Згадуваний нами раніше В.І. Модестов у своїй статті відштовхувався від двох публічних лекцій, прочитаних менше ніж рік тому щодо його власної публікації. Одну з цих лекцій, а саме статтю «Філософ Епікур і знову відкриті його вислови» авторства Юліана Кулаковського — ми зараз і публікуємо.
Стаття ця набагато гірша за сенсом і змістом, ніж попередня. Недарма сам Модестов поставився до неї з прохолодою і жалкував, що автор не замінив більшу частину свого особистого викладу перекладами всіх нових уривків Епікура. Якщо коротко, Кулаковський хвостиком іде слідом за давньою та новою критикою епікуреїзму, цілковито розписуючись під плоским і вульгарним розумінням Епікура з боку «класичного» мейнстриму, який так обожнює Арістотеля, Платона та стоїків, а найчастіше ще й усілякий неоплатонізм. Автор навіть не приховує, звідки черпав ці банальності — з Целлера, якого й досі вважають авторитетним істориком філософії в середовищі сучасних стоїків (насправді ж — цілковита хрінь; але про це якось іншим разом).
Але нехай іще приєднання до старої критики, Кулаковський іде далі й оголошує епікуреїзм релігійною сектою; посилаючись на противні йому зовнішні ознаки догматизму і не помічаючи, що з таким підходом нескладно оголосити геть усі філософські школи точнісінько такими ж релігійними сектами (за винятком хіба що скептиків). Загалом, стаття повна всіляких нісенітниць і становить інтерес лише як ілюстрація полеміки в середовищі вчених Російської імперії кінця XIX століття.
– Echafaud
Публічна лекція, читана в університеті Св. Володимира 25 березня 1889 року.
Вітання моє і вдячність усім Вам, Мм. Г-ні та Мм. Г-рі, що удостоїли мій заклик своєю увагою… Після довгих вагань зважився я скористатися дорогим правом університету, правом, яке він високо цінує і, наважуся додати, надто рідко здійснює, — запрошувати в наші стіни всіх, кому близькі й дорогі інтереси знання та науки. Мою рішучість викликав особливий привід, який, сподіваюся, буде визнано достатнім. На своє виправдання я й мушу передусім указати на цей привід.
Рідко в наше століття може відзначити наша наука подію, подібну до тієї, що нещодавно сталася. І ми, представники науки про стародавній світ, можемо заявити про відкриття і про новинку! Подія ця мала місце в центрі стародавнього світу, Римі, близько пів року тому. В одному грецькому кодексі ватиканської бібліотеки, кодексі давно відомому, що багато разів був предметом вивчення, вперше були помічені й уперше прочитані сім сторінок грецького тексту. Кодекс цей належить до ХIѴ століття. Містить він у собі повне зібрання творів Ксенофонта. «Достопам’ятності» (Memorabilia) завершують це зібрання. За ними йде повний текст «Роздумів» імператора М. Аврелія та «Посібник» (Encheiridion) філософа Епіктета. Протягом нинішнього століття, при нових виданнях творів названих письменників, не раз піддавалися ретельному перегляду відповідні частини рукопису; але, зайняті тим, чого безпосередньо в ній шукали, філологи не звертали уваги на ті кілька сторінок, які йдуть за кінцем епіктетового «Посібника». Молодий віденський філолог, д-р Вотке, мав щастя першим звернути увагу на ці сторінки й першим їх прочитати. З’ясувалося, що вони містять у собі спершу невеликий уривок із якогось риторичного твору візантійського часу, а потім — зібрання філософських висловів із заголовком: Επιϰουρου προσφωνησις.
Про це відкриття негайно сповістили боннського професора Узенера, який багато потрудився над збиранням і критикою збереженого в стародавній літературі матеріалу щодо Епікура та його вчення. За найбезпосереднішої участі Узенера, спільно з учителями п. Вотке, віденськими професорами Гартелем і Ґомперцом, знову відкритий текст побачив світ в одному віденському філологічному журналі 1. Таким чином, ця літературна новинка стала тепер спільним надбанням усіх філологів.
Поява нового матеріалу, як це природно, пожвавлює увагу й до старих питань, я ж зі свого боку піддався бажанню перетворити свій особистий інтерес на суспільний через публічне слово в стінах нашого університету. Маючи на меті ознайомити шановне зібрання з цим новим уламком стародавньої літератури, вважаю за необхідне сказати кілька слів про стан нашого переказу про Епікура та його вчення, а також і про саме вчення, щоби таким чином пов’язати старе з новим.
Ім’я Епікура всім знайоме і в усіх на вустах. Це не означає, звичайно, що його вчення так само відоме в його істині, як і саме ім’я. Якщо я згадую тут про це, то лише для того, щоб зазначити: цілком так само було вже й у давнину. І там усі знали ім’я Епікура і часто мало знали його вчення. Проте давні були в іншому становищі, ніж ми: вони володіли автентичними писаннями цього філософа. А був він за плідністю на літературній ниві одним із найрясніших.
Інакше стоїть справа в нас: від усієї множини його творів до нас дійшло в оригіналі надзвичайно мало, а саме: три невеликі листи до друзів, у яких викладено основні риси цієї філософської системи 2, та збірка висловів, ліком 43, що має заголовок: ϰυριαι δοξαι, тобто «Головні думки». Матеріал цей зберіг для нас письменник першої половини III століття від Р. Х. — Діоген із м. Лаерти (у стародавній Кілікії), який погано розумів філософські вчення, про які писав. Таким є матеріал, що дійшов в оригіналі й у цілісному вигляді. — Проте філософія Епікура була впродовж століть однією з найпомітніших течій в історії філософської думки стародавнього світу, і багато як грецьких, так і римських письменників розповіли нам про це вчення, переважно у зв’язку зі своїми запереченнями, викриттями та критикою проти нього. З подібного роду свідчень добуто чимало даних для збагнення Епікурового вчення. Матеріал цей зібрано нещодавно вищеназваним професором Узенером в одну книгу, що має назву: Epicurea 3.
