Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Просто переказ книги в подробицях. Важливий як згадка епікурейців і стоїків у літературі романтизму.
Роман Локгарта, зятя Вальтера Скотта й автора, дуже тісно пов’язаного з англійським романтизмом, — це один із перших в англійській літературі історичних романів, що відтворюють життя античного світу. Загальний задум роману «Валерій» — показати життя окремої людини в античну добу. Події розгортаються на початку II ст. н. е., хоча це ще не зовсім крах Риму, як тоді було прийнято вважати, а радше навіть зеніт розвитку Імперії. Римська імперія в епоху зіткнення язичництва й християнства показана очима Кая Валерія (або, мабуть, усе ж Валерія), який народився у віддаленій римській колонії в Британії. Вибудовуючи сюжет роману як мандрівку героя до столиці, Локгарт продовжує традицію французького «археологічного» роману кінця XVIII століття.
З Британії до Риму: вступ у світ слів і пристрастей
Оповідь ведеться від імені літнього Валерія, який звертається до своїх друзів, щоб виконати їхнє прохання й описати події своєї юності, що припали на подорож до Риму. Після шістдесяти років життя в одній із віддалених провінцій він пригадує подробиці свого недовгого перебування в столиці імперії часів Траяна. Сам Валерій народився в Британії, його батько був римським легіонером, одруженим із жінкою місцевого походження, і брав участь у військових кампаніях Агриколли. Після військової кар’єри він оселився на землях дружини, в Британії, зайнявся сільським господарством і вихованням сина. Помер він на початку правління Траяна. Після його смерті Валерій утратив і матір. Згодом надійшов лист від родичів у Римі: помер патрицій Гней Валерій, і молодий Валерій виявився законним спадкоємцем значного майна, хоча його право оспорює інша гілка роду. Родич, юрист на ім’я Ліциній, запрошує його приїхати до Риму, щоб захистити свої права.
Молодий Валерій натхнений перспективою побачити столицю. Він уявляє, як покине дикі ліси Британії й опиниться на берегах Тибру, на Форумі, де промовляли Цицерон і Гортензій, на Капітолії, де тріумфував Цезар, у садах Саллюстія та на полях Катона. Він мріє про велику римську культуру, про зустріч зі спадщиною предків. У дорогу він вирушає з рабом на ім’я Бото — сільським простаком, який погано говорить латиною, але кмітливий. Замість маршруту через Галлію Валерій, за порадою знайомого, сідає на торговельне судно, що йде довгим шляхом навколо Іспанії, через Гібралтар і Мавретанію. Море дається йому тяжко: перші дні він страждає від морської хвороби. Бото теж не кращий — він нарікає, проклинає мандрівку, викликає сміх у пасажирів. Серед них вирізняється капітан преторіанської гвардії Сабін, людина з бойовим минулим (він брав участь в експедиціях Агриколли, служив у Сирії та Дакії), але добродушна й товариська. Сабін розповідає Валерію про Рим, про столичне життя і про значення Ліцинія, відомого та впливового юриста. Після кількох зупинок в іспанських і мавретанських портах вони досягають Лілібея, а потім виходять у відкрите море. Підійшовши до Остії, їхнє судно затримується на цілий день через безвітря. На світанку вітер посилюється, і судно прямує до гирла Тибру. Валерій із захватом дивиться на гігантські мармурові споруди гавані, вежі та військові машини.
Коли вони сходять на берег, їх оточують представники всіх народів Імперії: галли, греки, ассирійці, нумідійці. Сабін бере Валерія із собою на невелику барку, щоб переправитися вгору річкою. Дорогою Валерій милується краєвидами садів, храмів, вілл і відчуває, як дух Риму дедалі ближчає. Його охоплюють захват і трепет. Він бачить стародавні мости, храм Ескулапа, набережні, квартали, що сяють вогнями. Вони причалюють неподалік від театру Марцелла. Сабін люб’язно супроводжує Валерія до дому Ліцинія, що неподалік від Пантеону. Біля входу до дому — прикраси: пальмові гілки, знак успіху в судовій промові. Валерій піднімається до верхньої кімнати, де бачить Ліцинія за вечерею в колі родини: його сина Секста (юнака скромної й лагідної вдачі) та вчителя — грека-філософа Ксерофраста, аскетичного й мовчазного представника стоїчної школи. Сам Ліциній — людина пристрасного темпераменту, з живим розумом і театральними жестами. Він говорить із юнацьким запалом, постійно коментує думки інших, ніби не може заспокоїтися. На відміну від нього, Ксерофраст стриманий і відсторонений, увесь у зовнішньому декорі філософської незворушності. Він їсть, мовчить, але слухає розмову з виглядом пихатого мудреця. Син Ліцинія явно поступається батькові в енергійності, проте приваблює своєю лагідністю. Ліциній із гордістю розповідає про свою промову перед центумвірами, важливою судовою інстанцією, де він блиснув красномовством. Він різко протиставляє себе дозвільним патриціям, які бенкетують за вечерею зі смаженими кабанами. Ліциній бачить себе продовжувачем республіканських чеснот, захисником закону, чиї труди чекають від самого ранку.
Невдовзі він вимагає, щоб Валерій показав свого раба. Приходить Бото, у своїй звичній простоті. Ліцій жартома докоряє йому за бороду. Бото у відповідь парирує дотепно й глузливо, особливо — щодо бородатих філософів. Його жарт викликає сміх у господаря, але Ксерофраст реагує з пихатою відразою. Бото відповідає на запитання про подорож і у своїй манері показує себе не таким уже й простаком. Грецький філософ зрештою йде, вдарившись коліном об стіл, але намагається зберегти гідність. Секст відводить Валерія до кімнати, і вони починають зближуватися як молоді люди.
Ранок після прибуття до Рима відкривається для Валерія спогляданням безмовної величі міста з галереї поруч із його кімнатою. Він описує заворожливу панораму: від купола Пантеону й цирку Фламінія — до театрів, палаців і акведуків, що простягаються над просторами міста. Рим ще спить, і його ранковий вигляд навіює водночас спокій і благоговіння. Прогулянка галереєю приводить його до випадкового підслуховування діалогу між молодим Секстом і рабом Дромо. Секст, юний і закоханий, нетерпляче розпитує раба про Семпронію — дівчину, в яку він закоханий, але яку майже не знає. Любов юнака виявляється таємницею: його батько, Ліцій, хоче влаштувати для нього вигідний шлюб із багатою вдовою, до якої Секст не має жодних почуттів. Дромо з хитрістю допомагає йому влаштувати «випадкову» зустріч із коханою. Валерій, почувши розмову, висловлює співчуття юнакові, але не виносить судження, заявляючи, що не стане ні на чий бік, доки сам не побачить обох жінок.
Настає час справ: клієнти збираються біля дверей Ліція, і вся домашня процесія готується вирушити за ним на Форум. Валерій описує сцену з урочистою пишнотою: величний сенатор оточений шанувальниками, бідняками та впливовими людьми. Він пихатий і зосереджений, мов бойовий кінь перед битвою. Дорогою до Форуму вони зустрічають іншого знаменитого юриста, Бруттіана — опонента й суперника Ліція. Відбувається короткий обмін дотепами, які Ксерофраст, стоїчний філософ, коментує з глузливою важливістю. На Форумі Валерій уперше бачить знаменитий публічний простір, наповнений історичними реліквіями та архітектурними шедеврами. Секст, ставши йому супутником, показує знакові місця: Курція, трибуну Цицерона, колону Мілярія. Однак основну увагу привертає судове змагання між Ліцієм і Бруттіаном. Валерій із подивом спостерігає, як його родич розгортає майстерну промову, вибудовуючи аргументацію з артистичною легкістю, пристрастю та жвавістю. Потім виступає Бруттіан — повільніший, упевнений у собі, схильний до риторичної театральності. Обох слухає юрба молодих учнів, що наслідують своїх ораторів, роблячи записи й уважно вслухаючись із захватом. Особливу увагу приділено стоїкові Ксерофрасту: філософ, стриманий на початку, під час виступу Ліція впадає в майже комічне захоплення, сповнене пишномовних вигуків. Це контрастує з його зневажливим ставленням до інших, зокрема до Бруттіана.
Секст і Валерій сприймають його поведінку як нещиру позу, гідну поблажливої іронії. Тим часом Секст, охоплений хвилюванням від майбутньої зустрічі із Семпронією, втрачає інтерес до судового процесу. Він непомітно тягне Валерія за собою геть із Форуму. Дорогою він іронічно характеризує Ксерофраста як старіючого, заздрісного критика, нездатного стерпіти чужий успіх. Секст виводить Валерія за межі центру міста, стверджуючи, що хоче показати йому інші куточки Рима — насправді ж прагнучи влаштувати зустріч із Семпронією. Валерій, розуміючи це, не заперечує й іде за ним.
В епікурейському саду Капіто
Після тривалої прогулянки Саларійською дорогою Валерій і Секст дістаються дому Капіто — філософа й патриція, родича Семпронії та Афанасії. Самітня вілла Капіто захована за високим муром і раптово занурює мандрівників в атмосферу природної, майже священної тиші первісного лісу. Проникаючи дедалі глибше, вони потрапляють у доглянутий простір із садами, фонтанами й античною архітектурою, що відбиває смак господаря до умиротвореного й аристократичного життя. Слуга повідомляє, що Капіто відпочиває в гроті з друзями, і вони прямують туди. Крізь тераси, виноградники й алеї вони доходять до кам’яної печери біля водоспаду — ретельно влаштованого, але майстерно замаскованого грота. Усередині вони знаходять Капіто з трьома літніми чоловіками: двома греками-риторами та ще одним римлянином, філософом-стоіком.
Коли ми приєдналися до них, вони були зайняті бесідою, що виникла з прочитання якогось нового метафізичного трактату. Один із греків, спокійніший на вигляд із цієї пари, захищав свої доктрини з серйозністю манери, хоч і тихим та розміреним тоном голосу; інший підтримував протилежний бік, із швидкістю висловлювань і суворим пожвавленням погляду; тоді як два пихаті римляни, здавалося, здебільшого задовольнялися слуханням, хоча з їхніх облич неважко було зрозуміти, що один із них поділяв думку стоїка, а сам Капіто — епікурейця.
Секст і Валерій ідуть поруч, слухають, спостерігають. Відмінність філософських шкіл підкреслюється навіть зовнішнім виглядом філософів. Один грек витончений, у вишуканому вбранні, м’який і граційний — епікуреєць. Другий суворий, простий, у грубому одязі — стоїк. Перервавши бесіду, Капіто показує прибулим гостям свої сади й скульптури: Зевса, Діану, Меркурія. Валерій кладе троянди до підніжжя Юпітера, але це викликає усмішку в епікурейця і схвалення у стоїка. Увагу Секста привертає статуя сплячої Діани, але саме в цю мить з’являється Семпронія з кузиною Афанасією. Відбувається довгоочікуване знайомство. Секст червоніє, Семпронія ж іронічно всміхається: вона давно його запримітила. Семпронія чарівна, у яскравому зеленому вбранні, з живими очима й горіховим волоссям. Її образ виразно контрастує з більш стриманою, майже сумною Афанасією, одягненою просто, в біле, з однією шпилькою у волоссі.
Компанія повертається до грота, оглядаючи екзотичні рослини. Дорогою розмова між філософами відновлюється, але вже в стриманішому тоні. Валерія дивує, що в присутності жінок обговорюють такі вільнодумні теми, зокрема саркастичні зауваги про статуї богів, особливо Меркурія. Його вражає, що Капіто, попри ввічливість, публічно проголошує принципи епікурейської філософії, цитує Лукреція і переконано говорить про те, як став філософом: про розчарування, дорослішання, утрату юнацьких ілюзій і прихід до філософії насолоди як мудрого підсумку життєвого шляху.
… найбільше мене здивувала поведінка самого Капіто, який, після того як ми знову увійшли до цього чудесного грота, повернувся до мене начебто дивно й почав обдуману та дотепну декламацію щодо принципів його улюбленої філософії; — таких як випадкове скупчення атомів, минуща й мінлива природа всіх речей і необхідність хапатися за насолоди теперішнього, оскільки нічого сталого не можна виявити, на чому можна було б заспокоїти розум. З великою витонченістю, справді, він розлого говорив про ці золоті теорії й не втрачав нагоди перемежовувати свою мову багатьма вишуканими віршами з Лукреція та інших поетичних послідовників його школи. Такою, однак, була серйозність його декламації, що я не міг не повірити, що він був цілком щирий у тому, що говорив, і запитав його не без занепокоєння, чи був він усе своє життя епікурейцем, чи лише нещодавно прийняв цю дисципліну.
Капіто навіть заявляє про Епікура: «Засновник нашої школи визнаний її найзапеклішими ворогами як найбездоганніша з людей». Тут Валерій зауважує, що обличчя Афанасії виражає легкий смуток, спричинений світоглядним віддаленням від улюбленого дядька. Вона, не вступаючи в суперечку, йде до соснової алеї, рве бліду квітку й повертається спокійнішою. Тим часом Семпронія і Секст дедалі більше зближуються. Попри сором’язливість, вони починають сходитися. За ними стежать інші, а філософи обговорюють наставника Секста, Ксерофраста. Евфранор уточнює його походження — фессалієць із грубим акцентом. Демохар глузливо говорить про його гордовиту манеру й бороду, гідну стоїка Зенона.
