Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Решту авторських статей можна прочитати тут
У цьому огляді стисло переказано два трактати про стандарти поведінки при дворі, які задали тон усій подібній літературі в XVI–XIX ст. Насамперед ми розглянемо, у неформальному й неакадемічному дусі, трактат Кастільйоне «Придворний» (1524), а потім — ще стисло — трактат Джованні делла Каза «Галатео» (1558). І для початку слід сказати кілька слів про першого з двох авторів — Бальдассаре Кастільйоне (1478–1529). Це був не проста людина, а представник знатного роду, який сам носив титул графа. Він здобув добру гуманістичну освіту при дворі в Мілані. Працював на графів Мантуї та Урбіно, виконуючи дипломатичні доручення за кордоном. Сам брав активну участь у численних італійських війнах як солдат, коли Франція та Іспанія почали втручатися в італійські справи. Він підтримував дружні стосунки з художниками й письменниками з кола папи Лева X: П’єтро Бембо, Якопо Садолето, Бернардо Довіці да Біббієна, Томмазо Інгірамі, Рафаелем, Мікеланджело, Антоніо Тебальдео, Федеріко Фрегозо. Саме тому маємо чудовий портрет Кастільйоне, створений Рафаелем, а також із нього було змальовано перського мудреця Зороастра на знаменитій фресці «Афінська школа». Також Кастільйоне написав передмову до комедійної постановки Біббієни «Каландрія» й активно листувався з Бембо. Деталі його життя як найманця для різних графів і герцогів, може, й цікаві, але тут не варто приділяти їм надто багато уваги. Краще відразу перейти до змісту його найзнаменитішого твору.
Книга «Придворний» була чи не найбільшим бестселером усього Відродження, взятого разом, і швидко була перекладена іспанською, німецькою, французькою, польською та англійською мовами. Лише в період із 1528 по 1616 рік було опубліковано 108 видань. «Комедія про придворні звичаї» П’єтро Аретіно — пародія на цей знаменитий твір. Уявлення Кастільйоне про те, яким має бути освічений і вихований ідеальний джентльмен, залишалося, на краще чи на гірше, еталоном поведінки для всіх вищих верств Європи впродовж наступних п’яти століть. Окрім знаменитого «Придворного», до інших важливих італійських трактатів і діалогів на цю ж тему належать «Галатео: Правила чемної поведінки» (1558) Джованні делла Каза, «Моральне наставлення» Алессандро Пікколоміні (1560), «Трактат про стримане життя» Луїджі Корнаро (1558–1565) та «Мистецтво громадянської бесіди» Стефано Гуаццо (1579). Вплив усіх цих трактатів широко простежується у творчості драматургів, які намагалися зображати життя при дворі, зокрема у творчості Шекспіра. Але навіть попри те, що автор «Придворного» був товаришем Біббієни, Рафаеля, Бембо тощо, а також у самій книзі часом робить дуже влучні спостереження, він просто-таки відразу розчаровує своєю любов’ю до філософії платонізму:
«Є люди, які кажуть, що оскільки дуже важко і навіть майже неможливо знайти людину настільки досконалу, якою я хотів би бачити придворного, то й описувати його зайве, бо марна справа навчати того, чого не можна навчитися. Їм я відповідаю, що волію помилятися разом із Платоном, Ксенофонтом і Марком Туллієм, які міркували про умопосяжний світ та ідеї, серед яких, на їхню думку, існують ідеї досконалої держави, досконалого государя, досконалого оратора: адже в ньому також існує й ідея досконалого придворного».
Власне, цим він і займається — конструює неможливого надлюдину. Перша книга присвячена конструюванню постаті ідеального придворного-чоловіка. «Придворний» побудований як діалог, розіграний в урбінському палаці в колі Елізабетти Ґонзаґи та Емілії Пії. Це не простий підручник норм поведінки, а літературно оформлена серія діалогів, де реальні придворні та гуманісти кілька вечорів поспіль обговорюють, яким має бути досконалий придворний, потім — придворна дама, а далі — яким має бути правильний союз придворного з государем. Кастільйоне не просто перелічує правила, а показує ідеальне придворне середовище як простір для вправляння вишуканого мовлення, суперечки, жарту й навіть певного самоконтролю.
Риса ідеального придворного №1 — підвішений язик для світських бесід про всяку побутову дурницю. Треба вміти ставити цікаві запитання й підтримувати рівень діалогу. Риса ідеального придворного №2 — бути шляхетного походження. Це спонукає людину не осоромитися й розвиватися до кращого. Безрідному лохові байдуже, чи досяг він успіху, чи став злочинцем, бо це все одно не потрапить до підручників з історії. А шляхетна людина постійно діє з огляду на щось більше.
