Слідом за «Єленою» і «Електрою» на афінській сцені було поставлено п’єсу «Фінікіянки«, що ґрунтується на циклі фіванських міфів, раніше використаних Есхілом («Сімеро проти Фів») і Софоклом («Цар Едіп», «Едіп у Колоні», «Антигона»). Фабула міфу полягає в тому, що Едіп дізнається, як через незнання вбив власного батька й одружився з власною матір’ю, після чого виколює собі очі й іде у вигнання. Його сини Етеокл і Полінік домовляються правити Фівами почергово, але дуже скоро Етеокл відмовляється поступитися владою. Опинившись у вигнанні й здобувши підтримку ззовні, Полінік приводить до Фів військо своїх пелопоннеських союзників. Дія «Фінікіянок» відбувається під час облоги, а заголовні персонажі п’єси, які присутні в усіх діалогах, як зовнішній «метакоментар» — це хор фінікійських жінок, що їхали до Дельф, але були затримані у Фівах раптово нагрянутою війною. Еврипід використовує у своїй трагедії нетрадиційну версію міфу. Тут мати (і дружина) Едіпа Іокаста чинить самогубство не після того, як відкрилася правда про її другий шлюб, а значно пізніше, над тілами своїх синів, які вбили один одного. Едіп після самоосліплення не вирушає у вигнання відразу, а опиняється в тюремному ув’язненні. Трагедія дає нове тлумачення образів Полініка й Етеокла. Перший постає не зрадником, а борцем за праву справу, другий — не героєм і захисником батьківщини, а честолюбцем, готовим на все, щоб утримати престол.
Уперше п’єсу було поставлено на сцені приблизно між 411 і 409 роками до н. е., тобто вже після того, як сталася спроба олігархічного перевороту, а всі прогресивні софісти (Протагор, Продік, Діагор і Анаксагор) були вигнані з Афін за звинуваченням в атеїзмі. Разом із нею були поставлені п’єси «Еномай» і «Хрисіпп», текст яких згодом було повністю втрачено. Про що були втрачені п’єси Еврипіда з цього циклу? «Еномай», вочевидь, був п’єсою на тему міфів про Пелопа, де заголовний герой п’єси — цар Піси в Еліді на ім’я Еномай. Він викликав женихів своєї дочки Гіпподамії на змагання в перегонах на колісницях, наздоганяв їх і вбивав. Так тривало до появи Пелопа, який підмовив царського колісничого Міртіла замінити металеву втулку в колісниці Еномая на воскову. Цар розбився на смерть, а Пелоп одружився з Гіпподамією. У п’єсі «Хрисіпп» заголовний герой — уже син царя Мікен Пелопа, якого спокусив фіванський цар Лай і після цього він покінчив із собою. Існує припущення, що в «Міфах» Псевдо-Гігіна фабула № 85 є частковим переказом «Хрисіппа» Еврипіда в поєднанні з трагедією Софокла «Гіпподамія», у якій використовувався інший варіант міфу. Автор пише, що Хрисіппа спокусив Лай, але потім різко переходить до розповіді про те, що Хрисіппа вбили його єдинокровні брати Атрей і Фієст на підбурювання їхньої матері Гіпподамії. Загалом, якщо дотримуватися цієї логіки, «Фінікіянки» мають бути останньою, третьою п’єсою в циклі, причому з чималим хронологічним віддаленням. Навряд чи сюжети всіх трьох п’єс були сильно пов’язані між собою.
Імовірно, «Фінікіянок» пародіював Арістофан в однойменній комедії. Це одна з найдовших грецьких трагедій. Вона вирізняється ускладненою дією, введенням епізодів, не пов’язаних безпосередньо з драматичним конфліктом, розмаїттям музичних і сценічних ефектів. Давні критики дорікали п’єсі Еврипіда саме за надмір епізодів, не пов’язаних з основним сюжетом. Проте трагедія була широко відома. Цицерон пише, що Гай Юлій Цезар любив повторювати два рядки з «Фінікіянок», виправдовуючи ними своє прагнення до влади: «Коли закон переступити — то заради царства; а в усьому іншому його ти маєш шанувати». Французький драматург Жан Расін назвав «Фінікіянок» головним джерелом матеріалу для своєї першої трагедії, «Фіваїда, або Брати-вороги» (1664). Фрідріх Шиллер використав сюжет Еврипіда у своїй п’єсі «Мессінська наречена» (1803).