Після філософської бесіди в Капіто гості прямують до лазень. Валерій здивований, що, попри похилий вік, Капіто та його друзі з жвавістю грають у м’яч і демонструють фізичну витривалість. Далі настає занурення в розкіш лазневих процедур: обмивання, пахощі, одяг для бенкету. Валерія вбирають у спеціальний святковий хітон. У трапезній знову збираються чоловіки й жінки, зокрема Семпонія та Афанасія. Вони напівлежать на ложах, як і личить у римській традиції. Атмосфера бенкету елегантна, вишукана, але без химерної розкоші. Молоді раби прислуговують гостям, старша рабиня стоїть позаду дівчат, а юна служниця розмахує срібним курильним сосудом із пахощами. Валерій відповідає на запитання про його рідну Британію: як вона змінилася після походів Агріколи, які там звичаї, племена. У відповідь йому розповідають про становище в столиці й особливо про нового імператора Траяна. Спершу імператор постає в позитивному світлі, але згодом розмова заходить про переслідування християн, і Валерій висловлює своє здивування: чому такий м’який правитель ужив заходів, настільки жорстоких і дивних щодо маловідомої релігійної секти? Капіто і Понтій Мамурра пояснюють: християнство вже не можна вважати чимось незначним. Воно поширюється, набуває впливу, а отже може становити загрозу для усталених релігійних і політичних підвалин. Мамурра стверджує, що віра, яка заперечує римських богів, не заслуговує на терпимість. Траян, на його думку, чинить правильно. Хоча, якби самі християни були терпимішими до інших, він не бачить проблеми в тому, щоб визнати їхню релігію. Капіто ж зізнається, що взагалі не знає суті християнських учень і лише припускає, що вони несуть у собі риси східного містицизму, такого шанованого греками, але сумнівного за своєю природою. Його не надто цікавлять релігійні омани, старі чи нові. Водночас він висловлює жаль із приводу насильства й вигнань. Афанасія вперше втручається в бесіду й ставить питання руба, на що Капіто м’яко віджартовується, мовляв, не йому судити, коли для цього є Сенат і Цезар.
Розмова набуває особистого тону, коли спливає історія Тертулли — дівчини, наверненої в християнство грецьким коханим і засланої на Корсику. Семпронія розповідає це з легкою іронією, тоді як Афанасія виявляє співчуття до Тертулли. Уже в цей момент видно, що Афанасія, хоч і стримана, глибоко замислена й чутлива до моральних питань.
Стає темно, і в небі починається буря. Семпронія виказує явний страх, тоді як Афанасія залишається спокійною, хоч і виглядає втомленою. Валерій із ніжною тривогою спостерігає за нею. Коли він бере її за руку, вона зізнається, що не боїться, але завжди відчуває дивне внутрішнє тремтіння при звуках грому. Капіто наполягає, щоб гості залишилися на ніч. Він уголос читає вірші у своїй бібліотеці, але поступово всіх хилить до сну. Валерій і Секст проводять ніч в одній кімнаті. Валерій жартує над закоханістю друга, але Секст, попри власну палкість, не помічає взаємних почуттів Семпронії. Він дивується, почувши, що справив враження. Їхня розмова триває в темряві, аж поки обидва не засинають. Однак навіть уві сні Валерій не може відвернутися від образу Афанасії. Його сон сповнений тривоги: він відчуває, що за її лагідною красою приховане щось недосяжне й далеке, щось, що викликає в ньому невиразне передчуття й тугу.
Уранці Валерій бачить Секста, що мирно спить із усмішкою на вустах, і вирішує не турбувати його. Вийшовши в сад, Валерій насолоджується ранковою тишею, пахощами й сяйвом природи. Образ Афанасії, пройнятий задумливою красою, витав у його думках. Підійшовши до гроту, Валерій випадково стає свідком сцени, що потрясає його душу: він бачить Афанасію, яка стоїть навколішки в молитві. Він не наважується ні наблизитися, ні відійти й, хоч не збирався підслуховувати, усе ж чує лише одну фразу: «Великий Боже, вислухай мої молитви». У цей момент Афанасія помічає його і, приголомшена, непритомніє. Валерій приводить її до тями, і між ними відбувається діалог. Афанасія докоряє Валерієві за порушення її усамітнення, але, почувши його клятви в тому, що він нічого не зрозумів, пом’якшується. Афанасія бере пергамент, який Валерій подає їй, і поспіхом ховає його в одязі, що лише посилює ореол таємниці. Коли наближаються чиїсь кроки, вона зникає поміж дерев. Валерій залишається в гроті, розмірковуючи над тим, що сталося. Його почуття до Афанасії дедалі глибшають, але його терзають сумніви: ким вона була в ту мить? Що приховує її молитва? Він відкидає думку про злочин, припускає, що, можливо, вона благала за когось або приховує кохання. Однак жодна гіпотеза не дає задоволення — Афанасія залишається загадкою.
Повернувшись до вілли, Валерій приєднується до інших, і лише погляд, кинутий Афанасією, виказує, що вона розуміє, де він був. Але вона мовчить. Невдовзі Секст повідомляє, що їм необхідно негайно повернутися до міста — імператорського адвоката Ліциния запрошено на бенкет на честь перемоги в справі, де він представляв інтереси певної Марції Рубеллії. Це, як виявляється, та сама жінка, яку Ліциний хоче бачити за дружину Секстові. Прощання з віллою Капіто, прекрасними кузинами й спокоєм саду минає в стриманій журбі, але з обіцянкою повернутися. Біля воріт їх чекають раби Дромо й Бото. Дромо, сповнений радості, грецькою мовою розпитує Секста про результати візиту — на випадок, якщо «друїд» Бото підслуховує. Він жартома натякає, що надав Секстові «Випадок», якого треба було схопити за передній локон, як казали поети. Коли Секст ніяковіє, Валерій підхоплює розмову і, на подив друга, з точністю описує його взаємини із Семпронією, попри те, що сам був поглинутий Афанасією. Дорога до міста супроводжується веселим сміхом, особливо з осла, якого Дромо змушує скакати на знак своєї радості. Прибувши до Рима, вони дізнаються, що Ксерофраст відсутній, а Ліциний уже зайнятий підготовкою до вечірнього бенкету.
Християнське мучеництво: між бенкетом і ареною
Валерій і Секст на запрошення вирушають до дому Марції Рубеллії, багатої й знатної вдови, яка нещодавно виграла судову справу завдяки захисту Ліциния. Ззовні її особняк не справляє особливого враження: стриманий фасад, проста цегляна стіна. Але внутрішнє оздоблення різко контрастує із зовнішньою скромністю: розкішна галерея, прикрашена скульптурами й живописом, великі доглянуті сади. Усе свідчить про багатство, але й про витончений смак. Рубеллія зустрічає гостей у розкішній залі. Вона молода, вродлива, її вбрання сліпуче: малиновий шовк, пояс із коштовним камінням, тіара, золоті ланцюги й сапфірові вінки. Однак за зовнішнім блиском Валерій помічає риси невловимої меланхолії, особливо в ті миті, коли вона з благоговійною увагою дивиться на Секста, до якого, без сумніву, плекає ніжні почуття.
Серед гостей Валерій упізнає свого приятеля, центуріона Сабіна, який і далі залишається веселим спостерігачем римського світського життя. Бенкет починається з усіма атрибутами римської пишноти: раби, золота посудина, пахощі, і, як кульмінація, тріумфальна поява смаженого вепра. Сабін іронізує над цим «царем звірів», згадуючи їхню голодну морську подорож. Особливо виразною є мить, коли Рубеллія увінчує Секста вінком і подає йому чашу вина: вчинки, символічно рівні пропозиції кохання. Це викликає легку іронію та заздрість у Сабіна, який згодом висловлює Валерієві свої сумніви: він бачить у Сексті або байдужого юнака, що не розуміє свого щастя, або маріонетку амбіцій його батька. Центуріон згадує, як сам Леберін, покійний старий і попередній чоловік Рубеллії, обожнював її й не міг без неї навіть їсти. Це породжує похмурий сарказм про «крокодилячі сльози» та недовговічність жалоби в столичному світському середовищі. Він передбачає, що бюст старого невдовзі опиниться в саду, поступившись місцем новому об’єктові поклоніння — Секстові.
Під час балу й театралізованих вистав центуріон також помічає похмурий погляд старого Рубеллія, ймовірного родича або радника вдови, який, можливо, непокоїться через майбутній перерозподіл спадку. Усе це подається з відтінком легкої сатири на звичаї римської еліти та її майже ринкове розуміння шлюбу, у якому вирішальну роль відіграють гроші, політичні зв’язки, а не почуття. Нарешті, коли свято закінчується і Ліциний від’їжджає, Валерій і Секст ідуть геть. Їх наздоганяє Сабін, і дорогою додому їх зупиняє патруль преторіанців. Сабіну, як нічному центуріонові, доручено оглянути ув’язнених християн, яких мають виставити на арену амфітеатру Веспасіана в межах грандіозних святкувань з нагоди річниці всиновлення Траяна Нервою. Сабін запрошує Валерія супроводжувати його, і, вбравшись у військовий одяг, той охоче приймає пропозицію. Попереду — зустріч із християнами, яких належить або змусити зректися віри, або приректи на мученицьку смерть. Сабін стриманий в оцінках, але його інтонація й саме запрошення свідчать про серйозність того, що відбувається. Тут роман різко заглиблюється в проблему ранньохристиянського мучеництва, протиставляючи героїчну стійкість віруючих римському прагматизмові та імперській політиці. Караульне приміщення табору преторіанців слугує першим тлом: солдати грають, сплять, несуть варту, тоді як один зі старших списоносців повідомляє Сабіну про в’язня, грека з сирійського узбережжя на ім’я Тисій. Ця людина, колишній солдат римського війська, брала участь в облозі Єрусалима, але була сином юдейки й християнином. Його мужність і минуле роблять його жертву особливо гідною пошани.
Із темниці долинають християнські співи. Цю сцену передано з витонченістю: тиша змінюється м’яким хором, у якому солдати, попри їхню військову грубість, упізнають і цінують чистоту та силу мелодії. Один голос — високий, ніжний, жіночий, інший — урочистий, чоловічий. Старий солдат із тугою говорить про те, як у Єрусалимі юдеї плакали за своїми мертвими під ці звуки, і як християнські мелодії викликають те саме священне тремтіння. Центуріон Сабін і Валерій чекають на жінок, які були всередині. Їхня поведінка — приховані обличчя, голос, що переривається від хвилювання, — усе свідчить про участь у чомусь забороненому, священному, глибоко особистому. У цей момент Валерій упізнає голос Афанасії. Вона ж, усвідомивши, що її впізнали, кидається до Сабіна з благанням про милість і негайний відхід. Сабін, шляхетно поважаючи її гідність і самовладання, відпускає їх без зайвих запитань.
Мовчанка після їхнього відходу підкреслює силу пережитого. Валерій і Сабін розмірковують про героїзм християн і їхню зневагу до смерті. Сабін розповідає, що вже за часів Нерона й Доміціана християни зазнавали масових переслідувань, зокрема й люди високого роду. Він також зауважує, що жінка, яка щойно пішла, теж належить до римської еліти. Валерій у цьому епізоді стає не просто свідком, а й учасником великих зрушень духу, що ведуть імперію до зіткнення з новим світоглядом. Його потяг до Афанасії тепер переплітається з її таємною вірою. Афанасія — уже не просто прекрасна римлянка, а й жриця іншого, прихованого культу, що живе в серці Рима під страхом смерті, але з незламною стійкістю.
Наприкінці Сабін дозволяє Валерію увійти до в’язня. Цей жест не лише відкриває шлях до наступної сцени — розмови з Тисієм, — а й знаменує початок внутрішньої кризи головного героя, чиї почуття, віра й розум тепер мають зіткнутися з новою реальністю: християнством не як абстракцією, а як живою й героїчною силою. Центуріон іде до табору, а Валерій із супровідним старим списоносцем спускається в темницю, де утримують Тисія. Попри пропозицію зректися й зберегти життя, Тисій твердо відмовляється, кажучи, що вже прощений і готовий померти за свою віру. Залишившись із Валерієм наодинці, Тисій довіряє йому сувій із християнськими писаннями, які носив із собою двадцять років. Він просить передати його Афанасії, яка раніше відвідувала його в темниці, і наполягає, щоб Валерій прочитав книгу сам перед цим. Валерій обіцяє виконати прохання. Наостанок Тисій просить Валерія бути присутнім на його страті й передати Афанасії розповідь про його смерть. Він благословляє Валерія перед розставанням, а той іде геть, глибоко приголомшений пережитим.
Після нічного відвідання темниці Валерій, приголомшений зустріччю з Тисієм, розмірковує на безлюдних вулицях Рима про силу віри християнина й можливу належність Афанасії до цієї віри. Заблукавши, він виходить до амфітеатру, де вже від світанку киплять приготування до видовища: доставляють диких звірів, зводять сцену, робітники обговорюють майбутню страту християн. Валерій відчуває відразу до цієї жорстокості. Повернувшись додому, він зустрічає їдкі зауваження Дромо, який вважає, ніби Валерій провів ніч у любовній авантюрі. Валерій жартує у відповідь, дає гроші на підношення Меркурію й лягає відпочити. Вранці до нього приходить Секст, щоб разом вирушити з подарунком до Рубеллії, яка збирається відвідати амфітеатр. Дорогою Валерій розповідає Сексту про події минулої ночі. Той висловлює сумнів щодо шлюбу з Рубеллією, попри тиск батька, і побоюється, що Семпронія побачить його поруч із вдовою. Вони під’їжджають до дому Рубеллії, і та запрошує їх обох до своєї карети. Дорогою до амфітеатру вони спостерігають барвистий натовп і розкішні процесії римлян, а також бідняків, які благають про милостиню. Нарешті вони прибувають до входу в амфітеатр, де Рубеллія велить Секстові й Валерію залишатися при ній, щоб не загубитися в натовпі.
