Автор тексту: Каміль Сен-Санс
Стаття опублікована в La Nouvelle Revue, нова серія, том 6, вересень-жовтень 1900 року, с. 321-334 (посилання на оригінал).
Загалом автор постає тут як скептик-позитивіст і намагається стати понад суперечкою спіритуалістів і матеріалістів. Він навіть допускає реальність чогось подібного до тваринного магнетизму, намагається всерйоз міркувати про особливі властивості гіпнозу та про певні таємниці, що виходять за межі матерії й духу. Але все це він тлумачить радше матеріалістично. Навіть усвідомлення проблеми в дусі «кваліа» не зупиняє його від того, щоб далі заперечувати будь-які нематеріальні джерела мислення й душі.
Тут є й пряме посилання на Лукреція. Тож загалом я все одно називатиму його матеріалістом. Хай навіть із відтінками спінозистського пантеїзму, вбраного в науковий світогляд. Якщо таких авторів просто іменувати скромними скептиками, то приблизно 100% усіх відомих матеріалістів (зокрема й Бюхнер, якого цитує Сен-Санс) виявляться не матеріалістами, і взагалі це слово означатиме вигадану істоту. Для когось це може бути шоком, але кожен матеріаліст, визнаний офіційною наукою, завалює свої тексти скептичними ремарками.
— I —
Ці міркування звернені не до філософів. Вони не стали б їх слухати, і мали б рацію: філософія — це наука, а будь-яка наука, як і будь-яке мистецтво, вимагає всього людського життя, щоб займатися нею всерйоз. Ця скромна праця адресована численному класові людей, які допитливі до всього цікавого й високого, але не здатні подолати тремтіння, що його викликає в них самий вигляд ученого трактату. Будучи ерудитом лише випадково — що дуже нагадує неуцтво — і, так би мовити, зробивши для фортепіано переклад партитури великого оркестру філософів, я, можливо, зумію дати деяким полохливим натурам скуштувати трохи цієї позамежної музики; а якщо мені це не вдасться,
то, принаймні, мені випаде честь здійснити цю спробу.
(прим.: J‘aurai du moins l’honneur de l’avoir entrepris — цитата, ймовірно за Лафонтеном).
Учені — ті, хто вільно живе на висотах, де повітря вже непридатне для дихання профанів, — мабуть, чимало тішаться з людей, які міркують про науку так само, як вони принагідно говорять про музику чи живопис, покладаючись на своє чуття, — з тих самих людей, яких славетний Гірн так дотепно називав «мирянами». Ці люди рубають з плеча, влаштовують над наукою судилище, без обиняків висловлюють їй свої претензії й звинувачують її в усіх бідах, що терзають суспільство, протиставляючи спіритуалізм матеріалізмові. І поки наука спокійно продовжує свій величний політ у вічному пошуку Істини, ці «миряни», загрузлі в допотопних суперечках, не помічають, що воюють на полі, яке всі інші давно покинули. В одному пам’ятному поєдинку два великі вчені, Гірн і Бюхнер, нині відійшли до вічного спокою безсмертя, завдали один одному таких ударів, що самі Спіритуалізм і Матеріалізм, на чию долю й випали ці стусани, так і лишилися назавжди в цілковитому замішанні. Обидва вони взялися за грізну проблему «майбутнього життя перед лицем науки».
Для Бюхнера, затятого матеріаліста, який визнає у Всесвіті лише два начала — матерію і силу, — не може бути й мови про духовне життя, а отже, і про життя майбутнє.
Для Гірна, спіритуаліста, питання постає зовсім інакше. Його своєрідність полягає в тому, що він намагався довести буття Бога і безсмертя душі не так, як філософи, — за допомогою самого лише Розуму, — а за посередництвом наукових доводів, почерпнутих з астрономії.