І знову пропаганда патріотизму
П’єса починається у Фівах, просто посеред облоги міста. Іокаста, мати й водночас дружина Едіпа, розповідає нам, заднім числом, усю фіванську історію, пояснюючи, як Фіви дійшли до цієї війни. Вона постає ніби «голосом автора» і виконує лише технічну функцію прологу до п’єси, задає нам загальний контекст. Сама ж п’єса починається з того, як Антігона видирається на мури міста, щоб подивитися на військо «Семох». Її супроводжує старий раб («дядько»), який добре знає знамена армій та їхніх проводирів, а тому може розповісти Антігоні все, що тій буде цікаво. Війська Аргоса саме вчасно почали шикуватися в бойові порядки. Від побаченого блиску мідного озброєння та кількості колісниць у війську супротивника і сам раб, і Антігона, приходять у захват. Старий по черзі називає імена й змальовує зовнішність семи вождів, після чого просить Антігону йти додому, та ще й якнайшвидше сісти за ткацький верстат. Він дуже переймається, щоб ніхто не побачив, як Антігона й раб займалися такою «непристойною» для дівчини дурницею, як інтерес до війни. До того ж, як це можна зрозуміти з подальшого перебігу п’єси, шляхетна дівчина не може до шлюбу виходити з дому й показуватися людям на очі, особливо чоловікам. Тут впадає в око як сам факт, що Еврипід вважає за потрібне підкреслити цю частину грецьких звичаїв і зовсім не піддає цю традицію критиці. Але помітний і специфічний страх перед «порочною» жіночою природою:
Не потрапляй подругам на язик.
Бо жінки завжди раді щось додати;
І їхні вуста сповнені злоріччя,
Коли вони одна одну судять.
На сцену виходить хор «фінікіянок». Їхня пісня оповідає про те, як вони опинилися у Фівах і не змогли звідси вирушити додому. Цікаво, що Евріпід навмисне вибудовує міфологічний зв’язок міста Фіви з фінікійцями, підкреслює цей зв’язок. Можливо, для цього були підстави, і справді фінікійці навіть через століття продовжували відвідувати Фіви з паломництвом, як свою колишню «колонію», — цього ми вже точно не дізнаємося. Але поки вони співали свою пісню, ватажок обложників Полінік зумів нишком проникнути до міста. На прохання Іокасти його впустила сторожа, та й більшість персонажів п’єси, навіть якщо вони фіванці, у глибині душі перебувають на боці Полініка. Він натрапляє на той самий хор фінікіянок, серед якого була й його мати Іокаста, що зустрічає сина довгим монологом, суть якого зводиться до того, що мати не може не любити дитину, витерпівши всі муки пологів. Знову ми чуємо від Евріпіда дивний консервативний посил про «жіночу природу». Та й сам Полінік насамперед заявляє, що він божевільний, бо сам увійшов до міста, де на нього чекають зі зброєю в руках. Але це божевілля нібито виправдане тим, що потяг до батьківщини є для людини нездоланним. Ця думка навіть особливо обрамлюється уточнювальними запитаннями, щоб підкреслити важливість теми патріотизму. Ця тема вже не раз звучала раніше, і особливо сильно в п’єсі «Геракліди», тож не варто дивуватися. Але цей факт просто необхідно відзначити. Як і в попередній п’єсі («Електра»), нам нагадують, що навіть друзі відвертаються від людей, які втратили своє достаток, усіх цікавлять лише гроші! Мораль упала. У вигнанні Полінік дуже страждав, опинившись поза рідним домом, і ніхто не хотів йому допомогти; а найгірше — він більше не був «вільним» і обертався в товаристві рабів. Складається таке враження, що будь-який не-громадянин Фів уже за означенням раб, а Іокаста навіть підсилює ці нотки шовінізму, заявивши, що це була справжня тортура для її сина — «жити серед дурнів». Раптом виявляється, що люди стали «дурнями» лише тому, що вони не «вільні». Виходить, що будь-який раб, тобто будь-який варвар, — апріорі