Переклад чергової статті Джона Тіндаля, де порушуються філософські питання, але, на відміну від більшості інших, тут його критика віталізму сягає такого ступеня наближення до матеріалізму, якого не досягає жодна інша його праця.
Інші «філософські» статті Тіндаля також можна прочитати на нашому сайті: «Про матерію і силу» (1867), «Науковий матеріалізм» (1868), «Наукове використання уяви» (1870) і «Белфастська промова» (1874).
Походження, розвиток і енергія живих істот — теми, що споконвіку привертали увагу мислячих людей. Для їхнього пояснення зазвичай припускали існування особливої сили, значною мірою вільної від обмежень, властивих силам неорганічної природи. Цю силу називали «життєвою силою», і вважалося, що під її впливом рослини й тварини збирають необхідні речовини та набувають певних форм. Однак останніми роками наші уявлення про життєві процеси зазнали глибоких змін; гострота інтересу до цих змін, а подеколи й спричинюваний ними неспокій яскраво виявляються в тих суперечках і запереченнях, які сьогодні так часто виникають довкола феноменів життя. Простежуючи ці феномени в усьому їхньому розмаїтті, найпередовіші мислителі нашого часу стверджують, що зрештою вони зводяться до єдиного джерела енергії, з якого постає вся життєва сила. І саме це викликає тривогу: бо цим джерелом виявляється не пряме веління надприродного начала, а резервуар того, що, якщо ми не сповідуватимемо віру Заратустри, слід визнати неорганічною силою. Одним словом, нині вважається доведеним, що вся енергія, яку ми отримуємо від рослин і тварин, зрештою запозичена в сонця.
Ще кілька років тому, коли висловлювали думку, що сонце є джерелом життя, дев’ятеро з десяти тих, кого нині лякає сучасна форма цієї думки, загалом і в цілому погодилися б із її слушністю. Однак їхня згода була радше поетичною, аніж науковою, і вони аж ніяк не були готові прийняти строгий механічний зміст цих слів. А тим часом саме в цьому й полягає суть сучасних висновків: у рослинному й тваринному організмі немає жодної творчої енергії; уся сила, яку ми черпаємо в м’язах людини й тварин, так само, як і енергія, що вивільняється під час згоряння дров або вугілля, створена завдяки енергії сонця. Сонце стає тим холоднішим, чим більше ми розпалюємо свої вогнища; воно стає холоднішим і для того, щоб ми могли влаштовувати перегони або підніматися в Альпи. Можна з цілковитою певністю сказати, що сонце охололо на точно вимірювану величину для того, щоб забезпечити енергією туристів, які цього року піднялися з долини Шамоні на вершину Монблану.
Для більшості людей енергія світла й тепла видається чимось цілком відмінним від звичайної механічної енергії. Однак насправді одну можна отримати з іншої. Деревину можна нагріти тертям до температури займання; а вправний коваль, уміло вдаряючи по шматку заліза, здатен змусити його світитися. Отже, за допомогою грубої сили свого молота він породжує світло й тепло. Якби цю дію було доведено до достатнього ступеня, можна було б відтворити світло й тепло, порівнянні із сонячними. Насправді походження сонячного світла й тепла нерідко пояснювали падінням метеоритної речовини на поверхню сонця; і незалежно від того, чи підтримується сонце насправді таким способом, цілком ясно, що воно могло б підтримуватися саме так. Ба більше, чи було розплавлений стан нашої планети, як припускали видатні уми, спричинений зіткненням космічних мас, чи ні — цілком безсумнівно, що такий стан цілком міг бути спричинений саме так. Якщо, отже, світло й тепло сонця можуть бути породжені ударами мертвої матерії, і якщо зі світла й тепла, породжених таким способом, ми здатні добути ту енергію, яку звикли називати життєвою, то звідси неминуче випливає, що життєва енергія може мати найближче механічне походження.
