Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Написано 2024 року
Решту авторських статей можна прочитати тут
Діалоги Платона дуже умовно поділяють на 3-4 періоди за хронологією, і списки їхніх датувань часто відрізняються один від одного. Ми взяли всі доступні списки й спробували поєднати між собою всі прийняті підходи, після чого склалася така картина:
- Ранній період (90-80-ті рр. IV століття до н. е.): «Апологія Сократа», «Критон», «Евтифрон», «Лахет», «Лісід», «Хармід», «Протагор» і 1-ша книга «Держави».
- Перехідний період (середина 80-х рр.): «Горгій», «Гіппій менший», «Іон», «Гіппій більший», «Менексен».
- Зрілий період (кінець 80-х і 60-ті рр.): «Менон», «Евтідем», «Кратил», «Федон», «Бенкет», «Федр», II-X книги «Держави» (учення про ідеї), «Теетет», «Парменід».
- Пізній період (кінець 60-х і 50-ті рр.): «Софіст», «Політик», «Філеб», «Тімей», «Критій», «Закони», «Післязаконня» (редактор і ймовірний автор — Філіпп Опунтський).
- Сумнівні діалоги (якщо авторство належить його учням, то це найчастіше пізній період): «Алківіад перший», «Алківіад другий», «Гіппарх», «Закохані», «Теаг», «Клітофонт», «Мінос», «Про справедливість», «Про доброчесність», «Демодок», «Сізіф», «Безтурботний», «Алкіон», «Гермократ», «Еріксій», «Аксіох».
До групи діалогів раннього періоду потрапив іще один твір «стоїчного» характеру — він називається «Лахес», або про мужність. На відміну від попередніх діалогів, тут нам показують ще відносно молодого Сократа (бл. 45 років), задовго до його страти. Події розгортаються десь між 424 і 418 рр. до н. е., де він бесідує з афінськими полководцями Лахесом і Нікієм, а також відомими громадянами Лісімахом і Мелесієм та їхніми синами (Фукідідом і Арістідом). У цьому діалозі не так багато змісту, і тому особливо важливо подивитися, які саме персонажі тут беруть участь. Нікій — це славетний вождь помірковано-демократичної групи, до якої належав Сократ і більшість його учнів. Слово «демократичної» не повинно нас збивати з пантелику (як і в сучасних партіях на кшталт християнських демократів, які на тлі всіх інших партій є оплотом масового консерватизму). Це означає лише те, що вони були патріотами Афін і не надто приязно ставилися до Спарти. Саме від імені Нікія дістане свою назву славетний «Нікіїв мир» між Афінами та Спартою, укладений у середині Пелопоннеської війни. Але в політичному плані ця група дуже сильно обмежувала демократію, «помірковані» намагалися зберігати досить високий ценз для політичних прав і пов’язували цей ценз із дідівськими звичаями, за яких громадянин поліса мав мати змогу самостійно придбати повне озброєння гопліта й обробляти власну землю. Звісно, це далеко не спартанський рівень суворості, і ценз був усе ж майновим, а отже, байдуже, яке в тебе шляхетне походження. Але все ж на тлі того, що ми зазвичай розуміємо під демократією, — Нікій і всі його послідовники в сучасному сенсі слова були радше класичними лібералами, правими центристами. Сократ же, який тяжів до цієї групи, робив це радше з безвиході, бо адекватної консервативної партії в Афінах не було і бути не могло, з огляду на війну проти Спарти. І хоча Сократ цілком відкрито обожнював Спарту, та все ж афінський патріотизм не давав йому цілковито приєднатися до неофіційних проаристократичних груп. Отже, в групі Нікія — Сократ становив би ніби «праве» крило. Тому багато його учнів згодом могли легко перебігти до відверто про-спартанського табору. Це що стосується Нікія та зв’язків Сократа; сам Нікій при цьому на тлі Сократа постає майже софістом, принаймні в цьому діалозі, а історичний Лахес — просто досвідчений полководець і соратник Нікія, тож нічого особливого про нього не скажеш, але в діалозі він виступає буквально ворогом софістики й про-спартанським аристократом (тобто позитивним персонажем і прихильником Сократа).
