Читаючи різні публікації лівих філософів-діалектиків, регулярно натрапляю на одну й ту саму картину. Вони висловлюються переважно компліментарно щодо ідеалістичної традиції думки (із невеликими застереженнями) і максимально критично — щодо матеріалістичної. У цього феномена може бути багато варіацій, інколи навіть різні причини, але факт залишається фактом. І тут не має значення, хто саме перед вами: чи то класичний марксист (хоч би й сам Енгельс), чи то творчий (групи ільєнковців), чи то західний (наприклад, Жижек) — усі вони однаково засуджуватимуть т. зв. «позитивізм» або «вульгарний» матеріалізм.
У останньому випадку означення саме приоткриває суть проблеми. А проблема, з т. з. марксистів, прихована у «вульгарності». Мовляв, такі люди все опошлюють і піднесене опускають у бруд. Це добре видно, наприклад, у статті ільєнковців на Рабкорі. Автор статті обурений і навіть ображений аналогією, за якою мислення (таке високе й світле) стоїть в одному ряду зі слиною (низькою й брудною). Як типовий ідеаліст усіх часів, цей автор намагається очистити від бруду поняття мислення. Причин для критики матеріалізму в марксистів може бути багато, але ця, на мою думку, — основна причина, суто естетична й психологічна.
Вульгарний матеріаліст XIX ст. П’єр-Жан Жорж Кабаніс [Кабаніс, помилка в оригіналі] так і казав: «Мозок виділяє думки, як печінка — жовч, а слинна залоза — слину». Зазвичай цю фразу приписують Гольбаху або Ламетрі, а частину про слину чемно пропускають, що ж, кому сподобається, коли його думки порівнюють із плювками! Але з пасажу «Короткого курсу» випливало саме щось подібне: якщо мислення — продукт мозку, то воно матеріальне, як і сам мозок, як жовч, кров, слина… (с)
Яким же може бути вихід із такої ситуації? Як правило, він у всіх один і той самий — спроба одухотворити матерію. І робиться цей трюк за допомогою одного й того самого методу — методу початкового постулювання дуалізму душі й тіла (він же, інакше кажучи, «основне питання філософії»), а потім — поєднання цих крайнощів в одній системі. Можна назвати це пантеїзмом, можна назвати це монізмом (але в цьому «монізмі» нікуди не зникає факт визнання двох окремих сфер, а отже, він не є повноцінним), а можна й діалектичним матеріалізмом. Суть мало змінюється. Але діалектика тут просто-таки необхідна. Адже вона працює саме з різними «парами» речей, які становлять своєрідну й складну єдність. Прибери «пару» — і тоді її доведеться або вигадувати наново, щоб діалектика працювала, або ж діалектика стане непотрібною, а це для марксиста абсолютно неприпустимо.
Таку схему поєднання протилежностей визнають усі марксисти, але з різним ступенем занурення. Багато хто зупиняється на тому, що «вульгарний матеріалізм» (тіло) за допомогою діалектики Гегеля поєднується з німецьким ідеалізмом (душа) у певний синтез, який здійснює Маркс (діамат). А можна побачити за цим щось більш узагальнене й фундаментальне, як це роблять ільєнковці. І тоді ми звертаємося до історії філософії та виявляємо, як проблему дуалізму (Декарт тощо) розв’язує Спіноза. А він працює не з конкретними історичними школами матеріалізму й ідеалізму (таких шкіл, строго кажучи, і немає) — а відразу з найзагальнішими категоріями та визначеннями. Тому те, що звичайний марксист робить з історією філософії, ільєнковець робить одразу з принципами світобудови. Виявляється, що матерія і дух — два атрибути субстанції, тобто природи. Але при цьому атрибути відносно незалежні один від одного. Це призводить до маси безплідних суперечностей, які в межах цього нарису ми не станемо докладно розбирати, а поки нам досить того факту, що ільєнковці репрезентують крайню форму, але все ж таки спільного для всіх марксистів принципу.
