Автор тексту: Ill-Advised
Оригінал на англійською мовою.
Кіріак з Анкони: «Життя і ранні мандрівки» (1450–60-ті рр.).
Під редакцією та в перекладі Чарльза Мітчелла, Едварда У. Боднара і Клайва Фосса.
Бібліотека I Tatti Renaissance, том 65. Видавництво Гарвардського університету, 2015.
9780674599208. xxii + 375 с.
Інші авторські статті-огляди можна прочитати тут
Кіріак був письменником початку XV століття, який багато мандрував Італією та східним Середземномор’ям, почасти у справах, а почасти тому, що захоплювався замальовуванням і документуванням античних написів та пам’яток, які знаходив у відвідуваних місцях. Це друга книга про нього в серії «Бібліотека епохи Відродження»; попередню, «Пізні мандрівки», я читав багато років тому (що стало однією з моїх перших публікацій у цьому блозі). Мені ця книга дуже сподобалася, але я й гадки не мав, що з’являться нові томи про мандрівки Кіріака. Мабуть, так навіть краще, інакше я втратив би терпіння, зважаючи на те, що між попереднім і нинішнім томами минуло 12 років. Згідно з передмовою перекладача (с. xviii і примітка 26), вони сподіваються зрештою опублікувати й третій том, що охоплюватиме середній період життя Кіріака.
Життя Кіріака
Приблизно половина цього тому присвячена біографії Кіріака, написаній його другом і земляком з Анкони, Франческо Скаламонті (с. viii). Більша частина біографії ґрунтується на щоденниках самого Кіріака. Вона охоплює лише ранній період життя Кіріака, до 1435 року, і закінчується надзвичайно різко; можливо, біограф утратив інтерес або щось у цьому дусі. У будь-якому разі, ця біографія видалася мені доволі цікавою, особливо з огляду на те, що я майже нічого не пам’ятав про життя Кіріака з попереднього тому, «Пізні мандрівки» (або тому, що про його життя там сказано не так уже й багато, або тому, що я все це вже забув).
Його інтерес до мандрівок виявився рано, і дід брав його із собою в деякі зі своїх поїздок до Венеції, Неаполя та інших місць (¶5–11). У Кіріака явно були великі здібності до бізнесу; в дитинстві він став учнем багатого купця з Анкони (¶14) і зрештою став його довіреним помічником, який певний час фактично керував усім його бізнесом. Йому також доручали доволі помітні адміністративні посади в міському уряді вже в незвично ранньому віці, і він час від часу обіймав подібні посади й у пізніші роки (¶14–15, 47, 61).
Завжди приємно й вражає, коли комусь удається вирватися з комерційного середовища й звернутися до більш інтелектуальних зацікавлень, і Кіріак — чудовий тому приклад. Його виховання було настільки практичним, що його навіть не навчали латини, і зрештою він опанував її самотужки, головно, вочевидь, із упертості, вивчаючи поезію Вергілія, аж доки вона не почала набувати сенсу (¶53; див. також с. xiii). Гадаю, йому допомагало те, що італійська мова досить близька до латини, і, мабуть, цей метод не так добре спрацював би для носіїв нероманських мов. У будь-якому разі, судячи з поодиноких зауваг перекладачів, його латина, можливо, була трохи хиткою, але в іншому цілком функціональною. Пізніше він також вивчив грецьку. Його також цікавила італійська поезія, і ранні частини біографії містять своєрідне листування у віршах, численні сонети, написані Кіріакові й адресовані йому, переважно італійською мовою (¶24–30, 49–52).
Більшість подорожей, описаних у «Житті Кіріака», присвячені Італії, а не віддаленішим і екзотичнішим країнам, які ми бачили в «Пізніх подорожах». Проте в цій книзі він також мандрує до Візантії (¶37–43), до Сирії та на Кіпр (¶63–73), а потім знову до Греції (¶74–90). Ми бачимо, як він полює на пантер разом із кіпрським королем (¶70; я не думав, що там у той час ще були пантери), клопочеться перед папою Євгеном про «експедицію проти турків» (¶92) і оглядає римські пам’ятки разом з імператором Сигізмундом, якого Кіріак переконував у важливості збереження стародавніх пам’яток (¶99). У ньому виявляється той самий антикварний запал, що й у попередньому томі, і до «Життя…» включено численні античні написи, які він зібрав у Римі (¶93–4), Мілані (¶105–50), Брешії (¶152–64), Вероні (¶167–89), Мантуї (¶194–7) тощо. Значна частина з них — поховальні написи, хоча здебільшого вони не видалися мені особливо зворушливими. Багато з них демонструють дивну одержимість тим, щоб спадкоємці не могли повторно використати пам’ятник, що видалося мені дещо недалекоглядною турботою під час створення напису на чиїйсь могилі; але, гадаю, для давніх римлян це мало сенс.
Серед давньоримських поховальних написів, записаних Кіріаком, є один із Верони (¶181), присвячений чоловіком «своїй заслуженій вільновідпущениці та дружині». Це здалося мені інтригівним поєднанням; я зрадів, побачивши, що він звільнив її і одружився з нею, замість того щоб тримати її в рабстві й ґвалтувати. Приємно бачити, що такі речі іноді завершуються відносно благополучно. Говорячи про рабство, ми бачимо, що Кіріак купує «дуже розумну служницю з Епіру» на «турецькому невільничому ринку в Адріанополі» (¶76), маючи намір відправити її додому до своєї матері в Анкону, але ми нічого не дізнаємося про її подальшу долю.
