Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Версія українською та англійською мовами
Решту авторських статей можна прочитати тут
Діалоги Платона дуже умовно поділяють на 3-4 періоди за хронологією, і списки їхніх датувань часто відрізняються один від одного. Ми взяли всі доступні списки й спробували поєднати між собою всі прийняті підходи, після чого склалася така картина:
- Ранній період (90-80-ті рр. IV століття до н. е.): «Апологія Сократа», «Критон», «Евтифрон», «Лахет», «Лісід», «Хармід», «Протагор» і 1-ша книга «Держави».
- Перехідний період (середина 80-х рр.): «Горгій», «Гіппій менший», «Іон», «Гіппій більший», «Менексен».
- Зрілий період (кінець 80-х і 60-ті рр.): «Менон», «Евтидем», «Кратил», «Федон», «Бенкет», «Федр», II-X книги «Держави» (вчення про ідеї), «Теетет», «Парменід».
- Пізній період (кінець 60-х і 50-ті рр.): «Софіст», «Політик», «Філеб», «Тімей», «Критій», «Закони», «Післязаконня» (редактор і ймовірний автор — Філіпп Опунтський).
- Суперечливі діалоги (якщо авторство його учнів, то це найчастіше пізній період): «Алківіад перший», «Алківіад другий», «Гіппарх», «Закохані», «Теаг», «Клітофонт», «Мінос», «Про справедливість», «Про доброчесність», «Демодок», «Сізіф», «Безтурботний», «Алкіон», «Гермократ», «Еріксій», «Аксіох».
Цей діалог було написано близько 385 року або трохи пізніше, і за змістом він дуже близько прилягає до діалогу «Протагор», що розглядає ті самі питання з іншого ракурсу. Тут два головні співрозмовники, Сократ і Менон, обговорюють людську доброчесність. Менон прибуває до Афін із Фессалії, одного з центрів софістики того часу, у супроводі великої свити рабів. Молодий, вродливий і знатного походження, він постає як учень Горгія, чиї погляди на доброчесність нібито вплинули на погляди самого Менона. Окрім безіменних рабів, у діалозі братиме участь і афінський політик Аніт, згодом один із обвинувачів Сократа в «Апології…». Але сам діалог починається без жодних прологів: практично Менон ставить Сократові класичне запитання: «чи можна навчити доброчесності?». Цікаво, що він окреслює тут три варіанти, а не два, як це зазвичай буває. Доброчесності нібито можна навчитися, можна досягти її завдяки наполегливості, а можливо, вона й зовсім є вродженою рисою. Чим відрізняється досягнення її завдяки наполегливості від навчання, зрозуміти важко, але, вочевидь, тут буквально мається на увазі шлях знання і шлях фізичної сили, тренувань.
На початку діалогу ми дізнаємося про загальні риси Менона, і що він не лише учень Горгія, а й друг певного Арістіппа (найімовірніше політика, але якби йшлося про гедоніста, це було б цікаво). Іронізуючи, Сократ ніби показує, що Фессалія порозумнішала з прибуттям софістів у країну. А коли втратила їх — Афіни стали дурнішими. Це означає, що розумність — річ рухома, мінлива. Але з огляду на те, що розумнішими вони стали завдяки софістам, усе це порівняння не має значення. Тож Сократ заявляє, що ні він сам, ні будь-хто інший в Афінах не зможе відповісти на поставлене йому запитання. Вони не лише не знають, чи можна навчитися доброчесності, а й не знають навіть, що таке сама ця доброчесність. Тому спершу Сократ просить самого Менона допомогти йому з визначенням доброчесності як ідеї. Тим паче, що про цю тему відома навіть якась велика промова Горгія.
Претензія софістів на управління людьми
Менон відповідає Сократові, що, за словами Горгія, доброчесність означає різне для різних людей, і що доброчесність для чоловіка — це брати участь у державних справах і поводитися в місті так, щоб допомагати друзям, завдавати шкоди ворогам і водночас дбати про те, щоб самому не постраждати. Доброчесність для жінки, каже він, зовсім інша. Її сфера діяльності — ведення домашнього господарства, де вона має коритися чоловікові. Він каже, що в дітей (і в хлопчиків, і в дівчаток) є своя власна доброчесність, як і в старих, як і в вільних або рабів. На це Сократ заперечує: має існувати якась доброчесність, спільна для всіх людей. Так само, як і простим переліком десятка різних видів бджіл не можна буде відповісти на запитання про сутність поняття «бджола». Насамперед Сократ відкидає ідею про те, що людська доброчесність залежить від статі або віку людини.
