Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Написано 2024 року
Версія українською мовою
Решту авторських статей можна прочитати тут
Найчастіше Демокріта й Епікура розглядають у парі, з тієї причини, що обидва ці філософи були атомістами і вважаються однаковою мірою матеріалістичними мислителями, своєрідними «емпіриками» та «позитивістами» свого часу. Історики намагаються ігнорувати те, що між цими філософами пролягла прірва в 100 років, і що в Демокріта були свої учні та послідовники, навіть повноцінна школа, причому доволі помітна свого часу. Сьогодні цю школу намагаються не помічати, щонайменше тому, що вона руйнує буденні уявлення про Демокріта-матеріаліста. Так уже сталося, що практично всі учні Демокріта стали класичними скептиками, і саме всередині цієї школи зріс той самий, знаменитий батько скептицизму — Піррон.
Але давайте про все по порядку. Почнімо з хронології. Як і більшість сократичних шкіл, послідовників Демокріта можна умовно поділити на кілька поколінь. Сам Демокріт (бл. 460-370) був майже ровесником Сократа і молодших софістів (прото-ніцшеанців школи Горгія), тож усіх його безпосередніх учнів, і навіть його самого, можна вважати першим поколінням, аналогічно до Арістіппа й Антисфена, а також усіх засновників так званих сократичних шкіл, або, як ми її ще називаємо, «Пелопоннеської школи». Серед учнів Демокріта до цього покоління належать Нес Хіоський (бл. 430-360) і Метродор Хіоський (бл. 420-350), а також математик Біон з Абдери (бл. 430-360). Через кількість філософів із Хіоса можна навіть вважати школу Демокріта наполовину «хіоською», і саме тому ми дали їй назву «Абдеро-хіоської школи». До другого покоління належать сучасники кініка Діогена, Арістотеля та Стільпона. Сюди можна віднести Діогена Смирнського (бл. 400-330) і Анаксараха з Абдери (бл. 380-320). На цьому етапі школа сягає піка свого розвитку й формулює всі основні положення скептичного атомізму. До третього покоління, сучасників таких філософів, як Кратет, Паребат або Діодор Крон, ми можемо віднести Гекатея з Абдери (бл. 360-270), Аполлодора з Кізика (бл. 360-270), Діотіма з Тира (бл. 360-270) і Навсіфана з Теоса (бл. 350-270 рр.), причому останній був тією самою людиною, у якої навчався Епікур. Окремо тут стоїть такий учень Анаксараха, як Піррон з Еліди (бл. 365-275), який відокремився від школи Демокріта й створив власний напрям, відомий як пірронізм.
«Абдеро-хіоська школа» припинила своє існування близько 250 р. до н. е., як і більшість напрямів усередині «Пелопоннеської школи». І якщо в останніх її представників ще були якісь учні, то ми про них більше нічого не знаємо. Основні ідеї Абдеро-хіоської школи згодом розвивалися вже серед епікурейців і пірроністів. Іноді серед послідовників школи згадується Бол Мендесійський, або Болос із Мендеса (бл. 250-200 рр.), але сучасна історіографія вважає його піфагорійцем. Наскільки це виправдано, побачимо далі. У цьому розділі ми розглянемо всіх названих вище філософів.
Перше покоління: заснування Абдеро-хіоської школи
Говорячи про перших учнів Демокріта, для початку варто було б згадати ще кількох софістів, головно Протагора і Діагора. Ще в античності більшість істориків були переконані, що Протагор проходив початкове навчання філософії в Демокріта. До цього їх схиляє те, що обидва походили з Абдери; до того ж між їхніми вченнями можна знайти й певні подібності. Але, як уже йшлося в попередніх розділах, ця версія малоймовірна. По-перше, Демокріт був молодший за Протагора (що, втім, не означає, що він не міг стати вчителем людини старшого віку, але трохи зменшує таку ймовірність). По-друге, Протагор уже був великою постаттю і законодавцем у той час, коли Демокріту було лише 20-25 років. По-третє, відмінностей між ними набагато більше, ніж подібностей, і тому сам Демокріт відкрито критикував Протагора. Трохи складніше справа з Діагором Мелоським (бл. 475-410 рр.), знаменитим античним атеїстом. Він теж мав бути старшим за Демокріта, але свідчення про його зв’язок із Демокрітом виглядають значно переконливішими. Близько 416 року Діагор міг потрапити в рабство, і, найімовірніше, його викупив Демокріт, після чого його невдовзі звинуватили в атеїзмі та вигнали з Афін. Наступний свій притулок Діагор знаходить у Коринфі, у товаристві софіста Ксеніада, відомого своїм радикальним скептицизмом. Також ми знаємо про зв’язок Ксеніада і Демокріта. Тому цілком очевидно, що Діагор, Ксеніад і Демокріт дуже тісно пов’язані між собою, але яким саме чином — ми не знаємо через брак джерел. На рівні загальних ідей очевидно, що їх пов’язує скептицизм. Діагор, зрозуміло, відомий релігійний скептик, а Ксеніад уславився фразою:
«Усе хибне, що всяке уявлення й думка брешуть, усе, що виникає, виникає з не-сущого і що все, що знищується, знищується в не-суще».
Після цієї фрази знаменитий скептик Секст Емпірик почав вибудовувати деякі зі своїх генеалогій ідей так, що Ксеніад поставав першим концептуально усвідомленим скептиком. З огляду на те, що ми дізнаємося про учнів Демокріта далі, усе це видається чимось більшим, ніж випадковий збіг; цілком імовірно, що Ксеніад приятелював із Демокрітом (не кажучи вже про те, що Ксеніад визнає певне не-суще, що може бути близьким до поглядів Демокріта на порожнечу). Але ще цікавіше те, що Ксеніад, як софіст, був послідовником італійської софістики, традиції Горгія, якого ще більшою мірою можна вважати батьком сучасного скептицизму. Саме Горгій був знаменитим автором фрази:
«Ніщо з сущого не існує. Немає жодного буття. Якщо щось і існує, то воно непізнаване для людини; якщо ж воно й пізнаване, то все ж принаймні воно непередаване й нез’ясовне для ближнього».
Зв’язок Демокріта з цією традицією тим цікавіший, що практично вся «Пелопоннеська школа» була розвитком італійської версії «Канону» та італійської софістики. Демокріт, який також виріс безпосередньо з італійської версії «Канону» (як внутрішня критика елеатів під впливом піфагорійської школи), тепер знаходить ще й зв’язок зі школою Горгія; і тому Сократ і Демокріт виявляються набагато ближчими, ніж можна було б думати. Цей феномен цікавий уже сам по собі. Але повертаючись до скептицизму, сам Демокріт уславився висловлюваннями про те, що все на світі — ілюзія, або громадська думка, тоді як реальними можна вважати лише атоми й порожнечу. Звідси він робив висновок, що наші сприйняття, по суті, радше хибні, ніж істинні, і що головним інструментом філософського пошуку є розум. Істина настільки глибоко захована, що навряд чи її можливо знайти. Скептичний мотив цієї думки цілком очевидний.
