Поступово повертаюся у справи наші навколо-філософські. І зараз вирішив трохи розповісти про видного сучасного мислителя, ім’я якого найчастіше пов’язують із сучасним епікуреїзмом. Цей герой – француз Мішель Онфре (1959 року народження), книжка якого з назвою “Маніфест гедонізму” (2011) вчора потрапила мені до рук в українському перекладі.
Так от, якщо зовсім коротко, Онфре є автором понад 40 книжок (подекуди з брошурами їх налічують до 100), і доволі популярний у Франції просто зараз. Ідеологічно він перебуває у вкрай лівому спектрі політичної думки (можна сказати, що це анархо-комуніст) 📕. Але як дитя своєї епохи, він вкрай болісно сприймає досвід “тоталітарних режимів” і крах Радянської Держави як провал споконвічно лівих устремлінь. Тому Онфре, як і більшість сучасних лівих, виступає за ненасильницький перехід до чогось нового. Звідси й типове бажання використати “грамшіанську культурну гегемонію”, для просвіти мас. У політичному розрізі ця просвіта полягає у вимозі “малих справ”, тут і зараз (від спорудження нової лавочки на подвір’ї, до участі в мирних мітингах чи самоорганізації кооперативних виробництв спільнотою однодумців). Лише коли всі і кожен “уб’ють у собі державу”, тоді держава і справді відімре.
У сучасній Франції статус Онфре почав вважатися спірним, бо автор почав загравати з правим політичним порядком денним (заперечення людського фактору в кліматичних змінах, виступи проти розширення імміграції до Франції, жарти з расистським тощо контекстом). Зі свого боку можу сказати, що це навпаки робить його найбільш актуальним лівим, який вирішив піти не проти думки народних мас, а цілком підтримуючи середнього “пролетаря”. Цілком класичний лівацький підхід, і якби так робили всі соціалісти в європейській політиці, то в “правого повороту” не було б і шансу на успіх. Натомість ліві віддали свій основний електорат у руки правим, і постулюють ідеологію, близьку багатим середнім класам суспільства (які вже з інших, економічних причин, не голосують за лівих) 🤷♂️. Загалом, сучасній політиці бракує саме таких “лівих”. Але це вже зовсім інша тема.
Центральне гасло політичної думки Онфре звучить так – “закінчити розпочате 1968 року“.
Що ж до філософської складової, то тут основною темою є гедонізм. І як результат – центральною фігурою розгляду стає Епікур. Але тут Онфре виходить далеко за межі епікуреїзму, його ідея полягає в іншому – у критиці сучасності. Він доводить, що сучасна філософська традиція просякнута залишками християнства + спадщиною Платона. Уся позиція самого Онфре може тому бути охарактеризована не інакше як анти-платонізм та атеїзм. Це ядро, навколо якого обертається вся система поглядів філософа. Місцями ці позиції змушують його відмовитися також від пріоритету філософії Декарта, Канта, Гегеля (що ми не можемо не схвалити). Але з іншого боку, зробивши центральною темою критику Платона і релігії, він створює “широкий фронт” боротьби, де раптово по один бік барикад перебувають Епікур, кініки, стоїки, Ніцше і Фуко. Тобто відбувається вельми еклектичний синтез із традицій, які вкрай суперечать одна одній. Діоген Синопський радше б випив цикуту, аніж визнав себе частиною спільного фронту разом з епікурейцями.
Ліве ніцшеанство
Онфре використовує старі традиції цілком в утилітарному сенсі. Якщо це можна використовувати й інтерпретувати так, як цього хоче він сам – тоді чому б і ні? Зрештою, він навіть може прийняти такі екстравагантні інтерпретації, як ніцшеанську “надлюдину” під виглядом класової боротьби, де спробу піднесення робить одразу цілий клас пролетаріату. Я не проти того, що когось Ніцше може наштовхувати на подібні думки, але називати це “лівим ніцшеанством” – все ж таки неповага по відношенню до померлого вусаня. Такі інтерпретації не мають нічого спільного з Ніцше, а тому й не варто іменувати їх цим ім’ям. Хоча в принципі, слова нічого й не значать, тому такі речі загалом можна пробачити, називайся як хочеш.
Непростимою тут є тільки сама дурість у складанні такої еклектики. Онфре вибирає зі спадщини Ніцше тільки те, що співзвучно його власним ідеям; з Діогена він вибирає тільки те, що руйнує ідеї платонізму. Зі стоїків він з радістю бере на озброєння ідеї допустимості суїциду (намагаючись додати вагу позиції з приводу евтаназії), ігноруючи той факт, що це прямо суперечить позиціям Епікура. Загалом, він використовує старих філософів не як фундамент для переосмислення сучасності, хоча сам же постулює це завдання; але як інструмент для виправдання цілком модерних ідей.
У 2002 році Онфре засновує Народний університет Кана. У ньому він читає лекції з історії філософії, викладаючи її відповідно до своїх гедоністських і лібертаристських поглядів, які багато в чому розходяться з офіціозною університетською філософією. Результатом першого року викладання в Народному університеті стало створення твору “Контр-історія філософії“. Як противник мейнстриму, Онфре багато в чому випадковим чином збігається з позицією нашої групи.
Він демонструє величезну ерудицію в плані історіографії, і, читаючи його “Маніфест…”, цього неможливо не відзначити (враховуються всі другорядні відгалуження в традиції та її розвиток до Бентама і Мілля і навіть трохи далі). Крім гедонізму й атеїзму, він також постулює позицію матеріалізму і філософського сенсуалізму. Тобто він все-таки пов’язує всі 4 позиції в одну систему, і розуміє її загалом правильно. Але за межами глави з історіографією всі його міркування вкрай слабкі – насамперед за рахунок еклектики. А вже в другу – за рахунок набору тем, які його цікавлять.
Він розмірковує про сучасну сім’ю, сексуальні стосунки (на цілий розділ, висловлюючи набір банальностей для 21-го століття), міркує про трансгуманізм, як засіб для зменшення страждань у майбутньому (на цілий розділ, що взагалі ніяк не в’яжеться з основними тематиками книжки, і загалом стосується радше благих побажань на майбутнє). Він розмірковує про мистецтво, але просто вторить Беньяміну і створює міні-апологію дадаїзму та всіх модерністських течій початку ХХ століття, і з такою самою дурною мотивацією (це ж була “революція” без крові). Зрештою, він багато говорить про політику, але виявляється типовим представником сучасних лівих утопістів, які мріють побудувати суспільство з комун хіпі по всьому світу. Почасти експеримент із власним університетом і є його “політичним актом” на практиці, а почасти це можна було б навіть пов’язати з “Садом” Епікура. Але сам Онфре, незважаючи на велику кількість посилань на Епікура і його послідовників, усе ж схильний брати на озброєння вибрані “бунтарські” місця з Ніцше і визначає себе насамперед як “лівого ніцшеанця”. Говорячи про його “Гедоністичний маніфест”, загалом я б не дав цій роботі більше 4,5/10 балів, і то з великою натяжкою.