Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Решту авторських статей можна прочитати тут
Діалоги Платона дуже умовно поділяють на 3-4 періоди за хронологією, і списки їхніх датувань часто відрізняються один від одного. Ми взяли всі доступні списки й спробували поєднати всі прийняті підходи між собою, після чого склалася така картина:
- Ранній період (90-80-ті рр. IV століття до н. е.): «Апологія Сократа», «Критон», «Евтифрон», «Лахес», «Лісід», «Хармід», «Протагор» і 1-ша книга «Держави».
- Перехідний період (середина 80-х рр.): «Горгій», «Гіппій менший», «Іон», «Гіппій більший», «Менексен».
- Зрілий період (кінець 80-х і 60-ті рр.): «Менон», «Евтидем», «Кратил», «Федон», «Бенкет», «Федр», II-X книги «Держави» (вчення про ідеї), «Теетет», «Парменід».
- Пізній період (кінець 60-х і 50-ті рр.): «Софіст», «Політик», «Філеб», «Тімей», «Критій», «Закони», «Післязаконня» (редактор і ймовірний автор — Філіпп Опунтський).
- Суперечливі діалоги (якщо авторство його учнів, то це найчастіше пізній період): «Алківіад перший», «Алківіад другий», «Гіппарх», «Закохані», «Теаг», «Клітофонт», «Мінос», «Про справедливість», «Про доброчесність», «Демодок», «Сізіф», «Безтурботний», «Алкіон», «Гермократ», «Еріксій», «Аксіох».
Цей діалог унікальний тим, що сам «діалог» слугує передусім викладом промови. Після недовгого вступу текст перетворюється просто на один величезний монолог, який навіть не прагне щось з’ясувати. Головний співрозмовник Сократа в цьому діалозі — Менексен, який також періодично з’являється в діалогах «Лісід» і «Федон». Він лише нещодавно закінчив навчання й уже цікавиться державною діяльністю, а тому радиться із Сократом щодо занять політикою та свого політичного майбутнього. Діалог починається з того, що Менексен повертається з площі, із зали Ради, де в ті часи засідав найвищий орган влади в Афінах. Причиною відвідання Менексеном зали Ради стала новина про обрання людини для виголошення надгробної промови на честь полеглих на війні, і він побоюється, що оратори не впораються з цією важливою роллю.
Сократ одразу починає з напівзвинувачення, що молодий і недосвідчений вискочень уже замислив керувати старими й досвідченими людьми, але Менексен на це відповідає, що політика йому, звісно, цікава, та якщо мудреці, такі як Сократ, скажуть, що йому ще зарано туди йти, то він їх послухається. Хвилює ж його лише питання надгробної промови. Тут Сократ іронічно проголошує, що загинути на війні — прекрасно, оскільки полеглому випадають чудові похорони з промовами мудрих людей, навіть якщо той був бідняком або дурнем. Оратори так пудрять мізки, що коли їх слухаєш, то сам починаєш вірити, ніби живеш у найкращій країні на світі. Сократ також стверджує, що промову на таку популярну тему було б неважко написати, і що навіть він міг би зробити це сам. Тим паче, що тут треба вихваляти власний народ. Інша річ, якби довелося порівнювати різні народи (як у легендарній надгробній промові Перікла, на яку тут регулярно робляться алюзії).
Сократ навіть стверджує, що в риториці його вчителькою була дружина Перікла — Аспасія, і що свою знамениту промову Перікл написав не без її допомоги. Другим своїм важливим учителем у справі ораторського мистецтва Сократ називає музиканта Конна. Це найкращі вчителі Афін. Але Сократ переконаний, що навіть із гіршою підготовкою такі промови зможе написати будь-який пересічний оратор.
Промова Аспасії: звеличення Афін
Після таких заяв Менексенові стало дуже цікаво, що сказав би Сократ перед народом, якби оратором обрали саме його. Але Сократ відмовляється самостійно складати промову, а натомість пропонує переказати промову самої Аспасії, яку він чув від неї лише день тому. Промову, створену саме з цього приводу, як імпровізацію та вправу. Щоправда, Сократ одразу каже, що це не більш як перероблена промова Перікла, наповнена відсиланнями. Деякі події, які буде згадано в промові, сталися після смерті Аспасії та самого Сократа, тож це просто літературний прийом Платона, який не зміг дотриматися хронологічної суворості. Через це діалог «Менексен» не раз викликав сумнів у своїй автентичності.