«Отже, нехай придворний, окрім шляхетного походження, буде обдарований і в цій частині, маючи від природи не лише розум, гарну поставу й обличчя, а й певну вишуканість і те, що називається породою, що з першого погляду робило б його приємним і люб’язним кожному».
Але загалом це діалог, тож не завжди там є однозначна думка з кожного питання, персонажі все ж таки час від часу сперечаються. Та очевидна риса ідеального придворного №3 — бути бравим вояком і солдафоном, спартанці, вперед! «Адже як у жінки цнота, одного разу порушена, вже не може бути відновлена, так і слава дворянина, що носить зброю, якщо бодай раз, хай навіть у найдрібнішій справі, через боягузтво чи щось інше негідне, в очах світу назавжди померкне й покриється ганьбою». Правда, бути зовсім уже бидло-воякою не можна. Треба все ж таки поєднувати це з усіма іншими ознаками шляхетності. На війні треба бути гопником, а в цивільному житті — щеголем. Сюди ж належать і вимоги бути крутим наїзником і фехтувальником, які йдуть окремо, та вимога вміти набити пику в цивільному житті, якщо бидло до тебе доїбалося. Ще треба бути крутим мисливцем. Це ніби мініпідготовка до воєнних дій. Загалом вимоги почасти нагадують античні аристократичні стандарти, описані Ксенофонтом. Усяка циркова хрінь на кшталт ходіння по канату — суворо заборонена, ти ж не клоун, а вовк у цирку не виступає. Танцювати, звісно, можна, але тільки витончено й стримано, а не як клоун. І все ж, попри все це, можна «грати в м’яч»…
«Ще одна гідна й цілком пристойна для придворного вправа — гра в м’яч, у якій чудово видно статуру тіла, прудкість і розкутість кожного його члена та все те, що видно майже в будь-якій іншій вправі».
Риса ідеального придворного №4 — бути фембоєм, але не трансом! Коротше, потрібен мужній вигляд, але з елегантною вишуканістю. Щоб скидатися на жінку «трохи», а не надто. Про цих останніх сказано: «Нехай їхній вигляд виказує бажання здаватися і бути жінками, але оскільки природа не створила їх такими, то розглядати їх треба не як поважних жінок, а як продажних блудниць, проганяючи їх не лише від дворів государів, а й із товариства шляхетних чоловіків». Не можна бути надто величезною квадратною шафою, як Джотаро чи Діо, це грубо. Але небажано бути й надто дрібним і крихким. Потрібна середня статура. Та якщо обирати з крайнощів, то краще бути дрібним і худеньким, ніж шафою.
Звісно ж, важливе правило №5 — дотримання вишуканості в усьому й усюди. Коротше, бути манірним *******. І точно «як бджола на зелених луках серед трав обирає медоносні квіти, так і наш придворний має переймати цю вишуканість у тих, хто, на його думку, нею володіє». Це, по суті, одне з головних правил, бо його застосовують завжди й усюди, зокрема й для всіх окремих правил. Найголовніше тут, щоб вишуканість була «природною», увійшла в звичку й робилася автоматично. Правило №6, пов’язане з інтересами письменників Відродження, — говорити красивою італійською мовою. Тут іде довгий срач про те, який діалект італійської кращий, чому не латина і чому не можна запозичувати слова з французької, іспанської тощо — коротше кажучи, ідеальний придворний має дотримуватися російського закону про перейменування всіх латинізованих назв. АЛЕ! Повернення до старовини теж не можна! Тож ніяких «ятей» і хатинок замість квартир. Правило №7 — обов’язково обожнюй Платона й Сократа та стоїків. Прагни до доброчесності, читай історичні твори про великих полководців і наслідуй їх. Ну і взагалі треба намагатися бути начитаним у всьому:
«Отже, нехай наш придворний має неабиякі знання в науках — принаймні в тих, що називаються гуманітарними; і знає не лише латину, а й грецьку, заради багатьох і різноманітних творів, так божественно написаних нею. Нехай він добре тямить у поетах і не гірше — в ораторах та істориках, а також сам має досвід у складанні віршів і прози, особливо нашою народною мовою, бо, крім власної втіхи, йому не бракуватиме приємних бесід із дамами, яким зазвичай подобаються такі речі».