Отже, якийсь час Демокріт мав перебувати в такому товаристві в місті Коринф. А вже близько 410-400 рр., коли Спарта остаточно перемогла Афіни, і коли Сократа засудили до смерті, а його учні почали створювати відомі школи, тоді ж і сам Демокріт, мабуть, створив власну школу. Чи то в Коринфі це було, чи він повернувся до Абдер, чи, може, навіть переїхав на Хіос, точно сказати не можна. Але одним із перших учнів Демокріта, яких безсумнівно називають його учнями, був Несс Хіоський (бл. 430-360). Про його життя невідомо майже нічого, крім того, що він, імовірно, став главою школи після смерті Демокріта, тобто близько 370 р. до н. е., і того, що він займався питаннями поезії. Це підтверджується коментарями до тлумачень творів Гомера і Гесіода, які давали пізньоантичні платоніки Порфирій і Прокл (Porphyrius, Quaest. hom. I, 137, 14 (ed. Schrader);. + Proclus, In Hes. Opp. 84.). Наприклад, Порфирій пише: «Несс із Хіоса (у вірші Іліади IX 378: «я шаную його нарівні зі смертю») у слові χαρός навіть подовжує альфу («а»), анітрохи не дбаючи про розмір»; а Прокл пише, що: «Несс Хіоський каже, що Гермес має епітет «діактор» (провідник) через те, що він супроводжує душі померлих». Загалом це малозначущі дані, які нічого не говорять про філософію Несса.
Ще одним учнем Демокріта, що належав до першого покоління Абдеро-хіоської школи, був маловідомий математик і астроном — це Біон з Абдери (бл. 430-360). Усі відомості про нього зводяться до одного місця в Діогена Лаертського (IV. 58), який повідомляє, що Біон був учнем Демокріта і що саме він першим сказав, що на Землі є такі місця, де шість місяців триває ніч і шість місяців — день. Також є фрагмент зі Страбона, який стверджує, що якийсь Біон (не факт, що саме цей, але тематика й ім’я збігаються) займався співвіднесенням напрямків вітрів із кліматом і, як вважають, мандрував у віддалені регіони. Той факт, що він був математиком, так само як і сам Демокріт, додатково зближує атомістів із піфагорійцями. У цьому й полягає основна цінність відомостей про Біона.
Метродор з Хіоса: між елеатами та софістами
На відміну від Біона, учень і співвітчизник Несса, а також наступний очільник школи Демокріта, зберігся трохи краще, і його вже помічали відомі сучасники. Вважається, що Метродор Хіоський (бл. 425-350 рр.) був одним із тих, хто першим передбачив ідеї пірронізму та епікурейства. Оскільки він був майже ровесником Несса, то можна припустити, що він цілком міг слухати й самого Демокріта, а якщо вони були з одного міста, то, можливо, потрапили до Демокріта теж разом. Звісно, у повному вигляді твори Метродора не збереглися, але їхній зміст відомий із цитат пізніших авторів. Звідти ми знаємо, що Метродор був скептиком. Як ми вже бачили вище, це було логічним і природним розвитком ідей Демокріта. А якщо вірити Цицеронові, то він стверджував буквально таке:
(1) «Я заявляю, що ми не знаємо, чи знаємо ми щось, чи нічого не знаємо; і взагалі ми не знаємо, чи існує щось, чи не існує нічого» … або в іншій версії Епіфанія (2) «Ніхто нічого не знає, але те, що нам здається, ніби ми знаємо, насправді ми не знаємо, і відчуттям не слід довіряти. Бо все існує лише в думці» … або ще в одній версії Секста Емпірика … (3) «Я не знаю навіть того, що нічого не знаю».
Це висловлювання звучить цілком у дусі Ксеніада з Коринфа й чудово збігається з елейською концепцією Парменіда, а також його можна тлумачити як полеміку проти Сократа (який на той момент, імовірно, уже помер), де Метродор намагається стати як Сократ і навіть піти далі. У своїй теорії пізнання Метродор, хоч і виходить з елейської основи недовіри до відчуттів, на практиці дотримується позиції, максимально близької до сенсуалізму Протагора. Він вважав, що для кожної людини все є лише тим, чим воно їй здається (пор. Демокріт про істину й думку). Або: «Що б хто не помислив, усе це для нього і є таким». У деяких фрагментах, приймаючи як даність, що Протагор був учнем Демокріта (що сумнівно), Метродорові приписують співучнівство і кілька подібних висловлювань щодо тлумачення міфології (пор. сферу занять Несса). Виходить, що навіть відмовляючи відчуттям в істинності, він змушений брати їх на віру, так само як і у випадку з Демокрітом, який теж намагався маневрувати між крайнощами сенсуалізму та раціоналізму. Пізньоантичний коментатор Євсевій, який теж зближує Метродора і Протагора, протиставляє їх обох кіренаїкам (!), і робить із Метродора радше сенсуаліста. У «Приготуванні до Євангелія» він каже:
Наступне, що потрібно зробити, це приєднатися до них [послідовників Арістіппа] в дослідженні тих, які пішли протилежним шляхом і вчили, що слід у всьому вірити відчуттям тіла. До числа останніх належали Метродор Хіоський і абдеритянин Протагор.
Кіренаїки доводили сенсуалізм до соліпсизму, вони відмовлялися говорити про те, що є джерелом насолоди й болю, або, як сказав би Кант, — що є по суті «річчю в собі», яка спричиняє в них відчуття. Але виходить, що Метродор далеко не такий скептичний, як кіренаїки. І це навіть попри те, що методологічно він заявив про цілковите незнання. Дуже дивна суперечність.
Окрім спірного статусу довіри до відчуттів, із теоретичних висловлювань Метродора ми знаємо, що він вважав Всесвіт вічним, адже якби він виник, то мусив би постати з небуття. Але тут виходить, що він керується ідеями елеатів про те, що небуття не існує. До того ж для нього Всесвіт непричетний до руху, оскільки неможливо рухатися, не переміщуючись у просторі. Але ж переміщуватися можна лише в повне або порожнє, а Всесвіту нікуди переміщуватися, бо він єдиний і безмежний. Цей тезис про безмежність випливає з того, що Метродор вважав його вічним: у нього немає ні початку, звідки він почався, ні кінця — ані в просторовому, ані в часовому сенсі. Здавалося б, усе це — цілковитий антипод атомізму, навіть повернення до класичних аргументів елейської школи.
Тут може сам собою постати закономірний запит. Невже Метродор відходить убік від Демокріта, повертається до старої позиції елейської школи, з якої, власне, й виросла атомістика Левкіппа-Демокріта? Чи це сам Демокріт зберігав міцний зв’язок із попередниками й передав його своїм учням? У такому разі атомістів справді можна вважати послідовним розвитком елейської філософії, а не її суворим антиподом. Але, найімовірніше, правильними будуть обидва ці тези, так само як обидві вони будуть хибними й неповними. Мабуть, Демокріт зберігав зв’язок із попередниками, але водночас і активно з ними полемізував. Те саме, певно, стосується й Метродора, який став трохи менш категоричним противником Ксенофана-Парменида, але не можна сказати, що він цілком прийняв їхнє вчення. В усьому іншому Метродор визнавав учення про атоми Демокріта, а також учення про порожнечу і множинність світів. Аецій навіть наводить характерну цитату, що відбиває погляди філософа на множинність світів:
«(однаково) було б дивним народження на великій рівнині (лише) одного колоса і в безмежності — лише одного світу. Те, що світів безліч, ясно з того, що безмежні причини їхнього виникнення. Адже якщо (даний) світ має межу, а причини виникнення цього світу всі — безмежні, з необхідністю випливає, що світів безліч… оскільки там, де причини безмежні, безмежні й їхні продукти; причинами ж є або атоми, або елементи».
