Під час обговорення статті групи “Філософія невігласа“, народилася низка зауважень, які цілком можна сконструювати у статтю. Я буду виходити з того, що статтю-оригінал уже прочитано, і зосереджуся на зауваженнях до неї.
Хоча стаття “невігласа” і не претендувала на особливу цілісність викладу, все ж її недоліком можна вважати низьку змістовність. Близько половини статті, по суті, тільки розмазують по полотну загальновідому думку про те, що філософія Фейєрбаха говорить про відчуження “людського” від самої людини. Що Бог – це всього лише узагальнення всіх найкращих людських якостей. З першої половини статті ми нічого більшого і не дізнаємося, крім того, що релігія проходить своє становлення в послідовній логіці розвитку, кінцевим пунктом якої є атеїзм. Паблік загалом концентрується на питаннях атеїзму, тому це не дивно. Дивно те, що автор настільки любить Фейєрбаха, що намагається зробити його “першим і останнім виразником наукового атеїзму”. Що по суті істина вже була знайдена тоді, і нам лишається тільки коментувати її, конкретизувати. Але Фейєрбах – центральний символ. Однак не нам, епікурейцям, таке критикувати. Просто це дещо дивно для марксиста-діалектика.
Загалом, Фейєрбах розкрив той факт, що за Богом ховається людина, він “демістифікував” релігію, але “невіглас” іде далі і пропонує “демістифікувати” саму людину. У підсумку виходить звичайний заклик до геноциду всіх буржуїв, але про це зараз і поговоримо. Як цей результат у нас вийшов? Він вийшов з того, що “Людина” така ж абстракція, як і “Бог”, і, звісно ж, людину створює середовище, виховання тощо. Навколишнє середовище людини – це не тільки природа (рукотворна чи нерукотворна, тут не важливо), а й саме суспільство, яке в різні епохи відрізняється і передає з вуст у вуста різні ідеї. А тому й людина зумовлена насамперед суспільними відносинами (іншими словами, даним їй у відчутті “зрізом стану суспільства в Х році”). І оскільки суспільство в нас розділене на класи, а благу всього людства заважає клас-насильник, то цей клас “задля блага” треба знищити з міркувань людинолюбства.
Це дещо спрощена логіка, але передає суть у загальних рисах.
Один фрагмент зі статті “невігласа” особливо впадає в око, тому що виглядає він як невдала схема:
У бозі знайдена людина – у людині потрібно знайти природу і суспільство.
Ми ніби прив’язуємося до логіки Феєрбаха (у плані конструювання Бога), і йдемо після цього у зворотний бік (тобто по суті конструюємо суспільство). Наш автор намагається малювати пиріг, де суспільні відносини будують людину, а людина будує Бога, у суворій послідовності, ієрархії. Але ось тільки виходить, що суспільні відносини і Бог – дві “надлюдські” тотальності, по суті, джерелом яких є конкретна людина.
Діалектика суспільства й особистості тут зникає, і з’являються ієрархічні сходи, де людина підпорядкована суспільному в повноті. Але при цьому “суспільне” є ніби й “атомами”, з яких складається людський предмет. Це нібито і складова частина, те що передує людині, те, з чого ми складаємося. Але з іншого боку це і тотальність, що стоїть “поза нами”, якій ми підкоряємося. Ці трактування суперечать одне одному, і тут, звісно ж, потрібно зробити вибір, але марксисти для зручності користуються то одним, то іншим (софістика – це взагалі відмінна риса діалектики, і ленінська відмашка про суб’єктивне й об’єктивне її застосування ніяк не рятує справу). На це мені в особистому повідомленні заперечили:
“Бог не має впливу на людину, має вплив другорядний релігія, а суспільні відносини мають первинний вплив. Матеріал і не розрахований на зовсім вже необізнаних. Тут було б зайвим показувати діалектику особистості та суспільства, по-моєму.
Але що якби він показав її, що з себе представляє діалектика особистого і суспільного? Будь-яка спроба таких міркувань однаково призведе до двох позицій: (1) суспільство детермінує людину (але зі зворотним впливом людини на суспільство), або навпаки, (2) людина детермінує суспільство (але зі зворотними впливом суспільства на людину). Будь-яка діалектика насправді пил у вічі, і ми завжди маємо справу з усе тими ж крайнощами, обрамленими загальними міркуваннями про те, що “все складніше”. Автор зайняв свою позицію, і зайняв її на користь пріоритету суспільного, як і личить марксистам. Ми ж займаємо позицію індивіда, конкретної людини.