Уся його споруда зведена на такому підмурку: на його думку, наукою доведено й остаточно визнано, що весь Всесвіт — якому автор, не вагаючись, приписує безмежні масштаби — спочатку являв собою туманність (також, отже, безмежну), подібну до тих, які астрономи називають «нерозкладними туманностями», тобто такими, що їх неможливо розділити на окремі зорі. На його думку, якась зовнішня воля надала цій туманності (що нагадує біблійний хаос) початковий імпульс, який став вирішальною причиною її еволюції. Ця еволюція прямує до загальної рівноваги, що була б не чим іншим, як поверненням до вихідного стану. Ніщо не заважало б Творцеві безконечно повторювати один і той самий дослід; автор не говорить про це прямо, але це само собою мається на увазі. Ньютон теж вважав, що рух планет з часом має розладнуватися і періодично вимагати втручання Творця для відновлення належного порядку.
Ідея Ньютона була хибною. Чи виявиться слушною теорія Гірна? Я цього не знаю; однак будувати подібну систему, маючи ті мізерні відомості про загальну будову Всесвіту, які ми маємо, видається справою вельми зухвалою. Світні хмари, якими всіяне небо, — туманності — ставлять перед нами загадки, які ще тільки належить розгадати. Одні з них мають (або здаються такими, що мають) ідеально круглу форму; інші, безформні, настільки велетенські, що масштаб їх важко уявити, — як-от туманність Оріона з групою зір у самому центрі. Або інша туманність у тому ж сузір’ї, відкрита нещодавно завдяки фотографії: її протяжність буквально приголомшує уяву. Багато з них мають форму спіралі, природа якої досі не пояснена; ця сама форма трапляється в деяких зоряних скупченнях, оточених, як правило, порожнечею — ніби в цих «сонячних мурашниках» відбувся процес концентрації. Чи судилося цій концентрації посилюватися доти, доки зближення розпечених світил не завершиться повним випаровуванням — неминучим підсумком температур, про які ми не можемо мати ані найменшого уявлення? Чому зорі, які здаються нерухомими через немислимі відстані, насправді стрімко мчать у всіх напрямках, корячись незнаним законам? Що являють собою комети? Ми бачимо, як вони вмирають, але нам абсолютно нічого не відомо про їхнє народження та їхню справжню сутність.
Чи можемо ми, перебуваючи в невіданні щодо таких фундаментальних речей, претендувати на написання історії Всесвіту?
— II —
Матеріалізм і Спіритуалізм завдали одне одному смертельних ударів. Бюхнер довів, що роздільне існування Матерії та Сили неможливе в принципі. Гірн довів, що матерія сама по собі не може бути першопричиною всього; що агент, який переносить світло й електрику в Просторі, не є матеріальним, і що будь-яка спроба пояснити феномен тяжіння з суто матеріалістичних позицій зазнала ганебного фіаско. Це здається нам гранично простим, коли ми випускаємо з рук предмет, який тримали в руках, і бачимо, як він падає на землю: немає таємниці більшої. Проте визнано, що згаданий агент, якому дали ім’я Ефір, хоч і є нематеріальним, зовсім не обов’язково має бути Духом або живим. Його природа залишається невідомою.
Але є й дещо інше, про що, здається, забувають: існує Життя. І ось тут питання стають складнішими. Для матеріалістів Життя — лише одна з форм існування Матерії; але якщо доведено, що матерія не може пояснити все, то й Життя цілком може виявитися чимось іншим. Усе, що ми про нього знаємо, — це те, що воно з’явилося на Землі, коли в ході еволюції наша планета стала для цього придатною, і що нині жива істота завжди має народжуватися від іншої живої істоти. Пастер розвіяв мрії про самозародження. Сорок років тому я був свідком блискучої суперечки між Пастером і Пуше, яка так хвилювала молодь. Переважно молоді люди підтримували Пуше; треба було бути прихильником теорії самозародження, інакше ви ризикували прославитися клерикалом і ретроградом. Коли мене питали про мою думку, я відповідав: «Я чекаю. Я стану на бік того, хто доведе свою правоту». Однак із того, що самозародження неможливе тепер, аж ніяк не випливає, що так було завжди. Ми не маємо ані найменшого уявлення про умови, в яких Життя вперше виявило себе на поверхні земної кулі.
