Автор тексту: Ill-Advised
Оригінал англійською мовою
П’єр Кандідо Дечембріо: «Життєписи міланських тиранів» (1447).
Переклад і передмова Гарі Янциті; під редакцією Массимо Заджії.
Бібліотека I Tatti Renaissance, том 88. Видавництво Гарвардського університету, 2019.
9780674987524. lii + 339 стор.
Інші авторські статті-огляди можна прочитати тут
Книга починається з передмови перекладача Гарі Янциті, у якій ідеться про життя Дечембріо та історію Мілана в той період (приблизно перша половина XV століття). До цього я нічого не знав про цю тему, окрім туманних відомостей про імена двох правителів, біографії яких подано в цій книжці, тож ця передмова видалася мені дуже цікавою. Дечембріо більшу частину своєї кар’єри працював урядовцем у Філіппо Марії Вісконті, і тому значна частина його біографії цього герцога ґрунтується на особистому досвіді та спостереженнях — помітна відмінність від біографій римських імператорів, написаних Светонієм, які, втім, слугували для Дечембріо взірцем у його життєписі Вісконті (с. XXIV). Светоній, звісно, жив через 50–200 років після імператорів, про яких писав, тож його праця спирається на письмові джерела, а не на особистий досвід.
Рід Вісконті урвався 1447 року, коли Філіппо Марія помер, не залишивши спадкоємця. Очевидно, раніше він намагався домогтися, щоб його зведеного брата й небожа було проголошено спадкоємцями (Життя Вісконті, 40.3; прим. 84 на с. 284; прим. 150 на с. 295), але згодом передумав, коли з’ясувалося, що вони були нерозважливі й поводилися погано. Після смерті герцога провідні громадяни Мілана встановили своєрідний олігархічний режим, названий Амброзіанською республікою (с. xvi). Пам’ятаю, що чув про цю республіку в ITRL раніше, у праці Франческо Філельфо, який, очевидно, не був до неї прихильний (див. мій допис кілька років тому). Філельфо згодом став одним із провідних гуманістів за режиму Сфорца і навіть написав епічну поему «Сфорціада» на честь нового правителя; але, вочевидь, результат був не надто вдалим: див. примітки 6–7 на с. 296.
Дечембріо, навпаки, здається, чудово ладнав із республіканським урядом і служив йому секретарем (с. xviii, xxxi). У своїй біографії Сфорци, 35.2, він дає добрий огляд бурхливої атмосфери в Мілані того часу: одні люди (переважно купці) хотіли республіки, інші (переважно дворяни) — сильного правителя, і конфлікт загострився аж до змов, масових убивств, страт, вигнань і всього такого (див. також примітку 99 на с. 309–10). До всього цього ще й вибухнув голод; «за словами Симонетти, голодні міланці зрештою були змушені їсти не лише собак і котів, а навіть щурів та інші речі, „огидні й мерзотні для людства“» (примітка перекладача 101 на с. 310).
Герцог Вісконті часто брав участь у війнах, особливо проти венеційців, і ці ж війни затьмарювали й недовговічну Амброзіанську республіку. Вони залучили до співпраці Франческо Сфорцу, кондотьєра, який уже служив за покійного герцога (і фактично був одружений із позашлюбною дочкою герцога, Б’янкою Вісконті; «Життя Вісконті», §27, 38.3). Невдовзі вони опинилися настільки залежними від Сфорци, що їм було важко протистояти його претензіям на те, щоб він став наступним герцогом, і доля республіки була остаточно вирішена, коли він зрадив їх, перейшовши на бік венеційців. Сфорца став новим герцогом у 1450 році.*
[*Насправді, здається, що його титул був предметом суперечки. Родина Вісконті отримала цей титул від імператора Священної Римської імперії за часів Джана Галеаццо, батька Філіппо Марії (Життя, §4 і прим. 11 на с. 273), і цей титул, як передбачалося, припинив своє існування разом із їхнім родом; а Франческо Сфорца так і не зміг отримати еквівалентний титул від тодішнього імператора.]
Дечембріо провів перші кілька років правління Сфорци в Римі (с. xxviii–xxix) і так і не зміг домогтися в Мілані за Сфорци такого впливу, який мав за Вісконті. Його біографія Сфорци була спробою догодити новому герцогу, але з дуже обмеженим успіхом (с. xli). Очевидно, вона також доволі неточна, оскільки Дечембріо не мав глибоких знань про нового герцога з перших рук, а уряд Сфорци ігнорував його прохання надати додаткову інформацію, яка могла б стати йому в пригоді під час написання книги (с. xli).
Життя Філіппо Марії Вісконті
Як уже згадувалося вище, біографія Дечембріо наслідує приклад Светонія, хоча, можливо, вона дещо довша, ніж у середньому біографії імператорів у Светонія. Вона не побудована суворо хронологічно, як це часто буває в біографіях, а тематично, з розділами про предків герцога, його воєнні дії та зовнішню політику, його внутрішню політику, його особистість і захоплення (наприклад, грою в карти Таро; §61.1 і прим. 119 на с. 289) тощо. Є розділ про його улюблені страви, але жодна з них не здалася мені особливо апетитною (§52). Найвражаючим для мене став ранній період кар’єри герцога; хоча на той час родина Вісконті вже кілька поколінь правила Міланом, вона втратила контроль над більшою частиною своїх територій за правління старшого брата герцога, і більшу частину своєї ранньої кар’єри він присвятив спробам повернути втрачені землі. Він захоплювався військовою справою, але згодом так розтовстів, що навіть не міг їздити верхи (§49.2) :))
Попри тривалі й тісні зв’язки з герцогом, Дечембріо не боїться говорити про нього неприємні речі, але робить це неупереджено, об’єктивно й без зайвої оцінності. Можливо, він вважав, що багато з поганих учинків герцога були просто речами, які мав би чинити належний макіавеллістський правитель, аби втриматися при владі. Крім того, як він пише в листі Леонелло д’Есте, якому надіслав рукопис біографії, його метою було не «покрити мого принца ганьбою, а поширити його славу й велич»; але для цього книга мала бути достовірною, а це означало також чесний опис його негативного боку (с. 253).