Треба, зокрема, розбиратися в музиці, вміти читати ноти й грати на різних інструментах… «Скажу вам і про суворого Сократа, який, будучи вже вельми старим, навчився грати на лірі. Пам’ятаю, колись чув, що і Платон, і Арістотель вважають, що добре навчений муж має бути також і музикантом […] Навіть Лікург схвалив музику у своїх суворих законах. І ми читаємо, що і войовничі лакедемоняни, і критяни використовували в битвах ліри та інші інструменти мелодійного звучання..». І те саме стосується живопису тощо — коротше, треба бути надлюдиною й уміти все на світі.
Правило №8 — служи своєму володареві, дотримуйся субординації та виконуй усі накази, навіть якщо вони, на твою думку, тупі. Ну і тіш свого пана чудовою службою та відмінними бесідами. Там узагалі величезний розділ про всю цю феодальну честь, але в ньому є й міркування про те, що робити, якщо начальник дурень і мразь та дає наказ, скажімо, зарізати невинне немовля. Схоже, тут радше погоджуються, що безчесному правителеві можна й не служити, але це все одно лишається чимось неоднозначним. Остання книга з 4-х у цьому трактаті взагалі буде цілковито присвячена цій темі служіння в усіх найдрібніших деталях.
Правило №9 — одягайся не так, як тупа юрба на вулиці. Загалом можна вдягатися як завгодно, це вже справа смаку, але головне, щоб не як норміси. У діалозі домінує чувак, який критикує франтів, і надає перевагу строгим костюмам Джеймса Бонда, але це не обов’язково. По одежі людей не судять, але й одяг таки дещо показує. Там буде багато сказано і про величезну важливість «першого враження». Але взагалі смішно, як персонажів обурює те, що в Італії немає свого впізнаваного мем-костюма. Іспанців легко впізнати будь-де за їхнім стилем, турків теж, поляків, англійців тощо — але італійці лише наслідують усі ці моди, а свого мема не створили. Правило №10 — обирай крутих друзів, за принципом «скажи мені, хто мій друг, і я скажу, хто ти». Якщо у твоїй тусовці суцільна еліта, то й ти теж еліта. Норміс — іди геть.
Ну, коротше, треба знати багато мов і взагалі реально бути надлюдиною. Усе, що тільки можна нафантазувати як «добру» рису, треба терміново мати самому. І таким чином ідеальний придворний має вміти буквально все — володіти всіма мистецтвами, бути воїном, ловеласом, танцівником, академіком, який уміє дотепно й доречно пожартувати (дотепності тут узагалі відведено дуже багато місця) тощо і т. ін. Я не буду далі це повторювати. Це такі самоочевидні речі, як ось така цитата: «Зараз я не хочу надто докладно поширюватися про те, що й так добре відомо: про те, наприклад, що наш придворний не повинен віддаватися ненажерству й пияцтву, або давати волю будь-якій поганій звичці, або бути брудним і неохайним у побуті, з звичками селюка, які й за тисячу миль нагадують про мотику й плуг. Бо людина такого штибу не лише не має надії стати добрим придворним, а й жодної справи йому не доручиш, хіба що овець пасти». Головне, що про це треба знати, — це стало підручником для аристократів саме як приклад галантних звичаїв, а не просто абстрактної досконалості. Те, що вони тут не посідають центрального місця від перших же сторінок, — не так уже й важливо. Усе одно наголос робиться саме на цьому. Власне тому головна людина тут, яка всіх зібрала і виконує роль ніби «ведучої», — це жінка, герцогиня Елізабетта Ґонзаґа. І власне тому тут безліч вставних історій, що ніби ілюструють принципи придворного життя, також стосуються жінок і стосунків із жінками.
Мотиви фемінізму в трактаті про галантну поведінку
Обговоривши спершу ідеального надлюдину-чоловіка, персонажі поступово переходять до обговорення надлюдини-жінки. Частково ці ідеали збігаються, тож, аби не повторюватися, багато чого просто не буде проговорено. Заявлено, що всі галантні теми придворного-чоловіка слід знати також і придворній-жінці, але все, що пов’язане із силою, тобто війна, полювання, фехтування тощо, для жінки зайве. Натомість пропонується стандартний набір правил грамотного флірту. Але ці правила будуть озвучені лише наприкінці книги про жінок. Більшу частину займає суперечка між чоловіками-жінконенависниками та чоловіками-захисниками. Ледве ці останні встигли заявити, що придворна дама має добре розбиратися в мистецтвах і науках, як консерватори тут же завили, що місце жінки на кухні (буквально!), і всі інші стандартні аргументи всіх епох, про малу кількість видатних жінок в історії тощо. Переважно захисники займатимуться типовим для гуманістів риттям в античній історії, щоб назбирати побільше прикладів видатних жінок. Це доволі нудно, особливо якщо вже знаєш античну історію, хоча для свого часу, мабуть, було цікаво. Але крім набору історій про героїчних жінок тощо — деякі репліки звучать як соціальний протест проти закріпачення жінки вже тут і тепер, у XVI столітті, і звинувачення на адресу патріархального суспільства звучать дуже навіть непогано.
