Читаю твір Карла Каутського “Походження християнства” (1908), і знову дивуюся тому, наскільки все сказане в нашій статті “Проти пролетарського фашизму” виявляється знов і знов вірним. Звісно, Каутського вважають “ренегатом”, і його авторитет не дуже великий серед марксистів, проте 1908 року це не було так однозначно, і його твори вважали авторитетними для того ж Леніна. До того ж, від себе можу сказати, що Каутський подекуди дуже навіть гарний, і набагато краще за російських марксистів викладає історію. Він усе ще поганий, тому що марксист, але непоганий у своєму середовищі існування. Стаття Каутського “Ультраімперіалізм” (1914) – більш ніж гарна, а критичні відповіді Леніна проти неї виявилися або безсилими, такими, що б’ють повз мету, або спростованими ходом подальшої історії. Зараз, щоправда, полеміка навколо “Ультраімперіалізму” могла б виникнути знову, з огляду на те, що світ ділиться на блоки і рухається до чергової світової війни. Якщо це і так, то тимчасова правота Леніна в цьому сенсі цілком може закінчиться остаточним торжеством думки Каутського. Але це все – окрема історія. Я лише хочу підкреслити, що Карл Каутський далеко не найгірший і найбездарніший автор на марксистському терені, і якщо буде потрібно, я зможу виступити на його захист. А якщо я його критикую, то не як “ренегата і меншовика”, а як цілком грамотного марксиста.
Книга “Походження християнства” в даному нарисі цікавить нас тільки своїми окремими місцями, де викладається марксистський погляд на історію і суспільство. У першому відділі книги Каутський розглядає джерела з історії самого християнства, вважаючи їх здебільшого заангажованими і малозадовільними. Цікавим є другий відділ, що має назву “Суспільний лад в епоху Римської імперії“, де розглядається історія Риму, його економіка, політичний устрій, ідеологія тощо. Відділи, що залишилися, стосуються історії самих юдаїзму та християнства, тому знову цікавлять нас менше.
До питання про вибірковість
Каутський викладає цілком класичний “істмат” (історичний матеріалізм), який усім читачам, як я сподіваюся, у загальних рисах уже відомий. Коротко, нам описують, як перехід до землеробства і поява надлишків продукції спричиняють появу приватної власності. Як сама ця власність призводить до виникнення класів, держави, їхньої подальшої еволюції. Як виникає поляризація суспільства на бідних і багатих, що виявляється в різній для різних епох класовій диференціації та подальшій класовій боротьбі.
Усі тягнуться до землі – ремісники, лихварі та купці. Усі намагаються розширити свої земельні ділянки. Виробництво для задоволення власних потреб усе ще є переважним, і той, хто хоче користуватися більшим добробутом, мати більш заможне домашнє господарство, повинен мати у своєму розпорядженні більшу земельну площу. Прагнення до придбання землі та розширення землеволодіння є панівною пристрастю цього періоду, що починається з тієї пори, коли населення стає осілим і землеробським, – із заснування селянського землеробства – і триває аж до періоду зародження промислового капіталу. Далі цього пункту античне суспільство не заходило навіть у період свого найвищого розвитку, в епоху імператорської влади. Це судилося тільки новому світу, з часу Реформації.
І так далі. Але вже тут цікаве порівняння, яке дає Каутський, розглядаючи успіхи розвитку Європи в новий час. Він буквально пов’язує появу капіталізму з рухом Реформації, тобто фактично підв’язує виникнення капіталізму до протестантської етики. Звісно, це не зовсім теза Вебера, і Каутський буде шукати матеріалістичне пояснення для самої Реформації, а також пояснення того, що в Стародавньому Римі її не відбулося. Але загалом він буде багато в чому обертатися навколо питань етики (як, утім, і будь-який марксист).
Так от, щодо питань етики. Ми вже говорили в окремих нарисах (див. “Марксизм-ксенофонтизм“), що навіть у Маркса були проблеми зі сприйняттям джерел. Ця ж проблема стосується і його учнів. Цікаво, що розглядаючи рабство, Каутський ділить його, цілком класичним чином, на (1) домашнє і (2) товарно-виробниче, але при цьому, користуючись античною літературою (тими самими Плавтом, Теренцієм) знаходить, що перший різновид не просто м’якший за другий, а й узагалі найгуманніший вид експлуатації в історії людства. Тут можна навіть погодитися, однак, створюючи таку полярність, він робить це радше для того, щоб підкреслити крайній ступінь експлуатації другого типу, при цьому реґулярно перегинаючи палицю. Сучасні дослідження (див. роботи Штаєрман) і щодо товарного рабства також не підтверджують настільки яскравого песимізму. Марксистське скиглення проти рабства завжди є здебільшого етичним скигленням, виправданим тільки моральними міркуваннями.