Наприклад, якщо ми знайдемо сильну жінку, просто як справжнього атлета, і припустимо, що її сила і сила чоловіка будуть рівні в якомусь конкретному порівнянні, то хіба вони будуть сильні різними силами? Чи це одна й та сама сила буде присутня в них у рівній кількості? Або ось приклад ще кращий. Сократ указує на те, що навіть у наведених вище визначеннях доброчесності для чоловіків і жінок, по суті, йшлося про одне й те саме, лише з застосуванням у різних сферах. А саме, мова йшла про добре управління. Чоловіки мають добре управляти державою, а жінки — приватним домом. Але для доброго управління чимось потрібно бути розсудливим і справедливим. А отже, нам варто допустити, що розсудливість і справедливість — це властивості доброчесності, і вони застосовуються однаково жінками й чоловіками, лише щодо різних речей. Він підводить Менона до думки, що доброчесність притаманна всім людям, що софросюне (у російському перекладі «рассудительность», хоча трапляється і «умеренность», тобто вияв самоконтролю) і дике («справедливість», тобто утримання від завдання шкоди іншим) є доброчесностями навіть для дітей і старих, бо діти, позбавлені цих характеристик, вередливі, шибайголовні тощо — навряд чи можуть бути названі доброчесними.
Після цього Менон пропонує Сократові припустити, що універсальною для всіх людей доброчесністю можна назвати «здатність повелівати людьми» (і ніби-то за Горгієм це й є основна доброчесність, що й логічно для софіста-оратора). Сократ указує нашому рабовласникові, що «добре управління» не може бути доброчесністю раба, бо тоді раб не був би рабом і керував би господарем. Не підходить це й для дітей, залежних від батьків. Цей аргумент Сократа насправді неймовірно поганий. Він водночас передбачає, що в раба є якась рабська природа, і що він ніколи й за жодних умов не зможе керувати. Навіть якщо припустити, що йшлося саме про це, а не лише про відсутність фактичної можливості керувати, доки ти маєш статус раба, це аж ніяк не заперечує володіння цією здатністю. Можна запросто уявити ситуацію, коли багатий підприємець, що володів цілою мережею виробництв, потрапляє в рабство в ході воєнних дій. І що тепер, він виявляється нездатним до управління по суті своєї природи, просто тому, що тимчасово набув юридичного статусу «раб»? Тут я навіть не кажу про те, що деякі античні раби займалися управлінням віллою, поки її власник жив у місті. Або, може, діти не можуть керувати батьками за допомогою маніпуляцій? Звісно, це не схоже на «доброчесність», але Сократ говорить не про це, а про те, що їм природою призначено коритися, а не керувати. Єдине, що рятує тут Сократа, — це те, що Менон просто погоджується з його дурнуватим вкиданням, і все це залишається непоміченим.
Причому Сократ легко ловить Менона у свої сіті. Наприклад, згадавши знову про «здатність повелівати людьми», він питає: «А чи не додати нам до цього «справедливо, а не несправедливо»?». Звісно, що ж у цьому поганого — додати таке уточнення? Чудове доповнення! Менон погоджується. Так само він погодився б на що завгодно. Хіба не краще керувати чесно? Хіба не краще ще й шляхетно? А може, ще й поблажливо? Давайте все одразу! Але кожне найменше ускладнення визначення потім буде використане Сократом, щоб виставити опонента дурнем і зіштовхувати його (точніше самого ж Сократа) визначення між собою. У цьому конкретному діалозі він, щоправда, не надто зловживатиме цим трюком, як робив це в інших творах Платона, але сама модель того, як співрозмовник просто киває на знак згоди, щоб Сократ отримав у руки всі потрібні йому козирі, — типова для всіх випадків і перетворює цей діалог на цирк, де за дурня тримають не Менона чи когось іще, а читача.
