Книга під заголовком «Про мистецтво», περί τέχνης, de arte, являє собою промову на захист медицини, виголошену на публічному зібранні або диспуті й укладену за всіма правилами ораторського мистецтва. Як вона потрапила до Гіппократового збірника, лишається невідомим, але для давніх вона вважалася невід’ємною частиною Збірника, коментувалася Гераклідом Тарентським і ввійшла до списку Ероціана. Приписувати її Гіппократу немає жодних підстав, так само як відносити до пізнішого Александрійського періоду, як це робив Шпренгель. Це — прекрасний зразок софістичної риторики, що спонукав Теодора Гомперца вважати його твором одного з найдавніших і найшанованіших софістів — Протагора. Щоправда, ця думка не зустріла особливого співчуття з боку інших філологів, і Фукс, наприклад, вважає автором промови софістично освіченого лікаря. Але й це питання залишається під сумнівом: ті медичні знання, які виявляє автор, не потребують спеціальної освіти, і ними міг володіти просто освічена людина; адже Платон у «Тімеї» писав про суто медичні питання?
Ця промова має подвійну мету: захистити медицину від нападок хулителів і осіб, які заперечували медицину як мистецтво, точніше, як технічну дисципліну, і водночас показати, чим є медицина, які труднощі вона має долати на своєму шляху й як вона досягає цього подолання. Це — типовий зразок так званої епідейктичної промови. Один пункт у ній заслуговує на особливу увагу: це правило, широко поширене серед професійних лікарів того часу, — не братися за лікування безнадійних і занедбаних хворих; воно трапляється і в інших творах Збірника серед практичних настанов. Воно настільки суперечить нашим сучасним поглядам на обов’язки лікаря, що вже це одне має стримувати нас від надмірної модернізації та ідеалізації античного лікаря, до чого нерідко вдаються в німецькій літературі. Цехова загалом організація лікарів, які завжди залишалися ремісниками (δημιουργοί), була чужа сентиментальності й прагнула, наскільки можливо, уберегти себе від невдалих наслідків лікування, що підривають довіру.
Як уже було сказано, твір «Про мистецтво» є добрим зразком софістичної промови. З нього можна побачити, якою саме аргументацією користувалися оратори для підкріплення своїх тез; іноді вона така, що мимоволі спадає на думку закид Платона на адресу софістів та їхнього мистецтва: «слабку справу виставляти сильною». Слід мати на увазі, що квіти красномовства, щедро розсипані в промові, химерні звороти, алітерації, ритмічно впорядковані періоди важко піддаються перекладу, який не може дати повного уявлення про красу стилю, що, ймовірно, справляв велике враження на слухачів. Із літератури, крім Фукса (1, 5 і Puschm. Gesch. I, 221) та Ковнера (223), слід указати на коментоване видання з німецьким перекладом Гомперца (Gomperz Th., Apologie der Heilkunst, eine griechische Sophistenrede des 5 vorchristl. Jahrh’s, bearb., übers, und eingeleitet, Wien, 1890).
1. Є люди, які виявляють своє мистецтво в лихослів’ї щодо мистецтв; вони, звісно, уявляють, що роблять не те, про що я кажу, а виставляють напоказ своє знання. А мені здається, що прагнення і завдання знання полягає в тому, щоб знаходити щось іще не знайдене, саме те, що, будучи відкритим, набагато краще за невідкрите, а також точно доводити до кінця зроблене наполовину. Навпаки, прагнення за допомогою мистецтва безчесних слів ганити все те, що відкрито іншими, нічого не виправляючи, а лише очорнюючи відкрите знавцями перед невігласами, ніколи, на мою думку, не буде метою і справою знання, а радше виявом злостивої вдачі або невігластва. Адже таке заняття властиве лише тим, хто не обізнаний у мистецтві, людям честолюбним, але аж ніяк не здатним прикривати свою нікчемність коштом справ своїх ближніх, принижуючи добре або глузуючи з неправильного. Отже, нехай людей, які таким чином нападають на інші мистецтва, стримують, якщо можуть, ті, хто дбає про це і для кого це важливо. Наша ж теперішня промова спрямована проти тих, хто подібним чином нападає на лікарське мистецтво, і ця промова буде сміливою щодо тих, кого докоряє, благотворною завдяки мистецтву, яке вона захищає, і могутньою завдяки мудрості, якою вона вихована.