Природно, щоб підкреслити жахливі умови другого виду рабства, як приклад наводять залізні та вугільні копальні. Хоча будь-який неупереджений читач зрозуміє, що і в умовах найманої праці, або за соціалістичної влади – умови роботи в шахтах все одно будуть одними з найважчих на ринку праці. До того ж, Каутський практично не користується економічною статистикою по Риму (точніше користується, але дуже невміло і тенденційно, навіть для його століття, на яке можна зробити знижку). Інакше кажучи, стан справ він виводить із чистої логіки; у дусі міркувань: “Раз у товарному господарстві діє капіталістична логіка експлуатації, то господар має поводитися так-то і так-то”. Або ось реальний приклад:
Існував тільки один мотив щадити раба, той самий мотив, через який щадять робочу худобу: витрати на купівлю раба. Найманий робітник нічого не вартий. Якщо він гине на роботі, його місце займає інший. Навпаки, раба потрібно було купити. Якщо він передчасно гинув, то пан втрачав при цьому всю покупну суму. Але цей мотив діяв тим слабкіше, чим дешевшими ставали раби. Часом ціна їх падала надзвичайно низько: вічні війни, зовнішні та внутрішні, доставляли на ринок незліченні армії військовополонених.
І знову чиста логіка – раз йдуть війни, значить доставляють “незліченні армії” полонених, а значить пропозиція перевищує попит і падає ціна рабів. Оскільки армії рабів “незліченні” (бо так красивіше звучить), то ціна падає до смішного рівня, і, мабуть, кожен жебрак може обзавестися рабом. А раз так, то і вбивати їх стає не шкода. До цього нас і намагаються підвести. Спочатку виводячи аргументацію з чистої логіки, Каутський добирає нечисленні на його руках кількісні дані, які служать тільки для “вау-ефекту”, для ілюстрації його правоти. Важливо підкреслити, що відсутність цифр жодним чином не вплинула б на хід міркувань. А їхня наявність має характер виключно риторичний, це має підкреслити аргументованість і виваженість усього сказаного, певну науковість автора. Так ось, з усіх випадків, коли ми маємо дані від самих римлян із приводу захоплення когось у рабство, Каутський, природно, підбирає єдиний випадок із величезним числом полонених, а саме історію про 150 тис. полонених громадян Епіру.
Хоча варто було б засумніватися в такому великому і круглому числі, як в інших місцях ми чомусь завжди сумніваємося в розмірах армії Ксеркса під Фермопілами. Але навіть якщо це все було так, подібних випадків історія більше не знає, а жорстокі форми рабства стають відомі в джерелах тільки через десятки і навіть сотні років після поневолення Епіру. Тому приклад абсолютно тенденційний. Навіть нечувана цифра в 150 тисяч нічого не означає, якщо ми не знаємо загального населення хоча б Італії (а воно на той момент мало налічувати від 5 до 7 млн осіб). Крім того, Каутський регулярно використовує римські ціни, що загалом є гарною ознакою для історика, який дійсно хоче щось зрозуміти. Але тут ціни використовуються так само, як і кількість рабів (тобто вибірково і тенденційно). А що ще більше насторожує, так це те, що ці ціни він наводить автоматично переведеними в німецькі марки (курс 10 драхм = 8 марок). Виникає питання – за яким принципом було зроблено перерахунок?
Наприклад, у 1913 році чорнороб у Німеччині отримував платню близько 50-60 марок на місяць. Середній робітник у Німеччині приносив додому зарплату в розмірі 100-120 німецьких марок на місяць. Це означає, що читач Каутського мав зрозуміти все так, що за вартості раба в районі 100 марок (які він і наводить) звичайнісінький робітник у Німеччині зміг би цілком відкласти із зарплати на купівлю одного раба впродовж року, а з однієї з історій Апіана взагалі випливає, що 1 раб міг коштувати лише 3 німські марки, якщо це був успішний військовий похід із різким напливом рабів. Але давайте переведемо це в натуральні величини. За вартості 3 кг хліба за одну німецьку марку, ціна раба виходить десь у районі 300 кг хліба у звичайний період (або 9 кг за вдалого місяця), іншими словами, у “вдалий” час буває достатньо всього дня роботи німця для придбання людини. Перерахуйте це в цінах на хліб вашого рідного міста, або в цінах на хліб будь-якої країни ХІХ-го століття, які більш-менш доступні. Або навіть у цінах на хліб античності. Вийде, звісно, дуже низька вартість раба. А все тому, що курс валют Каутський явно визначив за вартістю срібла і відомими різницями у вазі монет. Замість того, щоб спробувати визначити кількість середньої праці, витраченої на отримання мінімального продуктового кошика, щоб зрозуміти кількість “трудоднів” для придбання того самого раба, Каутський вирішив піти найлінивішим шляхом і оцінити вартість стародавньої монети за ціною срібла в Німеччині 1908 року.