Сократ дає нам модель для визначень будь-якої ідеї
Для прикладу, щоб пояснити суть проблеми й показати модель для аргументації, Сократ використовує слово обрис. Так, щось кругле — це один із можливих обрисів, а не сам обрис «як такий». Менон знову не зрозумів і просто за цією ж аналогією перелічує різні інші доброчесності (щедрість, мудрість тощо). І Сократ знову й знову нагадує, що хоче знайти визначення сутності доброчесності, або, за його аналогією, — що таке обрис як такий. Коли ж самому Сократові запропонували дати відповідь, Сократ заявляє (до цього навмисно навівши ще приклад двох кольорів і кольору як такого), що:
«Обриси, на нашу думку, — це єдине, що завжди супроводжує колір».
І Сократ заявляє, що така відповідь його самого б цілком задовольнила! Саме по собі це звучить смішно, як глузування. Але після подальших розпитувань Сократ поліпшує визначення. Він нагадує про плоскі та об’ємні предмети в геометрії, а також про поняття кінця й краю, певної межі. Тож тепер у нього виходить краще: «те, чим обмежується тіло … обрис — це межа тіла». І коли Менон ще питає про визначення кольору, Сократ підлаштовується під нього й використовує для пояснення фізику Емпедокла, поширену в школі Горгія, нібито для того, щоб Менон краще його зрозумів. Тут стисло описується механіка сприйнять, заснована на: (1) припущенні пористості органів чуття людини, а також (2) витіканні певних образів від кожного з предметів, що складаються з найдрібніших частинок, які проникають у пори (якщо розмір частинки й розмір пор збігаються). Відповідно до всієї цієї теорії Сократ дає таке визначення кольору:
«Колір — це витікання від обрисів, співмірне із зором і сприймане ним».
І знову ж таки, Сократа нібито цілком задовольнила б така відповідь, якби він запитав когось про сутність кольору. Само собою — він бреше. Такі емпіричні визначення, які дає кожен другий софіст і матеріаліст, йому б не сподобалися, і він майже напевно навів би кілька різних теорій кольору, що суперечать одна одній, аби дійти висновку, що ніхто насправді не знає, що таке колір. І це ще не кажучи про те, що такі самі визначення, як він їх сформулював, можна було б дати звукові, запахові, про що сам Сократ заявляє трохи далі; але він робить це так, ніби це не проблема, а добра модель для пояснення всіх інших відчуттів. Сам Сократ, якби почув таке, одразу б заявив, що раз звук і запах — це теж витікання від обрисів, співмірні зі слухом і нюхом, то, отже, всі вони є частинами чогось спільного (певної ідеї відчуття), а тому всередині цього спільного всі вони — синонімічні, і що звук є синонімом кольору, а отже можна слухати музику очима. На цьому він би зміг збудувати цілий діалог із глузувань. Але, звісно ж, до власних визначень усе це не застосовується.
І навіть якщо припустити, що в названих вище випадках усе добре працює, то проблема в тому, що ні обрис, ні колір — це не етичні поняття. Вони предметні, а тому їх простіше визначити, оцінити збоку тощо. Про тонкощі душевних відчуттів можна наплести казочок із три короби, тоді як, якщо перед тобою 10 грамів цукру, то важко буде сказати, що насправді це тонна піску. Матеріальні образи обмежені самі по собі. Сократа вкотре спіймано на низькопробній софістиці.
Та нехай так, усе ж модель було здобуто. Тепер Сократ просить пояснити, за аналогією, що таке доброчесність, не перетворюючи одну доброчесність на безліч. Менон припускає, що доброчесність — це бажання добра (блага) і здатність його здобути, або ж радіти прекрасному й бути на нього спроможним. Щоправда, сам Менон почав просто з прекрасного, а це вже Сократ підштовхнув його до того, що прекрасне = благо (пор. діалог «Гіппій більший»). Далі Сократ чомусь каже, що не всі люди прагнуть блага, а дехто буває й прагне зла. Спочатку Менон упевнений, що такі люди є, і що вони роблять це свідомо. Сократ переводить цю проблему до теми помилки: людина може просто плутати добро і зло, а прагнуть люди добра, але іноді помилково. І оскільки ніхто, знаючи, що зло — це щось погане й шкідливе для нього самого, не обрав би його свідомо, то й виходить, що багато людей просто не розпізнають зло. Отже, зло походить лише з незнання блага. Це популярний і не раз повторюваний тезис у діалогах Платона. Щодо тих, хто свідомо шкодить собі, отримуючи від цього задоволення (як сказали б сьогодні — БДСМ), то Платон/Сократ по суті відмовляється вірити в їхнє існування. А якби такі й були, то вони були б жалюгідними, бо всякий, хто страждає від зла, здається Сократові жалюгідним і нещасним. Але ніхто не хоче бути жалюгідним, а тому ніхто не захоче практикувати мазохізм.
