Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Решту авторських статей можна прочитати тут
Діалоги Платона дуже умовно поділяють на 3–4 періоди за хронологією, і списки їхніх датувань часто відрізняються один від одного. Ми взяли всі доступні списки й спробували поєднати між собою всі прийняті підходи, після чого склалася така картина:
- Ранній період (90–80-ті рр. IV століття до н. е.): «Апологія Сократа», «Критон», «Евтифрон», «Лахет», «Лісід», «Хармід», «Протагор» і 1-ша книга «Держави».
- Перехідний період (середина 80-х рр.): «Горгій», «Гіппій менший», «Іон», «Гіппій більший», «Менексен».
- Зрілий період (кінець 80-х і 60-ті рр.): «Менон», «Евтідем», «Кратил», «Федон», «Бенкет», «Федр», II–X книги «Держави» (вчення про ідеї), «Теетет», «Парменід».
- Пізній період (кінець 60-х і 50-ті рр.): «Софіст», «Політик», «Філеб», «Тімей», «Критій», «Закони», «Післязаконня» (редактор і ймовірний автор — Філіп Опунтський).
- Сумнівні діалоги (якщо авторство належить його учням, то це найчастіше пізній період): «Алківіад перший», «Алківіад другий», «Гіппарх», «Закохані», «Теаг», «Клітофонт», «Мінос», «Про справедливість», «Про доброчесність», «Демодок», «Сізіф», «Безтурботний», «Алкіон», «Гермократ», «Еріксій», «Аксіох».
Діалог «Іон», або «Про Іліаду», безпосередньо прилягає до діалогу «Гіппій менший», оскільки присвячений тлумаченням творів Гомера. Саме тому його іноді розміщують між двома діалогами про Гіппія. Як і минулого разу, цей діалог зовсім невеликий і за своєю композицією трохи незвичний. Але його значення виходить далеко за межі античності, і ті ідеї, які тут висловлює Сократ щодо таланту та геніальності, досі мандрують книжками найрізноманітніших мистецтвознавців. Особисто я не погоджуюся ні із Сократом, ні з цими численними прихильниками основної ідеї діалогу, але варто визнати, що «Іон» значно пережив свій час.
І знову скромність Сократа
Діалог починається з того, що Сократ зустрічає Іона Ефеського, відомого рапсода, який здобув перемогу в Епідаврі на змаганнях і прибув після того до Афін. Сократ хвалить мистецтво Іона як рапсода, а заодно й мистецтво Гомера, у якому Іон, за його ж словами, значно перевершує всіх інших рапсодів. У цьому ключі Сократ зауважує, що справжній рапсод має багато розуміти в мистецтві поета, тлумаченням думок якого й займаються представники цього ремесла. Це перша і найголовніша пастка Сократа в діалозі.
«Адже не можна стати добрим рапсодом, не вникаючи в те, що каже поет; рапсод має стати для слухачів тлумачем задуму поета, а впоратися з цим тому, хто не знає, що каже поет, неможливо».
Як і в попередньому діалозі, герой потрапляє в пастку завдяки грі Сократа з його роздутим его. Звісно ж, Іон не може не визнати, що, якщо він добрий рапсод, то має вміти все, що нібито вміють чудові рапсоди. Якби Сократ тут сказав, що не можна бути добрим рапсодом, не голячи пахв, то Іон, напевно, доводив би, що голить їх щодня. Вихваляючи себе, Іон навіть устиг заодно принизити двох найвідоміших тлумачів Гомера — Метродора з Лампсака і Стесімброта з Фасоса. Як би там не було, наживку проковтнуто, і тому нас знову чекає демонстрація софістики заради софістики у виконанні Сократа.
Сократ прагне з’ясувати сутність художньої творчості. І насамперед намагається з’ясувати, у чому сильний Іон: у розумінні лише Гомера чи ще й інших поетів, наприклад Гесіода та Архілоха? Усіма силами Іон намагається довести, що сильний лише в розмовах про Гомера, ніби навмисно обмежуючи свої здібності. Саме це й дивує Сократа, адже універсальна властивість, що стосується всієї поезії, не може діяти настільки вибірково. Навідні запитання начебто й змушують Іона замислитися, адже є речі, які інші поети висловлюють так само, як і Гомер, а отже він має й тлумачити їх не гірше. Та Іон наполягає, що навіть якщо по суті йдеться про ті самі речі, у Гомера вони будуть виражені незрівнянно краще, і тому, міркуючи про якусь проблему через Гомера, сам Іон зможе досягти кращого результату, ніж торкаючись інших поетів.
Хоча в тисячах інших випадків виходить так, що якщо хтось може визначити найкращу людину у своїй справі, то він же, відчуваючи певні критерії для вибору, зможе визначити й поганих майстрів. А отже, якщо Іон заявляє, що Гомер — найкращий із найкращих, то він може визначити й поганих поетів, а якщо так, то здатен судити про поезію поза межами Гомера. Сократ ніби підводить нас до думки, що Іон просто бездар, який завчив Гомера напам’ять, а тому більше ні в чому не тямить. Звісно ж, доводячи це напівсаркастичним вихвалянням Іона.