Як же тоді він міг поєднати Ціле й атомарні частини? Нам здається, що аргумент про небуття не означає заперечення порожнечі. Атоми й порожнеча — це дві основні частини буття, тобто Всесвіту. Сам він не виник із небуття, отже, був вічним, тобто вічними були атоми й порожнеча. Це неважко поєднати. До того ж цитата про заперечення небуття дійшла до нас зі слів не найкращого джерела — Плутарха. Тим часом Теофраст стверджував, що порожнеча для Метродора була тотожною небуттю. Якщо ця версія правильна, то, можливо, вся розмова про близькість до елеатів — натяжка. Хто має рацію більше — Теофраст чи Плутарх? Цього напевно сказати не можна, але фрагмент Плутарха дуже докладно описує систему доказів, тож ми залишимося на боці тієї гіпотези, яку виклали на початку.
Не набагато складніша ситуація і з рухом. Зрозуміло, чому нікуди рухатися Всесвіту, який один і безмежний. Але множинні світи, про які йдеться, — це світи всередині Всесвіту, а не множинність окремих всесвітів. «Світ» уявлявся грекам радше синонімом нашого слова «галактика», а галактик у Всесвіті може бути величезна кількість. Отже, основні аргументи елеатів цілком можна було зберегти й у межах атомізму. Питання лише в тому, чи так мислив сам Демокріт, чи це було нововведенням Метродора? Однозначно розв’язати це неможливо, але цілком імовірно, що такі інтерпретації могли походити й від Демокріта.
Такі самі проблеми, через дивні фрагменти з Плутарха, виникають і щодо метеорології Метродора. Може здатися, що Метродор відкрито заперечував Демокріта в питанні про сутність небесних світил. Якщо Демокріт вважав, що зорі є оптичними ілюзіями, які виникають унаслідок відбиття сонячних променів у хмарах, то, згідно з Плутархом, Метродор відмовився від цієї думки. Він заявив, що зорі формуються день у день із вологи в повітрі під дією сонячного тепла. Повітря, згущуючись, утворює хмари, а потім воду. Далі повітря, спрямовуючись до сонця, гасить його, а потім, знову розріджуючись, спалахує. Тобто він нібито взяв за основу елейське вчення Ксенофана про зорі й подав нам його докладнішу версію. Але, окрім Плутарха, теорію метеорології Метродора цитує Аецій, і ці цитати цілком узгоджуються з початковими ідеями Демокріта. Хто тут має рацію? Знову не зовсім ясно. Зате набір фрагментів з Аеція дуже схожий на ті ідеї, які Епікур викладає у своєму «листі до Піфокла». Тут ми знайдемо і пояснення веселки як розщеплення променів світла, і утворення хмар як випаровування води морів. Природу Сонця він вважає вогняною, а всі інші світила, так само як у Демокріта, просто запозичують світло сонця, ніби в системі дзеркальних відбиттів (і тому Сонце перебуває найдалі від Землі серед усіх світил). Щоправда, деякі схожості з Ксенофаном є і у фрагментах Аеція, наприклад там, де він каже, що: «Земля є основою і “дріжджами” води, сонце ж — повітря». Але це зовсім не та архаїка, яку змальовує Плутарх.
Виходить, що Метродор, хай і з застереженнями, але все ж сенсуаліст і атоміст, і тому окремо варто було б зазначити, що пізньоантичні історики філософії часто вважали, ніби Метродор був учителем Епікура. Вважається, що це неможливо, бодай уже з огляду на дати їхнього життя, але ж ніщо не заважає Епікуру бути шанувальником творів Метродора. А крім усіх уже описаних вище ідей, Метродор, як і його товариш Несс Хіоський, активно займався тлумаченням епосу Гомера, і вважається автором творів «Троянські справи» та «Іонійські справи», де обговорює сюжети з міфів.
У підсумку виходить, що так само, як і сократичні школи (т. зв. «Пелопоннеська школа»), послідовники Демокріта (т. зв. «Абдеро-хіоська школа») розвивали свої ідеї на фундаменті італійської філософії та італійської софістики! Це черговий і не менш складний синтез елейського та піфагорійського вчень, тільки з наголосом не на етиці й логіці, а на теорії пізнання та натурфілософії. Не дивно тому, що й висновки вони зробили такі самі, до яких дійшла більшість сократиків, а саме: пізнання неможливе, і, зробивши ці висновки, вирішили вибудувати на їхній основі особливу етику байдужості та евдемонізму. Але все ж, через тісніший зв’язок цієї школи з афінською софістикою Протагора, вони зберігають значну частку здорового глузду. Метродора цілком можна вважати послідовним учнем Демокріта.
Друге покоління: Анаксарх з Абдери
Отже, вже в першому поколінні школи демокрітівців Метродор послідовно розвинув скептичний світогляд, спираючись безпосередньо на атомістику Демокріта та вчення софістів. За свідченням давніх істориків, Метродор навчав Діогена Смирнського (бл. 400–330 рр.), імовірного наступника в керуванні школою, а також ровесника кініка Діогена. І як каже Епіфаній, за деякими його джерелами він міг походити з Кірени (!) і «вчив того самого, чого й Протагор». На жаль, про нього ми знаємо лише те, що він був послідовним і вірним учнем Метродора (до речі, Смирна розташована порівняно недалеко від Хіоса), і сам згодом став учителем для наступного очільника школи, Анаксарха з Абдери (бл. 380–320 рр.).
З-поміж усіх представників школи Демокріта Анаксарх був найвідомішим і найзначущішим. За нього школа, мабуть, повернулася з Хіоса до Абдер (якщо, звісно, вона взагалі переїжджала на Хіос), але це не змінило її основної суті як головного скептичного вчення свого часу. Відомо, що Анаксарха називали Евдемоніком, що інколи перекладають як «блаженний», а інколи як «щасливий». Це тлумачать так, ніби він розглядав щастя (грец. евдемонія) як етичну життєву мету, що загалом ріднить його не лише з елліністичною філософією наступних поколінь, а й з етичними поглядами Демокріта. На підставі анекдотів можна припустити, що для Анаксарха головну роль відігравав ідеал непохитного спокою (пор. атараксія Епікура). Одна з історій про стійкість мудреця пов’язана з найвидатнішим учнем Анаксарха, скептиком Пірроном з Еліди. Розповідали, що одного разу Анаксарх потрапив у болото, а Піррон просто пройшов повз, не подавши руки; за це люди його сварили, але Анаксарх вихваляв — за взірцеву байдужість і безпристрасність. І як на додаток до цього каже Діоген Лаертський:
«Він був далекий від пристрастей і поміркований у способі життя».