Звісно, можна сказати, що і вартість виробництва хліба змінюється з часом, але по-перше, не хлібом єдиним, а по-друге, більшу частину історії люди витрачали всі свої гроші на оренду та їжу, тож навіть якщо розширити продуктовий кошик, ми все одно побачимо, що мінімальна кількість їжі коштує мінімальної заробітної плати. У кілограмах це завжди буде подібний діапазон хліба і м’яса для найрізноманітніших століть. Так от, за часів Цезаря легіонер на службі отримував 100 денаріїв на рік (майже те ж саме, що й німецький чорнороб лише за місяць, якщо взяти курс валют Каутського), іншими словами, він отримував як мінімум у 10 разів менше за німця, а отже, відкладав би на раба 10 років. Насправді ж, якщо не брати нереалістичний курс валют, картина виходить трохи інша. Якщо зробити всі необхідні перерахунки, то вартість хліба за Цезаря дорівнювала 1,7 асам за кг, а місячна зарплата легіонера дорівнювала 133 асам, що дає 78 кг хліба на місяць (4-разова різниця з німецьким робітником, а не 10-кратна). Але в обох випадках ми бачимо, що раб коштував щонайменше кількох років праці римського громадянина, і не буде перебільшенням сказати, що середній раб обходився римлянину як сучасний автомобіль бюджетного класу, а не як новенький Айфон. Різниця між ними, думаю, всім очевидна.
Тому, якщо сам Каутський визнав, що рабів шкода вбивати, бодай тому, що вони багато коштують, то ми мусимо разом із ним визнати, що їх рідко вбивали. А це руйнує весь сенс наведеного ним пасажу. Якщо ми приберемо всі жонглювання з цифрами, покликані видати аномалію за норму (хоча й сама аномалія, ймовірно, не існувала, дані однаково вкрай фрагментарні та явно перебільшені античними істориками), то, як правило, раби коштують доволі таки багато, і рідкісний бідняк може собі дозволити таку розкіш. Чи багато ми бачимо зараз середньокласових буржуа, які заради забави готові підірвати свій автомобіль? Щоправда, якщо говорити про латифундії і найбільших багатіїв, то якийсь Ілон Маск давнини цілком міг би собі таке дозволити. Тут доводиться погодитися (щоправда вони могли таке дозволяти аж до XIX століття, і статус раба тут особливої ролі не відіграє).
До питання про техніку
Розмірковуючи про проблеми великих латифундій, Каутський знаходить тільки одну причину, чому вони виявилися неефективними – рабська праця. Розмірковуючи про неможливість побудови капіталізму в Римі, він теж зводить усе до цієї причини. Буквально будь-яка проблема в давнину виявляється пов’язаною з тим, що застосовувалася праця рабів, це універсальне пояснення всіх бід. Але те, що ця праця була неефективною – виводиться виключно з тієї самої чистої логіки, із загальних міркувань про мотивацію працювати тощо. Якщо серед тих, хто читає ці рядки, є людина, яка отримує медіанну зарплату у своїй країні в XXI столітті, то найімовірніше, вона працює не в дуже приємній сфері праці. Такий читач напевно погодиться, що статус вільної людини не надто підвищує вмотивованість обслуговувати клієнта за касовим апаратом. За марксизмом, у статусі раба наша робота в “Магніті” буде менш радісною, ніж зараз. Але з точки зору безпосередньої роботи (а не проблем зі свободою переміщення тощо), особисто мені не видно жодної різниці. Однаково нульова мотивація без перспектив розвитку.
Тут я додам зауваження, що великі сільгосп ферми завжди (!), в усі епохи менш продуктивні, ніж дрібні господарства. Це пов’язано насамперед зі специфікою роботи на землі: що більше праці вкладено на квадратний метр, то більшою є віддача (врожайності, не прибутку на вкладений капітал). Про це, до речі, добре пишуть такі автори, як Дж. Стадвелл у книжці “How Asia Works” (2013) та Е. Райнерт у роботі “How Rich Countries Got Rich… and Why Poor Countries Stay Poor”. Марксисти в СРСР, Китаї та інших республіках, та й сьогодні теж – усі вони переносили і переносять логіку промислового масштабування виробництв на сільгосп, і тому регулярно отримували малоефективне господарство. Як видно з тексту Каутського, він також вірив у цілющі здібності укрупнення сільськогосподарських підприємств.