«Усім ясно, що не завдяки вправності й знанню ти здатен говорити про Гомера; якби ти міг робити це завдяки вправності, то міг би говорити й про всіх інших поетів: адже поетичне мистецтво є чимось цілісним».
Сократ пропонує показати, як він розв’язує цю проблему, і Іон у захваті заявляє, що обожнює слухати корисні думки мудреців. Король скромності, цнотливий Сократ, звісно ж, сором’язливо відмовляється від такого титулу: він же ніякий не мудрець, це поети й рапсоди радше мудреці. Сократ же — проста людина, він лише носій істини світобудови й утілює в собі розум Всесвіту. Або, як він сам каже: «а я лише кажу правду, як це личить звичайній людині». Сущі дрібниці: кожна звичайна людина завжди й у всьому висловлює істину.
Про акторську майстерність і божественне натхнення
Говорячи про художників, співців, флейтистів тощо, Сократ доходить висновку, що практично ніде не буває такої проблеми, як у Іона. Вони спокійно судять і про найкращих, і про найгірших у своїй справі. Сократ робить висновок, що Іон знає Гомера не внаслідок вправності чи знань загального характеру. Поетична творчість здійснюється за посередництва «Божественної сили» («Божественне натхнення», «Божественне визначення», «Божественна одержимість»), що діє ірраціонально й несвідомо. Сократ порівнює дію цього натхнення з тим, як магніт рухає залізо. Він не лише сам рухає метал, а ще й надає цьому металу властивості притягувати інші металеві предмети, хоч уже й слабше. І так можна створити цілий шаруватий пиріг із притягнутих шматочків, довгий ланцюг. Цей камінь — Муза, а металеві шматочки — поети й рапсоди. Але їхня властивість, яка за аналогією з магнетизмом стає властивістю бути добрим поетом, не належить їм самим, а передається від Музи: «Усі добрі епічні поети складають свої прекрасні поеми не завдяки мистецтву, а лише в стані натхнення й одержимості». У питаннях мистецтва звичайний розум більше не суддя.
Сократ не лише порівнює поета з божевільними, які втрачають свідомий контроль над своїм тілом, а й із цілком поважними пророками та жерцями. По суті, Сократ називає поетів священними людьми. Тут звичайний платонівський раціоналізм відступає, і ми вступаємо у світ теології, божественних об’явлень. І Музи наділяють кожного, як правило, лише однією властивістю. Майстер трагедій із трудом пише комедії тощо. Причому ці дари Муз не обов’язково навіть постійні. Для ілюстрації нам наводять приклад автора, який усе життя складав жахливі пісні, але десь посеред кар’єри лише раз створив шедевр, що його наспівувала вся країна. Як можливо, щоб геніальну пісню, одну з найкращих в історії, створила людина, яка ні до, ні після цього не створила нічого бодай трохи схожого? Це явно писав не він, а якась сила, що використовувала його тіло як інструмент! І коли Бог обирає для цієї ролі інструмента таких бездарних авторів, він ніби навмисно намагається дати нам підказку, щоб ми зрозуміли: мистецтво не пов’язане з талантами авторів.
Проблема лише в тому, що всі ці похвали Сократ розсипає на адресу великих поетів, але Іон не поет, а рапсод. За словами Сократа: тлумач тлумачів. А за аналогією з іншими висловлюваннями Платона це означає бути копією копії, і радше це критика, негативна оцінка мистецтва рапсодів.
Із розпитувань Сократа ми дізнаємося, що рапсод, якщо він добрий у своїй справі, — вживається в події своєї розповіді. Коли він говорить словами жертви, то в нього самого течуть сльози; якщо він говорить словами ката, то сам сповнюється гніву; разом із героями він лякається, разом із ними радіє тощо. Почувши це, Сократ використовує слова Іона як підтвердження своєї думки й стверджує, що Іон теж втрачає розум і впадає в медитативний транс, ним заволодіває Муза. І так само, як той самий магніт, рапсод заряджає своїми почуттями ще й усіх слухачів і глядачів. Вони теж починають ні з того ні з сього плакати, хоча особисто з ними нічого не сталося тощо. Тут Іон відпускає кумедний коментар, який, очевидно, слугує додатковому очорненню його як софіста:
«Я щоразу бачу згори, з підвищення, як глядачі плачуть і перелякано дивляться, вражені тим, що я кажу. Адже я маю пильно стежити за ними: якщо я змушу їх плакати, то сам, одержуючи гроші, сміятимуся, а якщо змушу сміятися, сам плакатиму, втративши гроші».