Валерій опиняється в амфітеатрі Флавіїв, сидячи поруч із Рубеллією, у найзручнішому місці. Усе довкола сповнене урочистої тиші в очікуванні виходу гладіаторів. Валерій оглядає видовище: вісімдесят тисяч людей, що заповнили грандіозну споруду, від сенаторів до останнього плебея. Він вражений величчю архітектури й розмахом зібрання, особливо контрастом із його недавнім життям у скромному британському селі. Він помічає присутність імператора Траяна, який сидить просто й розмовляє з патриціями, серед яких Валерію показують майбутнього імператора Адріана, Плінія Молодшого і Тацита. Далі починається процесія гладіаторів: вони входять повільно, під мелодію труби, кожен із мечем і щитом. Представлено всі народи імперії: греків, скіфів, маврів, ефіопів, іспанців і навіть бриттів із пофарбованими тілами. Натовп упізнає багатьох із них за попередніми боями, зустрічаючи одних із захватом, інших — із насмішками.
Починаються поєдинки: спершу бійці змагаються з представниками свого народу, а потім — за встановленим порядком — б’ються європейці проти африканців, і неодмінно хтось має загинути. Один із поєдинків особливо вражає Валерія: бій двох поранених гладіаторів, у якому гарний юнак із золотавим волоссям, попри відвагу, дістає смертельну рану. Його супротивник, мавр, чекає на вказівку натовпу. Поранений із презирством дивиться на глядачів, сподіваючись на помилування, але бачить лише жорстокі, безжальні обличчя. Більшість опускає пальці вниз — знак смерті. Траян, корячися волі натовпу, подає знак, і мавр вганяє меч у груди юнакові, завершуючи бій. Натовп шаленіє від захвату, мавра увінчують вінком, його несуть по арені в урочистій процесії. Тіло вбитого волочать геть, сліди крові затирають, готуючись до наступної сцени. Глядачі жваво обговорюють бій, роблять ставки, жартують, ніби нічого не сталося. Рубеллія весело базікає із Секстом, глузуючи з Валерія за його серйозність і відразу. Сонце піднімається високо, стає надто спекотно для боїв, і Траян наказує випустити звірів та встановити жертовник для жертвоприношення.
Кров на статуї Юпітера
Після перерви в амфітеатрі, під час якої імператор Траян відбув на Палатин, Валерій залишився на трибуні поруч із Рубеллією. Багато глядачів теж покинули свої місця: хто тимчасово, хто остаточно, а ті, що лишилися, розважалися розмовами й перекусами. Імператорські слуги роздавали їжу, а заможні глядачі отримували делікатеси від власних рабів. На трибуні Рубеллії теж з’явилося чимало ласощів, і Валерій, Секст та інші учасники частувалися зручно й невимушено. Невдовзі до їхньої компанії приєднався центуріон Сабін, енергійно зіскочивши з верхніх лав і вмостившись поруч, із задоволенням долучившись до частування. Рубеллія, здається, була не надто задоволена тим, що його поява відвернула Секста від її уваги. За Сабіном прибув і філософ Ксерофраст, якому насилу вдалося пробитися крізь натовп. Секст і Валерій допомогли йому, а Сабін владно звелів людям поступитися філософові дорогою. Той, діставшись до компанії, приєднався до трапези й висловив подяку Сабінові, запевняючи, що в ньому поєднуються військова доблесть і філософська глибина.
Зав’язалася жвава й іронічна розмова. Ксерофраст, улесливо зворушений увагою Сабіна, почав докладно міркувати про ознаки філософа на обличчі та в поставі воїна. Рубеллія, весело піджартовуючи, підтакувала філософові, стверджуючи, що Сабін — справжній знавець філософських трактатів. Центуріон, своєю чергою, впевнено заявив, що зайнятий «коханням», чим викликав нову хвилю філософських міркувань Ксерофраста про відмінності між коханням та іншими афектами, супроводжену несподіваною аналогією з курми. Увесь діалог Рубеллія супроводжувала з гумористичною втіхою, не даючи філософові збагнути, що його дражнять. Сабін, утомившись від філософської балаканини, запропонував спуститися на арену подивитися на диких тварин. Ксерофраст охоче зголосився супроводжувати його, запевняючи, що керується суто науковим інтересом. Рубеллія наполягла, щоб Секст залишився з ними для охорони, і Валерій пішов із центуріоном та філософом. Унизу, на краю арени, до них приєднався раб Валерія, вірний бритт Бото, який пробився до них крізь натовп.
За допомогою старого нумідійця Аспара, доглядача левів, вони пройшли через бічний вхід до нижніх приміщень амфітеатру. Там, у напівтемряві, за залізними ґратами, містилися клітки з дикими звірами, зокрема шістьма величезними атлантичними левами. Дорогою вони спостерігали гладіаторів, які вже виступили або чекали на вихід на арену, і за виразом їхніх облич та жестами було видно, що їх мучать нервове виснаження й страх. Дехто готувався до боїв із тваринами, і Сабін почав безжально наставляти одного з них, пояснюючи, як найкраще захиститися від стрибка тигра, дати йому стрибнути й завдати бокового удару. Аспар і Сабін жартома згадували колишніх доглядачів і найкращі прийоми боротьби. Бото тим часом наважився наблизитися до клітки з левами, але один із них різко кинувся до ґрат, і раб відскочив із таким переляком, що збив із ніг філософа, який стояв позаду. Сабін і Аспар розсміялися, а Ксерофраст із ображеною гідністю заявив, що падіння було спричинене аж ніяк не страхом, а грубістю варвара. Між філософом і Сабіном зав’язався черговий обмін репліками, де центуріон жартома згадав, що навіть філософські закони не врятували б нікого від розлюченого лева. Тим часом в амфітеатрі затрубили труби: це повернувся імператор, а отже, видовище мало тривати. Валерій, Сабін, Ксерофраст і Бото швидко залишили підземелля й за підтримки авторитету центуріона змогли знову зайняти місця поруч із Рубеллією та Секстом.
Якийсь час арена стояла порожня, але невдовзі на неї вивели самотнього старого, виснаженого й блідого. За знаком глашатая було оголошено його ім’я — Тисій Антіохійський. Префект міста заявив, що старий має або принести жертву Юпітерові, або померти як богохульник і бунтівник. Перед ним підняли поміст із жертовником і статуєю Юпітера. Почалася урочиста релігійна церемонія: процесія юнаків і дівчат із дубовими гілками, фламінів, весталок, а також білого бика — усе це супроводжувалося музикою та хоровим співом. На тлі всієї цієї пишноти Тисій стояв спокійно, не беручи участі в обряді, не схиливши голови, не розтуливши вуст. Після завершення церемонії префект дав йому останній шанс урятуватися, приєднавшись до культу, але Тисій відмовився. Тоді він почав говорити, і його промова тривала довго. Він розповів про своє походження: син македонянина й єврейки, християнин із юності, військовий учасник облоги Єрусалима під знаменами Тита. Він зізнався, що колись, в Александрії, зі страху перед смертю відрікся від Христа й приніс язичницьку жертву. Але відтоді, охоплений муками сумління, він залишив військо, шукав прощення і знову був прийнятий до християнської громади. Він розповів, як відтоді залишався вірним своїй вірі й тепер готовий померти, не зрадивши переконань.
Його слова справили сильне враження на публіку. Навіть Траян, який досі був спокійний, виявив роздратування, побачивши, що багато хто в натовпі співчуває старому. Однак вирок було підтверджено: Тисія мали стратити не віддавши на поталу тигрові, а обезголовивши — на знак визнання його колишніх заслуг перед імперією. Перед смертю Тисій попросив, щоб його тіло віддали для гідного поховання. Потім, помітивши, що когось бракує, він звернувся до невідомого друга, який обіцяв виконати певне прохання. Це був Валерій, оповідач, який, керований страхом і вмовляннями Сабіна, не подав про себе знати. Після короткої молитви Тисій спокійно опустився навколішки перед плахою, звів погляд до неба й із гідністю прийняв смерть. Його кров окропила жертовник і статую Юпітера. Відразу після страти глядачі почали залишати амфітеатр. Так завершився день — із тріумфом натовпу, але й із глибокою внутрішньою тінню на серці оповідача, який усвідомив ціну своєї боягузливості перед лицем справжньої мужності.
Прокинувшись пізно вранці, Валерій відчуває, що його розум і досі приголомшений і сповнений образів учорашніх подій. Його роздуми перериває Бото, який радісно вбігає з вигуками та спогадами про Британію. Бото захоплюється враженнями від Рима й нетерпляче мріє про те, як розповідатиме про все, що бачив, своїм землякам. Він згадує і левів, і мавпу, і Цезаря, і християн — і все це здається йому неймовірним. Зав’язується легка розмова, у якій Валерій докоряє Бото за якісь витівки. Британець щиро зізнається, що, можливо, трохи оступився, але звинувачує в цьому Дромо, кажучи, що цей критянин — хитра людина, якій не можна довіряти. У цей момент сам Дромо раптово з’являється, підслухавши розмову, і, наслідуючи Бото, з насмішкою повторює його слова. Між ними відбувається типова для них словесна перепалка, у якій Дромо, як завжди, бере гору, зрештою виганяючи бідного британця з кімнати легеньким поштовхом і принизливим зауваженням.
Залишившись наодинці з Валерієм, Дромо повідомляє йому, що справа Секста й Рубеллії йде кепсько і потребує негайного втручання. Він каже, що вчора після амфітеатру завів розмову з якимось калабрійцем, слугою Рубеллії, і дізнався важливі відомості: пані, вочевидь, використовує любовні зілля, амулети та чаклунство, щоб утримати Секста. Ба більше, Дромо підозрює, що в цій справі замішаний і Ксерофраст, старий філософ, учитель Секста, який, як стверджує калабрієць, часто бував у домі Рубеллії, можливо, передаючи послання від Секста. Дромо клянеться завадити подальшому падінню свого молодого пана й просить Валерія не підпускати Секста до Субурри й до Рубеллії до настання ночі. Він обіцяє, що до кінця наступного дня знайде спосіб зірвати плани Рубеллії. Валерій погоджується допомогти й просить Дромо не виключати його з майбутніх дій. Критянин урочисто обіцяє діяти рішуче й запевняє, що покаже, на що здатен.
Невдовзі до дому входить Ліциній, батько Секста, і просить Валерія пройтися з ним східним портиком. Він різко критикує поведінку сина й звинувачує Валерія в потуранні його примхам. Він наполягає, що Секст має одружитися з Рубеллією заради майбуття роду й відновлення їхнього становища. Валерій заперечує, кажучи, що Рубеллія не та жінка, яка здатна зробити Секста щасливим, і що її натура далека від чесноти. Ліциній, однак, налаштований жорстко й заявляє, що шлюб відбудеться, попри все. Їхню розмову перериває звістка про прибуття сенатора Понтія Мамурри — візит якого натякає, що Ліциній уже отримав відомості про поведінку Секста в домі Рубеллії. Потім з’являється сам Секст, схвильовано кажучи Валерію, що батько на нього сердиться, і просить супроводити його до художника, щоб той завершив портрет, призначений для подарунка Рубеллії. Він зізнається, що боїться відкрито протистояти батькові й що ні в кому, крім Валерія та Дромо, не знаходить розуміння й підтримки. Попри внутрішні вагання, Валерій змушений піти за ним, хоча його серце й далі сповнене тривоги.
Портрет серед попелу
Валерій, Секст і Ксерофраст прямують до художника, що працює в термах Палатина, де для вправних майстрів передбачено майстерні в межах палацового комплексу. Вони йдуть уздовж берега Тибру, оминаючи Капітолій і прямуючи Тріумфальною дорогою. Однак, наблизившись до палацу, вони наштовхуються на перешкоду — преторіанська гвардія вишикувалася в очікуванні імператорського дару, і прохід утруднений. Їм доводиться зупинитися серед натовпу, спостерігаючи за видовищем. Навіть Ксерофраст пожвавлюється від побаченого, і навіть Секст, попри душевну тривогу, на мить захоплюється тим, що відбувається. У цьому скупченні людей Валерій помічає Рубеллію, яка сидить у колісниці. Вона виглядає блідою й зануреною в себе. Хоч він і намагається не дивитися в її бік, погляд його все ж раз у раз повертається до неї. Секст помічає це й стискає руку Валерія, зрозумівши, на кого той дивиться. Тут до колісниці Рубеллії підходить стара жінка із сивим, скуйовдженим волоссям, пропонуючи дрібнички. Побачивши її обличчя, Рубеллія різко змінюється: рум’янець на щоках, пожвавлення, емоційне зворушення. Однак обмін між ними відбувається швидко й тихо, і жінка невдовзі зникає в натовпі. Та сама стара незабаром з’являється біля Секста, протискаючись між ним і Ксерофрастом. Вона вихваляє свої кільця й амулети, особливо один, нібито призначений «найвродливішому юнакові в Римі». Секст із усмішкою цікавиться його властивостями. Відьма кладе руку йому на плече й починає шепотіти щось таємниче — слова на кшталт «ефіопський», «Мемнон», натяки на якусь «негарну даму». У цей момент з’являється Дромо, смертельно блідий і схвильований, і з тривогою відводить Валерія вбік, наполягаючи, щоб той роз’єднав Секста й стару. Не пояснюючись, він піднімає хибну тривогу: починає кричати, ніби наближаються вершники, створюючи метушню й даючи змогу розірвати контакт із відьмою.