Для Спіритуаліста Життя в людині породжується союзом духовного начала — душі — з матеріальним тілом, а їхнє розділення тягне за собою Смерть. Відкрийте будь-який підручник філософії: ви побачите там, що Думка і всі її атрибути — Воля, Рефлексія, Судження, Пам’ять — ведуть прямісінько до душі; адже Матерія в її звичному визначенні мислити не здатна. Ви знайдете там, вишикувані в ряд, мов солдати на плацу, цілі шеренги витончених міркувань — озброєних, закутих у лати, блискучих і невразливих. На жаль, вони цілковито не зважають на один факт: усі ці висновки, зроблені щодо людини, пункт за пунктом застосовні й до тварин.
Декарт відчував це; він обійшов цю трудність, усунувши тварину, оголосивши її несвідомою машиною. І все ж Декарт був не лише великим мислителем, а й вправним та невтомним спостерігачем; він, безперечно, бачив істину, але не схотів її визнати: йому забракло мужності застосувати до цього питання свій знаменитий метод. Поки тривало панування картезіанства, ця ідея про несвідомість тварин була повсюдною. Треба було чути, яким тоном мадам де Гриньян відхиляє пропозицію подарувати їй чарівну собачку, не бажаючи, як справжня послідовниця Декарта, обтяжувати себе «подібними машинами». Бідні створіння, такі лагідні й віддані! І не думайте, що подібні погляди канули в минуле: краще погляньте на те, як щиро дивуються люди, стикаючись із проявами тваринного інтелекту. Хіба ми дивувалися б так, якби в глибині душі не були переконані, що на всій Землі тільки Людина має право бути розумною!
Одного разу один мій друг подорожував верхи Алжиром у супроводі молодої лягавої. Дорогу їм перегородив гірський потік Шиффа. Собака хоробро кинулася у воду, але течія виявилася надто швидкою; її знесло, і вона вибралася на берег далеко від господаря, після чого наздогнала його щодуху. Русло Шиффи звивисте. Невдовзі їм знову довелося переправлятися; вода, звісно, текла в протилежному напрямку — не будемо випускати цю деталь. Що ж робить собака? Вона зупиняється, дивиться; потім швидко пробігає вгору берегом, відмірявши рівно ту саму відстань, на яку її всупереч волі знесло вниз за течією, кидається вплав і виходить із води точно в тому самому місці, де стоїть її господар. У цьому вчинку виразно виявляються воля, спостережливість, розмисел і судження; і якщо все це вважати лише інстинктом, то немає причин не приписати тому самому спонуканню майже всі дії людини.
Що ж залишається винятковою власністю людини? Мова. І за допомогою цього чудесного інструмента людський розум набуває неймовірного розмаху. Але Мова не створила інтелект; вона лише допомогла йому розвинутися.
Безглуздо наполягати на величезній перевазі людського розуму; питання не в тому, чи вищі здібності людини, а в тому, чи відрізняються інтелект людини й інтелект тварини за своєю суттю, — і ніщо не дає нам підстав стверджувати це. Спостереження дозволяє лише констатувати таке: думка — це продукт Життя, що діє на мозок; її розвиток і масштаб безпосередньо залежать від розвитку цього мозку та його будови. Між мозком вищої тварини й мозком людини відмінності, якими б глибокими вони не здавалися вченому, є лише деталями. Загальний план будови один і той самий: мозочок, довгастий мозок, біла речовина, сіра речовина, звивини.
Нехай Ренан і далі без доказів твердить, ніби мова з’явилася в цілком готовому вигляді одночасно з людиною. Первісна людина існує й сьогодні в подобі диких племен, і в розпорядженні деяких із них навряд чи знайдеться більш як п’ятнадцять слів. Між твариною і тим первісним чоловіком, який нам відомий, дозволено припустити існування вимерлої проміжної форми — ще менш наділеного здібностями антропоїда. Ще один крок — і мовлення змінюється нечленороздільними криками.
Тож давайте ж, якщо дозволите, зруйнуємо бар’єр, що розділяє тварину і людину.
