Діалог про жінок із трактату Б. Кастільйоне — «Придворний» (1524)

Гарний приклад дискусії про жінок для перших десятиліть XVI століття.
Особливо це цікаво з огляду на те, що різні трактати про чесноти жінок тоді писали й інші визначні літератори — від Агостіно Строцці (1450–1505) до Людовіко Доменічі (1515–1564) або Алессандро Пікколоміні (1508–1578).
В Італії того часу багато жінок були правительками маленьких герцогств, а менш знатні жінки цілком могли не лише бути акторками в театрах (що було заборонено в інших країнах Європи), а й навіть писали власні п’єси, складали вірші, іноді потрапляли на кафедри природничих наук і вже висували доволі непоганих художниць. У цьому плані Італія значно випереджала інші регіони, а стандарти «галантності», які ми зазвичай пов’язуємо з Францією XVII–XVIII ст., насправді були імпортовані з Італії.

Див. також Короткий огляд трактатів Кастільйоне «Придворний» (1524) і Делла Каза «Галатео» (1558)

Це далеко не всі висловлювання, що стосуються жінок у творі «Придворний»; їх там набагато більше, що й не дивно для трактату про галантні звичаї аристократа. Тут виокремлено лише ті, що стосуються суперечки трьох консервативних стоїків — Гаспаро, Оттавіано і Фризіо — проти трьох ліберальних гедоністів — Джуліано Маньїфіко (Медічі), кардинала Бернардо Біббієни та Чезаре. Насправді суперечка починається лише наприкінці другої книги, після того як уже було описано ідеального придворного, і тепер треба було зробити плавний перехід до третьої книги, де мали описати ідеальну придворну даму. І, по суті, суперечка між консерваторами та лібералами з жіночого питання займає взагалі всю третю книгу твору цілком (!). Тож усю цю книгу я тут і подаю, а це вже не так і мало. Як експеримент, я підсвічу текст консерваторів коричневим кольором, а текст лібералів — темно-рожевим. В огляді комедії «Каландрія» (1513), яку почали писати тоді ж, коли Кастільйоне написав першу версію «Придворного», ми вже зазначали, що Біббієна вирізняється на тлі інших комедіографів, і його навіть можна зарахувати до пантеону схвально оцінюваних авторів для епікурейської традиції, хоча, звісно, епікурейцем він не був. У цих діалогах про жінок така репутація кардинала лише посилюється, хоча ще достойнішим постає Маньїфіко, який стає головним оповідачем усієї третьої книги.

II книга, розділ LXIX (69)
– Та жінки тільки й раді це слухати [до цього Бернардо Біббієна кинув сальнувату жартівливу репліку про секс], – розсміявся синьйор Гаспаро Паллавічіно. – А ви хочете позбавити їх такого задоволення! Особисто я частіше червонію від слів, які часом дозволяють собі жінки, ніж від тих, що кажуть чоловіки.
– Я говорю не про таких жінок, – сказав мессер Бернардо, – а про добропорядних, які гідні поваги й честі з боку будь-якої шляхетної людини.
– Добре було б виробити точне правило, як їх розпізнавати, – озвався синьйор Гаспаро, – бо ті, що зовні здаються найкращими, насправді аж ніяк не такі.
Мессер Бернардо лише всміхнувся:
– Якби тут не було нашого синьйора Маньїфіко, який усюди славиться покровителем жінок, я взявся б вам відповісти; але не хочу намагатися обійти його.
– Жінки не потребують захисника проти такого жалюгідного обвинувача, – зауважила з усмішкою синьйора Емілія. – Залиште синьйора Гаспаро при його перекрученій думці, що, найімовірніше, виникла від того, що він просто ніколи не зустрічав жінки, якій би сподобався, а не через якісь вади, властиві жінкам. І продовжуйте, будь ласка, розповідь про жарти.

II книга, розділ XC (90):
– Ви, безперечно, упереджені щодо жінок, мессере Бернардо, – втрутився синьйор Гаспаро. – І чому це, питається, чоловіки мають виявляти більшу повагу до жінок, ніж жінки до чоловіків? Хіба нам не так само має бути дорога наша честь, як їм — їхня? Отже, на вашу думку, нехай жінки колють чоловіків словами й насмішками, коли їм заманеться, без жодного стримування, а чоловіки нехай мовчать, та ще й дякують їм?
– Я зовсім не за те, щоб жінки в жартах і витівках порушували ті правила, про які ми вже говорили, – відповів мессер Бернардо. – Я кажу про те, що вони можуть із більшою свободою піддражнювати чоловіків у тому, що стосується нецілудності, ніж чоловіки — піддражнювати їх. Це ми самі встановили такий порядок, що для нас розпуста — не вада, не недолік, не щось бридке, зате для жінок — такий крайній безчестя і ганьба, що будь-яка, про яку одного разу пішла погана слава, хай то хибна, хай правдива, назавжди лишається зганьбленою. І оскільки, зачіпаючи честь жінки, ми ризикуємо завдати їй тяжкої образи, я й кажу, що висміювати їх треба в іншому, а в цьому — стримуватися. Бо жарт або витівка, що ранять надто боляче, як уже було сказано, виходять за межі дозволеного для шляхетної людини.

II книга, розділ XCI (91):
Тут, скориставшись тим, що месер Бернардо притих, у розмову вступив синьйор Оттавіано Фрегозо.
– Синьйор Гаспаро міг би відповісти вам, – сказав він усміхаючись, – що цей закон, який, на вашу думку, ми, чоловіки, самі запровадили, можливо, не такий уже й безглуздий, як вам здається. Бо оскільки жінки, істоти вельми недосконалі порівняно з чоловіками, мають дуже мало або й зовсім не мають гідності і не здатні на жоден доблесний учинок, то їх треба було приборкати соромом і страхом безчестя, аби ніби силоміць прищепити їм якісь добрі якості. Найпотрібнішою для них понад усе інше, задля певності в батьківстві, визнали стриманість, тож довелося всілякими хитрощами й способами зробити їх стриманими, ніби поступившись їм у тому, що в усьому іншому вони малообдаровані й завжди чинять навпаки тому, як слід. І коли вже всі інші гріхи їм дозволено чинити, не накликаючи на себе осуду, якщо ми висміюватимемо всі вади, дозволені жінкам і, отже, такі, що не виходять для них за межі пристойності, так що про їх виправлення вони не дбають, – нас це анітрохи не розсмішить. Адже ви самі казали, що сміх викликає те, що за ці межі виходить.

II книга, розділ XCII (92):
– Ви такої думки про жінок, синьйоре Оттавіаноо, – сказала синьйора герцогиня, – і після цього нарікаєте, що вони вас не люблять?
– Я цим не засмучений, – відповів синьйор Оттавіано. – Навпаки, дякую їм за це, бо тим самим вони не зобов’язують мене любити їх. І висловлюю тепер не власну думку, а кажу, що синьйор Гаспаро міг би навести й такі доводи.
Месер Бернардо сказав:
– Так, по-справжньому великою була б перемога жінок, якби вони зуміли примирити з собою таких великих ворогів, як ви і синьйор Гаспаро.
– Я їм не ворог, – запально відказав синьйор Гаспаро. – Це ви ворог чоловіків. Бо якщо хочете, щоб жінок не зачіпали щодо їхньої так званої честі, вам варто встановити для них іще один закон: щоб вони не дошкуляли чоловікам у тому, що для нас так само ганебне, як для них, – у нездатності стримувати хіть. Невже відповідь Алонсо Карільйо, дану ним синьйорі Боадільї, – буцімто він сподівався лишитися живим, якщо вона візьме його за чоловіка, – менш пристойна, ніж її твердження, ніби всі його знайомі думали, що король його повісить? І чому Річчардо Мінутолі було менш дозволено обвести круг пальця дружину Філіппелло й улаштувати, щоб вона прийшла до нього в ту лазню, ніж для Беатріче – підвести з ліжка свого чоловіка Егано й підлаштувати, щоб Анікіно відлупцював його, а перед тим досхочу натішився з нею? Або ніж для тієї, що прив’язала нитку до великого пальця ноги, а потім запевнила чоловіка, що це була не вона? Раз уже ви кажете, що ці витівки з книги Боккаччо, влаштовані жінками, такі винахідливі й добрі.

II книга, розділ XCIII (93):
– Панове! – вигукнув, сміючись, месер Бернардо. – Мені доручено було говорити лише про жарти, і я не збираюся виходити за ці межі. Здається, я вже сказав, чому саме не вважаю пристойним дошкуляти жінкам у питаннях честі – як словами, так і вчинками. При цьому, якщо не помиляюся, я й для жінок визначив правилом не жалити чоловіків у їхні чутливі місця.
Тепер щодо наведених вами, синьйоре Гаспаро, витівок і слів. Так, те, що відповів Алонсо синьйорі Боадільї, мені, можна сказати, подобається, хоч певною мірою й зачіпає честь. Бо натяк тут зроблено ніби здалеку й так непрозоро, що сказане можна зрозуміти в простому сенсі, і Алонсо цілком міг удавати, ніби сказав усе це не з ганебною метою. Зате інше його висловлювання видається мені вельми непристойним. Одного разу, коли королева проходила повз дім тієї самої синьйори Боадільї, Алонсо побачив, що на воротах вугіллям намальовано непристойних тварин, яких у такій різноманітності зображують на стінах корчем, і, підійшовши ближче до графині де Кастаньєта, тихо сказав їй: «Погляньте, синьйоро: це голови звірів, яких синьйора Боаділья щодня вбиває на полюванні». Самі бачите: хай це й майстерна метафора, вдало запозичена в мисливців, які задля вихваляння вішають у себе на воротах голови вбитих ними звірів, але вона непристойна й ганебна. Та й висловлена була не у відповідь; адже сказати у відповідь куди пристойніше: виглядає так, ніби людину спровокували, і вона мусить швидко щось вигадати.
Але, повертаючись до питання про жіночі витівки, я кажу не те, що обманювати чоловіків — добра справа, а лише те, що багато жіночих хитрощів, описаних у Джованні Боккаччо, смішні й винахідливі, особливо ті самі, які ви згадали. Проте, на мою думку, витівка Річчардо Мінутолі переходить усі межі й є жорстокішою за витівку Беатріче, бо Річчардо набагато більше відібрав у дружини Філіппелло, ніж Беатріче у свого чоловіка Егано. Адже Річчардо за допомогою обману влаштував так, що вона зробила те, чого не хотіла, а Беатріче обдурила свого чоловіка, щоб зробити те, що їй подобалося.

II книга, розділ XCIV (94): 
– Та Беатріче не можна виправдати нічим, окрім любові, – сказав синьйор Гаспаро. – А це слід визнати однаковою мірою як щодо жінок, так і щодо чоловіків.
– Справді, любовна пристрасть є великим виправданням у будь-якому проступку, – відповів месер Бернардо. – Проте, що стосується мене, я вважаю, що шляхетна людина, гідна свого звання, має і в цьому, як і в усьому іншому, бути щирою та правдивою. І навіть якщо зрада щодо ворога справедливо вважається низькою й вельми огидною, подумайте, наскільки тяжчим гріхом має вважатися вона щодо того, кого ти любиш. І гадаю, що кожен шляхетний закоханий зазнає стільки трудів, стільки безсонних ночей, наражає себе на стільки небезпек, проливає стільки сліз, уживає всіх способів і можливостей догодити коханій жінці, головно не з метою оволодіти її тілом, а оволодіти твердинею душі, розтрощити найміцніші діаманти, розтопити криги, що часом таяться в ніжних жіночих грудях. Ось що я вважаю істинною і безсумнівною метою, до якої прагне шляхетне серце. І якби я сам був закоханий, я волів би просто знати, що та, якій я служу, взаємно любить мене серцем і дарує мені душу, не маючи з її боку жодного іншого задоволення моєму почуттю, ніж насолодитися нею й оволодіти нею всією всупереч її волі; бо в останньому разі мені здавалося б, що я володію лише мертвим тілом. Тому ті, хто прагне вдовольнити свої пожадання за допомогою таких витівок, які краще назвати не витівками, а зрадою, по-перше, завдають образи, а по-друге, оволодіваючи тілом супроти волі, не досягають того задоволення, якого слід бажати в любові. Те саме скажу і про інших, хто в любові вдається до чарів, привороту, а іноді сили, снодійних засобів і тому подібного. І хай вам буде відомо, що й подарунки сильно зменшують насолоду від любові, бо чоловік може лишатися в підозрі, що жінка його не любить, а лише вдає, ніби любить, бажаючи з цього зискати. Отож слід дуже цінувати любов жінки, якщо вона шляхетна, бо її почуття не може походити з іншого джерела, як тільки з правдивої й безсумнівної любові; шляхетна пані ніколи не виявить свою любов до того, хто нижчий за неї становищем, якщо не любить його всім серцем.

II книга, розділ XCV (95): 
Синьйор Гаспаро відповів на це:
– Я не заперечую того, що намір закоханих, їхні труди й небезпеки мають на меті радше завоювання душі, ніж тіла коханої жінки. Але ті обмани, які ви в чоловіків називаєте зрадою, а в жінок – витівками, є найкращими засобами для досягнення цієї мети, бо хто володіє тілом жінки, той завжди є і володарем її душі. І якщо добре пам’ятаєте, дружина Філіппелло після всього смутку через обман, підлаштований їй Річчардо, розібравшись, наскільки поцілунки коханця солодші за чоловікові, і змінивши суворість на солодку любов до Річчардо, від того самого дня найніжнішим чином до нього прив’язалася. Ось вам, будь ласка: чого не могли зробити часті відвідини, подарунки й багато таких довго виявлюваних знаків любові, те зробила за короткий час проста близькість між ними. Як бачите, ця витівка (або назвіть її зрадою, якщо хочете) стала чудовим способом оволодіти, як ви скажете, твердинею її душі.
– Ваше припущення, – зауважив на це месер Бернардо, – цілком хибне. Адже якби жінки завжди віддавали свою душу тим, хто володіє їхнім тілом, то кожна з них понад усе на світі любила б власного чоловіка. Ми, однак, бачимо інше. Та Боккаччо був, як тепер і ви, великим – і несправедливим – ворогом жінок [див. огляд на працю Боккаччо].

II книга, розділ XCVI (96): 
Синьйор Гаспаро відповів:
– Повторюю, я їм аж ніяк не ворог; але серед мудрих мало таких, які високо ставили б жінок, – навіть якщо часом у якихось своїх намірах вони виявляють протилежне.
– Ви не лише жінок ображаєте, – озвався месер Бернардо, – а й тих чоловіків, які ставляться до них із пошаною. Проте я, як уже сказав, не хочу поки що відходити від моєї теми – витівок – і братися за таке важке діло, як оборона жінок від вас, великого воїна. Тож закінчу вже свою промову, яка вийшла, можливо, куди довшою, ніж було потрібно, але, безперечно, менш приємною, ніж ви сподівалися. І оскільки я бачу, що жінки залишаються спокійними й терпляче зносять ваші образи, то схильний почасти визнати слушність сказаного синьйором Оттавіано: що їх не дуже турбує, коли про них говорять погано, окрім лише докорів у нецнотливості.
Тоді більшість жінок, за знаком, поданим синьйорою герцогинею, підвелися з місць і зі сміхом поспішили до синьйора Гаспаро, ніби збираючись надавати йому тумаків або зробити з ним те саме, що вакханки з Орфеєм, при цьому кажучи:
– Ось зараз побачите, турбує нас це чи ні, коли про нас говорять погано!

II книга, розділ XCVII (97): 
І так, почасти через сміх, що залунав, почасти через те, що всі повскакали з місць, здалося, ніби сон, який уже зімкнув очі деяких, розвіявся. Але синьйор Гаспаро сказав:
– Гарненька річ! Знаючи, що не мають рації, вони хочуть ужити сили й закінчити бесіду, провівши нас, як кажуть, по-браччанськи.
– Не бійтеся, цього не буде, – відповіла синьйора Емілія. – Але оскільки ви, бачачи, що месер Бернардо стомлений довгою промовою, почали говорити про жінок усякі гидоти, гадаючи, що вам ніхто не заперечить, ми випустимо в поле свіжого вершника, який зійдеться з вами в бою, щоб ваша помилка недовго лишалася невідплаченою.
І, звернувшись до Джуліано Маньїфіко, який досі майже не брав участі в розмові, сказала:
– Вас славлять як оборонця честі жінок. Настав час довести, що це звання дісталося вам не намарно. І якщо за це ваше кредо ви й раніше мали якусь винагороду, тепер будьте певні, що, зломивши такого жорстокого нашого ворога, ви значно більше зобов’яжете всіх жінок, – тож навіть лише тим, що нагороджуватимемо вас, ми все одно почуватимемося у невідплатному боргу.

II книга, розділ XCVIII (98): 
– Государине моя, – відповів Джуліано Маньїфіко, – чи не надто велику честь ви виявляєте вашому ворогові й чи не надто малу — вашому захисникові? Адже аж до цієї миті на все, сказане синьйором Гаспаро проти жінок, мессер Бернардо відповідав чудово. Упевнений, кожен із присутніх тут добре знає, що придворному личить ставитися до жінок із найвищою пошаною і що розсудлива та чемна людина аж ніяк не повинна ранити жінку, торкаючись її цнотливості, ні жартома, ні всерйоз. Обговорювати таку очевидну істину — все одно що ставити під сумнів цілком ясні речі. Мені здається, синьйор Оттавіано дещо вийшов за межі розумного, сказавши, що жінки — вельми недосконалі створіння, нездатні ні на який доблесний учинок і майже або й зовсім не мають гідності порівняно з чоловіками. І оскільки часто словам людей із великим авторитетом довіряють, навіть якщо вони в чомусь відхиляються від істини або коли говорять на глум, синьйор Гаспаро й опинився втягнутим в оману, ніби мудрі мужі невисоко ставлять жінок, — що цілковита неправда. Навпаки, мені доводилося знати небагато достойних чоловіків, які не любили б і не шанували б жінок, чиї чесноти, а отже, й гідність я не вважаю в чомусь нижчими за чоловічі.
Проте, якби дійшло до такого поєдинку, справу жінок було б дуже важко захищати; бо ці панове склали образ придворного настільки досконалого, наділеного стількома неземними якостями, що кожен, розглянувши його таким, яким його описали, подумає, ніби жінки не можуть досягти такої висоти гідності. Але якщо вже битися на рівних, треба спершу, щоб хтось, такий само розсудливий і красномовний, як граф Лудовіко та мессер Федеріко, склав образ придворної дами, наділеної всіма жіночими досконалостями, так само як вони склали образ придворного, наділеного всіма досконалостями чоловіка. Думаю, тоді захисник справи жінок, навіть якщо він не надто сильний розумом і красномовством, за допомогою самої істини міг би ясно довести, що жінки не менш доблесні, ніж чоловіки.
– І навіть значно більш, – сказала синьйора Емілія. – Що це так, видно вже із самого роду слів: адже «доблесть» — це жінка, а «порок» — чоловік.

II книга, розділ XCIX (99): 
Тоді синьйор Гаспаро, усміхнувшись, обернувся до мессера Ніколо Фризіо:
– А ви, Фризіо, що думаєте про це?
– А я співчуваю синьйору Маньїфіко, який, обманутий обіцянками й звабами синьйори Емілії, упав у помилку й сказав таке, що мені, попри моє найкраще до нього ставлення, соромно слухати.
Синьйора Емілія відповіла з усмішкою:
– Ви самі зганьбитеся, коли побачите, що синьйор Гаспаро, переконаний, визнає свою й вашу помилку та попросить пробачення, яке ми йому охоче дамо.
Нарешті синьйора герцогиня сказала:
– Оскільки час уже дуже пізній, відкладемо все на завтра. Тим паче, що мені видається слушною порада синьйора Маньїфіко: перш ніж ми перейдемо до цього диспуту, слід скласти придворну даму, наділену всіма досконалостями, так само як ці панове змалювали нам досконалого придворного.
– Государине, – сказала на це синьйора Емілія, – тільки Боже борони нас доручити цю справу якомусь спільникові синьйора Гаспаро! А то він складе нам придворну даму, яка знатиме тільки кухню та прядку.
– Саме найліпші для неї справи, – зауважив Фризіо.
– Доручаю це синьйору Маньїфіко, – підсумувала синьйора герцогиня. – Упевнена, що він, зі своїм розумом і розсудливістю, подумки уявить собі всю найвищу досконалість, якої тільки можна бажати в жінці, і так само добре висловить її словами. І в нас буде що протиставити облудним вигадкам синьйора Гаспаро.

