Переклад італійської статті з енциклопедії Treccani.
Луїджі Стефаноні народився в Мілані 19 лютого 1841 року в родині Алессандро та Марії Коломбо. З юних літ він перейнявся вірою Мадзіні й, іще підлітком, добровільно пішов за Джузеппе Гарібальді в кампанію 1859 року. Одразу після об’єднання він почав співпрацювати з республіканським періодичним виданням L’Unità italiana, але стосунки з Джузеппе Мадзіні невдовзі ускладнилися через потяг Стефаноні до раціоналістичних і антирелігійних течій, які в ті роки почали проникати до лав демократичної молоді. На думки філософа-раціоналіста Аузоніо Франкі, власне, і спирається перша важлива праця Стефаноні, озаглавлена La scienza della ragione («Наука розуму») і опублікована з певним розголосом у Мілані 1862 року: автор, якому тоді було двадцять років, відкрито сповідував атеїзм, окреслюючи контури ще туманної й спрощеної матеріалістичної філософії.
Однак якщо у філософії Стефаноні визнавав Франкі своїм «майстром», то в політиці його орієнтиром залишався Мадзіні, про що свідчить есе «Джузеппе Мадзіні. Історичні нотатки» (Мілан, 1863). Ознакою спадкоємності в традиції Мадзіні були також Le due repubbliche e il due dicembre (Мілан, 1864), а також увага до польського питання, про що свідчить памфлет про Франческо Нулло, опублікований через кілька місяців після загибелі демократичного патріота від рук росіян (Francesco Nullo martire in Polonia. Notizie storiche, Мілан, 1867). Розбіжності з Мадзіні загострилися 1865 року, коли Стефаноні взяв особисту участь у створенні Товариства вільнодумців у Мілані: ця ініціатива, яку Мадзіні рішуче не схвалив, призвела до розриву між ними. У січні 1866 року в цьому контексті почав виходити щотижневий журнал Il libero pensiero. Giornale dei razionalisti, редактором якого Стефаноні був до останнього номера 1876 року. Журнал був присвячений викриттю католицьких догм і культів, а загалом — критиці забобонів і релігійної нетерпимості, яким протиставлялося звеличення наукової думки, раціоналістичної традиції та нової матеріалістичної доктрини. Часте вдавання до «насмішок» і «образи», а також «їдка, пристрасна, гнівна форма» (F. Uda, Magnetism, у Il libero pensiero, 1 серпня 1867 р.) полеміки, яка часом зачіпала й друзів, забезпечили журналові кілька арештів за злочини проти державної релігії; з іншого боку, це надало йому певної проникливості в середовище міського робітництва. На перевиховання мас в антиклерикальному й антирелігійному сенсі був спрямований і Популярний альманах вільної думки (1869-1879/1980), у якому до тем журналу додався світський календар, укладений з імен людей, близьких до раціоналістичної, демократичної та патріотичної традиції (пор. позитивістський календар Огюста Конта).
Тим часом поліграфічна жилка Стефаноні виявилася невичерпною. У ці роки вийшли «Критична історія забобонів» (I-II, Мілан 1869) і «Філософський словник» (I-II, Мілан 1873-1875), а також кілька романів антиклерикального спрямування («Червоні й чорні в Римі», I-V, Мілан 1863), «Пекло» (I-IV, Мілан 1865), «Чистилище» (I-IV, Мілан 1866), «Рай» (I-III, Мілан 1867), усього шістнадцять томів.
Набагато важливішою була його перекладацька діяльність: лише за кілька років Стефаноні переклав вражаючу кількість сторінок, починаючи з праць німця Людвіга Бюхнера, широко відомого популяризатора науки, який відстоював цілісно матеріалістичну й атеїстичну концепцію. «Сила і матерія» (Kraft und Stoff, 1855) — яка вперше вийшла в Мілані 1867 року (і дотепер залишається єдиним італійським перекладом) — мала сильний культурний і політичний вплив. Для молодих бунтарів, стомлених від містицизму Мадзіні, а також від фанатичної й репресивної освіти, Бюхнер, чиї «Наука і природа» (Мілан 1868) і «Людина розглядається відповідно до результатів науки. Звідки ми взялися?» (I-III, Мілан 1871-1882) Стефаноні також перекладав — став одкровенням, визволенням і закликом до згуртування, що також сприяло переходу політичного бунтарства на ґрунт анархо-соціалістичного інтернаціоналізму. За той самий короткий проміжок часу Стефаноні переклав «Фізіологію пристрастей» (Мілан, 1869) антрополога-матеріаліста Шарля Летурно, «Тридцять лекцій про сутність релігії» (Мілан, 1872) Людвіга Фейєрбаха, різні твори французького письменника-раціоналіста Андре Сатюрнена Морена і, прагнучи відновити матеріалістичну течію французького Просвітництва, він переклав книгу «Людина-машина» (Мілан, 1867) Жюльєна Офре де Ламетрі.