«Бідолашні бажають бути чоловіком не для того, щоб стати досконалішими, а щоб, здобувши свободу, вирватися з-під того панування, яке чоловіки захопили над ними своєю власною владою».
У підсумку образ «придворної дами» у Кастільйоне водночас звеличує жінку і тут же замикає її в жорсткій рамці зовнішньої репутації. Якщо всі свої надлюдські навички чоловік-придворний має активно використовувати в справах, то жінка використовує їх лише для прикрашання, якщо не самого чоловіка, то бодай усього суспільного простору. Кастільйоне не наважився дати жінці свободу, яку, загалом, захищали в суперечках його ж герої, і наприкінці повертається до того, що потрібно виконувати функції дружини за будь-яку ціну.
До слова, в статті з розбором ранніх комедій Відродження я казав, що кардинал Біббієна місцями нагадує епікурейця й гедоніста, особливо деякими місцями у своїй комедії «Каландрія». Так ось, персонаж Біббієни в творі «Придворний» цілком продовжує цю лінію. Тут він (Бернардо) — веселий жартівник, до якого всі ставляться як до людини майже легковажної, жіночної тощо. І ось в одному з фрагментів, де якийсь бидлан (Гаспаро) починає міркувати про те, які жінки ницi, проти нього знову виступає саме Біббієна.
Повністю третю книгу про жінок опубліковано окремо: Діалог про жінок із трактату Кастільйоне. Наполегливо рекомендую до прочитання.
Окрім порівняно непоганих фрагментів на захист жінок від нападок правих, у книзі є ще один дуже непоганий фрагмент із обговоренням консервативного ниття про занепад моралі сучасності. Цей пасаж доволі довгий, але я виокремлю лише його основну частину:
«Я не без подиву не раз розмірковував про те, звідки постає омана, яку, оскільки вона зазвичай спостерігається в старих, можна вважати їхньою природною властивістю: майже всі вони вихваляють минулі часи й ганять теперішні, картаючи наші сучасні вчинки й звичаї та все, чого в своїй молодості не робили вони, зате твердячи, що всякий добрий звичай, усякий добрий спосіб життя, усяка чеснота і взагалі все на світі безупинно погіршується. І здається просто-таки суперечним розумові й гідним подиву, що зрілий вік, який зазвичай, завдяки довгому досвіду, робить міркування людей досконалішим, саме в цьому питанні настільки його псує, що вони не розуміють одного: якби світ постійно лише погіршувався і батьки взагалі були кращими за дітей, ми ще задовго до нинішніх часів досягли б такої міри зла, що йому вже нікуди було б погіршуватися далі. Однак бачимо, що не лише в наші дні, а й у минулому завжди існував цей порок, властивий похилому вікові, як свідчать твори багатьох найдавніших письменників, а особливо коміків, які повніше, ніж інші, змальовують картину людського життя. І я вважаю, що причина цієї хибної думки в старих полягає в тому, що роки, минаючи, забирають із собою багато зручностей і, серед іншого, вичерпують із крові більшу частину тваринних пневм, через що тілесний склад змінюється й слабшають ті органи, за посередництвом яких душа здійснює свої чесноти […] І здається мені, що старі перебувають у становищі тих, хто, випливаючи з гавані, невідривно дивиться на берег, і їм мариться, ніби корабель стоїть на місці, а берег рухається, тоді як усе відбувається навпаки».