Нічого або майже нічого не дійшло до нас і від творів найближчих учнів та послідовників Епікура, які жили й навчали в заповіданих ним своїй школі садах. Але був один римський поет, великий силою таланту, «автор однієї книги» — Лукрецій. У своїй поемі «Про природу» він прагнув відтворити цілком учення мислителя, який заполонив його творчу уяву й дощенту підкорив його думку. Про Лукреція я мав нагоду говорити в цих самих стінах 4. Я зазначив тоді, що як матеріал для збагнення філософії Епікура твір Лукреція має чимало темних сторін, почасти тому, що в ньому майже повсюдно перед нами лише ескіз, виконаний широко, розмашисто, могутньо, але тільки ескіз, а не картина, як хотів і міг дати її нам його творець, що не дожив до її виходу у світ.
Отже, судження інших філософів, які викривали Епікура, цитати з нього, те небагате, що дійшло до нас в оригіналі через Діогена Лаертського, і нарешті, поема Лукреція — таким є той матеріал, за яким здавна робилися й нині робляться спроби відновити образ цього мислителя й збагнути його вчення.
На допомогу давно досліджуваному матеріалу з’явилася тепер нова збірка висловів мислителя. Усіх висловів — 81. Не всі вони для нас нові й не всі належать самому Епікуру. Дванадцять із них відомі — хоча деякі й не цілком у тій самій версії — зі збірки, збереженої Діогеном Лаертським. Чотири належать не самому Епікуру, а його найближчому учневі, Метродору. Нарешті, шість були відомі чи то в латинському перекладі в Сенеки, чи то в посиланнях на них у інших письменників. Таким чином, цілком новий матеріал скорочується на 69 висловів. У новій збірці вислови розміщені без будь-якої системи й порядку. Вчитуючись у них, не можна, однак, не помітити певної єдності у змісті збірки: всі вислови стосуються моралі Епікура і водночас дібрані так, що дозволяють припустити в авторі збірки послідовника стоїчної філософії в дусі III століття від Р. Х., а можливо, навіть людину, не чужу християнству. Можливість спотворення тексту внаслідок переписування впродовж століть — річ імовірна a priori — дається взнаки філологові в цих висловах. Звідси, як і через те, що це афоризми, — чимала трудність розуміння багатьох із цих висловів, яку й відзначили перші видавці цього тексту 5. Хай там як, більшість із них цілком зрозуміла для тих, хто займався вивченням Епікура. А появу нового автентичного матеріалу, хоч і не надто щедрого, слід визнати подією в літописах нашої науки. Власні слова мислителя дозволяють нам тепер із більшою, ніж раніше, виразністю окреслити деякі риси його образу, і з цією метою беру я на себе сміливість постати тут як передавач — скажу його гордими словами — «глаголів істинної філософії». Самий характер нового матеріалу змушує мене спочатку викликати у Вашій пам’яті основну схему філософської системи Епікура.
Життя і діяльність Епікура належать до кінця IV і початку III століття до Р. Х. Філософія в цю пору залишалася у своєму значенні вищого синтезу всього людського знання. Вона зберігала становище, досягнуте нею в особі Арістотеля. Вона мала з попереднім фазисом розвитку й те спільне, що знала лише одне джерело знання — розум. Але в усіх післяарістотелівських системах мислителі беруть на себе з більшою, ніж то було раніше, виразністю завдання — дати людині моральні підвалини для життя. Осягнення таємниці буття і світу постає вже не як самоціль, а як засіб. Уже не в інтересах чистого знання прагне обійняти світ людська думка, а задля того, щоб своєю над ним перемогою визначити людину в навколишній дійсності та розкрити їй моральні принципи для її участі в житті. Наслідком такого налаштування філософської думки було те, що вчення про моральність, етика, було головною і суттєвою частиною тогочасних філософських систем.
Епікур ясно й виразно висловив думку, що задоволення моральних запитів людини є метою філософії. Але оскільки відповідь на них може бути дано лише як результат осягнення таємниці світу в його цілості, де людина — лиш нескінченно мала й минуща частка, то звідси випливає необхідність вивчення зовнішнього світу. «Якби, каже він, не тривожили нас сумніви щодо небесних явищ і щодо смерті (ніби тут є щось, що нас стосується), а також і нерозуміння меж страждань і прагнень, то ми не мали б потреби у вивченні природи» (фізіології, як він висловлюється) 6. Своє вчення про природу Епікур виклав у цілій низці праць. Серед трьохсот книг його писань 37 становили одне ціле під заголовком περι φυсеως, тобто «Про природу». Сюди ж належали й деякі інші книги зі спеціальними заголовками 7. В оригіналі щодо цих питань до нас дійшло лише два невеличкі листи до друзів, де подано найстисліший кістяк вчення про світ. Вчення це в загальній схемі було таким.