Взагалі, як я вже неодноразово говорив, зокрема у статті “Проти пролетарського фашизму“, марксисти завжди приєднуються до консервативного ниття, підтримують найреакційніші різновиди класичної літератури. По суті, марксизм – це зовсім різновид філософії стоїцизму і платонічної онтології (дві найбільш реакційні філософські системи давнини). Тому значна частина аргументів Каутського проти рабства як штуки малоефективної базується на консервативному скигленні античної аристократії, що, мовляв, за Царя-Гороха в сиву давнину трава була зеленішою (див. про те саме, в “Марксизм-ксенофонтизм“). Реальне підвищення добробуту суспільства ми при цьому старанно ігноруємо, акцентуючи на всіляких негативних наслідках цього добробуту, як-от, наприклад, падіння моралі (на всіх рівнях), потопання вищих класів у розкоші тощо. Моралізаторство Каутського знаходить повне співзвуччя з моралізаторством Ювенала. Але чомусь коли про занепалі звичаї скаржаться аристократи XIX століття, яких марксисти можуть особисто споглядати, – це скиглення не схвалюється. Така вибірковість у марксизмі просто всюдисуща.
Так от, одним із найважливіших аргументів на користь неефективності римської держави є “падіння моралі“, а чи не центральною причиною падіння економіки називається “низька мотивація” рабів до праці. Розшарування в доходах, яке марксисти навіть хвалять за капіталізму як необхідне зло, у цьому випадку стає причиною появи “люмпен-пролетаріату”, який теж має “низьку мотивацію” до праці. Єдина причина, чому за схожих процесів у Європі все закінчилося виникненням капіталізму (крім того, що вже всередині самої Європи майже не існувало рабства) – це “висока мотивація” накопичувати кошти замість того, щоб потопати в розкоші. Тобто по суті протестантська етика, яку також поділяє і сучасний пролетарій. Цей набір аргументів не є якимось особливим винаходом Каутського, це аргументація всіх марксистів, і, як видно, вона вкрай консервативна і не надто-то й матеріалістична. Не абстрактних, не “суто логічних” аргументів ми практично не побачимо.
Але є одне питання, якого торкається Каутський, і яке має намір все таки показати “чому Рим не зміг”. Це окреме питання істмату, яке ми ще розглядатимемо в інших, більш серйозних роботах. Питання ролі продуктивних сил (техніки) в історії. Ще Маркс і Енгельс ставили це питання як центральне, але самі ж створили таку історичну теорію, що зосереджувалася б на класовій боротьбі, а отже, і на тонкощах юридичного визначення власників та їхніх підлеглих працівників. Таким чином, у самих витоках марксизму вже була окреслена певна “вилка”, можливість двох версій розвитку. Насправді між продуктивними силами і виробничими відносинами (якщо обирати з них те, що є більш значущим для створення історичної концепції) існує серйозний антагонізм. Система гіпотез, заснована на першому, руйнує систему гіпотез, засновану на другому (і навпаки). Цей антагонізм цілком можна зняти, але тоді “істмат” повністю втратить свій звичний вигляд і перестане бути суто марксистською теорією.
Але про це ми ще поговоримо окремо. Зараз важливим є те, що “марксизм”, включно навіть із самим Марксом у пізніші періоди, для зручності політичної агітації пішов по лінії акцентування на “виробничих відносинах”. А в нашій роботі Каутський знову повертається до теми центральної ролі “продуктивних сил” (теми, очевидно, пов’язані, але ми говоримо про те, який саме акцент робиться в марксизмі). Наведу велику цитату з книги:
Але схожість цього розвитку з розвитком сучасного капіталізму та його концентрацією капіталу є тільки суто зовнішньою, і ми ризикуємо впасти в глибоку оману, ототожнюючи ці два процеси. Хто аналізує ці явища глибше, той знаходить повну протилежність перебігу розвитку в одному й іншому випадку. Насамперед, тенденція до концентрації, прагнення до витіснення дрібних підприємств великими і зростаюча залежність дрібних підприємств від більших нині проявляється з більшою силою в індустрії, ніж у сільському господарстві, тоді як в античному світі ми бачимо зворотне явище. Крім того, перемога великих підприємств над дрібними досягається шляхом конкуренції, в якій яскраво виступає вища продуктивність підприємств, забезпечених могутніми машинами. Навпаки, в античному світі вона досягалася паралізацією вільного селянина, розоряємого військовою службою, великою дешевизною робочої сили, яка, за умови масового постачання рабів, могла бути отримана багатими людьми, нарешті, шляхом лихварства, про яке ми ще говоритимемо далі, тобто шляхом чинників, що не збільшували продуктивність праці, а навпаки, зменшували її. Для розвитку і застосування машин в античному світі не було необхідних передумов. Не досягло високого ступеня розвитку ремесло, яке могло б доставляти масову вільну кваліфіковану робочу силу, готову найнятися за певну заробітну плату, робочу силу, що могла б виробляти машини й уможливити їхнє застосування. Мислителі й дослідники не мали тому жодного спонукання винаходити машини, які все одно не знайшли б практичного застосування. Тільки-но винаходять машини, які можуть з успіхом діяти у виробництві, тільки-но знаходяться численні робітники, які шукають занять у виробництві та застосуванні машин, останні перетворюються на одне з наймогутніших знарядь конкуренції між підприємцями. Наслідком цієї боротьби є вдосконалення і збільшення машини, а разом із цим зростає продуктивність праці, зростає надлишок над заробітною платою, що його приносить машина, зростає також необхідність збирати частину цього надлишку, нагромаджувати, щоб придбати нові, ліпші машини, зростає, зрештою, необхідність постійно розширювати ринок, позаяк поліпшені машини приносять дедалі більше продукту, для якого потрібно знайти збут. Таким чином, капітал безперервно збільшується, виробництво засобів виробництва посідає дедалі більше місце в усій сфері капіталістичного виробництва, і останнє змушене шукати дедалі нові ринки, щоб позбутися створених, за допомогою засобів виробництва, що розрослися, величезних кількостей предметів споживання. Протягом одного століття – дев’ятнадцятого – капітал, таким чином, завоював увесь світ.