У сум’ятті вони намагаються пройти до Палатина, але в цей момент слуга Рубеллії зупиняє їх, запрошуючи до пані, яка хоче поговорити з ними. При вигляді Рубеллії стає ясно, що вона вже оговталася від свого попереднього стану. Вона вітає їх із легкою іронією, у звичній манері. Ксерофраст виправдовується за те, що не впізнав її в натовпі, приписуючи все шумові й метушні. Рубеллія запитує, навіщо вони прямують на Палатин. Вона висловлює бажання приєднатися до них, і вони разом піднімаються до палацового комплексу. Захоплені краєвидом, що відкривається згори — форум, цирк з обеліском, сяйливі куполи Капітолію — усі троє, навіть Ксерофраст, висловлюють своє здивування. Вони доходять до палацової платформи й входять до першого з імператорських дворів. Увагу привертають дві бронзові кінні статуї — імовірно, вони позначають місця колишніх будинків Цицерона і Клодія. Це викликає жарти й спогади, зокрема про філіппіки та сусідство цих двох супротивників. Між Рубеллією та Ксерофрастом починається грайлива словесна гра з поетичними й філософськими алюзіями. Вони проходять до храму Аполлона. Масивний портик, прохолода, пахощі, фонтани — усе це справляє сильне враження. Усередині храму панує напівтемрява. Вогняне дерево з лампами-гранатами освітлює статую Аполлона. У цей момент з’являється жриця, урочиста жінка в білому. Вона дбає про вогонь на вівтарі, потім помічає Рубеллію й запрошує її з друзями до своєї усамітненої кімнати. Вони йдуть через розкішні мозаїчні переходи й приходять до невеликої зали, де чотири дівчини зайняті музикою та вишиванням. Одна з них грає на лірі. Жриця просить її заспівати, попри сумну мелодію. Дівчина погоджується, і, коли вона починає співати, Валерій і Секст упізнають у ній Афанасію. Пісня — гімн ночі й сонцю — звучить як давній і містичний напів.
Афанасія співає вірші про нічний місяць і світила, про славу дня, що сходить, про надію й преображення. Коли вона закінчує, інші дівчата й жриця співають хвалу Аполлону, і навіть Рубеллія долучається до хору. Афанасія збентежена: вона впізнала Валерія й Секста, особливо помітивши Рубеллію. Вона уникає погляду Валерія, але звертається до Секста. Це викликає легке невдоволення в Рубеллії, яка квапить усіх до художника. Жриця проводжає їх назад, а Афанасія залишається. Валерій, виходячи останнім, помічає її бліде обличчя й тремтячі руки, сльози в очах. Він на мить зупиняється, ловить її погляд і усвідомлює, що її хвилювання пов’язане з ним. Афанасія відразу знову поринає в музику. Нарешті Валерій наздоганяє інших. Жриця показує їм вхід до бібліотеки Августа, розташованої під опікою Аполлона, вказуючи на окремі бронзові двері, де зберігаються Сивіллині книги — пророцтва, які стережуть посвячені. Після виходу з храму Аполлона Валерій, Секст і Ксерофраст прямують до будівлі бібліотеки на Палатині. Спочатку Валерій іще перебуває в полоні переживань від зустрічі з Афанасією та незавершеної пісні. Однак невдовзі його увага перемикається на пишноту бібліотеки: безконечні колонади, полиці з манускриптами, бюсти великих мислителів. Серед скульптур він помічає Гомера, Платона, Арістотеля, Піндара, Сімоніда та інших — кожен із них ніби панує над своєю ділянкою знання, а разом вони являють собою імперію духу. У сусідніх залах він бачить учених, занурених у читання й записи. Дехто з них не звертає на гостей уваги, а з іншими Ксерофраст обмінюється привітаннями. Один старий настільки захоплюється розмовою з ним, що доводиться нагадати про мету їхнього візиту — знайти художника Агасо. Однак з’ясовується, що Агасо нині перебуває в домі неко́го Фабриція, чий син помер, і з якого художник має зняти посмертний портрет. Тож герої прямують туди.
Вони прибувають до дому Фабриція й знаходять у вестибюлі безліч родичів покійного. Особливу увагу привертає філософ Парменон, наставник померлого юнака. Він сидить поруч із труною, закутаний у плащ, із книгою Геракліта біля ніг. Ксерофраст висловлює йому співчуття, згадуючи про юнацьку «рослину», що не дала плодів. Парменон глибоко зворушений. Секст підходить до тіла й із гіркотою згадує їхню недавню зустріч і радісну поїздку до Тібура. Він приголомшений швидкою й несподіваною смертю друга. Серед присутніх хтось зауважує, що Фабрицій був не лише вченим, а й чудовим вершником — рідкістю в сучасній римській молоді. Далі Ксерофраст цікавиться в Парменона, чи залишиться він у домі Фабриція. Той відповідає, що ні — старий іде в усамітнення на віллу в Кампанії, і тепер багато патриціїв просять його взяти на виховання своїх синів. Парменон висловлює жаль, але стримано й філософськи. Він говорить про славу Ксерофраста як мораліста, але протиставляє їй свій інтерес до алегорій і метафізики, особливо до вчення Геракліта. Він описує філософську концепцію боротьби Любові й Розбрату: Розбрат вабить до дії, почуттів, руйнування, а Любов — до єдності, спокою й розуміння. Ксерофраст протиставляє свою точку зору: саме Розбрат, за Емпедоклом, створює порядок, розділяючи й упорядковуючи. Парменон заперечує це, стверджуючи, що справжній порядок народжується не в боротьбі, а в гармонії. Він також посилається на Ксенофана й його концепцію єдності всіх речей. Він виразно перевершує карикатурного персонажа Ксерофраста, а отже, частково висловлює й думку автора книги, і виразно корелює з позицією християнства та наголосами на гармонії й любові.
У розпалі суперечки з’являється Аспар, літній слуга, ведучи з собою коня. Він каже, що привів його на пам’ять про юнака, сподіваючись, що його приймуть до стайні Фабриція. Парменон дозволяє це. Однак у цей момент наближається юрба, блазні, поети, скульптори й жерці храму. Усе це переповнює почуття Парменона, і він іде всередину дому. Ксерофраст іде за ним. Секст і Валерій теж збираються йти, але перед тим покладають вінок на могилу. У цей момент хлопчик від Рубеллії повідомляє, що художник Агасо прибув і готовий продовжити роботу над портретом. Валерій відводить Секста геть, щоб приєднатися до дами й майстра. Однак старий раб тихо каже Сексту, що ці траурні небожі найбільше переймаються не горем, а надією бути всиновленими й отримати спадщину. Він зауважує, що так часто буває: за скорботою одного ховається надія іншого.
Художник Агасо з Верони був марнославний і комічний: із кривими ногами, але в грецькій мантії, він наслідував еллінів, уживаючи грецькі фрази, особливо при Ксерофрасті. Його незграбне обличчя оживлялося постійними гримасами, що надавали йому вигляду діяльної людини. Він провів Валерія, Секста й Рубеллію через палатинські терми до своєї студії, де зібралася публіка. Сексту, від природи сором’язливому, було ніяково, тоді як Агасо тішився увагою й похвалами на адресу своїх робіт. Публіка захоплювалася портретами: один — Рупилія з латиклавою та перснем, другий — дівчини, яку Рубеллія їдко назвала іспанською наложницею Рупилія. Художник спробував розрядити атмосферу — саме ввійшов сам Рупилій із родиною. Його дочка Примула раділа портретові, а дружина скаржилася на перебільшений вік. Агасо жартома запропонував писати її з натури, на що та охоче погодилася, уже замисливши вбрання й прикраси. В іншому кутку обговорювали начерк голови старого мученика Тисія. Агасо запевняв, що малював із натури в амфітеатрі й збирається використати цей образ у картині для Плінія. Задзвонив дзвін, запрошуючи на фехтування, боротьбу й купання. Молодь пішла, лишилися тільки Валерій, Секст і Рубеллія. Почалася робота над портретом Секста, але той почувався ніяково. Невдовзі слуга покликав Рубеллію, і Валерій упізнав у ньому «товстого калабрійця», супутника Дромо, але промовчав. Сеанс завершився, герої повернулися додому, саме коли Ліциній входив до їдальні.
Надія і віра
Після вечері з Ліцинієм, який невдовзі пішов на зустріч із клієнтом, Секст і Валерій залишилися самі. Ксерофраст не повернувся, імовірно, він залишився в домі Фабриція, щоб утішити скорботного Парменона. Секст був сумний, думки про Семпронію не давали йому спокою, він не міг читати, його музика звучала тужно, і навіть вправи з рапірою швидко стомили обох. Коли Секст пішов спати, Валерій, згадавши про критянина Дромо, залишився пильнувати й почав читати сувій, переданий йому Тисієм. Усередині він виявив лист без адресата, який уважив призначеним Афанасії. Сам же сувій виявився Євангелієм від Луки — першою християнською книгою, яку він коли-небудь тримав у руках. Валерій був вражений її простотою, піднесеністю й силою, визнаючи, що інші християнські тексти могли б відштовхнути його своєю інтонацією. Йому здавалося, що все викладене могло бути або правдою — і тоді перед ним щось найвеличніше, — або підробкою, але настільки вправною, що її легко мали б викрити. Його роздуми перервав прихід Дромо, який поспіхом звелів йому йти. Дромо, як виявилося, приготувався до нічної вилазки, розраховуючи пройти через Капенські ворота до зміни варти. Вони взяли із собою бурдюки з вином — підношення преторіанцям. Завдяки знайомствам Дромо їх пропустили, і вони вийшли за межі міста. Аппієвою дорогою серед гробниць вони стали свідками чаклунського обряду: відьма Пона й хлопчик принесли в жертву ягня, збираючи кров у канавку. Це був ритуал, звернений до Гекати. Валерій і Дромо спостерігали за сценою, сховавшись. Між Поною й хлопчиком спалахнула сварка. Валерій втрутився, вигукнувши застереження, і обидва учасники обряду зникли. Дромо в розпачі повідомив, що це була спроба відьми Рубеллії зачарувати долю Секста, і тепер, зірвавши ритуал, вони могли зруйнувати її плани або приректи юнака на нові лиха.
Вони рушили далі. Дромо замаскувався під східного віщуна, сподіваючись влаштувати зустріч із кимось, хто мав з’явитися цієї ночі. Вони сховалися в сосновому гаю, де поміж дерев височіла давня гробниця роду Семпроніїв. Валерій улаштувався на сходах біля гробниці, а Дромо залишився внизу. Валерій непомітно задрімав і прокинувся від звуків співу. Музика долинала зсередини гробниці й нагадувала йому співи потойбічного світу. Коли він опритомнів, то побачив у місячному сяйві чоловіка з мечем, що стояв над ним. Його змусили увійти всередину мавзолею, де зібралася група людей. Валерія запідозрили у шпигунстві, його обшукали й знайшли сувій Євангелія. Він зізнався, що отримав книгу від Тисія і мав передати її шляхетній римлянці. На його захист стала сама Афанасія, яка несподівано опинилася серед присутніх. Вона підтвердила його слова, взяла на себе відповідальність за його прихід і прийняла сувій з його рук. Напруга спала. Присутні були християнами, і старший серед них — священник — узявся до звершення Євхаристії. Валерій, за його вказівкою, лишився осторонь, як нехрещений. Та невдовзі тишу порушив голос Пони, ззовні почалася метушня, християнське зібрання було викрито. Солдати вдерлися всередину мавзолею. Один із присутніх знову засумнівався у Валерії, але Афанасія його захистила. Священник звелів зберігати мир. Усередину полетіли смолоскипи, і з’явилися солдати. Валерій упізнав у їхньому ватажкові свого друга Сабіна. Той був вражений, побачивши Валерія в такому місці, але зрозумів, що справа пов’язана з Афанасією, і відреагував з іронічною недовірою. Усіх християн узяли під варту. Одних повели в один бік, інших — в інший. Валерію майже не дали часу попрощатися з Афанасією. Він устиг лише прошепотіти їй слова надії, і вона відповіла: «Надія і Віра обидві йдуть зі мною». Їх розлучили. Його посадили на коня й повезли в невідомому напрямку. Останнє, що він помітив перед від’їздом, — Пону біля підніжжя дерева, а поруч із нею постать у червоному плащі, чиє обличчя було сховане. Можливо, це була сама Рубеллія.
Коли Валерія разом із двома солдатами відводили геть від місця арешту християн, небо, і без того мінливе, почало подавати ознаки бурі, що насувалася. Солдати, не кажучи ані слова, накинули каптури поверх шоломів, а сам Валерій, охоплений внутрішнім жаром пережитих хвилювань, не відчував холоду й навіть тішився наближенню стихії. Коли впали перші краплі дощу, він підставив обличчя під струмені, наче під животворне джерело в спеку. Із наростанням бурі вітер шмагав його по шиї, дощ бив по руках, а гуркіт грому наповнював його коня страхом і люттю. Під час спалахів блискавок він, як йому здавалося, навіть побачив удалині море. Вони перетнули славетний Альбанський пагорб, усіяний віллами й поселеннями, перш ніж буря почала вщухати з наближенням світанку. Утомлені, але не сповільнюючи ходу, вершники залишили позаду Аппієву дорогу й звернули на вужчу стежку, що вела на захід. Зупинившись біля роздоріжжя трьох шляхів, солдати на мить вагалися, який обрати, і Валерій, дивлячись униз, побачив під собою розлогий ліс і, далеко за ним, Середземне море. Великі дуби обрамляли вузьку стежку, і хоча дощ не діставав до всіх ділянок через густе листя, подекуди дорога лишалася залита водою. Проміжки між дубами заповнювали зарості лавра, падуба й стрункі сосни.