дурний. Іокаста спробувала втішити Полініка, нагадавши йому про шляхетність походження: він же відрізняється «від черні» своєю аристократичною кров’ю. Але Полініка не цікавить кров, його цікавить реальна влада, яка аж ніяк не залежить від крові. Тут він постає як розважливий прагматик і навіть критик аристократичних традицій. Виявляється, що у вигнанні йому дивом вдалося одружитися з царівною Аргоса і домогтися того, щоб місцевий цар допоміг йому відновити свою владу у Фівах. Тож ось він тут, із військом аргів’ян. Але здобута таким нечистим способом влада йому не потрібна, і воювати з рідним домом він не хоче; по суті, це цар Аргоса примусив Полініка до війни. Принаймні так каже сам Полінік:
Я істинною, хоч і затертою, думкою завершу
Свої слова: на світі тільки гроші
Да́ють нам владу, вся сила тільки в грошах;
І якщо я привів сюди війська,
То тому, що бідний я, а знатний
І злиденний муж серед людей — ніщо.
Виходить, що Полінік — божий одуванчик. Добровільно віддав владу братові за угодою правити в режимі «рік через рік», був обманутий і змушений блукати, страждаючи в злиднях. І від крайньої безвиході він потрапив під вплив царя Аргоса, який вирішив використати в своїх цілях походження Полініка для розширення своєї влади на Фіви. Полініком керують бідність і відчай, і він щиро сподівається, що війну можна буде завершити малою кров’ю, домовившись і помирившись із братом. Саме для цієї мети Іокаста організовує зустріч з Етеоклом, і по суті вона підтримує в цьому конфлікті «патріотичного» Полініка.
Оборона демократії середнього класу проти аристократичного честолюбства
У сцені переговорів ми бачимо вкрай розгніваного Етеокла, якого вже сам факт того, що йому доводиться вести ці переговори зі своїм ворогом, глибоко засмучує. Першим починає Полінік, і він виголошує довгу промову, у якій змальовує себе скривдженим і зневаженим. Раптом виявляється, що він усе-таки хоче відновити справедливість і навіть повернутися до початкової угоди правити Фівами «рік через рік». Але з його слів виходить, що він усе ж таки розпочав облогу з власної ініціативи. І стає важко зрозуміти, що саме не влаштовувало Полініка в пропозиції царя Аргоса. Очевидно, не влаштовувало його лише те, що тепер йому доводиться бути в боргу, і що він не зміг покарати Етеокла власними силами. Якою б непослідовною не була «жертовність» Полініка (а він усе ж позитивний персонаж і жертва), у відповіді Етеокла, як і в наступних за нею сценах, ми нарешті бачимо філософські мотиви п’єси. Відповідаючи на слова про те, що «істина одна для всіх», Етеокл використовує аргументи в дусі софістики:
Коли б усім здавалося на землі
Одне й те саме мудрим і прекрасним,
Розбрат не обтяжував би світу.
На жаль! Для роду смертних нічого
Немає рівного на світі, тільки ім’я
Уподібнює речі, а не сутність.
Етеокл у повній свідомості вважає, що чинить погано, але не збирається поступатися. По-перше, його не тішить перспектива здатися під загрозою війська чужинців. По-друге, його взагалі не тішить перспектива перетворитися з царя на слугу, хай навіть на рік. Він просто фанатіє від почуття влади й прямо про це заявляє. «Коли Неправда нам вручає Владу, вони прекрасні обидві. Доблесть у всьому іншому готовий я берегти». Таку відверту похвалу владі відкидає Іокаста, яка, вислухавши обидві сторони, намагається виступити посередницею; вона вбачає в усьому сказаному «хворобу», що має назву «жадоба честі» (тобто «стоїчна» мораль аристократії), і протиставляє їй ліки — «рівність«. Називаючи жадобу честі й рівність двома протилежними богинями, Іокаста каже про рівність:
Серед людей вона так мирно править,
Друзів вона і ратників єднає
І місто з містом вільним поєднує.
