Епікур, син Неокла і Херестрати, афінянин з дема Гаргетта, з роду Філаїдів (як повідомляє Метродор у книзі “Про знатність”). Виріс він на Самосі, де було поселення афінян (про це пишуть багато хто, зокрема Гераклід у “Скороченні за Сотіоном”), і повернувся до Афін тільки у вісімнадцять років, коли в Академії викладав Ксенократ, а Аристотель був у Халкіді. Коли після смерті Александра Македонського Пердікка вигнав афінян із Самоса, Епікур переїхав до свого батька в Колофон, прожив там деякий час, зібрав учнів та знову з’явився в Афінах вже за архонтства Анаксікрата. Тут до певного часу він займався філософією разом з іншими, а потім виступив окремо, заснувавши школу, названу за його ім’ям.
Звернувся до філософії він, за власними його словами, чотирнадцяти років від роду. Епікуреєць Аполлодор (у I книзі “Життєпису Епікура”) стверджує, що він пішов у філософію через презирство до вчителів словесності, коли вони не змогли пояснити йому, що означає слово “хаос” у Гесіода. А Герміпп каже, ніби він і сам був учителем, поки йому не трапилися книжки Демокріта та не звернули його до філософії. Тому й Тимон говорить про нього:
Найостанніший із фізиків, найбезсоромніший самосець,
Словоучительський відприск, найнеосвіченіший серед смертних.
І в заняттях філософією до нього приєдналися навернені ним три його брати – Неокл, Хередем і Арістобул (так говорить епікуреєць Філодем у Х книзі “Твору про філософів”) та раб на ім’я Міс (так говорить Мироніан в “Історичних порівняннях”).
Наклепи від стоїків
Стоїк Діотім із недоброзичливості нападає на нього найжорстокішим чином, наводячи 50 листів розпусного змісту, нібито написаних Епікуром; те саме робить і упорядник, який видав листи, що їх приписують Хрисіппу, за Епікурові листи; та й послідовники стоїка Посидонія, і Ніколай, і Сотіон (в XII із 24 книг під заголовком “Діоклови спростування”), і Діонісій Галікарнасський. Вони кажуть, ніби він поряд з мамою ходив по халупах, читаючи заклинання, а з батьком навчав дітей абетці за мізерну плату; що один із братів його був звідником та жив із гетерою Леонтією; що вчення Демокріта про атоми й Арістіппа про насолоду він видав за свої; що він не справжній афінський громадянин (так пишуть і Геродот у книжці “Про юність Епікура”, і Тимократ); що він паплюжив перед Мітрою, домоправителем Лісимаха, і в листах величав його “владико Аполлоне”; що навіть Ідоменея, Геродота та Тимократа він славословив і лестив їм за те, що вони роз’яснювали приховане в його творах.
Далі, він писав у листах до Леонтії: “Владико Аполлоне! яким галасом сповнені ми були, мила Леонтіє, читаючи твоє писемце!”. І до Фемісти, дружини Леонтея: “Якщо ви до мене так і не виберетеся, право ж таки, я сам готовий кулею покотитися, куди б ви, Феміста і Леонтей, мене не покликали”. І до Піфокла, квітучого хлопчика: “Що ж, буду сидіти та чекати приходу твого, бажаного і богорівного!”. І ще до Фемісти – про те, які настанови були між ними (так пише Феодор у IV книзі “Проти Епікура”). І до інших гетер він писав листи, але найбільше – до Леонтії, в яку був закоханий і Метродор. А у творі “Про кінцеву мету” він пише так: “Не знаю, що й уявити добром, як не насолоду від куштування, від любові, від того, що чуєш, і від краси, яку бачиш”. І в листі до Піфокла: “Від усякого виховання, радість моя, рятуйся на всіх вітрилах!”.
Епіктет обзиває його розпусником і лає останніми словами. Тимократ, брат Метродора, який сам навчався в Епікура, але потім залишив його, говорить у книзі під заголовком “Розваги”, ніби Епікура двічі на день блювало від перекорму і ніби сам він ледве-ледве зумів ухилитися від нічної Епікурової філософії та від посвяти в усі його таїнства; ще він каже, що в міркуваннях Епікур був вельми неосвіченим, а в житті – ще того більше, що тілом він був кволий і довгі роки не міг навіть встати з нош; і що на обжерливість він витрачав по міні на день (як він і сам пише в листах, до Леонтія і до мітиленських філософів), що з ним і з Метродором плуталися й інші гетери – Маммарія, Гедея, Еротія, Нікідія – і що у своїх 37 книгах “Про природу” він багато повторюється і без кінця суперечить іншим філософам, особливо ж Навсіфану; ось його власні слова: “Ну їх! справді, у нього з вуст навіть у муках звучало софістичне чванство, як у багатьох таких холуїв”. А ось слова в листах самого Епікура про Навсіфана: “Він до такої дійшов несамовитості, що паплюжить мене і обзиває школяром-учителем!”. Цього Навсіфана він називав слимаком, невігласом, шахраєм і бабієм; учнів Платона – Діонісієвими лизоблюдами; самого Платона – златокованним мудрецем; Аристотеля – мотом, що пропив батьківське добро та пішов найматися й морочити людей; Протагора – дроворубом, Демокрітовим писарем та сільським грамотієм; Геракліта – каламутителем води; Демокріта – Пустокрітом; Антідора – Вертідором; кініків – бичем усієї Еллади; діалектиків – шкідниками; Піррона – нерозумним та невігласом.