Коли, як стверджують, шляхом одного лише взаємодії елементів фізичного світу так і не вдалося створити не тільки живу істоту, а й найпростішу органічну клітину, отже, над органами будь-якої живої істоти неодмінно стоїть певне спрямовувальне начало, яке докорінно відрізняє навіть найнікчемніше живе створіння від неживих машин. Це начало — одухотворювальний елемент, це душа. Так міркують деякі сучасні спіритуалісти.
Зараз ви побачите, до чого це веде.
Оскільки ніщо з того, що коли-небудь існувало, не може бути знищене — ми говоримо про прості елементи, — то одухотворювальне начало, просте за означенням, є незнищенним. Отже, безсмертною нам доведеться вважати не лише людську душу; ми будемо змушені безконечно спускатися драбиною істот, визнаючи вічний одухотворювальний принцип за анімалькулями, антозоями, найпростішими, мікробами і навіть рослинами. Хто ж не побачить абсурдності, до якої призводить такий висновок?
Але крайнощі сходяться, і, можливо, саме цей абсурд приведе нас до істини. Сучасна наука починає стверджувати, що всюди, де є життя — чи то в окремій клітині, чи в чомусь ще простішому, — присутні зачатки розуму, так само як присутні зачатки існування. Думка поступово набуває самосвідомості в міру вдосконалення організмів, у міру того як формуються спершу нервові центри, а потім і дедалі складніше влаштований мозок. Саме через волю починає виявляти себе розумне начало.
— III —
Повернімося до людської природи; тут, принаймні, якщо ми й знаємо небагато, то стоїмо на знайомому ґрунті.
- «Мислить не душа, — каже матеріалізм, — а мозок».
- «Душа мислить за допомогою мозку, використовуючи його як інструмент», — стверджує спіритуалізм.
Матеріалізм пояснює Думку безперервним рухом і зіткненням атомів, що рівно нічого не прояснює; тому спіритуалізмові дуже зручно глузувати й «ловити рибку в каламутній воді», адже ця вода, безперечно, ніколи не була такою каламутною.
Очевидно, що якщо ми визнаємо душу окремою від тіла, то зможемо припустити, що їй потрібен мозок для мислення — так само, як око потрібне для зору, а вухо для слуху. Однак її безсмертя стає суто теоретичним і позбавленим для нас інтересу, якщо свідомість власного існування не переживає руйнування органів і відокремлення душі від тіла. Тим часом достеменно відомо, що в глибокому сні, при повному зомлінні, під впливом певних хворобливих або аномальних станів, які призупиняють діяльність мозку, ця свідомість повністю втрачається. Отже, віра в реальність людського «я», здатного існувати незалежно від організму, не має під собою нічого наукового, оскільки досвід її не підтверджує.
Жоден філософ, навіть із найбільших, не зміг пояснити, як дух може перебувати в певному місці або як дух може впливати на матерію, а матерія — на дух. Причина проста: за цими двома словами, «дух» і «матерія», стоять не факти, підтверджені досвідом, а абстракції, цілком і повністю створені всемогутньою метафізикою; абстракції, які ні в одній точці не стикаються одна з одною.
Із глибокої давнини цю концепцію зустрічали противники. Поступово народжувалося уявлення про якесь «невідоме щось», відмінне і від духу, і від матерії. Так постала ідея вічного й безмежного Всесвіту — несотвореного, рушійною силою якого є закладені в самій його природі сили, чия несвідома рівновага керує світом. Ці ідеї, хоч їх і придушували, хоч їх і переслідували, незмінно поставали знову: на заході грецької філософії, у Середньовіччі, в епоху Відродження. Вигнання, в’язниця, багаття — ось чим закінчувалися подібні зухвальства. У прагненні викорінити омани Реформаторська церква анітрохи не поступалася в суворості Римській, і всюди полум’я пожирало нечестивців. У Парижі одного з таких сміливців студенти буквально розірвали на шматки. Благородні мученики! Вони не чекали жодної винагороди; вони страждали й помирали за ідею, аби тільки не брехати власній совісті, аби тільки не червоніти перед самими собою. Саме це релігії називають гординею та закам’янілістю серця.