З їхньої точки зору, стати на позицію, що духу взагалі не існує як окремої сутності, — просто неможливо. І якщо це намагаються робити «вульгарні» матеріалісти, то вони опиняються в пастці й не можуть пояснити свої «духовні» властивості інакше, як знову повернувши «дух»/«мислення», привнесені звідкись ззовні. Адже в очах марксиста-діалектика дуалізм настільки фундаментальний, що його неможливо скасувати. Якщо матерія і дух розвивалися спільно (напр. шляхом коловороту заперечення заперечень), то на матерії залишаються «сліди» від взаємодії з духом, і навпаки. Саме тому вони не є самостійними. А це означає, що навіть заперечуючи одну з крайнощів, вони з неминучістю повернуться, задля «повноти» картини, хочемо ми того чи ні.
Чому при цьому не розглядається традиція матеріалізму, «матерія» якого не створювалася в контексті дуалізму (тобто епікурейський атомізм) — залишається загадкою. Але цей атомізм аж ніяк не ігнорується, і навіть навпаки: його вважають осердям усякої вульгарності, оскільки, крім редукції всього сущого до матеріальних атомів, Епікур ще й ставить окреме вище за ціле. За допомогою соціологічної іносказовості це означає, що він ставить індивіда вище за суспільство, а це для марксиста — цілковито гріховно. А будь-який методологічний індивідуалізм із т.з. марксизму — це прямий шлях до суб’єктивного ідеалізму, не кажучи вже про лібералізм, а отже — апологетику капіталізму. У свою чергу такий ідеалізм самостійно відтворює дуалізм душі й тіла (тобто наполягає, що реальний світ нам аж ніяк не дається у відчутті, і що крім самих відчуттів нічого «поза нами» не існує). І ось, кажуть нам, так чи інакше повертається стара проблема. Є світ внутрішній і зовнішній, і зв’язок між ними аж ніяк не очевидний.
Якщо повернутися до класичного дуалізму душі й тіла, то пояснення цієї проблеми пов’язується ще й із т. зв. «формальною логікою». Мовляв, матерія — це А, а дух — це Б, і якщо А=А, то Б=Б, а отже матерія може пізнавати лише матеріальне, а дух — лише духовне, і ніяк інакше. Ці аргументи серйозно застосовує та сама Марина Бурик (яка претендує на ім’я великого філософа з ільєнковського напряму). Тому світ непізнаваний із погляду дуалізму, і це проблема; але й від дуалізму нібито неможливо якось позбутися. І єдиним способом урятувати ситуацію виявляється тотожність буття і мислення. Якщо виявиться, що матерія і дух — дві сторони однієї медалі, і що дух відображає властивості самої матерії, — тоді виявиться, що світ цілком пізнаваний. Ось задля цього й необхідно зберігати два різні атрибути субстанції, висловлюючись мовою Спінози. Тоді вийде, що цілком можливо пізнати А за допомогою Б, і навпаки (у принципі можна навіть пізнавати чистий розум у вакуумі, і він усе одно повторить закони природи поза розумом). Цим же додатково підкреслюється перевага діалектики над формальною логікою. Щоправда, цю тотожність доводять… ніяк. Її просто постулюють як один із варіантів виходу з проблеми, і з таким самим успіхом можна було б просто постулювати, що ніякого дуалізму взагалі немає.
Одухотворивши таким чином матерію, марксист позбувся потреби «забруднювати» свою божественну душу. Нарешті вона врятована. Але радіти ще зарано, адже врятована вона все ще не повністю. Адже можна було б сказати на манір французьких «вульгарних» матеріалістів, що душа є продуктом складно організованого тіла й набуває навіть певних нових властивостей, яких не мають інші тіла (тобто таки визнати духовне в усій його специфіці, але не виокремлювати його в окреме «царство»). І що тілесний зовнішній об’єкт вона може пізнавати за допомогою нашої власної тілесності. «Вульгарні» матеріалісти ніколи цього не заперечували. Але тоді виявиться, що наша мила душа знову буде «лише» похідною від матерії, як слина — похідна від залози. Непорядок. Такий монізм нас не може влаштувати.