Вони заглибилися в ліс, і невдовзі Валерій цілком утратив орієнтацію. Лише за кілька годин, виснажений, він знову вдихнув свіже повітря, коли стежка вивела їх на відкритий простір. Тут він почув наближення хвиль і невдовзі побачив перед собою море та скелястий берег, по якому розсипалися сторожові вежі. Десь далеко на півночі він розрізнив силует міста Остії. Все між ними являло собою безмежний ліс, що простягався аж до самого обрію. Дивлячись на море, Валерій відчув гостру тугу, як справжній остров’янин. Але водночас його охопило почуття смутку: він порівняв свій теперішній стан із радістю, з якою зовсім недавно прибув до Рима, сповнений надій. Згадавши все, що пережив за короткі дні — таємниці, потрясіння, зустрічі з філософами, видіння в катакомбах, мученицьку смерть Тисія, небезпеки, що оточували Афанасію, — він відчув порожнечу, яка розверзлася всередині нього.
Думки про Афанасію переслідували його, кожне її слово, кожен погляд поставали перед ним із болісною виразністю. Він майже відчував дотик її руки й вологість тієї сльози, що впала на його долоню під час прощання. Розмірковуючи про страждання, яких вона, можливо, зазнавала саме цієї миті, він був охоплений таким відчаєм, що, підганяючи коня, ледь не збожеволів. Його супутники, здавалося, навіть почали співчувати його мукам.
Валерія та його двох преторіанських супровідників привезли до однієї зі сторожових веж на березі Середземного моря. Ця вежа виявилася більшою, ніж очікував Валерій. Вона височіла над скелею, і з моря здавалася завислою над хвилями. Будівля мала давній, грубий вигляд: нижня частина — квадратна, верхня — кругла, як це бувало в римській архітектурі маяків. Можливо, вежа стояла тут ще за часів загрози з боку флотилій Сиракуз або Карфагена. Один із солдатів голосно постукав у двері. За якийсь час у віконці над входом з’явилося зморшкувате обличчя старого; після демонстрації шоломів як знака наказу він упустив трійцю всередину. Охоронець був худий, старий, із білим волоссям і довгими кінцівками, одягнений у пошарпаний плащ, у шоломі старого македонського зразка. Він зустрів гостей із мовчазною гідністю, уважно подивився на Валерія й жестом дозволив увійти. Невдовзі на порозі з’явилася усміхнена й рум’яна дівчина. Старий щось прошепотів їй, і вона з цікавістю подивилася на Валерія. За нею висипали троє дітей. Один із них, сховавшись за спину дівчини, втупився у Валерія, а інші просто дивилися з дурнуватим здивуванням. Валерій чув, як вони шепотіли: «Християнин! Єврей!» — що його здивувало, але сенсу він іще не зрозумів.
Усередині башти виявилося велике квадратне приміщення, що слугувало залою й вестибюлем. В одному куті вгору вели сходи на верхні поверхи, а з інших дверей, біля підніжжя сходів, пролягав хід у підземелля. Поруч стояв грубий бюст, можливо, Юпітера або Аполлона. Валерій помітив, як наглядач підсвідомо наблизився до цього ідола, коли той увійшов. Хлопчик, який раніше визирав назовні, тепер узявся сервірувати їжу: на грубій дошці він розклав сир і житні коржики, поставив глек із водою, але вина довелося чекати. Невдовзі з’явилася повна жінка, господиня башти, яскраво й зухвало прикрашена: з бурштиновими намистами, золотими браслетами, лляним перуком, зв’язкою ключів, кинджалом і футляром для зубочисток. Вона з добродушною розв’язністю запропонувала Валерію випити за здоров’я Цезаря. Почувши відмову, вона наполягла: «Що має бути, те має бути». Потім прошепотіла охоронцеві, що Валерій має пристойний вигляд і, здається, носить на тозі знак знатності. Один із солдатів зауважив, що він точно бачив Валерія поруч із центуріоном Сабіном на гладіаторських іграх. Це породило ще більшу цікавість. Валерій, чемно прийнявши чашу, підняв тост за Траяна і промовив звичну формулу: «Клянуся Юпітером». Усі завмерли, почувши клятву, і господиня вигукнула:
«Налийте йому ще! Християнин він чи ні — він клянеться богами й п’є за Цезаря!».
Один із солдатів прокоментував, що старий, убитий в Амфітеатрі (Тисій), міг би врятувати собі життя, якби вчинив так само. Жінка звеліла принести книгу для реєстрації в’язнів. Валерій вписав своє ім’я та місце народження. Наглядач, читаючи ім’я, упізнав у ньому сина того самого Валерія, центуріона, що служив у IX легіоні під командуванням Агріколи. Валерій це підтвердив. Старий із повагою сказав, що шкода бачити сина такого воїна в тюрмі, але він поводитиметься з ним шанобливо. Валерій відповів, що задоволений таким поводженням. Господиня, почувши ім’я, теж упізнала обличчя: вона згадала батька Валерія як героя, який одного разу скинув велетня-каледонця з колісниці перед усім строєм. Вона нагадала чоловікові, що це був той день, коли й його було захоплено й забрано в полон. Наглядач показав груди, вкриті татуюваннями та шрамами від ран. Жінка стала ще приязнішою, але Валерій, стомлений, попросив показати йому місце ув’язнення. Його провели. Перед відходом він дав гроші солдатам і попросив повідомити Сабіна, де він перебуває. Поки він не вирішив, чи писати Сабіну або Ліцинию, він хотів спершу трохи відпочити й обміркувати ситуацію.
Обов’язок перед померлим
Коли Валерій прокинувся після глибокого сну, сонце вже сідало, море під ним палало пурпуром, і вечірня тиша панувала над усім краєвидом. Однак цей спокій не приніс йому полегшення. Його розум був сповнений тривоги — не за себе, а за Афанасію, яку він залишив у невідомому ув’язненні, у «грубих руках». Він уявляв, яким приниженням і небезпекам може бути піддана ця юна, чиста, гідна дівчина. Невдовзі він почув унизу голоси й за одним із голосів безпомилково впізнав Сабіна. Валерій був здивований, не розуміючи, що могло викликати таке пожвавлення. Незабаром Сабін увійшов до кімнати, обійняв Валерія й передав йому пергамент, очевидно, розпорядження про звільнення. Центуріон, із властивою йому насмішкуватістю та добродушністю, почав дражнити Валерія за «любовну інтригу при місячному світлі», натякаючи на його почуття до Афанасії. Господиня башти, почувши, що причиною арешту був лише «поцілунок під місяцем», теж узялася їдко жартувати, стверджуючи, що спершу думала, ніби юнак потрапив за людоїдство. Усе це супроводжувалося гучним сміхом. Сабін висловив надію, що Валерій не втрапить у ще гірші біди. Сам Валерій відповів із вдячністю, що йому пощастило з тюремниками. Центуріон і далі жартував, припускаючи, що Валерію й тепер не хочеться покидати башту. Потім господиня заговорила про його батька, згадуючи, як старий Сабін любив посидіти з чашею вина й поспілкуватися із сусідами. Сабін сказав, що давно не бачив батька й збирається навідати його.
Коли Валерій висловив бажання негайно повернутися до Рима, Сабін заперечив — Афанасія в безпеці, і немає потреби поспішати. Було ясно, що в Валерія не буде іншого вибору, крім як слідувати за центуріоном. Він попрощався з господинею, залишив гроші її дітям і вийшов. Біля воріт їх чекав Дромо, відданий критянин. Він привів із собою осла й повідомив, що має листи від Секста та Ліциния. При цьому натякнув, що в нього є історія, гідна розповіді, але поки що треба мовчати. Сабін скочив на коня, і вся трійця вирушила в дорогу. Під час поїздки Сабін добродушно докоряв Валерію за надмірну похмурість, кажучи, що не варто показувати таке обличчя його старому батькові. Тоді Валерій вирішив розповісти йому всю правду: про Тисія, Афанасію, про зібрання християн і про події в мавзолеї. Він змовчав лише про своє враження від читання Євангелія, бо відчував, що Сабін не зможе цього зрозуміти. Сабін вислухав мовчки, а потім із співчуттям визнав, що помилявся, вважаючи це «маленькою інтригою». Тепер він збагнув усю серйозність почуттів Валерія. Сабін висловив співчуття й занепокоєння долею Афанасії, особливо на тлі відновлених репресій проти християн. Він пояснив, що раніше, за імператорів на кшталт Нерви, ще була можливість уникнути звинувачень, але з приходом Траяна, у якого «тверда рука», становище стало куди небезпечнішим. Сабін підозрював, що Афанасію, у найкращому разі, чекає вигнання, а можливо, й гірше.
Валерій палко заперечував навіть саму можливість того, що Афанасія може зректися своєї віри. Він знав, що це неможливо: вона буде вірною до кінця. Сабін визнав силу її характеру й знову поспівчував другові. Він сказав, що досі не знає, куди її відвезли, але постарається з’ясувати, куди саме. Кожного затриманого, судячи з усього, доправили в окреме місце. Навіть коли вони дізнаються, де вона, діяти буде непросто. Але Сабін пообіцяв свою допомогу й висловив готовність вирушити на світанку. Пейзаж дорогою до дому Сабіна був прекрасний: село, доричний храм, струмок, через який дівчата переходили до святилища з піснеспівами та гірляндами. Валерій подумав про контраст між цими щасливими істотами й долею Афанасії, що страждає десь під тим самим небом. Тут Сабін філософськи зауважив, що без частки смутку не було б і сенсу в житті. Під’їжджаючи до села, Сабін запропонував Валерію й Дромо зачекати біля дому місцевого цирульника на ім’я Вірро, поки він попередить батька про гостей. Вірро приязно зустрів їх, упізнавши Сабіна. Він був балакучою людиною, з дивною комічною грацією. Коли Сабін поїхав, Валерій і Дромо залишилися в його крамниці.
Всередині перебувала строката компанія сільських завсідників. Один із них напівжартома питав, чи не одружився Сабін із багатою римлянкою, про що, мовляв, ходили чутки. Інший почав говорити про християн, приписуючи їм криваві обряди, і запевняючи, що вони їдять людське тіло. Цирульник, почувши це, розлютився й навіть, захопившись, порізав Дромо під час гоління. Сам критянин скочив і вигукнув, а піна зрізаної щетини змішалася з кров’ю. Розмова перейшла до того, що нібито нещодавно було схоплено ціле зібрання християн. Один чоловік скептично поставився до цієї чутки й висловив сумнів у надмірній демонізації християн. Він розповів, як шляхетна пані, яку він, як підозрює, була християнкою, врятувала й виходила його матір після нещасного випадку. Ця розповідь змусила деяких співрозмовників притихнути. Коли хтось згадав, що арешт стався біля мавзолею Семпроніїв на Аппієвій дорозі, ювелір, який досі міркував скептично, раптом замовк і виглядав украй схвильованим. Незнайомець, смуглявий, у запиленому одязі, ймовірно з Африки або Азії, підвівся, поклав гроші й пішов. Цирульник покликав ювеліра, і вони вийшли на вулицю для розмови. Коли ювелір повернувся, він мав розгублений вигляд, наче людина, яка отримала звістку, що занурила її в глибокі роздуми.
Після того як Сабін попрощався з сільським цирульником Вірро, він повів Валерія до батькового дому, що стояв зовсім недалеко від села. Особняк був скромний, зовні прикрашений лише портиком із кількома статуями між колонами. Вони увійшли всередину й побачили старого — батька Сабіна — який сидів на самоті в кімнаті, куди частково проникало місячне світло, змішане з м’яким сяйвом розписаної лампи. Старий виглядав ослабленим, але приязно зустрів Валерія. Легкий вітерець освіжав його обличчя, і він, здавалося, насолоджувався цією прохолодою. Поруч із ним стояли кошики з трояндами, зібраними в саду. До кімнати час від часу заходили хлопчики, приносячи квіти, а потім знову віддалялися, весело сміючись.
«Бідні діти», — сказав старий, — «навіщо їм замислюватися про жертву Оркусу, яка все одно колись їх чекатиме?».
Сабін лагідно підбадьорив батька, заявивши, що Цербер лише спробував, але не зміг його вкусити, і що на нього ще чекає омолодження. Старий похитав головою й монотонним голосом відповів, що молодіє він радше в інший бік — слабшає тілом і вже не здатен дбати про себе. Однак він і далі не хотів покидати світ, сповнений сонячного й місячного світла. Він висловив бажання ще раз повернутися на береги Тибру, щоб подякувати імператорові, який виявив доброту не лише до його сина, а й до нього, старого воїна. Образно він порівняв себе з краплею, скинутою з хмари й спрямованою до берегів Стіксу. Потім увійшов літній єгиптянин на ім’я Тарна, що управляв господарством, і сів біля ніг свого пана. Тут відбувається другий за всю книгу діалог щодо епікурейської філософії. Сабін, звертаючись до нього, нагадав, як у юності він із задоволенням слухав розповіді Тарни, і тепер, мовляв, саме час оживити давні філософські бесіди. Але старий, перебиваючи його, попросив єгиптянина не говорити про філософію. Він сказав, що колись любив слухати епікурейські міркування, але тепер хоче просто вірити так, як вірили його предки, і думати про тіні, що чекатимуть на нього в потойбічному світі. Тарна, однак, тихо й м’яко висловив свої думки:
«Мені й досі здається, що стрімкий дощ атомів, який рухається всюди в просторі, заспокоює розум, як звук великої ріки, що безупинно несе водяне потомство гір у лоно океану. Розум, панове, як мені видається, умиротворюється спогляданням безмежності, подібно до того як слух єгиптянина, зануреного в сон, умиротворює вічна музика Нілу, що котиться. Він зливається з тим, що споглядає; він відчуває — він відчуває себе частиною цього величезного безмежного потоку вселенського буття: частиною, випадково затриманою й зупиненою, але яка невдовзі знову зіллється й розсиплеться на тисячі фрагментів, щоб мандрувати — ніхто не знає куди — по великій, всеохопній порожнечі. Не для того, щоб утратити існування — у цьому, мій дорогий пане, ви мене цілком неправильно розумієте, — а щоб перестати відчувати себе Сабіном або Тарною».