Листи Кіріака
У цій книзі також міститься кілька листів від Кіріака і до нього на різні теми, які виявилися для мене набагато цікавішими, ніж я очікував. Є цікавий обмін думками між Кіріаком і Леонардо Бруні (стор. 187–195), у якому вони коментують практику імператорів Священної Римської імперії (тобто німецьких імператорів) спершу коронуватися як «царі римлян», а потім просити папу проголосити їх імператорами. Наші два достойні кореспонденти з чималим задоволенням глузують із цих варварських і неуківських звичаїв, при цьому Бруні зазначає, що давньоримські царі та імператори навіть не носили корон (лист III, ¶9) і, що важливіше, що титул імператора (imperator) суворо кажучи, нижчий за титул царя (rex).
У принципі, він має кілька слушних аргументів на користь цього: імператор отримував певні військові повноваження, діючи відповідно до законів, тоді як багато інших державних органів продовжували функціонувати; і водночас могло бути кілька імператорів. З іншого боку, цар стояв над законом і сам мав усю владу, а в будь-який момент у країні міг бути лише один цар (¶5–7). Існує також аргумент, заснований на транзитивності (¶4): цар вищий за диктатора (бо Юлій Цезар хотів стати царем у той час, коли вже був диктатором), і що диктатор вищий за імператора (бо народ пропонував зробити Августа диктатором у той час, коли він уже був імператором).
Проблема, звісно, в тому, що значення слів може змінюватися з часом, тож доведення того, що титул «імператор» був другорядним за часів Цезаря й Августа, не означає, що він залишився таким самим у Середньовіччі чи добу Відродження, тож уся ця дискусія видалася мені дещо безглуздою. Очевидно, що через розміри Римської імперії та могутність деяких її правителів концепція імператора поступово розвинулася в певне домагання майже вселенської влади, у якому імператор явно переважав тих інших правителів, які були просто звичайними королями. Я смутно пам’ятаю, що десь читав: однією з причин, чому хтось на кшталт Августа не виявляв особливого інтересу до того, щоб називати себе царем, було те, що римляни вживали те саме слово, «rex», для кожного волохатого варварського вождя, кожного римського васального князя, кожного тирана міста-держави, тобто для правителів, яких можна було знайти десятками в землях, що межували з імперією Августа. Отже, якщо вже на те пішло, престиж Августа похитнувся б, якби він прийняв такий титул (не кажучи вже про те, що це безглуздо викликало б невдоволення в частини римської публіки, яка все ще зберігала неприємні спогади про етруських царів, що правили Римом у перші роки його існування).
Є цікавий лист, у якому Кіріак захищається від критиків його пильної зацікавленості язичницькою літературою та історією (с. 175–185). Переважно він робить це, наводячи численні уривки з поезії Вергілія, які, якщо придивитися уважніше, можна витлумачити відповідно до християнських принципів. Він також зазначає, що такі відомі ранньохристиянські автори, як Августин, високо цінували Вергілія. Зазвичай я не надто люблю подібні ретроспективні тлумачення, які легко можуть виродитися в тенденційне вишукування цитат, але Кіріак робить це помірковано й грайливо, тож усе це було сказано жартома. І справді приємно бачити невимушене поєднання християнських і язичницьких мотивів у його мисленні та писаннях, очевидно, без найменшого уявлення про те, що в цьому може бути щось осудливе (гарний приклад: він вважав Меркурія «своїм божественним і всеосяжним генієм», тобто своєрідним святим покровителем; Life, ¶14 і прим. 8 на с. 316).
Також збереглося кілька листів, у яких, вочевидь, розгорілася дуже запекла суперечка про те, хто був кращим: Сципіон Африканський чи Юлій Цезар (с. 197–231). Кіріак вважає, що обидва були однаково добрими як полководці, але Цезар заслуговує на більшу визнаність за свої політичні здобутки, особливо за запровадження монархії. Це спровокувало гротескно образливого листа від Поджо Браччоліні, який, здається, надавав перевагу Сципіонові. Усе це видалося мені до смішного безглуздим — мабуть, це був аналог суперечок фанатів коміксів доби Відродження про те, хто кращий: Супермен чи Бетмен. У передмові перекладача є чудова фраза для цього: «найдріб’язковіша з антикварних сварок», с. xvi.
Морська битва при Понці
Це опис Кіріаком морського бою при Понці 1435 року, в якому міланські війська здобули перемогу над арагонськими. Як зазвичай у подібних випадках, опис битви видався мені дещо заплутаним і не надто цікавим. Однак мені сподобалося великодушне ставлення до полонених лідерів переможеного боку, з якими, вочевидь, дуже добре поводилися в Мілані й невдовзі дозволили повернутися додому (10.2–3).
Як додаток книга містить корисну хронологію життя Кіріака; деякі його нотатки, що супроводжували ескізи собору Святої Софії в Константинополі (самі рисунки, на жаль, вочевидь, не збереглися); нотатки Кіріака про традиційну грецьку класифікацію шести форм правління; і кілька листів до Кіріака від Франческо Філельфо. Один із них є доволі розлогою розвідкою про «Енеїду», інші — переважно коротші відповіді на запитання Кіріака, але, оскільки вони охоплюють період у кілька років, вони дають нам добре уявлення про поступ, якого Кіріак досяг у своїх класичних студіях (зрештою, вони доходять до того моменту, коли Філельфо пише йому грецькою мовою замість латини, с. 289).
Це виявилася напрочуд цікава книга, і я з нетерпінням чекаю на третю, сподіваюся, не раніше ніж через 12 років 🙂