Тому та сама Бурик доходить до аргументу, що мозок не є органом мислення (це буквальна цитата). Адже мозок тілесний, а тіло, як відомо, — це аж ніяк не душа. Мозок лише відображає зовнішні елементи щодо наших тіл (тому він радше «орган відображення», і це знову цитування). А спочатку «поза нами» перебуває лише чиста природа. І лише згодом, у соціальних взаємодіях людей, унаслідок поступового творення культури, мозок сприймає також і щось специфічно інше, ніж сама природа. Так дуалізм тіла й душі набуває додаткового виміру, стає дуалізмом природи і суспільства. Чому до появи людини у Всесвіті наша субстанція могла існувати лише з одним атрибутом (тілесним), і як, маючи лише матеріальний атрибут, тобто буквально будучи матерією «вульгарних» матеріалістів, вона спромоглася породити із себе ще й духовне, — залишається загадкою за сімома печатями.
Отже, мислення формується всім «людством загалом» (не дай Боже, щоб у голові атомарного індивіда) через колективну діяльність. Не створивши культури, ти не зміниш чисту природу, а отже й не створиш нічого «іншого» від самої природи. Тому без творчої діяльності (зокрема й творення побутових речей) немає культури, а без культури немає мислення і немає духовної сфери. І оскільки діяльність так важлива, то органом мислення, з погляду Бурик, є рука. Окрім того, що це ще один кивок у бік трудової теорії та ролі праці в марксизмі, це також почасти пов’язано з методом виховання сліпоглухонімих дітей у Загорському експерименті (писана торба ільєнковців, проти якої нібито завжди нічого заперечити, адже якщо ти критикуєш, то ображаєш дітей, виродку; та й узагалі знецінюєш великий експеримент). Я не говоритиму, що сама постановка проблеми має суто епікурейський характер і питання виховання сліпоглухонімих ставилося філософією епікурейського матеріалізму та сенсуалізму. Припустімо, що це все дурниці, бо Ільєнков розв’язав цю проблему на практиці й попутно довів «трудову теорію». Усе це неважливо. Проблема в тому, що я можу запропонувати у відповідь і мисленний експеримент зі зрячими, чуючими й такими, що говорять, дітьми, у яких немає всіх чотирьох кінцівок. І можу посперечатися, що ми зможемо навчити цих дітей анітрохи не гірше, ніж тих, у кого є руки й ноги. Чи означатиме це, що органи мислення — око й вухо? Але приблизно такого рівня міркування, через пускання пилу в очі бідними дітьми, нам і проштовхують.
Та нічого не вдієш, що є, те є, а тому органом думки все ж таки є рука. Мозок і навіть нейрофізіологічні процеси в ньому, як виявляється, не мають нічого спільного з мисленням. Ну, тобто, щось спільне вони все ж таки мають. Наприклад, мозок навіть може вважатися «провідником», щоб думка (яка існує невідомо де) змогла реалізуватися в нашому тілесному світі за допомогою наших із вами рук. Виходить, що думка навіть у певному сенсі існує як об’єктивна сутність поза нашими тілами. Самі ільєнковці роблять багато спеціальних застережень, щоб ніхто такого не подумав, але всі їхні міркування на цю тему регулярно передбачають саме таку картину світу. Коротше, Дух існує в певному «соціальному» просторі, або десь іще «на стику» різних світів, але тільки не в індивідуальній людині, і вже точно не в брудному матеріальному мозку.
У природі, пише Ільєнков, нічого ідеального немає. Гончар бере глину, кладе її на гончарний круг і робить глек. Чи було ідеальне в глині? Ільєнков відповідає: ні. Глина матеріальна, як і всяка природна речовина. Чи є щось ідеальне в мозку гончара? Теж ні — відповідає Ільєнков. У мозку гончара відбувалися лише ті самі матеріальні, нейродинамічні процеси, які так до вподоби Д.І. Дубровському. Жодних думок, понять і ідеалів, недоступних чуттєвому сприйняттю та приладам, у речовині мозку не було і бути не могло.