Усяке буття матеріальне. Матерія складається з атомів, неруйнівних і вічних, які, перебуваючи одвіку в порожнечі, тобто, кажучи нашою мовою, у просторі, утворюють своїм поєднанням увесь видимий і осяжний світ. Світ цей у даній своїй формі є витвором випадку. Божество не бере участі ані у виникненні світу, ані в його житті. Цей матеріальний світ має свої закони, зумовлені характером і властивостями одиниць, які складають матерію, тобто атомів. Розмаїття у властивостях атомів, як-от їхні відмінності у вазі, гладкості, легкості, рухливості й тому подібних якостях, а також їхня здатність відхилятися, під час руху згори вниз, убік — є причиною дивовижного розмаїття видимого світу. Наш світ є одним із багатьох, які могли виникати споконвіку і виникали в нескінченності минулого. Постійна зміна у видимих предметах є основним законом життя світу. Зміна ця є водночас руйнуванням і смертю. Смерті підлягають усі речі та світ у його цілості. Кінець нашого світу, можливо, й наближається, але він не є встановленням небуття, бо випадок, що панує над усім, може створити нові, інші світи з, можливо, іншого поєднання вічних і незнищенних атомів.
Така істина про світ. Її осягнення є першою попередньою умовою для втихомирення тривоги людського духу. На ґрунті такої фізики (фізіології, за термінологією Епікура) будував він свою етику. Його етика ґрунтується на протиставленні двох принципів: ηδονη та αλγηδων — насолоди і страждання, як змушені перекладати ці терміни ми, хоч такий переклад і не може претендувати на цілковиту точність. Усе обдароване життям і здатне відчувати прагне насолоди й цурається страждання. На підтвердження цього положення Епікур посилався на спостереження за тваринами в їхньому ранньому віці й зводив своє положення в закон світового життя. Епікурова етика оберталася навколо доказів абсолютної застосовності цього основного догмату і перетворювалася на повчання про те, чого має шукати людина і чого уникати. Звідси й сама назва для етики — περι αιρεσεων ϰαι φυγων. Мета істинної філософії — дати людині абсолютні норми для її поведінки й тим зробити ηδονη, насолоду, постійним її станом. У цьому своєму характері термін цей пояснювався як αταραξια, тобто незворушний радісний спокій духу. Лише те, що може сприяти досягненню цього стану, гідне прагнень людини. Лише про це своє індивідуальне щастя й повинна вона дбати протягом усього свого життя.
Відтворивши перед Вами, Мм. Гг., цей кістяк філософської системи Епікура, можу я тепер перейти до моєї головної мети — запропонувати Вашій увазі огляд нового матеріалу, причому намагатимусь у міру вміння привести в певний зв’язок ці уривчасті вислови.
До цілого світу звертав Епікур своє вчення. У новому збірнику збережено його слова: «Філософія обходить всесвіт, благовістячи всім нам пробуджуватися до блаженства».
[висл. 52].
Мислитель сповнений віри в істину свого вчення. Але перед ним людство, що не розуміє природи, живе в уявленнях про втручання богів у життя світу, скуте у своїй свідомості всіма путами успадкованих уявлень про важливе, корисне, потрібне, гідне прагнень, яке підтримує у своєму нерозумінні істини весь лад, у якому воно народилося й перебуває. Воно являє жалюгідне видовище для мудреця. «Спокій більшості людей, мовить 11-й вислів, є заціпенінням, а їхнє збудження — безумством».
Мудрець, що осягнув істину, далекий від натовпу, але йому чужа зарозумілість. Ось слова Епікура: «Осягнення природи створює не галасливих і велемовних, не тих, хто вихваляється жаданою в очах юрби освітою, але — тих, що не знають страху, уміють удовольнятися, людей, гордість яких — блага їхнього духу, а не зовнішній добробут».
[висл. 45].
Мудрець далекий від будь-якого бажання здобути прихильність натовпу, бачити до себе його увагу, бажати собі схвалення з боку тих, хто не розуміє істини. «Я волію, каже Епікур, нічим не скутою мовою пояснюючи природу, мов оракул віщати корисне всім людям, хоч би й ніхто не став зі мною погоджуватися, — ніж, підкоряючись марним людським думкам, пожинати рясну данину хвали від юрби».
[висл. 29].
Не дбаючи про істину, люди віддаються різним заняттям, які не мають жодної розумної підстави; багато хто клопочеться про збагачення і присвячує йому все своє життя. Філософ розуміє марнотність стяжання і з іронією дивиться на їхню діловитість, яка втрачає з поля зору головну мету людських прагнень. «Усе своє життя, віщає він, готують декотрі потрібне для життя, не помічаючи, що в усіх нас улито смертельну отруту народження».
[висл. 30].
У марноті своїх турбот відкладають люди на майбутнє мету життя — насолоду. Їм навіює мудрець: «Ми народилися один раз, і двічі не можна народитися, і нам не дано буття протягом усієї наступної за нами вічності. Ти ж, не бувши владним над завтрашнім днем, відкладаєш на потім радість. І гине життя у відтермінуваннях, і кожен
Люди перебувають у стражданні через те, що вони не розуміють межі між тим, що їм воістину потрібно й необхідно, і тим, що лише вважається та здається таким, а насправді цілком байдуже, а подеколи й шкідливе. Ось що думав Епікур про природу людських пожадань і як він їх поділяв: «З пожадань одні природні й необхідні, інші — природні, але не необхідні, треті — не природні й не необхідні, а причиною своєю мають лише порожнє уявлення».
[висл. 20].
Щодо задоволення пожадань Епікур навчав так: «Слід не ґвалтувати природу, а переконувати її; будемо ж переконувати необхідні пожадання, виконуючи природні, якщо вони не несуть за собою шкоди; а шкідливі — жорстоко їх викриваючи».