Виховання просвіченого монарха
Четверта книга перетворюється на політико-моральний твір, у класичну літературну форму «Дзеркала» для принців, тобто на настанову монархам, аби вони ставали просвіченими й шляхетними правителями. Тут консервативний ворог жінок із третьої книги — Оттавіано Фрегозо — окреслює кінцеву мету придворного. Адже він і є придворним не для того, щоб просто сам для себе вправлятися в усіх мистецтвах, а для того, щоб служити! Його завдання — не просто подобатися, а використовувати своє чарівність, освіту й доступ до государя для того, щоб спрямовувати правителя до добра й відвертати його від зла. Першою проблемою стає шкода від улесників. Государям буває важко говорити правду, бо, маючи величезну владу, вони схильні перетворюватися на тиранів, а будь-які спроби обмежити їхню владу починають здаватися посяганням, зухвалістю. Як і будь-яка дитина, государ теж любить похвали й ненавидить заборони. Проте саме це і є головне завдання доброго придворного. Він не повинен боятися говорити правду й спускати государя з небес на землю. Тут майже прямим текстом іде посилання на Платона: мовляв, мистецтво керувати державою — це такий самий фаховий навик для вузького спеціаліста, як гра на скрипці для скрипаля. Соромно бути правителем і не вміти правити. Хто ж може навчити государя цього ремесла? Звісно ж, філософи. І тут іде ціла серія прикладів з античності, коли правителів спрямовували їхні вчителі-філософи (звісно ж, без Сенеки й Нерона тощо, лише там, де це здавалося дієвим методом). Сучасні правителі філософів не люблять, і це велика проблема. Ідеальний же правитель, як неважко зрозуміти, має бути прихильником спартанської воєнщини, консерватизму, елітаризму й усього іншого, що подобається Платонові або Ксенофонтові. У будь-якій незрозумілій ситуації — культивуй стоїчні чесноти. Усі ці галантні розваги, про які йшлося вище, мають бути зброєю придворного, за допомогою якої правитель непомітно для самого себе почне перетворюватися з лайна на шоколад:
«Так він [придворний] зможе повести правителя суворим шляхом чесноти, ніби осіняючи його тінистими гілками й обсипаючи чарівними квітами, щоб полегшити тому, чиї сили слабкі, утома від важкого шляху, — то музикою, то бойовими й верховими вправами, то віршами, то бесідами про кохання й усіма іншими способами, про які говорили наші друзі, постійно займати його чесними втіхами, за допомогою цих принад безупинно вкарбовуючи в ньому доброчесні навички, зваблюючи цілющим обманом, подібно до обережних лікарів, які нерідко, бажаючи дати хворому й надто ніжній дитині гіркі ліки, змащують горлечко посудини чимось солодким. За допомогою цього покрову насолоди завжди й усюди переслідуючи свою мету, придворний заслужить більшу похвалу й винагороду, ніж будь-яким іншим добрим учинком на світі. Адже немає жодного блага, яке так послужило б спільній користі, як добрий государ, і немає зла, яке так усім шкодило б, як государ злий».
У зв’язку з цим постає класичне питання — чи можна навчити чесноти, і, звісно ж, якщо ми хочемо переробити поганого правителя на доброго, то це можливо. Позиція тут приблизно подібна до софістів, які визнавали певну міру вродженості характеру й навичок, але вважали, що це має менше значення, ніж сила виховання. Тут же обговорюється, що таке чеснота, і знову використовується платонізм із концепцією зла як незнання блага: «Тому чесноту майже можна звести до розсудливості й уміння обирати добре, а порок — до нерозсудливості й незнання, які відбирають правильне судження. Адже люди ніколи не обирають зло, думаючи, що це зло, а обманюються якоюсь подобою блага». І тут же спрямовано випад проти епікурейців, які нібито чинять суцільне зло й роблять це свідомо, чудово знаючи, що їхній учинок вважається злом. Стандартний випад проти платонізму, який, утім, усе ж відбивається.
– Однак є багато таких, які ясно усвідомлюють, що чинять зло, і все-таки його чинять, – зауважив синьйор Гаспаро, – через те, що задоволення, яке вони отримують у теперішньому, для них переважує ту кару, яка їх ще, можливо, не спіткає, – як злодії, убивці та їм подібні.
– Справжнє задоволення завжди є благом, а справжній смуток завжди є злом, – відповів синьйор Оттавіано. – Але ті, про кого ви сказали, обманюють самі себе, приймаючи хибне задоволення за щось справжнє, а справжній смуток за щось хибне, і через хибні задоволення часто впадають у справжні лиха.
Отже, мистецтву відрізняти істину від неправди навчитися можна, і чеснота, за допомогою якої ми обираємо те, що по-справжньому є благом, може бути названа справжньою наукою, кориснішою в людському житті, ніж будь-яка інша, бо вона виганяє невігластво, з якого, як я вже казав, народжується всяке зло.