Але це все відступи. Суть нашого послання в іншому. Навіщо взагалі було так наполягати на дуалізмі? Невже немає можливості побудувати несуперечливу моністичну систему, заперечуючи при цьому особливу магічну природу духу? Ми переконані, що це можливо. Але тоді чому марксисти чинять інакше? І ні, це стосується не лише ільєнковців — погляньте хоча б на недавній допис на Radio Ljubljana. Як мовиться, знайдіть 10 відмінностей.
А річ у тім, що вони намагаються врятувати свої священні атрибути, як-от ту саму діалектику. Адже якщо «вульгарні» мають рацію, то в чому тоді перевага методу Маркса? Виходить, переваги немає? Але ж св. Маркс не може бути хоч у чомусь поганим, а тим паче в такій важливій речі, як діалектика. Тому нам наочно застосовують діалектику на прикладах категорій «ідеальне» і «матеріальне», показують єдність і боротьбу протилежностей тощо. Переконавши читача, що все працює, далі вони наполягають, що якщо викинути діалектику, то ми не зможемо подолати дуалізм. Отже, якщо не хочеш бути дурнем — прийми наш діамат. Це набір витонченої аргументації, що ускладнює справу, лише з тією метою, щоб врятувати метод заради порятунку методу. Так само і з критикою індивідуалізму. Вона потрібна не тому, що індивід насправді є фікцією, а тому, що так простіше аргументувати на користь колективних форм організації суспільства, тобто це банально зручніше для апологетики комунізму (але взагалі також і фашизму, що поробиш, такі вже витрати). Індивідуалізм ризикує зробити вас менш критичними щодо лібералів, а це, як відомо, слово-синонім самого «капіталізму» (насправді ні, але хіба ці дрібниці важливі?).
Вульгарний антиматеріалізм
Виходить, що за всією цією квазінауковістю стоять цілком приземлені, утилітарні функції, так чи інакше зведені до однієї мети — апологетика марксизму за будь-яку ціну. Хоча ті самі ільєнковці цілком здатні поставити Гегеля ще вище, ніж Маркса. Це вже не так важливо, адже підсумок у всіх виходить дуже схожим. Але крім такої утилітарної функції, тут є ще один момент, і це банальна дурість. Спілкуючись з ільєнковцями або навіть із більш «матеріалістично налаштованими» діалектиками, рано чи пізно ви все-таки почуєте набір класичних аргументів ідеалістів усіх часів. І найфундаментальніша проблема, яка ламала голову ідеалістам, а тепер ламає голову вже й марксистам, — це проблема уявної незвідності духовного (якісного) до матеріального (кількісного). Тому звичним запитанням може бути прохання описати таку складну річ, як «суспільство», за допомогою мови фізики, тобто набору частинок та їхньої взаємодії. Раз це нібито неможливо (хоча чому саме неможливо — це просто неймовірно трудомістко), то звідси діалектик робить висновок, що соціальні речі мають ну зовсім особливу природу. І скільки не рийся в багні матерії, нічого це не дасть для аналізу суспільства. У хід іноді йдуть і примітивніші аргументи, як-от найкласичніший: ідеальних форм математики не спостерігається в емпіричному світі.
Така прірва між світом мікрочастинок і світом, де воюють армії двох держав, стає причиною ідеалізму. Люди бачать «розрив» і не уявляють, як його подолати, а тому постулюють два окремі світи. І вже створивши ці світи, вибудовують складні системи «примирення» та узгодження цих світів. Чим це краще, ніж простіше уявлення про те, що ніякого «розриву» немає, навіть якщо ми не можемо з точністю описати весь процес творення «духу» з матерії? Я не знаю. Але марксисти, як і романтики XIX століття, дуже стурбовані цією прірвою між «світами». Тож, окрім бажання вести апологетику своєї релігії (а це, безумовно, теж має значення), марксисти ще й просто наївно приймають переживання та думки ідеалістів (і романтиків) минулого, а також приймають усю критику, яку ці ідеалісти створили проти таких людей, як Епікур, Локк, Дідро, Бентам тощо. Тобто, крім догматичної причини є ще й глибоко психологічна.
