Трагедія “Цар Едіп” була поставлена в 429-426 рр., безпосередньо після початку Пелопоннеської війни і смерті Перікла. Тоді ще ніщо не свідчило про те, що війна буде програна, але вже пережиті біди могли схиляти мешканців Афін на користь миру зі спартанцями, та звертати їхні погляди на більш спокійні “золоті” часи минулого. Це також штовхало на переосмислення подій останнього часу. Наступна трагедія, що дійшла до нас, – “Електра“, написана, імовірно, між 419 і 415 роками до н.е., уже в період “Нікієвого миру” (421-415 рр.), коли воєнні дії були тимчасово призупинені. Якісь наростаючі нотки консерватизму було видно вже в “Царі Едіпі”, точно так само їх видно і тут, але загалом Софокл залишається в старих рамках, і як ми побачимо, він просто повторить сюжет “Антігони“, додавши до нього сильніший мотив детермінізму.
Сюжетно п’єса збігається з другою частиною “Орестеї” – “Хоефорами” Есхіла. У трагедії розповідається про те, як Орест, вихований далеко від батьківщини, повертається до Мікенів і, щоб помститися за вбивство батька, вбиває свою матір Клітемнестру та її коханого Егісфа. Але, на відміну від есхілівської версії трагедії, Орест Софокла, не вагаючись, виконує волю Аполлона і не страждає від переслідування Еріній; його образ відіграє в п’єсі другорядну роль. На перший план Софокл висуває його сестру Електру, яка і надихає Ореста на помсту, і навіть керує його діями. Аби відтінити вочевидь героїчний характер Електри, що свідомо обирає мученицький шлях, їй протиставляється лагідна сестра Хрисофеміда, яка теж потерпає від принижень з боку Клітемнестри й Егісфа та прагне відплати, але нездатна вчинити помсту за вбивство батька.
В “Електрі” Софокл повертається до софістичної тематики, використовуючи типовий погляд на ораторське мистецтво для самовиправдання облуди Ореста:
І принесемо, скориставшись брехнею,
Їм радісну звістку, що плоть моя
Згоріла на вогні й попелом стала.
Нехай живий я мертвим назвуся.
Чи бентежитися, коли вже близько слава.
Корисна мова – так, значить, хороша.
І продовжує теж цілком у дусі софістики, коли говорить про долю, як про “випадок”:
Я все сказав. А ти тепер, старий,
Ступай, свій обов’язок виконай.
Ми з ним підемо. Сприятливий випадок –
Розпорядник перший справ людських.
Загальний мотив п’єси за своїм дуже схожий із сюжетом “Антігони“. Тут є дві сестри, одна з яких радикальна і злісна (але за поняттями права), а інша поміркована і шляхетна (але вона не реалізує правоту понять). Однак цього разу п’єса фокусується на головній “радикальній” героїні, і загалом розповідь куди сильніше просякнута атмосферою мстивості. Але сам Софокл не зраджує своїм поглядам, і, як і в сюжеті “Антігони” та частково в інших п’єсах, він виступає за “поміркованість”. Наприклад, коли дві сестри сперечаються, він займає середню позицію:
Але не треба гніву, заради всіх богів!
Взаємно були б вам слова на користь,
Коли б могли один одному ви слухати.
Точно як і Антігона, тепер уже Електра не хоче слухати сестру і “помірний” хор; вона готова просто за ідею піддати себе ще більшим стражданням, роблячи “на зло” абсолютно безглузді речі.
(Хрисофеміда) Чи життям ти своїм нехтуєш?
(Електра) Так… життя моє на диво гарне!
(Хрисофеміда) Було б гарним, якби ти була розумна.
(Електра) Не навчай мене зраді близьким.
(Хрисофеміда) Вчу тебе найсильнішим поступатися.
Діалог практично повністю ідентичний діалогу Антигони та Ісмени. У ролі негативного персонажа, який по-своєму теж вельми правий (тоді це був Креонт), виступає, раптово, батьковбивця Клітемнестра. Вона вельми грамотно викладає аргументи на своє виправдання, каже, що Агамемнон “теж гарний”, вбиваючи дітей наліво і направо і абсолютно не зважаючи на думку своєї дружини. Однак Софокла (тобто Електру) це не переконує. Адже до чого тоді в оригінальному сюжеті коханець Егісф? Чому, якщо Клітемнестра така любляча мати – вона стала вважати дітей законного шлюбу другорядними, щойно взяла нового чоловіка? Очевидно, що Есхіл не договорив головної причини, а саме закоханості в Егісфа. А в такому разі привід для вбивства свого старого чоловіка вже не виглядає так струнко. Проте Софокл (Електра) ловить себе на думці, що надто сильно вже грубіянить матері. Точно такий самий діалог ми бачили в усе тій самій “Антігоні” між Креонтом і його сином:
Хоч ти мені й не віриш, знай: мені соромно
Зараз самій. Звичайно, поведінкою
Я проти віку та звання погрішила.
Але ненависть твоя, твої вчинки –
Ось що мене штовхнуло: їх звинувачуй.
Поганий приклад завжди поганого вчить.
Як і тоді, єдина причина, чому дитина може гнати на батьків, – це крайня неправота самих батьків. Але загалом це все одно настільки погано, що Софокл не може не дати застережень. Поки ми бачимо всі ці роздуми і суперечки, десь на задньому плані відбуваються події, описані в Есхіла, вже відправлено вісника з неправдивою звісткою про смерть Ореста, вже він прийшов на могилу батька, але все це відбувається десь далеко, і сестри точно ще не знають, правда це чи ні. Вони вирішують, що Орест усе ж таки мертвий, і на відміну від жіночої безпорадності в есхілівській версії – Електра набирається рішучості помститися своїми силами. Однак поміркована сестра (голос Софокла), все ж таки говорить:
Такою ти сповнилася відваги
І допомагати кличеш мене? Подумай:
Ти жінка, не чоловік.