2. Мені здається, що взагалі не існує такого мистецтва, якого б не було, бо безглуздо вважати неіснуючим щось із того, що існує. Хто міг би спостерігати якусь сутність у неіснуючому й проголошувати, що воно існує? Адже якби можна було бачити неіснуюче як існуюче, то я не знаю, яким чином хтось міг би вважати неіснуючим те, що можна і очима бачити, і розумом осягати як існуюче. Але такого не може бути: те, що існує, завжди є видимим і пізнаваним, а неіснуюче не є ні видимим, ні пізнаваним. Отже, пізнаються показані мистецтва, і немає серед них жодного, яке не було б видимим завдяки своїй певній формі. Думаю, що й свої імена вони дістали через свої форми, бо не узгоджується з розумом думати, ніби форми постали від імен, та й бути цього не може. Адже імена є законоположеннями природи, а форми — не законоположення, а витвори природи. Але якщо хтось недостатньо розуміє все сказане, то може знайти ясніше повчання в інших міркуваннях.
3. Що стосується медицини, до якої належить наша теперішня мова, то я наведу докази її існування і насамперед визначу, що, на мою думку, є медицина: вона цілком визволяє хворих від недуг, притлумлює силу хвороб, але до тих, кого вже перемогла хвороба, вона не простягає своєї руки, коли цілком очевидно, що в цьому разі медицина не може допомогти. Яким чином вона виконує свої завдання і що взагалі завжди може робити, я досліджу в наступній частині промови. Доводячи, що мистецтво медицини існує, я водночас зруйную підвалини тих, хто безсоромно думає нападати на нього, оскільки кожен із них уявляє, ніби може чогось досягти проти нього.
4. Початок моєї промови, з яким усі погодяться, такий: те, що завдяки медичному мистецтву деякі з тих, кого лікували, повертаються до здоров’я, визнається; але оскільки одужують не всі, то вже за це саме мистецтво піддають осуду. І хулителі кажуть: якщо деякі помирають через хвороби, то ті, хто уникнув смерті, уникнули її випадково, а не з ласки медицини. Я ж зі свого боку не виключаю випадковості в жодній справі, але водночас вважаю, що погане лікування хвороб дуже часто завершується невдачею, а добре — щасливим наслідком. Далі, як можна приписувати одужання чомусь іншому, а не медицині, якщо, довірившись їй і корячись її приписам, вони досягли одужання? Адже вони не захотіли споглядати голу випадковість у той момент, коли довірили себе мистецтву, тож, будучи вільними від обов’язку дякувати випадкові, вони не можуть звільнити себе від вдячності мистецтву, бо, коли вони йому себе доручили й довірили, то саме тоді побачили його сутність, а його могутність пізнали по завершенні справи.
5. Але тут нам заперечить супротивник, що дуже багато хворих одужали й без допомоги лікаря. Із цим я цілком погоджуюся. Та мені здається можливим, що ті, хто й не кличе лікаря, все ж користуються медичним мистецтвом, хоча й не так, щоб розуміти, що в ньому правильне, а що ні, а в тому сенсі, що їм пощастило, лікуючи самих себе, вилікуватися так само, ніби вони користувалися лікарями. І це є великим доказом існування мистецтва: воно існує і є великим, якщо навіть ті, хто думає, що його немає, виявляються врятованими завдяки його допомозі. Адже ті хворі, які одужали від недуг, навіть не покликавши лікарів, неодмінно мають розуміти, що вони дістали одужання тому, що або щось робили, або чогось не робили. Справді, вони одужали або від утримання від їжі, або від ряснішої їжі, від рясного пиття або від спраги, від ванн або від утримання від них, від праці або відпочинку, від сну або неспання, або, нарешті, від поєднання всіх цих умов. Ті, хто відчув користь, уже з необхідності знають, що саме їм допомогло; а якщо зазнали шкоди, то добре знають і те, що вони зазнали шкоди, і те, що саме їм зашкодило. Але не кожному властиво знати, які речі різняться між собою своєю користю або шкодою. Якщо, отже, хворий зуміє хвалити або ганити той спосіб життя, завдяки якому він досяг здоров’я, то виявиться, що все це належить до медицини. І все те, що зашкодило, не меншою мірою доводить існування медицини, ніж те, що принесло користь, бо останнє принесло користь завдяки правильному застосуванню, а те, що зашкодило, зашкодило через неправильне застосування. Але коли правильне й неправильне має кожне свої межі, то хто не визнає, що саме це і є мистецтво? І справді, на мою думку, не можна надавати імені мистецтва тому, в чому немає ні правильного, ні неправильного. Але де наявне і те, і те, там уже мистецтво не може бути відсутнім.