Атоми не зникають, вони просто більше не відчувають себе тими, ким були. Валерій, здивований, перепитав: «Ти стверджуєш, що я можу перестати бути Валерієм, відчувати себе Валерієм і все ж не втратити свого існування? Чи можу я бути й водночас не бути собою?». Єгиптянин пояснив, що, коли атоми розпадаються, вони перестають бути «душею», а стають безформною частиною світобудови. Він процитував Епікура: «Коли є смерть, нас немає». Сабін перервав цю промову жартом, заявивши, що з такого погляду на життя і смерть не дивно, що єгиптянин так спокійно ставиться до смерті. На це Тарна відповів, що, навпаки, життя — це і є існування, а завдання філософії — зробити його якомога приємнішим. Насолода — це результат гармонійного поєднання атомів; а усунення болю — це найвища форма спокою.
«Наповни свій кубок, Тарно, — сказав центуріон, — я не великий філософ, але, здається, розумію, куди веде ця частина твоєї оповіді. Наповни свій келих, достойний епікурейцю, і подивися (якщо це не нижче за твою гідність), чи не відчують атоми, які завдяки випадковому й тимчасовому поєднанню утворили твоє горло, як їхні кути вельми філософськи пом’якшуються від пробігу маленького струмка доброго фалернського — одного лише кубка якого, з твоєї ласки, я вважаю більш гідним зволожити мої горлові атоми, ніж усю воду, що будь-коли звучала своєю музикою між Мемфісом і Александрією».
Цей грубуватий гумор, супроводжуваний веселим сміхом, очевидно, приносив батькові Сабіна набагато більше втіхи, ніж уся епікурейська метафізика. Старий, здавалося, тішився, спостерігаючи здоров’я й бадьорість сина, і в цьому знаходив більше втіхи перед смертю, ніж у будь-якій релігії чи філософії. Центуріон виявляв щиру прихильність до батька, хоч і в такій формі, що радше нагадувала опіку. Та старий, можливо, цього не помічав і далі дивився на сина з тріумфальною радістю, аж поки Тарна не наполіг на його відпочинку.
Коли Сабін пішов разом із батьком, Валерій залишився наодинці з єгиптянином. Він не міг не здивуватися, що людина з такими знаннями й такою мовою залишається рабом. Тарна відповів, що це свідчить не проти філософії, а на її користь: він не страждає від свого становища й не вважає, що зовнішні обставини істотно впливають на справжнє щастя. Свобода, багатство, становище — до всього людина звикає. Справжнє щастя — всередині, в розумі, де живуть зневага до дрібниць і піднесені думки. Валерій запитав, чи всі прихильники його школи поділяють такий погляд. Тарна відповів, що, на жаль, ні. У Римі чимало «філософів лише за назвою», які прикриваються іменем Епікура, щоб потурати вадам своїх багатих покровителів. Вони влаштовують бенкети, жартують про Харона, називають смажену голову кабана «гідною Мелеагра» й валяються п’яні. Через таких «мудреців» справжній епікуреїзм нерідко змішують із аморальністю. Сам Тарна ж задоволений тим, що належить до ряду таких людей, як Езоп, Епіктет і Теренцій — рабів, але достойних умів. У цю мить повернувся Сабін із лампою й запропонував усім іти спати — завтра їм належав ранній шлях. Він і Валерія, і Тарну закликав відпочити. І тоді Валерій подумки заздрісно захопився характером єгиптянина. Він порівняв Тарну з птахом: вільним, легким, сильним. Жоден смуток, окрім лиха друга, не міг порушити спокій цієї душі.
Після того як Валерій ліг спати, його роздуми перервав Дромо, який тихо й упевнено заговорив, нагадуючи йому про давню розмову про чаклунство. Він нагадав, як Валерій нехтував оповідями про відьом і привороти, але тепер, на думку Дромо, усе підтвердилося, особливо з огляду на недавні події, пов’язані з Рубеллією та неаполітанцем. Він заявив, що саме відьма Пона причетна до арешту Валерія й Афанасії, і що діяла вона на підмову Рубеллії. Ба більше, він упевнено ствердив, що чаклунство переслідується за законом, можливо, навіть суворіше, ніж християнство, і це ще відгукнеться винним. Валерій, здивований, але зацікавлений, попросив Дромо розповісти, що саме той дізнався. Той почав із спогаду про ту ніч, коли вони разом спостерігали за баштою: Дромо сховався неподалік, поки Валерій, як він думав, пильнував усередині. Однак невдовзі замість Рубеллії до башти підійшов переодягнений Ксерофраст. Попри маскування, Дромо впізнав його за ходою. Він не став втручатися, але лишився спостерігати, певний, що за філософом з’явиться і вдова.
За деякий час справді з’явилися Рубеллія, Ксерофраст і неаполітанець. Дромо, видершись на дерево, щоб лишитися непоміченим, почув їхню розмову. Рубеллія питала, чи не помилилися вони, гадаючи, що на віллі була саме Афанасія. Ксерофраст упевнено твердив, що відьма Пона особисто бачила дівчину в саду. Рубеллія з гіркотою згадала, що через Афанасію зазнала приниження від Валерія. Пона підтвердила, що бачила, як Афанасія ввійшла до башти, а слідом за нею ввійшли інші християни, а також сам Валерій із «його хитрим рабом» (тобто з самим Дромо). При цьому вона сказала, що впізнала б його обличчя навіть під будь-яким гримом. Ксерофраст почав побоюватися, аби не викликати підозри в Ліциния, але Рубеллія його заспокоїла, запевнивши, що вони подбали про це й подали сигнал солдатам біля Капенських воріт. Ксерофраст у паніці видерся на дерево, Рубеллія сховалася в тіні, а відьма Пона лишилася зустрічати варту. Дромо хотів попередити Валерія, але не знав, що той залишив спостережний пост і вже перебував усередині башти. Він запитав, як той туди потрапив, і Валерій пообіцяв розповісти пізніше. Далі Дромо повідав, як із тривогою спостерігав, як солдати оточили башту, вивели її мешканців і насамкінець уже самого Валерія. Він був приголомшений і не знав, як і чому це сталося, тож не наважився втрутитися. Коли все скінчилося і всі, включно з Ксерофрастом, пішли, Дромо поспішив додому й усе розповів Сексту. Той, на відміну від своєї звичайної нерішучості, одразу пішов до свого батька. Згодом прийшов і Сабін, і разом із Ліциниєм вони, очевидно, вирушили на Палатин. Повернулися вони лише вдень. Невдовзі після цього Сабін разом із Дромо вирушив до Валерія, передавши йому два листи — від Ліциния та від Секста.
Валерій тоді дістав і прочитав листа від Ліциния; той висловлював своє здивування тим, що привело Валерія в таке становище, хоч і визнавав, що юнацька запальність могла зіграти свою роль. Він різко відгукувався про християн, називаючи їх забобоном варварського походження, негідним римлянина. Водночас він наголошував, що Валерій, як римлянин, зобов’язаний шанувати закони й волю імператора. Він радив забути про те, що сталося, винести з цього урок і більше не повертатися до цього. Щодо Рубеллії та Ксерофраста, то він утримувався від остаточних висновків, доки не з’ясуються всі подробиці, про що вони поговорять під час особистої зустрічі. Наприкінці Ліциний висловлював надію, що вже наступного ранку Валерій знову завітає до нього, аби обговорити все віч-на-віч.
Перед обличчям Цезаря
Сабін і Валерій наблизилися до міста надвечір, коли сонце схилялося до заходу. Вони мовчки йшли похмурими, величними гаями Аппієвої дороги, аж поки не почули дзвін цимбал, що линув із лісу. Запідозривши релігійну церемонію, вони звернули на вузьку стежку, де невдовзі побачили велике зібрання людей, зосереджених біля мавзолею Семпроніїв. Натовп стояв нерухомо й безмовно; Сабін, Валерій і солдат, що їх супроводжував, переправилися через рів, аби спостерігати за тим, що відбувалося. Опинившись за деревами, вони побачили членів роду Семпроніїв у чорному вбранні, які приносили жертву чорному бику біля підніжжя мавзолею. Серед них була жриця Аполлона Марсія Семпронія, а також молода Семпронія, кузина Афанасії, у глибокому зворушенні й сльозах. Пролунав ріг, бика закололи, кров і вино пролилися на каміння, і всі учасники обряду заспівали похмуру, благальну пісню до богів підземного світу з проханням прийняти очищення й не мститися за осквернення гробниці.
Під час згадки імені Афанасії в піснеспіві Семпронія прийшла в найсильніше збудження, не в силі стримати страждання. Її відвели, щоб освіжити водою, і, проходячи повз сховок Сабіна та Валерія, дівчина впізнала Валерія, кинулася до нього з благаннями сказати, де перебуває Афанасія. Марсія, жриця, у гніві звинуватила Валерія в спокушанні та втягненні Афанасії в християнство, закликаючи схопити його. Однак Сабін втрутився й засвідчив, що Валерій не винен і не є християнином. Інший член родини Семпроніїв підтвердив це, і напруга спала. Семпроній, батько дівчини, в приватній розмові з Валерієм висловив подяку за його щирість і розповів, що був у Ліцинія, чув усю історію й переконаний у невинуватості Валерія. Він просив відверто розповісти, як той опинився в мавзолеї. Валерій повідав усе, зокрема й про викрадення, і це ще більше зміцнило довіру сенатора. Проте Семпроній висловив занепокоєння можливою причетністю Котилія, людини з сумнівним минулим, до змови, прикритої християнством. Він пояснив, що підозри щодо Котилія давно накопичувалися, особливо через його участь в інтригах при дворі Доміціана та під час передання влади від Нерви до Траяна. Семпроній розповів, що був на Палатині, де намагався домогтися милості для Афанасії, але Урбік не дав певної відповіді, лише натякнувши, що імператор особисто займається розслідуванням.
Сенатор визнав, що справа набуває серйозного оберту, і навіть якщо Афанасія не винна, сам факт її участі в зібранні вже став причиною ганьби для всієї родини. Валерій, попрощавшись із сенатором, прибув до дому Ліцинія й знайшов Секста, який розповів, що все дізнався від Семпронії — її вільновідпущениця бачила арешт і переказала все, зокрема й присутність Валерія. Секста непокоїло становище Афанасії, а також зміна поведінки Ксерофраста, який уникав спілкування з Ліцинієм. Він збирався зустрітися із Семпронією, а Валерій вирішив супроводжувати його. Сабін, що невдовзі прийшов, запропонував піти з ними, маючи намір після візиту до Ліцинія повернутися до табору. Сабін, користуючись своїм правом вільного входу до садів Траяна, повів Валерія й Секста коротким і мальовничим шляхом. Біля Саларійських воріт Секст їх покинув, а центуріон і Валерій продовжили шлях до дому Ліцинія.
Прогулюючись зеленою терасою саду, вони почули голоси за миртовою огорожею. Сабін, пошепки, запропонував підслухати, і, пройшовши крізь кущі, вони побачили Рубеллію та Ксерофраста. Ксерофраст умовляв Рубеллію не впадати у відчай, називаючи її любов до Секста безумством, яке вражає навіть наймудріших. Він утішав її, переконуючи, що вона варта кращого, й натякав, що лише він по-справжньому її цінує. Рубеллія зізналася в душевній муці та жалю, але невдовзі виявила прихильність до Ксерофраста, пропонуючи йому залишитися в Римі й користуватися її багатством. Філософ поцілував їй руку й прошепотів слова, від яких вона знітилася, але не відсахнулася. Невдовзі вона встала й пішла, а Ксерофраст, трохи зволікавши, рушив за нею. Сабін, залишаючись у тіні, з іронічним захватом прокоментував ситуацію, згадуючи грецькі міфи — від Адоніса до Вулкана — й піддражнюючи Рубеллію, яку ще недавно вважали закоханою в юного Секста, а тепер бачили з літнім наставником. Вони продовжили прогулянку, але невдовзі виявили, що місто надзвичайно пожвавилося. Люди з факелами метушилися, очікуючи на процесію. Сабін повідомив, що наближається процесія жерців Кібели. Жерці Кібели пройшли з музикою, співом і танцями, несучи зображення богині в мідній колісниці з мідними левами. Вони виконували гімн Аттіса й, дійшовши до одного з портиків, влаштували ритуальне дійство, закликаючи перехожих приносити дари. Для цього кожен, хто підходив із даром, мав наслідувати танці галлів. Простий люд охоче брав участь, але знатні особи спершу соромилися. Однак бажання швидше продовжити шлях узяло гору над соромом, і невдовзі всі, зокрема Рубеллія та Ксерофраст, були змушені долучитися до дійства. Сабін іронічно прокоментував, як філософ готувався «танцювати», а вдова — рухатися витончено носком, навіть віддавши йому свій покрив, щоб діяти вільніше.