Менексен дуже хоче почути цю промову, хоча Сократ іще вагається, побоюючись, що Аспасія може розгніватися на нього за оприлюднення її промови без дозволу. Але зрештою він погоджується й починає виступ. Причому свою згоду він дає в дуже специфічний спосіб.
Ну що ж, я готовий доставити тобі задоволення, навіть, либонь, погодився б, якби ти звелів, танцювати для тебе роздягненим, аби тільки ми були самі.
Подібно до надгробної промови Перікла, яку, як припускають, вона наслідує, промова Аспасії є панегіриком місту Афінам. Вона починається з твердження про шляхетне походження полеглих і чистоту їхньої крові. Нічого подібного в оригінальних промовах Перікла ми не знайдемо. Те, що тут вигадує Аспасія/Сократ устами Платона, — це форменний нацизм, розвинений на основі більш буденного аристократичного елітаризму. Полеглі воїни, за словами Платона, народилися гідними, бо походили від гідних. Тема спадковості тут свідомо виходить на перший план перед вихованням:
Отже, звеличмо насамперед шляхетність їхнього походження, а потім їхнє виховання й освіченість.
Хвалячи батьків, які привели на світ наших героїв, Платон наголошує, що вони не були метиками, іммігрантами з далеких земель. Для нього це дуже важливо: герої були корінними афінянами в кількох поколіннях. Побіжно він звеличує й саму Землю, що породила цих предків, і робить це в спеціально гіперболізованих висловах, як і личить урочистій промові. Із фраз про землю особливо впадає в око традиціоналістське порівняння з жінками, покликане принизити значення останніх:
Подібне свідчення ще вагоміше щодо землі, ніж щодо жінки: не земля наслідує жінку в тому, що вона вагітніє й народжує, а жінка — землю.
Тут нам не лише нагадують, як за Афіни боролися боги, настільки це важлива територія, а й побіжно розгортають історію творення, еволюцію людства. І якщо пересічний софіст розповідав би про дикість/варварство/цивілізацію, як, наприклад, це робив Антифонт, то Платон тут приплітає богів, які поетапно всього нас навчили: «вони впорядкували наше життя, запровадили його щоденний лад, першими навчили нас ремесел і показали, як виготовляти зброю та користуватися нею для захисту нашої землі». Виховані богами, люди створили державу. Вона тут, очевидно, не дарується богами, бо деякі держави бувають поганими. Держава — головне джерело виховання, і від цього залежить, чи будуть громадяни доброчесними, чи розпусними. І тут, коли йдеться про державний устрій Афін, відбувається дуже кумедна підміна понять. Платон ненавидить демократію, але за сюжетом йому треба звеличувати Афіни. Тому він намагається перетворити демократію на щось зовсім інше, бодай формально:
Сам наш державний устрій і тоді був, і нині є аристократією: ця форма правління майже завжди панувала в нас, як і тепер. Одні називають її демократією, інші ще якось — хто на що здатен, а насправді це правління найкращих за схвалення народу. У нас адже завжди є басилевси — інколи це царі за народженням, інколи ж виборні; а влада в державі переважно перебуває в руках більшості, яка незмінно передає посади й повноваження тим, хто здаються найкращими.
Щоправда, йому доводиться визнати, що найкращими бувають навіть люди з бідних і нікому не відомих родин, і що в Афінах панує правова рівність, а багатий і знатний не може піднестися над іншими, якщо не доведе, що добрий сам по собі, як людина. Афіни підтримують рівність громадян перед законом і не визнають рабовласницьких відносин усередині самого поліса (чужоземні раби не беруться до уваги). Герої Афін, згідно з цією промовою, були «виховані в умовах повної свободи».