П’єтро Бембо тут ще намагається заперечити, що зло не є на всі 100% незнанням, але його теж заглушують простим цитуванням Платона. На нього накидаються й захисники жінок із третьої книги (Маньїфіко та Чезаре), вважаючи, що платонізм вимагає від государя стати стоїком і монахом-відлюдником, а такий государ навряд чи буде великодушним, щедрим і поблажливим. На це стоїко-платонічний Оттавіано відповідає, як і античні стоїки, що його неправильно зрозуміли, що він поблажливо допускає трішки афектів і не вимагає від людини ставати нечутливим каменем тощо. Марна ремарка, після якої він знову починає робити рівно те, у чому його й звинувачують.
Щойно Оттавіано зробив паузу, його підхопив інший ворог жінок, стоїк Гаспаро, щоб поставити наступне запитання: що краще, просвічена монархія чи добре влаштована республіка? Питання, яке неодноразово порушувалося в літературі Відродження і, як правило, завершувалося визнанням пріоритету монархії. Так робили і флорентійські урядовці за часів Республіки (монархію відкрито захищав канцлер Флоренції — Салютаті), і просто рядові гуманісти, на кшталт Брандоліні у його книзі «Порівняння республік і королівств» (1493). Стоїчний Оттавіано, як і годилося чекати, одразу висловлюється на користь монархії, посилаючись як на приклади ієрархії в природі, так і на логіку Божого панування над усіма. На захист республіки висловлюється П’єтро Бембо, посилаючись на Бога, який дав людям свободу волі, явно не для того, щоб одразу ж її забирати. На це Оттавіано відповідає знову банальним цитуванням Платона й Арістотеля, змальовуючи три добрі й три лихі форми правління. Вічна класика захисту мракобісся. Далі він малює стандартні картини того, як це прекрасно, коли ти підкоряєшся і служиш, як це закладено в самій нашій природі, і як же це чудово, якщо твій пан ще й добра людина! Усе це сповідання свідомого раба тут немає сенсу наводити.
Наступне запитання теж доволі типове, особливо для Відродження. Нашого бойового раба питають, «яке, на вашу думку, життя, діяльне чи споглядальне, більше личить государеві?». Бойовий раб Оттавіано одразу відмовляється відповідати, бо лише государ може знати, що йому личить, і не рабова це справа — вказувати государеві! Але його змушує відповідати сама герцогиня, і він відповідає банально про золоту середину, де треба займатися і тим і тим. Та все ж робить невеликий ухил на користь споглядального життя (тобто монарх судить підданих, видає закони, займається просвітництвом мас (??) — словом, монарх теоретизує). Далі йдуть міркування про поміркованість, про те, яким має бути государ під час війни і під час миру, та роздуми на тему того, що мир — це мета війни, а виховання государя має починатися зі звички й завершуватися на рівні усвідомлення розумом. Є тут і трохи рекомендацій щодо правильного менеджменту персоналу, як правителеві краще керувати державою і які науки треба вивчати. Але все це не має особливого значення.
Як завжди, хоч Оттавіано й веде в цій темі та займає більшу частину тексту, йому опонує ліберал Чезаре: «Звісно, синьйоре Оттавіано, не можна сказати, що ваші доводи позбавлені сенсу й користі. Однак я схильний думати, що якщо ви за їх допомогою виховуватимете вашого государя, то заслужите радше звання доброго шкільного вчителя, ніж доброго придворного, а він буде більше схожий на ділового управителя, аніж на великого государя». Але тут він радше постає в негативному світлі й тягне в той бік, що государ має дбати про велич і прагнути великих завойовницьких походів, щоб потім його порівнювали з Цезарем, Александром тощо. А ідеальним приводом для цього діяння він вважає похід проти мусульман задля визволення східних кордонів колишнього Риму. Тут придворні почали перебирати варіанти й зійшлися на кандидатурах короля Франції та короля Іспанії. Але спростувати доповнення Чезаре не так уже й важко. Те, що він називає дріб’язковим, тобто піклування про добробут мешканців свого королівства, — насправді набагато важливіше, ніж бажання особисто уславитися в походах.
Фінал трактату несподівано переводить розмову з політики в неоплатонічну метафізику любові. Після запитання, чи має придворний бути закоханим, слово бере П’єтро Бембо. Спершу він пояснює, що любов є бажанням насолоджуватися красою, а краса сама по собі має божественне походження. Помилка більшості закоханих, особливо молодих, полягає в тому, що вони сприймають тілесну красу за щось, чим можна заволодіти через чуттєву насолоду. Звідси походять ревнощі, муки, пересичення, сльози, страждання і всяка розладнаність любовного життя. Далі Бембо протиставляє такій чуттєвій любові іншу — розумну і піднесену. Молодим ще можна певною мірою пробачити підпорядкування пристрасті, бо в них сильніша чуттєва природа; але для зрілої людини це вже неприпустимо. Старший вік, якщо він поєднаний із мудрістю, якраз краще пасує для справжньої любові. Людина має не прагнути до тілесного володіння, а милуватися красою очима й слухом, шанувати жінку, служити їй, дбати про її моральну чистоту й любити в ній не лише тіло, а й душу. Така любов не принижує, не тягне за собою ганьби й може навіть допускати поцілунок, але тільки як єднання душ, а не як поступку хтивості.