6. До того ж, якби в медицині й у лікарів усе лікування складалося лише з проносних або зупиняльних ліків, тоді моя мова була б мало переконливою. Тепер же, коли найславетніші лікарі здійснюють лікування, призначаючи певний спосіб життя та інші засоби, то після всього цього не лише лікар, а навіть цілком неукомий чоловік не насмілиться заперечити, що все це сталося завдяки мистецтву. Отже, коли немає нічого марного ні для добрих лікарів, ні для самого медичного мистецтва, а в більшості того, що виробляє природа або готується штучно, містяться певні способи лікування й ліки, то після цього ніхто з тих, хто вилікувався без допомоги медика, не повинен із достатньою підставою зараховувати це до розряду того, що відбувається само собою, бо того, що відбувається само собою, очевидно, зовсім не існує. Навпаки, все, що відбувається, є тим, що відбувається з якоїсь причини; і в царині всього того, що відбувається з певної причини, аж ніяк не може існувати те, що відбувається само собою, а ця самочинність є лише порожнім іменем. Що ж до медичного мистецтва, то як із причинних зв’язків, так і з передбачень очевидно (і завжди буде очевидно), що воно існує.
7. Ось якою промовою можна скористатися проти тих, які приписують набуття здоров’я щастю, а участь у цій справі мистецтва заперечують. Що ж до тих, які на підставі нещасть із вмираючими намагаються дощенту знищити мистецтво, то я дивуюся, яким достатньо надійним підґрунтям вони керуються, коли причину в цьому разі не покладають на нестриманість вмираючих, а, навпаки, звинувачують знання тих, які займаються медициною; наче лікарям властиво приписувати те, чого не слід, а хворим не властиво порушувати приписи лікаря! А тим часом значно більше узгоджується зі здоровим глуздом припустити, що хворі не можуть коритися приписам лікаря, ніж те, що лікарі приписують недоречне. Справді, лікарі, маючи здоровий розум і тіло, беруться до лікування, беручи до уваги як теперішній стан, так і з минулих досвідів усе, що має подібність до теперішнього, так що вилікуваний іноді прямо заявляє, що його врятовано. Навпаки, хворі, не розуміючи ні того, якою хворобою вони страждають, ні з якої причини, ні того, що може виплинути з теперішнього, ні того, що буває в подібних випадках, отримують пораду, але, пригнічені теперішньою хворобою, боячись за майбутнє, переповнені своїми стражданнями, але позбавлені їжі, обирають радше те, що може полегшити хворобу, ніж те, що корисне для здоров’я, не тому, що бажають померти, а тому, що не мають твердості. Отже, що більш імовірно? Що хворі з таким настроєм не роблять усього того, що приписується лікарями, або роблять інше, чого не приписано, чи що лікарі такого роду, про яких ми говорили вище, приписують недоречне? Хіба не правильніше думати, що саме вони приписують належне, а ті хворі природно не можуть коритися як слід, а, не корячись, зазнають смерті? І причину цього люди, які міркують хибно, покладають на цілком невинних, а винних виправдовують.
8. Є й такі, які звинувачують медицину за те, що лікарі, мовляв, не хочуть подавати руку допомоги тим, які цілком підкорені хворобою. Вони кажуть, що ті хвороби, які лікарі наважуються лікувати, можуть бути вилікувані й самі собою, а от тих, саме тих, які потребують допомоги, лікарі зовсім не торкаються, тим часом слід було б, якщо справді існує медичне мистецтво, однаково лікувати хвороби. Але ті, хто так говорить, якби вони звинувачували лікарів за те, що ті не дбають про тих, хто таке каже, як про людей божевільних, звинувачували б лікарів значно справедливіше, ніж за перше. Справді, якщо хтось думатиме, що мистецтво владне над тим, що не є мистецтвом, або природа над тим, що не є природою, той виявить незнання, яке межує радше з безумством, ніж із невіглаством, бо ми можемо вважати себе майстрами лише в тій галузі, в якій можемо оволодіти засобами природи або засобами мистецтва, а інше нам не дано. Тому, якщо з людиною трапиться таке лихо, яке перевищує засоби медицини, то навіть і сподіватися не слід, що це лихо можна подолати медичним мистецтвом. Ось, наприклад, вогонь серед усіх припікальних засобів пече найсильніше; усі інші — слабші. Звісно, про хвороби, сильніші за ті, що піддаються лікуванню, ще не можна сказати: вони невиліковні, але якщо вони сильніші за найсильніші засоби, то як вони можуть бути вилікувані? Адже там, де вогонь не діє, хіба не ясно, що те, що не піддається його дії, потребує іншого мистецтва, а не того, інструментом якого є вогонь. Але те саме я мушу сказати й про все інше, що служить медицині: якщо в лікаря не буде успіху з усіма засобами, провину, на мою думку, слід покладати в кожному випадку на силу хвороби, а не на медичне мистецтво. Отже, ті, хто докоряє тим, які не подають руки допомоги переможеним хворобами, радять братися до того, чого торкатися не дозволено, а не до того, що дозволено. І, радячи це, вони здобувають собі славу в тих, які є лікарями лише за назвою, але людьми, справді досвідченими в мистецтві, зазнають осміяння. І, звісно, досвідчені в цьому мистецтві не зважають на невігласів, чи то вони осуджувачі, чи то хвалителі, а цінують лише тих, які на підставі правильного розрахунку судять, у чому дії практичних лікарів досконалі, а в чому вони, через свою недостатність, недосконалі, і, крім того, які з цих недоліків слід відносити на рахунок самих лікарів, а які — на рахунок пацієнтів.