Тобто буквально виникнення капіталізму пов’язують зі створенням парової машинерії, і, визнаючи всю схожість між Європою до капіталізму і Римською Імперією, Каутський ставить питання про те, чому Рим не зміг у капіталізм “нового типу”. Відповідь проста, Рим не зміг у паровий двигун. Але чому не зміг? Відповідь ще простіша, як завжди, в усьому винні рабство і розпуста. Хочеться відзначити, що Каутський вже пішов досить далеко, допускаючи хоча б невелику правомірність порівнянь Риму і сучасності, зазвичай марксисти намагаються цього уникати на всі 100%. Одну з причин такого уникнення дає сам Каутський. Так, наприклад, він боїться, що з аналогій між пролетаріатом античності та сучасним пролетаріатом можна зробити висновок, що пролетарі не революційні. Можна зробити висновок, що це паразитичний клас. І виявиться, що в цього класу немає майбутнього. Тоді як насправді сучасний пролетарій творчий трудяга. Тому форма однакова (насправді ні, однакова не форма, а термін), а зміст різний. Гра марксистів у “конкретно-історичні” пересмикування, за якими ховається абсолютно абстрактна схематика – це теж окрема тема для розбору польотів. Поки що це не важливо. Поки що важливо, що Каутський у всій вищенаведеній цитаті не правий.
Принаймні сучасні дослідження доводять, що в елліністичній Греції, республіканському Римі й особливо в перші віки Імперії активно застосовували складні системи з машин на тих самих рудниках. По всій імперії впроваджувалися водяні млини, а в окремих місцях (суч. Туреччина) навіть знайдено млини, обладнані під автоматичну лісопилку. Отже, рабство не впливало на впровадження технологій. В окремих провінціях (у Галлії наприклад) ми знаходимо навіть спеціальні автоматизовані пристрої для збирання врожаю, а в інших (південна Галлія) – величезні системи з десятка млинів, пов’язаних між собою для масового помелу зерна. Можна, звісно, сперечатися про швидкість упровадження, але факт залишається фактом – нові технології застосовують, і за цією ж логікою пізніше піде розвиток економіки середньовіччя, що й приведе до капіталізму.
Загалом, процес розвитку продуктивних сил все одно йшов, питання було тільки в часі, поки технології поширяться. І немає жодних підстав вважати, що при збереженні Риму це поширення йшло б повільніше, ніж це було насправді після його падіння. Жодних підстав, крім висмоктаної з пальця абстракції, що римська економіка була неефективною.
Марксизм проти епікуреїзму, раніше було краще, діди воювали
Звісно, можна було витратити гроші на купівлю нових ділянок, можна було вкласти їх у торгівлю або віддавати на ріст, щоб витягти з них бариші, але прибуток цей зрештою можна було знов-таки витратити тільки на особисті насолоди. Нагромадження капіталу з метою виробництва нових засобів виробництва не мало б жодного сенсу, оскільки, крім заміщення старих, нові збільшені засоби виробництва не знайшли б жодного застосування.
Різниця по суті тільки констатується. І тут, звісно, варто було б замислитися над питанням: а чи тільки античність і рабовласництво відрізняється від капіталізму в такий спосіб? (радше це спільна риса всіх до-індустріальних суспільств). Але залишимо це. Причини того, чому в Римі не відбулася промислова революція, знову виявляються не-матеріалістичними. І в цьому Каутський не самотній, це загальна хвороба всього марксизму. Ми потрапляємо в порочне коло, де для капіталізму потрібні машини, а для машин потрібен капіталізм. І єдиним способом побудувати капіталізм виявляється перебудова свідомості правлячого класу, який має всього лише “захотіти” накопичувати, ну, бо тому що тому. Причому тут варто зауважити, що етична “жага накопичення” навіть важливіша, тому що сама по собі машина може і не впроваджуватися в економіку.
Якщо сучасного капіталіста характеризує пристрасть до накопичення капіталу, то шляхетного римлянина часів Імперії, епохи, в яку виникло християнство, вирізняє пристрасть до насолод.
