Автор тексту: Карл Маркс (або Енгельс)
Написано 1844 року.
Один із найкращих фрагментів книги Маркса й Енгельса «Святе Сімейство, або Критика критичної критики», де досить докладно розписується логіка ідеалістичного філософа, пов’язана зі схоластичним реалізмом і тематикою платонівської теорії ідей. Звісно, в цій книзі були фрагменти й цікавіші, як-от про історію новоєвропейського матеріалізму. Але й цей фрагмент цілком вартий того, щоб виділити для нього окрему сторінку на сайті.
Коли я з дійсних яблук, груш, суниць, мигдалю утворюю загальне уявлення «плід»; коли я йду далі й уявляю, що моє абстрактне уявлення «плід», виведене з дійсних плодів, [«die Frucht»] є сутністю, що існує поза мною, мало того — істинною сутністю груші, яблука тощо, то цим я, висловлюючись спекулятивною мовою, проголошую «плід» «субстанцією» груші, яблука, мигдалю тощо. Отже, я кажу, що для груші несуттєво те, що вона — груша, для яблука несуттєво те, що воно — яблуко. Суттєвим у цих речах, кажу я, є не їхнє дійсне, чуттєво споглядальне наявне буття, а відокремлена мною від них і підсунута під них сутність, сутність у моєму уявленні, «плід». Тоді я проголошую яблуко, грушу, мигдаль тощо простими формами існування, модусами «плоду». Щоправда, мій скінченний розсудок, що знаходить собі опору в чуттях, розрізняє яблуко від груші й грушу від мигдалю, але мій спекулятивний розум проголошує цю чуттєву відмінність несуттєвою й байдужою. Спекулятивний розум бачить в яблуці те саме, що в груші, в груші те саме, що в мигдалі, а саме — «плід». Різні за своїми властивостями дійсні плоди віднині є лише ілюзорними плодами, істинну сутність яких становить «субстанція», «плід».
Цей шлях не приводить до особливого багатства визначень. Мінералог, уся наука якого обмежувалася б установленням тієї істини, що всі мінерали насправді є «мінерал узагалі», був би мінералогом лише у власній уяві. При вигляді кожного мінералу спекулятивний мінералог казав би: це — «мінерал», і його наука обмежувалася б тим, що він повторював би це слово стільки разів, скільки існує дійсних мінералів.
Спекулятивне мислення, що зробило з різних дійсних плодів один «плід» абстракції — «плід узагалі», змушене тому, щоб дійти до видимості певного дійсного змісту, спробувати тим чи іншим способом повернутися від «плоду», від субстанції, до дійсних, різноманітних буденних плодів — до груші, яблука, мигдалю тощо. Але наскільки легко з дійсних плодів створити абстрактне уявлення «плід», настільки ж важко з абстрактного уявлення «плід» створити дійсні плоди. Ба більше, перейти від абстракції до того, що є прямою протилежністю абстракції, просто неможливо, якщо не відмовитися від абстракції.
Спекулятивний філософ відмовляється тому від абстракції «плоду», але відмовляється від неї особливим, спекулятивним, містичним способом — так саме, що зберігається видимість, ніби він не відмовляється від абстракції. Тому він і справді лише на вигляд виходить за межі абстракції. Він міркує приблизно так:
Якщо яблуко, груша, мигдаль, суниця насправді не що інше, як «субстанція взагалі», «плід узагалі», то постає питання: яким же чином «плід узагалі» постає переді мною то у вигляді яблука, то у вигляді груші, то у вигляді мигдалю, — звідки ця видимість багатоманітності, що так відчутно суперечить моєму спекулятивному уявленню про єдність, про «субстанцію взагалі», про «плід узагалі».