[висл. 21].
Що стосується природних необхідних пожадань, то задоволення їх не вимагає від людини великої турботи, і водночас досить задовольнити їх, аби визнати й усвідомлювати себе щасливим: «Голос плоті — не голодувати, не спраглити, не мерзнути. У кого це є і хто плекає надію мати це й у майбутньому, той із самим Зевсом може посперечатися про щастя».
[висл. 33].
Поняття бідності й багатства повинні визначатися відповідно до знання про необхідне, і тоді поняття ці, зрозумілі в їхній істині, виявляться в суперечності з людськими уявленнями: «Бідність, що сумірність знаходить із законами природи, є велике багатство; багатство ж, що не кладе собі межі, є велика бідність».
[висл. 25].
Ті, хто прислухався до голосу істинної філософії, мають розуміти, що в ділах виправдовується людина, а не в слові: «Слід не вдавати, ніби вболіваєш за мудрість, а достоту філософувати, бо нам треба не видаватися здоровими, а воістину бути здоровими».
[висл. 54].
Ясно й виразно зберігаючи завжди у свідомості межі необхідного й задовольняючи лише необхідні пожадання плоті, мудрець дбає про велике благо: «Найвеличніший плід уміння обмежувати бажання є свобода».
[висл. 77].
Він не може спрямувати свої прагнення і свої турботи на наживу. Із презирством дивиться на такий штиб життя Епікур. «Здобувати статки нечесними способами — богопротивно, а дозволеними — ганебно, бо непристойно скнаро копійку трусити, хоч би при цьому й не порушувалася справедливість».
[висл. 43].
Інше висловлювання стверджує: «Життя вільне не може надбати великих маєтностей, бо ця справа нелегко дається без підлабузництва до юрби чи до можновладців… Якщо ж якось і доведеться людині вільного життя набути великих статків, то вона їх легко роздасть на поміч близьким».
[висл. 67].
Мудрець завжди готовий зарадити, у якій би скруті він сам не перебував. «Мудрець, опинившись разом з іншими у злиднях, краще вміє віддати, ніж узяти свою частку: такий скарб віднайшов він у самообмеженні».
[висл. 44].
Але таке ставлення до власності не виключає для мудреця змоги мати її та підтримувати її в ладі. «Водночас належить і сміятися, і філософувати, і порядкувати в домі, і користуватися всіма іншими набутими благами, і ніколи не переставати разом із тим промовляти слова істинної мудрості».
[висл. 41].
Хоч яким вільним є мудрець, хоч як піднесений він над життям, хоч які незначні його вимоги до життя, але й він може опинитися під гнітом αναγϰη. Це сильне слово не має для себе точного відповідника в мові; звичайно ми передаємо його через нашу «необхідність», а іноді — «фатум» чи «рок». Тоді мудрець повинен знати таке: «Необхідність є лихо, але немає жодної необхідності жити під гнітом цього лиха».
[висл. 9].
Отже, залишається вільний вихід із життя. Епікур зронив слово жалю людині, яка стоїть перед цим фатальним кінцем: «Цілком жалюгідний той, у кого є багато розумних причин для виходу з життя».
[висл. 38].
Але й цей вчинок мудреця є його перемогою над світом: він не схиляється перед силою αναγϰη, він усуває її зі світу власною волею. Найближчому учневі Епікура, Метродору, належить вислів, що прославляє таку перемогу. Його відтворено в нашій новій збірці та приписано самому Епікуру. «Я випередив тебе, сило випадковості 8, і всі твої таємні підступи я зачинив. І не здамся я ані тобі, ані іншій якійсь напасті. Коли ж постане потреба вийти геть із життя, то, сміливо плюнувши на нього і на всіх, хто в порожнечі своїх уявлень скутий ним, вийдемо ми з життя з прекрасним пеаном на вустах і виголосимо: гарно ми пожили».
[висл. 47].
Але допоки мудрець перебуває в житті, заповіт йому Епікура такий: «Намагаймося кожен новий день робити кращим за попередній, поки нам судилося бути в дорозі; коли ж дійдемо до мети, перебуватимемо в безперервній незворушній радості».
[висл. 48].
У чому ж може полягати це прагнення робити день сьогоднішній кращим за вчорашній? — Воно полягає в тому, щоб усе більше й більше пройматися усвідомленням осягнення блаженства і перебування в ньому. У цьому сенсі Епікур пропонує чимало порад. Наведу лише деякі. Так, Епікур навчав, що теперішнє ніколи не слід збурювати думкою про те, чого бракує: «Не слід отруювати теперішнє пожаданням відсутнього, але тримати в думці, що і те, що є, було предметом пожадання».
[висл. 35].
Життя належить проводити у спілкуванні з людьми, щирому й сердечному. Дружба є однією з найважливіших умов щастя. Прагнення до неї ставить Епікур поруч із шуканням мудрості: «Шляхетний дух спрямовується найперше до мудрості й дружби; з них одна є благо смертне, інша — безсмертне».
[висл. 78].
Інше висловлювання стверджує: «Для людей, які прагнуть здобути мудрість заради блаженства всього життя, найважливіша справа — надбання друзів».
[висл. 13].
Відомо, що свій принцип утилітаризму Епікур поширював і на пояснення цього блага життя. «Усяка дружба, каже він, бажана заради себе самої: початок же свій вона взяла від користі».
[висл. 23].
