Автори: Олег Верник і Андрій Соколов.
Говорячи про речі далекі, починати слід зовсім здалеку. Один маловідомий автор, Ярослав Золотарьов, автор «Сибірської вікіпедії» та ведучий Youtube-каналу «Orbis terrarum et caelorum», зазначив, що концепція браку знання може мати багато інтерпретацій. У Європі та Східній Азії вона мала дві принципово різні версії. У Стародавній Греції, як відомо, софістика стала чимось на кшталт супутниці критики. Софісти, доводячи неможливість пізнання світу, доводячи повну пізнавальну відносність, використовували свою діалектику (а це була саме діалектика) як доказову основу для обґрунтування, наприклад, демократії. Втім, не завжди, але це вже тема для іншої розмови.
Так чи інакше, і дотепер у західному суспільстві панує така точка зору, що оскільки політичні процеси взагалі річ неконтрольована, то необхідно, по-перше, розподіл влади, а по-друге, постійна змінюваність влади, адже люди з різними характерами мають різні наміри, а різні наміри, хай і досить «наосліп», але приводять до ланцюга ухвалення рішень, які мають сприяти поліпшенню ситуації в суспільстві. Філософія правового позитивізму, що виникла на Заході, є такою собі «відродженою» софістикою. Вона обмежує пізнавальні здібності людини в суспільстві й на цій підставі обґрунтовує необхідність парламентаризму та демократії як органу влади. А влада, саме влада, як та сила, що організує суспільство, за версією правових позитивістів і є джерелом усякого права.
В Івана Тургенєва у творі «Батьки і діти» поняття «нігілізм», «заперечний напрям» по суті є лише формальною калькою з поняття «позитивізм», «позитивний напрям» і лише трохи відрізняється за змістом. Саме тому в нього читаємо таке:
— Гм!.. Діяти, ламати… — продовжував він. — Але як же це ламати, не знаючи навіть чому?
— Ми ламаємо, бо ми сила, — зауважив Аркадій.
Павло Петрович подивився на свого небожа й усміхнувся.
— Так, сила — так і не дає звіту, — промовив Аркадій і випростався.
— Нещасний! — вигукнув Павло Петрович; він рішуче не був уже в змозі стримуватися далі, — хоч би ти подумав, що в Росії ти підтримуєш своєю бридкою сентенцією! Ні, це може й ангела вивести з терпіння! Сила! І в дикому калмикові, і в монголові є сила — та нащо вона нам? Нам дорога цивілізація, так-с, так-с, добродію, нам дорогі її плоди. І не кажіть мені, що ці плоди нікчемні: останній мазилка, un barbouilleur, тапер, якому дають п’ять копійок за вечір, і ті корисніші за вас, бо вони — представники цивілізації, а не грубої монгольської сили! Ви уявляєте себе передовими людьми, а вам тільки в калмицькій кибитці сидіти!
Чому Павло Петрович тут згадав саме монголів і калмиків? Це, мабуть, найцікавіше. Річ у тім, що колись, ще дуже давно, точно такий самий, софістичний принцип у пізнанні світу був запроваджений у Східній Азії, але, конкретніше кажучи, в Китаї. У стародавньому Китаї існувала ціла правова філософія, заснована на обмеженості людського знання та на необхідності практичної зміни світу, але її представники робили діаметрально протилежні висновки до тих, що робили європейці.
Легізм як теорія правового позитивізму
Стародавні китайці вважали, що раз світ до кінця не пізнаваний, то вся роль визначення онтологічної будови суспільства має діставатися одній людині, себто монархові. Саме монарх, як найвище виявлення волі держави, повинен мати достатню силу, щоб утримувати державу; держави ж існують лише тому, що існують закони (а зовсім не якісь моральні орієнтири), які регулюють суспільство. Ця школа називалася фацзя, що частіше іменують на французький манір «легістами».