Поки що, крім націоналізму і елітаризму, загалом промова все-таки не надто відрізняється від середнього образу Афін. Далі вона продовжується розповіддю про захист Афінами всієї Європи від Перської імперії, спершу в битві при Марафоні, а потім при Саламіні, доводячи іншим грекам, що персів можна перемогти. Ця історична частина промови досить довга. Тут, звісно, особливо підкреслюється, що всі греки злякалися допомагати Афінам, окрім одного народу — доблесних спартанців. Разом афіняни і спартанці не лише «приборкали всесійську гординю», а ще й довели, що доблесть важливіша за багатство, і, по суті, породили саму свободу. Особливо тут звеличуються, як це заведено в аристократичних і консервативних родинах Афін, ветерани битви при Марафоні, сухопутні війська. Битва при Саламіні та морський флот відзначаються як важлива частина внеску в перемогу, але другорядна (навряд чи Аспасія або Перикл сказали б так само). Згадуються тут і Платеї, знову як сухопутна перемога, однаково велика для спартанців і афінян.
Коротко описуються й наступні десятиліття війни, головно проти персів та їхніх грецьких союзників (!) на морі, за острівні держави й узбережжя Малої Азії. Тут уже не так зручно описувати успіхи греків, бо різко впала роль Спарти та сухопутних армій. Платон вирішує тому зробити наголос бодай на поході в Єгипет і на Кіпр, який очолив про-спартанський архонт Афін і виразник інтересів місцевої аристократії — Кімон. Щоправда, це був якраз найпровальніший епізод війни, але про це вже мовчать. Головне, що це дуже епічно — перенести театр бойових дій так далеко в тил ворога, і зробив це «наш» чоловік, ворог афінський громадянин, який ненавидить демократію. Важко уявити, щоб Перикл або Аспасія обрали б такі акцентування
Однак після виявлення такої хоробрості Афіни стали об’єктом заздрощів, і тому місту довелося воювати проти своїх колишніх союзників. Із початком Пелопоннеської війни Афіни ще раз довели свій шляхетний характер у Сфактерії, відмовившись убити спартанських полонених. Як і у випадку з Єгиптом, тут навіщось із помпою звеличується цілком провальний для афінян похід на Сицилію. Через це починає навіть здаватися, що промова перетворюється на тролінг, де ще й смакують глибину розгрому афінського флоту. Менш явно, майже без критики, але згадується і історія про перемогу Афін, де з релігійного приводу полководців-переможців засудили до страти (що вже само по собі є дуже завуальованою критикою Афін), згадується і громадянська війна демократів та аристократів Афін уже після поразки в Пелопоннеській війні. Сократ начебто захоплюється тим, як чернь Пірея об’єдналася з Афінами, щоб перемогти аристократів, але підкреслює їхню поблажливість до переможених і сподівається, що й надалі афіняни прощатимуть одне одного.
На завершення промова закінчується твердженням, що вона дослівно передає новим поколінням останні слова тих, хто раніше ризикував життям заради свободи й тепер загинув. Вони мовили: треба жити сміливо й доблесно, бо ні гроші, ні краса не варті нічого без доброчесності. І треба прагнути перевершити своїх предків, які були б щасливі бути «переможеними» таким шляхетним чином. Нам пропонують шанувати батьків, бути доблесними воїнами, стійко зносити всі негаразди й узагалі бути спартанцями. У цій промові немає й тіні того протиставлення держав, яке давав Перикл, щоб підкреслити лібералізм Афін і консерватизм Спарти. Читаючи це звеличення Афін, дуже важко зрозуміти, у чому взагалі тут могла бути перевага Афін. На думку Платона, давнє прислів’я «нічого понад міру» справді мудре, і справжній характер виявляють ті, хто не тішиться надмірностями, коли їм щастить, і не надто сумує через нещастя.
Саме такими ми хочемо бачити наших одноплемінників і стверджуємо, що такими вони й є насправді. Самі себе ми тепер теж явили такими — не обуреними й не наляканими надмірно, якщо нині нам судилося померти. І ми благаємо наших батьків і матерів прожити решту свого життя в тому самому настрої, з певністю, що ні сльозами, ні скорботою за нами вони не завдадуть нам ані найменшої радості..
Такими нібито були слова їхніх предків, залишені ними перед смертю. Менексен знаходить промову дивовижною і ще більше дивується твердженню, що її написала жінка. Однак, знаючи якості Аспасії, він переконується, що вона могла бути авторкою, і каже, що збереже таємницю Сократа про те, що той поділився цією промовою з ним.