Це відбувається тому, відповідає спекулятивний філософ, що «плід узагалі» — не мертва, позбавлена відмінностей, спокійна сутність, а сутність жива, така, що сама в собі розрізняє себе, рухлива. Різноманітність звичайних плодів має значення не лише для мого чуттєвого розсудку, а й для самого «плоду узагалі», для спекулятивного розуму. Різні звичайні плоди є різними виявами життя «єдиного плоду»; це — кристалічні утворення, створювані самим «плодом узагалі», так що, наприклад, в яблуці «плід узагалі» надає собі яблукоподібного наявного буття, у груші — грушоподібного. Тому вже не можна, повторюючи точку зору, що виходила з уявлення про субстанцію, говорити тут: груша — це «плід», яблуко — це «плід», мигдаль — це «плід». У цьому разі, навпаки, треба говорити: «плід» покладає себе як грушу, «плід» покладає себе як яблуко, «плід» покладає себе як мигдаль. Відмінності, що відділяють одне від одного яблуко, грушу, мигдаль, є саме самовідмінностями «плоду», вони роблять окремі плоди саме різними ланками в життєвому процесі «плоду узагалі». Отже, «плід» уже не є беззмістовною, позбавленою відмінностей єдністю: він є єдністю як сукупність, як тотальність плодів, що утворюють «органічно розчленований ряд ланок». У кожній наступній ланці цього ряду «плід» надає собі дедалі розвиненішого, дедалі виразніше окресленого наявного буття, аж поки, нарешті, як «узагальнення» всіх плодів, він не стає водночас тим живим єднанням, яке настільки ж містить у собі розчиненим кожен плід окремо, наскільки й породжує кожен плід із себе, подібно до того як, наприклад, усі частини тіла постійно перетворюються на кров і постійно відтворюються з крові.
Бачите: якщо християнській релігії відоме лише одне втілення бога, то спекулятивна філософія знає стільки втілень, скільки є речей, як, наприклад, у цьому разі для неї кожен окремий плід є особливим втіленням субстанції, абсолютного плоду. Головний інтерес спекулятивного філософа полягає, отже, в тому, щоб породити існування дійсних, звичайних плодів і з таємничим виглядом потім сказати, що існують яблука, груші, мигдаль і родзинки. Але ті яблука, груші, мигдаль і родзинки, які ми знову знаходимо у спекулятивному світі, є вже лише ілюзорними яблуками, грушами, мигдалем і родзинками, бо вони становлять моменти життя «плоду узагалі», цієї абстрактної сутності, створеної розсудком, а тому й самі є абстрактними витворами розсудку. Що нас у цій спекулятивній операції має тішити, так це те, що ми знову знаходимо всі дійсні плоди, але вже як плоди, що мають вищий, містичний зміст, — плоди, які виросли не з матеріального ґрунту, а з ефіру нашого мозку і є втіленнями «плоду узагалі», втіленнями абсолютного суб’єкта. Коли ми, таким чином, повертаємося від абстракції, від надприродної розсудкової сутності «плід узагалі» до дійсних, природних плодів, то природним плодам ми, навпаки, надаємо водночас надприродного значення і перетворюємо їх на чисті абстракції. Наш головний інтерес тепер має полягати саме в тому, щоб довести єдність «плоду узагалі» в усіх його життєвих виявах — в яблуці, у груші, в мигдалі тощо, — довести, отже, містичний взаємний зв’язок цих плодів і показати, як у кожному з них «плід узагалі» здійснює себе по щаблях і як він необхідним чином переходить від однієї форми свого існування до іншої, наприклад від родзинок до мигдалю. Значення звичайних плодів тому й полягає тепер вже не в їхніх природних властивостях, а в їхній спекулятивній властивості, що відводить кожному з них певне місце в життєвому процесі «абсолютного плоду».
Звичайна людина не припускає, що сказала щось особливе, коли говорить, що існують яблука і груші. Філософ же, висловивши ці наявні речі у спекулятивних термінах, сказав щось надзвичайне. Він учинив чудо: з недійсної розсудкової сутності «плід узагалі» він породив дійсні предмети природи — яблуко, грушу тощо, тобто він зі свого власного абстрактного розсудку, який уявляється йому якимось абсолютним суб’єктом, що перебуває поза ним, у цьому разі «плодом узагалі», створив ці плоди. І щоразу, коли спекулятивний філософ заявляє про існування тих чи інших предметів, він чинить акт творення.
Само собою зрозуміло, що спекулятивний філософ лише тому здатний виявляти таку безперервну творчість, що він загальновідомі, спостережувані в дійсності властивості яблука, груші тощо видає за відкриті ним визначення, даючи тому, що може бути створене виключно абстрактним розсудком, а саме — абстрактним розсудковим формулам, назви дійсних речей і проголошуючи, нарешті, свою власну діяльність, що виявляється в тому, що він сам переходить від уявлення яблука до уявлення груші, самодіяльністю абсолютного суб’єкта, «плоду узагалі». Спекулятивною мовою ця операція позначається словами: розуміти субстанцію як суб’єкт, як внутрішній процес, як абсолютну особистість. Такий спосіб розуміння становить істотну особливість гегелівського методу.