Або в іншому місці:
Таким чином, для власників латифундій і паразитів, що юрмилися навколо них, залишалася тільки одна функція в суспільстві – функція насолоди. Але людина перестає реагувати на всяке подразнення, яке довго діє на неї, вона стає байдужою до радості й горя, до насолоди і страху смерті. Безперервний ланцюг одних тільки насолод, які не змінюються ні працею, ні боротьбою, викликав спочатку гонитву за новими насолодами, які перевершили б старі й могли б лоскотати притуплені нерви, а це тягнуло за собою захоплення протиприродними пороками, витончену жорстокість. Марнотратство набувало найбезглуздіших форм. Усе, однак, має свої межі, і якщо хто-небудь, чи то через брак коштів, чи то через нестачу здібностей, чи то через фізичне чи фінансове банкрутство, не міг уже більше збільшувати свої насолоди, то він ставав жертвою найгіршого спліну: його опановувала огида до насолод, навіть до самого життя, він приходив до висновку, що все земне – суєта, vanitas vanitatum. Відчай, бажання смерті охоплювали пересичених, а разом із цим і пристрасне прагнення до нового, вищого життя. Але відраза до праці так укорінилася у звичках, що навіть це нове, вище життя мислили не як життя, сповнене радісної праці, а як бездіяльне блаженство, радощі якого полягали саме в тому, що його звільнили від усіх скорбот і розчарувань, пов’язаних із фізичними потребами і насолодами.
Знову ми бачимо надуману історію про відразу до праці, і тепер ця відраза поширюється і на античний пролетаріат:
Античний люмпен-пролетарій не прагнув ні до чого подібного (прим.: хорошого, творчого, на прикладі сучасних пролетарів). Він узагалі не працював, та й не хотів працювати. Він вимагав участі в насолодах багатіїв, він домагався іншого розподілу не засобів виробництва, а засобів насолоди, грабежу багатих, а не зміни способу виробництва. Страждання рабів у гірничих копальнях і латифундіях чіпали його так само мало, як і страждання в’ючних тварин. Ще менше могло з’явитися прагнення до вищого способу виробництва у селян і ремісників. Вони не прагнуть до цього навіть тепер. У кращому разі вони мріяли про реставрацію старовини. Наближаючись до люмпен-пролетаріату, вони ставили собі такі самі цілі. Вони мріяли про безтурботне життя за рахунок багатіїв, вони прагнули до комунізму шляхом пограбування багатіїв.
Загалом, усе зводиться до етики, особистих уявлень про працю тощо, до того ж вигаданих самими марксистами на підставі ідеалізації реакційної літератури стародавнього світу (див. “Марксизм-ксенофонтизм“). Вкотре ми йдемо в суто етичну проблематику. Нуль матеріалізму, максимум ідеалізму, ось і приїхали. І останній приклад, який проговорює Каутський, здивувавшись римським фінансовим операціям, що наблизилися до створення акціонерних капіталів (і типу “вау”, як близько до капіталізму, але…), також зводиться до тієї ж таки етики протестантизму та етики насолод.
Усе це звучить цілком сучасно і доводить, справді, що римське суспільство в епоху виникнення християнства дійшло до порога сучасного капіталізму. І все-таки античний капіталізм призводив до зовсім інших наслідків, ніж сучасний.
Методи, які були описані нами, майже ті самі, за допомогою яких розвинувся сучасний капіталізм. Це – методи, які Маркс називає методами первісного нагромадження: експропріація селян, пограбування колоній, торгівля рабами, торгові війни і державні борги. Як у Новий час, так і в античному світі ці методи чинили одні й ті самі спустошливі та руйнівні дії. Але відмінність між сучасним капіталізмом і античним полягає в тому, що останній зумів розвинути тільки свої руйнівні сторони, тоді як перший шляхом руйнування створює сили для побудови нового, вищого способу виробництва. Звісно, методи сучасного капіталізму є не менш варварськими і жорстокими, ніж методи античного капіталізму; але він створює все-таки підвалини для усунення цих жорстоких і руйнівних дій, тоді як античний капіталізм задовольнявся тільки руйнуванням.
Причину цього явища ми бачили вже в попередньому розділі. Усе, що сучасний капіталізм збирає шляхом грабежу, насильства і здирництва, слугує тільки незначною мірою для насолоди, а більшою мірою воно йде на виробництво нових, досконаліших засобів виробництва, воно сприяє зростанню продуктивності людської праці. Античний капіталізм не мав необхідних для цього умов. Оскільки він втручався у спосіб виробництва, він зумів тільки замінити працю вільного селянина працею раба, що в усіх головних галузях виробництва становило технічний регрес, зменшення продуктивності суспільної праці, збідніння суспільства.