II книга, розділ C (100): 
– Государине, – відповів Маньїфіко, – я не певен, що буде правильним покласти на мене справу такої ваги, бо я, щиро кажучи, не почуваюся до неї готовим. Адже я не граф і не мессер Федеріко, які завдяки своєму красномовству спромоглися виліпити такого придворного, якого ніколи не було, та, здається, і бути не може. Але якщо вже вам до вподоби дати мені це доручення, то нехай воно буде, в усякому разі, на тих самих умовах, що й у них. Тобто нехай кожен заперечує мені, коли захоче: я прийматиму це не як заперечення, а як допомогу. І, можливо, під час виправлення моїх помилок і виявиться те досконале обличчя придворної дами, яке ми шукаємо.
– Сподіваюся, ваша промова буде такою, що вам мало в чому можна буде заперечити, – відповіла синьйора герцогиня. – Тож спрямуйте весь ваш розум на цю думку й складіть нам таку жінку, щоб наші супротивники посоромилися казати, ніби вона своїми добрими якостями не дорівнює придворному-чоловікові. А про нього розповідь мессеру Федеріко вже час закінчити, бо він і так надто її прикрасив, — тим паче, що нам ще належить вивести для порівняння з ним жінку.
– У мене, государине, залишилося дуже мало, якщо взагалі щось залишилося, що сказати про придворного понад уже сказане, – озвався синьйор Федеріко. – Але те, що я думав додати, через жарти мессера Бернардо вилетіло в мене з голови.
– Якщо так, – сказала синьйора герцогиня, – завтра зберемося не надто пізно, щоб у нас вистачило часу і на те, і на інше.
Після цих слів усі підвелися з місць і, попросивши дозволу в синьйори герцогині, кожен подався до своєї опочивальні.

Книга III

Розділ I (1):
Пишуть, що Піфагор вельми ретельно й дотепно обчислив міру тіла Геркулеса. Було відомо, що довжину стадія, на якому в Ахайї, поблизу міста Еліди, перед храмом Юпітера Олімпійського, кожні п’ять років урочисто відбувалися Олімпійські ігри, Геркулес виміряв стопами, і вона становила шістсот двадцять п’ять його стоп; а інші стадії, засновані по всій Греції в пізніші часи, теж мали довжину в шістсот двадцять п’ять стоп, але при цьому були дещо коротші за олімпійський. Із цієї пропорції Піфагор легко вивів, наскільки довжина стопи Геркулеса була більшою, ніж довжина стопи інших людей, а дізнавшись довжину його стопи, встановив, що тіло Геркулеса перевершувало розміром тіла інших людей пропорційно до того, як той стадій перевершував інші стадії.
Так і ви, дорогий мессере Альфонсо, дотримуючись того самого принципу, з малої частини всього тіла можете ясно зрозуміти, наскільки урбінський двір перевершував усі інші двори Італії, бачачи, наскільки ігри, що їх там вигадували для втіхи душ, зморених тяжчими справами, були вищі за ті ігри, що побутують при інших італійських дворах. Якщо такими були ігри, уявіть, якими, отже, були інші доблесні діяння, в які ці уми були занурені уважно й цілковито.
Про це я й наважуюся довірливо розповідати, сподіваючись, що мені повірять; і не вихваляю справи, що були так давно, що їх дозволено прикрасити вигадкою, – бо те, про що я кажу, можна перевірити свідченням багатьох гідних довіри ще живих людей, які особисто бачили й знали спосіб життя та звичаї, колись там прийняті. І я відчуваю себе зобов’язаним, наскільки можу, з усією ревністю спробувати захистити від смертного забуття ці ясні спогади й, записавши, оживити їх у душах нащадків.
І, можливо, в майбутньому завдяки цим записам хтось іще позаздрить нашому вікові; бо немає людини, яка, читаючи про дивовижні діяння давніх, не уявляла б собі подумки дещо більше, ніж написано, не вимальовувала б уявою чогось такого, що, як їй здається, ці книги не можуть висловити, хай навіть вони й божественно написані. Так і ми бажаємо: якщо наша книга удостоїться ласки бути прочитаною шляхетними лицарями та дамами, нехай усі, кому до рук потрапить плід нашої праці, розуміють і твердо знають, що урбінський двір був куди досконаліший і багатший на визначних людей, ніж ми спроможні висловити на письмі. І якби ми мали стільки красномовства, скільки вони мають чеснот, ми не потребували б іншого свідчення, щоб наші слова здобули цілковиту віру в тих, хто не був цьому очевидцем.

Розділ II (2): 
Отож наступного дня у звичайний час товариство зібралося в тому самому місці. Усі безшелесно сіли й звернули погляди на мессера Федеріко та Джуліано Маньїфіко, чекаючи, хто з них перший почне говорити. І синьйора герцогиня, яка теж деякий час сиділа мовчки, сказала:
– Синьйоре Маньїфіко, всі бажають бачити цю вашу даму вишукано вбраною; а якщо ви не покажете її так, щоб її краса була цілком видна, ми вирішимо, що ви її ревнуєте.
– Государине, – відгукнувся Маньїфіко, – якби я вважав її красунею, я показував би її без прикрас, так, як забажав Паріс побачити трьох богинь. Але якщо мені не допоможуть прибрати її присутні тут дами, вправні в цьому, боюся, що не лише в синьйора Гаспаро й Фризіо, а й у всіх інших наших чоловіків буде слушний привід говорити про неї зле. Тож, оскільки вона має в нас репутацію красуні, може, краще нам поки що тримати її в укритті й розглянути ті якості, про які має ще договорити мессер Федеріко стосовно придворного: адже він безперечно прекрасніший, ніж може бути моя дама.
– Те, що я мав на думці, – озвався мессер Федеріко, – не настільки необхідне для придворного, щоб без нього не можна було обійтися. Але це майже нова тема порівняно з тим, про що ми досі говорили.
– І що ж це за тема? – запитала синьйора герцогиня.
Мессер Федеріко відповів:
– Я мав намір, наскільки це в моїх силах, роз’яснити, звідки постали ці товариства й ордени, засновані великими государями під різними інсигніями, як-от орден Святого Михаїла в королівському домі Франції, орден Підв’язки, під іменем святого Георгія, в королівському домі Англії; Золотого Руна – в бургундському: яким чином надаються ці відзнаки й як їх позбавляють, якщо на те є причини; як вони виникли, хто були їхні засновники і з якою метою вони їх заснували. Адже й при великих дворах лицарям цих орденів завжди виявляють пошану.
Ще я думав, якщо вистачить часу, поговорити не лише про розмаїття звичаїв, уживаних при дворах християнських государів у служінні їм, у святкуваннях, у їхніх виходах на публічні видовища, а й розповісти дещо про двір Великого Турка, і особливо, ще більше, про двір Софі, царя Персії. Бо я чув від купців, які довго жили в цій країні, що тамтешні шляхетні лицарі вельми мужні й галантні та в спілкуванні між собою, у залицянні до жінок і в усіх своїх справах виявляють чемність і стриманість, а в справах зі зброєю, коли доводиться, в іграх і святах – величавість, розкутість і легкість. Ще я мав приємність довідатися, які прийоми в усьому цьому вони цінують найбільше, якими є в них урочистості, що вважається вишуканістю в одязі та зброї, чим вони відрізняються від нас, а чим подібні; як розважаються їхні жінки, як скромно обдаровують вони ласкою тих, хто служить їм заради кохання. Але, правду кажучи, нині немає часу заглиблюватися в міркування про все це – передусім тому, що ще належить говорити й про інше, що набагато ближче до нашої теми.

Розділ III (3): 
– Навпаки, – сказав синьйор Гаспаро, – розповісти про це й про багато інших речей було б ближче до нашої теми, ніж вигадувати ту саму придворну даму, бо правила, дані придворному-чоловікові, годяться також і для жінки; адже вона, так само як чоловік, має зважати на час і місце та дотримуватися — наскільки дозволить убогість її розуму — всього іншого, про що так багато вже було сказано.
Проте замість цього, можливо, зовсім не погано було б подати деякі тонкощі, що стосуються особистої служби монархові, бо придворному личить їх знати й виявляти витонченість у їхньому виконанні. Або ж, справді, поговорити про метод, якого слід триматися в тілесних вправах, як їздити верхи, володіти зброєю, боротися, і в чому полягають труднощі цих дій.
Синьйора герцогиня відповіла, сміючись:
– Государі не стануть використовувати для особистої служби такого чудового придворного, як цей; а навчати тілесних вправ, розвитку сили й спритності залишмо нашому мессеру П’єтро Монте у зручний для нього час. Але зараз Маньїфіко не повинен говорити ні про що інше, як тільки про ту даму, якої ви, синьйоре Гаспаро, здається, вже починаєте побоюватися, а тому й хочете відвести нас убік від теми.
Та синьйора Гаспаро підтримав Фризіо:
– Та ясна річ: недоречно й не на часі тепер розводитися про жінок, коли ще стільки лишилося недомовленого про придворного. Нема чого змішувати одне з іншим.
– Ви дуже помиляєтеся, – озвався мессер Чезаре Гонзага, – бо як жоден двір, хай би яким великим і пишним він був, без жінок не може мати в собі ні краси, ні блиску, ні веселості, і жоден придворний не буде витонченим, люб’язним чи відважним і нізащо не стане виконувати акробатичних вправ на коні, якщо його не спонукає до того спілкування з жінками, любов до них і бажання зробити їм приємне, так і розмова про придворного ніколи не буде повною, якщо жінки своєю участю не внесуть свою частку витонченості, якою вони вдосконалюють і прикрашають придворне мистецтво…
Синьйор Оттавіано вставив зі сміхом:
– …показавши шматочок тієї принадності, якою вони зводять чоловіків із глузду!

Розділ IV (4): 
А синьйор Маньїфіко, звертаючись до синьйори герцогині, сказав:
– Отже, государине, якщо вам завгодно, я почну говорити те, що від мене вимагається, хоч і дуже сумніваюся, що зможу задовольнити сподівання. І, звісно, куди легше було б мені вигадати якусь государиню, гідну бути царицею всього світу, ніж досконалу придворну даму, — бо я не знаю, звідки взяти взірець цієї дами, а за взірцем для цариці мені не довелося б ходити далеко: досить лише уявити божественні чесноти однієї государині, яку я знаю особисто, і, споглядаючи їх, спрямувати всі мої думки на ясний словесний образ того, що багато хто бачить очима. А якби я не міг інакше, досить мені було б лише назвати її ім’я, щоб вважати мій обов’язок виконаним.
– Не виходьте за межі теми, синьйоре Маньїфіко, – відповідала синьйора герцогиня, – але тримайтеся встановленого порядку й створіть придворну даму, щоб у вашої такої визначної государині була та, яка могла б їй гідно служити.
І Маньїфіко продовжив:
– Тоді, государине, щоб було ясно, що ваші веління спонукають мене зважитися навіть на те, чого я не вмію, говоритиму про цю чудову даму, якою хотів би її бачити. І коли створю її на свій смак, то, не маючи змоги мати іншу, я вже, на манір Пігмаліона, візьму її собі. А щодо сказаного синьйором Гаспаро, ніби ті самі правила, що встановлені для придворного-чоловіка, годяться і для жінки, — я дотримуюся іншої думки. Бо, хоч деякі якості є спільними й однаково необхідними для чоловіка та для жінки, є й інші, більш личні жінці, ніж чоловікові, а є такі, що личать чоловікові, а жінці мають бути цілком чужі. Те саме скажу і про тілесні вправи; але передусім, гадаю, жінка повинна відрізнятися від чоловіка своїми звичаями, манерами, словами, жестами, ходою. Бо як йому личить виявляти певну солідну й тверду мужність, так жінці — м’яку й витончену ніжність, із тією жіночною миловидністю, яка в кожному її русі — чи йде вона, чи стоїть, чи говорить щось — завжди виявлятиме в ній жінку, без будь-якої схожості з чоловіком.
Додаючи таке застереження до правил, які граф Лудовіко й мессер Федеріко встановили для придворного, я, звісно, також вважаю, що жінці треба вміти користуватися багатьма з них, прикрашаючи себе найкращими якостями, як каже синьйор Гаспаро. Бо, на мою думку, багато душевних чеснот необхідні жінці так само, як і чоловікові. Так само й те, що ми визнали потрібним для придворного: мати шляхетне походження, уникати навмисності, вирізнятися вродженою витонченістю в усіх своїх діях, мати добрі звичаї, бути розсудливою, обачною, не пихатою, не заздрісною, не лихослівною, не марнославною, не сварливою, не незугарною, знати, як здобувати й зберігати прихильність своєї пані та всіх інших, бути бездоганною й витонченою в усіх заняттях, личних для жінки. Ще мені здається, що краса їй потрібна більше, ніж придворному-чоловікові; бо, справді, жінка загалом багато втрачає, коли негарна. І вона має бути уважнішою до свого зовнішнього вигляду та більше остерігатися дати комусь привід говорити про неї погано, але поводитися так, щоб її не плямувала не лише провина, а навіть і підозра, — бо у жінки менше способів захиститися від наклепу, ніж у чоловіка.
Але оскільки граф Лудовіко дуже докладно розповів про головне призначення придворного, вважаючи ним військову справу, мені здається доречним також сказати, яким, на моє розуміння, є головне призначення придворної дами. І якщо я успішно з цим упораюся, то вважатиму себе таким, що сплатив більшу частину мого боргу.

Розділ V (5): 
Отже, залишаю осторонь душевні чесноти, які при дворі жінка має поділяти з придворним-чоловіком, — як-от обачність, великодушність, поміркованість і багато інших, а так само ті якості, що личать кожній жінці, — бути доброю і стриманою, уміло управляти маєтком чоловіка, своїм домом і дітьми, якщо вона заміжня, і всі інші, яких вимагають від добропорядної матері родини. Хочу сказати, що тій, яка живе при дворі, на мій погляд, передусім належить мати люб’язну привітність, аби вона могла спілкуватися з людиною будь-якого стану в приємних і скромних бесідах, відповідно до часу, місця й становища співрозмовника, і нехай цьому супроводжують спокій і поміркованість манер та, разом із печаттю гідності на всіх її діях, жвава прудкість розуму, чужа всякій грубості, так щоб завдяки її доброзичливості її вважали не лише сором’язливою, обачною й людяною, а й люб’язною, дотепною та стриманою. Тому їй потрібно триматися певної важкої середини, ніби складеної з протилежних речей, доходячи точно до деяких меж, але не переступаючи їх.
Ця жінка не повинна, з бажання здаватися добропорядною і цнотливою, бути настільки нетерпимою й виявляти таку відразу до товариств і розмов не зовсім скромних, щоб одразу вставати й іти геть; бо легко подумати, ніби вона вдає таку суворість, аби приховати те, що, як вона побоюється, можуть довідатися про неї інші. Та й узагалі така похмурість завжди відштовхує. Але ще менше личить їй, із бажання показати себе розкутою й товариською, говорити безсоромні слова й триматися з непомірною та розгнузданою фамільярністю, виявляючи манери, що дають підставу вважати її такою, якою вона, можливо, не є. А опинившись там, де ведуть такі розмови, нехай слухає їх із легким рум’янцем сорому.
Так само слід уникати помилки, в яку, як я бачив, упадають багато хто: самій говорити й слухати, як погано відгукуються про інших жінок. Бо ті, які, почувши про безчесну поведінку інших жінок, хвилюються й показують, що не вірять чуткам, вважаючи мало не чудовиськом таку безсоромність, тим самим дають поруку того, що й самі не допустять себе до такого гріха, раз він здається їм таким великим. Але про тих, хто тільки й знає, що порпатися в чужих любовних історіях, розповідаючи про них докладно й запально, подумаєш, що вони заздрять і навіть не приховують цього, аби ніхто помилково не приписав їм того самого. За їхніми смішками й гримасами можна зрозуміти, яку велику втіху вони знаходять у таких розмовах. Звідси й походить те, що чоловіки, слухаючи начебто охоче, насправді здебільшого думають про таких жінок погано й ставлять їх дуже низько. Їм здається, що такою поведінкою їх спонукають до дальших дій, через що вони часто переходять до вчинків, які приносять заслужену ганьбу, а цих жінок згодом шанують настільки мало, що не лише не шукають із ними спілкування, а навіть гидують ним.
Навпаки, немає серед чоловіків такого зухвалого й нахабного, який не виявляв би пошани до жінок, що мають славу добропорядних і чесних. Бо така суворість, пом’якшена розсудливістю та добродушністю, — немов щит проти зухвалості й скотства нахаб. І можна бачити, як одне лише слово, одна усмішка, один, найменший, знак прихильності чесної жінки будь-який чоловік цінує вище, ніж усі признання й пестощі тих, які безсоромно виявляють нестачу сором’язливості. Навіть якщо насправді ці жінки й не розпусні, то розв’язним сміхом, вільним язиком і нецнотливими манерами вони подають про себе знак, ніби є такими.

Розділ VI (6): 
І оскільки слова, за якими не стоїть щось важливе, порожні й несерйозні, придворній дамі потрібно не лише вміти розрізняти, з якою людиною вона говорить, для чемного спілкування з нею, а й мати знання в багатьох речах, із яких вона могла б добирати ті, що пасують до якостей співрозмовника, уникаючи говорити те, чим можна його мимоволі образити. Нехай остерігається викликати роздратування непомірним вихвалянням або надмірною балакучістю. Нехай не домішує до жартівливих бесід речі серйозні або до бесід серйозних жарти й розіграші. Нехай не вдає самовпевнено, ніби знає те, чого не знає, але з належною скромністю гідно покаже себе в тому, в чому справді тямить, уникаючи в усьому, як уже було сказано, навмисності.
Отже, прикрасивши себе добрими звичаями, вона й тілесні заняття, що личать жінці, виконуватиме з високою грацією, а її бесіди будуть красномовні й сповнені розсудливості, цнотливі й приємні. Так вона стане не лише улюбленою, а й шанованою всім світом і, мабуть, гідною нашого досконалого придворного як за своїми душевними, так і тілесними якостями.

[Прим. — Тут Маньїфіко раптово починає просувати патріархальні норми в поведінці жінок і подекуди починає виглядати правішим, ніж його опоненти].

Розділ VII (7): 
Дійшовши до цього місця, Маньїфіко замовк так, що могло здатися, ніби його міркування завершено. І синьйор Гаспаро сказав:
– Ви, синьйоре Маньїфіко, справді щедро прикрасили цю даму, наділивши її чудовими якостями. Мені, однак, видається, що говорили ви надто загально і лише побіжно згадали кілька речей настільки важливих, що, здається, ви просто посоромилися роз’яснювати їх докладно, не навчили їх, а ніби побажали їй їх, як часом бажають чогось неможливого і надприродного. Тому хотілося б, щоб ви краще роз’яснили нам, які саме тілесні заняття личать придворній дамі, і як саме вона має вести бесіду, і що це за численні речі, які, на вашу думку, їй належить знати. І чи маєте ви на увазі, що розсудливість, великодушність, стриманість і багато інших названих вами чеснот знадобляться їй лише в управлінні своїм домом, дітьми, родиною (хоча ви й не бажаєте, щоб це було її першорядним призначенням) чи, насправді, для того, щоб вести бесіди й витончено виконувати ті самі тілесні вправи? І, ради всього святого, бережіться вживати ці бідні чесноти на заняття настільки низькі, що їх годі буде не соромитися.
– Ні, ви рішуче не можете не виявити за будь-якої нагоди вашого поганого ставлення до жінок! – усміхаючись, відповів Маньїфіко. – Але я, здається, сказав досить – особливо для таких слухачів, як наші. Бо, гадаю, серед них немає жодного, хто б не знав, що жінці не личить вправлятися зі зброєю, скакати верхи, грати в м’яч, боротися і робити багато з того, що личить чоловікам.
– А втім, у давніх, – заперечив Уніко Аретіно, – було звичаєм, що жінки голими боролися з чоловіками. Але ми втратили цей добрий звичай, як і багато інших.
– І мені траплялося бачити, як жінки грали в м’яч, – сказав мессер Чезаре Гонзага, – а ще вправлялися зі зброєю, скакали верхи, ходили на полювання і робили майже все, що робить чоловік.