Не менш цікаві й другорядні персонажі, Лісімах і Мелесій. Вони були дітьми славетних ворогів демократії, радикальних консерваторів Арістіда і Фукідіда (не історика), на честь яких назвали власних дітей. І ось вони прийшли до Сократа та двох найбільших політиків і полководців свого часу, щоб ті навчили їхніх дітей бути гідними людьми, відповідати рівневі їхніх славетних дідів. Про Арістіда і Фукідіда можна говорити дуже багато, але краще почитати про них окремо. Досить того, що за їхні заслуги в служінні Спарті та консервативним цінностям, за їхню відкриту боротьбу проти Фемістокла й Перікла, вони користувалися повагою всіх консервативних мракобісів античності, від Платона до часів Цицерона й Плутарха. Як каже сам Лісімах у діалозі:
Кожен із нас може розповісти юнакам про безліч прекрасних справ наших батьків — і про їхні ратні труди, і про мирні, коли вони опікувалися справами і союзників, і своєї держави; про власні ж наші справи нам обом нічого сказати
Їхні сини недалеко відійшли від предків, принаймні про Мелесія відомо, що він був одним із учасників олігархічного «перевороту Чотирьохсот» 411 року до н. е. Отже, всі персонажі в цьому діалозі — це або помірковані демократи, схильні до консерватизму, або відверті про-спартанські консерватори. І в такій добрій компанії вони навчатимуть своїх дітей мужності.
Лісімах і Мелесій запитують, чи потрібне їхнім синам повноцінне військове навчання в важких обладунках тощо. Нікій відповідає, що так, а Лахес — ні. Вони звертаються до Сократа по пораду. Попутно ми дізнаємося, що Сократ пов’язаний родинними зв’язками з ретроградом Арістідом, і що діти, яких йому пропонується тепер навчати, і без того були добре обізнані про Сократа та постійно обговорювали його промови в себе вдома. Цей діалог, буквально як і більшість інших діалогів Платона, змальовує Сократа не просто постійним співрозмовником молоді, а й свідомим учителем, який займається вихованням зовсім не випадково, як про це йшлося в «Апологіях» Платона і Ксенофонта, і чому часто вірять на слово навіть сьогодні. Отже, виходить, що ні для кого не секрет, що Сократ прищеплює молодим людям якісь філософські ідеї, які вони потім обговорюють уголос при батьках. Тому обвинувачення в розбещенні молоді, за яке Сократа й страчують, має під собою тверді підстави як за формою, так і за змістом (те, як Сократ топче афінські релігійні погляди, водночас вправляючись у класичних словесних трюках у дусі софістів, ми вже добре бачили в діалозі «Євтифрон»). Сократ тому приєднується до Нікія й Лахеса не просто як порадник, а як визнаний фахівець у справі виховання молоді. Цікаво, що Нікій, ніби підтверджуючи компетентність Сократа, наводить такий приклад:
І мені він нещодавно привів для сина вчителя музики Агафокла, учня Дамона, чоловіка найосвіченішого не лише в музиці, а й у всьому іншому, що може вважатися гідним заняттям для юнаків цього віку.
Існує версія, що сам Сократ був учнем Дамона, софіста з кола Протагора і Продіка. І тут ми знову бачимо величезну роль музики у справі виховання. Цей момент також важливий, зважаючи на те, що самого Нікія в подальшому перебігу діалогу дорікатимуть за зв’язки з Дамоном. Загалом, погодившись на посередництво Сократа, вони продовжують міркувати. Сократ запитує в них, якої мети вони хочуть досягти для своїх синів військовим навчанням. Вони відповідають, що це — чеснота мужності. При цьому Нікий стверджує, що вправи в обладунках сприяють мужності (бо вони сприяють фізичній підготовці, дисципліні, хоробрості, розумінню військової стратегії та дають перевагу перед непідготовленими противниками), і додає сюди ще необхідність опановувати верхову їзду (пор. виховання за Ксенофонтом). Але аргументи Нікія місцями навіть смішні, бо особливий наголос робиться на перевагах у сутичках один на один, які не мають сенсу в більшості реальних випадків у строєвому бою. Сутичка один на один, навіть за словами самого Нікія, могла бути хіба що ситуацією катастрофи в лавах однієї чи іншої армії, коли одна зі сторін безладно відступає. Це цікавий приклад, бо навіть у XXI столітті, коли армії значно рідше доходять до потреби рукопашної сутички, — консервативні батьки й досі вважають бойову підготовку до рукопашного бою чи не головним підмурком виховання.