У наші дні, коли звичаї стали менш лютою, «благонадійні» студенти обмежилися тим, що освистали пана Олара — одного з найбільших мислителів нашого часу.
— IV —
Підсумуймо. Матеріалізм жадає пояснити все рухом Матерії, але його доводи свідчать лише про його власне безсилля. Спіритуалізм намагається пояснити все впливом Духа на Матерію, але не здатен довести свою слушність. Наука ж починає прозрівати щось таке, що не є ні Духом, ні Матерією; щось, чого ми поки що не в силі збагнути, хоч і спостерігаємо його вияви. Усе це викликає подив лише тому, що впродовж століть ми звикли приймати ілюзії за реальність. Бажаючи пояснити Всесвіт, не пізнавши його, люди проголосили:
Усе, що не є Матерією, є Дух.
Усе, що не є Духом, є Матерія.
І вони скрупульозно описали властивості того й іншого, вважаючи, що поза їхніми межами ніщо не може існувати. Однак з’ясовується, що це не відповідає дійсності. Офіційна філософія не визнає себе переможеною; їй за будь-яку ціну потрібні Дух і Матерія, їй конче потрібна душа. Відчуваючи удари, вона бореться — і якими засобами! «У низці випадків, — стверджує вона, — вдавалося оголити мозок живої людини; і що ж? Ми не бачимо, як мозок працює».
До подібних аргументів опускаються великі мислителі й заслужено славетні вчені.
«Ми не бачимо, як працює мозок!». Але навіть якщо припустити, що завдяки науковому диву ми змогли б спостерігати роботу клітин активного мозку, то цілком очевидно, що ми не змогли б побачити саму думку. Ми бачимо вібрацію тіл, що звучать, але не бачимо звук. Та й чи доводилося комусь бачити роботу бодай якогось органа? За допомогою мікроскопа можна простежити рух кров’яних тілець аж до самого кінчика лапки жаби; але хіба ми бачимо, як артеріальна кров перетворюється на венозну? Чи бачимо ми в легенях, як венозна кров стає артеріальною? Чи бачимо ми, як печінка виділяє жовч? Чи бачимо ми, як поглинута рослиною вода перетворюється на сік, а потім — на пахощі й отрути?
Жива матерія — це вже не просто матерія; це таємниця. Настав час досліджувати цю таємницю, сміливо взятися до вивчення нез’ясованих фактів, таких як явища гіпнотизму та інші феномени, що їх називають «окультними». Раніше від них було заведено відмахуватися: або заперечуючи їх (що сьогодні вже майже неможливо), або закликаючи химерне втручання духів. Саме це щойно зробив мій учений друг, пан Каміль Фламмаріон, у своїй надзвичайно цікавій книжці «Непізнане», прагнучи включити до природного порядку дивні факти, що мають вигляд надприродних; але як може він виводити з цих фактів висновок про існування душі, незалежної від тіла? Вони, вочевидь, доводять лише таке: невідома сила, що породжує думку, має здатність проєктуватися за межі фізичної оболонки; один мозок може на відстані впливати на інші мозки. Але з цього аж ніяк не випливає, що ця сила має духовну природу, незалежну від мозку. Невже пан Фламмаріон був уведений в оману етимологією слова «психічний»? Він апріорі визнає двоїстість людської природи; він не хоче визнавати, що ідеї та відчуття — явища одного порядку, хоча давно відомо: ідей не може бути там, де ніколи не було відчуттів, а отже, саме відчуття породжує ідею. Він не хоче, щоб мозок, який є осередком інтелектуальних процесів, був їхнім творцем; у всьому цьому він підкоряється своєму спіритуалістичному вихованню, Метафізиці — цій великій спокусниці, чиї сиренячі чари звабили й збили з праведного шляху найбільших мислителів…
Проте пан Фламмаріон щирий і палко відданий істині; він шукає її, він торкається її, і тоді в нього вириваються такі фрази: «Усі факти, що стосуються виникнення й асоціації ідей, можуть бути пояснені вібраціями мозку та нервової системи, що бере в ньому свій початок… Можливо, дух, сила і матерія — це лише різні вияви однієї й тієї самої сутності, непізнаваної для наших органів чуття… Думка є динамічний акт…».