Саме легісти фактично першими винайшли ще дві тисячі триста років тому (!!!) той принцип правового позитивізму, за яким ані божество, ані природа не є підставою для права, а лише організована в апарат сила, що формує державну владу. Серед легістів особливо вирізняють Хань Фея, який першим теоретизував практику того, про що в Європі Відродження писатиме Макіавеллі, а також Шан Яна, який першим реалізовуватиме принципи легізму в царстві Цінь. За цих обставин царство Цінь, будучи від початку прикордонним щодо всіх інших китайських царств, за своїм становищем стрімко мілітаризувалося й централізувалося.
Як повідомляє автор каналу Bushwalker, саме в царстві Цінь почали повсюдно, навіть за мінімальні прорахунки, запроваджувати смертну кару. А також вигадувати найвитонченіші системи тортур, такі як, наприклад, тортури водою, які, як вважається, досі використовуються в таємних в’язницях ЦРУ та інших спецслужб (про ЦРУ це відомо однозначно). Простіше кажучи, царство Цінь, під пильним керівництвом Шан Яна як радника, з року в рік почало нагадувати царство нескінченного коловороту садомазохізму. Настільки, що й самого Шан Яна було страчено за його власними законами. Іронія, гідна лише бика Фаларіса.
Прихильники фацзя твердили, що всі люди апріорі погані. У цьому вони випередили не лише Томаса Гоббса, а навіть християн із їхнім «первородним гріхом». Саме з цієї апріорної людської поганості вони й виводили потребу в державі як у машині, що силою «виправляла» б цю саму поганість. Засоби «виправлення» нам уже відомі, але в чому саме виявлялася ця поганість?
- По-перше, у тому, що люди часто ставлять якісь родинні традиції вище за державний закон, що призводить до непотизму, успадкування посад та інших недобрих речей. Усе це фацзя припиняли на корені, запроваджуючи систему рангів, максимально впорядковану так, щоб кожна людина отримувала посаду лише за своїми заслугами.
По-друге, у тому, що люди мислять надто провінційно. Фацзя прагнули ліквідувати будь-яку автономію і будь-яке місцеве самоврядування, інтегруючи їх у державний апарат, щоправда, тут їм уже доводилося йти на певні компроміси.
По-третє, у тому, що люди вірять у всяку нісенітницю. Фацзя прагнули ліквідувати будь-яку віру в надприродне, щоправда, за нашими мірками, їхні уявлення про природу і людину все ще містили в собі деякі елементи містики, але це радше вади епохи.
По-четверте, у тому, що люди займаються всякою дурницею. На думку фацзя, основою будь-якої держави мала бути економіка, а економіка тим цінніша, чим більше в ній задіяно продуктивної праці. І тим цінніша вона для держави, чим більше користі ця праця може принести державі. Тому практики фацзя боролися з ремісниками й торговцями та намагалися, щоб фактично існувало лише чотири роди діяльності: обробіток землі разом із іригацією річок, якою займалися селяни (їх було найпростіше обкладати податками), служба в армії, спорудження великих будівель і, нарешті, управління.
Як наслідок, по-п’яте, фацзя боролися з будь-яким інакомисленням. Водночас вони заохочували різноманітність у родовому походженні, якщо окремі представники роду виконували певну функцію в державі. Так вони заохочували міграцію з інших держав тодішнього Китаю і навіть міграцію колишніх кочовиків, якщо ті займалися оранкою землі.
Саме фацзя створили першу економічну теорію, що ґрунтувалася на принципі рідкісності: щось є цінним лише остільки, оскільки воно рідкісне, а оскільки державна влада є річчю унікальною (так само, як і кожна матеріальна споруда, зведена задля державної влади), то, отже, вона має найбільшу цінність.
Царство Цінь як практика правового позитивізму
Окремої уваги заслуговує та антропологія, яку просувала ця школа. Ось деякі приклади з праці Шан Яна «Книга правителя області Шан»:
Людям властиве таке: коли голодні, — прагнути їжі, коли втомлені, — прагнути відпочинку, коли важко й сутужно, — прагнути радощів; коли принижені, — прагнути слави. Такою є природа людей. Прагнучи вигоди, люди забувають про лі, прагнучи слави, втрачають основні якості людини
Природа людей [така]: під час вимірювання кожен намагається захопити собі частину довшу, під час зважування кожен намагається захопити собі частину важчу; під час визначення об’єму кожен намагається захопити собі частину більшу. Якщо просвічений правитель уміло розбирається в усіх трьох [проявах людської природи], він здатен установити добре правління у своїй державі, а люди зможуть досягти того, до чого прагнуть.