Розділ VIII (8): 
Маньїфіко відповів:
– Оскільки мені дано право створити цю даму за власним смаком, я не лише не схвалюю, щоб вона виконувала суворі й такі, що потребують великої дужості, чоловічі вправи, про які в нас ішлося, а й ті, що личать жінці, нехай робить розсудливо й із тією лагідною витонченістю, яка, як ми казали, їй так пасує. І не хотілося б мені бачити, щоб вона, навіть танцюючи, робила рухи надто жваві або такі, що потребують надмірних зусиль, а в співі чи грі на музичних інструментах – різкі й часті фіоритури, які показують більше майстерності, ніж мелодійності; так само й самі інструменти, на яких вона грає, мають відповідати цьому намірові. Уявіть, як неприємно бачити жінку, що грає на барабані, дудці чи трубі, або на інших подібних інструментах, бо різкість їхнього звуку приховує або й зовсім відбирає м’яку ніжність, яка так прикрашає кожен її рух. Тому, коли вона готується танцювати чи грати, нехай чекає, доки її попросять, погоджуючись не без певної ніяковості, виявляючи ту шляхетну сором’язливість, що протилежна розв’язності. З тим самим наміром личить їй і добирати свої вбрання, одягаючись так, щоб не здаватися марнославною й легковажною. Але оскільки жінці дозволено, та й належить, дбайливіше піклуватися про свою вроду, ніж чоловікові, і при цьому існують різні види вроди, нашій дамі слід уміти розрізняти, які сукні додають їй витонченості й краще пасують до того, чим вона в цей момент має намір займатися, і саме ті й надягати.
Якщо вона усвідомлює в собі яскраву й живу вроду, нехай сприяє їй і рухами, і словами, і вбраннями, щоб усе це мало відтінок веселості; так само й інша, що усвідомлює свою плавну й статечну вдачу, поєднує з нею й інші засоби того самого роду, аби ще виразніше підкреслити те, що дарувала їй природа. Так само, чи буде вона трохи повнішою, чи, навпаки, худорлявішою, ніж слід, чи буде вона білявою або смуглявою, – нехай допомагає собі своїм убранням, але якомога непомітніше; і нехай здається, що, тримаючи себе завжди доглянутою й чистою, вона не докладає до цього особливих зусиль.

Розділ IX (9): 
Але синьйор Гаспаро питає мене, що це за речі, в яких наша дама має бути обізнана, і в якій манері їй личить спілкуватися, і чи призначені її добрі якості для того, щоб служити цьому спілкуванню. Відповідаю: нехай вона має знання в усьому тому, що, на думку графа Лудовіко та мессера Федеріко, має знати придворний. А в тих вправах, про які ми говорили, що вони їй не пасують, нехай розуміється тією мірою, як ті, хто самими ними не займається, – хоча б для того, щоб уміти похвалити й оцінити подвиги лицарів відповідно до їхніх заслуг.
Отже, коротко повторюючи сказане, нехай наша дама має знання з літератури, музики, живопису, уміє танцювати й підтримувати святкову веселість. Додаймо до цього скромну поміркованість, підтримання доброї слави про себе та все інше, що ми вище визнали важливим для придворного. Так вона буде вельми витонченою у своїх речах, у сміхові, в іграх, у дотепах – словом, у всьому – і здатною невимушено вести бесіду, вставити, в межах пристойного, гостре й влучне слово, жартувати з будь-якою людиною, з якою їй трапиться мати справу. І хоч здається, що стриманість, великодушність, поміркованість, міцність духу, обачність та інші чесноти не мають значення в дозвільній бесіді, нехай наша дама прикрашається всіма ними, не стільки заради самої бесіди – хоча вони й у бесіді можуть стати в пригоді, – скільки для того, щоб просто бути доброчесною. Щоб чесноти викликали до неї пошану і все, що вона робить, складалося з них.

Розділ X (10): 
– Ні, це просто дивовижно! – розреготався синьйор Гаспаро. – Коли вже ви наділили жінок і науками, і великодушністю разом із стриманістю та поміркованістю, то як це ви ще не додумалися довірити їм управління містами, укладання законів, командування військами? І чому чоловіків досі не відправили на кухню й не посадили за прядку?
Так само сміючись, Маньїфіко відповів:
– Та це, можливо, було б і не зле!
І він продовжив:
– Невже вам не відомо, що Платон, який справді не був великим шанувальником жінок, довіряє їм охорону міста, а інші воєнні справи залишає чоловікам? Хіба ви не вірите, що серед них знайдеться чимало таких, які зуміли б правити містами й командувати військами не гірше за чоловіків? Я не довірив їм цих обов’язків лише тому, що творю придворну даму, а не королеву. Але вже бачу, що ви хотіли б нишком знову повторити ту хулу, яку вчора синьйор Оттавіано зводив на жіночу стать: нібито вони – недосконалі істоти, нездатні до жодного доблесного вчинку й не мають ані гідності, ані вартості порівняно з чоловіками. Однак, по правді, і він, і ви перебуваєте в тяжкій омані, коли так думаєте.

Розділ XI (11): 
– Я не збираюся повторювати нічого з уже сказаного, – відповів синьйор Гаспаро. – Це ви змушуєте мене говорити слова, які можуть образити наших дам, щоб озлобити їх проти мене, самі ж удаваною лестощами прагнете здобути їхню прихильність. Але вони настільки розважливіші за інших жінок, що більше люблять правду, навіть якщо вона буде не зовсім на їхню користь, ніж фальшиві похвали. Вони не образяться, якщо хтось скаже, що гідність чоловіків вища, і самі визнають, що ви тут наговорили небилиць і ніби на сміх приписали придворній дамі якісь небувалі речі та стільки чеснот, що куди там Сократові, Катонові й усім філософам, скільки їх тільки є на світі! По правді сказати, я дивуюся, що ви не посоромилися так далеко перейти всі межі. Вам цілком було б досить зробити вашу придворну даму красивою, скромною, чесною, люб’язною і такою, що вміє, не порушуючи пристойності, розважати всіх танцями, музикою, іграми, жартами, дотепами та іншими речами, які щодня влаштовуються при дворі. Але надати їй знання про все на світі, та ще й приписати їй чесноти, такі рідкісні навіть серед чоловіків, не лише нині, а й у минулі віки, – такого ані стерпіти, ані слухати неможливо!
А що жінки є створіння недосконалі і, отже, нижчі за чоловіків та нездатні до їхніх доблестей, – на цьому я зовсім не збираюся наполягати, бо чеснот присутніх тут дам досить, щоб викрити мене в неправді. Я лише повторюю те, що залишили нам у своїх писаннях наймудріші з людей: що природа, завжди маючи намір і замислюючи творити речі досконаліші, якби могла, постійно породжувала б чоловіків; а коли народжується жінка, це вада або помилка природи, супротивна тому, що вона хотіла б створити. Як ми спостерігаємо це у випадках, коли хтось народжується сліпим, кульгавим або з якимось іншим недоліком, або коли на дереві з’являється багато плодів, які так і не достигають, так і жінку можна назвати істотою, породженою навмання і випадково. Погляньте на справу чоловіка й жінки та звідси зробіть висновок про ступінь досконалості одного й другої. Але оскільки ці вади жінок – провина природи, що створила їх такими, ми не повинні через це ані ненавидіти їх, ані позбавляти належної пошани. Однак оцінювати їх вище, ніж вони є, видається мені явною помилкою.

Розділ XII (12): 
Було очевидно, що Джуліано Маньїфіко чекає продовження промови синьйора Гаспаро. Побачивши, однак, що той замовк, він одразу ж вступив у суперечку:
– Щодо недосконалості жінок ви, як на мене, навели зовсім нікчемний аргумент. І хоч, можливо, зараз і не варто входити в такі тонкощі, я вам у відповідь викладу думку знавців, що відповідає самій істині: сутність у будь-якій речі не може сприймати в себе більшого чи меншого. Бо як жоден камінь із погляду самої сутності каменя не може бути більше каменем, ніж інший, і жодне дерево – більше деревом, ніж інше, так і жодна людина не може бути більшою людиною, ніж інша. Отже, за своєю формальною сутністю чоловік не може бути досконалішим за жінку, бо і той, і друга розглядаються під видом людини, а те, чим вони відрізняються одне від одного, є питанням акциденту, але не сутності. Якщо ж ви мені скажете, що чоловік досконаліший за жінку хай не за сутністю, то бодай за акцидентом, я вам заперечу: в такому разі треба, щоб ці акциденти стосувалися або душі, або тіла. Якщо говорити про ті, що стосуються тіла, тобто що чоловік міцніший, прудкіший, спритніший, витриваліший до тягарів, я відповім, що це вельми слабкий довід, бо серед самих чоловіків ті, хто має ці якості розвиненіші, ніж інші, не користуються через це більшою пошаною; навіть на війні, де більшість справ вимагає немалих зусиль і сил, найвище цінують не найміцніших; що ж до тих, що в душі, то відповім, що всі речі, доступні розумінню чоловіків, доступні й розумінню жінок; і куди проникає розум одного, туди може проникнути й розум іншої.

Розділ XIII (13): 
Витримавши коротку паузу, Джуліано Маньїфіко, усміхнувшись, додав:
– Вам відомо, що філософи стверджують: ті, хто м’який тілом, більш здатні до розумової діяльності? Отже, немає сумніву, що жінки, будучи м’якшими тілом, ще й здібніші розумом, а їхній розум краще пристосований до умогляду, ніж чоловічий.
І продовжив:
– Але якщо відкинути це й судити, як ви того хочете, про ступінь досконалості чоловіків і жінок за їхніми діяннями, то, розглянувши дії природи, знайдемо, що вона створює жінок такими, якими вони є, не випадково, а пристосувавши до нагальної мети; бо хоча вона дає їм не міцне тіло й не войовничу душу, поряд із багатьма іншими якостями, протилежними чоловічим, однак особливості і одного, і другої спрямовані до однієї мети, що містить у собі ту саму користь. Бо через свою слабкість жінки менш рішучі, але з тієї самої причини вони обачніші; адже матері вигодовують дітей, а батьки їх навчають; батьки ж, завдяки своїй тілесній міцності, здобувають поза домом те, що матері, завдяки своїй домосидності, зберігають у домі, і це заслуговує не меншої похвали.
Крім того, з історії, як давньої (хоча чоловіки в усі віки були вельми скупі на похвали жінкам і рідко про це писали), так і нової, ми знаємо, що доблесть у жінок завжди була не меншою, ніж у чоловіків; ми знаходимо відомості про таких жінок, які вели війни й здобували в них славетні перемоги, з великим розважанням і справедливістю управляли царствами, — словом, робили все, що зробили б чоловіки. Що ж до наук, хіба ви не читали про багатьох жінок, які вивчили філософію? Про інших, що були найдосконалішими в поезії? Або про тих, що вели судові справи й чудово виголошували перед суддями обвинувачувальні та захисні промови? Про рукоділля ж їхнє було б надто довго говорити, та й немає потреби в такому свідченні. Отже, якщо ні у своїй глибинній сутності, ні в акциденціях чоловік не досконаліший за жінку — про що, крім розуму, свідчать приклади, — то я не розумію, у чому ще полягає його перевага.

Розділ XIV (14): 
А на ваші слова — нібито намір природи завжди полягає в тому, щоб породжувати речі досконаліші, і тому вона, якби могла, породжувала б лише чоловіків, а породжувати жінок — радше помилка або вада природи, ніж її намір, — я відповідаю, що вони рішуче спростовуються. Не розумію, як ви наважуєтеся стверджувати, ніби природа не має наміру породжувати жінок, без яких неможливе продовження людського роду, до чого природа прагне понад усе на світі. Адже саме через союз чоловіка й жінки вона породжує дітей, які повертають усе добре, отримане в дитинстві, своїм старим батькам, годуючи їх і повторюючи їхній приклад тим, що самі народжують інших дітей, від яких сподіваються в старості отримати те, що в молодості дали своїм батькам. Тим самим природа, немов здійснюючи колообіг, наповнює вічність і таким чином дарує смертним безсмертя. Оскільки ж для цієї мети однаковою мірою потрібні чоловік і жінка, не бачу підстав говорити, ніби жінка породжена більш «випадковим чином», ніж чоловік. Звісно, правда, що природа завжди прагне породжувати досконаліші речі, а тому й прагне відтворювати людину як вид, але при цьому не більше прагне породжувати чоловіка, ніж жінку. Навпаки, якби вона творила самих лише чоловіків, то породжувала б недосконалість; бо як із тіла й душі постає складник, кращий за його частини, — тобто власне людина, — так із поєднання чоловіка й жінки постає складник, що зберігає людський рід, без чого його частини знищилися б. І оскільки за самою природою чоловік і жінка завжди разом і не можуть бути одне без одного, — той, хто не має жінки, не повинен зватися чоловіком, згідно з визначенням того й другої, так само як не повинна зватися жінкою та, що не має чоловіка. І оскільки лише один пол окремо від іншого є недосконалістю, давні богослови приписують Богові обидва статі. Через це Орфей і казав, що Юпітер є і чоловіком, і жінкою; і в Святому Письмі читаємо, що Бог створив людину, за своїм образом, чоловіком і жінкою, а поети нерідко, говорячи про богів, змішують один пол і другий.

Розділ XV (15): 
– Мені здається, не варто було б входити в такі тонкощі, – відповів синьйор Гаспаро, – бо наші співрозмовниці нас не зрозуміють. І хоча я, відповідаючи вам, наведу найкращі доводи, вони повірять — або принаймні вдадуть, що повірили, — ніби я не маю рації, і тут же винесуть те судження, на яке здатні.
Однак, раз уже ми в це заглибилися, наведу лише те, що є, як вам відомо, думкою наймудріших: чоловік подібний до форми, а жінка — до матерії: як форма досконаліша за матерію і навіть надає їй існування, так чоловік набагато досконаліший за жінку. І пригадую, я колись чув, що один великий філософ у деяких своїх «Проблемах», ставлячи запитання: «Чому за природою жінка завжди любить чоловіка, який першим отримав від неї любовні утіхи, а чоловік, навпаки, ненавидить жінку, яка першою з’єдналася з ним тим самим чином?» — як причину наводить те, що в цьому акті жінка отримує від чоловіка досконалість, а чоловік від жінки — недосконалість; а кожен від природи любить те, що робить його досконалим, і ненавидить те, що робить його недосконалим. Є й інший вагомий довід на користь досконалості чоловіка й недосконалості жінки: взагалі кожна жінка бажає бути чоловіком, корячись природному інстинкту, який спонукає її прагнути до своєї досконалості.

Розділ XVI (16): 
Маньїфіко, не вагаючись, відповів:
– Бідолашні прагнуть бути чоловіками не для того, щоб стати досконалішими, а щоб, здобувши свободу, вирватися з-під того панування, яке чоловіки захопили над ними своєю власною владою. І порівняння з матерією та формою аж ніяк не до всього застосовне; бо чоловік надає жінці досконалості не так, як форма — матерії. Матерія від форми приймає саме своє існування і без неї існувати не може; навпаки, чим більшу кількість матерії мають форми, тим вони менш досконалі, а найдосконаліші вони окремо від матерії. Але жінка не отримує від чоловіка свого існування; проте так само, як вона отримує від чоловіка свою досконалість як жінка, так і сама робить чоловіка досконалим, і разом вони стають здатними до породження, чого жоден із них сам по собі не може.
Причину ж постійної любові жінки до свого першого чоловіка і ненависті чоловіка до своєї першої жінки я бачу не в тому, як визначає її ваш філософ у своїх «Проблемах», а в постійності, стійкості жінок і в непостійності чоловіків, і не без причини, що кореняться в їхній природі: чоловік, будучи гарячим, із цієї якості бере легкість, поривчастість, непостійність; і навпаки, жінка зі своєї холодності — спокій, серйозність, стійкіші враження.

Розділ XVII (17): 
Та тут синьйора Емілія, втративши терпіння, звернулася до Маньїфіко:
– Заради Бога, якось уже закінчуйте з цими вашими «матеріями» і «формами», чоловіками й жінками та говоріть так, щоб вас розуміли. Ми добре почули й зрозуміли те лихе, що сказали про нас синьйор Оттавіано і синьйор Гаспаро, але яким чином ви нас захищаєте, рішуче не можемо збагнути. І мені здається, ви відхилилися від теми, так і залишивши в нас у душі гіркий осад від промов наших ворогів.
– Не називайте нас таким словом, синьйоро, – відповів синьйор Гаспаро, – бо його радше заслуговує синьйор Маньїфіко, який, розсипаючи жінкам фальшиві похвали, показує, що справжніх і не існує.
Та Маньїфіко не розгубився:
– Не сумнівайтеся, государине, на все буде дано відповідь. Але я не збираюся говорити про чоловіків несправедливі грубощі, подібні до тих, що були сказані про жінок. І, якби кому-небудь спало на думку записати наші бесіди, не хочу, щоб на місці «матерій» і «форм» лишалися тільки доводи, наведені проти вас синьйором Гаспаро, без жодної відповіді.
– І все-таки я не розумію, синьйоре Маньїфіко, – тим часом не послаблював натиску синьйор Гаспаро, – як ви, визнаючи, що жінка за своїм тілесним складом холодна, а чоловік гарячий, можете заперечувати, що він за природними якостями досконаліший. Адже тепло куди шляхетніше й досконаліше, ніж холод, бо воно активне й плідне; і, як вам відомо, небеса виливають сюди, на землю, лише тепло, а не холод, який не входить у справи природи. І, як я думаю, те, що жінки за своїм тілесним складом холодні, якраз і є в них причиною боязкості та полохливості.

Розділ XVIII (18): 
– Ви знову хочете міркувати про тонкі речі, – відповів Джуліано Маньїфіко. – Ось побачите, кожного разу будете тільки гірше биті. Отже, послухайте. Я погоджуся з вами, що теплота сама по собі досконаліша, ніж холодність; але там, де йдеться про речі змішані й складні, це не діє. Інакше досконалішим було б те тіло, яке гарячіше; але ж це не так: найдосконаліші тіла мають помірну температуру. Додам, що жінка за складом холодна лише порівняно з чоловіком, який через надмірну теплоту перебуває далі від помірності; але сама по собі вона помірна або, в усякому разі, більше за чоловіка схильна до помірності, маючи в собі ту вологість, пропорційну природній теплоті, яка в чоловікові через надмірну сухість частіше випаровується й виснажується. Вона має також таку холодність, що опирається природному теплу й пом’якшує його, наближаючи до помірності; а в чоловікові надмірне тепло часто доводить природне тепло до крайнього ступеня, і воно, через брак того, що могло б його живити, випаровується. Через це чоловіки, в акті зачаття втрачаючи вологи більше, ніж жінки, часто бувають менш повні життєвої сили, — так що в цьому досконалість можна навіть радше приписати жінкам, які, живучи довше за чоловіків, більшою мірою, ніж вони, виконують намір природи.
Про тепло, яке виливають на нас небеса, нині немає потреби говорити, бо цей приклад нічого не дає для нашого обговорення; адже, оскільки це тепло зберігає всі речі в підмісячному світі, як теплі, так і холодні, його не можна розглядати як щось протилежне холодності. Але боязкість жінок, хай навіть вона має вигляд певної недосконалості, виникає з похвальної якості — тонкості й чутливості життєвих пневм, які миттєво подають розумові чуттєві образи, а тому легко приходять у зворушення від зовнішніх речей. Адже часто можна бачити людей, які не бояться ні смерті, ні чогось іншого, але попри все їх не назвеш хоробрими, бо вони не усвідомлюють небезпеки і, подібно до безсловесних, ідуть туди, де бачать дорогу, ні про що інше не думаючи; і все це лише від грубості нечутливих пневм. Тому про божевільного не можна сказати, що він відважний. Справжня велич духу походить із свідомої рішучості та ясного виявлення волі вчинити так-то, цінуючи честь і обов’язок вище за всі небезпеки світу, — коли людина, навіть бачачи перед собою явну смерть, зберігає таку твердість серця й душі, що почуття не сковуються, не помрачаються жахом, а роблять свою справу, усвідомлюючи й осмислюючи належне так, ніби перебувають у цілковитому спокої. І ми бачили й знаємо багатьох чоловіків такого роду, але знаємо також і багатьох жінок, які і в давнину, і в наш час виявили велич духу та явили світові діяння, гідні невмовкної похвали, не менші за ті, що здійснили чоловіки.

Розділ XIX (19):
– Ці справи, – вставив Фризіо, – почалися тоді, коли перша жінка, згрішивши сама, увела й інших у гріх проти Бога, заповівши людському роду у спадок смерть, недуги, скорботи й усі ті страждання та лиха, які він терпить і донині.
Джуліано Маньїфіко й тут не забарився з відповіддю:
– Коли вже вам закортіло залізти в священні предмети, – хіба ви не пам’ятаєте, що цей злочин було виправлено теж однією Жінкою, яка принесла нам незрівнянно більше користі, ніж та, перша, шкоди? Настільки більше, що провину, спокутувану такими заслугами, навіть називають найщасливішою? Не мені вам казати, наскільки гідність усіх людських істот, скільки б їх не було на світі, нижча від Госпожі нашої Пресвятої Діви, аби не змішувати речей божественних із цими нашими безглуздими міркуваннями. Не мені вам розповідати, скільки жінок із незмірною стійкістю віддали себе на жорстоку смерть від рук тиранів за ім’я Христове або про тих, які в учених змаганнях посоромили безліч ідолопоклонників. А якщо ви скажете мені, що те сталося чудом і благодаттю Святого Духа, я вам відповім, що жодна доблесть не заслуговує на стільки похвал, як та, що доведена свідченням самого Бога. А про багатьох інших жінок, про яких нині не будемо докладно говорити, ви й самі можете дізнатися, особливо читаючи святого Ієроніма, який деяких своїх сучасниць звеличує такими дивовижними похвалами, яких вистачило б на найсвятішого з чоловіків.