І це ми ще не говорили про те, яку виняткову роль в очах Бурик і марксистів відіграє «Людина» в масштабах всесвіту! Адже вона — єдина причина, через яку природа змогла набути мислення. Природа за допомогою нас створила собі органи для пізнання самої себе! (Порівнювати індивідів з органами — це не «вульгарно», не те що слина…). Між іншим, подібну думку висловлював і Гегель, і навіть молодий Маркс у дисертації про Епікура. Тож це не маргіналія Ільєнкова, а маргіналія всього марксизму на ґрунті Гегеля. Ми наділені здатністю творити (безсумнівний факт), і цим відрізняємося від тварин і рослин. Тому та сама Бурик наполягає, що тварини нездатні мислити, і взагалі людина — пуп землі. Може, це добре, подумаєте ви, може, це маніфестація гуманізму? Аж ніяк не зовсім, бо ти, читачу, і я теж — не «людина», ми конкретні люди, а ільєнковцям важлива лише «людина» взагалі, тобто все людство в цілому. І ти, конкретна людина, не більш ніж порох у грандіозній картині сущого. Отже, тут немає жодного гуманізму, якщо дивитися з погляду важливості реального людського життя. Як уже говорилося вище, ми не більш ніж інструмент, за допомогою якого субстанція зволила набути для себе нового атрибута і тепер пізнає саму себе. Хіба не нагадує все це (про творчість як важливу ознаку, нав’язливу критику тварин, любов до абстракцій тощо) класичний набір аргументів будь-якого ідеаліста, того ж Платона чи Декарта? Так, нагадує, але цим далеко не все вичерпується. Ось що, наприклад, Бурик думає про сенсуальне пізнання:
«Світ у відчуттях дано людині точно так само, як і собаці» (с)
Тут залишається тільки дочекатися аргументів Арістотеля про три типи душі. Подібне тут, у принципі, теж присутнє. Особливістю людини виявиться не лише творчість і зміна світу, а й мислення категоріями! Інакше кажучи — розум. Як кажуть, знову ж таки, знайдіть 10 відмінностей від позицій ідеалістів/раціоналістів попередніх століть. Адже навіть якщо прийняти марксові «Тези про Фейєрбаха», то діяльне пізнання світу аж ніяк не виключає чуттєвого характеру цього пізнання. Але чуттєвість у нас прямо пов’язана з тваринами, а специфікою людини виявляється радше старий добрий розум (як ми бачили, ще й нетілесного походження). Чому так? Невідомо, але старому матеріалізму знову завдано удару.
І про те, що люди поділені на категорії: «справжніх людей» і «людей-звірів», ми ще й не говорили! І що лише пізнавши всю культуру людства (тобто Абсолютний Дух за Гегелем), індивід зможе вважатися справжньою людиною з великої літери «Л». Ні, я й сам говорив подібні речі, коли був підлітком і намагався зробити зі своїх хобі — речі вселенського значення, але все ж таки неосвічена людина залишається людиною, і не завжди навіть гіршою, ніж освічена. А в Бурик усі, хто неосвічений, — скотина. Хотіла вона того чи ні, але в неї повно подібних фраз. Та найсмішніше, що сама вона не володіє культурою на такому ж високому рівні, тож фактично вимагає від людства замкнутися на Спінозі та Гегелі, як це зробила вона сама, і вимагає від усіх нас стати такими ж, як вона сама. І це я ще не кажу про те, що ця квазіерудованість, яку можна опанувати за кілька місяців, вважається фундаментальною причиною й виправданням бездіяльності лівих! Ось навіть узяти останній допис про необхідність цієї її теорії для правильної практики. Раптом виявляється, що навіть не потрібно намагатися перетворювати світ, і навіть «Тези про Фейєрбаха» принесено в жертву вивченню Гегеля. Воістину мав рацію той дід у коментарях на Рабкорі, який сказав, що «Диван — це бездоганна платформа, на якій ми набуваємо могутності титанів». Не встаючи з дивана, ми вирішуємо долі цілої Всесвіту. Хоча я не проти й сам вважаю, що краще тримати сідниці в теплі, але це я, зневажений епікуреєць, а не революційний матеріаліст із наголосом на діяльному перетворенні світу!