Покарання застосовуються для припинення розбещеності, а нагороди — для підтримання заборон. Ганьба й безчестя, тяжка праця й нестатки — саме цього люди ненавидять; відомість і слава, спокій і насолода — саме до цього люди прагнуть. Тому в державі, де покарання не викликають ненависті, а ранги й жалування не викликають прагнення їх отримати, наявна ознака загибелі держави. Якщо злочинці уникатимуть покарань, то простолюд стане порочним і розбещеним і не страждатиме від покарань, а це означає, що порушники закону зможуть уникати покарань, обманюючи того, хто стоїть над народом, зможуть отримувати вигоду, обманюючи того, хто стоїть над народом. Коли існує не один шлях до слави й пошани, то шляхетні мужі добиватимуться слави, спираючись на вплив [ззовні].
Подібно до того як потік води прямує лише вниз, а не в чотири боки, так і люди прагнуть лише багатства.
Як видно, розуміння людини як істоти, що прагне щастя, яке в античній філософії породжувало відповідну гедоністичну етику або етику евдемонізму, у давньокитайській думці перетворювалося на привід для того, щоб «перепахати» людину. Практика цього «перепахування» набула величезних масштабів. У третьому столітті до нашої ери царство Цінь перетворилося на мілітаристичну державу, яка спрямувала свої знаряддя проти інших китайських царств. За одинадцять років воєн царство Цінь на чолі з Ін Чженом захопило великі простори. Насправді сталося те, чого раніше ніколи не бувало, — саме царство Цінь, керуючись принципами фацзя, стало першим царством, що об’єднало весь Китай. А Ін Чжен, відповідно, узяв собі ім’я Шихуан-ді, що означало «імператор-засновник».
За нього було вбито величезну кількість конфуціанців, даосів і моїстів (послідовників Мо Цзи), а багатоманітну китайську культуру уніфікували настільки, що саме за Шихуан-ді було запроваджено єдину для всіх систему ієрогліфів. Лише усне мовлення різнилося (і різниться й досі). За нього ж почали будувати Китайську стіну і знамениту гробницю самого імператора з теракотовою армією, яку розкопали лише у XX столітті.
Загалом це був переломний час, але держава Цінь, фактично, обвалилася під власною вагою — численні китайські чиновники, яким не подобалися нові порядки, спираючись на селянство (додатково селян спонукало ще й те, що в цей час почалися повені річок, хоча Шихуанді обіцяв, що повеней більше не буде), підняли повстання невдовзі після смерті Шихуанді. Самого ж імператора або отруїли, або, як повідомляють китайські історики, він сам отруївся через те, що вживав ртуть (іронія долі полягала в тому, що він вважав, ніби ртуть може дарувати йому безсмертя). На її місці постала держава Хань (династія вихідців із селян); вона проіснувала ще чотири століття й сформувала такий тривалий пласт культури, що й досі китайці називають себе ханьцями.
Попри це, імперія Цінь була чимось на кшталт комети, що пролітає, — короткою, але вкрай помітною подією в історії, коли, здавалося б, украй автократичні, украй деспотичні сили, однак, відіграли певну позитивну роль — об’єднали Китай. Тим паче, що об’єднання відбулося під знаменом украй нігілістичної (як би ми нині сказали) ідеї, що суперечить уявленню про те, ніби успішна політика завжди має вестися моральним чином. Нині ми знаємо про фацзя та їхні погляди з праць самих представників школи, наприклад, із праці Шан Яна «Книга правителя області Шан» і компіляції праць Хань Фейцзи, а також із праці китайського історика Сима Цяня «Історичні записки».
Макіавеллі, на противагу фацзя, не вважав державу або збереження самодержавства самоціллю. У «Міркуваннях про першу декаду Тіта Лівія» він говорив про необхідність побудови в об’єднаній Італії республіканського ладу. Томас Гоббс писав на захист суверена радше виходячи з політичної кон’юнктури тодішньої Англії, а не зі своїх особистих переконань. Позитивісти XIX століття, як уже було сказано раніше, хоч і дотримувалися за змістом методу, не відмінного від фацзя, у сфері права, однак робили діаметрально протилежні щодо давніх китайців висновки.