Вісконті, вочевидь, був дуже неприємною й параноїдальною людиною, погано поводився зі своїми дружинами (§39), шпигував за своїми підданими (§55.2), не довіряв навіть своїм найближчим радникам («Філіппо Марія був людиною, настільки змученою підозрами, що ледь довіряв навіть самому собі» — «Діяння Франческо Сфорци», 30.2), постійно грав із ними в психологічні ігри, навмисно поводився непередбачувано, загрозливо й збивально з пантелику та робив усе можливе, щоб ніхто ніколи не почувався поруч із ним затишно. Він любив оточувати себе «добре обдарованими молодими людьми надзвичайної вроди» (§46.1), а коли вони ставали для нього занадто старими, він робив їх своїми улюбленими довіреними особами та шпигунами (§46.2).
Іноді в його божевіллі був свій сенс: «Його тактика полягала в тому, щоб призначати чесних, високоосвічених людей, а потім давати їм у колеги мерзенних і морально розбещених людей. Він робив це для того, щоб перешкодити першим здобути вплив, користуючись своєю праведністю, а другим — вдатися до зради» (§34.1). А іноді траплялося й просте божевілля. Він забороняв людям входити до палацу в темному вбранні (§48.1, 51.1). Він «кара́в коней, які надто багато іржали (і в недоречний час), відрізаючи їм язики або яєчка» (§59.3).
Загалом його параноїдальний стиль правління нагадав мені те, що зазвичай кажуть про босів мафії — незалежно від могутності боса, він не має й хвилини спокою, мусить постійно бути насторожі, очікуючи можливих загроз з боку закону, суперників або власних поплічників, які будь-якої миті можуть спробувати його скинути. Той факт, що Вісконті, який принаймні теоретично був законним правителем Мілана, був змушений вдаватися до тієї самої міри параної, наводить мене на думку, що в певному сенсі в його правлінні було щось принципово незаконне. Але я думаю, це справедливо для будь-якої монархії, в якій правитель не є просто номінальною постаттю, і Вісконті, здається, був лише ще одним із довгого ряду прикладів, що демонструють, наскільки поганим є спосіб правління монархії.
Діяння Франческо Сфорци
Ця біографія дещо коротша за попередню і, як випливає з назви, більше зосереджена на діяльності Сфорци як правителя і менше — на інших аспектах його життя та особистості, що разюче контрастує з біографією Вісконті, написаною Дечембріо (або з біографіями цезарів Светонія, якщо вже на те пішло). Думаю, почасти це пов’язано з тим, що Дечембріо був не надто добре обізнаний із приватним життям Сфорци, а почасти з тим, що його метою було здобути прихильність режиму Сфорци, вихваляючи його як правителя, тож він зосередився саме на цьому. Якою б не була причина, у підсумку я знайшов цю біографію значно менш цікавою для читання, ніж біографію Вісконті. Кар’єра Сфорци подана переважно як довга низка війн і битв, які для мене є одним із найпохмуріших аспектів історії Італії доби Відродження. Дечембріо використовує цю нагоду, щоб у справді обурливий спосіб улестити Сфорці, порівнюючи його полководницькі здібності зі здібностями Александра Великого (§2) та Юлія Цезаря (§20.2).
Але мені сподобалися перші розділи, у яких доволі докладно розповідається про родовід Сфорци, особливо про кар’єру його батька, Муціо Аттендоло, який сам був відомим кондотьєром і чиї зусилля дали Франческо стартовий майданчик, без якого він, імовірно, не зміг би стати правителем Мілана. Саме від Муціо походить прізвище Сфорца — як прізвисько, натхненне «його агресивною тактикою ведення бою» (прим. 4 на с. 296). Ще одним цікавим моментом під час читання цієї біографії були численні примітки перекладача, що вказують на помилки Дечембріо, деякі з яких є щирими помилками, зумовленими його недостатньою поінформованістю, тоді як інші становлять собою навмисні викривлення, покликані подати Сфорцу в найкращому світлі (див., наприклад, примітки 40, 45, 48, 60, 86).
Загалом це була доволі цікава книга. Коли читаєш про Ренесанс в Італії, зазвичай ідеться про Флоренцію, іноді про Рим або Венецію, але не так часто про Мілан, тож із цієї точки зору було приємно побачити тут щось нове. Вісконті та Сфорца, які до прочитання цієї книги були для мене лише іменами, тепер стали трохи ближчими, хоча я не сумніваюся, що дуже скоро забуду більшість деталей.
До прочитання : у примітках перекладача (прим. 109, с. 311) згадується цікава книга: Ентоні Ф. Д’Еліа, «Язичницька доброчесність у християнському світі: Сигізмундо Малатеста та італійський Ренесанс (Harvard UP, 2016). З огляду на те, що більша частина мого знайомства з Малатестою досі пов’язана з регулярними негативними відгуками Пія II про нього в кожній книзі його автобіографії, було б цікаво почитати щось більш тверезе про нього 🙂