За матеріалами М.М. Шахнович.
Незважаючи на наростання в I-II ст. н.е. християнського впливу на Римську культуру, і незважаючи на загальні тенденції до зростання захоплень містицизмом (що закінчилося для філософії т.зв. “неоплатонізмом”), епікурейська філософія все ще тримала дуже сильні позиції, особливо в Малій Азії. Однак, під час великої “кризи 3-го століття”, грецькі провінції були розорені вторгненнями готів і/або герулів, 267 року спалено Афіни, а разом із ними й епікурейський “Сад”. Найімовірніше, саме ця подія стає початком стрімкого занепаду впливу Епікура в античності, що посилив і без того серйозні проблеми всякої секулярної філософії. Однак, навіть після цього, через твори християнських “отців церкви” та апологетів нової віри – епікурейські доктрини поширювалися, виступаючи як об’єкт критики і заборонене знання. Про античний і пізньоантичний епікуреїзм у власному сенсі слова ми ще будемо говорити окремо. Основна увага цього нарису присвячена “темним вікам”. Упродовж усього середньовіччя, з автентичними епікурейськими текстами можна було ознайомитися насамперед через самого Лукреція і твір Діогена Лаертського. Також доступні були деякі твори Цицерона і стоїків, де епікурейська доктрина викладається більш-менш автентично. Тому не можна сказати, що Епікур зник, найімовірніше, могли навіть існувати угруповання єретиків, які симпатизували його вченням. Твір Лаертського згадується в літературних каталогах у VI, IX, X, XII століттях. Найбільш ранні з тих версій поеми Лукреція, які дійшли до нас, датуються 800-м роком (складені Дунгалом з Боббіо (бл.780-830 рр.), учнем знаменитого Алкуїна), але уривки з цього твору можна знаходити і раніше.
Просвітники темних віків
Серед християнізуючих мислителів кінця античності, окрім Августина, Боеція, Кассіодора і папи Григорія Великого, особливо відзначено Ісідора Севільського (565-636) – останнього “латинського отця церкви”, відомого своєю спробою упорядкування найбільшої енциклопедії античного знання, що збереглося. Цей автор справив прямий вплив на більшість письменників “Каролінського відродження” (ті ж вищезгадані Алкуїн і Дунгал), і його також дуже шанували в епоху Ренесансу. Наприклад, Данте в “Божественній комедії” зарахував Ісідора до числа найвищих духовних авторитетів і помістив його до Раю; а Петрарка свідчив про поширеність його праць у XIV столітті. Пізніші гуманісти іменували Ісидора “останнім філологом античності”, і вважали його ще причетним до стародавньої, не-середньовічної мудрості. Найбільші твори Ісидора мають назви: “Етимології”, “Диференції”, “Про природу речей“, “Сентенції”. І вже тут видно, чому цей автор цікавить нас. Його твір “Про природу речей” прямо перегукується з назвою однойменного твору Лукреція Кара.
Дослідник Ж. Фонтен провів порівняльний аналіз трактату з аналогічними античними творами і виявив 26 повних збігів з поемою Лукреція, 24 – з трактатом “Placita” Аеція, 31 – з “Природничою історією” Плінія Старшого. Загалом же цей твір усе таки був пройнятий духом аристотелізму і християнства. Однак, мабуть, Ісидор не володів грецькою мовою і читав майже винятково латинських авторів, а праці Платона й Аристотеля були йому відомі тільки з переказів, коментарів і схоліїв. Коло цитованих ним авторів було досить широким – від Плавта і Вергілія до Марціана Капелли і Кассіодора. Йому були відомі праці Варрона, Тита Лівія, Светонія та інших, але явно віддавалася перевага Цицерону.
Звісно, Ісидор не був ні атомістом, ні епікурейцем, навіть у якомусь обмеженому сенсі слова. Однак його твори показують, що ще 620 року в Іспанії можна було дістати твір Лукреція, і досить повноцінно ознайомитися з більшістю відомих нам античних письменників. Крім того, Ісидор прямо вплинув на аналогічну за назвою працю про природу речей Беди Високоповажного (673-735) і на твір Рабана Мавра (780-856): “Про світ, або про природу речей“. Усі ці свідчення говорять про те, що з епікуреїзмом можна було ознайомитися на цілком пристойному рівні. І хоча для IX-XI століть жодних виразних слідів епікуреїзму знайти не можна, пізніше ми знову зустрічаємося з численними ремінісценціями.