Висловлене тут твердження про користь як джерело дружби зазнавало здавна багатьох нападок. Залишаючи осторонь критику, зауважу тільки, що прийняття теорії утилітаризму як принципу в поясненні внутрішніх мотивів духовного життя людини не перешкоджало й не перешкоджає вияву найвищого альтруїзму в житті. Суперечка тут точиться здебільшого про слова й про те, як діалектично вибудувати те, що є зрозумілим на практиці та в житті. Епікур умів бути щирим і відданим другом. Він повчав, що людське серце має бути завжди відкритим для дружби, що шукати її слід щиро й не боячись покладених нею зобов’язань щодо інших. «Ані той не друг, каже він, хто в усьому шукає своєї користі, ані той, хто ніколи її не пов’язує з дружбою; бо один торгує прихильністю, інший відтинає благу надію на майбутнє».
[висл. 39].
Не практична користь, однак, і навіть не саме спілкування з друзями потрібне людині для спокою її духу, як тонко зауважив Епікур, а можливість такого спілкування: «Ми маємо не так потребу в спілкуванні з друзями, як у впевненості щодо цього спілкування».
[висл. 34].
Піднесений настрій і постійну внутрішню радість може підтримувати в собі мудрець незалежно від сьогодення. Усяка справжня радість, пережита людиною, виходить за межі часу й зберігається пам’яттю як добро постійне. «Хто не зберігає в пам’яті пережитого в минулому блага, той новонароджений старець», — повчає Епікур.
[висл. 19].
Жодна втрата не зломить мудреця, не виведе його з рівного почуття радісного душевного спокою. «Слід коритися нещастям із любов’ю до загиблого й усвідомленням, що неможливо вчинити небулим те, що вже сталося».
[висл. 55].
З приводу втрати близької людини Епікур дає пораду: «Будемо сумувати за друзями, не проливаючи сліз, а віддаючись роздумам про них».
[висл. 66].
Присвячене мудрості й дружбі життя дає людині на схилі віку усвідомлення повного щастя. «Не юнак щасливий, а старець, що звершив прекрасне життя; бо той, хто перебуває в розквіті сил, часто буває гнаний туди й сюди силою долі в суперечливих прагненнях; а старець немовби ввів свій човен у пристань, замкнувши за міцною засікою свій уділ благ, що раніше перебували під загрозою втрати».
[висл. 17].
Сам Епікур дав у своєму житті взірець послідовникам власного вчення. У новому збірнику поряд із його висловами збережено таке про нього судження: «Життя Епікура, зіставлене із життям інших, може видатися казкою через виявлені в ньому лагідність і самозречення».
[висл. 36].
Діоген Лаертський зберіг нам уривок із листа Епікура до одного друга, написаного в останній день життя. Епікур згадує про страждання, завдані хворобою, і все ж називає й цей останній день страждання щасливим. Усі фізичні страждання надолужувала для нього, як він висловлюється, «душевна радість від пам’ятання про здійснені розумом відкриття». Передчуваючи смертну годину, він звелів посадити себе у ванну з теплою водою для полегшення страждань і, втамувавши спрагу чистим вином, повчав друзів та учнів міцно триматися відкритих ним істин — і так відійшов 9. Ці біографічні відомості свідчать, що сам Епікур був вірним своєму вченню до останнього свого подиху.
У попередньому викладі ми довго говорили словами самого Епікура, переглянувши якщо й не всі, то найкращі з наново відкритих його висловів. Усі вони навіяні піднесеним настроєм духу, більшість із них вишукана за своєю зовнішньою формою. У них розкривається філософ із зосередженою впертою послідовністю думки, у них розкривається людина з твердою настійною енергією та могутнім духом, у них розкривається й серце цієї людини. Цей мислитель ставить дружбу нарівні з мудрістю як єдині предмети прагнення шляхетного духу. Ця дружба однодумних мудреців постає в Епікура цілковитим сповненням потреб людського серця. У висловах не зронилося жодного слова про сім’ю, і це не випадковість. Немає в них нічого й про ставлення мудреця до держави, крім однієї зауваги такого ґатунку: «Належить звільнити себе від пут буденної метушні й суспільного життя».
[висл. 58].
Мудрість Епікура виходить за межі сім’ї, суспільства й держави. Вона їх ігнорує, вони не входять до її кола, вони усуваються нею. Його вірний учень і супутник життя, Метродор, жорстоко висміював будь-які політичні почини, події першорядної ваги тієї доби, походи Епамінонда, в яких він бачив лише вияв людського безумства. Він казав, що людина вільного життя може «гірким сміхом сміятися з усіх Лікургів і Солонів» 10. Вчення Епікура лише терпить сім’ю, суспільство й державу, але по суті — заперечує їх. Воно має своїм найближчим предметом індивіда в його особистому житті. Відносячи все до нього й цінуючи весь світ лише у відношенні до цього стражденного та втішального індивіда, воно ставить його на страшну висоту відособлення. Лукрецій, збагнувши це своєю творчою уявою, дав нам таку картину: —
«Любо, коли на просторах морських розгуляються вітри,
З берега твердого стежити за бідою, що іншого спіткала,
Не тому, що для нас чиїсь муки приємними будуть,
А тому, що відчути себе поза небезпекою любо.
Любо дивитись на військо у полі запеклої битви,
Коли самому тобі не загрожує жодна небезпека.
Та немає нічого відраднішого, ніж займати безжурно
Світлі висоти, розумом мудреців укріплені міцно:
Можеш звідти дивитися на людей і бачити всюди,
Як вони блукають і шлях, заблукавши, життєвий шукають;
Як у хисті вони змагаються, сперечаються про шляхетність,
Ночі і дні безперервно прагнучи працею невсипущою
Могутності великої досягти і володарями стати світу 11».