Розділ XX (20): 
Та ще подумайте, скільки було інших, про яких ніхто не згадує, бо ці бідолашки сидять у затворі без тієї пихатої гордині, що шукає імені святості серед черні, як роблять нині багато проклятих лицемірів. Забувши або, радше, знехтувавши заповіддю Христа: хай постник намастить своє обличчя, щоб не здаватися тим, хто постить, і хай молитви, милостині та інші добрі діла чиняться не посеред площі, не в синагогах, а таємно, так щоб ліва рука не знала, що робить права, – вони твердять, ніби немає нічого кращого для світу, ніж подавати йому добрий приклад. І ось, схиливши шию й опустивши очі додолу, розпускаючи про себе чутки, ніби не хочуть навіть розмовляти з жінками й живитися чимось, окрім сирої зеленини, вони ходять немиті, в обірваних рясах, ошукуючи простаків, і при цьому не соромляться підробляти заповіти, сіяти між чоловіками й жінками смертельну ворожнечу, часом аж до отруєння, вдаватися до чар, заклять, творячи всілякі неподобства, та ще й посилаються на вигаданий власним розумом вислів: «Si non caste, tamen caute»; він здається їм ліками, що зцілюють будь-який страшний злочин, і ґрунтовно переконує тих, хто не надто обачний, ніби будь-які, хай би й найтяжчі гріхи Бог простить, аби тільки вони чинилися таємно, не породжуючи лихого прикладу. І під покровом святості та цієї таємниці вони силкуються то заплямувати чисту душу якоїсь жінки, то посіяти ворожнечу між братами, керувати державами, піднести одного, придушити іншого, когось затягти на ешафот, когось у в’язницю, когось відправити у вигнання; вони готові бути служителями злочину й навіть хранителями награбованого для князів цього світу… Зате інші, відкинувши сором, знаходять утіху в тому, щоб здаватися доглянутими, гладко виголюючи шкіру й гарно вбираючись; на ходу вони піднімають поли ряси, щоб було видно їхні обтислий панчохи, а в поклоні вигинаються, показуючи красу постаті. Деякі навіть під час служби меси кидають промовисті погляди й роблять жести, якими, як їм здається, привертають прихильність і увагу. Підступні й злочинні люди, безмірно чужі не лише побожності, а й усякому доброму нраву! Коли ж хтось викриває їхнє розпусне життя, вони глузують із нього, ставлячи свої вади собі мало не за заслугу.
Синьйора Емілія перервала Маньїфіко:
– Вам, мабуть, приносить велике задоволення злословити монахів, раз ви так захопилися цим без жодного приводу. Але, нашіптуючи плітки про тих, хто присвятив себе Богові, ви чините найбільше зло, а собі лише марно обтяжуєте сумління. Бо якби не було тих, хто молиться Йому за нас, ми зазнавали б набагато більших кар, ніж зазнаємо тепер.
Маньїфіко лише всміхнувся:
– Як це ви здогадалися, синьйоро, що я говорив про монахів, якщо я не назвав їх на ім’я? Але я зовсім не нашіптую, а кажу відкрито й ясно. Ідеться не про добрих, а про лукавих і злочинних, про яких я не сказав і тисячної частки того, що знаю.
– Отже, припиніть говорити про монахів, – твердо сказала синьйора Емілія. – Я вважаю тяжким гріхом вас слухати і, щоб не слухати, зараз піду.

Розділ XXI (21): 
– Гаразд, – сказав Маньїфіко. – Більше про це не говоритиму. Але, повертаючись до похвал жіночій статі, скажу, що синьйор Гаспаро не назве мені такого незрівнянного чоловіка, у якого не знайдеться дружина, дочка або сестра рівної з ним гідності, а то й вищої. Не кажучи вже про те, що багато жінок були джерелом незліченних благ для своїх чоловіків і виправили безліч їхніх помилок.
Отже, ми показали, що жінки за природою здатні до тих самих доблестей, що й чоловіки, і бачили достатньо прикладів цього. І якщо я просто визнаю за жінками те, що вони здатні мати, часто мали в минулому й мають тепер, то не розумію, чому синьйор Гаспаро твердить, ніби я розповідаю небилиці. На світі завжди були й є жінки, так само близькі до придворної дами, яку вигадав я, як є й чоловіки, близькі до того придворного, якого вигадали наші друзі.
– Мене не переконують доводи, яким суперечить досвід, – сказав синьйор Гаспаро. – Попроси я вас назвати імена жінок, гідних рівної похвали з чоловіками, яким вони доводилися дружинами, сестрами чи дочками або були для них причиною якогось блага, боюся, що ви опинитеся в скруті.

Розділ XXII (22): 
– Якщо мене що й утруднить, то це надмір прикладів, – парирував Маньїфіко. – Мав би я досить часу, я розповів би вам про Октавію, дружину Марка Антонія і сестру Августа, про Порцію, дочку Катона і дружину Брута, про Гайю Цецилію, дружину Тарквінія Давнього, про Корнелію, дочку Сципіона, і про безліч інших, перелічуючи лише найвідоміших, не тільки наших, а й тих, що були серед варварів. Згадав би, наприклад, Александру, дружину Александра, царя юдейського: коли після смерті її чоловіка народ, розпалений люттю, схопився за зброю, щоб стратити двох його синів, мстячись за жорстоке рабство, в якому їхній батько тримав своїх підданих, вона зуміла пом’якшити це справедливе обурення і в найкоротший час прихилила до своїх дітей ті самі душі, які їхній батько протягом багатьох років проти них озлоблював, чинячи свої безмірні кривди.
– То й розкажіть, – озвалася синьйора Емілія, – як вона це зробила.
І Маньїфіко розповів:
– Побачивши синів у такій небезпеці, вона негайно звеліла винести тіло Александра на середину площі й, скликавши громадян, сказала, що знає, яким праведним обуренням проти її чоловіка палають їхні душі, бо жорстокі беззаконня, злочинно вчинені ним, цілком цього заслуговують. І як за його життя вона завжди прагнула відвернути його від такого злочинного поводження, так тепер готова довести це й допомогти їм із усією можливою суворістю покарати його мертвого. Нехай же візьмуть його тіло, кинуть його на поживу псам, нехай шматують його найжорстокішими способами, які тільки зможуть вигадати. Але водночас вона благала змилуватися над невинними дітьми, які не могли не лише бути причетними до злочинів батька, а й знати про них. І ці слова виявилися настільки дієвими, що люта ненависть, якою був охоплений увесь народ, одразу пом’якшилася й обернулася співчутливою любов’ю: вони не лише за спільною згодою обрали цих хлопчиків собі за володарів, а й тіло померлого удостоїли почесного поховання.
Тут Маньїфіко зробив паузу, а тоді продовжив:
– Ви не читали навіть про те, що дружина і сестри Мітрідата виявили куди менший страх перед смертю, ніж сам Мітрідат? А дружина Гасдрубала — ніж Гасдрубал? Не знаєте, що Гармонія, дочка Гієрона Сиракузького, побажала померти у вогні рідного міста?
– Авжеж, до чого лише доходить їхнє уперство, ми знаємо, – сказав Фризіо. – Є жінки, що, коли вже щось замислили, ні за що на світі не змінять рішення. Як та, що, тонула й уже не могла сказати чоловікові: «Ні, ножицями!», а все ще подавала йому знак руками!

Розділ XXIII (23): 
Джуліано Маньїфіко, засміявшись, сказав:
– Уперство задля доброчесної мети називається стійкістю. Не впертою, а стійкою назвемо ми Епіхариду, римську вільновідпущеницю, яка, знаючи про змову проти Нерона, виявила таку стійкість, що й під найстрашнішими тортурами, які тільки можна уявити, не видала жодного з її учасників, хоча багато шляхетних сенаторів і вершників при самій лише загрозі цих тортур боягузливо видавали братів, друзів і найдорожчих та найближчих людей на світі. А що скажете про іншу, на ім’я Леена, на честь якої афіняни поставили перед воротами акрополя бронзову левицю без язика, як знак її непохитного мовчання? Так само й вона, знаючи про змову проти тиранів, не злякалася смерті двох великих мужів, своїх друзів, і, терзаючись незліченними й найжорстокішими муками, не видала жодного зі змовників.
Тут мадонна Маргарита Гонзага, яка досі слухала мовчки, сказала:
– Ви якось надто коротко розповідаєте про доблесні вчинки, здійснені жінками; бо хоча наші вороги, звісно, все це чули й читали, вони вдають, ніби нічого не знають, бажаючи, щоб сама пам’ять про них зникла. Але якщо ви дасте нам, жінкам, почути про ці подвиги, ми бодай ушануємо їх.

Розділ XXIV (24): 
– Із задоволенням, – відповів Маньїфіко. – Зараз я розповім вам про жінку, яка вчинила те, на що здатні лише найрідкісніші з чоловіків. Гадаю, це й сам синьйор Гаспаро визнає.
І почав так:
– У Массілії колись був звичай, як вважають, перенесений із Греції: у місті зберігалася отрута, приготована на відварі цикути, і її давали тому, хто подавав сенатові міста підстави, через які йому доводиться розлучитися з життям: через якусь тяжку тягарну обставину або з іншої справедливої причини, – так, щоб той, хто надто багато зазнав від мінливостей долі, міг не терпіти їх далі, а той, хто скуштував надто великого щастя, не боявся, що воно зміниться. І одного разу, коли в місті перебував Секст Помпей…
Тут Фризіо втрутився, не чекаючи продовження:
– Ви, здається, заводите якусь надто довгу історію.
– Ось бачите, – усміхнувся Маньїфіко, звертаючись до мадонни Маргарити, – Фризіо не дає мені говорити. А я хотів розповісти вам про одну жінку, яка, довівши сенатові, що має справедливу підставу померти, радісно й без найменшого страху випила в присутності Секста Помпея отруту, з таким мужнім, з такими розважливими й сповненими любові настановами домашнім, що Помпей і всі інші, побачивши таку мудрість і впевненість цієї жінки в жахливому переході з цього життя, вражені, стояли, обливаючись сльозами.

Розділ XXV (25): 
– Пригадую, читав я одну промову, – усміхнувшись, сказав синьйор Гаспаро, – у якій якийсь нещасний чоловік просив у сенату дозволу померти, називаючи законною причиною те, що не в силі терпіти цокотіння своєї жінки, кажучи, що радше готовий випити отруту, про яку ви розповідаєте, що її спеціально зберігали в місті для таких випадків, аніж день у день її слухати.
Джуліано Маньїфіко відповів:
– Скільки нещасних жінок мали б справедливу причину просити дозволу на смерть через те, що в них уже немає сил терпіти не лише злі слова, а й куди зліші вчинки своїх чоловіків! Деякі з них, кого я знаю сам, зносять на цьому світі стільки мук, що кажуть, ніби живуть у пеклі.
– А тому, що багато чоловіків зазнають від жінок таких тортур, що щогодини молять про смерть, не вірите? – озвався синьйор Гаспаро.
– Яку ж прикрість, – спитав Маньїфіко, – можуть завдати жінки чоловікам, яка була б такою ж непоправною, як ті, що часом завдають чоловіки жінкам? Адже жінки перебувають у покорі в чоловіків — якщо не з любові, то, принаймні, зі страху.
– Безперечно, – сказав синьйор Гаспаро, – те мале, що вони роблять доброго, робиться лише зі страху, бо мало яка з них у глибині душі не плекає ненависті до чоловіка.
– Та зовсім навпаки! – заперечив Маньїфіко. – І якщо самі згадаєте те, що читали, вся історія свідчить про те, що майже завжди жінки люблять чоловіків більше, ніж чоловіки жінок. Чи бачили ви або чули коли-небудь, щоб якийсь чоловік виявив своїй дружині такий знак любові, як Камма виявила своєму чоловікові? Пам’ятаєте?
– Не знаю ні хто вона така, ні який знак вона виявила, – відповідав синьйор Гаспаро.
– І я теж, – сказав Фризіо.
– То слухайте. А ви, мадонно Маргарито, постарайтеся зберегти це в пам’яті.

Розділ XXVI (26): 
Ця Камма була найвродливіша молода жінка, прикрашена такою скромністю і такими добрими якостями, що ними дивувалися не менше, ніж її красою. І понад усе інше, усією відданістю серця любила вона свого чоловіка, якого звали Сінатом. Сталося так, що інший знатний чоловік, який посідав значно вищий стан, ніж Сінат, і був, здається, навіть правителем того міста, де вони жили, закохався в цю молоду жінку й довгий час намагався всіма шляхами й способами оволодіти нею, але марно. Нарешті, переконавши себе, що лише її любов до чоловіка була причиною того, що вона противиться його бажанню, він звелів убити цього Сіната. Але після цього, безперервно продовжуючи наполягати, не досяг більшого, ніж раніше. І оскільки його любов зростала з кожним днем, він твердо вирішив зробити її своєю дружиною, хоч вона й була значно нижчого стану. Тож її рідні, корячись наполяганням Сіноріга (так звали закоханого), стали умовляти її скоритися, переконуючи, що її згода принесе велику користь їй і їм, а відмова буде, навпаки, для них усіх небезпечною. Вона деякий час противилася їм, але нарешті сказала, що згодна. Рідні сповістили цю звістку Сінорігові, який надзвичайно зрадів і розпорядився, щоб весілля відсвяткували негайно. І коли обоє вони заради цієї мети урочисто увійшли до храму Діани, Камма звеліла подати певний солодкий напій, який змішала сама, і перед зображенням Діани в присутності Сіноріга сама відпила половину, а потім, як того вимагав шлюбний звичай, своєю рукою подала решту нареченому; він допив до кінця. Камма, бачачи, що її задум удався, з радістю припала на коліна перед статуєю Діани й сказала: «О богине, ти, знаючи таємне мого серця, будь мені доброю свідчинею в тому, як важко мені було після того, як помер мій дорогий чоловік, не наклавши на себе руки, терпіти скорботу цього сумного життя, в якому я не відчувала жодної радості й не мала втіхи, крім надії на відплату, — і ось вона нарешті здійснилася. Сповнена радості й щаслива, поспішаю я до солодкого перебування з душею, яку в житті й у смерті любила більше за саму себе. А ти, злочинцю, що мріяв бути моїм чоловіком, звели, щоб замість шлюбної світлиці готували тобі могилу. Бо я приношу тебе в жертву блаженній тіні Сіната».
Сіноріг, приголомшений цими словами й уже відчуваючи болісну дію отрути, випробував багато ліків, але вони не допомогли. І чи була доля прихильною до Камми, чи це слід назвати якось інакше, але, перш ніж померти, вона дізналася про смерть Сіноріга. І, почувши про це, з полегшенням простяглася на ложі, звівши очі до неба, безперестанку закликаючи ім’я Сіната зі словами: «Найсолодший мій чоловіче, тепер, коли я принесла твоєму кінцю як останні дари сльози й помсту, я не бачу тут більше нічого, що лишилося б зробити, і тікаю зі світу, з цього життя, без тебе гіркого: адже тільки заради тебе воно було мені милим. Поспішай же мені назустріч, мій володарю, і так само радісно прийми цю душу, як радісно йде вона до тебе». І з цими словами, розкинувши руки, ніби ось-ось готова була обійняти чоловіка, вона померла. Скажіть же, Фризіо, що ви про неї думаєте?
Фризіо відповідав:
– Думаю, що вам хочеться розжалобити до сліз наших дам. Але навіть якби все це й було насправді — у наш час таких жінок, скажу вам, на світі вже не знайти.

Розділ XXVII (27): 
– Та ще й як набуваються! – жваво заперечив Маньїфіко. – Ось послухайте, що я вам іще розповім.
Жив у Пізі, вже на моїй пам’яті, один дворянин на ім’я мессер Томазо – прізвища тепер не пригадаю, хоч не раз чув його від мого батька, який дуже з ним приятелював. Отож цей мессер Томазо якось, пливучи з Пізи в бік Сицилії у своїх справах на маленькому суденці, був наздогнаний кількома галліотами маврів, які так несподівано підкралися ззаду, що моряки вчасно їх не помітили. І хоча вони оборонялися, скільки могли, та, оскільки їх було мало, а ворогів багато, суденце було захоплене разом з усіма, хто там був: хто цілий, хто поранений, кому вже як пощастило, а разом з іншими – і мессер Томазо, який хоробро бився і навіть убив своєю рукою брата капітана одного з галліотів. І той капітан, розлючений, ясна річ, через втрату брата, захотів, щоб мессер Томазо дістався в здобич саме йому. Щодня б’ючи й катуючи його, він привіз його до Барбарії, щоб усе життя тримати в полоні, у крайній ганьбі й великих муках.
Інші полонені, з тих чи тих причин з часом здобувши волю й повернувшись додому, розповіли його дружині, яку звали мадонна Арджентина, та дітям про жорстоке життя і велике лихо, в якому перебував мессер Томазо і приречений був безнадійно лишатися аж до смерті, якби Бог чудесно не допоміг йому. Вони, довідавшись про все це, почали намагатися визволити його різними способами. І коли він уже й сам звикся з думкою про смерть у полоні, ревне співчуття до нього так розпалило розум і відвагу одного з його синів, на ім’я Паоло, що той, знехтувавши всякою небезпекою, зважився або самому померти, або визволити батька. І влаштував це так приховано, що полонений прибув до Ліворно раніше, ніж у Барбарії дізналися, що він звідти відплив.
Із Ліворно, вже цілком у безпеці, мессер Томазо написав дружині, сповіщаючи про своє визволення і про те, де він перебуває, та що наступного дня вже сподівається її побачити. Добра й шляхетна жінка, яка стільки витерпіла й не думала, що її радість так близько і що вона, завдяки любові та доблесті сина, ось-ось зустріне чоловіка, якого так любила й уже не сподівалася коли-небудь побачити, прочитавши листа, звела очі до неба й, призвавши ім’я чоловіка, впала мертва на землю. І яких тільки засобів не випробували, та душа, що відлетіла, більше не повернулася в тіло. Журне видовище, достатнє, щоб умерити людські бажання, відвернувши їх від неприборканого прагнення до надмірної радості!

Розділ XXVIII (28): 
– Чому ви певні, що вона померла не від горя, дізнавшись, що чоловік повертається додому? – зі сміхом озвався Фризіо.
– Тому що з цим не узгоджується все інше її життя, – відповів Маньїфіко. – Навпаки, думаю, що її душа, не в силі терпіти зволікання з тим, щоб побачити його очима тіла, покинула це тіло й, захоплена бажанням, миттю полетіла туди ж, куди під час читання листа полетіла її думка.
Синьйор Гаспаро сказав:
– Можливо, ця жінка була надто люблячою, бо жінки завжди й у всьому доходять до крайності, а це є злом. Самі бачите, що надмірною любов’ю вона завдала лиха і собі самій, і чоловікові та дітям, чию радість від такого жаданого, здобутого в таких небезпеках визволення обернула на горе. Тож вам не слід наводити цю жінку як приклад однієї з тих, що стали причиною багатьох благ.
– Я наводжу її як приклад того, що є дружини, які по-справжньому люблять своїх чоловіків, – відповідав Маньїфіко. – А тих, що стали причиною багатьох благ, я міг би навести вам незліченну кількість. Можу розповісти вам про таких давніх, що вони здаються майже казковими, і про тих, які, нарівні з чоловіками, були винахідницями таких значних речей, що удостоїлися називатися богинями, як Паллада або Церера; про сивіл, устами яких Бог часто промовляв до світу, відкриваючи майбутнє, про тих, що наставляли найвидатніших мужів, як Аспазія і Діотима, яка до того ж своїми жертвопринесеннями на десять років відстрочила загрозливу Афінам чуму. Можу розповісти вам про Нікострату, матір Евандра, яка навчила латинян письма, і ще про одну жінку, що була наставницею поета Піндара; про Корінну і Сапфо, найдосконаліших у поезії, – але не хочеться заходити так далеко. Відкинувши решту, скажу лише, що жінки, можливо, не меншою мірою, ніж чоловіки, послужили величі Риму.
– А ось про це було б цікаво послухати, – сказав синьйор Гаспаро.