Отже, перед нами типовий філософ свого часу, який робить наголос на етичних питаннях і якого неважко поставити в один ряд із такими діячами, як Менедем і Стильпон. Будучи вчителем Піррона, Анаксарх являє собою безпосередню сполучну ланку між атомізмом і пірронізмом. Можна сказати, що без Анаксарха не було б самого пірронізму, а отже, пірронізм варто розглядати як ребрендинг школи Демокріта. Як ми побачимо далі, на прикладах із походу Александра Македонського проти персів, Анаксарх поділяє деякі риси етичних учень кініків і кіренаїків.
Анаксарх став товаришем і другом Александра Македонського ще до походу в Азію, і, мабуть, уже тоді він конкурував з Арістотелем при дворі. Але коли Александр вирішив узяти із собою цілу бригаду вчених і філософів, щоб ті описали все побачене ними в нових землях, то, користуючись відсутністю Арістотеля, Анаксарх виконував функцію головного філософа при дворі. У цьому поході Анаксарх отримав змогу познайомитися з індійськими мудрецями, що за зовнішніми ознаками нагадували кініків (див. як кінік Онесікріт спілкувався з індусами-джайнами). У похід Анаксарх узяв із собою і Піррона, і певну частину своїх етичних уявлень вони могли запозичити з Індії.
Але попри те, що Анаксарха визнавали другом царя, його стосунки з Александром були неоднозначними. Більшість джерел змальовують його як улесника, і серед таких недоброзичливців знову вирізняються Плутарх (відомий ворог усього ліберального, прогресивного й епікурейського), і Арріан (копія Плутарха, відомий стоїк і учень Епіктета). Обидва вони розповідають історію про те, як у 327 році, в суперечці з філософом і істориком Каллісфеном (учень і родич Арістотеля), коли той спробував напоумити надмірні амбіції царя, Анаксарх порадив усім поклонятися Александрові як богові. У повному вигляді ця історія доступна в книзі Арріана «Анабасис Александра»:
«Дехто розповідає, що до Александра покликали софіста Анаксарха, щоб він утішив його. Заставши його лежачим і в сльозах, він засміявся і сказав, що, вочевидь, Александр не знає, чому давні мудреці зробили Справедливість співтронницею Зевса: причина в тому, що все, що б не встановив Зевс, чиниться за справедливістю, і все, що походить від великого царя, має шануватися справедливим, по-перше, самим царем, а потім і рештою людей. Такими словами він тоді втішив Александра, але, видавши за думку мудреця положення, яке не вимагає від царя, щоб він діяв за справедливістю, ретельно зважуючи свої справи, і визнає справедливим будь-який царський учинок, він, стверджую я, завдав йому великого зла, ще більшого, ніж те нещастя, від якого він тоді страждав. Адже відомо, що Александр, уявляючи себе в глибині душі сином Аммона, а не Філіппа, зажадав, щоб йому кланялися до землі; захоплюючись звичаями персів і мідян, він змінив одяг і переробив чин палацового етикету. Тут не потрібні були ні улесники, що штовхали його на цей шлях, ні такі софісти, як Анаксарх або Агіс».
І в іншому місці в Арріана, коли Александр намагався довести свою божественність, Анаксарх сказав, що: «набагато правильніше шанувати богом Александра, а не Діоніса й Геракла, і не лише за безліч його великих діянь, а й тому, що Діоніс — фіванець і до македонців не має стосунку, а Геракл — аргів’янин, і з македонцями його пов’язує лише походження Александра, Геракліда за родом».
Очорнити Анаксарха намагалися не лише запеклі консерватори, стоїки й платоніки. З ними погоджується і Лукиан із Самосати, що симпатизував епікурейцям, який бачив в Анаксарсі типового паразита. Або Тимон, учень Піррона, який засуджував Анаксарха за схильність до розкоші. Щоправда, ми не бачимо в цьому нічого поганого. Така поведінка у виконанні людини, близької у своїй етиці до Демокріта й кініків, має радше нагадувати нам Арістіппа з Кірени при дворі тирана Діонісія. Цю подібність треба враховувати тим більше, що філософські погляди Анаксарха були радше сенсуалістичними, скептичними і доволі революційними та антиконсервативними для свого часу (про це далі). Саме тому у фрагменті вище ми бачимо, що стоїк Арріан називає Анаксарха «софістом», гадаючи цим його принизити. Тим паче, що не всі джерела змальовують Анаксарха в такому критичному ключі. Стосовно царя він міг бути цілком іронічним, і навіть у наведеному вище прикладі, перед сумним царем він мав сміливість голосно розсміятися (пор. сміючийся Демокріт і плачучий Геракліт). За словами Діогена Лаертського, Анаксарх сам розубедив Александра в його божественності, і коли цар уявив себе богом, то Анаксарх помітив, що в царя тече кров із якоїсь рани, показав на це пальцем і сказав:
«А це ж кров, а не
Волога, яка струменить у мешканців неба щасливих!».
Друга частина речення є буквальною цитатою з «Іліади». А іншого разу, коли він пив за здоров’я Александра, то показав йому на чашу й промовив цитату з «Ореста» Евріпіда: «І якийсь бог упаде від смертних рук!». А згідно з Клавдієм Еліаном, під час хвороби Александра Анаксарх висміював ліки, які давали цареві, словами «Надії нашого божества на дні чашки». Також Плутарх наводить анекдот про те, як під час грому Анаксарх звернувся до Александра з питанням, чому «син Зевса» ніколи не робив нічого подібного, на що дістав відповідь: «Навіщо мені вселяти жах у своїх друзів?». Але сам факт такого зухвалого запитання до царя виглядає далеко не таким раболіпним, як нам намагався подати той самий Плутарх.
Анаксарх вважається автором твору «Про царську владу», від якого збереглося два невеликі фрагменти. В одному з них він міркує про відносну цінність знання; мудрість визначається знанням «зручного моменту» для його використання (вважається, що байки про його витівки з Александром якраз ілюструють цю книжку: він може критикувати царя, але, вправно балансуючи похвалами й роблячи все доречно, не потрапляє під каток репресій). В іншому йдеться про те, що багатство здобути важко, але ще важче його зберегти.
Що ж до суто філософських тем у спадщині Анаксарха, то в дусі атомістичного вчення Демокріта він вважав, що існує не один, а нескінченна кількість світів. За словами Плутарха, він навіть якось сказав Александрові, що існує нескінченна кількість світів, і це привело того в смуток, оскільки він ще не завоював жодного. Джерелом будь-якого знання Анаксарх вважав чуттєве сприйняття, тобто, строго кажучи, він був сенсуалістом. Але, послідовно проводячи сенсуалізм, він заперечував існування критерію істинності, тобто заперечував людську здатність розрізняти істину й брехню. Спроба відрізнити істину від брехні за допомогою чуттів є марною і згубною для щастя (пор. пізні кіренаїки, Гегесій). Найцікавіший фрагмент з Анаксарха зберіг скептик Секст Емпірик, який ставить його на один рівень із кініком Монімом, бо вони:
«Порівнювали наявні речі з картиною на полотні (іноді перекладають як театральні декорації) і припускали, що вони нагадують враження, пережиті уві сні або в безумстві»(пор. «Матриця»).