У ній усе: і справедливість, і закон.
Де її нема — там злидні й розкіш,
Там ненависть і сльози, приниження
І зухвалість там. І міру нам, і вагу
Вона дає, і числа утворює
Це не просто похвала рівності, а навіть прямий розвиток економічної теми, порушеної в п’єсі «Просительниці«, де Евріпід виступав за державу «середнього класу», і ці міркування безпосередньо прилягають до міркувань софіста Антифонта та тексту «Анонім Ямвліха». По суті, Етеокл поводиться й міркує як філософи-софісти молодшого покоління, такі як Критій (у сучасній історіографії їх часто порівнюють із ніцшеанцями). Можливо, Евріпід намагається таким чином їх критикувати. І якщо слушно, що в негативному образі Етеокла заховані софісти молодшого покоління, то цілком можливо, що словами Іокасти нам пропонують повернутися до філософії «старших софістів», Протагора та інших. Найімовірніше, це була реакція Евріпіда на різкий крен філософії Афін «праворуч». Не дивно, що невдовзі після цього Евріпіду доведеться мігрувати з Афін, і помре він за кордоном, у Македонії. Він іще довго протримався, адже до нього були вигнані такі прогресисти, як Протагор, Анаксагор, Продік і Діагор. Як би там не було, але тему афінського патріотизму Евріпід уже не вперше пов’язує зі «старшими софістами» та тематикою економічної рівності, витлумачуваної як рівність середньокласових, заможних городян. Не зупиняючись на темі рівності, Іокаста, яка, очевидно, висловлює тут філософські позиції самого Евріпіда, продовжує свою промову й переходить до тематики багатства:
О марнота! Тебе манить, дитино,
Джерело благ, і ти не хочеш бачить
На дні його болісних турбот…
І що воно, багатство? Тінь, назва…
Та хіба мудрий хоче бути багатим?
Ми навіть не володарі своїх грошей,
Вони належать богам, богам:
Захочуть — дадуть, захочуть — знов віднімуть…
І завершує Іокаста всю свою промову простим повчанням на ту саму тему патріотизму й сімейних цінностей. За будь-якого перебігу битви сини прославляться як вороги Фів, так чи інакше зазнавши лиха. Етеокл стоїть перед роздоріжжям між убивством родича заради ілюзорної влади й перетворенням на падучу людину, або ж славою винуватця руйнування Фів після невдало організованої оборони. З іншого боку, Полінік стоїть перед роздоріжжям: стати тріумфатором і прославитися як фіванець, що знищив батьківщину, або постраждати від царя Аргоса, якщо повернеться з вісткою про те, що тисячі аргів’ян загинули просто ні за що. Але всі ці намагання Іокасти не привели ні до чого, і брати лише ще дужче озлобилися. Тепер вони готові битися до переможного кінця. Етеокл, хоч у порівнянні з ним явно більш неправий, головною лінією своєї аргументації вважає патріотизм. Де-факто він захищає Фіви від загарбників з іншої країни, а Полінік — зрадник, який привів ворогів просто до дому. Саме цю лінію проведено як основну в п’єсах Есхіла і Софокла. Але Евріпід показує, що все не так однозначно. З формального погляду Етеокл має рацію, але якщо придивитися, він сам запустив усю цю трагедію завдяки узурпації.