Розділ XXIX (29): 
– То слухайте, – сказав Маньїфіко. – Після завоювання Трої багато троянців, які вціліли під час тієї руїни, розбіглися хто куди, і частина з них, зазнавши багатьох бур, пристала до берегів Італії поблизу гирла Тибру. Зійшовши на землю, щоб пошукати собі поживи, чоловіки пішли розвідати місцевість. Тоді жінки, що лишилися на кораблях, самі ухвалили корисне рішення, яке поклало край небезпечному й тривалому морському блуканню та замість утраченої батьківщини подарувало їм нову. Порадившись між собою, вони за відсутності чоловіків підпалили кораблі. І перша, хто поклав цьому початок, звалася Рома. А оскільки вони боялися чоловічого гніву, то, коли ті повернулися, вийшли їм назустріч і кинулися обіймати й цілувати – одні своїх чоловіків, інші родичів, виявляючи таку любов і ніжність, що вгамували в них перший порив гніву, а потім уже спокійно пояснили причину свого мудрого задуму. І троянці, частково змушені необхідністю, частково тому, що їх приязно прийняли місцеві жителі, цілком задовольнилися тим, що зробили їхні жінки, і оселилися поруч із латинами, у тому місці, де згодом було засновано Рим. Звідси в римлян походив той давній звичай, що жінки, зустрічаючи рідних, завжди цілували їх. Ось так ці жінки й послужили початку Риму.

Розділ XXX (30): 
А сабінські жінки послужили зростанню Рима не меншою мірою, ніж троянки — його заснуванню. Бо Ромул, накликавши на себе загальну ворожнечу сусідів тим, що викрадав їхніх жінок, з усіх боків зазнавав ударів війни. Будучи вельми хоробрим, він вийшов переможцем із усіх цих війн, окрім війни із сабінянами, найтяжчої, бо Тит Тацій, цар сабінян, був дуже мужній і мудрий.
І ось після одного жорстокого бою між римлянами та сабінянами, з найтяжчими втратами для обох сторін, коли вони готувалися до нового жорстокого бою, сабінські жінки, одягнені в чорне, розпускаючи на собі волосся й скорботно ридаючи, не боячись зброї, яку вже хотіли оголити супротивники, прийшли на поле битви й стали між своїми батьками та чоловіками, благаючи їх не зрошувати руки кров’ю тестів і зятів. А якщо це споріднення їм не до вподоби, — говорили вони, — то нехай обернуть свою зброю на них, своїх дружин і дочок, бо ліпше їм померти, ніж або жити вдовами, або лишитися без батьків і братів, знаючи, що їхніх батьків убито тими, від кого народжені їхні діти, або що їхніх чоловіків убито їхніми батьками. Ідучи з такими стогоном і плачем, багато з них тримали на руках своїх малюків, із яких дехто вже починав говорити й, здавалося, хотів гратися зі своїми дідусями. Жінки, показуючи своїм батькам онуків, казали, плачучи: «Ось ваша кров, яку ви так несамовито й люто хочете пролити власними руками».
І настільки сильними були любов і розсудливість цих жінок, що не лише між двома ворожими царями встановилася нерозривна дружба й було укладено союз, а й, що ще дивовижніше, сабіняни переселилися до Рима, і з двох народів постав один. Це вельми зміцнило сили Рима завдяки мудрим і великодушним жінкам, яких Ромул вшанував тим, що, поділивши народ на тридцять курій, дав їм імена сабінянок.

Розділ XXXI (31): 
Тут Маньїфіко замовк, але, бачачи, що й синьйор Гаспаро мовчить, знову заговорив:
– То вам не здається, що ці жінки були причиною добра для їхніх чоловіків і послужили величі Рима?
Синьйор Гаспаро відповів:
– Авжеж, вони варті багатьох похвал. Але якби ви, розповідаючи про добрі вчинки жінок, говорили й про їхні провини, то не промовчали б про те, що в тій самій війні з Титом Тацієм одна жінка, зрадивши Рим, вказала ворогам стежку, якою було зручно захопити Капітолій, через що римляни мало не були цілковито винищені.
Маньїфіко, не знітившись, відповів:
– Ви згадуєте про одну лиху жінку, а я кажу вам про незліченних добрих; а крім уже названих, міг би навести на захист своєї правоти тисячу й інших прикладів користі, принесеної Риму жінками. Наприклад, розповісти, з якої причини було зведено один храм Венері Озброєній, а інший — Венері Безволосій, і як було встановлено свято Служниць на честь Юнони, бо служниці колись урятували Рим від ворожої облоги. Але, залишивши все це, спитаю вас: а велика справа викриття змови Катіліни, про яку так багато хвалиться Цицерон, — хіба вона не почалася завдяки одній порочній жінці? За це її можна назвати причиною того добра, яке Цицерон, як він вихваляється, зробив для Римської республіки. Якби я мав у запасі досить часу, я розповів би вам про те, як часто жінки виправляли численні помилки чоловіків; але боюся, що ця моя промова вже надто затягнулася й набридла. Тож, виконавши, наскільки це було в моїх силах, доручення, дане мені нашими дамами, я хотів би поступитися місцем тому, хто розповість речі, гідніші уваги.

Розділ XXXII (32): 
– Не смійте хитрощами позбавляти жінок тих справжніх похвал, яких вони варті! – палко сказала синьйора Емілія. – І пам’ятайте, що хай навіть синьйору Гаспаро і, може, синьйору Оттавіано набридло слухати вас, але ми, жінки, так само як і всі, крім них, чоловіки в нашому колі, слухаємо вас із задоволенням.
Маньїфіко наполягав, що йому час закінчувати, але жінки в один голос заходилися його просити, і він нарешті з усмішкою продовжив:
– Щоб не роз’ятрювати синьйора Гаспаро проти мене ще дужче, скажу лише коротко ще про деяких, що спали мені на думку, не згадуючи багатьох, про кого міг би розповісти.
Філіп, син Деметрія, підійшовши з військом до Хіоса й обложивши його, розіслав указ, у якому всім рабам, що з міста перебіжать на його бік, обіцяв свободу і жінок їхніх господарів. Цей ганебний указ так розлютив хіоських жінок, що вони зі зброєю в руках вийшли на міські мури і так запекло билися, що невдовзі відігнали Філіпа від міста з ганьбою й великими втратами, — чого до них не могли домогтися чоловіки.
Іншого разу хіонянки, які вирушили у вигнання слідом за своїми чоловіками, батьками й братами та оселилися в Левконії, учинили не менш славетний подвиг. Еритрейці, що вже жили там, разом зі своїми союзниками пішли війною на цих хіосців; і ті, не маючи змоги довго опиратися, погодилися на мир, причому їм дозволялося вийти з міста, взявши із собою лише плащ і сорочку. Але їхні жінки, почувши про таку безславну угоду, дуже обурилися, докоряючи чоловікам, що вони, склавши зброю, підуть перед лицем ворогів як голі. А коли чоловіки відповіли, що договір уже укладено й скасувати його не можна, жінки сказали їм, щоб вони, скинувши одяг, ішли зі щитами й списами, а ворогам відповідали б, що це і є їхній плащ і сорочка. Так, послухавшись поради своїх жінок, хіосці прикрили чималу частину ганьби, якої не могли уникнути цілком.
Військо Кира було розгромлене в одній із битв; і перси, що втекли під захист міських мурів, зустріли жінок, які вийшли за ворота й стали в них на шляху, кажучи: «Куди біжите, боягузи? Може, хочете сховатися в нас, туди, звідки вийшли?». Почувши ці та інші слова й зрозумівши, наскільки вони нижчі духом за своїх жінок, перси зніяковіли, повернулися до ворогів і в новій сутичці розбили їх.

Розділ XXXIII (33): 
Тут Маньїфіко зупинився й поглянув на синьйору герцогиню:
– На цьому, государине, дозвольте мені закінчити.
Синьйор Гаспаро лише всміхнувся:
– Та вже доведеться закінчити, коли не знаєте, що ще сказати.
Засміявся й Маньїфіко:
– Ви мене так під’юджуєте, що вам загрожує небезпека мимоволі всю ніч слухати похвали жінкам. Вам доведеться дізнатися і про спартанок, які з радістю приймали звістку про героїчну смерть своїх синів, і про інших, що зрікалися синів або навіть убивали їх власними руками, довідавшись про їхню боягузтво. І про те, як жінки Сагунта в годину загибелі їхнього рідного міста виступили зі зброєю проти війська Ганнібала; як, коли військо германців було розбите Марієм, їхні жінки, не діставши милості жити в Римі на волі в служінні у дів-весталок, усі до одної вбили себе й своїх малих дітей. І про безліч інших прикладів, якими повні книги давніх істориків.
– Ех, синьйоре Маньїфіко, – тільки й спромігся сказати синьйор Гаспаро, – один Бог знає, як воно там було. Надто вже далеке від нас те время. Наговорити можна було багато всякого, а правди тепер уже не з’ясувати.

Розділ XXXIV (34): 
Маньїфіко, однак, не втрачав надії переконати співрозмовника:
– Гаразд, залишмо надто давні часи. Порівняйте доблесть жінок із доблестю чоловіків у будь-яку добу, і знайдете, що вони ніколи, аж до наших днів, анітрохи не поступалися чоловікам. Якщо перейдемо до часу, коли над Італією панували готи, то знайдемо в них королеву Амаласунту, яка довго правила з дивовижною розсудливістю, а потім Теоделінду, королеву лангобардів, жінку виняткової доблесті. У греків знайдемо імператрицю Феодору, а знову ж таки в Італії серед багатьох інших — пані графиню Матильду, про похвальні чесноти якої я надав би слово графові Лудовіко, оскільки вона належала до його роду.
– Ні, – відповідав граф, – уже, будь ласка, ви самі. Хвалити своє якось не личить.
Маньїфіко продовжив:
– А скільки славетних жінок знайдемо ми в минулі віки в цьому найшляхетнішому домі Монтефельтро! Скільки їх із родів Гонзага, Есте, Піо! А якщо захочемо говорити про наші часи, нам не доведеться шукати їх довго, вони поруч із нами. Та я не хочу наводити собі на підтримку імена присутніх тут, щоб не здавалося, ніби ви лише з ввічливості погоджуєтеся з тим, що просто неможливо заперечити.
Тепер давайте покинемо межі Італії; згадайте, що в наші дні ми бачили Анну, королеву Франції, монархиню, не менш велику власними чеснотами, ніж величчю держави; якщо по справедливості, милосердю, щедрості й святості життя ми захочемо порівняти її з королями Карлом і Людовіком (адже вона була дружиною спочатку одного, а потім другого), то побачимо, що вона в цьому анітрохи не нижча за них. Погляньте також на мадонну Маргариту, дочку імператора Максиміліана, яка з найбільшою обачністю правила і донині править своїм державством.

Розділ XXXV (35): 
Але навіть не кажучи про всіх інших, скажіть мені, сеньйоре Гаспаро, який із християнських государів наших днів або минулого, на вашу думку, заслуговує на порівняння з Ізабеллою, королевою Іспанії?
– Її чоловік – король Фердинанд, – не вагаючись відповів сеньйор Гаспаро.
– І я не буду з цим сперечатися, – сказав Маньїфіко. – Якщо сама королева вважала, що він гідний бути її чоловіком, і так його любила та шанувала, не можна сказати, що він негідний порівняння з нею. Але думаю, що репутація, яку він здобув завдяки її вибору, була для нього не меншим посагом, ніж королівство Кастилія.
– Я вважаю, навпаки, що багато діянь короля Фердинанда прославили королеву Ізабеллу, – відповів сеньйор Гаспаро.
Та Маньїфіко заперечив:
– Якщо тільки не всі, хто живе в Іспанії, — пани й простолюдини, чоловіки й жінки, бідні й багаті — змовилися брехати на похвалу королеві, то не було в наші часи для світу такого яскравого прикладу справжньої доброти, великодушності, передбачливості, побожності, честі, чемності, щедрості — одним словом, усякої чесноти, як королева Ізабелла. І хоча слава цієї государині надзвичайно велика в усіх країнах, серед усіх народів, ті, що, живучи з нею в одній країні, були свідками її діянь, одностайно стверджують, що ця слава народжена її чеснотами й заслугами. І хто захоче розглянути її справи, без труднощів зрозуміє, що це правда. Навіть якщо оминути всі незліченні свідчення цього, які можна було б навести, якби це було нашою метою, кожному відомо, що, коли вона зійшла на престол, більша частина Кастилії була захоплена грандами; але вона все повернула — і таким справедливим способом, що самі позбавлені цих земель залишилися їй відданими, змирившись із тим, що розпрощалися з колишніми маєтностями. Добре відомо й те, з якою відвагою та обачністю захищала вона свої королівські володіння від вельми могутніх ворогів. Так само їй одній належить честь славетного завоювання королівства Гранади, бо в такій довгій і тяжкій війні з упертими ворогами, які билися за своє добро, своє життя, свою віру, билися, як вони вірили, в ім’я Бога, вона незмінно виявляла — і своїм розумом, і всією своєю особою — стільки доблесті, що, мабуть, у наші часи небагато государів наважувалися не те що уподібнитися їй, а навіть заздрити їй. Крім того, всі, хто знав її, стверджують, ніби мала вона такий божественний спосіб правління, що однієї її волі, здавалося, було досить, аби кожен без нарікань і заперечень робив належне; і навіть у власних домівках люди потайки навряд чи наважувалися робити те, що, як вони думали, припаде їй не до вподоби. І причиною цього значною мірою було дивовижне вміння розпізнавати й обирати служителів, здатних до тих справ, у яких вона мала намір їх використовувати. І так добре вміла вона поєднувати сувору справедливість із мистецтвом бути милосердною та щедрою, що ніхто не міг поскаржитися, ніби добра справа в її дні була погано винагороджена, а зла — надто жорстоко покарана. Через це в народі утвердилося найвище шанування до неї, складене з любові й страху, яке й досі так глибоко вкорінене в усіх душах, що, здається, люди вірять, ніби вона дивиться на них із неба й ось-ось висловить їм звідти або похвалу, або докір. І тому її іменем та способами, нею визначеними, правляться й досі ці королівства, так що хоч її життя й припинилося, але живе авторитет, подібно до колеса, яке довго обертали зусиллям, і воно ще чималий час продовжує крутитися само собою, хоч його вже ніхто не рухає. Крім того, судіть самі, сеньйоре Гаспаро: всі великі й славетні чимось у наші дні люди Іспанії були висунуті королевою Ізабеллою. І Гонсало Фернандес, Великий Капітан, пишався саме цим куди більше, ніж усіма своїми славетними перемогами та тими почесними й доблесними діяннями, які і в мирний, і у воєнний час зробили його таким знаменитим, що слава, якщо вона не невдячна, завжди сповіщатиме йому у світі безсмертні похвали, свідчачи, що мало було за нашого віку королів і великих государів, які перевершували б його у великодушності, мудрості та всяких доблестях.

Розділ XXXVI (36): 
Повернімося, однак, до Італії. І тут не бракує найпревосходніших государинь; у Неаполі, наприклад, маємо двох славетних королев; а нещодавно там само, в Неаполі, померла королева Угорщини, як вам відомо, чудова государиня, цілком гідна свого чоловіка — непереможного й славетного короля Матвія Корвіна. Такою ж є й герцогиня Ізабелла Арагонська, достойна сестра неаполітанського короля Ферранте, яка, мов золото у вогні, в мінливостях долі виявила свою доблесть і відвагу. Перейдемо до Ломбардії: і ось перед вами синьйора Ізабелла, маркіза Мантуї, для найпревосходніших чеснот якої було б навіть образою говорити про них так стримано, як муситиме будь-хто, хто захоче говорити про неї в цьому місці. Я також шкодую, що ніхто з вас не знав її сестри, міланської герцогині Беатріче, а інакше ніколи б не сумнівалися в силі жіночого розуму. А високі достоїнства їхньої матері Елеонори Арагонської, герцогині Феррари, свідчили не лише про те, що вона справжня дочка короля, а й про те, що вона заслуговувала бути королевою держави куди більшої, ніж та, якою володіли її предки. А щодо іншої скажу — чи багато відомо вам у світі чоловіків, які витримали болісні удари долі так незворушно, як королева Неаполя Ізабелла? Переживши втрату королівства, вигнання і смерть чоловіка, короля Федеріко, та двох дітей, полон свого первістка, герцога Калабрійського, вона й тепер тримається як справжня королева і так переносить тягарі сумної бідності, що кожен може переконатися: зі зміною долі вона не втратила своєї гідності. Не кажучи вже про інших незліченних знатних синьйорів і навіть про жінок низького стану — як, наприклад, про багатьох жінок Пізи, які в обороні рідного міста проти флорентійців виявили таку високу відвагу, таку зневагу до смерті, на яку здатні хіба що найбезстрашніші духом люди у світі, і деякі з них навіть були уславлені знаменитими поетами.
Міг би я згадати й про інших, що досягли досконалості в літературі, музиці, живописі, скульптурі; але не хочу далі наводити такі приклади, які й без того всім вам добре відомі. Досить того, що, якщо ви самі поміркуєте про жінок, яких знаєте, вам неважко буде усвідомити, що більшість із них гідністю та заслугами не нижчі за своїх батьків, братів і чоловіків, і що багато з них були джерелом добра для чоловіків і часто виправляли їхні помилки.
А якщо нині немає на світі тих великих цариць, що йшли підкорювати далекі країни та зводили величні споруди, піраміди й міста — як Томіріс, цариця скіфська, Артемісія, Зенобія, Семіраміда і Клеопатра, — то немає тепер і чоловіків, подібних до Цезаря, Александра, Сципіона, Лукулла й тих славетних римських імператорів.

Розділ XXXVII (37): 
– Та вже не кажіть! – зі сміхом заперечив Фризіо. – Нині скільки завгодно жінок на кшталт Клеопатри й Семіраміди; і нехай у них немає стількох царств, військ і скарбів, зате вистачає бажання наслідувати цих цариць у насолодах, у тому, щоб понад усяку міру догоджати своїм похотям.
– Вам, Фризіо, просто-таки подобається переступати межі, – сказав Маніфіко. – Лише в наші часи на кілька Клеопатр припадає незліченна кількість Сарданапалів, а це куди гірше.
– Ваше порівняння не годиться, – поспішив на допомогу союзникові синьйор Гаспаро. – Не треба думати, що чоловіки нестриманістю перевершують жінок. А якби навіть і було так, то й тоді це не було б гірше, бо нестриманість жінок породжує безмірні лиха, яких не буває від нестриманості чоловіків. І тому звичай, як учора говорилося, розсудливо дозволив жінкам мати в іншому ваду, щоб вони всіма силами могли підтримувати одну цю чесноту чистоти, без якої не буде ясно, чиї діти, і розпадуться узи, що скріплюють світ кровною спорідненістю та природною любов’ю кожного до того, кого він породив. Тому-то жінкам суворіше заборонено розпусту, ніж чоловікам, які не виношують дітей по дев’ять місяців у лоні.

Розділ XXXVIII (38): 
– Ні, по-справжньому блискучі аргументи! – вигукнув Маніфіко. – Дивуюся, як ви ще не записали їх у книгу. Але поясніть мені, будь ласка, чому розпусту чоловікам не зараховують у такий самий ступінь за порок, як жінкам, якщо вже вони, як від природи здатніші до чесноти й наділені більшими достоїнствами, легше можуть берегти цю чесноту стриманості. Якби вони самі були стримані, тоді й не виникало б сумнівів, чиї діти. Припустімо навіть, що жінки більш хтиві; але вони не змогли б народжувати самі від себе, без участі чоловіків, якби чоловіки, будучи стриманішими, не задовольняли б їхню хтивість.
Та якщо подивитися правді в очі, ви й самі визнаєте, що це ми, чоловіки, власною владою привласнили собі таке право, що для нас ці гріхи вважаються простимими, і часом ми навіть ними вихваляємося, а жінок хочемо карати за них смертю або принаймні тавром довічної ганьби. Але раз уже така думка вкорінилася, я вважав би правильним ще жорстокіше карати тих, хто ганьбить жінку наклепом; і гадаю, що кожен справжній лицар зобов’язаний завжди — якщо треба, то й зі зброєю в руках — захищати правду: особливо коли дізнається, що якусь жінку хибно звинувачують у неціломуваності.