9. Те, що стосується інших мистецтв, потребує іншого часу й іншої мови. А що стосується медицини — якою вона є і яким чином має оцінюватися — про це частково вже було сказано в попередній частині промови, а частково ще говоритиметься в наступній. Справді, у тих, які достатньо розуміють це мистецтво, хвороби поділяються, з одного боку, на нескриті (а таких небагато), а з іншого — на не відкриті, і таких багато, бо ті хвороби, які стосуються внутрішніх частин тіла, приховані, а ті, що прориваються на поверхню тіла або спричиняють пухлину, — відкриті; адже ці останні виявляють себе або для зору, або для дотику, так що відчувається або твердість, або м’якість, а також те, які з них гарячі, а які холодні, і які саме умови — їхня наявність чи відсутність — роблять їх такими. І в лікуванні всіх цих хвороб не повинно бути помилки не тому, що воно легке, а тому, що воно знайдене. І, звісно, його знайшов не той, хто цього хоче, а той, хто може. А можуть ті, які не були позбавлені ні виховання, ні природних здібностей.
10. Так мистецтво має братися до явних хвороб, але, звісно, не повинно відступати й перед менш явними; так само йдеться про хвороби, що стосуються кісток і внутрішньої порожнини. Та тіло має не одну таку порожнину, а багато; дві з них приймають їжу й випускають її; але, крім цих, є й багато інших, відомих тим, кому належить це знати. Усі ті члени, які оточені плоттю, що зветься м’язом, мають порожнину. Усе, що не зрослося, чи то вкрите шкірою, чи м’ясом, є порожнистим, і це останнє в здоровому стані наповнене повітрям (пневмою), а в стані хвороби — іхором. Отже, і плечі мають м’ясо такого роду, мають його й стегна, мають і гомілки. Навіть у частинах, позбавлених м’яса, існує порожнеча такого роду, яка властива м’ясистим частинам, бо й так звана грудна клітка, в якій міститься печінка, і куля голови, в якій міститься мозок, і сама спина, в якій розташовані легені, — ніщо з цього не є не порожнім, а наповнене багатьма проміжками, що майже нічим не відрізняються від судин, з яких одні шкодять, інші допомагають своєму власникові. До цього додаються ще численні вени й нерви — не ті, що виступають на поверхню плоті, а ті, що простягнені до кісток і з’єднують суглоби. Додайте до цього й самі ці суглоби, в яких обертаються кінці рухомих кісток. У всьому цьому немає нічого такого, що не було б певною мірою пінистим і що не мало б навколо себе порожніх просторів, про що виразно свідчить іхор, який, коли їх розкривають, рясно витікає з великим болем.