У якому ж сенсі слід вважати сонце джерелом тієї енергії, яку ми добуваємо з рослин і тварин? Спробуймо дати ясну відповідь на це запитання. Воду можна підняти з рівня моря на значну висоту, а потім дати їй стекти вниз. При цьому вона може набувати різних форм: падати водоспадом, бити фонтаном, закручуватися у вирви або спокійно текти рівним руслом. Крім того, її можна змусити приводити в рух складні механізми — обертати жорна, рухати човники, працювати пилами й молотами, забивати палі. Але вся ця енергія в усіх її проявах буде похідною від тієї первісної сили, яка була витрачена на підняття води на висоту. Машина сама по собі не створює жодної нової енергії; робота, що її виконує вода під час падіння, лише розподіляє й розкладає на частини ту роботу, яка була вкладена в її підняття. У цьому найточнішому сенсі вся енергія рослин і тварин — лише розподіл і розкладання тієї сили, яка спочатку була прикладена сонцем. У випадку з водою джерелом енергії є насильницьке переміщення певної її кількості з нижчого рівня земної поверхні на вищий; витрачена при цьому енергія повертається в процесі падіння води. У випадку життєвих явищ джерелом енергії є насильницьке розкладання атомів складних речовин під дією сонячної енергії. Силу, що притягує воду до землі, ми називаємо «тяжінням», а силу, що притягує атоми один до одного, — «хімічною спорідненістю»; але ці різні назви не повинні вводити нас в оману щодо якісної єдності обох сил. Обидві вони є притяганням; і для розуму падіння атомів вуглецю до атомів кисню не важче для розуміння, ніж падіння води на землю.
Отже, побудова рослинної субстанції здійснюється сонцем через відновлення хімічних сполук. Явища тваринного життя являють собою більшою чи меншою мірою складні зворотні процеси щодо цих процесів відновлення. Ми споживаємо рослини й вдихаємо кисень із повітря; і в наших тілах кисень, який під дією сонця було піднято над вуглецем і воднем, знову прагне до них, унаслідок чого виділяється тваринне тепло й формуються тваринні структури. Крізь усю складність життєвих феноменів проходить цей закон: рослина утворюється під час підняття «ваги», тварина — під час її падіння. Але цим питання не вичерпується. Вода в наведеній вище аналогії породжує весь рух, що виявляється під час її падіння, але форма цього руху залежить від характеру механізмів, уставлених на шляху її течії. Подібним чином первісна дія сонячних променів модифікується атомами й молекулами, між якими розподіляється їхня енергія. Саме молекулярні сили визначають, яку форму набуде енергія сонця. У процесі роз’єднання вуглецю й кисню ця енергія може бути спрямована так, що в одному випадку виникне капуста, а в іншому — дуб. Так само під час зворотного поєднання вуглецю з киснем молекулярний «механізм», через який діє енергія цього сполучення, в одному випадку може «ткати» тканини жаби, а в іншому — тканини людини.
Матерія тіла тварини належить до світу неорганічної природи. Немає жодної речовини в тканинах тварини, яка зрештою не походила б із гірських порід, води або повітря. Чи відрізняються тоді сили органічної матерії за своєю природою від сил матерії неорганічної? Сучасна філософія дає на це запитання негативну відповідь. Саме поєднання в органічному світі сил, однаково властивих і неорганічному, становить ту таємницю й те «чудо» життєвості. Будь-яку частину будь-якого тіла тварини можна відновити до стану суто неорганічної матерії. Досконале обернення цього процесу відновлення могло б знову привести нас від неорганічного до органічного; і таке обернення, принаймні, мислиме. Справді, спрямування сучасної науки полягає в тому, щоб зруйнувати стіну, що відділяє органічне від неорганічного, і звести обидва світи до дії сил, однакових за своєю природою, але по-різному поєднаних.