Розділ XXXIX (39): 
– Я теж, – відповів із усмішкою синьйор Гаспаро, – не лише згоден із вами, що це обов’язок кожного достойного лицаря, а й вважаю вельми шляхетним прикривати інші провини, яких жінка може припуститися або через нещасливий збіг обставин, або через надто велику любов: тож, як бачите, там, де це узгоджується з розумом, я ще більше стою на боці жінок, ніж ви. Так, не заперечую: чоловіки дозволяють собі забагато, знаючи, що, за загальноприйнятою думкою, розпуста не несе їм такої ганьби, як жінкам. Але жінки, через слабкість їхньої статі, схильні до похотей куди більше, ніж чоловіки; якщо вони часом і стримуються від задоволення своїх пожадань, то лише через сором, а душею завжди готові до них. Тому чоловіки й наклали на них страх, мов вузду, майже силоміць утримуючи їх у чесноті цнотливості, без якої, правду кажучи, в них мало що було б цінного; бо єдина користь для світу від жінок — дітонародження.
Інша річ — чоловіки, які правлять містами, водять війська й чинять безліч важливих справ. Якщо вам так уже хочеться, я не сперечатимуся, чи можуть жінки робити це, чи ні: досить того, що вони цього не роблять. А коли чоловікам траплялося зрівнятися з ними в стриманості, вони перевершували жінок у цій чесноті так само, як і в усіх інших, хоч ви з цим і не згодні. Я не розповідатиму на цю тему стільки історій або казок, скільки тут понаказували ви, і наведу лише приклади стриманості двох молодих володарів, причому після перемоги, яка зазвичай робить зухвалими навіть людей низького стану.
Перший приклад — стриманість Александра Великого щодо найвродливіших жінок Дарія, переможеного ним ворога. Інший — стриманість Сципіона. Коли він штурмом узяв одне місто в Іспанії, до нього, двадцятичотирирічного, привели прекрасну й шляхетну молоду дівчину, захоплену в полон разом з іншими. Довідавшись, що вона — наречена одного зі знатних людей тієї країни, Сципіон не лише утримався від будь-якого безчесного вчинку щодо неї, а й повернув її нареченому незаплямованою, додавши від себе багатий дарунок. Можу нагадати вам і про Ксенократа, який був настільки стриманим, що, коли одна прекрасна жінка лягла з ним поруч гола й ужила всіх пестощів, усіх способів розпалити його, які тільки знала, а вона була в цьому великою майстринею, то не змогла видобути з нього й найменшого знаку пожадання, витративши на це цілу ніч. І про Перикла, який, лише почувши, як хтось надто жваво вихваляв принадність одного хлопця, суворо докорив йому. І про багатьох інших чоловіків, що берегли стриманість із власної волі, а не зі сорому й не зі страху покарання, як більшість жінок, які тримаються цієї чесноти, котрих ми ще маємо за це вихваляти, а ті, хто хибно звинувачує їх у нецнотливості, на вашу думку, заслуговують на найтяжчу кару!

Розділ XL (40): 
Та тут у розмову втрутився мессер Чезаре, який довго мовчав:
– Тільки подумайте: синьйор Гаспаро примудряється паплюжити жінок, навіть коли говорить їм на похвалу! Але якщо синьйор Маньїфіко мені дозволить, я дещо відповім на те, в чому, як я переконаний, синьйор Гаспаро їх обмовив. Так буде краще і для синьйора Маньїфіко, і для мене: він трохи відпочине й зможе потім іще розповісти про прекрасні якості придворної дами. А мені буде приємно разом із ним виконати обов’язок справжнього лицаря, захищаючи істину.
– Я й сам попрошу вас про це, – озвався синьйор Маньїфіко, – бо, здається, я зробив усе посильне з того, що мав зробити, а майбутня розмова вже виходить за межі моєї теми.
І мессер Чезаре почав:
– Я навіть не хотів би говорити про користь, яку приносять світові жінки, окрім народження дітей, бо вже досить було показано, наскільки вони необхідні не лише для нашого буття, а й для благобуття. Але скажу, синьйоре Гаспаро, що, якщо вони, як ви твердите, більше, ніж чоловіки, схильні до тілесних похотей і водночас більше, ніж чоловіки, стримуються від них, із чим ви теж погоджуєтеся, то вони тим більше гідні похвали, чим слабша їхня стать у протистоянні природним бажанням. А кажучи, що вони роблять це зі сорому, ви замість однієї чесноти даруєте їм цілих дві; бо, отже, сором у них сильніший за пожадання, і тому вони утримуються від лихого, я роблю висновок, що цей сором, який є не чим іншим, як страхом безчестя, — найрідкісніша чеснота, властива небагатьом чоловікам.
Якби я міг, не накликаючи на себе хула всієї чоловічої половини людства, розповісти, наскільки багато чоловіків поринають у розпусту, тобто в порок, протилежний цій чесноті, то осквернив би непорочні вуха, що слухають мене. І здебільшого ці образники Бога й природи вже старі, одні маючи за покликання священство, інші — філософію, треті — священні закони, і правлять державами з суворістю, гідною Катона, з обличчям, ніби воно ввібрало в себе всю цнотливість світу.
І вони ще твердять, ніби жіноча стать ненаситно хтива! А самі при цьому ні про що інше на світі не журяться, як про те, що їм бракує природної сили задовольнити всі свої мерзенні пожадання, які продовжують жити в їхній душі й тоді, коли природа забирає їх у тіла; тому часто вигадують такі способи, за яких сила не потрібна.

Розділ XLI (41): 
Та не хотілося б заходити надто далеко: з мене буде досить, якщо ви визнаєте, що жінки більше стримуються від розпусти, ніж чоловіки, і, безперечно, їх утримує не якийсь інший вуздечок, а лише той, який вони накладають на себе самі. А ось вам і доказ: більшість тих жінок, яких чоловіки або батьки тримають під надто обтяжливим наглядом або б’ють, менш цнотливі, ніж ті, що мають певну свободу. Але, кажучи загалом, великою вуздечкою для жінок є любов до істинної доброчесності й честі, яку багато з них, яких я знаю, цінують дорожче за власне життя.
Навіщо приховувати? Кожен із нас бачив, як інші молоді люди, наділені шляхетністю, скромністю, розсудливістю, відвагою, красою, закохавшись у якусь жінку, витрачають багато років, без упину наполягаючи, обдаровуючи, благаючи, плачучи, роблячи все, що тільки можна уявити, — і все марно! І хоч про мене й не скажеш, що за своїми чеснотами я зовсім не заслуговую бути коханим, та уявіть собі: через непохитну й надто сувору цнотливість однієї особи я не раз опинявся на краю смерті.
– Нехай вас це не дивує, – відповів синьйор Гаспаро. – Жінки, яких упрошують, ніколи не відповідають бажанням тих, хто упрошує. А кого з них не упрошують, ті упрошують самі.

Розділ XLII (42): 
– Я, зізнаюся, не зустрічав чоловіків, яких упрошували жінки, – сказав мессер Чезаре. – Зате знаю чимало таких, які, бачачи, що марно старалися й витрачали час, вдаються до помсти, по-справжньому дивовижної: всім розповідають, ніби досхочу скуштували того, що насправді лише уявляли в мріях. Злословити й плести небилиці, аби про якусь добропорядну жінку юрба розносила ганебні плітки, їм видається природною частиною придворного життя. Ось ці, підло вихваляючись перемогою над якоюсь достойною жінкою — правду вони кажуть чи брешуть, — по-справжньому заслуговують на найтяжчу кару й муку. І якщо часом така кара їх наздоганяє, не знаю, як належно похвалити тих, хто її здійснив. Бо якщо вони брешуть, то яке злодіяння може бути більшим, ніж брехнею позбавити жінку того, що вона цінує дорожче за життя? Позбавити саме за те, за що її слід було б ушановувати безмежними похвалами! Якщо ж вони кажуть правду, то якої страти вартий мерзотник, що віддячує такою невдячністю жінці, коли вона, переможена удаваною лестощами, удаваними сльозами, невідступними благаннями, скаргами, хитрощами, підступністю, брехливими присягами, дозволила надто захопити себе любов’ю, а потім безоглядно, забувши про обережність, віддала себе в здобич такій лукавій душі?
Відповім вам і щодо нечуваної стриманості Александра та Сципіона, на яку ви послалися. Не заперечую, і той, і той учинили вельми похвально. Але що б ви не казали, ніби я під виглядом випадків із давнини розповідаю казки, наведу як приклад жінку з нашого часу, жінку нижчого стану, яка виявила куди більшу стриманість, ніж обидва ці великі мужі.

Розділ XLIII (43): 
Знав я свого часу одну гарну й люб’язну дівчину, чиє ім’я не назву, щоб не дати приводу для лихослів’я багатьом невігласам, які, щойно почують, що жінка закохалася, одразу думають про неї лихе. Отож ця дівчина, в яку довгий час був закоханий один шляхетний і прекрасно вихований юнак, усім серцем і душею покохала його. І знав про це не лише я, якому вона сама все охоче по секрету відкривала так, ніби я був їй навіть не братом, а улюбленою сестрою; але всі, хто бачив її в присутності коханого, виразно відчували її пристрасть.
Так ось, люблячи так палко, як тільки може любити душа, сповнена любов’ю до країв, вона прожила два роки, зберігаючи таке самовладання, що не подала цьому юнакові жодного знаку, що любить його, хіба що тих, яких не можна було приховати. Вона жодного разу не побажала ні заговорити з ним сама, ні отримати від нього листа чи подарунок, хоча й дня не минало, щоб їй не пропонували те чи інше; а як їй цього хотілося, я добре знаю. Бо якщо їй часом потай удавалося дістати до рук якийсь предмет, що колись належав йому, вона берегла його так тремтливо, ніби в ньому зосереджувалися її життя і все її благо. І за весь цей час вона жодного разу не побажала подарувати йому іншу втіху, окрім тієї, що, бачачи його, дозволяла йому бачити себе, і ще кілька разів їй траплялося на публічних святкуваннях танцювати з ним, як і з іншими. А оскільки за всіма своїми якостями вони цілком пасували одне одному, то обоє, і вона, і юнак, бажали, щоб така сильна любов дійшла до щасливого кінця і вони стали чоловіком і дружиною. Цього бажали й усі чоловіки та жінки їхнього міста, крім лише її жорстокого батька, який із якоїсь злостивої й незбагненної примхи хотів видати її за іншого, багатшого. І цьому нещасна дівчина не противилася нічим, окрім гірких сліз. І хоч злощасний шлюб, на розпач бідних закоханих і під велике співчуття всього міста, було укладено, цього удару долі виявилося недостатньо, щоб вирвати так глибоко вкорінену любов із обох сердець; вона тривала ще три роки, причому молода жінка вельми обачно її приховувала й усяко намагалася відсікати свої, вже безнадійні, бажання. Увесь цей час вона й далі вперто берегла цноту; і, бачачи, що не може чесним чином належати тому, кого любила понад усе на світі, воліла приборкати своє бажання й, як і раніше, не приймала від нього ні послань, ні подарунків і навіть не відповідала поглядом на погляд. Зробивши свій остаточний вибір, ця бідолашка, виснажена невідступним смутком і до краю ослаблена тривалою пристрастю, за три роки померла, вирішивши радше відкинути такі жадані радощі й утіхи, а потім і саме життя, ніж утратити честь. Були в неї способи й шляхи здобути бажане потай, без ризику бути ославленою чи зазнати якоїсь шкоди; але вона стрималася від того, чого так хотіла і до чого безперестанку спонукав її той чоловік, якому одному лише на світі вона радо служила б. Стрималася не зі страху чи з якоїсь іншої причини, а лише з любові до істинної чесноти.
А що скажете ви про іншу, яка протягом шести місяців майже щоночі лежала поруч із чоловіком, що був у неї закоханий і був їй безмірно дорогий? Перебуваючи немов у саду, повному найсолодших плодів, спонукувана і власним бажанням, і благаннями та слізьми того, хто був їй дорожчий за життя, вона стрималася скуштувати їх. І хоч була полонена й лежала наготою, скута ланцюгом улюблених рук, жодного разу не скорилася, а зберегла незаплямованою квітку своєї честі.

Розділ XLIV (44): 
Чи здаються вам, синьйоре Ґаспаро, ці подвиги стриманості рівними вчинкові Александра? Адже він був палко закоханий не в жінок Дарія, а у всесвітню велич: думка про безсмертя безперестанку підганяла його батогом слави до трудів і небезпек, так що він не лише всіма іншими речами, а й власним життям не дорожив, аби здобути собі ім’я славніше за будь-яке інше. І чи маємо ми дивуватися, що з такими помислами в серці він утримався від того, до чого й не надто прагнув? Бо не може бути, щоб він, жодного разу раніше не бачивши цих жінок, в одну мить їх покохав; радше, можливо, він їх гидував, оскільки Дарій був йому ворогом. І в такому разі будь-який прояв хтивості щодо них був би наругою, а не любов’ю. І не велика річ, що Александр, який підкорив світ великодушністю не менше, ніж зброєю, утримався від наруги над жінками.
Стриманість Сципіона справді гідна великої похвали; але й вона, якщо добре розважити, не зрівняється зі стриманістю тих двох жінок; бо й він теж утримався від того, до чого не прагнув, будучи молодим полководцем у ворожій країні, на самому початку найсерйознішої кампанії, маючи на батьківщині як тих, що багато від нього чекали, так і суворих суддів, які часом карали не лише за великі, а й за зовсім малі провини; він пам’ятав, що серед цих суддів є й його вороги. Усвідомлював і те, що, оскільки дівчина шляхетна й заручена шляхетному чоловікові, він, завдавши їй безчестя, може викликати проти себе таку ворожнечу, яка сильно віддалить, а то й зовсім відбере в нього перемогу. Тому він і стримав несильне й шкідливе для нього самого бажання, показавши і владу над собою, і чесність разом із щедрістю, що дало йому натомість, як пишуть історики, душі всіх тих людей і коштувало цілого війська, бо своєю прихильністю він завоював серця, які, можливо, для сили зброї виявилися б неприступними. Отже, в його випадку можна говорити радше про військову хитрість, ніж про стриманість. Хоча слава цієї події, можливо, й перебільшена, бо деякі авторитетні письменники стверджують, що цю дівчину все-таки було використано Сципіоном для любовних утіх. Зате сказане мною вище не підлягає сумніву.

Розділ XLV (45): 
Фризіо всміхнувся:
– А ви, мабуть, ваші історії в Євангелії вичитали.
– Я розповідаю про те, чому сам був очевидцем, – відповів мессер Чезаре. – Тому, мабуть, охочіше, ніж ви й багато інших, повірю, що Алківіад устав із ложа, де провів ніч із Сократом, не інакше, ніж діти, які сплять зі своїми батьками. Бо, звісно, таке місце й такий час, як ложе й ніч, здаються дивними для споглядання тієї чистої краси, яку, як нам пишуть, Сократ любив, не осквернюючи жодним негідним бажанням. Адже хоч любив він більше красу душі, ніж тіла, та любив її в юнаках, а не в старцях, попри те що останні мудріші.
Ну й, звісно, для звеличення стриманості ви просто не могли знайти кращого прикладу, ніж Ксенофонт! Увесь поринувши в науки, стримуваний і зобов’язуваний самим своїм заняттям — філософією, яка й полягає в добрих звичаях, а не в словах, старий, із уже згаслою силою природи, коли він уже не міг ані злягтися, ані навіть удавати, що може, він — о диво! — утримався від публічної жінки! Та вона вже тим, що публічна, могла бути йому тільки огидна. У стриманість тут радше повірили б, якби було видно, що він відчуває пожадання, але все ж стримується; або ще якби він утримувався від того, що старі люблять більше за війни Венери, — від вина. Але, щоб іще раз підтвердити його старечу стриманість, пишуть, що тоді він був добряче «обтяжений вином». Помилуйте, але що для старого може бути далі від стриманості, ніж пияцтво? А якщо стримання від справ Венери в такому лінивому й холодному віці гідне великої слави, то якої, скажіть, слави заслуговують квітучі дівчата, як ті, про яких я вам щойно розповідав? Одна, підпорядкувавши найсуворішому закону всі свої почуття, не лише очам не давала бачити того, що було їхнім істинним світлом, а й із самого серця виривала ті думки, що довгий час самі-одні й давали найсолодшу поживу для підтримання її життя. Друга, палко закохана, не раз опиняючись в обіймах того, кого любила понад усе на світі, і борючись із собою та з тим, хто був їй дорожчий за неї саму, долала палке пожадання, яке так часто долало й долає мудрих чоловіків. Невже вам не здається, синьйоре Гаспаро, що письменникам має бути соромно згадувати в цьому разі Ксенофонта як взірець стриманості? Та я поб’юся об заклад, що всю ту ніч і весь ранок аж до самого обіду він від того вина проспав як мертвий і, мов одурманений опієм, не міг навіть розплющити очей, щоб роздивитися, що там витворяє над ним та жінка.

Розділ XLVI (46): 
Усі, і чоловіки, і жінки, дружно розсміялися. І синьйора Емілія, ще всміхаючись, звернулася до синьйора Гаспаро:
– Упевнена, синьйоре Гаспаро, що, якщо ви ще трохи подумаєте, знайдете й інші прекрасні приклади стриманості в такому ж дусі.
– Можливо, синьйоро, вам здається цим іншим прекрасним прикладом згаданий ним Перікл? – не слабшав натиск мессер Чезаре. – Мене дивує, що він іще не згадав стриманості та дивовижних слів того, в кого одна жінка зажадала надто великої плати за ніч, а він відповів, що «не хоче купувати каяття так дорого».
Усі знову розсміялися; і мессер Чезаре, витримавши паузу, продовжив:
– Синьйоре Гаспаро, простіть за правду, але по-справжньому дивовижні приклади стриманості, які приписують собі чоловіки, звинувачуючи в нестриманості жінок, серед яких ми щодня бачимо незліченні свідчення стриманості. Адже, безперечно, якщо добре подумати, немає фортеці такої неприступної й так добре захищеної, яка не здалася б із першого приступу від тисячної частки тих облогових машин і хитрощів, які застосовують чоловіки для завоювання стійкої жіночої душі. Подивіться: з тих, кого підняли з нікчемності володарі, кого збагатили й удостоїли великої честі, скільки таких, що, отримавши від них фортеці й замки, від яких залежала безпека держави й самого життя цих володарів, із жадібності зрадили їх ворогам, не боячись ані сорому, ані того, що прославляться зрадниками! Ох, дай Боже, щоб іще за нашого життя кількість таких негідників зменшилася настільки, щоб нам легше було знайти людину, яка виконує свій обов’язок, ніж перелічувати натовпи тих, хто цей обов’язок порушив! Хіба не бачимо ми щодня й інших, які вбивають людей у лісах або нишпорять у морі заради самого лише розбою? Скільки ми бачимо прелатів, що продають майно Божої церкви? Юристів, які підробляють заповіти, чинять незліченні беззаконня? Людей, готових за гроші на лжесвідчення? Лікарів, які заради тієї самої мети труять хворих? А скільки людей іде на неймовірні ниці вчинки зі страху смерті? І все ж ми нерідко бачимо, як цим вельми дієвим доводам — і грошам, і страхові смерті, — витримуючи жорстокі напади, протистоїть ніжна й тендітна дівчина! Бо багато хто з них обрав за краще прийняти смерть, аніж утратити честь.

Розділ XLVII (47): 
– Тільки не віриться мені, що такі ще лишилися на світі в наші дні, – сказав синьйор Гаспаро.
Мессер Чезаре відповів:
– Я більше не посилатимуся на давніх, а скажу вам, що можна зустріти чимало таких, які заради честі нехтують навіть смертю. Просто зараз мені спадає на думку: коли французи спустошували Капую (адже відтоді минуло не так уже й багато років, щоб ви цього не пам’ятали?), одну вродливу молоду й шляхетну городянку схопила й потягла з дому зграя гасконців. І коли її довели до берега річки, що тече через місто, вона вдавала, ніби хоче зашнурувати черевик, тож той, хто вів її, на мить випустив її з рук, – і вона тут-таки кинулася у воду.
А що скажете ви про одну просту селянку? Сталося це кілька місяців тому в Гадзуоло, поблизу Мантуї. Разом із сестрою вона вийшла жати пшеницю і, зморена спрагою, зайшла до одного дому напитися. Господар дому, молодий, побачивши, що вона вродлива і що з нею нікого немає, схопив її за руки й спершу по-доброму, а потім погрозами став схиляти її до виконання свого бажання; вона опиралася дедалі впертіше; нарешті, жорстоко побивши її, він узяв її силою. Із розпущеним волоссям, розтріпана, в сльозах, вона повернулася в поле до сестри, але так і не схотіла розповісти їй, хоч та й наполягала, про насильство, якого зазнала в тому домі. Потім вони пішли додому, і здавалося, що вона потроху заспокоюється; уже не виявляючи жодного збудження, вона дала сестрі деякі доручення; коли ж дійшли до високого берега Ольйо – річки, що тече поблизу Гадзуоло, – вона, трохи відставши від сестри, яка не знала і навіть не підозрювала, що було в неї на думці, кинулася з урвища. Сестра з журбою і сльозами побігла за нею вздовж річки, яка сильною течією швидко несла її вниз. Щоразу, коли нещасна з’являлася з води, сестра кидала їй мотузку, яку взяла із собою, щоб в’язати снопи; і хоча мотузка не раз падала їй просто в руки, бо її несло недалеко від берега, дівчина непохитно й рішуче відштовхувала її від себе і, уникаючи будь-якої допомоги, що могла врятувати їй життя, невдовзі знайшла смерть. І спонукала її до цього не шляхетність крові, не страх ще жорстокішої смерті чи ганьби, а лише скорбота за втраченою дівочістю.
Тепер можете уявити, скільки інших жінок чинять учинки, гідні вічної пам’яті, які так і лишаються невідомими. Адже вчинок, що дав таке яскраве свідчення про доброчесність цієї дівчини, було здійснено, можна сказати, ледь не вчора; і ніхто про неї не говорить, і навіть імені її ніхто не знає. Хоча, якби тоді ж не сталося й смерті єпископа Мантуанського, дядька нашої синьйори герцогині, урвистий берег Ольйо, в тому місці, де вона кинулася у воду, неодмінно був би тепер прикрашений прекрасним пам’ятником на честь такої великої душі, яка за життя мешкала в смиренному й низького роду тілі, але ще більшої слави заслужила по смерті.

