Написана 414 року до н. е., п’єса “Іфігенія в Тавріді” розповідає про старшу доньку героя Троянської війни та аргоського царя Агамемнона і його дружини Клітемнестри. У XVIII-XIX ст. за її мотивами тричі складали трагедії (Гете, Леся Українка, Гімон де ла Туш), шість разів ставили оперні вистави. В античний час на неї складали пародії. Загалом п’єса мала досить великий успіх.
У трагедії Евріпід розповідає передісторію того, як Іфігенія опинилася в Тавриді. Коли Агамемнон вирушав у похід на Трою, Артеміда веліла йому принести Іфігенію для себе в жертву. Агамемнон послухався, але Артеміда в останню мить пожаліла дівчину і підмінила її ланню, а Іфігенію відправила на хмарині в Тавриду (цей сюжетний хід незабаром майже ідентично повториться в п’єсі “Єлена”). Тут вона стала жрицею в храмі Артеміди, в якому знаходився і її дерев’яний ідол. Жоден зі смертних не дізнався про те, що Іфігенія залишилася живою. Але цю передісторію Евріпід опише пізніше (див. “Іфігенія в Авліді”), а зараз усе таки розглянемо пригоди в Тавриді, тобто в Криму.
П’єса починається одразу в самій Тавриді, де Іфігенія розповідає нам історію про своє потрапляння до скіфів. Зараз серед варварських племен вона виконує роль жриці при храмі Артеміди. По ходу розповіді про своє минуле, в її вустах звучить докір на адресу Одіссея, який обманом привів її на жертовний вівтар (пор. “Гекуба“, “Троянки“). Але Іфігенія перебуває в Тавриді вже багато років, а конкретно зараз вона спантеличена нещодавнім віщим сном, у якому побачила померлого Ореста, свого брата. Тим часом сам Орест, разом із другом Піладом прибув до Тавриди, вже вчинивши свій злочин, і навіть отримавши виправдання на суді в Ареопазі. Але він все ще тікає від Еріній, оскільки не всі з них відмовилися від помсти, деякі не послухалися рішення Афіни та Аполлона. У Тавриді йому тепер потрібно дістати з храму Артеміди артефакт (ідол самої богині Артеміди), отримання якого зможе переконати Еріній, що залишилися. Побачивши сили противника, друзі планують проникнення до храму, і відкладають свою операцію до наступного дня, вирішивши заночувати в якійсь випадковій печері біля моря. А на сцену повертається Іфігенія з хором прислужниць; разом з ними вона оплакує і нібито померлого Ореста, і злу долю своїх предків, і свою гірку долю на чужині.
Цікаво, що скіфські варвари малюються тут доволі таки дикими, і під їхнім проводом Іфігенія мусить дотримуватися одного дивного правила – приносити в жертву всіх еллінів, що приходять до храму (цей хід також буде практично дослівно повторено в п’єсі “Єлена”). Ці страти, по суті, її головна робота. Але тепер у полон потрапляють Орест і Пілад, при чому це не частина їхнього плану, а проста дурість. Коли Іфігенії повідомляють про це, вона жваво цікавиться полоненими і дізнається ім’я одного з них, Пілада. Але тільки вона покинула країну ще до його народження, і навіть Ореста бачила лише зовсім маленьким, тому це ім’я ще нічого не говорить. Для нас особливо цікавим є опис місцевих жителів, їхня розповідь про затримання чужинців.
Виявляється, Орест бачив Еріній і говорив про це вголос, після чого напав з мечем на… отару овець, знепритомнів з купою піни з рота. Найімовірніше, таким чином Евріпід вирішив познущатися над міфологією, представивши її як маячню, викликану банальною совістю. Що характерно, натовп народу, який спіймав героїв – оскільки це “герої” з аристократичною кров’ю – спершу сприйняв їх за богів, і спіймали їх тільки тому, що один із натовпу виявився релігійним скептиком, і наважився ризикнути.