Щоправда, Монім виходив радше з раціоналізму, але загалом вони обидва відкидали критерій істини й розвивали скептицизм. За словами сучасного французького епікурейця Мішеля Онфре: «…гедонізм Анаксарха (…) робив суверенне благо втіленим у безпристрасності, здатності не піддаватися впливові світу, його дріб’язковості й нікчемності. Імовірно, філософська радість полягає в тому, щоб жити, підносячись над буденними випадковостями, поруч із турботами більшості, у місці, відмінному від тривіальної сцени повсякденного життя людини з вулиці. Насолода буттям і існуванням як сонячною індивідуальністю, вільною, незалежною, автономною, недосяжною для насильства ззовні: тирана, тіла, бажання, суспільства, природи чи родини. Отже, насолода визначає самозадоволення як реалізовану, завойовану й сяйну суверенність».
Такою людиною був Анаксарх: напівкіник, напівкіренаїк, сенсуаліст і атоміст, який довів це вчення практично до соліпсизму (пор. пізні кіренаїки). Друг і вчитель царя Александра, попередник однаковою мірою як скептиків-пірроністів, так і епікурейців. Надзвичайно недооцінений філософ. Будучи надто помітною людиною за життя, Анаксарх помер насильницькою смертю. Одного разу на бенкеті, влаштованому Нікокреонтом, тираном або царем острова Кіпр, коли Александр запитав Анаксарха, чи сподобалися йому вистави, той надто відверто відповів, що єдиного, чого бракувало, це щоб подали голову «якогось сатрапа», грубо натякаючи на Нікокреонта. Той запам’ятав образу, і коли Анаксарх після смерті царя Александра під час плавання мусив висадитися на Кіпрі, він схопив його, кинув у ступу й наказав товкти залізними товкачами. Але Анаксарх, не зважаючи на цю кару, навіть не скрикнувши від болю, лише сказав йому знамениті слова: «Товчи, товчи Анаксархову шкуру — Анаксарха тобі не потовкти!» (іноді перекладають більш анти-матеріалістично: «Знищ тіло Анаксарха, самого Анаксарха ти не знищиш»). А коли Нікокреонт наказав вирізати йому язик, то він, кажуть, сам його відкусив і виплюнув тому в обличчя (пор. кару Зенона Елейського). Ця смерть Анаксарха стала дуже широко відомою завдяки згадкам Цицерона і Валерія Максима, і донині її часто наводили як приклад надзвичайної стійкості.
Третє покоління: Навсіфан і зв’язки з пірронізмом та епікуреїзмом
Як ми вже говорили на самому початку, до третього покоління, сучасників таких сократиків, як Кратет, Паребат або Діодор Крон, можна віднести Гекатея з Абдери (бл. 360-270), Аполлодора з Кізика (бл. 360-270), Діотима з Тіра (бл. 360-270) і Навсіфана (бл. 350-270 рр.), причому останній був саме тією людиною, у якої навчався Епікур. Окремо тут стоїть такий учень Анаксарха, як Піррон з Еліди (бл. 365-275), який відокремився від школи Демокріта і створив власний напрям, відомий як пірронізм, але про цей напрям ми вже говоритимемо в окремій статті. Найімовірніше, всі названі філософи проходили навчання в Анаксарха, але з них лише Піррон зберігся бодай на такому ж рівні. Усі інші відомі значно гірше.
Із усіх мислителів школи в третьому поколінні найвідомішим став Гекатей Абдерський (бл. 360-270 рр.) — граматик, філософ, а також історіограф Александра Македонського, який супроводжував його в походах і згодом перебував у почті Птолемея Лага. Вважається, що він був учнем Піррона, але з огляду на біографію та вік він міг бути другом Піррона, з яким вони разом навчалися в Анаксарха, а потім разом від нього й відкололися.
Близько 323 року до н. е. він переселився до Александрії, де продовжував свою діяльність при дворі Птолемея I Сотера. Твори Гекатея, історична праця «Про єгиптян» і філософська утопія «Про гіперборейців», збереглися в уривках у Діодора Сицилійського та Аполлонія Родоського. Єгиптян він, як і Платон раніше, ідеалізує і від них виводить лінії розвитку всієї світової культури та філософії. Збереглися відомості про його подорож до Фів, де Гекатей зібрав багато матеріалу для праці, присвяченої Єгипту, у якій історик спершу акцентує увагу на природних темах (географія, флора і фауна), а потім на особливостях народу (історія царів Єгипту, політичних інститутів, звичаїв народу), щоб дійти висновку, що єгипетські інститути — єдині, гідні наслідування, у цілком іншій перспективі порівняно з Геродотовою, яка бачила в єгипетському суспільстві протилежність грецькій культурі. Це перша грецька праця, у якій ідеться про євреїв, присутніх поза межами Палестини, особливо в Александрії. У книзі про гіперборейців Гекатей описав загадковий, міфічний і вигаданий народ на крайньому півночі Європи, у зв’язку з яким через століття було створено не менше екзотичних легенд, ніж із платонівською Атлантидою. Ця праця була написана як оповідь про подорож. І найімовірніше, місце розташування гіперборейської землі мало бути десь у Британії або північніше.
Згідно з візантійською енциклопедією X століття «Суда», Гекатей написав трактат про Гомера і Гесіода під назвою «Про поезію Гомера і Гесіода» (пор. перший учень Демокріта — Несс), а також його вважають автором дослідження «Про іудеїв». Усі праці збереглися фрагментарно завдяки згадкам про них в інших авторів. В Александрії Гекатей провів близько 15 років, після чого переїхав до Спарти як урядовець єгипетського царя, а подальша його біографія невідома.
Оскільки Гекатей був учнем Піррона й Анаксарха, можна припустити, що він поділяв їхні основні ідеї. У фрагментах із описом філософії Сходу можна запідозрити, з того, що він вважає в їхніх ученнях дивним, — що він сам думав. Але це дуже складно встановити. Про нього існує анекдот, який підтверджує головний принцип Анаксарха — уміти говорити вчасно. І, можливо, він вважав, що Сонце було розумним полум’ям, яке виникло з моря (як і Геракліт, але, можливо, тут плутають із Гекатеєм із Мілета). Напевно, ми можемо говорити лише про одну етичну позицію Гекатея. На відміну від свого вчителя Піррона, етика якого ґрунтувалася на атараксії, етика Гекатея ґрунтувалася на автаркії, на ідеалі «бути самодостатнім», вдаючись якомога менше до мирських речей. У такому разі Гекатея можна розглядати як скептика, наближеного до кініцизму і стоїцизму (пор. апатію Анаксарха). Хоча в інших фрагментах ідеться про м’якшу форму «внутрішнього задоволення».