На це позитивний персонаж, полководець Лахес, відповідає, що вправи в обладунках не потрібні. Він визнає, що за інших рівних умов корисно знати всі науки, але саме тому й намагається довести, що військові тренування — це не наука, а отже, вони не є обов’язковими для вивчення. Це дуже специфічний підхід інтелігента, який Платон вкладає в уста солдата й полководця. Але головні його аргументи набагато цікавіші: Лахес стверджує, що такі тренування не практикують спартанці, а вони, як відомо, найкращі з найкращих воїни. Лахес порівнює Афіни і Спарту як місто театру і місто війни. Відомо, що всі майстри драматургії та діячі мистецтва поспішають показати себе в Афінах, і так само має бути й з любителями війни та Спартою. Якби хтось створив ноу-хау військової справи, яке поліпшує якість армії, то Спарта дізналася б про це першою і негайно запровадила б це для себе. Тому якщо чогось немає в Спарті, то це не корисно для армії. До того ж ті інструктори для тренувань, яких бачив сам Лахес, — аж ніяк не зразок мужності, і навчання в них може радше зашкодити. Боже борони, щоб діти були схожі на таких інструкторів.
Мені здається, що якщо боягуз уявить, ніби він знає цю науку, то, набувши завдяки своєму знанню зухвалості, ще виразніше покаже, ким він є.
Сократ каже, що головне питання тут у тому, що взагалі означає виховати характер і хто це може зробити? Нікий і Лахес погоджуються, щоб Сократ у цьому питанні використав у розмові з ними свій славетний метод.
Свої міркування Сократ одразу починає з основ: з презирства до демократії та використання принципів раціоналізму. На запитання, чи послухаються Лісимах і Мелесій їхнього спільного рішення (Сократа, Нікія і Лахеса) щодо військових вправ, перший відповів, що так (адже саме для цього вони й зібралися), а другий — що ні, бо слухатися треба не більшості, а фахівців у цій справі. Сократ, звісно ж, підтримує Мелесія. Той зневажає демократію, і правильно робить:
Я думаю, що судити треба на підставі знання, а не ухвалювати рішення з важливого питання більшістю голосів.
Тому Сократ пропонує знайти вузького фахівця з того питання, яке вони розглядають, але тут же виявляє, що вони навіть не визначили точно, що це за питання. Отже, треба спершу зрозуміти, чого ж вони всі хочуть, і вже потім знайти найкращого майстра в потрібній справі. Як і в діалозі «Евтифрон», Сократ застосовує метод словесних викрутасів, щоб перейти до тієї теми, яка цікавить його найбільше. Він наводить аналогії: якщо ми активно цікавимося вуздечками для коня, то нас турбує не вуздечка, а сам кінь; або якщо ми цікавимося ліками для ока, то нас хвилює саме око. Так і тут: якщо ми шукаємо, що може виховати в юнаках мужність, і крутимося довкола питання про вправи в обладунках, то нас мають цікавити не вправи, а душа юнака. Так Сократ відходить від питання про військові тренування і переходить до філософії, визначивши новий предмет діалогу:
Треба розглянути, чи є хтось із нас вправним у лікуванні душ і чи здатен він чудово про них дбати.
Природно, цей визнаний майстер і фахівець із лікування душ — Сократ. Але, як завжди, Сократ удає, ніби, навпаки, він найдурніший із присутніх. Визнаних добрих учителів у нього не було, бо в справі виховання доброчесних громадян майстрами можуть уважатися лише софісти (яка іронія!), а на їхні уроки в бідного Сократа немає грошей (яка іронія х2). Тому він сподівається краще розпитати Нікія та Лахеса, адже вони, очевидно, знають усе краще, хоч чомусь і не погоджуються один з одним (яка іронія х3). Щоправда, Лахес тут вставляє фразу про те, що багато людей і без учителів стають добрими у своїй справі. Чи потрібен узагалі комусь із них учитель, щоб самим учити дітей? Лахес явно схиляється до того, що мужність є якоюсь уродженою якістю, і якщо її немає, то вона й не виникне (до цього він схилявся ще від самого початку). Але в такому разі Сократ пропонує показати результати власної діяльності, бо важко повірити майстрові-ремісникові на слово, не побачивши результату його праці. Та тільки-но це запропоновано — ні сам Сократ, ні будь-хто інший — не змогли показати прикладів. І що найцікавіше, це висловлювання так і лишилося забутим (а це ж означає, що, за словами самого Сократа, вони мали б просто розійтися).
Від самого початку діалогу впадає в око, що Лахес більше прихильний до Сократа (і це взаємно), ніж Нікий, і при цьому Лахес висловлює майже відверто про-спартанські погляди, тож очевидно, що цей персонаж вважається більш позитивним (хоча й сам Нікий змальовується як друг Сократа, який розуміє суть його «методу», а вона, як виявляється, не в пошуку істини, а у сповіді співрозмовника, у визнанні ним усіх своїх вад, щоб у підсумку стати кращим). Наприклад, Лахес простодушно каже, що ненавидить софістів, і не просто тому, що не любить абстрактні міркування про слова, а тому, що софісти як особистості не відповідають своїм словам. Дожили, грішники вчать народ доброчесності! Але якщо плоть від плоті софіст, із такими самими методами й такими самими словами, але при цьому за вдачею теж добра людина (Сократ) буде вчити доброчесності, то це вже не проблема. Як каже сам Лахес:
Такий чоловік видається досконалим майстром музики, що створив найпрекраснішу гармонію, але гармонію не ліри й не якогось іншого інструмента, придатного для забави, а справжню гармонію життя, бо він сам налаштував своє життя як гармонійне співзвуччя слів і діл, причому не в іонійському ладі й не у фригійському, а також і не в лідійському, а в дорійському.