У наступних сценах Етеокл обговорює зі своїм дядьком Креонтом план оборони міста. Домовляються виставити проти сімох вождів своїх сімох полководців. Етеокл хоче виступити проти тієї армії, якою керує Полінік, і, передчуваючи ризик загибелі, заповідає царство Креонтові, дає останні розпорядження, серед яких — шанувати віщуна Тіресія (чого Креонт не зробить і за що поплатиться), і в жодному разі не ховати Полініка у Фівах, під загрозою смертної кари (що порушить Антігона). Тобто прямо задає фабули для основних сюжетних ходів наступних п’єс. Причому вже тут з’являється Тіресій і ставить Креонта в скрутне становище. Він отримує пророцтво, згідно з яким Етеокл і Полінік неодмінно помруть, але врятувати Фіви ще можна, лише здійснивши людське жертвоприношення. І жертвою має стати син Креонта. Тут перед майбутнім царем Фів постає складний вибір: або врятувати вітчизну, або врятувати дитину. Не дивно, що після таких віщувань Креонт зненавидить Тіресія. Уже тут він відмовляється від пророцтва, дає синові грошей і каже тікати подалі від Фів, але син, удавано погодившись, вирішує таємно принести самого себе в жертву, щоб урятувати місто.
Син Креонта, якого звали Менекей, заколює себе й тим самим рятує Фіви. У розпал облоги, коли фіванці вже почали брати гору, Етеокл і Полінік, які ще були живі, вирішили покласти край своїй суперечці шляхом чесного двобою. Довідавшись про це, Іокаста бере із собою свою дочку Антігону (ту саму, що на початку п’єси мала сидіти вдома й не показуватися людям на очі, інакше її, чомусь, неодмінно вважатимуть порочною; виходити з дому можна лише після шлюбу) і поспішає до місця бою, щоб вимолити в них перемир’я. Але було вже запізно: бій відбувся й закінчився нічиєю, обидва брати мертві. Сцена самого бою в чомусь нагадує поєдинок Ахіллеса й Гектора з фільму «Троя» або бій Фейда-Рауты й Пола Атрейдеса з фільму «Дюна», з тією різницею, що переможений усе ж зміг завдати останнього удару. Поки брати випускали дух, прибігла Іокаста, і вони встигли вислухати порцію моралізаторства перед смертю. Але поки вони з’ясовували, хто правий, хто винний і кому взагалі присудити перемогу в двобої, фіванці скористалися метушнею й завдали удару по війську аргів’ян. Завдяки раптовості атака вдалася, і Фіви відбили облогу. Де-факто можна сказати, що «переміг» Етеокл, а тому царем стає Креонт, і йому за заповітом було наказано, щоб Полініка в жодному разі не було поховано у Фівах. Водночас останні слова Полініка, які він сказав матері й Антігоні, були саме проханням поховати його на батьківщині. Назріває конфлікт, який ми бачимо в п’єсі Софокла «Антігона«. Щойно Полінік остаточно випустив дух, Іокаста знайшла чийсь меч і вонзила його собі в груди, не зумівши пережити цієї трагедії. Усі три тіла приносять до міста, де Антігона звертається до Едіпа з цією сумною новиною.
Креонт, який тепер стає царем Фів, видає указ, за яким Едіп має покинути місто, аби його прокляття не принесло ще більше лиха. Полініка він вимагає викинути за межі міста як зрадника. Тут у дуже стислому вигляді розігрується суперечка Антігони й Креонта, тобто конфлікт «божих» і «земних» законів. Креонт забороняє Антігоні порушувати закон і хоче видати її за свого сина, щоб зміцнити права на престол. Антігона обіцяє вбити майбутнього чоловіка й стати йому «данаїдою», якщо Полініка не буде поховано. На це новий цар Фів вирішує, що краще розірвати заручини, ніж ховати Полініка, а Антігона вирішує вирушити у вигнання разом з Едіпом. Вони вирушають до Афін, у місто Колон, де Едіпові судилося померти (див. «Едіп у Колоні«). Разом вони залишають місто Фіви, на чому вся п’єса й закінчується. За логікою речей, виходить, що Антігона все ж не змогла поховати Полініка з почестями й була змушена підкоритися цареві.