[II, 1-13].
Величавий цей мудрець, який пізнав марноту всієї земної величі й спокійно споглядає безумну працю та сум’яття довколишнього життя… На цю висоту, яку він вважає непорушною серед грізних хвиль скелею, піднесла його гординя розуму, що пізнав усю таємницю світової загадки. Він знає природу в її сутності, він осягнув істину про божество і беззастережно переконаний, що його скороминуще в житті світу плотське існування є центром світу. Він пізнав, що зі смертю закінчується все для індивідуума, і спокійний у цій своїй вірі в осягнуту ним істину, яка відтинає будь-які сподівання та надії. Він розірвав усі пута. Він вільний від любові до вітчизни, від прив’язаності до свого вогнища, він не знає сім’ї. Він цінує своє коротке самотнє буття, але він знає, що не лише воно, а й увесь світ у владі смерті, і безтрепетно чекає цього руйнування…
Внутрішнім рушійним мотивом філософії Епікура було прагнення заспокоїти тривогу духу людського. І не можна не визнати, що він заклав у своє вчення принципи, які могли принести заспокоєння багатьом. Учення це відволікало розум людини від допитливого вивчення природи. Воно пояснювало світ у цілому та в окремих його феноменах однією спільною абстрактною теорією і вселяло цілковиту байдужість до окремих явищ, стверджуючи, що вони або байдужі, або абсолютно ясні для того, хто здатний осягнути цю загальну теорію. Знання про світ у системі Епікура було вичерпним для адепта його школи. — Далі, проголошуючи марноту всіх людських прагнень у розбудові свого співжиття, у пошуку політичного та суспільного ідеалу, виводячи громадянина з держави, споглядаючи зі зневагою навіть сімейний союз, Епікур забирав у людини, можливо, найголовнішу причину тривоги її духу, звільняючи її від усіх запитів, до яких спонукає співжиття. — Нарешті, замикаючи кругозір людини її скінченним існуванням та інтересами влаштування індивідуального благополуччя, відтинаючи будь-які інші цілі, крім турботи про сьогодення, навіюючи, що кожна мить є сама собі метою, бо вона є справжнім істинним буттям, проповідуючи і на власному прикладі здійснюючи абсолютну поміркованість у бажаннях і потребах, Епікур відвертав людину від зовнішнього світу, спрямовував її всередину самої себе, вказував їй ясну та легко досяжну мету. — У цих основних рисах, що характеризують епікуреїзм, була чимала приваблива сила. Учення це могло вабити до себе як апатичних і несміливих, так і зарозумілих, як надломлених життям і тих, що зневірилися в ньому, так і щирих ентузіастів… Для багатьох могло воно бути тихою пристанню, готовою вгамувати сум’яття та боротьбу життя…
Сорок років прожив Епікур у своїх садах. Широко розійшлася слава про великого вчителя, багато хто шукав у нього повчання, з далеких країв приїздили люди, щоб почути його слово. У спадок своїй школі залишив він свої сади, і там, мов у твердині, довгі століття процвітало його вчення, здійснювався і його ідеал життя. Коли через п’ять століть після смерті Епікура філософ на римському троні, М. Аврелій, відкрив в Афінах чотири кафедри філософії, призначивши їхнім представникам високу платню від Імперії, то серед чотирьох була й кафедра епікурової філософії 12. Аж до кінця IV століття від Р. Х. маємо відгомони про живе значення цієї філософії серед інших, більш потужних на той час, інтелектуальних течій, які переживало людство. Так довго жило це вчення. Ще за життя Епікур зустрів опонентів і викривачів. Полеміка проти його вчення не вщухала й потому впродовж століть. Викривали Епікура як язичники, так і християни. Філософська неспроможність епікуреїзму доводилася багато і часто. У новий час деякі історики філософії цілком виключали епікуреїзм з історичного огляду доль давньої думки, не визнаючи в ньому жодних вартих уваги нових і важливих моментів у розвитку стародавнього духу 13. Неприхильні відгуки про епікурове вчення і в сучасних компетентних істориків філософії. Найавторитетніший серед них у наші дні, Целлер, розпочинає свій виклад учення Епікура такими словами: «Наукове значення епікуреїзму та його здатність до розвитку перебувають поза будь-яким зв’язком із його широкою поширеністю і величезною тривалістю його життя. Жодна інша школа не виявила так мало турботи про глибше обґрунтування свого вчення, жодна не зупинилася до такої міри безумовно на положеннях свого засновника, як те й інше було в епікуреїзмі» 14.