Знайомство і ворожнеча з Марксом
У 1871 році Стефаноні перебував у Флоренції, куди з його ініціативи було перенесено редакцію газети й засновано Товариство вільної думки, з яким злилося Товариство почесних похоронів, близьке до масонських кіл і покликане пропагувати світські похорони та кремацію. Водночас Стефаноні критично ставився до масонства, заперечував його таємний характер і пута послуху, накладені на його членів. Навесні того самого року він увійшов у контакт із Карло Каф’єро, тодішнім емісаром Карла Маркса в Італії, і загострив тон полеміки з Мадзіні через його засудження Комуни. Від кінця серпня Il libero pensiero почав уважно стежити за життям Інтернаціоналу, регулярно публікуючи його матеріали. Стефаноні стояв біля витоків створення інтернаціоналістської секції Флоренції, а в квітні 1872 року — міського Fascio Operaio, що виникло з метою координувати діяльність різних уже наявних робітничих товариств і спрямувати їхню діяльність в інтернаціоналістичне русло, кидаючи виклик гегемонії Мадзіні. Однак зближення між вільнодумцями, яким Михайло Бакунін у листі до Чельсо Черетті визнавав заслугу в тому, що вони «першими підняли прапор повстання проти теологічного авторитету Мадзіні» (Il libero pensiero , 29 лютого 1872 р.), та інтернаціоналістами приховувало в собі фундаментальну розбіжність, якій судилося невдовзі виявитися. Найтривалішу й найзапеклішу полеміку, що мала навіть серйозні особисті наслідки, Стефаноні вів між 1871 і 1872 роками проти дуету Маркс — Енгельс (зі свого боку, в праці «Les prétendues scissions dans l’Internationale» Маркс назвав гурток вільнодумців «монастирем монахів і монахинь-атеїсток»); однак Стефаноні також виявляв критичне ставлення до бакуністів, відкидаючи їхню повстанську точку зору.
Тими самими місяцями він разом із Гарібальді намагався об’єднати розпорошені демократичний, раціоналістичний і соціалістичний напрями: у січні 1872 року він увійшов до тимчасового комітету, який у зв’язку зі скликанням єдиного конгресу звернувся із закликом «до всіх чесних демократів, об’єднаних у братські консорціуми, що мають своїми головними цілями поліпшення становища знедолених класів і тріумф розуму над об’явленням» (Il libero pensiero, 1 лютого 1872 року). Відозву супроводжувала пропозиція Гарібальді про «об’єднання в одне ціле — як керівного центру — всіх наявних товариств, що мають на меті моральне й матеріальне поліпшення італійської родини» (там само, 15 лютого 1872 р.). За пропозицією з’явився начерк статуту цього передбачуваного товариства під назвою «Ragione»: в нижній частині статуту стояв підпис Гарібальді, але насправді це була праця Луїджі Кастеллаццо і Стефаноні. За кілька днів до них приєдналися вже 57 демократичних, республіканських, соціалістичних і раціоналістичних асоціацій, але через спротив мадзініанців, а також неаполітанських і ломбардських інтернаціоналістських груп ініціатива ні до чого не привела.
Поступово відходячи від політичної діяльності, у 1880-х роках Стефаноні присвятив себе популяризації історії, цілковито підтвердивши мінливий характер своєї творчості. Це був сезон «Історій Італії», ілюстрованих і «розказаних народові» під знаменом анти-модератизму та анти-клерикалізму; загалом п’ятнадцять томів, об’єднаних у три твори (усі видані видавництвом Perino в Римі між 1882 і 1888 роками), у яких оповідь, позначена світським і демократичним ключем, починалася з римських царів і доходила до сучасності.
Тим часом у 1970-х роках Стефаноні був прийнятий на роботу клерком до Міністерства фінансів, де став суперінтендантом; але в червні 1895 року його примусово відправили у відставку внаслідок тривалої суперечки з державною адміністрацією, спричиненої переведенням, і впродовж багатьох років він займався серією записок, петицій та апеляцій. Усю цю історію було ретельно реконструйовано в памфлеті під назвою «Сумні наслідки парламентського правління» (Рим, 1902), у якому його особистий випадок став доказом патогенної природи парламентських урядів і в якому, відповідно до анти-парламентаристської хвилі тих років, королю було запропоновано взяти під контроль виконавчу владу.
Тенденція до ведення нескінченних суперечок, переплетення особистих аспектів і провокаційних поглядів із суспільними причинами конфлікту з роками загострилася й яскраво виявилася в надзвичайно запеклій боротьбі, що велася в перші роки нового століття проти Гульєльмо Марконі та телеграфу. 1903 року Стефаноні звернувся до Сенату з петицією проти фінансування радіотелеграфної станції; Водночас він розіслав потік листів усім, хто в різних якостях був залучений до процесу парламентського схвалення, включно з головою комісії, призначеної для доповіді з цього питання, і опублікував мемуари та памфлети, в яких, посилаючись на свою власну давню полеміку проти магнетизму, він визначив «систему Марконі» як «публічну й ганебну містифікацію», що не продемонструє нічого іншого, крім «легковажності італійської нації, яку так легко ошукати хитрим людям» (Contro la radiotelegrafia Marconi. Memoria, Рим, 1903, с. 1 і далі). Це була його остання битва, стисло викладена в іншому тексті: «Marconigrafia e marconimania» (Рим, 1903).
Він помер у Римі й був похований на цвинтарі Верано 6 березня 1918 року.