Виправдання Епікура
Але всі, хто таке пишуть, – не інакше як збожеволіли. Чоловік цей має достатньо свідків своєї незрівнянної до всіх прихильності: і батьківщина, що вшанувала його мідними статуями, і така безліч друзів, що кількість їх не виміряти й цілими містами, і всі учні, прикуті до його вчення немов піснями Сирен (крім одного лише Метродора Стратонікейського, який перебіг до Карнеада ледве не через те, що обтяжувався безмірною добротою свого наставника), і лінія спадкоємності його продовжувачів, вічно підтримувана в безперервній зміні учнів, тим часом як ледь не всі інші школи вже згасли, і вдячність його до батьків, і добродійність до братів, і лагідність до рабів (яка видна як з його заповіту, так і з того, що вони займалися філософією разом із ним, а найвідоміший з них – згаданий Міс), і вся взагалі його людяність до кого б то не було. Благочестя його перед богами і любов його до батьківщини невимовні. Скромність його доходила до такої крайності, що він навіть не торкався державних справ. І хоча часи його життя для Еллади були дуже важкими, він прожив у ній усе життя, тільки два-три рази з’їздивши в Іонію відвідати друзів. Друзі самі з’їжджалися до нього звідусіль і жили при ньому в його саду (як пише і Аполлодор); сад цей було куплено за 80 мін. І життя це було скромним та невибагливим, як заявляє Діокл у III книзі “Огляду”; “кухля неміцного вина було їм цілком достатньо, зазвичай же вони пили воду”. При цьому Епікур не вважав, що добром потрібно володіти спільно, за Піфагоровим словом, що у друзів усе спільне, – адже це означало б недовіру, а хто не довіряє, той не друг. – Він і сам пише в листах, що йому досить води і простого хліба; “прийшли мені горщик сиру, – пише він, – щоб можна було порозгулювати, коли захочеться”. Ось якою була людина, яка вчила, що граничною метою є насолода! І Афіней у своєму вірші оспівує його так:
Люди, ви працюєте марно у своїй ненаситній користі,
Знову і знову заводячи сварки, і лайку, й війну.
Вузьку межу покладено всьому, що дарує природа.
Але нескінченні шляхи пустих суджень людських.
Чув мудрець Епікур, син Неокла, від Муз ці промови,
Чи їх треножник святий бога-піфійця відкрив.
Те ж саме буде нам далі ще видніше з його вчень і висловлювань.
Про вчителів Епікура та його школу
Із стародавніх філософів найближче йому був Анаксагор, хоча і з ним він де в чому не погоджувався (каже Діокл), а також Архелай, учитель Сократа; ближніх своїх, за словами Діокла, він змушував для вправи заучувати на пам’ять його твори.
Аполлодор у “Хронології” каже, що Епікур був слухачем Навсіфана і Праксіфана, але сам Епікур (у листі до Еврілоха) від цього зрікається і називає себе самоучкою. Так само він заперечує (як і Гермарх), що існував філософ Левкіпп, якого інші (і навіть епікуреєць Аполлодор) вважають учителем Демокріта. А Деметрій Магнесійський каже, ніби слухав він навіть Ксенократа.
Усі предмети він називав своїми іменами, що граматик Аристофан вважає негожою особливістю його стилю. Ясність у нього була така, що і в творі своєму “Про риторику” він не вважає за потрібне вимагати нічого, окрім ясності. А в листах своїх він звертається не “бажаю радіти”, а “бажаю благополуччя” або “бажаю добра”.
Арістон у “Життєписі Епікура” запевняє, ніби свій “Канон” він списав із “Триніжника” Навсіфана, тим паче що він навіть був слухачем цього Навсіфана, так само як і платоніка Памфіла на Самосі. А філософією почав він займатися в 12 років і школу завів у 32 роки.
Народився він (за словами Аполлодора в “Хронології”) у третій рік 109-ї олімпіади, при архонті Сосігені, у сьомий день місяця гамеліона, через сім років після смерті Платона. У 32 роки він заснував свою школу спочатку в Мітіленах і Лампсаку, а через п’ять років переїхав з нею до Афін. Помер він на другому році 127-ї олімпіади, при архонті Піфараті, у віці сімдесяти двох років; школу від нього прийняв мітиленянин Гермарх, син Агеморта. Смерть його трапилася від каменю в нирках, а хворів він перед тим чотирнадцять днів (говорить у своїх листах цей самий Гермарх). Герміпп розповідає, що він ліг у мідну ванну з гарячою водою, попросив нерозбавленого вина, випив, побажав друзям не забувати його вчень і так помер. Наші про нього вірші такі:
Щасливі будьте, друзі, і пам’ятайте наші вчення! –
Так, помираючи, сказав милим друзям Епікур,
У гарячу ліг він купальню і чистим вином сп’янився,
І через це увійшов у вічно холодний аїд.
Ось яким було життя і ось якою була смерть цієї людини.
Наступний розділ: Заповіт Епікура.
Десята книга Діогена Лаертського – всі розділи.