Але, заперечуючи на слова про значуще і вторинне, хіба Бог не є складовою частиною суспільних відносин, і начебто одним і тим самим із ними? Згадайте тему “товарного фетишизму” в “Капіталі”. Небезпека полягає в тому, що ми створюємо “Бога” з найрізноманітніших речей. Починаємо вірити в капітал, ренту тощо. – як у самостійні сутності. Це щодо економічних категорій. Суспільні відносини виходять за межі суворо виробничої та економічної сфери, але “фетешизація” відбувається в усіх сферах суспільних відносин. Це, по суті, конструювання платонівських універсалій із речей більш конкретних. Більшість марксистів (не плутати з самими Марксом і Енгельсом) завжди тяжіють до загального, щоб потім “сходити” від абстрактного до конкретного тощо. Візьміть хоча б того ж Алена Бадью, або Ільєнкова, на якого посилається “невіглас”, або насправді практично будь-якого радянського філософа, або навіть дореволюційного марксиста (від Плеханова і Люксембург до Леніна).
“Суспільні відносини” без чітких ремарок про те, що вони не мають сили без індивідів – перетворюються на Бога. Тільки от:
- “Бог/релігія” – це частина конкретних суспільних відносин, одна з форм їхнього прояву.
- А ось “Суспільні відносини” – це вже бог вищого порядку. Абсолют, у який вписані всі інші абсолюти (включно з “Богом”).
Щоправда, варто зазначити, що Фейєрбах теж цим страждає, бо користується доказами на кшталт “ми всі рівні через приналежність до Людського роду”. Тож, звісно, ми згодні, що Бог нижчий за порядком, ніж суспільні відносини. Але не тому, що це щось різне, а тому, що ми маємо справу з логікою “частини і цілого” (розуміючи Бога і “відносини” однаково і як концепти, і як матеріальні суспільні відносини, що породжують релігію з разу в раз).
Загалом, є небезпека плутанини між (1) суспільними відносинами і (2) “суспільними відносинами”. І мені здається, що марксисти регулярно несвідомо впадають у цю плутанину і закликають у своїх поясненнях цього верховного над-бога. Отже, проблема “невігласа” в тому, що замість бажаної картинки:
На ділі в нас усе одно виходить інша ієрархія, яка має такий вигляд:
І де-факто “Суспільство” і “Бог” – для людини однаково тотальні сутності, відчуження людського від неї самої. Усі здібності людини проявляються тільки через “Бога” (того чи іншого), тощо, як “невіглас” і писав, усяка здатність береться “в борг”. Отож, з огляду на те, що зрештою стаття з міркуваннями про Бога і Суспільство була створена для постулювання політичної мети (а саме, відмовитися від співчуття до експлуататорів і в-ім’я-любові здійснити революцію та винищити ворога) – ми переходимо до політичної критики.
Визначення Фашизму
Я веду все до того, що ці міркування “невігласа” мало чим відрізняються від тієї платонічної ідеології, яка стоїть в основі фашизму. А тому, будь-який свідомий комуніст повинен виступати проти таких революціонерів, які вже на рівні найбазовішої ідеології, створюють для всіх нас прекрасний ГУЛАГ, в якому треба молитися на нове Бо…бщество. Автор як об’єкт свого інтересу оголошує Фейєрбаха, але при цьому відтворює логіку тієї методології, якій Фейєрбах опонував. Наведу класичний приклад для ілюстрації думки, чотири цитати, Геббельса, Фейєрбаха і Маркса-Енгельса:
- “Бути соціалістом – це значить підпорядкувати своє ‘я’ загальному ‘ти’, соціалізм – це принесення особистого в жертву загальному”.
– Й. Геббельс. Цит. за: Е. Фромм. Втеча від свободи. – М.: Прогрес, 1995. С. 195. - “Бути індивідуалістом, щоправда, означає бути “егоїстом”, але це означає водночас – бути, і при тому nolens volens, комуністом”.
– Л. Фейєрбах. Цит за: Фейєрбах Л. Про “Сутність християнства” у зв’язку з “Єдиним і його надбанням” // Твори. У 2 т. М.: Наука, 1995. Т. 2. С. 369. - “Ми повинні виходити з “я”, з емпіричного, тілесного індивіда…”.
– Енгельс пише Марксу в листі 19 листопада 1844 р. (Сочинения. Т. 27. С. 12). - “Індивіди завжди виходили, і не могли не виходити із самих себе”.