Розділ XLVIII (48): 
Тут мессер Чезаре ненадовго замовк, а потім, оскільки всі теж мовчали, продовжив:
– На моїй пам’яті був подібний випадок і в Римі. Одну вродливу й шляхетну молоду римлянку довгий час упадав за нею чоловік, який нібито її дуже кохав; але вона й дивитися на нього не хотіла, не кажучи вже про щось більше. Тоді він підкупив її служницю, і та, бажаючи отримати ще більше, умовила свою пані в один не надто святковий день піти до церкви Святого Себастьяна. Заздалегідь сповістивши про це закоханого й навчивши його, що робити, вона завела дівчину до одного з тих темних гротів, які зазвичай відвідують усі, хто приходить на поклоніння святому Себастьяну, а там, сховавшись, чекав на неї юнак. Опинившись у гроті наодинці з тією, яку так кохав, він почав так ніжно, як тільки міг, благати її змилуватися й змінити колишню суворість на любов. Але, побачивши, що всі благання марні, він перейшов до погроз, а коли й це не допомогло, заходився люто її бити. Твердо вирішивши здійснити свій намір, якщо не іншим способом, то насильством, і користуючись допомогою лукавої жінки, яка привела її сюди, він, однак, так і не зміг умовити ту, якої прагнув; бідна дівчина, хоч і мала слабкі сили, та і словом, і ділом захищалася, як тільки могла. Нарешті, побачивши, що не може досягти бажаного через її відразу до нього, і боячись, аби її рідні, дізнавшись про подію, не покарали його, цей негідник за допомогою служниці, яка боялася того самого, задушив нещасну дівчину й там-таки, у гроті, її й залишив, а сам, утікши з міста, зумів сховатися. Служниця ж, осліплена власним злочином, утекти не змогла. Схоплена на підставі доказів, вона в усьому зізналася й дістала гідну відплату. Тіло ж безстрашної й шляхетної жінки з великою честю було винесено з грота й перенесено до Рима для поховання, з лавровим вінком на чолі, у супроводі незліченного натовпу чоловіків і жінок, і не було серед них нікого, хто повернувся б додому без сліз; і так уся юрба не менше оплакувала, ніж прославляла, цю дивовижну душу.

Розділ XLIX (49): 
Та перейду до тих жінок, про яких ви й самі знаєте: хіба не чули ви, як синьйора Феліче делла Ровере, пливучи до Савони, подумала, що вітрила, які показалися здалеку, – це кораблі папи Олександра, послані навздогін за нею, – і з усією рішучістю приготувалася кинутися в море, якщо вони наблизяться і не буде способу втекти. І не треба думати, ніби вона зважилася на це необачно, бо ви, як і всі інші, знаєте, з яким розумом і обачністю поєднана рідкісна врода цієї жінки.
Не можу змовчати й про один вислів нашої государині герцогині, яка, проживши з чоловіком цілих п’ятнадцять років як вдова, не лише жодного разу не відкрила цього жодній людині на світі, а й, спонукувана своїми рідними покинути це вдівство, визнала за краще зазнати вигнання, бідності й усяких нещасть, аніж прийняти те, що всім іншим здавалося великою удачею і милістю долі…
Мессер Чезаре хотів продовжувати, але синьйора герцогиня перервала його:
– Говоріть про щось інше, а цього не торкайтеся: вам іще багато про що треба сказати.
Мессер Чезаре тільки додав:
– Але ж ви цього не заперечуватимете. Ні ви, синьйоре Гаспаро, ні ви, Фризіо.
– Авжеж ні. Та тільки одиниця – число невелике, – незворушно відповів Фризіо.

Розділ L (50): 
Тоді месер Чезаре сказав:
– Так, лише небагато жінок чинять такі великі вчинки. І все ж: ті, що стійко обороняються в любовних битвах, дивовижні; а ті, що часом бувають переможені, заслуговують на немале співчуття; бо, звісно, обіцянки закоханих залицяльників, хитрощі, які вони вигадують, сіті, які розкидають, такі різноманітні й міцні, що велике диво, коли слабка молода жінка зуміє їх уникнути.
Чи буває день, чи буває година, коли обожнювач не спокушає таку, що її обсідають грішми, подарунками й усякими речами, які, як він уявляє, принесуть їй задоволення? Чи є час, коли вона може визирнути у вікно — і не побачити, як унизу ходить невгамовний шанувальник, хай і мовчки, але з очима, що говорять ясніше за слова, із сумним і збляклим обличчям, палко зітхаючи, а часом навіть у сльозах? Коли може вона вийти з дому до церкви чи ще кудись, щоб він не був постійно перед очима, не зустрічав її за кожним рогом із печаллю й стражданням, написаними в погляді — так, ніби він ось-ось розлучиться з життям? Не кажучи вже про вишуканість в одязі, про всілякі хитрощі й вигадки, девізи та імпрези, святкові забави й танці, ігри та маскаради, змагання й турніри, — коли вона знає, що все це влаштовується на її честь.
Чи прокинеться вона вночі — не інакше як або від музики, або від того, що це опівнічне привиддя блукає довкола дому, зітхаючи й жалібно стогнучи. Чи заговорить вона зі служницею — та, заздалегідь підкуплена, вже простягає їй подаруночок, листівку, сонет або ще щось подібне від залицяльника; а до слова й додасть, як палає пристрастю цей бідолаха, як не шкодує себе, служачи їй; і нічого іншого він від неї не шукає, крім чесного й достойного, а хоче лише одного — побесідувати з нею. І тут уже на будь-яку перешкоду знаходяться свої засоби: підроблені ключі, мотузяні драбини, снодійне; побачення розписується як щось цілком невинне; наводяться приклади інших дівчат, які поводяться куди гірше; усе постає простим і легким; усього-то й праці — сказати: «Згода». А якщо бідолашка не здається легко, у хід ідуть різні обіцянки, знаходяться різні способи бити в одну точку, щоб зламати перешкоду; чимало й таких, які, бачачи, що лестощі й пестощі не допомагають, переходять до погроз, кажучи, що, мовляв, розкажуть чоловікові те, чого й не було. А інші домовляються з батьками, а часом і з чоловіками, і ті, за гроші або щоб здобути якісь ласки, віддають власних дочок і дружин у жертву проти їхньої волі. Інші ж намагаються чарами й чаклунством позбавити їх тієї свободи волі, яку Бог дарував людським душам; і можна бачити разючі наслідки цього.
Але я й за тисячу років не зумію перелічити всі хитрощі, які використовують чоловіки, щоб підкорити жінок своїм бажанням: їх незліченно багато. А крім тих, до яких додумується кожен сам собою, є ще й у достатку навмисно написані книги, де в усіх подробицях навчають, як спокушати жінок.
А тепер подумайте, як від стількох тенет можуть уберегтися ці простодушні голубки, коли їх спокушають такими солодкими принадками. І чи велика це справа, якщо, бачачи себе багато років коханою, обожнюваною красивим, шляхетним і вихованим юнаком, який заради служіння їй тисячу разів на день наражає себе на смертельну небезпеку й не думає ні про що інше, як тільки догодити їй, — жінка нарешті погодиться покохати його (бо вода, безперервно крапаючи, проточує й твердий мармур!) і, переможена пристрастю, поступиться йому тим, чого вона сама — як ви кажете — за природою, через неміч своєї статі, нібито бажає куди більше, ніж її залицяльник! І ви вважаєте цей проступок настільки тяжким, що бідолашка, полонена такими звабами, не заслуговує навіть на те прощення, яке часом дарують убивцям, розбійникам і зрадникам? І вам до вподоби думати, що цей гріх такий великий, що якщо скількись жінок упало в нього, то їхню стать треба таврувати зневагою буквально в усьому й цілком оголошувати нездатною до стриманості, незважаючи на те, що багато жінок залишаються непереможеними й у своїй безмірній стійкості перед тривалими спокусами кохання — твердіші за скелі перед морським прибоєм?

Розділ LI (51): 
Коли мессер Чезаре, закінчивши свою промову, замовк, синьйор Гаспаро вже почав було відповідати, але синьйор Оттавіано зі сміхом урвав його:
– Та поступіться ж йому перемогою, ради Бога! Я вже бачу, що вам тут не домогтися пуття. Зате станете ворогом не лише всім нашим дамам, а й більшості чоловіків.
Посміявся і синьйор Гаспаро:
– Навпаки, дами мають мені щиро дякувати. Якби я не заперечував синьйору Маньїфіко та мессеру Чезаре, коли б іще вони почули стільки похвал на свою честь!
Мессер Чезаре зауважив на це:
– Похвали, які висловили жінкам синьйор Маньїфіко і я, — лише мала частка того, що можна сказати. Усе це надто загальновідоме, тож із нашого боку було навіть зайвим. Хто не знає, що без жінок неможливо відчувати втіхи й задоволення в усьому нашому житті, яке без них було б грубим, позбавленим усякої солодкості й суворішим, ніж у гірських звірів? Кому не відомо, що тільки жінки проганяють із наших сердець усі порочні й ниці думки, смутки, негаразди й ту тьмяну тугу, що так часто їм супроводжує? І якщо добре поміркуємо, зрозуміємо, що й від пізнання великих речей вони не відвертають уми, а, навпаки, пробуджують їх; що й на війні вони роблять чоловіків незрівнянно безстрашнішими й відважнішими, ніж зазвичай. І аж ніяк неможливо, щоб над серцем чоловіка, в якому одного разу спалахнуло полум’я любові, коли-небудь запанувала ницість. Бо хто любить, той і сам дедалі дужче прагне стати таким, щоб і його полюбили, і завжди боїться, аби щось ганебне не принизило його в очах того, кому він бажає бути дорогим, і готовий тисячу разів на день іти на смерть, щоб показати себе гідним цієї любові.
Тому, якби хтось зібрав військо з закоханих, які билися б у присутності коханих жінок, той переміг би весь світ, — хіба що проти нього вийде інше військо, теж цілком закохане. І повірте, що Троя десять років трималася проти всієї Греції не чим іншим, як тим, що багато закоханих, виходячи на бій, убиралися в обладунки в присутності своїх жінок, і часом самі ці жінки допомагали їм, а при розставанні говорили слова, що запалювали їх і надавали їм надлюдської сили. А б’ючись, вони знали, що їхні жінки дивляться на них зі стін і башт, через що їм здавалося, ніби вся їхня відвага, усі їхні подвиги викликають похвалу їхніх коханих, і це було для них найкращою нагородою на світі.
На думку багатьох, перемога короля Іспанії Фердинанда та королеви Ізабелли над королем Гранади значною мірою сталася завдяки жінкам. Бо коли іспанське військо виступало проти ворога, здебільшого виходила й королева Ізабелла з усіма своїми фрейлінами, а у війську було багато шляхетних лицарів, які були в них закохані; і дорогою до місця, де належало битися з ворогом, вони постійно розмовляли зі своїми дамами; а потім, кожен попрощавшись зі своєю, на очах у всіх ішли на ворога з лютістю, яку їм надавала любов, і з бажанням показати кожен своїй пані, що служать їм справжні хоробрі мужі. І так, завдяки ніжно коханим жінкам, іспанські лицарі нерідко малим числом обертали на втечу й убивали незліченну силу маврів. Тож не знаю, синьйоре Гаспаро, яке спотворене судження спонукало вас ганити жінок.

Розділ LII (52): 
Хіба ви не бачите, що причиною для будь-якого витонченого заняття, в якому світ знаходить утіху, є саме жінки? Для чого іншого ми вчимося гарно танцювати й плясати, якщо не для того, щоб сподобатися жінкам? Хто вникає в солодкозвучність музики з іншої причини, окрім цієї? Хто стане складати вірші — принаймні народною мовою — з іншою метою, якщо не для того, щоб висловити почуття, запалювані жінками? Подумайте також, скількох чудових віршів грецькою та латиною ми були б позбавлені, якби поети мало шанували жінок. Навіть не кажучи про інших, хіба не була б великою втратою, якби мессер Франческо Петрарка, що так божественно написав про своє кохання нашою мовою, цілком пішов у писання латиною, а саме так він і робив би, якби часом його не відводила від них любов до мадонни Лаури? Я вже не кажу про славетні обдарування, що живуть у світі нині й присутні тут, які щодня приносять чудові плоди, обираючи темою лише красу й гідність жінок. Ви знаєте, що Соломон, бажаючи містично написати про найвищі й божественні предмети, щоб прикрити їх певною витонченою завісою, вигадав полум’яний і чуттєвий діалог між закоханим і його коханою, не знаходячи в нашому земному світі більш належного й доречного уподібнення божественним речам, ніж любов до жінки. Він бажав дати нам таким чином відчути частку пахощів тієї божественної премудрості, яку як завдяки навчанню, так і з ласки Божої знав більше, ніж інші.
Тож не було потреби, синьйоре Гаспаро, про все це сперечатися — принаймні так багатослівно. Вашим опором істині ви не дали нам почути безліч інших прекрасних і важливих речей, що стосуються досконалості придворної дами.
– Я думаю, нічого нового вже сказати не можна, – відповів синьйор Гаспаро. – Але якщо вам здається, що синьйор Маньїфіко недостатньо прикрасив вашу даму всілякими чеснотами, то це вже не його недогляд, а самого того, хто влаштував так, що число чеснот у нашому світі обмежене. Адже синьйор Маньїфіко дав їй усі, які тільки є.
– А ось тепер побачите, – сміючись, сказала синьйора герцогиня, – що він знайде ще й інші!
Маньїфіко лише похитав головою:
– Чесне слово, государине, думаю, я сказав досить — і сам цілком задоволений цією моєю дамою; а якщо іншим нашим співрозмовникам вона не до вподоби, нехай залишать її мені.

[Прим. — далі Маньїфіко починає виголошувати про святість шлюбу й тягнути консервативні вози, і взагалі всі персонажі починають обговорювати патріархальні ідеї.
Переважно йдеться про те, як правильно фліртувати й домагатися жінки, і як дама має поводитися при цьому].

Стандарти кокетства й майстерності пікапу при дворі

Розділ LIII (53): 
На якийсь час усі замовкли, потім мессер Федеріко сказав:
– Синьйоре Маньїфіко, щоб спонукати вас додати ще щось, хотів би запитати вас: що вважаєте ви найважливішим у спілкуванні придворної дами? Тобто я хотів би почути, як вона має поводитися в одному приватному питанні, яке здається мені дуже важливим. Адже, хоча чудові якості, надані їй вами, включають розум, знання, розсудливість, спритність, скромність і багато інших, завдяки яким вона має вміти розумно бесідувати з будь-якою людиною на будь-яку тему, я вважаю, що передусім їй належить знати те, що стосується любовних розмов. Бо будь-який чемний лицар, використовуючи для здобуття прихильності дам усі згадані нами прекрасні заняття, витонченості й добрі манери, для тієї самої мети вживає і слова. І робить це не лише з любовної пристрасті, а часто й для того, щоб ушанувати жінку, з якою говорить; йому здається, що, виявивши їй любов, він тим самим засвідчує, що вона гідна цього почуття і що її краса й дарування спонукають будь-кого служити їй. Тому хотів би я знати, як має дама в такому разі розумно поводитися, як відповідати тому, хто справді її любить, і тому, хто лише вдає; і чи треба їй прикидатися, ніби вона не розуміє, чи відгукуватися на ці почуття, чи відкидати їх і як їй керувати собою.

Розділ LIV (54): 
– Охоче відповім, – сказав синьйор Маньїфіко. – Насамперед треба навчити її розпізнавати, хто лише вдає, що любить, а хто любить насправді. Що ж до відповіді на любовні почуття, думаю, що не слід давати верх над собою волі іншого більше, ніж власній.
– То роз’ясніть їй, будь ласка, – сказав мессер Федеріко, – які найточніші й найнадійніші ознаки фальшивого та справжнього кохання і якого свідчення досить, щоб виразно переконатися в любові, яку їй виявляють.
– Не знаю, – відповів, сміючись, Маньїфіко. – Чоловіки тепер такі підступні, що беруть на себе незліченні личини і часом плачуть, коли їм насправді смішно; тож годилося б посилати їх на Твердий Острів і пропускати під Аркою Істинних Закоханих. Але щоб ця дама, яку мені належить особливо берегти, раз уже я її створив, не впала в ті самі помилки, в які, як я бачив, упадають багато хто, я сказав би їй: хай вона не приймає легко на віру, що її люблять. І нехай не чинить, як інші, які й не намагаються вдавати, ніби не розуміють, що з ними говорять про любов, хай навіть натяками, а з першого слова підставляють вуха під усі компліменти, які їм роблять, — або ж заперечують їх так, що радше заохочують до кохання тих, хто з ними говорить, ніж ухиляються.
Отже, я за те, щоб моя дама в любовних розмовах не дозволяла собі вірити, що той, хто говорить їй про любов, любить насправді. І якщо цей співрозмовник, як багато хто, самовпевнений і говорить зухвало, хай ясно дає йому зрозуміти, що їй це неприємно. Якщо ж він розсудливий, тримається в межах поміркованості й говорить про любов завуальовано — так чемно, як, думаю, і говоритиме придворний, вигаданий нашими друзями, — хай дама вдає, що не розуміє, надаючи його словам іншого змісту, намагаючись змінити тему, і робить це так само скромно, тонко й обачно, як і все інше, про що ми вже говорили. Якщо ж розмова така, що не можна вдавати, ніби не розуміє, хай оберне все на жарт, показуючи, ніби розуміє так: їй роблять компліменти, щоб ушанувати її, а не тому, що вона насправді така; хай усякчас применшує свої чесноти, приписуючи чемності співрозмовника ті похвали, які їй розсипають. Так вона всім покаже свою стриманість і краще захистить себе від зваблення. Ось як, думаю, має триматися придворна дама в любовних розмовах.

Розділ LV (55): 
– Синьйоре Маньїфіко, ви так міркуєте про це, ніби кожен, хто говорить із жінками про любов, неодмінно бреше й прагне їх звабити, – сказав мессер Федеріко. – Якби це було так, я назвав би ваші настанови доречними. Але якщо лицар, який заведе таку розмову, по-справжньому любить і відчуває в собі ту пристрасть, що часом жорстоко мучить людські серця, – хіба ви не думаєте, в яку муку, біду, загибель вкидаєте його, навчаючи жінку, коли він заговорить про свої почуття, не вірити жодному його слову? Отже, благання, сльози й багато інших ознак — усе це марне? Дивіться, синьйоре Маньїфіко, щоб, понад тією жорстокістю, яку від природи мають багато з цих жінок, ви не вселили їм ще більшу.
Маньїфіко відповів:
– Я кажу не про тих, хто любить, а про тих, хто веде любовні розмови, в яких одна з головних умов — щоб не припинявся потік слів. У справжніх же закоханих серце палає, а язик холоне, говорять вони уривчасто й раптово замовкають; тож не буде помилкою сказати: хто сильно любить, той мало говорить. Але це, думаю, не можна звести до одного певного правила через різницю в людських звичаях. Скажу лише одне — хай дама буде насторожі й завжди пам’ятає, що чоловіки можуть виявляти любов із набагато більшою безпекою для себе, ніж жінки.

