Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Написано 2024 року
Решту авторських статей можна прочитати тут
Діалоги Платона дуже умовно поділяють на 3-4 періоди за хронологією, і списки їхніх датувань часто відрізняються один від одного. Ми взяли всі доступні списки й спробували поєднати всі прийняті підходи між собою, після чого склалася така картина:
- Ранній період (90-80-ті рр. IV століття до н. е.): «Апологія Сократа», «Критон», «Евтифрон», «Лахес», «Лісід», «Хармід», «Протагор» і 1-ша книга «Держави».
- Перехідний період (середина 80-х рр.): «Горгій», «Гіппій менший», «Іон», «Гіппій більший», «Менексен».
- Зрілий період (кінець 80-х і 60-ті рр.): «Менон», «Евтидем», «Кратил», «Федон», «Бенкет», «Федр», II-X книги «Держави» (вчення про ідеї), «Теетет», «Парменід».
- Пізній період (кінець 60-х і 50-ті рр.): «Софіст», «Політик», «Філеб», «Тімей», «Критій», «Закони», «Післязаконня» (редактор і ймовірний автор — Філіпп Опунтський).
- Сумнівні діалоги (якщо авторство його учнів, то це найчастіше пізній період): «Алківіад перший», «Алківіад другий», «Гіппарх», «Закохані», «Теаг», «Клітофонт», «Мінос», «Про справедливість», «Про доброчесність», «Демодок», «Сізіф», «Безтурботний», «Алкіон», «Гермократ», «Еріксій», «Аксіох».
Цей діалог — ще один приклад, де мовлення ведеться Сократом від першої особи. Події відбуваються десь близько 431 року, під час облоги Потідеї (місто в Македонії), у якій Сократ брав участь на боці обложників. Це саме початок Пелопоннеської війни. Сократ вирушає до Афін після великої битви, де, як стверджується, виявив неабиякий героїзм і навіть урятував майбутнього знаменитого полководця Алківіада. Щойно прибувши, афіняни розпитують Сократа, як очевидця, про хід війни. Поруч із Сократом сидить майбутній тиран, радикальний про-спартанський аристократ Критій (ще юнак), а головною постаттю, на честь якої названо діалог, стане двоюрідний брат Критія, також майбутній тиран Хармід. Обидва вони — прямі родичі Платона. Хармід вважається неймовірним красенем, і його красу обговорюють майже в порнографічному сенсі («А якби він захотів скинути з себе одяг, ти й не помітив би його обличчя — настільки досконалий увесь його вигляд»). Та Сократ усе ж додає, що замало краси тіла, якщо вона не відповідає красі душі. Критій вирішує краще познайомити Сократа й Харміда, збрехавши останньому, що Сократ знає засіб, який виліковує головний біль, на який страждає Хармід. Наступна сцена своєю еротичністю настільки потужна, що варто навести її повністю:
Хармід же, підійшовши, сів між мною і Критієм. І вже з тієї миті, любий друже, мене опанувало збентеження, і разом із тим зникла та відвага, з якою я мав намір так легко провести з ним розмову. Коли ж після слів Критія, що я знавець потрібного йому засобу, він кинув на мене незбагненний погляд і зробив рух, ніби маючи намір звернутися до мене із запитанням, а всі, хто зібрався в палестрі, обступили нас тісним колом, тоді, шляхетний мій друже, я побачив те, що ховалося в нього під верхнім одягом, і мене охопило полум’я: я був сам не свій і подумав, що в любовних справах наймудріший — поет Кідій, який радив комусь щодо зустрічі з прекрасним хлопчиком «стерегтися, вийшовши, оленяті подібно, назустріч левові, розділити долю жертовного м’яса»: адже мені здалося, що й мене самого роздирає на шматки таке чудовисько.