Отже, проігнорувавши той факт, що ніхто не навів нормального особистого прикладу, щоб узагалі продовжувати бесіду, Сократ береться до міркування і починає з питання, чи існує доброчесність? Адже якщо її немає, то й учити юнаків нічому. Сказавши це, він одразу ж заявляє, що це питання надто широке, а тому краще спершу поміркувати про якийсь окремий вияв доброчесності. Тепер Сократ довільно обирає мужність. Прямолінійний Лахес уважав, що мужність можна визначити як добровільне перебування в строю воїнів, коли долаєш страх і не тікаєш під натиском ворога. Але Сократ парирує це тим, що в багатьох арміях, зокрема спартанській, існує маневр удаваного відступу або навіть можливість завдавати шкоди ворогові в процесі відступу (наприклад, лучник на коні). Ба більше, він одразу ж розмиває це поняття до межі, говорячи про мужнє стримування від насолод і мужність у найрізноманітніших побутових речах, а не лише у військовій справі.
Отже, всі ці люди мужні, але одні з них мають мужність у насолодах, інші — у горі, треті — у пристрастях, четверті — у страхах, а дехто, думаю я, виявляє в усьому цьому лише боягузтво.
Намагаючись поєднати побутову й військову мужність в одному визначенні, Сократ називає мужністю «розсудливу твердість» душі. Ця частина доброчесності, так само як і інші її частини, неможлива без розумності (тим самим «Лахес» перегукується з діалогами «Протагор» і «Менон»). Просто твердість і стійкість можна виявляти навіть у нерозумних речах і злочинах. Тому має бути щось іще, щоб така стійкість могла вважатися доброчесністю, і це, на думку наших раціоналістів, — розум. І вже тут Сократ бачить безліч проблем. Наприклад, якщо у випадку війни ти перебуваєш на боці явно сильнішого, і тому цілком розумно, оцінивши обставини, переходиш у наступ, то хіба це мужньо — йти до певної перемоги, не маючи жодних страхів і жодної загрози? Але й якщо слабкий бік триматиметься до останнього, то й він не мужній, оскільки в безвихідному бою вперто триматися нерозумно (!). Виходить, що, за Сократом, спартанці при Фермопілах не виявили мужності (такий висновок у тексті не зроблено, але він очевидно з нього випливає). Або мужність безрозсудна, або розсудлива мужність — і не мужність зовсім. Ось такий виходить парадокс, якщо головним критерієм у визначенні мужності поставити розумність. Лахес із цього приводу каже фразу, яку можна вважати квінтесенцією всіх подібних питань Сократа/Платона:
У мене звичка, Сократе, не відступати; і хоч я й не досвідчений у подібних речах, однак сказане якось зачепило мене за живе, і я обурююся, коли думаю, що не можу висловити словами те, що маю на думці. Мені здається, я розумію, що таке мужність, і не знаю, яким чином вона щойно вислизнула від мене, тож я не можу схопити її словом і визначити.
Те, про що вони говорять, усі ці «ідеї взагалі», неможливо визначити й висловити словами, до цього можна лише чуттєво доторкнутися, за допомогою розуміння, а повідомити про ці ідеї іншим можна лише опосередковано, натяками, алегоріями тощо, чим і займається Сократ. І ось, після довгої й безглуздої лайки між Лахесом і Нікієм, тема бесіди знову повернулася до головного парадоксу: чи може нерозумна безстрашність вважатися мужністю? Лахес схиляється до того, що так, а Нікій йому опонує (і Сократ тут радше на боці Нікія, але не повністю). Як приклад уже викликається важка артилерія: безстрашність дітей, які не розуміють джерел небезпеки, і безстрашність тварин. Якщо тварини мужні, то, виходить, усі доброчесні мужі бодай у чомусь будуть подібні до тварин, а це рівнозначно кінцю світу й схлопуванню Всесвіту. Звісно ж, тварини далекі від людей, а діти, само собою, дурні й боягузливі. Отже — мужність не пов’язана з нерозумною безстрашністю, а цю останню Нікій називає «зухвалістю». І коли Нікій почав заглиблюватися в такі тонкощі, Лахес мало не вийшов із себе від гніву, бо запідозрив у ньому софіста. Цю думку підтвердив навіть сам Сократ:
Сократ: Мені здається, ти не вловлюєш, що Нікій засвоїв цю мудрість від нашого друга Дамона, а Дамон дуже близький до Продіка, який, як видається, з-поміж усіх софістів найкраще тямить у таких назвах.