У цей момент хтось схопив Валерія за руку й прошепотів його ім’я. Це був той самий християнський пресвітер, якого Валерій бачив біля мавзолею Семпроніїв. Він покликав його вбік і провів до будинку неподалік. Там, у кімнаті з вікнами на вулицю, Валерія зустрів серйозний чоловік на ім’я Понтій — старий друг батька Валерія, з яким він служив у Німеччині та Британії. Після короткої розмови про родину священник завів розмову про християнство. Він запитав Валерія, чи перечитував той Євангеліє від Луки після пам’ятної ночі. Валерій зізнався, що його зацікавлення лише посилилося. Тоді священник повідомив, що всі інші з тих, кого схопили в башті, досі перебувають у в’язниці. Сам він отримав тимчасову свободу — лише на кілька годин — і мусить повернутися до світанку. На здивоване запитання Валерія він пояснив: вартовий — християнин. Потім Валерій схвильовано запитав про Афанасію. Священник підтвердив, що вона перебуває в тій самій в’язниці, але не падає духом і чекає своєї долі з терпінням. Понтій, зворушений її долею, висловив надію, що завдяки майбутнім розслідуванням стане ясно: вона не замішана в жодній змові, і Траян переконається в невинності християн. Священник застеріг Валерія від поспішних висновків і страху перед долею, порівнявши його сумніви з жахами культу Кібели, що відбувався просто на вулиці. Він закликав його до мужності й розмислу та доручив його опіці Понтія, назвавши Валерія «головнею, вирваною з вогню». Перед відходом він сказав, що Валерій дізнається новину завтра опівдні на Форумі, біля статуї Нуми. Сабін, який тим часом прогулювався вулицею, помітив Валерія, що повертався, але, бачачи, що той не хоче нічого пояснювати, нічого не спитав і з приязною насмішкою попрощався біля портика Ліциния.
Уранці Валерій виявляє Ліциния й Секста стривоженими: Ксенофраст не повернувся з ночі. Невдовзі з’являється Сабін і розповідає про нічні події в садах Траяна та на процесі жерців Кібели. Його розповідь викликає в Секста виразне задоволення, а в Ліциния — полегшення: він сподівається, що любовні й політичні наміри вдови та філософа тепер зірвані, і вони залишать Афанасію в спокої. Потім Ліциний каже, що докладав усіх зусиль, аби домогтися звільнення Афанасії. Хоча Котилій, імовірно, справді був замішаний у зраді, він вважає, що Траян може виправдати інших, зокрема й Афанасію, якщо буде доведено їхню невинність. Ліциний також висловлює надію, що хтось зуміє переконати Афанасію змінити свої погляди, якщо її релігійна впертість стане на заваді милості. Сабін втручається, запевняючи, що імператор навряд чи буде суворим до молодої дівчини, винної лише в «невеликому забобоні».
Секст і Сабін запрошують Валерія приєднатися до них для огляду калабрійських когорт, що прибули. Однак Валерій відмовляється, бо чекає на зустріч зі старим християнином. Він усамітнюється в кімнаті й перечитує том, який повернула йому Афанасія. Потім він вирушає на Форум, до статуї Нуми Помпілія, де, серед натовпу, що чекає на посольство від парфян, очікує звістки. Там до нього підходить скромна білява дівчинка й, пересвідчившись, що він — Гай Валерій, мовчки веде його до Капітолію. Пройшовши через площі й храм Юпітера, вони дістаються одних із бічних дверей Мамертинської в’язниці. Вартовий пропускає їх без запитань. Усередині Валерія зустрічають священник Аврелій Фелікс і тюремник Сілон, християнин, до якого Валерій відчуває повагу. Вони обговорюють становище: Аврелій сподівається на краще, але Сілон похмурий, адже становище Афанасії досі вкрай тяжке. Священник відходить, а згодом дівчинка знову приходить і веде Валерія до нього. Там він зустрічає Афанасію. Вона спокійна й стримана, але, вітаючи Валерія, не може стримати сліз. Він намагається втішити її, та сльози й ридання опановують нею. Старий Аврелій бере до рук том і читає вголос із Псалма:
«Бог нам пристановище й сила, скорий помічник у бідах…»
Читання цих рядків заспокоює Афанасію, її вуста ворушаться в унісон зі словами. Навіть Валерій, не знаючи джерела цих слів, відчуває хвилювання й силу. Священник помічає це й каже, що саме така поезія — не грецька, а пророча — здатна дати розраду в стражданнях. Аврелій нагадує Валерію, що він не може лишитися байдужим: він бачив і чув істину, і віднині несе за неї відповідальність. Він закликає його пам’ятати про це, повернувшись на батьківщину. Афанасія долучається до цих слів, висловлюючи впевненість, що Валерій не забуде цієї зустрічі. Вона вручає йому сувій, копію книги, яку Тисій заповів перед смертю. Оригінал вона залишить собі, якщо виживе. Книга написана її рукою, і вона просить Валерія передати звістку про неї Семпронії, її сестрі по серцю. Також вона просить пробачити її за те, що приховувала свої переконання від Семпронії. Валерій обіцяє виконати її прохання. Він каже їй, що не лише засмучений, а ніби прощається з усім, коли відходить від неї. На цих словах Афанасія кидається до нього, ридаючи, але беззвучно, — він відчуває її сльози. У цей момент до кімнати вбігає Сілон і попереджає, що префект уже біля воріт, і Валерію треба негайно йти, інакше його можуть упізнати як одного з заарештованих у мавзолеї. Афанасія швидко опановує себе. Валерій каже: «Ми ще зустрінемося», і вона відповідає: «Ще раз, Валерію, хоча б ще раз». Він іде під наглядом дочки Сілона тим самим шляхом, яким прийшов, і опиняється біля воріт Капітолію саме в ту мить, коли до Мамертинської в’язниці входить префект зі свитою.
Коли Валерій повернувся додому, він дізнався, що Ліциний ще не повернувся, а Сабін забрав Секста до своїх покоїв і залишив записку із запрошенням приєднатися. Валерій вагався: він не хотів віддалятися від Капітолію, якщо раптом надійде звістка з в’язниці. Тому він доручає своєму слузі Бото залишитися в його покоях до заходу сонця й передати йому будь-яке повідомлення або листа. Якщо нічого не станеться, Бото має передати записку тюремникові Сілону. Переконавшись, що доручення зрозумілі, Валерій вирушає до преторіанського табору, сподіваючись там почути новини про Котилію. Біля воріт його впізнає один із солдатів Сабіна й проводить не до його дому, а до спільного столу, де відбувався військовий бенкет. Валерій сідає поруч із Сабіном. За столом лежали преторіанські центуріони, гладкі й доглянуті, але грізні, нагадуючи Валерію про Цезаря, Антонія й Отона. Були також гості: Фламін (жрець) і глузливий лисий грек, який їдко кепкував з усього й усіх, особливо з Фламіна.
Тим часом за столом жваво обговорювали огляд нових когорт. Сабін висловив свою думку, але інший центуріон почав із ним сперечатися і зрештою кинув їдкий натяк: мовляв, Сабін не стежив за тим, що відбувається, бо думав про інші справи — нібито про відвідини Субурри, кварталу, де живе Рубеллія. Сабін знітився, а коли виночерпій проголосив тост за прекрасну пані Рубеллію, Валерій прошепотів Сабінові, що той, схоже, зрадив і Ксенофраста, і вдову. Сабін не відповів. Потому прийшов солдат із запискою для головуючого трибуна, який передав її Сабінові. Прочитавши її, Сабін уголос мовив: «Іди, Котилію! Хто ж не хотів би бути в хорі під час падіння завіси?». Це був натяк на страту Котилія. Один з офіцерів висловив побажання винищити всіх християн. Фламін підтримав його, а потім почав говорити про своє розчарування сучасним релігійним станом. Лисий грек, у властивій йому манері, додав, що християнство, найімовірніше, витіснить усі давні культи, як Ісіда й Кібела витіснили старих богів. Він посміявся з Траяна та його наставника Плутарха. Господар бенкету різко урвав його, захищаючи імператора й філософа. Сабін утрутився й запропонував заспівати, щоб розрядити атмосферу. Він і запрошений співак виконали дует Горація та Лідії, і веселощі повернулися.
Та невдовзі прийшов новий посланець із запискою. Сабін прочитав її й передав Валерієві: всіх інших християн із мавзолею, зокрема Афанасію, незабаром особисто допитає Траян. Валерій був приголомшений. У ту ж мить йому повідомили, що на нього хтось чекає біля входу. Це був Дромо. Критянин передав термінове повідомлення: Сілон із Маммертіна хоче бачити Валерія. Він розповів, що Бото не був певен у своїх вказівках і попросив допомоги в Дромо. Вони вдвох вирушили до в’язниці й стали свідками зворушливої сцени: Бото, який приїхав до Рима в надії знайти брата, справді знайшов його — ним виявився Сілон, добросердий тюремник-християнин. Старий раб, вірний і відданий, зустрів брата по роках розлуки, і Дромо, сам вигнанець, був так зворушений цим, що поспішив до Валерія, аби той міг зустрітися з ними, перш ніж їх знову розлучать.
Валерій, поспішаючи сутінковими вулицями, піднявся на Капітолійський пагорб, майже не слухаючи розповіді Дромо. Прибувши, він побачив, що простір біля храму Юпітера зайнятий загонами піхоти. Підійшовши до Маммертінської в’язниці, він зустрів біля воріт Сабіна, що сидів верхи. Центуріон повідомив, що ось-ось виведуть Котилія, і висловив тривогу: після цього їм, імовірно, доведеться супроводжувати Афанасію на допит до імператора. Він порадив Валерієві поспішити, якщо той хоче потрапити до в’язниці. У внутрішньому дворі Валерій знову зустрів Сілона й Бото. Тюремник поспіхом вручив йому ключ від покоїв Афанасії, попросив передати їй, які було отримано розпорядження, і додав із болем, що й сам він глибоко нещасний. Валерій відчинив двері кімнати, де раніше залишив Афанасію. Там було темно, але крізь вікно лився зловісний помаранчевий світло смолоскипів. Афанасія лежала, здавалося, сплячи, у цілковитому спокої. Валерій збирався розбудити її, але в цю мить світло стало яскравішим. Вона, не розплющуючи очей, прошепотіла його ім’я й благала не покидати її. Коли він підійшов до вікна, то побачив у дворі Котилія, готового до страти. Сабін, Сілон, вершники й солдат із оголеним мечем стояли поруч. Обличчя Котилія палало, як і завжди, живим рум’янцем. Меч уже було піднято, як раптом із сусіднього вікна долинув голос старого християнського священника Аврелія. Він закликав Котилія згадати про своє хрещення, про Бога, про свою душу й відповісти, якою є його надія — бунтівник він перед Цезарем чи мученик перед Христом. Котилій зневажливо відмахнувся й подав знак до страти.
Тієї ж миті Афанасія здригнулася, ніби уві сні почула глухий удар тіла, що впало на каміння. Вона почала бурмотіти незв’язні слова — молитву, благання до Траяна, прохання про зміцнення, нагадування про римську стійкість. Преторіанська труба озвалася, і Афанасія прокинулася. Її погляд блукав по стінах, почервонілих від світла, вона впізнала Валерія, простягнула до нього руку, знітившись і намагаючись опанувати себе. Знову пролунала труба, і вона, схопившись, заявила, що не може піти до імператора без вінка на голові. Коли вона повернулася, то вийняла квітку з волосся й вручила її Валерієві. Він узяв її, поцілував і згадав, як уперше побачив її в садах Капіто з такою самою квіткою. Це спогад повернув Афанасію до минулого, до тихих днів. Вона запитує Валерія: чи ростуть такі квіти в Британії? Просить передати дядькові, щоб той дав йому насіння. Вона каже, що ця квітка — пасифлора, і її пурпурові смуги нагадують краплі крові на чолі. Вона бере таку саму квітку собі, щоб, тримаючи її в руці, не соромитися навіть перед Цезарем.
Поки вона швидко й схвильовано говорила, увійшов Аврелій і спокійно оголосив, що прийшли солдати — їх викликають на Палатин. Він просить Афанасію йти з ним, і вона нарешті усміхається Валерієві, кажучи: «Прощавай же, Каю, на мить!». Вона натягає вуаль і, покинувши кімнату, здається стійкішою за свого провідника. Валерій уже хотів було піти за ними, але Аврелій жестом зупинив його, і двері за ними зачинилися. Валерій залишився сам.
Не місце для молодих християн
Після відходу Афанасії та Аврелія Валерій залишився сам у кімнаті Маммертінської в’язниці. Ніч, події, почуття — усе перемішалося в його пам’яті. Минуле здавалося йому сном, сповненим тривоги й напруження. Він відчував, що багато чого забув, особливо з власних внутрішніх переживань, але картина того, що відбувалося, як він її бачив і чув, залишалася перед ним гранично ясною. Він згадував, як у кімнаті поступово тьмяніло світло, як над Римом спалахували зорі, і все довкола поринало в мовчання — окрім тихого, жалібного плачу маленької доньки Сілона, що залишилася на самоті після відходу Афанасії. За якийсь час до нього підійшов сам Сілон. Він запропонував Валерієві вирушити разом до Палатина, щоб бути ближче й дізнатися, що станеться з Афанасією та Аврелієм. Його брат, Бото, мав лишитися у в’язниці й чекати на їхнє повернення.
Вони спустилися з Капітолію, пройшли крізь безмовний Форум і дісталися Палатинського пагорба, де панувала цілком протилежна картина — світло, гамір, метушня. Навколо імператорських палаців снували люди й стояли загони солдатів. Сілон повів Валерія не до головної частини комплексу, а до одного із занедбаних крил. Він пояснив, що знав це місце ще з тих часів, коли був рабом Доміціана. Після смерті імператора він туди не повертався, але пам’ятав кожен закуток. Через малий портик Сілон відчинив двері старим ключем. За ними простягалася зала, тьмяно освітлена місячним світлом, що падало з купола. Вони пройшли ще кілька занедбаних приміщень, аж поки опинилися в одній із кімнат, де лежала розбита статуя. Світло в цій кімнаті було виразнішим, але зловісним. Сілон пояснив, що тут Доміціан в останні місяці життя їв, спав і блукав, страждаючи від страху й підозрілості. Стіни були оздоблені блискучим чорним каменем, який відбивав кожного, хто входив, у безлічі відображень. Там само, біля стіни, стояла кушетка, під якою Доміціан зберігав кинджал. Саме туди він кинувся, коли відчув перший удар зрадника. Саме там його добили.