Твоя рука
Слабкіша за руки супротивників твоїх.
І як зазвичай цієї розсудливої версії дотримується і хор, підкреслюючи, на чиєму боці перебуває сам автор:
Прислухайся: найкорисніше в житті
Завбачливість і здоровий глузд.
Діалог знову практично буквально повторює діалог Антігони та Ісмени:
(Електра) Ступай! Ні в чому ти мені допомогти не можеш
(Хрисофеміда) Могла б допомогти… але ти не хочеш слухати…
(Електра) Піди скажи все матері своїй!
(Хрисофеміда) Не настільки ти ненависна мені, сестро…
Ближче до старості мотиви Софокла про те, що слід шанувати старших, стають сильнішими й сильнішими. Перикл мертвий, Афіни вже слабшають, старість близька. Наростання консервативних ноток уже було видно в “Царі Едіпі“, тепер же вони неймовірно виразно звучать у партії хору:
У небі високо
Розумних бачимо птахів: вони
Старих своїх живлять, які життя
Їм дарували, та денний корм
Приносили старанно… А ми?
Що ж не беремо ми за приклад пернатих?
Софокл навіть птахів уже визнає “розумними” тільки тому, що це ілюструє принцип поваги до старших, центральний принцип його творчості й особисте життєве кредо. Усе таки з двох сестер Софокл ближчий до Хрисофеміди і всіма силами дає це зрозуміти. Але він намагається показати, що загалом їхня мати все ж таки не має рації, і Електра теж має здоровий глузд. Усе, чого їй бракує, це поєднати свою рішучість і моральну правоту з розсудливістю Хрисофеміди. Софокл традиційно закликає не кидатися в крайнощі, включно з крайнощами “розсудливості” Хрисофеміди, яка у своєму граничному вигляді перетворюється на “боягузтво”. А ось остання якість уже явно недоброчесна, і тому також спірна. Потрібна “золота середина”, середнє з позиції обох сестер.
Поки триває суперечка про помсту, у сюжеті з’являється Орест. Разом з Електрою вони об’єднують сили, швидко минає сцена “впізнавання” і досить швидко минає сцена помсти й остаточний фінал. Усі етапи вбивства проставлені дуже чітко, жодних зайвих слів, плачів і жалю. А вбивство загалом представлено у вигляді справедливого акту.
Софокл не вставляє жодних післямов, Хрисофеміда більше не з’являється, щоб висловити свою думку про події. Просто холоднокровний розрахунок, справедлива помста, яку заготовив сам Бог Аполлон, і тому, хоча загалом це не дуже приємно навіть самому Софоклу, він не в силах сказати, що це зовсім уже “неправильно”. Сам образ Електри начебто навіяний Софоклу більш ранньою п’єсою Евріпіда – знаменитою “Медеєю”.
У Есхіла – вбивство не дається Оресту легко. Він сумнівається в необхідності вбивати власну матір, а вже скоївши злочин, залишається в змішаних почуттях:
І подвиг свій хвалю я, і кляну зараз
Перемоги незавидної скверну чорну.
У Софокла і зовсім сцена вбивства Клітемнестри залишається “за кадром”. Про те, що відбувається в палаці, ми дізнаємося зі скриків Клітемнестри і реплік самої Електри, яка стоїть на сторожі входу в покої, де відбувається страшна розправа. Останні рядки “Хоефор” Есхіла підбивають підсумок кривавого прокляття, що лягло колись на Тантала і призвело до страшних наслідків. Кривава низка розправ переривається на Оресті, але і йому ще потрібно вимолити прощення за свій злочин і звільнитися від переслідування безжальних Еріній. Однак глядачеві дається зрозуміти, що прокляття залишається лежати на роду і невідомо, чи перерветься кривава історія роду:
Вже й третя гроза сколихнула чортог
Стародавній царів, –
І пахнуло живим подихом!..
Як уперше над ним відбувся удар:
То Фієстів був бенкет м’ясоїдний.
А другий був удар, – це пристрасті царя,
Що водив за моря всеахейську рать
І в купелі загинув.
А й третій прийшов – рятівник чи жрець
Фатального кінця?
Знову затишшя – доки? І куди приведе,
І чи замре прокляття роду
Софокл уже не акцентує так сильно на родовому проклятті. Його Орест більш незалежний від божественної волі, а вчинення помсти за батька розглядається як справедлива відплата, а не як злочин, що продовжує прокляття роду (що є в Есхіла). Софокл показав, що прокляття не опановує людину цілком і повністю. В останніх рядках підкреслено важливу роль самої людини у формуванні своєї долі:
О Атреєві онуки, з багатьох кручин
Ви прорвалися на світ шляхом свободи:
Ваше щастя здійснилося нині
Але якщо доля каже, що так треба – то цілком можна не виявляти жалості навіть до власних рідних. Це абсолютно новий мотив, Софокл ставить питання детермінізму та божественної справедливості навіть вище за шанування предків і важливість родинних уз. Окремо варто відзначити тільки те, що в Софокла емоції конкретної людини (Електри) вже представлені сильніше, ніж у більшості трагедій до цього, а також ним майстерно було обґрунтовано контекст для розкриття цих емоцій, адже Електри не було одразу зведено з живим Орестом, і їй справді навіяли його загибель, що відкрило простір для нових міркувань і суперечок про помсту. В іншому ж це майже повна копія основного сюжету “Антігони“, і сюжетно чи ідейно драма не показує розвитку у творчості Софокла.