Бранців приводять до вівтаря, їх зустрічає Іфігенія, якій дуже не подобається її заняття, але вона не має права опиратися звичаям держави. Та й після “смерті” Ореста, вона вже починає менше жаліти своїх жертв. Тільки побачивши, що жертви ще й молоді юнаки, їй все таки стало їх трохи шкода, і вона вирішує хоча б дізнатися, як же їх примудрилося потрапити в полон до скіфів? Тут Евріпід знаходить місце і для каламбуру:
Хто ваша мати, о гості, що колись
Носила вас, батьку, сестра – коли жереб
Вам дав сестру? Яких вона тепер
Квітучих втратить братів, одразу
Двох, і самотньою стане!
У розмові з бранцями та довгих розпитуваннях новин про Троянську війну та Грецію загалом, Іфігенія поступово дізнається всю історію, включно з тим, що Орест ще живий, заплямований убивством матері. Вона не відразу розуміє, що він стоїть перед нею особисто, але впевненість у його смерті вже повністю руйнується. Зрозумівши, що бранці знайомі з більшістю героїв війни, включно з її родичами, вона вирішує скористатися рідкісним шансом і надіслати на батьківщину лист, звільнивши одного з них і відправивши до Греції. Усе це також додаткові драматичні “гойдалки”. Спочатку відправиться повинен Орест, але він не хоче залишати друга як жертву, і тому сам зголошується пожертвувати собою.
Каламбури і при цьому далі тривають, Орест і Пілад теж не впізнають Іфігенію, тож намагаючись дізнатися свою подальшу долю в найдрібніших деталях, врешті-решт і Орест зітхає:
На жаль! Навіщо поховати сестрі
Мій бідний прах ви не даєте, боги?..
Проте, незважаючи на такі вельми примітивні драматичні прийоми з “незрозумілістю”, п’єса порушує серйозні вічні питання, і суперечка Пілада з Орестом має, за всієї своєї простоти, велику силу. Як каже сам Пілад, коли його намагаються втішити тим, що йому судилося виїхати додому:
Що щастя, коли втрачаєш друга?
Але навіть (не без зусиль) переконавши Пілада їхати, виникає проблема, як йому доставити послання, якщо лист буде загублено в морській подорожі. Вирішено було продиктувати послання. І ось невдача! Іфігенія називає своє ім’я, а адресатом листа називає Ореста. При цьому й тут Евріпід використовує комічну вставку (третій каламбур поспіль). Весь цей час у залі присутній сам Орест, і просто мовчить, поки Іфігенія не закінчить промову. Щойно вона її закінчує Пілад заявляє:
Закляття твоє не важке –
Ти в добру годину клялася, і не сповільнюся
Я виконати обіцяне. Ось
(До Ореста, простягаючи йому лист.)
Візьми, Оресте, – тобі сестра послала.
Такою була сцена возз’єднання. Варто підкреслити, що образ Іфігенії вимальовується Евріпідом максимально страждальним, як і більшість жіночих образів “троянського циклу”. Вона плачеться всю п’єсу з найрізноманітніших приводів. Момент возз’єднання сильно віддає контрастами, адже це дві людини, які діаметрально протилежним чином ставляться до свого батька. Але все таки родинні зв’язки важливіші, і розбиратися хто правий, а хто винен, немає часу. Зараз у них більш серйозна проблема, адже вони все ж таки в полоні в скіфів, і вибратися все ще доволі проблематично, особливо втрьох, як вони вже твердо вирішили (звісно, не без суперечок про те, як кожен готовий померти в ім’я порятунку решти).
У план Іфігенії входить звинувачення Ореста в матеревбивстві (що, загалом-то, правда), і публічна заява, що такої жертви на свій вівтар Артеміда не може прийняти. Разом із цим вони вигадають історію, що оскверненими є і Пілад, і статуя Артеміди. І тільки морські хвилі можуть змити такий гріх. Тож, за ідеєю, всі втрьох, та ще й разом зі статуєю, вони вирушать до моря, де їх зустріне команда моряків Ореста (цей сюжетний хід, уже третій поспіль, ми також майже дослівно побачимо в п’єсі “Єлена”).