Виходить, що глядач — остання ланка в ланцюзі металевих шматочків; рапсоди й актори — середня ланка; поети-автори виходять першою ланкою, і всі разом вони черпають силу з одного джерела. Але в метафорах Сократа виходить навіть, що в якомусь сенсі сам Гомер виступає як своєрідна Муза. Хтось долучається до цього потоку, але тоді на нього не діє магнетизм інших муз, пов’язаних із Мусеєм, Ліном, Гесіодом тощо.
Парадокс багатознання поета
Іон погоджується з усією цією логікою, але дивується тому, що він, за словами Сократа, не користується нічим іншим, окрім божественної сили. Самому йому здається, що він цілком свідомий і раціональний, і себе в процесі все ж таки не втрачає. Особливо коли судить про твір, а не виконує роль. Після цього Сократ різко змінює тему, переходячи до вже цілком буденних для нього методів ведення бесіди. Якщо Іон стверджує, що говорить ідеально про всі речі, пов’язані з Гомером, то він володіє й знанням усіх цих речей, на рівні професіонала. Гомер зображає найрізноманітніші мистецтва: візника, лікаря, кормчого, будівничого; і кожне з цих мистецтв вимагає особливої вправності та знань, які непридатні для інших мистецтв. Представник кожного з мистецтв володіє незрівнянно більшим знанням у своїй галузі, ніж Гомер і тим паче рапсоди.
Виходить, що Іон, який зовсім нічого не тямить у цих мистецтвах, попри це береться про них судити. Іон, уже спантеличений, починає стверджувати, що він розуміється не лише на зображених Гомером мистецтвах, а взагалі на всьому. Але всього знати не можна, і рапсод одразу ж збивається на інше твердження, що він уміє зображати характери окремих дійових осіб. Та Іон сам же потім стверджує, що зображувані ним особи краще розуміються на своєму мистецтві, ніж він, і рапсодові зрештою лишається тільки сказати, що він тямить лише у військовій справі. Щоправда, тут треба сказати, що всі ці висловлювання робить сам Сократ, а Іонові залишається лише коротко підтакувати. Сократові було неважко спростувати й це, сказавши, що Іона ніхто не обирав у полководці.
Тут, щоправда, Сократ підміняє поняття (суперечачи власній же промові, нав’язаній Іонові!), і йшлося про те, що Іон нібито найкраще знає, які промови виголошують полководці для піднесення духу війська, а не про те, як керувати загонами на полі бою. Іон радше підтримав думку, що він добрий як софіст-ритор, готовий говорити про різні мистецтва, але не обов’язково сам у них працює. І головне — уся вага удару лягає на Іона, хоча рівно ті самі закиди можна було б обернути на Гомера. Як Гомер, будучи поетом, наважився описувати справи ковалів? Якщо це неможливо, а за Сократом виходить, що неможливо, тоді не-коваль апріорі напише дуже погано про ковальську справу, а отже всі сцени Гомера апріорі погані. На жаль, Сократові ніхто не заперечує, тому він не наштовхується на такі труднощі. Якби наштовхнувся, то, найімовірніше, повернувся б до ідеї одержимості поета. Мовляв, на відміну від людей, боги можуть добре писати одразу про багато різних професій, а «Іліаду» писав не смертний Гомер, а богонатхненний. Приблизно так Сократ і судить про самого Іона, щоб якось його виправдати. Наприкінці Сократ каже, що краще бути не вченим хвалителем Гомера, а божественно натхненним рапсодом. Залишається тільки гадати, чому Сократ так сильно згладив гострі кути, якщо практично весь час до цього намагався підколювати Іона, виставляючи його за найтиповішого софіста. Але завершує він доволі м’яко.
Сократ. Якщо ти вправний — про що я щойно говорив, — то обманюєш мене, не дотримавши обіцянки показати це на Гомері, і чиниш не по правді; якщо ж ти не вправний і, нічого не знаючи, висловлюєш про Гомера багато прекрасного, одержимий від нього божественним натхненням — як я про тебе казав, — то ти ні в чому не винен. Отже, ось тобі на вибір: ким ти хочеш у нас прославитися — неправедною людиною чи божественною?
Іон. Велика різниця, Сократе, адже куди прекрасніше прославитися божественним.
Сократ. Оце, прекрасніше, і залишиться в нас за тобою, Іоне: ти божественний, а не вправний хвалитель Гомера.
Єдине складне питання в усьому цьому — чому Платон використовує аргументи щодо таланту, які виглядають так, ніби він їх підтримує, але водночас застосовує їх у шаблоні, який зазвичай використовує для критики. Можна запідозрити, що насправді Платон вважає Іона дурнем від початку й до кінця (це неважко помітити), і що вся вибудувана лінія виправдань не сприймається всерйоз, а заявивши, що поет — лише копіїст істинного буття, він принижує поетів, як і в інших своїх діалогах, і тоді Іон, як копія копії, принижений удвічі. Але, в принципі, ніщо не заважає Платонові суперечити самому собі й у сфері мистецтва визнавати таке ось пояснення талантів.