Автор тексту: Каміль Сен-Санс
Стаття опублікована в Auf der Höhe. Internationale Revue, том IV, 1882, с. 297-303 (посилання на оригінал).
Не зовсім ясно, написана вона в оригіналі німецькою, чи це вже був переклад, але в будь-якому разі цей переклад зроблено з німецької версії. Для контексту варто прочитати ще статтю Сен-Санса «Спіритуалізм і матеріалізм, Гірн і Бюхнер» (1900). Деякі думки в цих двох статтях майже дублюються, але в цій, раннішій статті, Сен-Санс відкрито сперечається з неоматеріалістом і захищає необхідність мистецтв під тиском науки. У зв’язку з цим він змушений навіть визнавати певну спорідненість між мистецтвом і містицизмом. Щоправда, і тут сам Сен-Санс ставиться до містицизму радше негативно й уживає його як позитивну метафору лише в межах полеміки з ворогом мистецтва.
— I —
Рідко в якого філософа можна зустріти справжній смак до музики або інше ставлення до неї, крім байдужості, що межує з презирством. Уми, зайняті виключно серйозними речами, ще готові допустити «мистецтво» до кола предметів, гідних їхньої найвищої уваги, але музику вони відносять до цілком іншої сфери й розглядають її, по суті, лише як просту розвагу. Тому любителі музики не без приємного подиву виявили в нещодавно виданій книжці на філософські теми — «Відродження матеріалізму» пана Андре Лефевра — цілий розділ, що безпосередньо стосується їх. Цей розділ має назву «Музикоманія», що саме по собі навряд чи свідчить про велику симпатію або глибоку пошану, однак автор вважає за потрібне застерегти нас, що в його словах не слід шукати «ані злого наміру, ані зневаги».
Нам доводиться вірити йому на слово, хоча зневага подекуди проступає в тексті цілком виразно. Проте виникає враження, що в глибині душі автор любить музику і для її справжнього розуміння йому бракує лише глибших знань; у цьому він подібний до багатьох людей, які міркують про музику навмання. Подекуди він висловлює доволі здорові, а часом і цілком слушні думки, підходячи до музичних питань із позиції простого здорового глузду чесної людини, звиклої міркувати й робити з цих міркувань логічні висновки. Це простий метод, яким автори, що пишуть про мистецтво взагалі й про музику зокрема, надто часто нехтують. Приємно цитувати такі пасажі, як цей:
«Суперечка між мелодистами й гармоністами здається мені просто дитячою забавкою. На мій погляд, те, що звикли вперто називати мелодією, — це радше вправне пристосування до традиційних форм. Чим далі ми заглядаємо в минуле, тим простішим, навіть біднішим стає музичний рецепт, тим частіше повторюються мотиви, тим менше варіюються темпи й тональності. У ті часи це було необхідністю: арія закарбовувалася в пам’яті лише завдяки своєрідній «літанії», тобто постійному повторенню однієї й тієї самої теми. Подолавши всі ці труднощі, музика, однак, і досі перебуває в своєму дитинстві; і очевидно, що поступово (відмовляючись від вічних приспівів і монотонних повторів) вона прагне й прийде до того, щоб розгортати послідовність почуттів так само, як ми розгортаємо послідовність ідей. Ця безперервна мелопея (нескінченна мелодія) завдасть ритмічній арієтті не більше шкоди, ніж висока поезія — народній пісні…»
Чому поруч із подібними пасажами, що свідчать про такий слушний погляд на природу й майбутнє музики, доводиться зустрічати цілком інші висловлювання, які, здається, вийшли з-під зовсім іншого пера? Що ж, авторові просто необхідно було — на догоду своїй філософській системі — трохи принизити музику, і для цього він знайшов лише ті поверхові доводи, які щодня трапляються нам у вигляді безглуздих і невикорінних забобонів. Перший із цих забобонів автор викладає так: «Не можна не помітити, що це захоплення музикою (своєрідна зараза, що охопила кінець нашого століття) збігається з певним розумовим виснаженням і явним занепадом душевних сил. Мимоволі ставиш собі запитання: чи справді таке збігання випадкове, чи між цими двома настільки очевидними фактами існує певний логічний зв’язок і необхідна залежність?»