Оскільки прибутки римських грошових капіталістів так само, як і видобуток римських полководців і чиновників, не слугували для здійснення нових лихварських операцій, а отже, для нових пограбувань, їх можна було витратити тільки на задоволення і на виробництво предметів насолоди – до засобів насолоди належали не лише палаци, а й храми, – а з іншого боку, ці прибутки, якщо не брати до уваги деякі копальні, можна було використати на придбання землі, тобто знову ж таки прискорювали експропріацію селян і заміщення їх рабами. тобто знову-таки прискорювали експропріацію селян і заміщення їх рабами.
Це не вся його аргументація про те, чому “Рим пав, центуріоне”, але найосновніша її частина, а другою значущою частиною є мілітаризація Імперії, але її Каутський пояснив абсолютно помилково, не з того боку. Описувати всі ці нюанси немає часу і місця. Перейдемо до останнього наболілого питання, яке ми спочатку мали намір тут описати.
Суспільство та індивід
Однією з найяскравіших рис марксизму, як реакційної, фашистської та консервативної ідеології, є його тяжіння до платонізму і стоїцизму. У своїх міркуваннях марксист регулярно відкидає саму суть і основу матеріалістичної (тобто номіналістичної) логіки, і виступає проти т. зв. “повзучого емпіризму”. Емпірик – людина дурна, марксист же сходить у своїх міркуваннях “від абстрактного до конкретного”, тобто буквально займається дедукціонуванням істин з набору заготовлених незаперечних аксіом. А потім методом псведо-індукції він знаходить, що отримані істини раптово відповідають аксіоматиці (як то кажуть, “що і треба було довести”). Але це хід міркування з явною перевагою на користь методу Декарта, а не методу Локка, перевагою раціоналістів, а не їхніх опонентів. Усе це увінчується оспівуванням Гегеля, завершувача всієї цієї ідеалістичної традиції. Але ми зосередимося на одній невеликій частині цієї традиції, на логіці “реалізму і номіналізму“. Хоча самі Маркс і Енгельс залишили багато цитат на користь номіналістичної логіки, вони також і тут самі створили чергову “вилку”, яка давала можливість двох варіантів розвитку марксизму. Так вийшло, що переміг принцип “реалізму”. Іншими словами, практично у всіх міркуваннях Ціле стоїть вище за Частини, воно завжди головніше і пріоритетніше в будь-яких міркуваннях. Тому і суспільство завжди важливіше за індивіда. Індивід буквально розчинений у суспільстві й не має жодного самостійного значення за фактом (слід зауважити, що знайти в самих Маркса та Енгельса подібні висловлювання майже неможливо, тоді як у їхніх послідовників уже в першому ж поколінні подібних міркувань повним-повнісінько). Звичайно, причиною цього є не сама філософія, навіть без неї комуніст – це людина, яка закликає до колективності. Але ідеалістична аргументація виявилася ідеально до цього придатною. Наведу приклад із Каутського:
Ми бачили вже, що епоха, в яку виникло християнство, була часом повного розкладання традиційних форм виробництва і держави. У зв’язку з цим процесом ми спостерігаємо і повне розкладання традиційних ідей та вірувань. Усюди розвивається шукання нових форм думки, усюди виникає прагнення до нових поглядів. І в цих пошуках окремий індивідуум був наданий власним силам, тому що соціальна підтримка, яку він колись знаходив у своїй громаді та традиційних етичних нормах, тепер зовсім зникла. Тому однією з найхарактерніших рис нового умонастрою є його індивідуалізм. Останній зовсім не означає, що індивідуум абсолютно звільняється від усіх суспільних зв’язків. Це – неможлива річ. Людський індивідуум може жити тільки в суспільстві і за допомогою суспільства. Але індивідуалізм є знаменням того, що суспільна залежність, у якій індивідуум ріс і яка йому здавалася природною і зрозумілою, втратила свою силу, що цьому індивідууму тепер належить завдання пробити собі дорогу поза цією суспільною залежністю. А це він у змозі зробити тільки в тому разі, якщо він з’єднається в нову громадську організацію з усіма іншими індивідуумами, які мають ті самі потреби і ті самі потреби. Форми цих організацій, звісно, визначаються даними умовами і не залежать від сваволі цих індивідуумів. Але вони не виступають стосовно індивідуума як традиційні організації, у готовому вигляді, вони ще мають бути створені ним у союзі з іншими індивідуумами. Звідси виникають різноманітні помилки та найбільші розбіжності, аж доки врешті-решт із боротьби різних думок та після низки дослідів виникають нові організації, що найкраще відповідають новим умовам. Тоді вони набувають міцного існування і стають для наступних поколінь таким самим зразком, як і старі. У такий перехідний час здається, що не суспільство визначає індивідуум, а, навпаки, індивідуум – суспільство, що суспільні форми, завдання їхні та цілі цілком залежать від його сваволі.