– Маркс К., Енгельс Ф. Німецька ідеологія // К. Маркс, Ф. Енгельс. Твори. Т. 3. С. 235.
Я думаю, тут усе вже говорить саме за себе. Сучасні марксисти плоть від плоті фашисти, мислять в абсолютно такому ж ключі. Якщо подивитися на те, як фашизм визначали самі фашисти (що цікавіше, ніж погляд опонентів, інакше і марксизм правильно було б вивчати через ліберальну призму, а не за першоджерелами), то досить зайти на Вікіпедію, щоб побачити набір дуже цікавих визначень, з точки зору того, що ми знаємо про образ середньостатистичного сучасного комуніста.
У визначенні Фашизму перший пункт до засвоєння – всеосяжне, або, як кажуть Фашисти, “тоталітарне” охоплення його Доктрини, що стосується не тільки політичної організації та політичної тенденції, а й волі, думки та почуття Нації в цілому. Фашизм виник, щоб розв’язувати серйозні політичні проблеми в післявоєнній Італії. І він представляє політичний метод. Однак у боротьбі та розв’язанні політичних проблем він слідує своїй природі, тобто враховує моральні, релігійні та філософські питання, розкриваючи й демонструючи всеохоплюючий, тоталітарний характер, що йому притаманний. Лише коли ми зрозуміємо політичні особливості Фашистського принципу, – ми зможемо належним чином оцінити глибоку життєву концепцію, що лежить у його основі та з якої цей принцип виходить. Політична доктрина Фашизму – не весь Фашизм. Це, скоріше, його найвидатніший і, загалом, найцікавіший аспект.
– Джованні Джентіле, про фашизм як тоталітарну політичну доктрину. Тільки замініть “Націю” на “пролетаріат”, а фашизм на комунізм.
Залежно від народного характеру Фашистської Держави перебуває також її найбільша соціальна і конституційна реформа – заснування Корпорацій і Синдикатів. Тут Фашизм узяв від Синдикалізму поняття про морально-просвітницьку функцію Синдикатів. Але щоб підпорядкувати Синдикати державній дисципліні і зробити їх внутрішнім вираженням державного організму – були потрібні Корпорації. Через них Фашистська Держава шукає індивіда, щоб творити себе саму за допомогою індивідуальної волі.
Однак шуканий індивід не є абстрактною політичною особистістю, яку старий лібералізм вважав чимось само собою зрозумілим. Він такий, який тільки й буває – індивід, як спеціалізована продуктивна сила, яка, за своєю спеціалізацією, перебуває в союзі з іншими індивідами цієї категорії та з’єднується з ними в одне велике економічне ціле, що є ніщо інше, як Нація.
– Джованні Джентіле, про фашизм як корпоративну культуру. Тільки замініть “корпорацію” на “колгосп”, власника (хоча тут немає такого слова) на директора. І можна захоплюватися прекрасною метою (зокрема просвітницькою функцією робочого місця), будівництвом індустріального суспільства за допомогою партійної дисципліни, де суспільство діалектично складається з індивідів, але й підноситься над ними. Класика.
Політика Фашизму обертається повністю навколо концепції Національної Держави, і тому має точки дотику з Національною доктриною, поряд із відмінностями, про які важливо не забувати.
Влада Держави абсолютна. Вона не допускає компромісів, не йде на переговори, не поступається жодною частиною свого простору на користь інших моральних або релігійних принципів, що впливають на свідомість індивіда. Але, з іншого боку, Держава стає реальністю лише у свідомості індивідів, які її складають. І Фашистська Корпоративна Держава забезпечує представницьку систему, яка є більш щирою і більш відповідною до реальності, ніж будь-яка з раніше заявлених, і, таким чином, вона є більш вільною, ніж стара Ліберальна Держава.
– Джованні Джентіле, про фашизм як абсолютну владу національної корпоративної держави. Згадайте, що тотальна держава (СРСР) одностайно підтримується кожним індивідом, виражає його інтереси, тому начхати на однопартійність та ідеологічний диктат, у СРСР більш щира система представництва, більш демократична, ніж будь-коли раніше. Хіба ні? А в чому різниця?
Як усяка цілісна політична концепція, фашизм є одночасно дією і думкою: дія, якій властива доктрина, і доктрина, яка, виникнувши на основі даної системи історичних сил, включається в останню і потім діє в якості внутрішньої сили.