Менон. Видно, ти маєш рацію, Сократе, і ніхто не бажає собі зла.
А оскільки бажати блага = доброчесність, то виходить, що всі люди його бажають, а отже всі до одного — доброчесні, і це слово не має жодної цінності. Тож річ не в бажанні, а лише у здатності досягати блага. Тепер Сократ просить дати визначення блага, і воно, звісно ж, зводиться до грошей (ох уже ці софісти). Але й тут не всякі гроші є благом, а лише справедливо отримані! До того ж доброчесним може бути й цілковита відмова від прибутку, а тоді річ не в самих грошах. Це навіть неважливо, бо, погодившись із тим, що прибуток має бути справедливим, ми повернулися до теми справедливості, яка є лише частиною доброчесності. І ось уже Сократ, який сам пожартував, сам і посміявся, та взагалі, по суті, весь час розмовляє сам із собою, змушуючи Менона лише підтакувати тому, що звучить добре в буденній мові, — він звинувачує Менона (!) в тому, що той нібито глузує з Сократа, і що той повернувся до того, з чого вони починали. Тут Менон уже не витримує й починає зухвальствувати, хай і дуже обережно:
Менон. Я, Сократе, ще до зустрічі з тобою чув, ніби ти тільки й робиш, що сам плутаєшся і людей плутаєш. І тепер, здається мені, ти мене зачарував і причарував та так заговорив, що в голові у мене цілковита плутанина … У мене й справді душа заціпеніла, і язик віднявся: не знаю, як тобі й відповідати. Адже я тисячу разів говорив про доброчесність усяко різним людям, і дуже добре, як мені здавалося, а тепер я навіть не можу сказати, що вона взагалі таке. Ти, гадаю, маєш рацію, що нікуди звідси не виїжджаєш і не пливеш на чужину: якби ти став робити те саме в іншій державі, то тебе, чужоземця, негайно схопили б як чаклуна.
Знання як пригадування.
Парадокс Менона і математичний діалог із рабом.
Після всього цього Менон резонно запитує, як Сократ збирається шукати щось, не знаючи навіть, що саме він шукає? І якщо припустити, що він раптом натрапить на цю річ, то як зрозуміти, що це було саме те, що він шукав? Ці питання ще називають — «Парадоксом Менона». Хоча в більш парадоксальному вигляді його формулює вже сам Сократ далі: «Отже, людина, чи знає вона, чи не знає, однаково не може шукати. Той, хто знає, не стане шукати: адже він уже знає і йому немає потреби в пошуках; а той, хто не знає, — бо він не знає, що саме треба шукати». Хоча мені особисто не зовсім зрозуміло, у чому тут особливий парадокс. Уявімо на мить, що якийсь мандрівник з Америки відкрив Європу, приїхав до Афін і заявив, що кукурудза дуже смачна і що вона, наприклад, зерниста. Іншого опису кукурудзи він не дає. То як тепер знайти кукурудзу, знаючи лише, що вона смачна й зерниста, і як зрозуміти, що ти її знайшов, навіть якщо справді її отримаєш? Ніяк. Це не означає, що шукати її безглуздо. Можна намагатися, і методом випадкового добору називати кукурудзою будь-який зернистий продукт. Можливо, навіть колись це визначення буде застосовано до справжньої кукурудзи. Але навряд чи ми будемо в цьому певні. Чи означає це, що неможливо дізнатися, що таке кукурудза? Ні. Це лише показує нам, наскільки проблемно працює передавання інформації через буденну мову. Хоча так, строго кажучи, Менон усе ж таки поставив дурне запитання, бо будь-яке відкриття в науці здійснюється без точного знання про те, що належить відкрити. Просто зазвичай такі дурні запитання ставить сам Сократ (!), тож як відповідна шпилька це було навіть доречно. Ось тільки у випадку з доброчесністю проблема ускладнюється ще й тим, що Сократ шукає сутність того, про що говорять усі люди навколо нього, і всі вони при цьому нібито помиляються. Але чому вони взагалі вживають це слово? Або вони знають, про що говорять, на що й намагається натякнути Менон, або ж вони вигадали щось подібне до чакри з аніме «Наруто», і тоді шукати її сутність безглуздо. Не ставлячи собі таких запитань, Сократ, однак, дає на них відповідь. Люди можуть передчувати доброчесність і навіть прагнути її визначити, але, як правило, роблять це невдало.