Невже автор, спитаємо ми, зовсім не відчував, до якої міри таке звинувачення негідне філософського розуму? Залишмо осторонь те, що сам цей «занепад душевних сил» і це «розумове виснаження» видаються вельми сумнівними; навіть якщо визнати їхню реальність, причини їх можна приписати безлічі інших чинників. Чому б не покласти провину на розвиток промисловості, на біржову гарячку, на зростання споживання тютюну або на саме «Відродження матеріалізму»? Втім, залишмо це питання.
Ще одне упередження, з яким боротися куди важче, оскільки воно значно ширше поширене, полягає в твердженні, ніби музичні твори за своєю природою ефемерні. Прикро бачити, що навіть такий проникливий в інших питаннях розум піддався впливові цієї омани. Треба бути сліпцем, щоб не помічати: в музиці, як і в будь-якому іншому мистецтві, є твори довговічні, а є минущі. І автор обговорюваної книги, хай і всупереч власній волі, все ж визнав це: «Дехто з наших друзів стверджує (я, втім, у це не вірю), що Моцарт застарів. Але ніхто не заперечить, що Россіні вже згас — подібно до сяйливого призахідного сонця; що Обер мерехтить лише слабким місячним світлом, а Адольф Адан віддалений від нас щонайменше так само, як Лассо чи Порпора». Але навіть якщо це й правда, що це доводить? У найкращому разі лише те, що Моцарт стоїть вище за Россіні, Обера й Адольфа Адана, у чому я зі свого боку ніколи не сумнівався. Втім, ми рівно нічого про це не знаємо: лише прийдешнє століття зможе нас розсудити, а ще краще — століття, що настане за ним.
І хіба гинуть самі лише музичні твори? Хіба література — ця горда література — уникла тієї самої долі? Хіба мало поряд із Горацієм, чиї твори «міцніші за бронзу», поетів і прозаїків, чиї писання ще кілька років тому звеличували до небес, а нині стрімко віддають повному забуттю? Навіщо прикладати різні мірки до цілком однакових речей?
Причину цієї разючої несправедливості, втім, знайти нетрудно. Письменник, який міркує про музику, найчастіше опиняється в становищі літературного дилетанта, що взявся судити про письменницьку майстерність. Уявіть собі розумну, але не обізнану в літературі людину, якій читають поетичний твір. Її полонить краса почуттів, пишнота образів, сила ритму. Але хіба саме в цих речах полягає те, що шукає в поезії людина літературно освічена? Авжеж ні; саме ті нюанси, які цілком вислизають від дилетанта, і становлять — хай не самого поета, а саме мистецтво поезії.
Так само й слухач, який не вивчав музики, якому чужі її читання та нотна грамота, може мати про це мистецтво лише найнеповніше уявлення; він нездатний осягнути його до кінця — за винятком тих випадків, коли винятковий, неймовірно рідкісний інтелект замінює навчання інстинктивним пізнанням. Для нього музикою є все, що співається або виконується на інструментах, — хоча водночас він чудово усвідомлює, що не кожна мова є красномовством і не все написане є літературою, і не все, що намальовано чи накарлючено, — живопис або рисунок.
Ця прикра легкість, з якою в царині музичного мистецтва будь-яке нагромадження порожнечі, зібране на п’яти лінійках під прикриттям скрипкового чи басового ключа, приймається за музику, є однією з головних причин упереджень, що панують у музичних питаннях. Наче між іншими «творами» і справжнім музичним твором немає такої самої величезної різниці, як між любовним листом капрала і віршем Віктора Гюго!