11. Рішуче ніщо з усього сказаного не може бути видиме для очей спостерігача, і тому я назвав ці хвороби неявними, і такими вони вважаються в медицині; але все ж таки саме на тій підставі, що вони неявні, вони не перемагають, а, наскільки це можливо, долаються. Можливо ж це тому, що й природа хворих дає змогу роздивитися себе, і самі дослідники добре обдаровані природою для пошуку. І справді, без великої праці та тривалого часу ці хвороби не пізнаються так, ніби їх було видно очима, бо те, що вислизає від зору очей, осягається розумовим зором. І в тому, що терплять хворі через неможливість швидко побачити, винні не лікарі, які їх лікують, а природа хворого і природа хвороби; адже лікар, коли не може ні побачити очима, ні почути вухом страждання, доходить до нього шляхом розумового міркування, бо все те, що намагаються розповісти лікарям про свою хворобу люди, які страждають на приховану хворобу, вони кажуть радше на підставі власної думки, ніж на підставі точного знання. Адже якби вони знали напевно, то не впали б у ці хвороби, бо тому самому розумінню властиво і пізнавати причини хвороб, і вміти лікувати їх за допомогою засобів, що перешкоджають посиленню хвороб. Якщо ж із того, що сповіщають хворі, не можна дістати безпомилкової ясності, то лікар, який лікує, має шукати щось інше, і причиною такої затримки є аж ніяк не мистецтво, а природа тіл, бо мистецтво, коли збагне хворобу, вважає за необхідне визначити лікування, маючи на меті лікувати не зухвалістю, а розумінням, шляхом легким, а не насильницьким. Що ж до природи хвороби, то, якщо її можна побачити, її можна й вилікувати. Але якщо в той проміжок часу, коли хворобу пізнають, природа буде переможена хворобою, або тому, що хворий забарився звернутися до лікаря, або через швидкоплинність хвороби, — хворий помре. Адже швидше тече не та хвороба, що йде нога в ногу з лікуванням, а та, що випереджає лікування; а випереджає вона або через щільність тіл, у яких невидимо приховуються хвороби, або через недбалість хворих. Це звична річ: не захоплені хворобою, а вже захоплені нею, вони бажають лікуватися. Тому значно справедливіше буде дивуватися силі медичного мистецтва, коли воно відновить когось, хто страждає на неявну хворобу, ніж коли воно візьметься за неможливе. Та й у жодному з наявних мистецтв неможливо щось подібне; але ті, що працюють із вогнем, без нього бездіяльні, а разом із ним готові взятися до справи. Так само й інші мистецтва, що працюють із легко оброблюваним матеріалом: з деревом, шкірою, креслярським приладдям, міддю, залізом, а також і інші, численні в цьому роді: хоч вони й легко можуть виконувати все те, що робиться з їхнього матеріалу та за його допомогою, однак шукають не швидкості, а правильного виконання; і, не кажучи вже про щось особливе, якщо їм бракує якогось інструмента, робота зупиняється; і ця затримка, невигідна для їхніх інтересів, усе ж таки є кращою за інші.
12. Але медицина, хоч і позбавлена можливості бачити й емпієми в грудях, і хвороби печінки та нирок, і всі хвороби, що гніздяться в животі, таким самим зором, яким усі бачать цілком відкрито, однак залучила до себе допоміжні засоби іншого роду; бо за чистотою або хрипкістю голосу, за швидкістю або повільністю дихання, за виділеннями, що виходять тими шляхами, якими кожному з них дозволено виходити, — з яких кожне пізнається почасти за запахом, почасти за кольором, почасти за тонкістю й густотою, — вона судить, до чого належать ці ознаки, які частини вже уражені стражданням і які можуть бути ним уражені; коли ж усе це нічого не виявляє і природа добровільно не випускає цього зі своїх рук, тоді медицина знайшла шляхи необхідності, за допомогою яких природа змушена без шкоди розкриватися, через що людям, обізнаним у мистецтві, вже стає явним, що слід робити далі. І ось у нас збуджується гостротою їжі та питва вроджений вогонь, що розріджує слиз, аби він засвідчив те, що інакше ніяк не можна побачити; ось і саме дихання крутим шляхом і бігом змушується виступити обвинувачем у тій справі, в якій воно може обвинувачувати. Викликаючи далі піт способами, зазначеними вище, пізнають усе те, що за допомогою вогню пізнають у випарах теплих вод. Є, крім того, речовини, що виходять через сечовий міхур, які виразніше виявляють хворобу, ніж усе те, що виходить через м’язи. Знайдено також такі питва й страви, які, стаючи теплішими за найтепліші частини, розріджують їх і робляться плинними; а вони ніколи б не витекли, якби цього з ними не сталося. Отже, різні засоби, одні для одного, інші для іншого, проникаючи в тіло, сповіщають про хворобу; тому не можна дивуватися, що пізнання хвороб буде надто тривалим, а приступ до їхнього лікування — надто повільним, якщо через сторонні тлумачення вони дійдуть до розуміння лікаря, який їх лікує.
13. Отже, про те, що медичне мистецтво саме по собі має сприятливі можливості для лікування хвороб і що воно, по справедливості, не простягає своїх рук до тих хвороб, які вже не можна виправити, або не винне в рішенні лікувати такі хвороби, про це ясно говорить і ця промова, і свідчать люди, досвідчені в цьому мистецтві, — радше на підставі самого цього мистецтва, ніж лише на словах. Ці люди не дбають про красномовство; навпаки, вони вважають, що здобудуть собі міцнішу довіру народу завдяки тому, що він на власні очі бачитиме самі факти, а не завдяки тому, що чутиме з багатонадійних слів.