Такий індивідуалізм, таке індивідуальне шукання нових форм думки і нових форм суспільної організації характеризує, наприклад, епоху лібералізму, що настала за розкладанням феодалізму. Нові суспільні організації, що мали змінити старі, виникли не зараз, і минув певний час, доки помалу нові організації робітників і підприємців не стали вирішальними елементами капіталістичного суспільства.
Каутський помічає схожість у розвитку ідеології Риму і раннього капіталізму, але й тут обмежується констатацією різниці замість пояснення причин схожості та суті відмінностей. У нас буржуазний індивідуалізм привів до розвитку суспільства, а в них ні. Ось і вся різниця. Але цікава тут не ця безпорадність аргументації, а те, що тут піднімається характерний для всіх марксистів підхід до давнини. Каутський воліє просто погодитися з усім ниттям аристократів давнини про те, що в суспільстві розкладаються звичаї, і виступає як реакційний ідеолог. Буквально він каже, що в соціальному плані епоха феодалізму або племінного ладу краща за капіталістичний або античний. І якщо ви почитаєте будь-які радянські книжки з історії мистецтва, то завжди знайдете, що після Пелопонеської війни, а особливо після завоювань Олександра, звичаї в суспільстві впали, і що це призвело до створення нібито менш придатної літератури, менш якісної риторики, менш серйозної філософії. Буквально все стало гірше, ціла епоха деградації, яка закінчилася римським завоюванням.
А в чому деградація епохи еллінізму? Якщо звернутися до економічних показників – вони тільки й робили, що зростали. Наука тільки й робила, що розвивалася. Скульптура стала пластичнішою й емоційнішою, будівель стало більше, і всі вони набагато якісніші та деталізованіші. Розквітає медицина, створюються школи і бібліотеки, активно створюється великий книжковий ринок. Здавалося б, де деградація? Про неї скиглять консерватори, які втрачають свої політичні позиції на користь торгово-ремісничих (а.к.а. буржуазних) класів, але чому разом з ними скиглять марксисти?
А вся справа в тому, про що вище і написав Каутський. Матеріальний прогрес призводить до розвитку індивідуалізму, який вкрай ненависний будь-якому марксисту. Марксист вважає чимось самоочевидним, що у світі мають жити активні громадянські не-поширяни, ніцшеанські надлюдини (див. “Етика” Алена Бадью). Марксист марить політичною діяльністю, майбутньою революцією, барикадною жертовністю. І ось у класичній Греції часів Перікла, коли в країні по суті точилася громадянська війна і більшість громадян були політично заангажованими – марксист почувається як удома. Це та атмосфера, яка йому подобається, якої він жадає. А в епоху еллінізму всього цього немає, люди просто живуть собі на втіху, а війни торкаються їх рідше і сприймаються як щось чуже, як розбірки між царями, різниці між якими немає. Це отруйна атмосфера, яку терпіти не може марксист. Тому марксистові повністю плювати, що всі кількісні і навіть більшість якісних показників еллінізму перевищують показники класичної Греції. Усе це затьмарюється однією тільки політичною активністю і духом колективізму в “полісі”. Якщо вони є – це здорове суспільство, якщо їх немає – це занепадницька клоака. Теж саме з Римом часів Республіки і часів Імперії. Теж саме з епохою буржуазних революцій і епохою буржуазного добробуту (ух, це суспільство обивательського споживацтва, без високих ідеалів).
Залишається тільки запитати, якщо т.зв. “соціальний прогрес” розглядається окремо від матеріального, і його головним критерієм є ступінь колективізму та участі в житті громади, то хіба не є найбільш прогресивним суспільством – суспільство печерної людини? Питання риторичне. Чомусь усі наведені вище приклади, це приклади, де консервативно-аристократична позиція, що обстоює пріоритет села над містом, що обстоює патріархальні цінності, – виявляється для марксиста більш прийнятною, ніж епоха міської цивілізованості.
можна прочитати у статті “Проти пролетарського фашизму“. Вражає, як марксизм збирає в собі все найгірше і найбільш консервативне з історичної традиції останніх 2000 років. І приходять до того, що конкретна людина має стати функцією якихось високих ідей марксиста, заснованих на цій найгіршій з можливих спадщин. Вражає, як заперечуючи саму суть, фундамент, на якому будується ідеологія Гуманізму і Просвітництва, марксизм формально заявляє, що є головним спадкоємцем ідей Гуманізму і Просвітництва! Той марксизм, який слідом за романтиками і Гегелем третирував усю цю ідеологію як раціоналістичне сміття (механістичне, метафізичне і шаблонне мислення), цей самий марксизм виявляється тією школою, що будує гранично раціоналістичні картини світу і абсолютно шаблонізовано мислить. Що тут сказати… Залишається тільки критикувати це все, щоб воно не змогло продовжувати сіяти брехню і знущання над здоровим глуздом.