З уламків ліберальних, соціалістичних і демократичних доктрин фашизм витягує ще цінні й життєві елементи. Він зберігає так звані завоювання історії і відкидає все інше, тобто поняття доктрини, придатної для всіх часів і народів. Припустімо, що 19-те століття було століттям соціалізму, демократії та лібералізму; однак, це не означає, що і 20-те століття стане століттям соціалізму, демократії та лібералізму. Політичні доктрини проходять, народи залишаються. Можна припустити, що це століття буде століттям авторитету, століттям “правого” напрямку, фашистським століттям. Якщо 19-те століття було століттям індивіда (лібералізм рівнозначний з індивідуалізмом), то можна припустити, що це століття буде століттям “колективу”, отже, століттям держави.
Фашизм – концепція релігійна; у ній людину розглядають у її іманентному відношенні до вищого закону, до об’єктивної Волі, яка перевищує окремого індивіда, робить його свідомим учасником духовного спілкування. Хто в релігійній політиці фашистського режиму зупиняється на суто опортуністичних міркуваннях, той не зрозумів, що фашизм, будучи системою уряду, також і насамперед є системою думки.
– А ось і Беніто Муссоліні на десерт. Єдність теорії та практики з упором на практику? Будь ласка! Синтез найкращих досягнень буржуазної епохи? Будь ласка! Оголошення “століття колективу” проти “століття індивіда”, що минає? Будь ласка, беріть ще! Навіть підпорядкування вищому авторитету ідеології партії та критика “опортунізму”. Єдина різниця в тому, що знову слова неправильні (концепція релігійна тощо), для вираження тієї ж суті.
І не кажіть, що комуністи не патріоти, з героїзацією війни і любов’ю до сильної армії, яка “може повторити” (іншими словами прихильники мілітаризації суспільства, починаючи з партійної дисципліни, закінчуючи армією). І не кажіть, що це чиста випадковість, що комуністи завжди схильні підтримувати реакційну літературу в тій самій давнині, підтримуючи завжди скоріше Платона, аніж того самого Епікура, скоріше Арістофана, аніж Менандра; Вергілія, аніж Овідія, і т.д. Хіба це випадковість, що демократичні верстви так само ворожі до буржуазного світу, як давні (і нові) аристократи. Хіба випадковість, що основою для марксистської ідеології стала “Німецька класика”, і що марксисти стали головною причиною приниження і вихолощення з матеріалістичної традиції всього Французького Просвітництва (як механістичного і убогого світогляду). А тепер погляньте на ідеологію правих фанатиків, наприклад, на того ж Рене Генона з його “Кризою сучасного світу”. Хіба не так само всі “міщанські” вади суспільства споживання муляють очі комуністам? Хіба не ті самі здорові консервативні цінності просуває радянська пропаганда, які просуває і нацистська (всі ці здорові фізкультурники, патріотична молодь тощо).
Тому до біса революціонерів-комуністів, які, рятуючи нас від фашизації суспільства, пропонують рівно те саме, але з “хорошими” назвами. Фашизм пролетарського класу не кращий за фашизм буржуазного класу. В обох випадках держава все, а ти, людина – ніщо.
Щодо класичних радянських визначень, якими вони відгороджуються від фашизму, та й усяких інших визначень, що їх привносять ззовні критики, то всі вони виявляються безпорадними. Ось гортаючи сторінки групи в телеграмі “Жижек Daily“, натрапив на таке цитування:
Історично фашизм виникає як засіб нейтралізації наростаючого соціального антагонізму шляхом створення національної єдності пригноблювачів і пригноблених навколо одного сильного вождя і реканалізації енергії революції у військову агресію проти зовнішнього ворога.
Цілком “актуально”, навіть класичне визначення. Але ж це має на увазі, що ми повинні тепер шукати в тій же РФ, або навіть в Україні – великий революційний рух, до того ж із класовим підґрунтям. Але як мені здається, такого навіть близько не було. А “фашизм” все одно виник. І всі ці “дні народної єдності” – не більше ніж спроба консолідації народу для підтримки вождя. Це інструмент Монарха для стабільної роботи його монархії.
Монарх боїться не стільки класової боротьби, як будь-якої конкуренції у владі. Тому він і аристократам/буржуазії забороняє створювати альтернативні партії влади. А якщо й дозволяє, то суто формально, з гарантією того, що вони за владу сперечатися не зможуть.