Целлер, зазначивши цей факт, який ми готові визнати разом із ним, лише ганить його й докоряє послідовникам Епікура за їхній рабський дух. Але чи достатньо цього? Чи дано тут пояснення? Чому ж епікуреїзм не завмер невдовзі після свого засновника, коли минули чари його великої особистості? Чому він жив, і жив так довго? — Даремно стали б ми шукати в Целлера відповіді на ці запитання. У найновішій праці зі з’ясування епікуреїзму, у статті паризького професора Карро, що з’явилася кілька місяців тому в широко розповсюдженому французькому
журналі 15, є спроба дати відповідь на вказані запитання. Карро бачить причину життєвості епікуреїзму в стадному почутті, яке виявилося щодо Епікура в колі його найближчих учнів. У цьому гуртку друзів увійшло у звичай непомірно вихваляти одне одного. Епікур був піднесений до небес. Відомо, що один із щирих його шанувальників, Колот, віддав йому прилюдно божеське поклоніння. Сам Епікур звеличував своїх друзів у відповідь на їхнє до себе ставлення. Так-то й створився той ореол слави, який сяяв і через кілька поколінь. Визнаючи факт, про який говорить Карро, ми гадаємо, однак, що це зовнішнє й наївне пояснення анітрохи не робить зрозумілим факт життєвості епікуреїзму протягом
стількох століть. — Де ж розгадка? — Вона дана, думається нам, у загальному характері цього вчення. Цей останній такий, що не школою треба називати послідовників Епікура, а сектою, і його мудрість — не філософською системою, а релігійним ученням. Як таке викладено воно вчителем, як таке воно й жило цілі віки. Воно не розвивалося, бо воно було закінчене, воно не вдосконалювалося, бо воно було досконале, воно не змінювалося, бо воно було цілісне. Воно не залишало жодних питань, воно стояло перед сучасниками Епікура та їхніми нащадками як повна відповідь на все, чого лишень шукає дух людський. Воно давало вичерпне знання світу, бо воно ставило лише загальні питання й тільки на них відповідало, бувши цілковито чужим до живого допитливого спостереження феноменів природи. Його відповіді мали характер догматів. Кого задовольняли ці догмати, той їх сприймав і залишався у вертограді вчителя; для кого вони були вузькими, той ішов до інших учителів і, знайшовши в них задоволення, часом заперечував ці догмати й вів проти них суперечку. — Догмати, які пояснювали світ, були підґрунтям інших, що розкривали природу людини й наставляли її щодо мети життя. Їх приймали ті, кого вони задовольняли, і такі люди трималися їх у спрямуванні свого життя. Так і жила ця релігія у своїй «вільній церкві», якщо вжити зрозуміле нам слово.
То була дивна для нас релігія. Вона давала негативну відповідь на ті запитання, ствердна відповідь на які становить у наших поняттях сутність релігії. Вона майже відкидала ідею бога, не заперечуючи прямо богів, заповіданих грецькому народові від давнини, але виводячи їх за межі життя й доль того феномену в бутті, який ми звемо всесвітом. Земля, і сонце, і система зірок — усе це перебувало, за вченням Епікура, поза будь-яким стосунком до існуючих десь богів, які перебувають у вічному блаженному спокої. Таке визнання рівносильне запереченню. — Далі, вчення це стоїть на прямому запереченні майбутнього життя. Воно визнає життя індивіда як результат певної створеної випадком закономірності в поєднанні атомів, що складають матерію. Приймаючи закріплений у поняттях і мові поділ людини на тіло й душу, вчення це розглядає душу як тонший вид матерії. Як така, душа підлягає тому ж розпаду на атоми, що її складають, якому підлягає й тіло, у чому переконує безпосередній досвід.
Якщо у вченні Епікура немає місця ідеям бога й загробного життя, і ми, проте, готові назвати його релігією, то це буде лише розширенням поняття релігії проти того, як воно дане нам у повсякденних наших уявленнях. Воно є релігією, бо в ньому дано відповідь на всі запити, на які відповідає релігія. З абсолютною вірою у свою істину визначає воно людині її місце у світі й дає їй принципи для всього спрямування її життя.
У садах Епікура в Афінах жила ця релігія, тут береглися її заповіти… Але епікуреїзм у тому вигляді, якого надавав йому вчитель, кликав людей на подвиг самозречення й високого споглядання. Людей, здатних на подвиг, за всіх часів і в усіх суспільствах небагато. Як же пояснити те, що епікуреїзм мав таку поширеність і настільки широку відомість? Який сенс має ця жива полеміка проти Епікура, що не переривалася протягом століть, полеміка, часом навіть у тих уривках, що дійшли до нас, люта й запекла? Невже потрібні були віки, щоб викрити філософську неспроможність цього вчення? Невже зусилля багатьох мислителів були такі безсилі, що ідеї стародавнього Епікура могли перебувати вічно юними й міг мати сенс той запал викриття, який помітний, наприклад, у Плутарха, письменника, що належав до кінця I-го й початку II-го століття нашої ери? Чи можливо було б усе це, якби вся ця полеміка і навіть ненависть спрямовувалися проти самотніх і небагатьох «людей із садів», як звали епікурейців?.. Ця полеміка, ненависть і запал викриття мали інший об’єкт. Епікуреїзм жив не тільки в садах учителя. Він завдячує своєю життєвістю й поширеністю значною мірою своїй філософській слабкості та однобічності. Вчення це містило в собі принципи й положення, які таїли в собі велику можливість викривлення.
Якщо він учив, що мета життя є насолода, якщо він переконував, що нерозумно відкладати насолоду на майбутнє, якщо він твердив, що жодна насолода сама по собі не є злом, якщо він повчав, із видною глибиною спостережливості й проникнення в природу людини, що всяка насолода сходить до задоволеності тілесних потреб і стану тіла, бо почуття й відчуття нерозривно пов’язані з тілом; — то як було не сприйняти його вчення в тому розумінні, що всі прагнення людини повинні бути спрямовані на задоволення бажань? Неважко було забути повчання Епікура щодо відмінності в людських бажаннях і його настанову про те, які з них і якою мірою мають підлягати задоволенню.