— II —
Тепер ми переходимо до головного пункту питання і хочемо розглянути точку зору, якої дотримується автор книги «Відродження матеріалізму» і яка стала приводом до написання цієї статті. Досі музиці закидали (принаймні в очах обвинувачів) страшне звинувачення. Її дорікали тим, що вона — найматеріальніше з усіх мистецтв. Музика, стверджували вони, є лише фізичною насолодою і нічим більше. Пане Андре Лефевр кількома словами мстить за цю наклепницьку вигадку. «Музика, — зауважує він мимохідь, — цілком залежить від вуха й акустичних властивостей матерії; але яке мистецтво, з цієї точки зору, не є матеріальним?». І, переходячи від одного висновку до іншого, він доходить до твердження, що «музика є водночас найвинятковіше-чуттєвим і найабстрактнішим з усіх мистецтв». І це чиста правда — хіба що за винятком слова «винятковіше», яке автор, мабуть, не став би вживати, якби був музикантом і вмів читати партитуру так само, як читають книгу, набуваючи тим самим здатності отримувати повне задоволення від вивчення музики навіть поза безпосереднім слуховим сприйняттям.
Однак якщо тут музику й виправдовують, знімаючи з неї звинувачення в тому, що вона — найматеріальніше з мистецтв, то робиться це аж ніяк не задля її звеличення — навпаки! Будучи принциповим матеріалістом, пан Андре Лефевр бореться з містицизмом у всіх його проявах, і, на його переконання, музика — одна з таких форм. «Бо вона, — каже він, — лише допоміжний засіб для тієї тяги до невизначеного, яку (справедливо чи ні) називають релігійним почуттям». Це й справді цілком новий погляд. Чи є він для музики принизливим або похвальним? Саме це ми й хочемо з’ясувати. Однак передусім необхідно розчистити ґрунт і зрозуміти, чи взагалі заслуговує на увагу питання: «матеріальна музика чи нематеріальна?». Пан Андре Лефевр вважає його безглуздим: «Ці слова стосовно мистецтва не мають рівно жодного значення». Тут я з ним цілком згоден. Підемо далі.
— III —
Світ тривалий час жив вірою в протиставлення, що стали аксіомами: небо і пекло, світло і темрява, дух і матерія. Що ж це таке насправді — матерія? Те, що бачиш, що можна помацати, що має вагу й чинить опір. Усе інше за матерію не вважалося і становило світ невидимого та духовного. Для давніх вітер не був матерією; його ототожнювали з духом. Spiritus flat ubi vult [Дух віє, де хоче]. Spiritus Dei ferebatur super aquas [Дух Божий носився над водами]. Могутній порив вітру, вогненні язики — саме вони приносять апостолам Святого Духа і, вочевидь, самі ним і є.
Відкриття газоподібного стану речовини вже значно «пом’якшило» поняття матерії, а згодом до цього додалися знання про невагомі й навіть гіпотетичні флюїди. Невагома матерія! Флюїд на кшталт ефіру, цілком гіпотетичний! Як далеко ми вже відійшли від первісних уявлень про матерію! І все ж таки сила звички така велика, що люди й досі ставлять собі запитання: як мозок може породжувати думку, якщо матерія і дух розділені непереборною прірвою? Навпаки, слід було б сказати собі: якщо мозок продукує думку, отже, ніякої непереборної прірви між ними бути не може!
Але продовжімо. Наука останніми роками зробила гігантський стрибок, і в «Наукових бесідах» пана Луї Фіґ’є я знаходжу таке цікаве визначення матерії: «Неосяжна, невидима, важкопізнавана молекула, — як каже пан Крукс, — є єдиною справжньою матерією; а те, що ми називаємо матерією, є не що інше, як враження, яке рух молекул справляє на наші органи чуття». Неосяжна, невидима, важкопізнавана й така, що перебуває в постійному русі, — ось у що перетворилася косна, нерухома матерія!