Лахес: Та й більше личить, Сократе, софістові заглиблюватися в такі тонкощі, ніж мужеві, якого місто вважає своїм гідним оборонцем.
Це цікавий момент, бо виходить, що Сократ/Платон на тлі персонажа Лахеса не так уже й критично ставиться до софістів і визнає правомірність деяких їхніх міркувань, як-от термінологічні розрізнення синонімічних слів не лише за формою, а й за змістом. Однак як до цього моменту, так і надалі діалог побудовано так, що, попри свою грубість і дурість, Лахес нутром чує доброчесність, і Сократ постає як людина, що веде саме Лахеса (виступає як його адвокат і його язик), а не Нікія. Хай Нікій і розумніший, але саме він стає головним опонентом Сократа. І всі спроби аргументації Нікія були нівельовані стандартними аргументами Сократа, який нагадав, що говорив про мужність лише як про частину доброчесності, і що саму мужність він розглядає як «мужність взагалі», і в минулому, і в теперішньому, і в майбутньому, тоді як Нікій розглядав лише мужність щодо оцінки майбутніх проблем. Класична модель: опонент дурний, бо посилається на часткове, а завдання полягає в тому, щоб знайти загальне визначення. Сократ у підсумку привів Нікія до таких висновків, що уявлення про мужність, які аж ніяк не можуть висловити всі співрозмовники цього діалогу, — це навіть не про мужність (вона сама є частковим, а отже не шляхом до істини), а про доброчесність узагалі.
А я-то, найдобріший мій Нікію, думав, що ти це виявиш, коли, знехтувавши мною, ти став відповідати Сократові. Велику надію плекав я, що ти поясниш нам мужність за допомогою Дамонової мудрості.
Нікій після цього спалахнув, бо сам Лахес не зробив нічого розумнішого й не бачить за собою дурості, після чого гордо підтвердив, що він софіст, і що немає нічого смішного в тому, що він піде до Дамона й там усе з’ясує про мужність. По суті, вся аргументація проти Нікія звелася до голого звинувачення в софістиці. Раз софіст, то автоматично ідіот. Щоправда, вони обидва все ж дійшли згоди, що їм не можна довіряти виховання хлопчиків, і що на роль вихователя найкраще пасує Сократ (при тому, що він, по суті, і сам нічого не з’ясував і нічого розумного не сказав). Але Сократ, коли всі присутні запропонували йому виховувати своїх дітей, нагадав їм, що сам виявився не краще обізнаним у тому, що таке доброчесність і мужність, ніж Нікій і Лахес, і тому всім їм, так само як і юнакам, — потрібен наставник, або, іншими словами, всі мають визнати себе невігласами, не зупинятися в самовдосконаленні й попутно, поліпшуючи свої звичаї, виховувати й юнаків.
Діалог завершується певним мирним кінцем. Видно, що частину своєї аргументації Платон поділив із Нікієм, а частину — з Лахесом; і загалом він навіть схиляється до висновку, що немає сенсу розділяти мужність та інші доброчесності, як це роблять у школі Продіка. Справжня доброчесність охоплює всі можливі її визначення. А якщо ти володієш нею лише частково (наприклад, мужністю, але не розсудливістю), то вважай, що не володієш нею зовсім. Платон уже тут натякає, що доброчесності майже неможливо навчити, вона вроджена й розкривається в постійних вправах. Хоча насправді куди правильнішим був би висновок, що мужність — не доброчесність узагалі. Тоді зникають усі парадокси, і мужність як рису характеру може виявити навіть злочинець під час учинення злочину. У цьому немає жодної проблеми. Парадокси виникають лише тому, що сам Платон заздалегідь розставив силу-силенну обмежень. Виходить, що, крім такого узагальненого висновку про природу доброчесності, змістовно діалог зводиться до того, що Продік і Дамон — мудаки, Нікій був із ними пов’язаний, і тому він радше поганий вождь Афін, спартанці — чудові хлопці й приклад мужності в плоті, Лахес показав не словом, а ділом, що він бравий парубок, і взагалі мотив у тому, що бути правим і консервативним — це добре. Діалог «на трієчку».