Мао Цзедун — сучасний легіст
І все ж на цьому історія не закінчується. У XX столітті некий Мао Цзедун (був такий) говорив про себе не лише як про нове слово в марксизмі, а й як про автора відродження китайського легізму. Ця сторона його політичної думки загалом нині мало висвітлюється, але, втім, навіть у старих радянських фільмах про Китай, наприклад, у «Маоїзм — трагедія Китаю», прямо сказано, що Мао Цзедун узяв собі за взірець саме Шихуанді. Сам Мао Цзедун посилався на Хань Фейцзи, наприклад, у праці «До питання про правильне розв’язання суперечностей усередині народу»; саме за Мао і Китайська стіна (раніше давно забута купа каміння), і взагалі період правління Шихуанді почав подаватися в позитивній конотації, а порівняння Мао і Шихуанді відбувалося особливо (і в позитивному ключі) в період культурної революції, оскільки, як відомо, почалася кампанія зі знищення особливостей культурного ландшафту різних китайських місцевостей, а також боротьба з ворожими Мао інтелігентами (серед яких, за збігом, були й конфуціанці).
Нині багато хто вважає Мао дурним, недалекоглядним політиком, який проводив невдалі реформи. Але якщо поглянути на нього крізь оптику легістської політики, то, схоже, всі його дії вкладаються в чітку логіку легізму як концепції нескінченної війни держави проти суспільства, що апріорі визнається порочним. Мао Цзедун навіть створив теорію «нескінченної революції», тим самим осмисливши цю концепцію. Та й справді, ця війна проходила у п’ять етапів — війна з японськими інтервентами, війна з націоналістами в ході громадянської війни і, після приходу до влади КПК, — боротьба з інтелігенцією (після завершення кампанії «ста квітів і ста шкіл»), боротьба з селянством як із класом (у період «великого стрибка», що обернувся наймасовішим голодом) і, нарешті, боротьба з молоддю як із потенційними зачинщиками майбутніх заворушень. В останньому випадку Мао Цзедун узяв тактику «не можеш перемогти в лоб — очоль» і влаштував культурну революцію, яка вже розпалася на цілі підетапи.
Таким чином Мао Цзедун домігся повної концентрації влади у своїх руках, яка згодом перейшла взагалі до військової ради КПК (і залишається в неї й досі). І що найголовніше, ситуація ніколи не виходила з-під контролю — навіть тоді, коли на піку культурної революції єдиною книжкою, що видавалася для мас, був «Цитатник» Мао, у Китаї вже завершували розробку ядерної зброї й почалися перші її випробування. Це свідчить про те, що Мао Цзедун аж ніяк не був дурнем, а був цинічним і розумним політиком, найсуворішим прагматиком.
Саме в новому, постмаоїстському Китаї 2002 року вийшов фільм «Герой» режисера Чжана Імоу, де вже остаточно сформувався образ царства Цінь у маскультурі. Усім рекомендовано подивитися цей фільм хоча б тому, що в ньому вперше показано таку апологетику тиранії та взагалі мілітаризму, за яку не соромно. Маловідомий блогер Роман Жарков у своєму відео «Я так люблю свою країну, що обожнюю державу!» посилається на цей фільм як на показовий, що розкриває суть державної влади. Однак цим він лише демонструє обмеженість свого мислення — адже показана у фільмі влада є владою в стані непримиренної війни держави й суспільства.
Історія говорить нам про те, що політичне майбутнє здебільшого належить прагматикам, але коли в політиці залишаються лише прагматики, то політичний простір починає пожирати сам себе. Саме тому суспільству й потрібні риси індивідуальної моральності (етики), хай навіть це була б етика утилітаризму. А отже, необхідні й залучення мас до політики, і співучасть у громадському житті навіть найдрібнішого обивателя. В іншому разі обивателю починає здаватися, ніби сама влада наділена надлюдськими силами, а реальна влада делегується тиранам.