Коротше, як мені здається, вся ця “Народна єдність” це, зокрема, означає – не підтримуйте СДПН, голосуйте тільки за ХДС, не вносьте розкол у німецьке суспільство, навколо якого згуртувалися вороги нації. Я б не сказав, що підтримка СДПН є революційним актом, чи суто класовою боротьбою в тому сенсі, який нам зазвичай пропонують. Взагалі-то, з точки зору марксиста, підтримка СДПН для правлячого класу не є небезпечною, адже це теж “буржуазна партія”. Але диктатор придушуватиме і таку свободу.
По суті, різниця між авторитаризмом/диктатурою і тоталітаризмом/фашизмом тільки в тому, що в першому випадку диктатор саме пригнічує, користуючись силою певної групи, яка не становить більшості. А в другому випадку – диктатор користується загальною підтримкою на всіх рівнях (тому й тоталітаризм, тотальність).
Але всі ці “цар хороший – бояри погані”, і всі ці штуки про “Отечество в опасности” – це продукти 18-19 століть. І справді, в епоху абсолютизму не було політичного плюралізму. Певні етнічні групи цілком геноцидилися і переслідувалися (все ті ж євреї і цигани). У суспільстві панувала мілітаризація, території регулярно анексувалися з масовими вбивствами мирних жителів. Деякі королі/царі просували патріархально-консервативну повістку і душили просвітництво. Але невже там теж був фашизм? Термін тоді зовсім розмивається.
Залишається тільки користуватися визначенням через монополістичний і фінансовий капіталізм тощо, але тоді виявиться, що після другої світової війни весь світ став іще більш “фашизмом”, ніж Італія, Німеччина, Японія тощо в 30-ті роки, що не-фашизму вже давно більше немає. І все це тим більше розмиває нашу оптику і швидше вказує на безглуздість визначення фашизму.
Тому мені здається, термін “фашизм” дуже розмитий і майже безглуздий. Використовується радше як лайка. А на ділі ми під ним розуміємо всього лише старий добрий абсолютизм, який у новітньому виданні почали називати “фашизм”. Але в 21 столітті, коли вже люди мають загальне виборче право тощо. – абсолютизм звучить дико, тому сприймається як щось абсолютно нове і специфічне, раніше небачене й особливо погане. А з реальних нововведень, окрім збільшення масштабу (раніше теж були монополії та геноциди, але людей було менше, та й економіка до-промислової епохи була меншою), тепер фашизм спирається на демократію. Тому має сенс говорити про нову форму – демократичний абсолютизм.
І останнє, що я підкреслю. Абсолютизм не обов’язково означає Людовика і його “держава – це Я”, він цілком може виходити з партійності, колективної диктатури. Щоправда на практиці так не буває, і навіть у СРСР весь період його існування уособленням влади були “вожді”. Будь-яка диктатура, а особливо настільки тотальні її форми – прагнуть до єдиновладдя, настільки це можливо. І можна скільки завгодно виправдовувати Монархію тим, що при Монарху є підконтрольний парламент, який просуває всі його вимоги буквально одноголосно. Так, він не виконує всіх функцій, змушений їх делегувати, але і при Людовіку були міністри, і на війні воювали полководці, а не особисто він. Тому такі виправдання просто смішні.
Пролетарська форма демократичного абсолютизму мало чим відрізняється від т. зв. “фашистської”, крім фантика. І ми виступаємо проти будь-якого абсолютизму. Проти тотальних сутностей, чи то “Бог”, чи то “Суспільство”, яким потрібно приносити людські жертви. Ми разом із Фейєрбахом і Марксом, виходимо з частин, конкретного, від самої людини.
P.S. Щодо нової етики
Наприкінці своєї статті “невіглас” вказав, що етика майбутнього буде етикою практичною, заточеною на політичну практику. Мовою марксистів це = революційна етика. І природно, клас противника з неї випадає. Але це не важливо, важливо те, що така етика вже існує, цілком на тих самих позиціях консерватора-фашиста із застосуванням платонічного способу мислення. Короткий, неповний огляд на цю книжку, яка так і називається “Етика”, – вже публікувався в нашій групі. Раджу ознайомитися з першоджерелом.
P.P.S. Для тих, хто не зрозумів
Ми засуджуємо всі форми фашизму, авторитаризму, мілітаризму і консервативні ідеології, у низці яких міцне місце посідає марксизм, як найбільш “ліва” форма цього стародавнього “народного” консерватизму. Це складна позиція, всі нюанси якої ми не можемо розкрити в одній тільки невеликій обвинувальній і критичній статті.