Якби ми були рабами слів і традицій, то невдовзі виявили б, що того, що досі називали матерією, взагалі не існує, а отже, не існує й духу, якому її протиставляли. Як субстанція, так і сутність буття нам невідомі; і між виявами того, що ми звемо духом і матерією, не існує такої самої прірви, як і між тими виявами життя, які ми й досі іменуємо «царством тварин» і «царством рослин», хоча нам давно відомо, що між ними немає жодного розриву.
Немає ні духу, ні матерії, а є лише реальності (дійсність) і абстракції (уявлення). Отже, не може бути ні грубого матеріалізму, ні піднесеного спіритуалізму, і смерть останнього не породить, як сподівається пан Андре Лефевр, відродження першого. Усе це лише слова, позбавлені будь-якого змісту як у мистецтві, так і у філософії; і в цьому питанні я цілком поділяю думку автора «Відродження матеріалізму».
— IV —
Лише спираючись у своїх судженнях винятково на чуттєве сприйняття й не маючи змоги почерпнути знання з читання нот, люди доходять висновку, що музика «не має ні форми, ні кольору» і що «її образи подібні до скупчення протиставлених і таких, що зливаються одне з одним, нюансів, позбавлених ліній і обрисів», а «її гармонійні побудови — до якоїсь суміші рельєфів і рухливих пластичних форм, що не знають ні правил, ні міри й тануть, мов хмари». Для музиканта ж музика має і форму, і лінію, які так вірно передає її чудесна писемність; у її звучності втілено найбагатшу з усіх палітр; і музика аж ніяк не створює безладних і безстильних сумішей, а підкоряється незламній логіці. Усе це умовно й ілюзорно, скажуть нам. Але хіба в інших мистецтвах інакше? Візьмімо, наприклад, мову. Чим постає мова для того, хто її не вивчав? Хаотичним нагромадженням непов’язаних звуків. А проте саме на такій основі виростає вся література. І все ж нікому не спадає на думку оспорювати право літератури на існування. Якщо музика і є певним містицизмом, то зовсім не тому, що їй бракує реальності чи міцності. І все ж автор «Відродження матеріалізму» і в цьому питанні мав рацію. Музика — це містицизм уже хоча б тому, що вона є мистецтвом. Будь-яке мистецтво — це задоволення тієї потяги до запредільного й надземного, що лежить в основі містицизму; і музика, завдяки впливові, який вона справляє на нервову систему, задовольняє цю потягу сильніше, ніж будь-яке інше мистецтво. Наука — великий ворог містицизму, і в міру свого розвитку вона його гасить. Перша вбиває другу. Так наука вбиває мистецтво. Служіння прекрасному витісняється служінням корисному, і віра в перше зберігається лише завдяки вивченню минулого, коли мистецтво панувало безроздільно. Ця істина нав’язується кожному, і поети у піднесених віршах оплакували це лихо наших днів. Але що можна цьому протиставити? Нічого — така доля.
У художників і поетів лишається лише одна втіха: музика народилася тільки у XV столітті й досі перебуває в розквіті та сяйві юності; на відміну від своїх сестер, вона не змушена волочити за собою тяжкий тягар мертвих століть, вона не зобов’язана ставати «грецькою» чи «римською» й черпати життєві сили в цивілізаціях, що зникли. Вона — справжнє мистецтво сучасності.
Наука ж, зі свого боку, невпинно рухається вперед, одне за одним пояснюючи явища Всесвіту й з кожним кроком руйнуючи чергову помилку або забобон. Смолоскип мистецтва тьмяніє перед сонцем істини. Однак, попри всі зусилля науки, Всесвіт завжди перевершуватиме її; завжди залишатимуться непізнані величини й завжди житиме невтамовна спрага, що походить із містицизму — але з містицизму піднесеного й одухотвореного, який являє собою водночас пристрасне й ніжне тужіння за витонченою цивілізацією. І цю тугу може втамувати лише музика, ця мова невимовного; і тому вона стане останнім із мистецтв, так само як саме мистецтво стане останньою з релігій.