Сілон відчинив таємний прохід, схований у панелі. За ним була ще одна маленька темна кімната. Він попросив Валерія не шуміти — вони підійшли до найвідлюднішого місця, яке Доміціан використовував для таємного спостереження за тим, що відбувалося в сусідніх залах. Підлога під ногами була м’якою, тож кроки майже не було чути. Крізь крихітні отвори в різьбленому карнизі вони могли чути й бачити, що відбувалося в освітленій залі. Усередині були троє людей. Один писав за довгим столом, усіяним табличками та сувоями. Двоє інших — один із яких був імператор Траян, — розмовляли. Валерій із Сілоном без труднощів підслухали розмову. Траян категорично заявляв, що не потерпить зневаги до державних богів — ані від чоловіків, ані від жінок, — адже це загрожує авторитетові закону й самій стабільності Риму. Він відстоював необхідність публічного підкорення релігійним обрядам, навіть якщо особиста віра людини інша. Його співрозмовник, Пальма, намагався заперечити. Він згадував, що заарештовані — зокрема Афанасія — невинні в змові Котилія, через яку їх і заарештували. Але Траян наполягав: якщо ці люди не виявлять бодай формальної пошани до державних культів, вони не можуть розраховувати на поблажливість. Він навіть послався на Платона й Цицерона, кажучи, що релігійні істини не можна відкривати простому народові, а тому смиренні християни, які наважуються це робити, — злочинці. Коли Пальма зізнався, що хоче заступитися за дівчину, Траян, трохи роздратовано, дозволив йому спробувати, поговорити з нею наодинці. Але застеріг: особисто втручатися в такі справи він не має наміру. Він різко висловився про християнство як про новий, безглуздий і агресивний абсурд, занесений у саму серцевину Риму, і клявся всіма богами, що викорінить його задля величі імперії. Він наказав Пальмі йти й спробувати переконати «дурну дівчину», хоча й попередив: тут не місце для виховання молодих християн.
Після відходу Траяна Корнелій Пальма залишився сам, занурений у роздуми. Він тихо переговорив із секретарем і попрямував до іншої кімнати, де були Афанасія й Аврелій. Сілон, який стежив за подіями разом із Валерієм із таємного спостережного приміщення, помітив рух сенатора й поспішно перемістився до іншої точки огляду, звідки вони могли бачити нову сцену. Там Афанасія й Аврелій, очікуючи своєї долі, перебували в спокійному чеканні. Пальма увійшов, і обоє підвелися, вітаючи його. Він звернувся спершу до Аврелія й докорив йому за вперте тримання своєї віри, особливо з огляду на те, як він повівся під час страти Котилія. Аврелій спокійно підтвердив, що зневага — єдине, чого він боїться від людей, а шукає лише Бога. Пальма відразу вирішив, що не сперечатиметься з ним, а хоче говорити з Афанасією.
Афанасія, не бажаючи, щоб Аврелія віддаляли, наполягала на його присутності. Тоді він просто відступив у дальній кут кімнати. Афанасія ж, упевнено й спокійно, заявила, що її віра міцна і вона не піддасться на вмовляння. Пальма запитав її, чи вважає вона, що віра старого священника зробила її справжньою християнкою. Вона смиренно побажала, щоб так і було. Сенатор нагадав їй про її родину й страждання, які їх чекають. Вона відповіла, що вже все обдумала. Пальма зауважив, що тут потрібен хірургічний розтин, як у лікаря, і покликав тих, хто, на його думку, може переконати її краще, тобто її рідних. До кімнати увійшли її дядьки, Луцій і Велій, потім жриця Аполлона, і, нарешті, юна Семпронія, близька подруга й названа сестра Афанасії. Побачивши подругу, Семпронія кинулася їй в обійми, а Афанасія тремтіла при вигляді інших родичів. Луцій і Велій звернулися до неї з проханням змінити рішення, називали її дочкою й сиротою, яку вони любили й виховували. Афанасія зі сльозами благала їх змилуватися над нею й простити її. Жриця говорила про милість богів, закликала покаятися. Афанасія мовчки плакала, потім зібралася з силами й знову випросталася, заявивши, що охрещена, причасна і вже не може відступити від своєї віри. Це її честь. Велій намагався напоумити її, кажучи, що вона неосвічена, що навіть мудреці Риму не претендували на істину в божественних речах. Афанасія відповіла, що саме тому, що вона бідна й юна, її було обрано до світла, яке Бог дав їй.
Семпронія вигукнула: «Подумай про Валерія!» — але Афанасія сказала: «Тим більша жертва!» — і з надією мовила, що й він стане християнином. Аврелій підтвердив це словами: «Амінь! Амінь!».
Жриця, почувши це, заклеймила Аврелія як проклятого. Вона з гіркотою звинуватила його в тому, що він звів невинну, прекрасну душу до загибелі. Аврелій, скутий, спокійно відповів: вони служать живому Богові, чия істина пошириться по всій землі, і Цезар не владний над душами. Жриця, розгнівана, зажадала відповіді від Афанасії: вона піде з ними чи залишиться з божевільним? Афанасія в розпачі благала їх простити її, поцілувати на прощання й поховати біля матері, якщо вона загине. Вона благословила їх, і вони, плачучи, поцілували її. Пальма підняв непритомну Семпронію й разом з іншими пішов.
Щойно вони відійшли, Сілон, стиснувши зуби, голосно сказав Валерієві, що тепер настав час діяти. Він відчинив інші потаємні двері, і Валерій кинувся слідом за ним. Усе сталося блискавично. Валерій підхопив Афанасію на руки, вона в подиві кинулася до нього, і вони помчали покинутими залами. За кілька митей вони вдихнули повітря свободи. Та тривогу вже піднято. Крики, звуки рогів, сурм, тупіт — тривога охопила палац. Сілон зрозумів: вони не встигнуть до воріт. Тоді Валерій запропонував сховатися в храмі Аполлона — там їх, можливо, прихистить жриця. Вони добігли до храму. Усе було спокійно, ворота зачинені. Афанасія вказала на бічний вхід, і вони увійшли всередину. Храм був залитий світлом ламп, біля жертовника служниця кадила ладаном. Афанасія кинулася до неї, благаючи допомоги. Дівчина розгубилася. Сілон на колінах благав про притулок. У цю мить хтось почав стукати в задні двері — засув не піддавався. Через головний вхід увірвалися жриця, її брати й Семпронія. Жриця була приголомшена, побачивши втікачів. Афанасія кинулася до її ніг, благаючи про допомогу. Жриця, вагаючись, нарешті погодилася.
Дзвін зброї та крики солдатів наближалися. Вони вже були біля входу. Жриця зажадала тиші, сказала, що це священне місце, і ніхто не насмілиться його осквернити. Вона провела втікачів до задньої зали, повз статую Аполлона, і відчинила двері, що вели до підземель, де зберігалися пророцтва Сивіли. Там, відчинивши ще одні двері, вона показала сходи вниз, у темряву. Вона дала лампу, побажала спасіння й зачинила за ними двері. Сілон зняв із втікачів кайдани, попрощався й залишився, щоб удавати, ніби нічого не знає. Валерій і Афанасія з вдячністю прийняли допомогу й почали свій шлях униз, у невідомість, у тишу й морок, керовані лише світлом лампи та надією на спасіння.
Після втечі з палацу Валерій, Афанасія й Аврелій спускаються крутими й вузькими сходами. Спустившись у підземну кімнату, вони виявляють залізний стовп із ланцюгами та залізне крісло — місце, де, за спогадами Афанасії, в давнину катували порушників римських культів. Афанасія відмовляється затримуватися в цьому моторошному місці, пропонуючи покинути його й знайти притулок. Аврелій погоджується й указує шлях на Есквілінський пагорб — туди, де ніхто не стане їх шукати. Там, у густому гаю, вони знаходять занедбаний грот, прихований листям, із мармуровим фонтаном біля входу. Аврелій пригадує напис на статуї німфи біля джерела, що закликає до тиші й спокою, і розповідає, що цей грот колись був відомим місцем відпочинку, але тепер відданий забуттю, особливо після вбивства Азинія, що сталося тут. Афанасія вмиває чоло прохолодною водою. Валерій помічає, що вона й Аврелій про щось тихо перемовляються, а тоді священник звертається до нього з серйозною пропозицією — охреститися й стати повноправним християнином. Афанасія теж переконує його не зволікати. Валерій, вагаючись, зізнається, що вже вірить, але боїться бути негідним. Його смирення лише зміцнює священника, і той із урочистою молитвою звершує обряд хрещення біля фонтану. Афанасія торкається губами до його чола після Аврелія.
Троє сідають біля води в тиші, занурені в глибокі роздуми. Валерій згадує матір і померлого батька, подумки уявляє, як його рідні могли б поставитися до його рішення, але відчуває, що вчинив правильно. Він певен, що батько, якби був живий, тепер зрозумів би істину. Минає час, у якому вони мовчки поринають у почуття вдячності й тривоги. Аврелій порушує мовчанку, кажучи, що не слід забувати, яким великим є те визволення, яке вони отримали. Він припускає, що Валерій і Афанасія незабаром покинуть Рим і вирушать на його рідний острів. Він благословляє їхній союз, натякаючи на швидке вінчання й мирне життя далеко від гонінь. Афанасія стримано, але щиро приймає ці слова. Світанок близько, і Аврелій пропонує сховатися в катакомбах. Він запалює лампу й веде їх через вхід до печери. Це одна з тих підземних гробниць, що тягнуться під Римом, куди колись ховалися перші християни. Проходячи повз старі надгробки й вузькі проходи, вони приходять до безіменної могили мученика Тисія, де Аврелій і Афанасія колись уже бували. Там Афанасія просить залишитися, відпочити й помолитися. Валерій з Аврелієм повертаються до виходу. Священник благословляє його на дорогу, велить стерегтися й наказує повернутися зі сходом місяця, кинувши камінь у фонтан як знак — тоді він почує й вийде. Валерій залишає катакомби, щоб продовжити справу спасіння Афанасії.
Валерій повертається зі світанком із катакомб тихими вулицями Рима й дістається дому Ліциния, де його вже чекають стривожені друзі. Його зустрічають із радістю, особливо Дромо й Секст, а в кімнаті він знаходить Ліциния, Сабіна й Луція Семпронія. Усі вони вже знають про втечу Афанасії й чекають новин. Валерій повідомляє, що вона в безпеці. Семпроній висловлює занепокоєння через суворість охорони в місті й каже, що переправити Афанасію за межі Рима буде важко. Сабін припускає, що й сам незабаром опиниться під підозрою, і пропонує вдатися до маскування. Валерій прямо заявляє, що вирушить до Британії й візьме Афанасію із собою. У цю мить Ліциний повідомляє йому, що той успадкував усе майно Гнея, а судову справу вирішено на його користь. Сабін жартує з його спокійної реакції на таке багатство, а Семпроній сподівається, що, відокремившись від християн, Афанасія «одумається», і Валерій зможе одружитися з нею, не соромлячись цього.
Валерій у відповідь шепоче Семпронію, що сам став християнином. Це викликає сильну реакцію — Семпроній жахається, Ліциній приголомшений, Секст ледве стримує сльози. Лише Сабін зберігає спокій: спершу намагається пожартувати, а потім заявляє, що, попри релігію Валерія, він лишається його другом і підтримає його. Далі вони обговорюють практичні кроки втечі. Ліциній докладно розповідає Валерію про його нові володіння — землі в Африці, Сицилії, Іспанії, прекрасну віллу біля Тибру. Валерій спокійно вислуховує й каже, що все це не має для нього жодного значення. Він просить Ліцинія дозволити Сексту жити на віллі та пропонує Семпронію, щоб його дочка могла бути поруч із ним. Усі мовчать, але Сабін підтримує це рішення й закликає всіх діяти якнайшвидше. Далі Валерій зустрічається із Сілоном, тюремником, який допоміг організувати втечу. Той приводить із собою свою маленьку доньку й каже, що вирішив залишити службу в Траяна: він не може поєднати вірність імператорові з вірою християнина. Він пропонує супроводжувати втікачів до Британії. Валерій із радістю погоджується, і друзі негайно збираються на раду, щоб скласти план. Сілонові доручають вирушити до Остія, орендувати легке судно й чекати на них біля старої башти на березі. Сам він займеться закупівлею товарів, щоб створити видимість звичайного вантажу.
Решта дня минає в клопотах. Валерій допомагає Ліцинію з ділами, відвідує Форум, звільняє рабів. Він не забуває й про Бото — той також дістає волю. Бото і Дромо гордо розгулюють у фригійських ковпаках, символах вільновідпущеників, а також французьких революціонерів XVIII століття, що немаловажно для книжки початку XIX століття. Ближче до вечора Валерій, уникаючи прощань, іде до Сабіна. Той каже, що сподівається невдовзі побачити його в Римі, коли гоніння припиняться. Він натякає на власне можливе одруження, спершу відмовчується, але потім зізнається, що планує зробити пропозицію Рубеллії. Сабін жартує над філософом Ксерофрастом, натякаючи, що тому вже час шукати собі вдову. Нарешті Валерій отримує від Сабіна військовий шолом, меч і плащ, а також пароль для нічної варти. Він проводжає Валерія й Афанасію до Есквіліну, де ті прощаються з Аврелієм — останній залишається в катакомбах, приречений, але спокійний.
Валерій і Афанасія сідають на коней, приготованих Сілоном, і прибувають до Остійських воріт. Варта питає пароль і мету поїздки.
— «Тит», — відповідає Сабін.
— «Християнин, християнський в’язень», — додає Валерій.
Вартовий, подумавши, що це вигідна справа і за доставку в’язня можна дістати нагороду, відчиняє ворота. Валерій, Афанасія та їхні супутники залишають Рим.