Потрібно мати мужність сказати прямо: питання душі, усвідомленого безсмертя, сама ідея Бога — усе це явища одного порядку, і належать вони не до царини науки, а до царини Віри. Віра ставить себе поза Розумом і понад ним, що робить її невразливою; вона диктує свої умови, і сперечатися з нею неможливо. Поглядаючи згори на людську науку, вона стверджує, що самими лише силами свого розуму людина не може осягнути вічних істин. Тому Віра і наука не можуть порозумітися; їхній союз, цей «золотий сон», пещений стількома видатними людьми, залишається лише химерами.
Робилися зворушливі спроби примирити їх. Зокрема, було написано численні томи, метою яких було пояснити з наукового погляду шість днів Творіння, перетворені заради потреби справи на геологічні епохи. Однак сьогодні відомо, що геологічних епох у строгому значенні цього слова ніколи не існувало; катаклізми, зсуви ґрунту, потопи — усе це локальні явища. Поверхня Землі змінювалася повільно й безперервно, як це відбувається і тепер просто на наших очах, хоч ми й не помічаємо цього, адже наше життя таке коротке порівняно з життям планети. І якщо ми досі говоримо про «епохи», то лише для того, щоб систематизувати уявлення й полегшити вивчення геології, не більше.
«Вірую, бо це абсурдно», — каже апостол; «це змусить вас увірувати й отупить вас», — стверджує Паскаль. Обидва мають рацію: Віра і Розум несумісні. Часто кажуть, що Наука і Релігія можуть і повинні співіснувати: одна звертається до людського розуму, інша — до його серця. Але при цьому забувають, що кожна з них являє Істину в цілком іншому світлі. Неможливо вічно й з однаковим співчуттям дослухатися до двох суперечливих голосів; зрештою доведеться зробити вибір.
— V —
Дивно й примітно: Віра, ще донедавна така бездоганно непохитна, тепер прагне набути людського обличчя, зблизитися з Наукою, чий фатальний поступ вона не в силі зупинити. Давно минули ті часи, коли вона забороняла Землі обертатися, і тепер розділ Pars Physica у теологічних трактатах — не більш як об’єкт дозвільної цікавості. У Ватикані є обсерваторія, і можна було бачити, як прелат благословляє телескоп, розсипаючи потік красномовних, примирливих і втішних фраз. Публіці цього досить. Звісно, все це залишається на рівні загальних слів і не виходить за межі поверхні; люди старанно уникають глибини, до якої зазвичай і не схильні. Вони віртуозно вміють примиряти протилежності, нехтуючи будь-якою логікою. Це вдається їм завдяки підміні змісту старих понять: «Богом» тепер називають голос совісті, а «Релігією» — пошанування святинь. Догмати залишають теологам і йдуть уперед навмання, не замислюючись над тим, що могло б збентежити, і позбувшись страху прославитися нечестивцем, що було б шкідливо й осудно.
Існує, однак, прекрасне нечестя — нечестя поета Лукреція, якого таврували безбожником за те, що він дослухався голосу свого розуму й не міг змусити себе повірити в «істини» язичництва. Він був радше скептиком, ніж нечестивцем, адже останнє слово пробуджує думки про ненависть і зневагу до святинь — почуття, такі ж далекі від по-справжньому сильного духу, як були б далекі ненависть і зневага до дитинства, до його невігластва й чарівної наївності. Дитинство людства так само священне, як і дитинство окремої людини, і його вірування варті пошани. Це дитинство ще не закінчилося; ще довго, дуже довго люди, відчуваючи свою слабкість, шукатимуть розради у віруваннях, незалежно від того, істинні вони чи ні. І доки в них буде потреба вірити, ніщо не зможе їм завадити.
Припустімо на мить, якщо дозволите, що Розум остаточно переміг, а Наука безроздільно панує над світом.
Чи стане людина від цього щасливішою?