На озвучений софістичний парадокс Сократ відповідає оповідями жерців (а також Піндара та інших поетів), згідно з якими душі безсмертні і вже пізнали все в численних циклах перевтілень, ще до переселення в конкретне людське тіло. Оскільки душа стикалася з реальними речами ще до народження, нам потрібно лише «пригадати» їх у своєму конкретному житті. Таке пригадування потребує сократівського методу запитування, і воно нібито не є навчанням, бо тут не з’являється нової інформації ззовні. Отже, тут уперше, вже в цілком відвертому й відкритому вигляді, формулюється знаменитий тезис знання як пригадування. Перше формулювання т. зв. вроджених ідей і теорії раціоналізму, коли в розумі й так є вся потрібна інформація, яку, в ідеальному граничному випадку, можна буде дістати, навіть не маючи жодного з п’яти каналів відчуттів.
Щоб продемонструвати свій метод, Сократ просить привести до нього якогось раба, який нібито не знає геометрії. Так починається один із найвпливовіших діалогів західної філософії, присвячений аргументу на користь вродженого знання. Сократ малює на землі квадрат зі сторонами в 2 фути. Раб, який не знає геометрії, виявляється, знає, що таке квадрат, і знає, що в нього мають бути чотири рівні сторони. Далі Сократ проводить дві лінії через центр квадрата, ділячи кожну його сторону навпіл, і отримує 4 маленькі квадрати зі сторонами по 1 футу. На запитання Сократа, чи рівні ці лінії, раб відповідає, що так. На запитання, чи міг би квадрат бути більшим або меншим за цей, він теж відповідає, що так. Сократ тут навіть припускає, що якби це був прямокутник зі сторонами 2 і 1, то площа фігури була б 2 квадратні фути, і раб без жодних задніх думок просто відповідає — «ну так», замість запитання про те, що таке взагалі квадратні фути, і чому додавання сторін із числами 2 і 1 не дає в сумі число 3. Виходить, що той, хто не знає математики раб — сприймає обчислення площі фігур як щось очевидне. Усі ці приклади до неймовірності безглузді. Настільки, що можна запідозрити Платона в розумовій відсталості. Бо він, прагнучи довести, що раб щось там пригадує, просто змушує Сократа говорити все самому. Він сам розгортає всі аргументи, а раб лише підтакує. При цьому раб явно знає принаймні базову арифметику з таблицею множення і навіть уміє обчислювати площі.
Сократ. Отже, якби ця сторона була два фути, і та — два фути, то скільки футів було б у всьому квадраті? Зверни увагу ось на що. Якби ця сторона була два фути, а та — один, хіба всього в ньому було б не два фути?
Раб. Два.
Сократ. А коли й та сторона буде дорівнювати двом футам, хіба не вийде в нас двічі по два фути?
Раб. Вийде.
Сократ. Отже, в цьому квадраті буде двічі по два фути?
Раб. Правильно.
Сократ. А скільки ж це буде — двічі по два фути? Порахуйте й скажи!
Раб. Чотири, Сократе.
Можна, звісно, сказати, що раб усе це якраз пригадував. Це дуже зручно, коли людина вже знає потрібну тобі мову й арифметику з таблицею множення (причому далі раб запросто зможе відповісти, скільки буде 4х4, виходячи навіть за межі 10 чисел, у рамках яких ще якось можна було б допустити здатність відповідати для людини, що не знає математики). З такою ж легкістю Сократ пропонує рабові, який не знає математики, назвати розмір сторони квадрата, удвічі більшого за той, що мав сторону в 2 фути, і раб спокійно відповідає, що він матиме сторону в 4 фути. Отже, раб, який не знає математики, — знає математику.