Сократ удає, ніби знає зілля з якоїсь трави й замовляння від головного болю, а «якщо ж прийняти її без цього замовляння, то від трави не буде користі». Загалом, вочевидь, у їхньому колі такі дешеві трюки вважаються цілком нормальною темою, бо Хармід дуже хоче дізнатися формулу замовляння. Сократ обіцяє розкрити рецепт, якщо Хармід зуміє його переконати, і водночас ми знову дізнаємося, що вся молодь тільки й говорить, що про Сократа, і він дуже популярний філософ саме серед юнаків. Виходить, знову-таки, Платон підтверджує звинувачення з «Апології». Отже, Сократ стверджує, що його замовляння (яке є не чим іншим, як «правильними промовами») лікує не лише голову, а все тіло, оскільки воно лікує душу, що нею володіє. На думку Сократа, медицина греків безглузда, бо вона лікує лише окремі органи, а не організм у цілому, і лише тіло, а не душу. Цими мудрощами він нібито навчився при Потідеї, в одного з місцевих фракійських мудреців, учнів легендарного Замолксиса (утім, Сократ тут раптом згадує і містичного пророка Абаріса, що взагалі видає в ньому, а радше в Платоні, явного піфагорійця). Фракійські мудреці нібито навіть дарують людям безсмертя, саме тому, що лікують усе й одразу. Цитуючи нібито самого Замолксиса, Сократ каже:
… саме тоді бувають невдачі в лікуванні багатьох хвороб, коли вони не визнають необхідності дбати про ціле, а тим часом якщо ціле в поганому стані, то й частина не може бути в порядку. Бо все — і добре, і зле — породжується в тілі й у всій людині душею…
Отже, від правильних промов у душі вкорінюється розсудливість, а її вкорінення й присутність полегшують утвердження здоров’я і в ділянці голови, і в ділянці всього тіла. По суті, це діалог саме про неї, про розсудливість, хоча іноді ще можуть уживати такі слова, як розважність, поміркованість, скромність або навіть ціломудрість, оскільки переклад передбачає безліч варіантів. Критій хвалить Харміда за його софросюне (розважність або розсудливість), і Сократ просить краще прояснити, що це таке. Одразу видно, що це родичі Платона, бо тут Платон вирішує докладно розписати родовід Харміда, щоб підкреслити всю глибину його шляхетності (і це при тому, що Хармід на момент написання діалогу вже покійник і, по суті, виступив прихильником тиранії, яку Платон нібито засуджує). В принципі, не лише тут, а й у багатьох інших діалогах можна сказати, що розсудливість, розумність — це основна здатність душі. Лише додавання розумності до будь-якої справи робить цю справу по-справжньому професійною.
Хармід намагається дати визначення розсудливості й стверджує, що це — «уміння все робити, дотримуючись порядку й не поспішаючи», що пізніше також називають обережністю та обачністю. Сократ цього визначення не приймає, оскільки софросюне прекрасна, а ми цінуємо як прекрасне швидкість і легкість виявлення різних своїх здібностей. Якщо розсудливість прекрасна, то й вона не повинна бути повільною. Повільне мислення Сократ узагалі називає буквально тупістю. Тоді Хармід пропонує вбачати в софросюне «сором’язливість і скромність». Сократ парирує, що сором’язливість у скруті — не благо, тоді як софросюне — це благо завжди (див. про благо в діалозі «Лісід»). Тоді Хармід пропонує визначати софросюне як «уміння займатися своїм». Сократ показує, що люди виявляють софросюне, займаючись не лише своїми справами, і робить із цього висновок, що це визначення запропонував «якийсь дурник», тим самим свідомо підколюючи Критія, якого підозрював у авторстві цього визначення. Критій не може стерпіти такого приниження і, захищаючи власне визначення софросюне як «займатися своїм», пропонує розрізняти «робити чужі справи» і «займатися чужими справами», кажучи, що лише перше може робити розсудлива людина, водночас займаючись своєю справою. Сократ доходить висновку, що тоді софросюне — це звершення добрих справ людиною, яка далеко не завжди усвідомлює себе такою, що володіє софросюне. Дотепно, що тут Критій слідом за софістами школи Продіка суворо розмежовує синонімічні терміни, аби позбутися незручних для себе асоціацій. Так він, посилаючись на Гесіода, намагається розділити терміни «працювати» і «робити», щоб ненароком не легалізувати «низьке», з погляду аристократа, ремесло.