Безумовно, ні, але це й не важливо. Щастя — річ відносна; яким би воно не було, воно завжди буде лише вдалим збігом обставин, щасливою випадковістю. Сказати людині, що вона має право на щастя, — найвірніший спосіб зробити її нещасною. Однак у її владі знайти просто під рукою якщо й не Щастя з великої літери — цей недосяжний ідеал, — то принаймні цілком достатнє щастя, не вдаючись до допомоги якоїсь віри чи містицизму.
Де ж?
Усе просто: там само, де на нього вказує Релігія, — у відданості справі, в самопожертві, додавши до цього Труд, про який вона, здається, забула.
Чому?
Тому що, йдучи цим шляхом, ми підкоряємося законам Природи. Як відомо, Природа більше дбає про вид, ніж про індивіда; звідси й боротьба за існування, про яку так багато галасують. Але дія цього закону припиняється в ту мить, коли він починає шкодити виду; тоді на зміну йому приходить закон протилежний. Справді, очевидно, що види швидко вимерли б, якби батьки пожирали своїх дітей або якби представники одного й того самого виду постійно прагнули винищити одне одного.
Усім відома відданість тварин своїм дитинчатам, що часом доходить до героїзму. Почитайте «Птаха» або «Комаху» Мішле — ці чудові книги — і ви побачите, які разючі приклади працьовитості та самовідданості заради спільного блага подають нам прості комашки. Якщо вони чинять так, то навряд чи з аскетизму; просто вони знаходять у цьому радість, задоволення природної схильності.
Релігія, як ми вже казали, здається, забула про працю як про складник щастя: вона розглядає її як кару або ознаку неповноцінності. «У поті чола твого їстимеш хліб твій», — мовить гнівне Писання. Щоправда, побожні картини зображають нам юного Ісуса, що працює разом зі святим Йосипом у його столярній майстерні, але Писання нічого не каже нам про ці труди; утім, у Месії були й інші справи. Воно повідомляє нам лише про те, що він явно надавав перевагу спогляданню перед дією, а Марію — Марфі. У священних книгах Індії бездіяльність і навіть цілковита нерухомість постають як вершина досконалості.
Це означає не розуміти людської природи: дія для неї необхідна, бо діяльність — одна з умов самого життя. Ті, хто сподівається знайти щастя в неробстві та егоїзмі, дивним чином помиляються; вони здобудуть лише виснаження, хвороби, іпохондрію, відразу до себе й до оточення та передчасну смерть. Людина, яка працює, підтримує життєву силу своїх органів; людина, яка присвячує себе іншим і жертвує собою, забуває про власні біди й смакує вищі насолоди — ті, що не залишають гіркого присмаку. Радощі митця й ученого — саме такого роду, бо обидва вони трудяться на благо людства. Працьовиті й милосердні — ось хто по-справжньому щасливий у цьому світі.
Що ж до Науки, то вона нікому не обіцяла щастя; її роль полягає в пошуку істини, осяяного смолоскипом Розуму. Час від часу вона відкриває нову істину, і це на мить приносить щастя тим, хто прагне проникнути в таємниці, що нас оточують; якщо ж її відкриттями зловживають, вона за це не відповідає. Докоряти їй за те, що вона нічого не зробила для щастя людства, так само безглуздо, як було б безглуздо докоряти Мистецтву за його непотрібність для поступу сільського господарства.
Мистецтво! Яке це джерело щастя — не лише для тих, хто ним займається, а й для тих, хто вміє його цінувати! Наскільки щасливішими були б люди, якби всі вони мали естетичне чуття, що є природним для людини (на що вказують навіть роботи дикунів), і яке цивілізація мала б розвивати, тоді як найчастіше вона лише пригнічує його або збиває з правильного шляху! Хто знає, чи не звернеться колись Людство в цей бік, утомившись від жаги наживи, звільнившись від ілюзій містицизму й відчувши відразу до кривавих розправ?
Нехай же наука чинить своє діло. Вона йде вперед семимильними кроками. Можливо, люди, які житимуть через десять тисяч років, легко розв’яжуть питання, про які ми не наважуємося навіть помислити.
А поки що — давайте просто жити й будемо терпимі одне до одного.