Далі Бембо стверджує, що краса нерозривна з благом. Прекрасне тіло зазвичай є знаком прекрасної душі, а сама краса присутня і в природі, і в мирозданні, і в людському мистецтві. Звідси любов до однієї красивої жінки може стати сходинкою до вищого споглядання. Спершу людина вчиться бачити красу не в одному тілі, а в кількох, потім — красу взагалі в усіх тілах, далі — внутрішню, духовну красу, і нарешті сходить до божественної краси як джерела всього прекрасного. Так любов перетворюється із земної пристрасті на шлях очищення душі та наближення до Бога. Наприкінці промова Бембо стає майже молитвою до Любові, як космічної й божественної сили, що поєднує світ, очищає душу й веде людину до істинного блаженства. Його слухають із захватом і майже в релігійному екстазі. Після цього виникає нова суперечка: чи здатні жінки до такої самої божественної любові, як чоловіки. Остаточного рішення не ухвалюють: суперечку відкладають до наступного вечора, передчуваючи, що Гаспаро (ворог жінок) знову почне сваритися з Маньїфіко (захисником). Тим часом виявляється, що за розмовою вже минула вся ніч, і співрозмовники розходяться на світанку.
Галатео — посібник про те, як правильно витирати задницю при дворі
Якщо зовсім скоротити до кількох абзаців, то зміст «Придворного» можна описати так. Кастільйоне вибудовує ідеал людини двору, яка поєднує військову доблесть, літературну культуру, мистецький смак, тілесну витонченість, мовну вправність, емоційний самоконтроль і політичну корисність. Потім він створює паралельний, але більш обмежений ідеал придворної дами. Далі показує, що все це потрібно не заради салонної гри як такої, а задля виховання влади зсередини, через вплив на государя. І, нарешті, увінчує всю конструкцію вченням про любов як рух від чуттєвого до духовного. Увесь трактат пронизаний платонізмом від початку до кінця, але попри це місцями трапляються проблиски ліберальної та прогресивної думки.
І все ж цей трактат має радше загальнотеоретичний характер. Він говорить не стільки про стандарти етикету для придворного, скільки про глобальні принципи етики, якими варто керуватися важливим особам. Не випадково тут багато місця присвячено філософії, політології, літературним суперечкам тощо. А от про придворну поведінку в найпоширенішому значенні цього слова йдеться вже в зовсім іншому творі — у «Галатео: Правила чемної поведінки» (1558), який користувався не меншою популярністю, ніж «Придворний» Кастільйоне. Саме слово Galateo стало в Італії синонімом учення про добрі манери. Автор цієї книжки — поет, дипломат, священник і навіть інквізитор Джованні делла Каза (1503-1556). Його біографію я не буду навіть переповідати, простіше знайти її в інших джерелах. Так само я не буду надто докладно описувати й його твір. Книга «Галатео» — це посібник із правил поведінки в звичайному суспільному житті, написаний у добу Відродження; він розглядає такі теми, як одяг, манери за столом і бесіда. Делла Каза не дожив до того моменту, коли його рукопис здобув широке й тривале визнання, що сталося невдовзі після його публікації. Його було перекладено французькою (1562), англійською (1576), латинською (1580), іспанською (1585) та німецькою (1587) мовами, і його читало та вивчало кожне покоління.