Ще раз. Щоб продемонструвати, як не знаючий математики раб зможе пригадати геометричні операції, Сократ бере знаючого математики раба, робить за нього усі логічні кроки, змушуючи лише казати «так» на кожну пропозицію, і цим нібито доводить, що раб щось там розв’язав, нічого наперед не знаючи. І цей фарс — класичний приклад на захист вроджених ідей. Далі раб відповідає (словом «так», звісно ж), що квадрат удвічі більший за попередній (4 кв. фути) повинен буде мати площу 8 кв. футів. І сам Сократ підводить до цього інтуїтивне здогадування, що йому має відповідати сторона, удвічі більша за попередню. Якщо тоді вона була 2 ф., то тепер має бути 4 ф. Раб погоджується й припускається помилки, бо квадрат зі сторонами по 4 фути за площею буде значно більшим, ніж 8 кв. футів. Мається на увазі, що раб міг би відповісти «ні», якби знав, що Сократ помиляється. Раз не відповів, то він сам упевнений, що здогад був правильний. Тепер Сократ сам малює на піску квадрат зі стороною в 4 ф., з чого вже візуально можна зрозуміти, що він не вдвічі, а вчетверо більший за попередній. Після такої наочної демонстрації раб швидко розуміє, що до цього було допущено помилку. Тепер Сократ нарешті запитує в раба, які сторони утворюють квадрат у 8 кв. футів. Він знову дає йому цілу купу підказок, які зробив сам же, і раб, за допомогою підтакувань, зміг створити квадрат 3х3. Не знаючи математики, на прохання Сократа відповісти, скільки ж буде 3х3, раб відповідає — 9 кв. футів. Тепер раб знову розуміє, що помилився, але вже не може збагнути, що робити далі (бо Сократ припинив робити все за нього, але вже незабаром продовжить). Проте Сократ зазначає, що у своєму пригадуванні раб зробив великий поступ і вже майже наблизився до правильної відповіді.
Відповіді він не знає, але вже просунувся, а отже так можна, не знаючи, що таке чеснота, — просуватися до її пізнання. Раб заплутався, занімів щодо квадрата, але це пішло йому на користь: він став розумнішим. Так само й тут: заціпеніння, яке Сократ викликає своїми запитаннями про чесноту, робить співрозмовників кращими, ближчими до істини.
Але Платон/Сократ навіть не думає зупинятися на досягнутому й хоче довести справу до кінця. Виявляється, що Платон настільки тупий, що замість того, щоб відвернути нашу увагу від своєї хитрощі, він буквально вимагає, аби ми її помітили, гадаючи, що в нього все проведено чисто:
Сократ. Дивись же, як він виплутається з цієї скрути, шукаючи відповідь разом зі мною, причому я лише ставитиму запитання і нічому не навчатиму його. Будь напоготові й стеж, чи не спіймаєш мене на тому, що я його навчаю й щось йому розтлумачую, замість того щоб питати його думку.
І далі він просто продовжує діяти за старою моделлю, загортаючи повноцінну математичну операцію в псевдопитання, на яке треба лише відповісти «так» або «ні», при цьому прямо підводячи раба до одного можливого варіанта відповіді. Він навіть сам малює діагоналі в менших квадратах, що ділять їх на два трикутники тощо, і ставить якісь смішні запитання в дусі «чи ділить ця лінія квадрат навпіл?». Відповівши, що так (адже це просто наочна очевидність), раб нібито самотужки вирішив, що ці лінії треба проводити. Але уявімо, що Сократ просто запитав, чи ділить лінія між двома протилежними кутами квадрата його на дві частини, і чи утворюються в ньому два трикутники? Припустімо навіть, що раб відповість — так. І навіть припустімо, що було виправдано самому намалювати це на піску, щоб раб швидше погодився (хоча це вже робота за нього і виходить за межі простого запитування). Чи зрозуміє він, що йому робити з цим твердженням, і чи почне малювати діагоналі далі, для кожного з квадратів у 2 ф., та ще й кожну діагональ під іншим кутом (!), спеціально, щоб утворити з цих діагоналей ще один квадрат? Очевидно, що ні. Саме тому Сократ сам намалював усе це і поставив раба перед фактом, що цей внутрішній квадрат уже намальовано. Тепер у них виходить фігура, зображена на картинці вище. А далі, здійснюючи ще неймовірніші логічні стрибки, раб раптом нібито розуміє, що вписаний квадрат і є квадратом у 8 кв. футів. Істину досягнуто!
Сократ. Ну, як на твою думку, Меноне? Сказав він у відповідь хоч щось, що не було б його власною думкою?
Менон. Ні, усе його власне.
