сучасних, яке було заявлене ще на самому початку книжки. І тут швидко вперся в питання про різницю між реалістами (тепер уже в сенсі тих, хто вірить у реальність поза нашим свідомим досвідом, а-ля Ленін) і антиреалістами (Берклі, Кант, німецькі ідеалісти тощо). Здавалося б, нарешті щось цікаве. Але ні, ці суперечки теж уперлися в набір аргументів «від логіки мовних висловів» і стали справжньою мукою душнилова. У підсумку автор погодився, що Кант і його сучасні послідовники, загалом, доволі переконливо викладають аргументи проти пізнання реальності «як такої». Але автора це не цікавить, адже ніщо не заважає нам і далі вірити в те, що це можливо. Буквально на цьому висновку книжка й закінчується. Якось так.
Мій висновок — метафізика й досі застаріле сміття, негідне виокремлення в окрему дисципліну.