Усе, що ми можемо сказати про Аполлодора з Кізика (бл. 360-270), — це те, що він десь описував екзотичні дива, створені людськими руками, повідомив про те, що Демокрит був сучасником піфагорійця Філолая, і що його етична концепція мала назву психагогія, де мета життя — душевна радість. Його товариш по школі, Діотим із Тіра (бл. 360-270), запропонував як мету життя — повноту благ (як матеріальних, так і душевних), що теж нагадує евдемонізм Демокрита. Згідно із Секстом Емпіриком (і в його переказі), Діотим наводив думку Демокрита про критерій пізнання і, напевно, був із нею згоден:
Існують три критерії: критерій для осягнення невідомого — явища, бо явне є вікном у неявне, як стверджує Анаксагор, якого за це хвалив Демокрит; критерій для дослідження — поняття («Бо, дитино, для всього існує лише один принцип: знати те, про що ведеться дослідження») і критерій для вибору та уникання — афекти (саме те, що нам споріднене, і треба обирати; а чого ми чужі, того слід уникати).
А фрагмент з Аеція говорить, що, на думку Діотима (і він тут іде за Метродором та Стратоном із Лампсака), усі нерухомі зорі беруть своє світло від сонця. Це, власне, всі доступні фрагменти, але й їх досить, щоб зрозуміти, що Діотим був послідовним учнем школи Демокрита, і навіть він, приймаючи атомістичну натурфілософію, робить наголос на етиці евдемонізму.
Продовжувачем скептичної лінії в теорії пізнання був один із останніх демокрітівців — Навсіфан із Теоса (бл. 350-270 рр.), відомий як учитель Епікура. За його вченням, із усього того, що здається існуючим, «жодна річ не існує більше, ніж не існує» (принцип ізостенії Демокрита). Навсіфан захоплювався риторикою і тримався тих самих поглядів на силу та значення риторики, що й Горгій. За це його активно критикують Епікур і Філодем, як ми побачимо далі. Ще в юнацькому віці Навсіфан став учнем Піррона, при цьому зв’язків з іншими демокрітівцями «Абдеро-хіоської школи» ми не бачимо. Якщо після учнівства у Піррона і Гекатей, і Навсіфан продовжували вважатися частиною школи, то такою ж невід’ємною її частиною був і Піррон.
Сам Навсіфан говорив, що потребує образу духу й образу думок Піррона, але промови йому потрібні власні. Звідси ясно, що головною сферою занять Навсіфана була не лише риторика, а й етика. Найбільш практичні заняття. У своїй етиці він, як і багато інших представників «Абдеро-хіоської школи», намагався дати власне розуміння евдемонізму Демокріта. Як ми вже бачили вище, Анаксарх проповідував якусь форму апатії, Піррон — атараксію, Гекатей — автаркію, Аполлодор із Кізика — психагогію, або радісний стан душі, Діотим — повноту благ, ну а Навсіфан, не відстаючи від колег і вчителів, — акатаплексію, або відсутність страху. Усе це були різновиди одного й того самого принципу, який застосовував не лише Демокріт, а й кініки, кіренаїки та інші послідовники Сократа. Але саме в «Абдеро-хіоській школі» всі ці етичні принципи сходять до Демокріта. Навіть античний християнський письменник Климент Олександрійський вважав, що всі ці принципи сходили до «Неодивування» Демокріта. Тож Демокріта і всю його школу цілком можна назвати етичними філософами, на кшталт усіх відгалужень «Пелопоннеської школи». Практична спрямованість філософії Навсіфана помітна і в його ставленні до політики. Навсіфан учив, що найвища мудрість — та, яка переходить у політичну активність і приносить користь суспільству, а та мудрість, що цурається політики, не гідна назви мудрості. Саме тому він активно займається риторичними питаннями, адже впливати на думку натовпу — найважливіша поетична навичка.
З огляду на те, що його учень Епікур не любив ані риторику, ані політичну діяльність, неважко зрозуміти, чому він гучно розірвав стосунки з Навсіфаном. Але сам Навсіфан розповідав, що Епікур, дивуючись способу життя Піррона, постійно розпитував про нього. Отже, Навсіфан — виразно етико-політичний філософ. Але він не був би послідовником Демокріта, якби не цікавився прикладним природознавством. За словами Секста Емпірика, відраза Епікура до математики пояснюється також неприязню до Навсіфана. Звідси випливає, що сам Навсіфан надавав математиці великого значення (пор. Біон з Абдери та піфагорейську лінію в міркуваннях самого Демокріта). Як послідовний демокрітовець, Навсіфан ще більшого значення надавав і фізиці. Фрагменти, що розкривають частину змісту головної книги Навсіфана — «Треніжника», вказують на те, що фізику він вважав центральною частиною філософії. Ймовірно, назва книги відсилає до тричастого поділу філософії (фізика, логіка, етика). Нам доступні великі уривки з цієї книги, зроблені епікурейським філософом Філодемом із Гадари, і нижче ми наведемо їх усі. З них можна запідозрити, хоч це й переказ із критичними вставками, що в значній частині своїх ідей Епікур не надто відрізнявся від Навсіфана. І що наука «Фізіологія», яку він обстоював, своєю кінцевою метою має не просто природу як об’єкт, а природу людини, причини її моралі. І, найімовірніше, Навсіфан погоджувався з тим, що головна підстава моралі — утилітаризм, пошук насолод і уникання страждань. Або ж це вже додаток від Філодема, і в такому разі Навсіфан вважав, що фізик стає чудовим ритором не через знання природи людської моралі, а буквально через знання природи речей, тобто того, що все складається з атомів. Загалом Навсіфан добре ілюструє, чому в епікуреїзмі, так само як і в пірронізмі, досі величезну роль відіграє сенсуалізм у теорії пізнання. Демокрітовці залишаються демокрітовцями навіть у третьому поколінні.
В принципі, на цьому огляд «Абдеро-хіоської школи» можна вважати завершеним. Пірронізм, як окреме її відгалуження, ми розглянемо вже в іншому розділі циклу. Із великих узагальнень можна сказати, що загалом усі представники школи цілком послідовно розвивають ідеї Демокріта, хоча й змішують їх із різними популярними думками софістів. Подекуди в них виявляється сильна течія Італійського канону та Італійської софістики (лінія Парменіда — Горгія), і вони тісно пов’язані з піфагорейськими ідеями. Але якщо порівнювати з послідовниками Сократа, то це дуже й дуже «ліве» крило в італійській традиції. Складається враження, що вони пов’язані зі школою Протагора сильніше, ніж зазвичай здається. Можливо, це означає, що Протагор справді був частиною спільного з Демокрітом дискурсу, і цю їхню зв’язок у майбутньому ще доведеться переглянути. Але як доповнення ми ще додамо всі фрагменти з Філодема, які стосуються «Треніжника» Навсіфана, і розглянемо пізнішого демокрітовця, щодо належності якого історики сильно сумніваються.
Епікуреєць Філодем про «Треножник» Навсіфана
Для початку — переказ одного з фрагментів Філодема, а вже потім власне його цитати. Цей переказ подається за книгою дослідника Bonnet і наведений у такому вигляді, бо оригінальні фрагменти виявилися надто вже погано збереженими. Тут, по суті, подано стислий переказ усіх фрагментів, які далі буде показано нібито в більш розгорнутому вигляді (насправді не зовсім, переказ вийшов навіть кращим):
У «Треножнику» Навсіфана основна думка: «Фізик вищий за оратора» — демокрітівська. Фізик має здатність переконувати, оскільки він знає природу людини, але (заперечує Філодем) не тому, що він знає, що людина складається з атомів: фізичне пізнання людської природи зовсім не має цінності для оратора; для останнього головне — знати людські прагнення, найвище благо як кінцеву мету людських прагнень. «Фізіологія», за яку висловлюється Навсіфан, є понтійською натурфілософією, послідовником якої є Навсіфан як демокрітовець.