З погляду технічних нововведень постановки не сцені, цікаво зазначити, що Орест переймається можливим витоком інформації, яку чули співаки хору. Він просить Іфігенію переконати хор не здавати їхній план скіфам, і вона звертається до співаків. Для бесіди з жінками з хору, Іфігенія навіть повинна спуститися зі сцени. Наскільки нам відомо, у попередніх п’єсах нічого подібного не зустрічалося.
Задуманий план повністю виправдовує себе. Іфігенія примудрилася настільки добре розіграти фанатично побожну жрицю, що ненавидить греків за спробу її вбити, що цар навіть погодився замкнути всіх громадян по домівках і сховався сам, щоб “скверна” грішників ненароком не поширилася на громадян. Тим простіше стало втікачам зануритися на корабель і відплисти.
Звісно, місцева варта, яка ще змогла помітити недобре – після невдалої спроби самотужки розв’язати проблему, швидко доповідає все царю. Виявляється, що відпливши на якусь відстань, корабель Ореста розбився об скелі. Починається гонитва, а викривши зраду дівчат із хору, цар обіцяє стратити їх усіх теж, після прибуття назад. І загалом становище складається абсолютно безвихідне. Якраз саме час для Deus ex machina! Царя зупиняє особисто Афіна, вимагає зупинити гонитву і понад те ще й відпустити до Греції весь хор дівчат. І цар… просто погоджується, бо з богами не сперечаються (четвертий сюжетний хід, що повністю повториться в п’єсі “Єлена”). Щасливий кінець, де на вимогу Афіни – Іфігенія стане жрицею культу Артеміди вже в цьому місті.
Підсумки
Ми бачимо в п’єсі не так багато ідей, і навіть небагато з того, що видно, – абсолютно не акцентовано. Так, тут засудили софістичне лукавство. Так, було висміяно видіння Ореста і вбивство овець (що, до речі, може бути і відсиланням до “Аякса”). Так, тут, як і в “Троянках”, знову побіжно звучить осуд ахейців у Троянській війні. При цьому в тексті присутні, але також зовсім побіжно, і типові тези Евріпіда про те, що “жінки – ніщо”, і про те, що “на вигадки хитріших від жінок немає”, та й вигуки на кшталт “О жінки! Як рід ваш віроломний!”. Тут же присутні, також мигцем, нарікання на мінливу Долю. Але загалом типових місць у цій п’єсі напрочуд мало; вона не використовується як ідеологічний маніфест, але концентрується більше на розповіді самого міфу. Якщо і є елемент політичного відсилання, то це хіба що питання дипломатичних стосунків Афін і Аргоса. Про це добре говорить Нікольський Б.М.:
Головний мотив трагедії – мотив варварських жертвоприношень – постійно асоціюється з внутрішньосімейними вбивствами в домі Агамемнона, а очікуване в трагедії принесення в жертву Ореста Іфігенією повинне з’єднати мотиви варварського ритуалу й лиха аргоської царської династії. Постійне порівняння і зближення жертвоприношень у країні таврів із подіями в сім’ї Агамемнона дає підстави припустити, що цей мотив слугує для символічного вираження внутрішніх чвар у самому еллінському світі – громадянської війни в Аргосі, що розв’язалася за участю Афін. У такому разі трагедія була приурочена до укладеного слідом за закінченням цієї війни навесні 416 р. до н. е. союзного договору Афін з Аргосом.
Однак разом із цим поступовим позбавленням від старих звичних штампів Евріпіда, він створює нові типові тропи, і фактично відкриває дорогу до подальшого розвитку драми, який ми знаємо на прикладах “Середньої аттичної комедії” IV століття до н.е.