Розгляньмо тепер питання про особисту тотожність у зв’язку з питанням про молекулярну форму. Двадцять шість років тому Маєр із Гайльбронна, наділений тим геніальним даром, що здатен у небагатьох фактах умістити глибокий сенс, указав, що кров — це «олія лампи життя», згоряння якої, подібно до згоряння вугілля в грубших випадках, підтримує м’язову діяльність. М’язи — це механізм, за посередництвом якого динамічна енергія крові приводиться в дію. У процесі цього кров витрачається. Але й усе тіло, хоч і повільніше, ніж кров, також зазнає зношування, так що через певну кількість років воно цілком оновлюється. Як же зберігається відчуття особистої тотожності крізь цей потік молекул? Для людини, у відомій нам формі, матерія необхідна для існування свідомості; однак матерія, що становить її тіло в будь-який даний момент, може цілком змінитися, тоді як у свідомості не спостерігається жодного розриву чи переривання. Подібно до змінних вартових, що відходять, кисень, водень і вуглець, наче передають свій секрет новоприбулим товаришам; і так, за постійної зміни «не-я», «я» лишається незмінним. Постійність форми в групуванні молекул, а не постійність самих молекул, є умовою цієї сталості сприйняття. Життя — це хвиля, яка в будь-які два послідовні моменти свого існування не складається з тих самих частинок.
Припустімо тепер, що молекули людського тіла, замість того щоб почергово заміщувати одна одну й таким чином відновлювати вже наявну форму, були б від самого початку зібрані з природи й розміщені в тих самих відносних положеннях, які вони посідають у тілі. Припустімо далі, що вони мали б ті самі сили й те саме розподілення сил, ті самі рухи й те саме розподілення рухів — чи постала б тоді перед нами ця організована сукупність молекул як чуттєва й мисляча істота? Немає підстав уважати, що це було б неможливо. Або, наприклад, якби від сонця було відокремлено планету, приведену у обертання навколо своєї осі й таку, що рухається по орбіті навколо сонця на такій самій відстані, як Земля, — чи спричинило б її поступове охолодження виникнення органічних форм? Я схильний відповісти ствердно. Структурні сили, поза всяким сумнівом, закладені в самій масі — незалежно від того, чи сягають вони ступеня, необхідного для утворення рослини або тварини. В аморфній краплині води приховано всі дива кристалічної сили; і хто насмілиться встановити межі можливій грі молекул у планеті, що холоне? Якщо ці твердження здаються вражаючими, то лише тому, що філософи й богослови, однаково не відаючи істинної сутності матерії, визначали її й ганили її хибними поняттями, тоді як у своїй глибинній природі матерія по суті містична й трансцендентна.
Інтерес, який нині викликають подібні питання, значною мірою пояснюється їхньою зухвалістю — зухвалістю, що, безперечно, з часом зникне. І чим швидше буде усунуто суспільний страх перед такого роду питаннями, тим краще для справи істини. Що ж до пізнання, то природознавство за своєю природою дуальне. В одному сенсі воно знає, або покликане знати, все; в іншому — не знає нічого. Наука багато що осягає в тій проміжній сфері, яку ми називаємо природою і продуктом якої вона сама є; але про походження або кінцеву долю природи вона не відає нічого. Хто або що створило сонце й наділило його промені тією силою, яку ми їм приписуємо? Хто або що створило й наділило найдрібніші частинки матерії їхньою дивовижною здатністю до різноманітних взаємодій? Наука цього не знає: таємниця, хоч і відсунута далі, лишається нерозгаданою. Для багатьох із нас, хто відчуває, що на небі й на землі є більше, ніж сниться нинішній філософії науки, але хто також навчений, наскільки марні спроби осягнути Непізнаване, найвищим станом духу лишається той, про який сказав Гете:
Хто насмілиться Його Ім’я назвати,
Або проголосити віру в Нього,
Коли в містичній таємниці прихований Він — Всетримний?
Промінем спалахне в умі Його світло,
Відчуває душа піднесена Його силу —
Чи наважиться тоді відкинути Його владу — Всепідтримного?
Примітка Тіндаля в перевиданні 1875 року: Увесь так званий «матеріалізм» «Белфастської промови», на мою думку, зосереджений саме в цьому, аж ніяк не новому, фрагменті.