Аніт і приклади з історії
Переконаний у тому, що рабові не підказували, Менон тепер благає Сократа повернутися до початкового питання: як набувається доброчесність. Сократ виходить із гіпотези (адже вони ще не знають істини), що доброчесність — це знання, і тому швидко доходить висновку, що, якщо це так, то доброчесність можна викладати. Попутно Платон/Сократ вкидає думку, що якщо раптом виявиться, що бодай якесь благо буває не знанням, то й доброчесність (як форма Блага) — точно не знання, а отже її не можна вивчити. Строго кажучи, це маячня, бо тут узагалі навіщось допускається множинність видів Блага, хоча за умовами задачі ця множинність — словесна ілюзія, і щойно її буде де-факто допущено, це буде оголошено помилкою. Хоча взагалі можна було б сказати, з таким самим успіхом, що якщо ми знайдемо Благо, яке не є знанням, то заднім числом можна сказати, що це ніколи й не було благом. В інших випадках Сократ користується такими хитрощами. Крім того, для зручності доброчесність виявляється ще й корисністю, хоча в інших діалогах це категорично заперечується.
І вже після цього вони переходять до питання про те, чи є доброчесність справді знанням. Зробивши всі ці завідомо хибні (для Платона) припущення, раптом виявляється, що будь-яка дія, вчинена згідно з розумом, веде до користі; а без розуму — до шкоди. Отже, доброчесність — це і є сам розум. І працює це з будь-якими питаннями. Немає такої речі, що в поєднанні з розумом вела б до зла (щойно це справді станеться, ми просто заднім числом оголосимо, що це був не розум, а дурість). Далі, щоправда, Сократ вагається, бо якби доброчесність була знанням, то, як і з усіма іншими науками, мали б бути вчителі й учні, які могли б осягнути доброчесність, але такого немає.
Учителями доброчесності себе називають софісти, і Менон дивується, чому такого явища немає, якщо софісти існують. Тут Сократ, звісно ж, розводить руками й дивується, бо він анітрохи не міг знайти справжнього вчителя доброчесності. За збігом обставин у діалог втручається Аніт (той самий, який згодом присудить Сократові смертну кару), якого Сократ вихваляє як сина Антеміона, що розбагатів завдяки розумові й працьовитості. Він каже, що Антеміон дав своєму синові добру освіту, тож Аніт ідеально підходить для участі в розслідуванні. Він не лише добре освічений, а ще й афіняни настільки в цьому переконані, що демократичним шляхом обирають його на найвищі посади. Таким чином Платон де-факто заявляє, що демократія (сміття) приводить до влади таких, як Аніт (сміття), і те, що всім здається добрим вихованням, — або сміття, або воно банально не працює, бо ми добре знаємо, що від народження Аніт — моральний виродок. Звісно, у діалозі всього цього немає, воно не висловлюється буквально; а отже треба вдавати, що Аніт справді добра людина. Перебираючи приклади, де різним ремеслам навчаються в різних фахівців, зрештою Сократ усе-таки припускає, як гіпотезу, що софісти — вчителі доброчесності. Але тут навіть Аніт жахається, кажучи, що він не знає жодного з них і не хоче знати.
О Геракле! І не згадуй їх, Сократе! Не дай боже, щоб хтось із моїх рідних, домашніх чи друзів, місцевих або чужинців, настільки з’їхав з глузду, щоб іти до них собі на погибель. Адже софісти — це очевидна загибель і псування для тих, хто з ними водиться.
Іронія Сократа, який намагається «захищати» софістів, і нові нападки Аніта — надто довгі, щоб це наводити. Але логіка тут зрозуміла (софісти — виродки). На запитання, до кого ж тоді звернутися по навчання, Аніт дає відповідь цілком прийнятну навіть для найконсервативніших спартанців — що будь-який гідний громадянин, з яким тільки не зустрінешся, зробить тебе кращим, ніж ти був. Але тільки не софіст. Найкращі з афінян навчали найкращих з афінян покоління за поколінням, так і з’являються гідні люди. Через наслідування молодих — найкращим зі старих.
Потім Сократ запитує, чому люди не завжди народжують синів, наділених тією самою доброчесністю, що й вони самі. Він посилається на інших відомих мужів, таких як Фемістокл, Арістід, Перикл і Фукідід, і ставить під сумнів, чи народжували ці люди синів, настільки ж здатних до доброчесності, як вони самі. Загалом натяк радше на те, що доброчесності не можна навчити, але її так само не можна й успадкувати. Це просто сліпий рандомайзер, який наділяє дітей здібностями в момент народження, байдуже до того, з якої вони родини походять. Це наче Божий поцілунок у тім’ячко немовляти.