І це далеко не всі проблеми й суперечності. Я навіть не питаю, чому уявлення про матерію в дусі Джона Толанда, тобто про матерію як «субстанцію» (величезну сферу, всередині якої немає жодної порожнечі), — є кращим, ніж уявлення про матерію як про суму дискретних частинок, розкиданих у порожньому просторі. А це має далекосяжні наслідки й знову повертає нас до питання про ціле й частини. Я навіть не кажу, що тут постійно виникає плутанина, і спінозівська природа (субстанція) постійно змішується з матерією (атрибутом), ніби це слова-синоніми, що цілком суперечить головному задумові Спінози. Так, наприклад, людина виникла шляхом еволюції матерії, і ми знаємо, що духовного атрибута до появи людини не було. Але при цьому гріховно навіть думати, що мозок може бути пов’язаний із духовним і породжувати його із себе. Зв’язок є і зв’язку немає. І багато інших деталей тут опущено, адже це пишеться в режимі невеликого допису в реальному часі. Ми й не питаємо, чому синтез матеріалізму та НКФ (німецька філософія) відбувається саме у форматі відновленого матеріалізму. Адже з однаковим успіхом можуть існувати дві форми синтезу, як матеріалістичний ідеалізм і як ідеалістичний матеріалізм (власне це і є марксизм, а те перше — ільєнковщина).
Але навіть уже сказаного досить, щоб зрозуміти одне — марксизм цілком свідомо запозичує дуже багато зі старого ідеалізму, і цілком свідомо, і навіть на порядок радикальніше — висміює будь-який альтернативний філософський матеріалізм, чи то в минулому, чи сьогодні. Марксисти знайшли собі союзників у філософському таборі, і знайшли їх «праворуч». Так само як і в літературі, так само і в політиці. Чи випадково це все?
Користуючись нагодою, нагадаю про низку статей, що порушують філософські питання, пов’язані з цією темою:
- “Проти пролетарського фашизму” (2022).
Про те, як матеріалізм конструює власного «Бога», і як унаслідок цього індивід підпорядковується цілому. Тут розглядається невипадковість збігів марксизму й фашизму. - “Проблеми марксизму на прикладі Каутського” (2022).
Про те, які методологічні проблеми несе в собі історичний матеріалізм і теорія формацій. Наскільки тут теж велике значення «Філософії Цілого», що веде до фашизму, і як марксистська критика виявляється бездумною згодою з усією попередньою консервативною критикою. - “Маркс не розуміє греків”.
Детальний приклад того, як Маркс бездумно приймає тези консервативної аристократії давнього світу за чисту монету. - “Проти Логіки” (2021).
Про те, чому епікурейська філософія виступає проти мислення «категоріями» і взагалі проти будь-якої логіки, зокрема діалектичної логіки. Робиться спроба відокремити справжнє матеріальне мислення від тих ідеальних схем, які подано в «логіках» різного порядку. - “Про істину” (2022).
Визнання труднощів методологічного індивідуалізму та розгляд проблеми пізнання істини. - “Дугін, Гегель і марксизм” (2023).
Про разюче розуміння Гегеля з боку Дугіна і про те, що це розуміння споріднює Дугіна з марксистами. - “Але в чому сенс? (критика Ільєнкова)” (2022) — авт. Котейников.
Ще один варіант критики ільєнківців, подібний до мого, але він виходить із позиції марксиста (тобто ідеалістичного матеріаліста), а не вульгарного матеріаліста (тобто мене). - «Прихована метафізичність гегелівської діалектики» (2024).
Про те, що самі марксисти часто не користуються діалектикою як методом абсолютної мінливості, а шукають у ній певну стабільність і порядок. Зокрема, таке ставлення допомагає нам дійти висновку, що після настання комунізму розвиток «формацій» припиниться.