За Навсіфаном, мудрець займатиметься ораторською діяльністю, якщо слухачі розумні й схильні слухати голос мудрості. Філодем заперечує, що здатність оратора переконувати слухачів не є необмеженою. Але з цим погоджується і сам Навсіфан, який ставить застереження: слухачі мають бути тямущими й виявляти добру волю, а в такому разі оратор спроможний вести аудиторію лише до такої мети, до якої вона схильна йти за ним у силу своїх прагнень і здібностей.
Епікур уважав заняття риторикою марною і навіть шкідливою справою. На думку Епікура, промовами, складеними за правилами ораторського мистецтва, не можна досягти справжнього успіху. На противагу Епікуру, Навсіфан дотримувався погляду, що мудрець займатиметься політичною діяльністю. Філодем, навпаки, є прихильником епікурейського положення: «живи непомітно».
Тут, щоправда, Навсіфан усе одно робить фізику інструментом, а метою — ораторське переконання. Та й ця фізика стосується радше природи людських вдач, тобто підпорядковується етичним інтересам. Але все ж це дуже специфічна риторика й етика, де фізика відіграє центральну роль. Перейдемо до фрагментів уже безпосередньо з Філодема:
Хтось скаже, що, згідно з вищесказаним, фізик має здатність до красномовства, навіть якщо він ніколи не виступає як оратор, тримаючись осторонь від суспільного життя. Так, ми кажемо, що він має також здатність будувати не лише тоді, коли не виявляє цієї здатності, тобто щодо самої діяльності як такої (тобто майстер своєї справи залишається майстром, навіть якщо сидить без роботи), а й щодо здатності за посередництва будівельного матеріалу та належних інструментів звести споруду, так само як застосування на практиці має місце в медицині та інших науках. Отже, яким чином ми могли б сказати, що мистецтво оратора не перебуває у розпорядженні фізика, якщо останній за тих обставин, за яких політик і добрий оратор, так би мовити, будують правильну промову до народу, так само спроможний як слід говорити про них, як і будь-хто інший.
Іншими словами, якщо простіше, Філодем визнає, що правильна промова доступна будь-якій бодай трохи освіченій людині, і вона складається природно. А фізик, як людина освіченіша за багатьох інших, і поготів упорається з такою задачею, якщо раптом це буде потрібно. Усе це — підготовка Філодема до того, щоб продовжити виклад ідей Навсіфана:
Від цього й Навсіфан не ухилився. А саме, він каже, що мудра людина надасть перевагу бути оратором, а не керувати державою. Але, визнавши цінним і значущим усе в народних думках і народній пам’яті та взявши це за основу політичного красномовства або звеличуваних у марнославній молві чеснот і моральних досконалостей, він для доведення цього (очевидно, того, що фізик буде оратором) склав чудовий силогізм. Водночас він займався і укладанням законів. І він прямо сказав, що фізик і мудрець здатні переконати своїх слухачів у чому завгодно. Мудрець, за його словами, не може лишитися в становищі особи, чию думку оспорюють, а сам своїми промовами поведе слухачів туди, куди захоче. Якщо хтось спілкуватиметься з таким мужем бодай один рік і довго розмовлятиме з ним, то цілком зможе йти за ним. А саме, він каже, що причина сили переконання походить не від науки красномовства, а від знання самої справи, про яку говориш, тож, відповідно до цього, фізик здатний переконати будь-яку публіку. Це стосується будь-кого, хто обдарований від природи й старанно працює.
Отже, позиція Навсіфана щодо риторики буквально тотожна позиції Епікура. Єдина різниця, яку можна припустити, полягає в тому, що Навсіфан вирішив займатися риторикою, а Епікур цілком її відкинув. Далі йде заперечення Філодема проти тієї необмеженої здатності переконувати, яку собі приписав Навсіфан:
Яким знанням природи людини володіє фізик, щоб на підставі цього знання він був здатний переконувати інших? Хіба не те він знає, з чого або з яких елементів складаються люди? Але хто завдяки цьому знанню був би більшою мірою здатний переконувати людей у тому, про що він викладає? Вроджена мета життя полягає в тому, щоб насолоджуватися і не страждати; кожна людина прямо прямує до цієї мети і, поза надією на це, жодна людина рішуче нічого не прагне й не уникає — як у своїх інстинктивних, так і розумних діях; і тварини чинять так само. Отже, хто виголошував би найсильнішу промову, той і переконував би, бо більшість виявляла б до цього більшу сприйнятливість, адже мистецтво переконувати є мистецтвом помічати, звідки приходить користь. Бо без переконання щодо мети життя вони, стаючи неприязними до тих, хто раніше їх навчав, тепер, коли їх намагаються переконати, мабуть, не стануть слухатися нікого. Лише один фізик, зваживши це, зможе переконувати завдяки тому, що він знає, чого хоче природа, і, виголошуючи промову, подає виклад, що відповідає його намірові. Як можуть оратори, даючи вигідні для народу поради, знати, чого народ бажає і чого не бажає? Оратор може переконати в усьому щодо того, в чому вони вже наперед самі по собі переконані, а саме коли матиме наперед згоду народу з тим, що він каже.
Далі в Навсіфана йдеться про стиль, точніше про характер стилю певного оратора; тут, імовірно, мається на увазі Демокріт. І Філодем не заперечує проти цього ідеалу, але каже, що цей стиль не пасує для судового й політичного красномовства.
Дивно, що в дослідника природи й промова, будучи складеною чудово, відповідно до блага співрозмовників, і шляхом уживання метафор найпрекраснішим чином перенесеною на незнайому справу, походить не з порожнього вимислу та громадської думки, а виходить із природи речей і того, що зазвичай буває (прим. — очевидно, мається на увазі щось у дусі біологізаторства та інших подібних речей. Логіка природничих наук, перенесена в інші сфери життя, ідеально підходить для з’ясування істини).
Обґрунтування, чому фізик має перевагу: Адже, щоб помічати в промовах послідовність і узгодженість та бачити, з яких посилок що випливає, треба виходити з пізнання цілого; в іншому разі слід визнати це неможливим. Бо все таке пізнається шляхом фізичного вивчення речей, недоступних нашим органам чуття, а також шляхом теорії, за допомогою якої можна обчислити те, що є; інакше — ніяк. Неможливо, щоб це робилося належним чином і на підставі частих практичних навичок деяких осіб, які, як мовиться, не знають суті речей.