Таке тлумачення вчення Епікура постало, і з піднесеної релігії епікуреїзм перетворювався на проповідь догоджання всім інстинктам людини. І таких послідовників Епікура могло бути, за самою природою людини, незмірно більше, ніж істинних його учнів, здатних утілити той піднесений ідеал самозречення, який проповідував і здійснив у своєму житті Епікур. Такими послідовниками Епікура наповнився Рим, коли там виникла мода на філософію. Таким був і той сучасник Цицерона, до якого Лукрецій звертав свою поему. То був Меммій. Свою увагу до пам’яті вчителя виявив він тим, що придбав його сади в Афінах і хотів саме там збудувати собі розкішну віллу, коли викриття в політичному злочині спричинило його вигнання з батьківщини. Легіон було ім’я таким людям, як Меммій. Хибно витлумачивши думки вчителя, або, можливо, правильніше сказати: зрозумівши їх так просто, як підказувала їм їхня натура, вони знаходили у своїй численності взаємну підтримку. Саме вони пронесли світом ім’я Епікура. Вони давали привід для безупинного паплюження людини високого духу й гордої думки, авторитетом якої вони ганебно зловживали. У цьому своєму вигляді мав епікуреїзм, через слабкість людської природи, значно більше життєвості й поширеності, ніж у тому першому та істинному, у тій релігії, вірно триматися якої заповів Епікур своїм учням у свій смертний час. Він сам і нечисленні істинні його шанувальники та учні
встояли на скелі, яку бачив очима своєї творчої фантазії полум’яний творець поеми «Про природу».
Зрозуміти цю релігію — означає побачити її цілковиту марність. Нам чужа ця давня гординя людського розуму, ми розуміємо неможливість релігії без «обітниці надії», як розуміли це й язичницькі мудреці, які викривали Епікура, і серед них Плутарх 16. Але якщо ми знаємо, що релігія ця була втілена, і до того ж у такій піднесеній зовнішній формі, то ми не можемо й не повинні відмовити їй у нашій увазі та повазі. Інші дороговказні зорі ведуть нас, до іншої пристані ми прагнемо. Не полонять нас ані сади вчителя з написом на вході: «Тут мешкає блаженство», ані той гордий нерухомий серед хвиль стрімчак, на який вважає себе піднесеним завдяки володінню вченням Епікура поет Лукрецій. Але ми не можемо не спинити з благоговінням наших поглядів і на цих прихистках, де шукали собі заспокоєння тривожні думка й серце людини і де вони його знаходили. То були — по-своєму величні творіння вічно живого й вічно творчого людського духу…
Споглядаючи їх і розуміючи те прекрасне й високе, що вони в собі містять, шукаємо ми в них відображення «частки» тієї вічної істини, яка була й там осягнута. Вона дана і в тих чудових високоморальних висловах, якими так щедро були оздоблені твори Епікура. Ними часто милувалися ще за давнини мислителі, далекі від готовності прийняти вчення Епікура, які зараховували себе до сповідників інших філософських учень. Такими були, серед інших, стоїки: Сенека й філософ на троні — М. Аврелій. З таким самим почуттям можемо поставитися і ми тепер до цих перлин давньої думки, що вціліли для нас крізь два тисячоліття. Їх повинен цінувати кожен, хто вміє розуміти й любити минуле людського розуму…
Транслітерацію з російської дореволюційної орфографії виконав Олександр Бойко (редакторський колектив сайту Echafaud).
2021 р.
- Wiener Studien. Zeitschrift fьr classische Philologie. Zehnter Jahrgang. 1888. Zweites Heft. pp. 191-198
- Вважаю за потрібне застерегти, що другий лист Епікура, ad Pythoclem, нині визнають компіляцією з автентичних писань Епікура, а не його листом. Докази й міркування зібрано Узенером: Epicurea, Praefatio, p. XXXVII sqq.
- Epicurea edidit Hermannus Usener. Lipsiae. 1887
- Поэма Лукреция «О природе» (актовая речь). Киевские Унив. Изв. 1887. Январь.
- Узенер, Гомперц і Гертель запропонували чимало виправлень тексту, причому ці елліністи часто між собою не згодні. У Journal des Savants, Novembre 1888, французький філолог Вейль умістив замітку про німецьке видання нових Епікурових висловів, де він запропонував кілька своїх кон’єктур і тлумачень. — Вважаючи за зайве вказувати щоразу, чию і яку саме кон’єктуру я приймав чи відкидав у тому чи іншому вислові, зазначу тільки, що я скористався всім доступним мені матеріалом. Своїм обов’язком вважаю скласти тут подяку за деякі поради моєму шановному товаришеві А. І. Сонні.
- Diog. Laert. X, § 26.
- Diog. Laert. X, § 26-27.
- Так я перекладаю слово τυχη. Епікур був супротивником детермінізму. У творі Ґюйо «La morale d’Epicure» (Paris. 1886. третє вид.) с. 70 і наст. — подано дуже вдалий виклад епікурового вчення про свободу.
- Diog. Laert. X,. §§ 22, 15- 16
- Plutarch., Adversus Colotem, cap. XXXIII
- Тут авторський переклад Ю. Кулаковського замінено на поетичний переклад Ф. Петровського, що перебуває у вільному доступі в мережі Інтернет і більш звичний сучасному читачеві (прим. ред.).
- Philostratus, vitae sophistarum. р. 245 (566)
- Ritter, Hist. de la philos. anc. III, 412. Strьmpell, Geschichte der theoretischen Philosophie der Griechen. Leipzig. 1854. стор. 391.
- Ed. Zeller, Geschichte der griechischen Philosophie. III, 1, стор. 378. (3-тє вид.).
- Revue des deux Mondes. 1888. 1 Aoыt, pp. 653—682.
- Plut., Ne suaviter quidem vivi posse secundum Epicuri decreta, cap. XXIV—XXX.