Або, думаєш ти, якби він називав словами «працювати» і «займатися» ті справи, що ти зараз перелічив, він наважився б сказати, що немає ніякого сорому в ремеслі шевця, торговця солоною рибою чи продажного розпусника? Не треба так думати, Сократе: я гадаю, що він вважав «справу» чимось відмінним від «праці» та «заняття».
Не може бути такого, щоб ремесло шевця й торгаша не було «низьким», а отже, кажучи, що жодна праця не є ганебною, Гесіод має розрізняти свою працю й чужу. Сократ іде далі й пропонує називати це «добрими» справами на противагу «поганим». І виходить, що софросюне (розсудливість) — це творення добрих справ, майже буквально чеснота. Проблема виникає в тому, що для Критія розсудливість завжди усвідомлюється доброю людиною, а Сократ навів приклад, де лікар робить щось добре, але ще не може точно знати результат, а отже не певен, чи вчинив він справді добре, чи ні. Простір для певної випадковості тут усе ж залишається. І цього достатньо, щоб Критій відмовився від цього визначення розсудливості.
Тоді Критій пропонує визначати софросюне як самопізнання або науку про себе (пізнай самого себе — майже буквально модна цитата Сократа, а точніше Дельфійського оракула). Причому, і це вельми кумедно, сам Критій буквально порівнює цю цитату оракула з пацанськими цитатами «Семи Мудреців», хоча й ставить оракула вище, бо для нього «пізнай самого себе» — буквально синонім слова розсудливість. Кумедно, що Критій поводиться дуже агресивно, підозрюючи Сократа в глузуванні, і намагається контролювати софізми останнього, старається не дати йому займатися підміною понять. Сократ, само собою, відповідає, що нічого лихого не хоче, і сам не знає, куди заведе розмова, та й що таке розсудливість, він, само собою, не знає. Загалом, Сократ намагається сказати, що розсудливість — це про знання чогось, отже — самого себе. Але інші науки — це знання про щось інше, наприклад медицина є наукою про те, що приносить здоров’я. Сократ переходить до будівництва й натякає на утилітарну користь від різних сфер і наук. Знову прихована критика утилітаризму. Що такого дає нам розсудливість?
Критій одразу переходить у наступ і каже, що всі науки різні, тож не можна вимагати від них одних і тих самих результатів. Критій навіть наводить непоганий аргумент. Хіба математика, наука абстракцій, може звести матеріальний дім, не перетворюючись при цьому на архітектуру? Сама по собі — не може. Так само й розсудливість — річ абстрактно-раціональна. Сократ, щоправда, каже, що може «вказати, до чого відмінного від самої науки належить кожна з цих наук», але числа відрізняються від науки про числа, вага відрізняється від науки зважування, розсудливість має відрізнятися від науки про неї, та насправді, виходить, не відрізняється. Ба більше, розсудливість не лише є наукою про саму себе, а й застосовується до всіх інших наук. Розсудливість можна застосовувати і в архітектурі, і в скульптурі, і в політиці, майже всюди. Під питаннями Сократа Критій розширює це визначення: софросюне — наука про себе, наука про науки й про невігластво.