Про відмінність між філософією та риторикою: Гадаю, що [на думку Навсіфана] мовлення мудреця і мовлення політичного оратора мають відрізнятися майже лише зовнішнім виглядом, наче ті, хто пізнав істину відповідно до природи, не відрізняються у своїх міркуваннях від політичних ораторів, а різняться лише зовнішньою формою промов, причому ці форми вони створили для себе зовсім не для мовлення. І тут же заперечення Філодема: Але яке значення мають силогізм та індукція, якщо вони означають певною мірою те саме, що ентимема (риторичний висновок) і парадейгма (приклад). Видно, що міркування правильне з того, що воно завжди відкриває нам і сприяє щодо майбутнього, а також із того, що найздібнішими в справах серед тих, хто стоїть на чолі демократії чи монархії, чи будь-якої іншої форми правління, завжди виявляються ті, хто користується таким способом міркування. Викладання у запитаннях і відповідях та лекційне викладання: Той, хто добре вміє у викладанні користуватися довгою, зв’язною промовою, той зуміє найкращим чином застосувати і так званий спосіб викладання через запитання, і так само, хто зуміє користуватися останнім, той зуміє застосувати й перший. Адже знати щодо зв’язного викладу, наскільки слухачів слід ознайомити з тим, що становить предмет даного міркування, — це те саме, що бути спроможним побачити, наскільки той, хто говорить, розлого не відстане і не випередить того, хто поведе того, хто відповідає на запитання, до суті ще невідомої йому речі. Диспозиція: Зваживши, він один лише зміг би показати матеріал, поділяючи його на стільки частин, на скільки учням належить говорити й відповідати не про очевидні речі, якими вони є, а про приховані й неясні. Не зможе підтримувати мовлення той, хто правильно досліджує закони природи, у тій розмові, якою він широко користується, розбиваючи окремі частини мовлення на кілька частин, доки не зробить певних підрозділів, згідно з тими, хто розробив науку про це.
Отже, Філодем намагається сказати, що не можна зовсім уже заперечувати риторику і що ритори не просто так вигадали свою науку. Вона зайва, але не тому, що взагалі не працює. Методи фізика і методи ритора різняться. Наука і наукові прийоми силогізму та індукції не збігаються з риторичними прийомами. Фізик не завжди і не в усьому здатен переконати натовп, особливо в політичних питаннях. І якщо йому щось і допоможе, то не знання фізики як науки про матерію, а знання людської природи. Але загалом ці фрагменти передають певні обриси вчення Навсіфана, і ми бачимо напрочуд послідовного прихильника вчення Демокріта.
Атомістична алхімія: Болос із Мендеса
Як уже говорилося вище, щодо належності наступного представника школи сучасна наука вагається, хоча в давнину його часто вважали демокрітівцем. Річ у тім, що Болос із Мендеса (бл. 270–210 до н. е.) був людиною містичного складу розуму і під впливом єгипетського містицизму намагався розвивати радше піфагорейську натурфілософію. Через це його просто зараховують до піфагорійців і на цьому ставлять крапку. Але це було б несправедливо, зважаючи на те, яку роль Піфагор відігравав для самого Демокріта. Крім того, деякі з творів Болоса про магічні властивості тварин, рослин і коштовного каміння, а також такі, що містили суто практичні поради, наприклад щодо землеробства, стали відомі як праці Демокріта. Досі не з’ясовано, чи була ця фальсифікація навмисною. Певною мірою завдяки цим творам від I ст. до н. е. власне Демокріт став відомий як дослідник природи, якому приписували різні відкриття та винаходи. Завдяки цьому Болос став відомий як Псевдо-Демокріт або Болос-Демокріт. Ще більшою мірою плутанині сприяла теорія образів форм, розроблена Болосом. Він вважав, що об’єкти випромінюють потоки й флюїди. Справжній Демокріт теж мав свою теорію про матерію і форми. Здавалося б, якщо він це робив, або якщо навіть сторонні спостерігачі вважали їхні вчення настільки подібними, що не змогли їх розрізнити, то слід підозрювати спорідненість їхніх учень. Але замість цього історики всіма силами намагаються довести, що між ними немає нічого спільного. Тепер подивімося, як виглядає те, що ми знаємо про вчення Болоса.
Болос народився в місті Мендес, єгипетському місті у східній частині дельти Нілу. Він жив за правління Птолемеїв I та II. Був очевидцем заснування Александрійської бібліотеки. Він стверджував, що отримав свої знання від легендарного мага й алхіміка Остана (а не від когось із демокрітівців), і навіть заснував власну школу з послідовниками та учнями. Він був переконаний, що в основі всього сущого й матеріального лежить гармонійна єдність. Сама ж матерія в усіх її формах — плинна й непостійна. Як наслідок цього, одна форма матерії може переходити в іншу. Насамперед неблагородні метали, наприклад свинець або залізо, можуть бути перетворені на благородні, наприклад на золото. У своїх працях Болос наводить докладні приклади методів трансмутації золота. Можна, наприклад, сплавити мідь із металевим цинком і отримати латунь — сплав золотавого кольору. Болос намагався знайти й систематизувати сили та елементи, подібні або антиподи (симпатії та антипатії), що лежали в основі живих і неживих природних форм (каміння, рослини, тварини, люди). Ці сили він хотів використати для поліпшення фізичного здоров’я людини та її моралі. Він також вивчав «Природні доброчесності» (Φυσικὰ δυναμερά), симпатії та антипатії.
Тому Болоса вважають одним із перших авторів хімічного трактату про природу перетворень у мінеральному царстві, по суті алхіміком. Імовірно, Болос був послідовником містичної єгипетської традиції, особливо заклинань. Вони часто трапляються в його творах із наголосом на звуках і контролі дихання. Він є автором філософських і містичних творів, багато з яких не збереглися до наших днів. Одне з найвідоміших його творів — книга «Природне і таємне», що дотепер збереглася лише у фрагментах. Книга складалася з чотирьох частин, присвячених золоту, сріблу, коштовним каменям і пурпуру. Збереглися також фрагменти таких праць:
- Χειρόκμητα / Cheirokmeta: «Хитрощі» (у медицині, магії, алхімії та хімії, металургії, ветеринарії, ботаніці, магії).
- Φυσικὰ και μυστικά / Phusika kai mustika: «Фізика і містичні [питання]», відновлена 1928 року дослідником Wellmann.
- Περι συμαπθειων και άντιπαθειων / Peri sumpatheion kai antipatheion: деякі симпатії та антипатії каменів, рослин і тварин.
- Περι Θαυμάσιων / Peri thaumasion: «Книга чудес».
- Γεωργικα / Georgika, трактат про сільське господарство.
Варто зазначити, що з Мендеса походив ще один чоловік, який жив уже значно пізніше. Це граматик, астролог, філософ і історик Трасілл, що жив при дворі імператора Тиберія на межі нової ери. Його також вважають піфагорійцем і платоніком; він писав праці з астрономії, математики, філософії Платона, але водночас написав твір «Легенда про Демокріта» і видав праці Платона та Демокріта, поділивши їх на «тетралогії». Самого Демокріта він уважав піфагорійцем і одним із великих попередників. Можливо, саме через двісті років тут лунав відгомін тієї школи, яку заснував Болос, і де Демокріт і далі користувався популярністю. Дуже показово, що тут Платон і Демокріт без жодних труднощів постають у парі, що лише підтверджує невипадковість їхніх спільних «італійських» коренів.