Перше відродження епікуреїзму в Середні віки
Наприкінці XI – на початку XII століть Марбод (1035-1123), єпископ Реннський, ознайомившись з епікурейським вченням, викривав вади сучасних йому людей, заявляючи, що епікурейців тепер дуже багато: “Хто порахувати зумів усі землі, гради й весі, Будинки та кров людей, що йдуть слідом за Епікуром”. Однак це очевидне скиглення консерватора про падіння звичаїв, і навряд чи хоч якось пов’язане зі спробами реальної актуалізації Епікура. Однак, на думку Б.І. Уколової, “матеріалістичні пошуки Бернара Шартського, Гільйома Коншського, Жильбера Порретанського – видатних мислителів Шартрської школи, ймовірно, здійснювалися не без впливу Лукреція”. Ця школа вже відкрито оперувала атомізмом, який щоправда міг бути засвоєний у платонічній версії з діалогу “Тимей”. Але головна причина бачити тут деякий вплив доктрин Епікура полягає у вільнодумстві цих філософів, і в їхній концепції пантеїзму, де роль Бога полягала лише в тому, щоб “запустити механізм” природи. Щоправда, і це також могло бути лише частиною матеріалістично зрозумілого аристотелізму. На користь впливу саме Лукреція почасти свідчить витяг із твору Гільйома Коншського:
“Немає настільки неправдивої школи, яка не мала б деякої домішки істини, хоча ця істина і затемнюється домішкою чогось неправдивого. І справді, кажучи, що світ складається з атомів, епікурейці казали правду, проте їхні слова, що ці атоми безпочаткові і що, розділені, вони пурхали у великій порожнечі, а потім об’єдналися в чотири великих тіла, – байка, тому що ніщо, крім Бога, не може бути безпочатковим і таким, що не має свого місця”.
Крім шартрської школи, XII століття відзначилося також поезією Вагантів, яка активно використовує епікурейські мотиви:
Шанують волоцюги-школярі маячню Епікура.
Голодранцям дорога власна шкура.
Бочок пива і вина жадає їхня натура.
Ах! Студента полюбити може тільки дура.
У XIII столітті Альберт Великий звинуватив в епікуреїзмі паризького богослова і філософа Давида Дінанського, який розвивав пантеїстичне вчення про матерію в дусі Шартрської школи (практично повністю передбачивши спінозизм). Альберт вказував, що Епікур, так само, як Анаксагор, аль Фарабі, Авіценна, Абубацер і Аверроес, ворожий християнській вірі та теології. Звинувачення деяких єресей у страшних помилках пов’язувалися з епікуреїзмом. Ще в XI ст. літописець Родульф Глабр назвав епікурейцями секту катарів. А в XIII столітті один з абатів монастиря Сен-Віктор у проповіді проти амальрикан назвав їх “учнями Епікура”:
“Існують нові безбожні вчення, які проповідують радше учні Епікура, ніж Христа. Вони з найнебезпечнішим підступництвом намагаються запевнити таємно в безкарності за гріхи, переконуючи, що і гріх – це ніщо, і за скоєння гріха ніхто не повинен бути покараний Богом; з вигляду і розмови вони благочестиві, але в помислах і таємних діяннях вони відкидають могутність його. Але, що є верхом божевілля і нечестивої брехні, це те, що, будучи такими, вони нічого не бояться і, не червоніючи, прирівнюють себе до Бога”.
У суспільній свідомості зміцнилося ставлення до епікурейців, яке походить від Нового Заповіту і отців церкви, як до ворожих церкві безбожників, що визнають лише задоволення плоті. Якоб Буркхардт писав, що домініканська інквізиція вживала слово “епікуреєць” як знаряддя проти тих самих ранніх опонентів церкви, щодо яких важко було почати процес за відсутністю виразно вираженого єретичного вчення. У таких випадках було достатньо помірної розкоші, щоб за допомогою імені Епікура висунути звинувачення. Саме в цьому сенсі вживав його Джованні Віллані, який убачав у флорентійських пожежах 1115 і 1117 рр. покарання за єресі, “між іншим, і за безладну та нестриману секту епікурейців”.
У XIV столітті Данте в дев’ятій і десятій піснях “Пекла” зобразив страшне, вкрите полум’ям море, засіяне могилами з розпеченими напіввідкритими трунами, в яких мучаться ті, хто “вірив колись, як Епікур і всі, хто разом з ним, що душі з плоттю гинуть без повернення”. Серед флорентійських епікурейців, які страждають, на думку Данте, у пеклі, – видатний політичний діяч, вождь гібеллінів Фаріната дельї Уберті, посмертно в 1283 р. засуджений як єретик. Він не вірив у загробне життя, вважаючи, що всі помисли людини мають бути зосереджені в земному житті. Там же – Кавальканті деї Кавальканті, батько друга Данте, Гвідо. Батька і сина Кавальканті вважали безбожниками й епікурейцями, бо заперечували безсмертя душі й шукали докази відсутності бога. Данте вважав, що епікурейців було дуже багато: “Тут понад тисячу в рові”, і серед них – імператор Фрідріх II Гогенштауфен, король Неаполя і Сицилії, ворог папського престолу, та кардинал Оттавіо дельї Убальдіні, єпископ Болоньї, що уславилися критиками вчення про безсмертя душі й потойбічне життя. Заперечення безсмертя індивідуальної душі і думка про те, що щастя людини не залежить від божественної волі, були характерні для послідовників Аверроеса, на погляди якого свого часу вплинув епікуреїзм.
Подальша історія епікуреїзму відноситься вже до класичного Відродження і Нового часу, і ми вже почали її торкатися, згадуючи Гвідо Кавальканті та Козімо Раймонді. Про вплив епікуреїзму на арабську та іудейську філософію в середні віки – буде окрема публікація.