Сократ зауважує сумнівність такого бачення софросюне, оскільки пізнання в більшості своїх форм спрямоване на щось інше. Принаймні, як наука про науки софросюне має також охоплювати знання про предмет наук, інакше вона не зможе по-справжньому оцінювати ці науки. Але якщо це так, то софросюне виявляється вельми корисною, але водночас надзвичайно важкою для засвоєння (буквально Homo Universalis, чого, власне, й вимагали софісти від знавця філософії). При цьому аналогії Сократ наводить вельми кумедні: він як софіст-сенсуаліст звертається до аналізу всіх 5-ти відчуттів окремо:
Уяви собі, якщо хочеш, що існує певний зір, який не має своїм об’єктом те, що є об’єктом усіх інших зорових сприйнять, але являє собою бачення лише самого себе й інших зорових сприйнять, а також сліпоти; при цьому він, будучи зором, зовсім не розрізняє кольорів, а бачить лише себе й інші зорові сприйняття. Чи думаєш ти, що щось подібне існує?
Так він проходиться й по решті відчуттів, щоб показати абсурдність ситуації. Сократ, щоправда, знову повернув Критія до того, щоб довести корисність розсудливості (загалом Сократ і без іронії посилається на пошук корисності та на сенсуалізм у прикладах Ксенофонта, тож, можливо, це й не зовсім критика сенсуалізму). Отже, корисність розсудливості або неможлива без знання кожної науки зсередини, або можлива, але лише за умови універсального знання. Вона працює тільки в поєднанні з майстерністю у своїй сфері. Щоправда… Критій усе ж не хоче визнавати розсудливість корисною для низьких і брудних, на його думку, ремісників. Але це вже деталі його особистого світогляду. Виходить, що розсудливість, яку Критій ще називає свідомим життям, дуже корисна, щоб відрізняти шарлатанів у різних науках. Але Сократа все одно багато що бентежить. Наприклад, на його думку, софросюне як свідомість не гарантує щастя. Тоді Критій, заперечуючи одне ремесло за іншим і одну дрібницю за іншою, визначає софросюне як науку про добро і зло (тобто буквально етику). Але Сократ і тут каже, що це — не софросюне, оскільки вона не несе безпосередньої користі, як, наприклад, не наука про медицину приносить здоров’я, а сама медицина. До того ж, віднімаючи розсудливість у практичних наук, Критій прирікає нас на поганих кожум’як, шевців тощо. Та й узагалі Сократ уже починає іронізувати, натякаючи, що етика й розсудливість, по суті, різні речі, і тут уже відбувається підміна понять, коли Критій намагається назвати словом софросюне просто речі, які йому особисто подобаються.
На цьому дослідження заходить у глухий кут, і Сократ каже, що причиною цього стала надмірна поспішність і непослідовність у висуванні різних визначень софросюне, перекладаючи за цю провину з співрозмовників на себе. Критій із Хармідом вирішують, що хай вони й нічого не з’ясували, але все ж Сократ має «заговорювати» Харміда стільки, скільки вважатиме за потрібне, і що для Харміда таке спілкування буде дуже корисним. Сократ змушений погодитися і, по суті, бере Харміда в учні.
У цьому діалозі найцікавіше місце, не рахуючи незвичних посилань на сенсуалізм, — це вступ про-спартанських персонажів, які засуджують міські ремесла, ставлять понад усе етику чесноти і раціоналізм, що для Платона є стандартною ситуацією, а саме цитата, де він згадує якогось «засновника імен» наприкінці діалогу. Само собою, мається на увазі Деміург, і теорія, згідно з якою мову вигадав не людський рід, а створили боги, а слова за якоюсь наперед установленою гармонією ідеально пасують до предметів, для яких вони призначені. Платон тут цю теорію зовсім не розгортає, але згадка про цього «засновника» все одно цікава:
Нині ж ми розбиті по всіх напрямах і не в змозі зрозуміти, чому з сущого засновник імен дав цю назву — «розсудливість».
Не менш цікавим видається й той момент, де Сократ посилається на Замолксиса й Абаріса, двох дуже екзотичних, напівсектантських персонажів, які виказують в авторі тексту, Платонові, вже цілком свідомого піфагорійця. З огляду на те, що цей діалог належить до ранніх, усе це вже дуже цікаво. Елементи пізнього Платона тут доволі добре помітні.