«Галатео» Делла Каза побудовано як настановчу бесіду старшої людини з юнаком, що вступає у світське життя. Автор одразу дає зрозуміти, що йтиметься не про найвищі чесноти і не про глибоку мораль, а про повсякденні форми поведінки: як сидіти, говорити, їсти, жартувати, рухатися, одягатися і срати триматися серед інших. Але саме в цьому, на його думку, і розв’язується питання, чи приємна людина для товариства, чи обтяжлива. Ввічливість у Делла Каза ґрунтується не стільки на моральному добрі, скільки на здатності не дратувати інших і не порушувати загальну гармонію спілкування. Перша велика тема трактату — все, що ображає почуття оточення. Делла Каза докладно перелічує тілесні та побутові непристойності: не можна голосно позіхати, кашляти, чхати, плювати, сякатися при людях так, ніби це нічого не означає; не можна розглядати свою хустку після сякання, дихати в обличчя співрозмовникові, шумно їсти, чавкати, нюхати їжу, передавати іншим надкушене або вже надпите. Особливо його дратує все, що робить людину фізично огидною в очах інших. За столом, на його думку, неприпустимі грубість, бруд, жадібність і та тваринна манера, за якої людина ніби не їсть, а накидається на їжу. Навіть слуги, що подають страви, мають бути охайні й не викликати відрази. Ось один із численних прикладів із самої книги:
«Від нас, отже, не має виходити нічого потворного, смердючого, нечистого й бридкого; навіть той, хто лише згадує про це або жестом викликає подібні уявлення, зазвичай дуже дратує оточення. Тож недобре мати звичку на людях торкатися до будь-якої частини тіла, якої заманеться. Так само негоже справляти природну потребу в усіх на виду, а покінчивши з нею, при всіх приводити до ладу одяг. На мою думку, не слід також, вийшовши по нужді й повернувшись, мити руки перед усією чесною компанією, бо тим, хто знає, з якої причини він миє руки, може уявитися щось нечисте. Через те ж недобре, натрапивши дорогою на гидоту, як іноді трапляється, кликати супутників і на неї вказувати. Ще гірше пхати їм під ніс щось смердюче, як дехто робить із великою наполегливістю, кажучи: Будьте ласкаві понюхати, як смердить! — замість сказати: Не нюхайте цього, бо воно смердить. — Ці та подібні звички дратують певні органи чуття; так само для вуха нестерпно, коли хтось скрегоче зубами, свистить, скрипить, чиркає камінь об камінь, дряпає по залізу, від чого слід, наскільки можливо, утримуватися».
Далі Делла Каза переходить до речей, які вже не стільки неприємні чуттям, скільки образливі для співрозмовників. Коли ти на людях, не можна спати, розвалюватися, безцільно ходити по кімнаті, читати листи при інших, стригти нігті, чухатися, барабанити пальцями, сидіти недбало й виклично. Усе це свідчить про зневагу до присутніх. До тієї самої категорії він зараховує сварливість, пихатість і звичку в усьому суперечити. Людина має бути привітною, м’якою, товариською, уміти підлаштовуватися під компанію, а не ламати її настрій своєю впертістю чи важливістю. Особливе місце посідає міркування про церемонії — поклони, формули пошани, словесні люб’язності. Делла Каза розуміє, що все це часто є порожньою умовністю і майже соціальною грою, але вважає, що йти проти звичаю нерозумно. Церемонії потрібні, доки вони помірні й відповідають місцю, часові та становищу людей. Якщо ж вони стають надмірними, ввічливість перетворюється на смішну комедію. Тут він виразно надає перевагу міри й природності.
Дуже важливою для нього є і правильна мова. Не можна постійно сперечатися, виправляти інших, нав’язувати поради, говорити різко й принизливо, перебивати, відбирати розмову в співрозмовника або перетворювати бесіду на змагання самолюбств. Не слід грубо й прямо виправляти людей, краще пом’якшувати незгоду. Так само неприпустимі грубі жарти, насмішки над фізичними вадами, їдкий дотеп. Добрий жарт, за Делла Казою, має бути легким і нешкідливим, а не принижувати людину. Розважати товариство брудними словами, гримасами й непристойними натяками теж не можна. У мові та манері розмови він вимагає середини: мовлення не має бути ні вуличним і грубим, ні надто книжним, пишномовним і риторичним. Потрібно говорити ясно, приємно й доречно. Те саме стосується зовнішнього вигляду. Одяг, хода, жести, постава, вираз обличчя. Усе має бути співмірним, без манірності, франтуватості, химерності чи неохайності. Людина не повинна ні шокувати, ні виставляти себе напоказ.
Наприкінці трактату Делла Каза знову повертається до дрібниць повсякденної поведінки — особливо за столом і в тілесній сфері. Він забороняє майже все, що може видатися іншим брудним, комічним або непристойним: відрижку, шумне пиття, колупання в зубах напоказ, миття, розчісування, роздягання та інші дії, які слід залишати для усамітнення. Загальний висновок такий: самі по собі ці провини малі й незначні окремо, але саме з них складається образ загалом неприємної людини. Тому ввічливість — це мистецтво жити з людьми так, щоб не бути для них ні огидним, ні обтяжливим, ні смішним.