Істинна віра і знання
У процесі суперечки Анит ображається, звинувачує Сократа в наклепі на видатних людей, застерігаючи його бути обережним у висловлюванні подібних думок, і відходить від них. Сократ припускає, що Анит не розуміє, що таке наклеп, і продовжує свій діалог із Меноном про визначення доброчесності. Оскільки деякі софісти кажуть, що доброчесності можна навчити, а деякі — що не можна, то весь клас істот, яких називають «софістами», суперечливий, і вони не можуть бути вчителями. На такий дешевий вкид можна було б знайти ще когось на ім’я Сократ і на підставі їхніх розбіжностей заявити, що всі Сократи брехливі. На жаль, тут ніхто нічого не заперечить. Дурні аргументи просто приймаються.
Та сам Сократ заявляє, що таке подвійне становище заскочує зненацька навіть видатних людей. Наприклад, одного з улюблених поетів Платона/Сократа — короля фашистської поезії, Феогніда. Той теж спершу визнає, буквально як Анит вище, що якщо спілкуватися з доброчесними громадянами старшого покоління, то й сам від них набудешся розуму. А потім в іншому місці заявляє, що людину, злу від природи, ніяк не можна перевчити. І якщо навіть такі достойні люди не здатні навчати доброчесності, то, значить, немає ні вчителів, ні учнів, і виходить, що доброчесність — це ніяке не знання.
Менон знову в замішанні, а Сократ шукає нові варіанти виходу з глухого кута й указує на подібності та відмінності між «істинним переконанням» і «знанням» (або «істинною думкою» і «розумом»). Істинні переконання так само корисні для нас, як і справжні знання, хоча вони часто не «залишаються на місці» і мають бути «прив’язані» тим, що він називає aitias logismos («розрахунок розуму» або «розумне пояснення»), одразу ж додаючи, що це спогад, тобто ланцюг причин і наслідків, як у прикладі з математичним рабом. Загалом істинні переконання й думки нестійкі; і лише коли вони набудуть стійкості в розумі, тоді, не надто змінюючи своїх властивостей, вони стають знанням, надбанням розуму, а не думки.
Будучи пов’язаними, думки стають, по-перше, знаннями і, по-друге, стійкими. Тому-то знання цінніше за правильну думку й відрізняється від правильної думки тим, що воно пов’язане.
Як приклад можна взяти людину, яка точно знає, куди веде конкретна дорога, наприклад до міста Лариса, і яка вже ходила нею. І іншого, хто лише на підставі чуток здогадується про це й вирішує ризикнути. І той, і той оберуть одну й ту саму дорогу, і, рухаючись просто по прямій, вони з однаковою ефективністю дістануться потрібної мети. Із цього прикладу випливає, що людина, яка має лише правильну думку, теж може приносити користь і вважатися тому доброчесною з погляду сторонніх. Нам ніби натякають, що великі люди минулого, подібні до Фемістокла, теж не мали знання, у них не було твердо встановленої доброчесності, і вони лише успішніше за інших використовували різні думки. Це добра навичка, що дає багато результатів, але все ж не зовсім повноцінна доброчесність. Цю навичку Сократ навіть порівнює з божественним натхненням, одержимістю віщунів і поетів (див. діалог «Іон»). І зрештою Сократ, з посиланням на платонівський міф про печеру, доходить висновку, що:
Немає доброчесності ні від природи, ні від учення, і якщо вона комусь дістається, то лише з божественного наділу, поза розумом, хіба що знайдеться серед державних мужів такий, який і іншого вміє зробити державним мужем. Якби він знайшовся, то про нього можна було б сказати, що він серед живих майже те саме, що Тіресій, за словами Гомера, серед мертвих: адже про нього поет каже, що «він лише з розумом, усі інші безумними тінями в’ються». Така людина була б серед нас як справжній предмет серед тіней, якщо говорити про доброчесність.
Теми, що нагадують «Менон», також розглядаються пізніше в діалозі «Теетет». І дещо подібне говорилося в діалозі «Протагор», де Платон зрештою змушує Сократа дійти протилежного висновку, що доброчесності можна навчити. Але якщо в «Протагорі» знання було цілком земним, то в «Меноні» теорія спогаду вказує на зв’язок між знанням і вічними істинами.