На превеликий сором, досі мені не доводилося читати “Фауста” Гете. Мені він і заочно вже скоріше не подобався; романтизм не мій літературний жанр, поетичні образи-алегорії я ніколи не любив, та й усякий містицизм мені ніколи не заходив (не дарма ж я епікуреєць, зрештою). Якщо зовсім коротко, то це тому, що люди, які ставлять поетичність та екзальтовану чуттєвість надто високо, інтелектуально бідніють; це просто моє спостереження. Уникати того, що потенційно може тебе уподібнити спостережуваному “крінжу” – це базова практика для самовиховання.
Але з часом усе-таки прийшло усвідомлення того, що навіть якщо “поетичність” розріджує мізки людям теоретично непідготовленим, то з моїм же бекграундом уже можна не боятися згубного впливу літературних образів. Тому давно вже можна спокійнісінько оцінювати зовнішній, формальний бік мистецтва. Не важливо, що зі змістовного погляду твір буде поганеньким, адже якщо так судити, то практично всі твори літератури погані за визначенням (а це, звісно ж, не так), якщо в них є теоретичні вади.
Коротше кажучи, прочитав таки днями цю трагедію. Одразу попереджаю, це не повноцінний огляд, а просто обурення на слабкі сторони твору. Головне очікування від книжки (гадаю, у всіх) – похмурий дух містицизму та диявольщини з цікавими сюжетними ходами, зумовленими темною магією. Має бути щось на кшталт “Вечорів на хуторі” та “Кульгавого Біса”, тільки краще й глибше. І перші 1/5 твору цілком виправдовували всі ці очікування, але далі… наскільки я можу судити, під час оглядів на книжку всі оглядачі обмежуються саме її початком, і це не просто так.
Уся книжка ділиться на 2 великі частини, приблизно однакових розмірів; писали їх у різний час, і першу частину, більш ранню за хронологією, було опубліковано 1808 року; а другу частину дописали згодом, і вона публікувалася вже посмертно, 1832 року. Іншими словами, найкраща і найвідоміша частина всього твору – це перша книга; а ще точніше, перша половина першої книги (разом прибл. 1/5 частина). І якщо початок був ще реально гарним, що йому не соромно поставити навіть оцінку 9,5/10, то друга книжка не витримує жодної критики і вкрай сильно псує загальну картину; тому я й розповідатиму про погане.
Пояснюю. Друга книга складається з п’яти актів з відносно самостійними фабулами. Події починаються без жодної передісторії і слабко пов’язані між собою; більшу частину хронометражу нам навіть не показують Фауста і Мефістофеля; вся увага зосереджується, здебільшого, на відсиланнях до античної культури. Нам можуть цілих 50 сторінок показувати придворне життя і діалоги Імператора Німеччини з різними своїми слугами, і все, щоб виконати 2 завдання: соціально-політичну критику (усе погано, коли влада в мудаків) і відсилання на античність (місцевий бал-маскарад складається переважно з античних духів і божеств). Але це все ще було не так погано, хоча після всіх цих відсилань заради відсилань, фабула з Імператором закінчується економічною мораллю про те, що металеві гроші кращі за паперові. Адже саме цього ми чекаємо від заочно-містичного “Фауста”, так? (ні). Але це навіть не найгірша частина! Під кінець бенкету Імператор вимагає споглядати ідеальних за красою людей, і Фауст викликає із потойбічного світу душі Паріса та Олени; а викликавши останню – сильно закохується. 2/5 частини книжки за розміром – будуються навколо цієї теми, кохання Фауста та Олени! І ось це вже просто неймовірно погано на всіх рівнях цього слова, експлуатація старих образів і тем, майже без жодних нововведень. Відчуття від цього моменту (і всього надалі) можна описати не інакше як “дитячий фанфік за Гомером“.
На жаль для самого Фауста, бенкет у палаці швидко закінчився, і він опинився вдома, після чого Мефістофель вирішує вилікувати товариша від любовної лихоманки, та й самому розважитися поїздкою до Греції (!). Там лінія Олени триває, а до всього іншого, Гете до місця і не до місця починає хизуватися своїм знанням античної міфології та класичної літератури. Іноді відсилання настільки прямолінійні, що їх сприймаєш не інакше як прямі заяви: “Читачу, дивись… я читав Евріпіда і знаю, що є кілька версій міфу про викрадення Олени” і т. д. і т. п. Головні герої майже зникають зі сцени, і нам показують діалоги різних німф і богів між собою, суперечки між духами Фалеса й Анаксагора, розмови Фалеса з міфічними істотами тощо, речі, що не несуть жодного сюжетного сенсу, окрім бажання показати свої знання в стародавній культурі.
А сам Фауст раз у раз постає в різних ролях, які не зрозуміло звідки взялися, але тільки не у своїй власній. У якийсь момент він навіть постає як лицар у латах, і все, що він робить і говорить, ніяк не пов’язане з тим образом Фауста з початку книжки, який усі так люблять. У нього навіть характер різко інший. А його старість, останні інтереси і смерть подані у все тій же соціально-політичній манері. Герой різко відходить від своєї піднесеності ще далі в матерію і оголошує своєю метою – накопичення багатства. І ось він, через усі свої пригоди, раптом усвідомив, що сенс життя полягає в постійному чиненні хороших справ, а в ідеалі – в бутті хорошим правителем, який робить кращим життя своїх підданих. Треба реформувати державу. Чудове доповнення до теми осуду паперової валюти і затягнутих 40% тексту із суцільного фанфіка з грецької міфології!
Ні, кінцівка, звісно, дає нам непогані рядки з філософськими міркуваннями про життя і смерть, повертаючи нас до моментів із першої частини книги. Навіть посеред “фанфіка” можна знайти мало, але все таки хороших рядків. І загалом стилістика самого тексту хороша незалежно від тематики, але все це краплі в океані задушливості. Можливо, тільки тому й вистачило сил дочитати до кінця (частково ці сили підтримувалися невиправданою за підсумком вірою в те, що фанфік ось-ось закінчиться і почнеться нормальна історія).