Розділ LVI (56): 
Синьйор Гаспаро, розсміявшись, сказав:
– Синьйоре Маньїфіко, ви не хочете, щоб ця ваша досконала дама покохала й сама, навіть достеменно знаючи, що її кохають? Адже, якщо придворний не бачить себе коханим у відповідь, неймовірно, що він і далі кохатиме; отже, вона позбавить себе багатьох добрих речей, особливо ж того служіння й поклоніння, якими закохані вшановують, аж до обожнювання, гідність коханих жінок.
– У цьому я не збираюся бути їй порадником, – відповідав Маньїфіко. – Кажу лише, що любов у тому сенсі, в якому говорите нині ви, личить, на мою думку, лише незаміжнім жінкам; бо, якщо ця любов не може завершитися шлюбом, мимоволі сумління жінки завжди буде нечисте через потяг до речей недозволених, чим вона ризикує заплямувати добру славу, яка для неї так багато важить.
Усміхнувся і мессер Федеріко:
– Ця ваша думка, синьйоре Маньїфіко, видається аж надто суворою, і мені здається, ви запозичили її від якогось проповідника, з тих, що докоряють жінкам, закоханим у когось із мирян, аби самим скористатися ними. І надто суворі закони ви накладаєте на заміжніх, бо є багато таких, до кого чоловіки без причини живлять велику ненависть і тяжко їх ображають — один тим, що любить іншу, інший — над законною дружиною знущається так, наскільки тільки вистачає вигадки. А інші з волі батьків видані заміж за старих, хворих, огидних, обридлих, життя з якими — одне безперервне мучення. І якби таким жінкам було дозволено розлучатися з тими, з ким вони так нещасливо поєднані, тоді, можливо, було б неприпустимо, щоб вони кохали когось іншого, крім чоловіка. Але коли, чи то через лихе розташування зір, чи то через різницю тілесної вдачі подружжя, чи то ще через якийсь збіг обставин, на тому ложі, яке має бути гніздом згоди й любові, проклята пекельна лють сіє зерно своєї отрути, з чого виростають відраза, підозри й колючі шпичаки ненависті, що терзає ці нещасні душі, жорстоко зв’язані нерозривними кайданами аж до самої смерті, чому ви не згодні дозволити цій жінці шукати певного полегшення від такого жорстокого батога й дати іншому те, чого чоловік не лише зневажає, а й гидиться? Я, звісно, думаю, що ті, хто має відповідних їм і коханих чоловіків, не повинні паплюжити їхню честь; але інші, якщо відмовляються кохати того, хто їх кохає, паплюжать самих себе.
– Ні, самих себе паплюжать ті, які кохають не чоловіка, а когось іншого, – заперечив Маньїфіко. – Утім, часто не в нашій владі навіяти любов або її відкинути. І якщо придворній дамі випала така сумна доля, що ненависть чоловіка й любов іншого чоловіка спонукають її покохати його взаємно, я стою за те, щоб вона вручала тому, хто кохає, хіба що внутрішній мир своєї душі. І щоб ніколи не давала йому жодного ясного знака любові — ні словом, ні жестом, ні якимось іншим способом, аби він це напевно довідався.

Розділ LVII (57): 
Та тут зі сміхом втрутився дотепер мовчазний мессер Роберто да Барі:
– Я подаю апеляцію на ваш вирок, синьйоре Маньїфіко, і, гадаю, багато хто підпишеться разом зі мною. Але раз уже вам до вподоби вчити заміжніх, щоб вони, так би мовити, цуралися, то чи хочете ви, щоб і незаміжні були такими ж жорстокими, впертими й не давали бодай трохи втіхи тим, хто їх кохає?
– Якщо моя придворна дама не заміжня і їй трапиться покохати, – спокійно відповів синьйор Маньїфіко, – я хотів би, щоб вона кохала того, за кого зможе вийти заміж, і тоді не вважатиму за гріх, якщо вона повідомить йому про свою любов якимось знаком. На це, однак, дам їй одне коротке правило, яке легко запам’ятати: нехай вона робить тому, хто її кохає, будь-які знаки взаємності, окрім тих, що могли б навіяти закоханому надію домогтися від неї чогось безчесного.
Ось на що треба дуже зважати; бо це помилка, в яку впадає незліченна кількість жінок. Адже вони зазвичай понад усе на світі хочуть бути вродливими; а оскільки мати багато шанувальників здається свідченням краси, намагаються здобути їх якомога більше й через це часто доходять до розв’язності. Полишивши скромну стриманість, яка їм так личить, вони кидають зухвалі погляди, говорять непристойності й чинять безсоромні вчинки, думаючи, що на них охочіше дивитимуться, їх охочіше слухатимуть і тим самим вони приваблять до себе любов. Але це не так; бо не любов виявляють до них чоловіки, а хіть, приваблену думкою про їхню легку доступність. Я не хочу, щоб моя придворна дама скидалася на ту, що пропонує себе мало не кожному, хто забажає, ловлячи погляди — а з ними й пожадання — тих, хто на неї дивиться. Але нехай своїми чеснотами, доброчесними манерами, вродливістю, грацією вселяє в душі тих, хто її бачить, ту справжню любов, живити яку ми зобов’язані до всього, що миле, і ту пошану, яка завжди відбирає надію в тих, хто замишляє щось безчесне. Той же, кого полюбить така жінка, нехай буде вдоволений навіть найменшим знаком її почуття й цінує один її закоханий погляд більше, ніж володіння всім іншим.
І що лишається додати такій дамі, як хіба те, щоб її полюбив такий досконалий придворний, якого змалювали наші друзі, і щоб і вона взаємно полюбила його. І так обоє в повноті осягнуть свою досконалість.

Розділ LVIII (58): 
Закінчивши свою промову, синьйор Маньїфіко замовк. І синьйор Гаспаро тут-таки підбив підсумок, весело дивлячись на синьйору Емілію:
– Тепер уже точно не поскаржишся, ніби синьйор Маньїфіко не довів придворну даму до межі досконалості! Тепер уже, якщо знайдеться така бодай одна, навіть я погоджуся, що вона рівня нашому придворному.
– Я зобов’язуюся знайти її вам, щойно ви знайдете цього придворного, – відповіла синьйора Емілія.
Мессер Роберто знову вставив своє слово:
– З тим, що жінка, змальована синьйором Маньїфіко, досконала, не посперечаєшся. Але в цих останніх рисах, що стосуються любові, мені здається, він зробив її аж надто суворою, особливо наполягаючи на тому, щоб вона своїми словами, жестами й манерами позбавляла всякої надії залицяльника, усіма способами доводячи його до розпачу. Адже кожен знає, що людські бажання не сягають туди, де немає надії. Бувають жінки, які, можливо, пишаючись своєю красою й чеснотами, на слова любові спершу відповідають, що ніколи не підуть назустріч, але потім починають дивитися милостивіше й приязніше, ніби частково пом’якшуючи пиху слів прихильністю вчинків. Але якщо ця дама і вчинками, і словами, і всією поведінкою цілком позбавляє надії, то, гадаю, наш придворний, якщо він не дурень, не стане її кохати; і вона, залишившись без того, хто її кохає, так і не набуде жаданої вами досконалості.

Розділ LIX (59): 
– Я за те, щоб моя придворна дама позбавляла не всякої надії, а лише надії на справи безчесні, – відповів синьйор Маньїфіко. – А якщо придворний такий шляхетний і стриманий, як його змалювали наші друзі, він не стане не лише на них сподіватися, а й бажати їх. Бо якщо причиною любові цього придворного до моєї дами будуть її краса, вдача, розум, доброта, знання, скромність і багато інших властивостей, які ми їй надали, то неодмінно й мета цієї любові буде доброчесною. І якщо придворний завоює любов моєї дами такими засобами, як шляхетність, військова відвага, знання літератури й музики, чемність, велика витонченість у мовленні та бесідах, – то з необхідності й сама мета любові буде однієї якості із засобами, якими її досягають.
Крім того, як у світі існують різні види краси, так і бажання чоловіків бувають різні. І багато хто лякається та не наважується залицятися, бачачи в жінці таку статечну, серйозну красу, що, коли вона ходить, стоїть, жартує, робить будь-яку справу, щоразу своєю стриманістю вселяє певну пошану тому, хто на неї дивиться. Набагато частіше, приваблені надією, люблять жінок легких і ласкавих, таких люб’язних і ніжних, що вони у погляді, словах, учинках виявляють ніби жар, який тліє в глибині, і обіцяє легко спалахнути в любов. Інші, побоюючись обману, люблять жінок, які настільки вільні у поглядах, словах і вчинках, що роблять перше, що спаде їм на думку, з такою простотою, за якою не криється жодного заднього наміру. А є й чимало піднесених душ, які, вважаючи, що доблесть полягає в подоланні труднощів і що найсолодша перемога – завоювати те, що іншим здається неприступним, сміливо наважуються любити красу жінки, яка виявляє більшу суворість, ніж інші, у погляді, словах і вчинках. Тим самим вони прагнуть довести, що їхня доблесть здатна підкорити неприступну душу, схиливши навіть волю, що вперто бунтує проти любові.
І ці чоловіки, такі впевнені в собі, вважаючи себе захищеними від обману, легко закохуються в жінок, які кмітливістю й мистецтвом прикривають тисячі ошуканств, або ж у пихатих красунь, що скупляться на зайве слово, на найменшу усмішку, ніби зневажаючи того, хто ними милується або за ними залицяється. Є й інші, які удостоюють любові лише тих жінок, що буквально в усьому виявляють найвище вишуканство, найшляхетніші манери, поєднують у собі всі знання й усі грації разом, ніби зібравши цвіт доброчесностей з усього світу.
Отож, якщо моя дама й позбудеться залицянь, породжених низькими надіями, без шанувальників вона все ж не залишиться, бо неодмінно знайдуться ті, кого надихатимуть і її заслуги, і свідомість власної доблесті, що дає їм змогу вважати себе гідними її любові.

Розділ LX (60): 
Мессер Роберто намагався заперечити, але синьйора герцогиня осадила його, підтвердивши слушність синьйора Маньїфіко, а потім додала:
– У нас немає підстав нарікати на синьйора Маньїфіко. Вважаю, що змальована ним придворна дама цілком личить нашому придворному, та ще й із певною перевагою, – адже синьйор Маньїфіко дав їй уроки любові, чого не зробили ті, хто змалював придворного.
– Так, дуже корисна річ – навчити жінок любові, – вставив Уніко Аретіно. – Рідко мені доводилося бачити таких, які б це вміли. Але майже всі вони поєднують із красою жорстокість і невдячність до тих, хто найвірніше їм служить і за своєю шляхетністю, чемністю та доброчесністю був би гідний отримати в нагороду їхню любов, але при цьому часто віддають себе на поталу набитим дурням, порочним бездарям, – а ті їх не лише не люблять, а й ненавидять.
Тож, аби вони гидували такими жахливими помилками, можливо, добре було б насамперед навчити їх, як обирати по-справжньому гідного любові і як згодом любити його. Для чоловіків це не так необхідно, бо вони й так надто добре це знають. Я сам можу це підтвердити, бо мене не навчала любові ніхто, крім божественної краси й ще божественнішої вдачі однієї пані, – тож не обожнювати її було не в моїй волі, і не потребував я для цього ні мистецтва, ні наставника. Думаю, що так буває з усіма, хто справді любить. Тому доречніше було б навчати придворного того, як зробитися любимим, аніж того, як любити.

Розділ LXI (61): 
– То й повідайте нам про це, синьйоре Уніко, – сказала синьйора Емілія.
Уніко відповів:
– Мені здається, йдеться про те, як, залицяючись до жінки й роблячи їй приємне, здобути її прихильність. Але про те, у чому жінки вбачають справжнє залицяння і що їм до вподоби, мабуть, слід було б послухати самих жінок. Їм часто хочеться речей таких дивних, до яких жоден чоловік не додумався б, а часом вони й самі не знають, чого їм хочеться. Тож добре було б, якби ви, синьйоро, – оскільки ви жінка і, отже, мусите знати, що подобається жінкам, – узяли на себе цю працю й принесли всім нам велику користь.
– Ви, синьйоре Уніко, маєте в жінок такий беззаперечний успіх, що не потрібно кращого доказу ваших знань у цій галузі, – сказала синьйора Емілія. – Ви чудово знаєте всі способи завоювати їхню прихильність; вам і личить бути наставником у цій справі.
– Синьйоро, – відповів Уніко, – найкорисніша порада, яку я міг би дати одному закоханому, – це завадити вам впливати на даму, чиєї прихильності він шукає. Бо скільки б добрих якостей, як ви кажете, не бачили в мені інші жінки, – усі вони, разом із найщирішою любов’ю, не допомогли мені зробитися нею любимим, не пересиливши тієї неприязні до мене, яку ви їй навіяли.

Розділ LXII (62): 
Синьйора Емілія звела брови:
– Синьйоре Уніко, борони Боже, щоб я не лише зробила, а й навіть помислила щось таке. Якби я спробувала вселяти до вас неприязнь, то не лише перейшла б межі належного, а й виставила б себе нерозумною: адже вселити її неможливо. Однак якщо ви таким способом хочете змусити мене говорити про те, що приємне жінкам, я, мабуть, скажу. Але якщо вам мої слова не сподобаються, нарікайте на себе.
На мою думку, той, хто прагне бути коханим, має сам любити й бути люб’язним: цих двох речей досить, щоб здобути любов жінки. Тепер відповім на ваше звинувачення. Кожен знає й бачить, що ви дуже навіть люб’язні. Однак у тому, що ви любите щиро, як кажете, я, зізнаюся, сумніваюся, – мабуть, не я одна. Вас навіть надто легко полюбити, і вас кохали багато жінок. Але великі ріки, розділяючись на безліч рукавів, стають малими струмками; так само й любов, розділена на багато предметів, слабшає.
Ці ж ваші постійні скарги й звинувачення в невдячності, звернені до жінок, яким ви служили (чому я, знаючи про безліч ваших чеснот, не вірю), – це щось на кшталт маскування, спосіб приховати ласки, втіхи й утіхи, яких ви досягли в коханні, і запевнити жінок, які вас люблять і віддають себе вам, що ви їх не ославите. Вони й раді, що ви так відкрито всюди показуєте ваші вигадані кохання, прикриваючи справжні – ті, що були у вас із ними. І якщо ті жінки, любов до яких ви вдаєте, не такі прості, щоб вам вірити, то це зовсім не тому, що я комусь вселяю неприязнь до вас. Просто ваші любовні прийоми мало-помалу стають відомі.

Розділ LXIII (63): 
– Я навіть не стану спростовувати ваших слів, – озвався Уніко. – Видно, така вже моя доля, що мені не вірять, коли я кажу правду. Зате вам вірять навіть у тому, що ви вигадуєте.
– Ви краще скажіть, синьйоре Уніко, що ви не настільки любите, як у тому запевняєте, – парирувала синьйора Емілія. – Адже якби любили, то всі ваші бажання спрямували б на те, що є благом для вашої коханої, і хотіли б того самого, чого й вона: адже такий закон любові, чи не так? Але ваші рясні скарги на неї виказують або якийсь обман із вашого боку, про що я вже сказала, або те, що ви хочете того, чого вона не хоче.
– Я саме того й хочу, чого хоче вона! Це й є доказ моєї любові, – дедалі більше розпалювався синьйор Уніко. – А скаржуся тому, що вона не хоче того, чого хочу я, і в цьому знак, що вона мене не любить… згідно з тим самим законом, на який ви послалися.
Та синьйора Емілія твердо продовжувала:
– Той, хто покохає, має від самого початку цілком узгоджуватися з бажаннями коханої й за ними спрямовувати власні бажання, так щоб вони стали слугами, а сама душа – слухняною служницею, не думаючи ні про що інше, як тільки перетворитися, наскільки можливо, на душу коханої, і знаходячи в цьому своє найвище щастя. Справді закохані так і чинять.
– Ось саме! Найвищим щастям для мене було б, якби єдина воля керувала її й моєю душею, – видихнув Уніко.
– Тож працюйте над цим, – підсумувала синьйора Емілія.

Розділ LXIV (64): 
Тут втрутився мессер Бернардо, який досі мовчав:
– Без сумніву, той, хто справді кохає, сам, не потребуючи підказок, спрямовує всі свої помисли на те, щоб догодити й прислужитися коханій жінці. Але оскільки інший закоханий подеколи не може сам щоразу збагнути, чого вимагає від нього це любовне служіння, я вважаю, що, крім самої любові й служіння, треба подавати й інші знаки цієї любові, такі виразні, щоб жінка не могла вдавати, ніби не розуміє, що її кохають. Але робити ці знаки він має так скромно, щоб не здавалося, ніби він невисоко її ставить. І раз уже ви, синьйоро, заговорили про те, що душа закоханого має бути слухняною служницею коханої, зробіть ласку, роз’ясніть цю таємницю; вона здається мені дуже важливою.
Мессер Чезаре всміхнувся:
– Якщо закоханий настільки скромний, що соромиться дати знати про свої почуття, нехай напише.
– Ні, – сказала синьйора Емілія. – Якщо він такий стриманий, як належить, то, перш ніж дати жінці знати про свої почуття, нехай переконається, що не образить її цим.
– Усім жінкам подобається, коли їх благають про любов, навіть якщо вони мають намір відмовити в тому, про що їх просять, – вставив своє синьйор Гаспаро.
– Ви дуже помиляєтеся, – негайно озвався Джуліано Маньїфіко. – Я рішуче не радив би нашому придворному чинити так, якщо він не певен успіху.

Розділ LXV (65): 
– То що ж йому робити? – спитав синьйор Гаспаро.
– Якщо він усе ж хоче написати їй або сказати, – почав Маньїфіко, – нехай робить це з великою поміркованістю й обережністю, щоб перші його слова м’яко торкнулися її душі й зачепили її волю лише прикрито, залишаючи можливість вдавати, ніби вона не розуміє, що йдеться про любов. Тоді, якщо трапиться перешкода, він залишить собі можливість відступити, вдавши, ніби говорив або писав із іншою метою, щоб не втратити бодай ті прості ласку й привіт, які жінка часто дарує тому, хто, на її думку, сприймає їх як знак дружби, – але відмовляє в них, щойно виявить, що їх розцінюють як знак любові. А надто поривчастий чоловік своєю надмірною самовпевненістю, поспіхом і впертістю часто втрачає таке дружнє ставлення, і по заслузі: адже будь-якій порядній жінці здається, що її мало цінують, якщо непоштиво домагаються її любові, ще не послуживши їй.

Розділ LXVI (66): 
Тому, як на мене, придворний, бажаючи подати жінці звістку про своє кохання, має більше виявляти це кохання своєю поведінкою, ніж словами, бо, по правді, часом любовне почуття краще пізнається в мовчазному зітханні, у пошані, у сором’язливості, ніж у тисячах слів. Нехай очі будуть вірними гінцями, що носять послання серця, – адже вони дієвіше промовляють про пристрасть, яка живе в нас, ніж промови, листи чи інші вісники, і не лише відкривають думки закоханого, а й подеколи запалюють відповідне почуття в серці коханої. Бо тваринні пневми, породжувані в серці й виходячи через очі, потрапляючи в інші очі, мов стріла в ціль, природно проникають у серце, як у власне житло, де змішуються з іншими пневмами і, містячи в собі найтоншу природу крові, входять у кров біля серця, куди вони проникли, розігрівають його, роблячи подібним до себе й готовим до сприйняття образу, який принесли із собою. І так помалу, ходячи туди й назад шляхом через очі до серця та несучи трут і кресало краси й грації, за допомогою вітру бажання вони розпалюють той вогонь, який так сильно розгоряється й не слабне, бо його постійно підживлюють речовиною надії.
Тому очі можна назвати провідниками любові, особливо якщо вони красиві й ніжні; чорні, з їхньою ясною й солодкою глибиною, або ж сині; веселі, сміхотливі – чи інші, з милим і проникливим поглядом. І здається, ніби шляхи, що дають вихід пневмам, такі глибокі, що в них видно саме серце. Отже, очі перебувають у засідці, як солдати під час війни. Увесь вигляд красивого й співмірного тіла принаджує й вабить того, хто дивиться здалеку, аж поки він не підійде; але щойно він наблизиться, очі стріляють у нього й паралізують, мов отрутою, – особливо ж коли просто впритул випускають промені в очі коханої істоти, а ті водночас роблять те саме. Бо потоки зустрічаються, і в цьому солодкому зіткненні один сприймає якість іншого, як це видно на прикладі хворого ока, яке, якщо втупиться в здорове, передає йому свою недугу. Отже, мені видається, що наш придворний здатен повідомити про кохання своїй обраниці таким способом.
Щоправда, ті самі очі, якщо ними не володіти вправно, часто відкривають любовні бажання тим, кому чоловік найменше хотів би їх відкривати. Палаючі пристрасті, які закоханий бажає відкрити лише коханій, через них ніби виразно просвічують назовні. Тому людина, що не випустила з рук повіддя розуму, поводиться обережно, пам’ятаючи про час і місце, і, коли треба, утримується від пильних поглядів, хоч вони й є для неї найсолодшою поживою. Адже надто важка річ – кохати на очах у суспільства.

Розділ LXVII (67): 
На останні слова Маньїфіко відгукнувся граф Лудовіко, який давно мовчав:
– Часом немає лиха, якщо навіть кохання відкрите. Бачачи, що закохані не намагаються його приховати й їм байдуже, знають про нього чи ні, оточення подеколи думає, що це кохання не прямує до мети, звичайної для коханців. Тому якщо чоловік сам не спростовує такої думки, то натомість дістає певну свободу перебувати в товаристві коханої особи й публічно розмовляти з нею, не викликаючи підозр. Чого позбавлені ті, хто намагається все тримати в таємниці, бо це наводить на думку, що вони сподіваються на якусь більшу й уже близьку нагороду і не бажають, щоб про це дізналися інші.
До того ж я бачив, як у серці жінки раптом народжувалося гаряче кохання до того, хто раніше залишав її цілком байдужою, коли вона дізнавалася про думку багатьох, ніби її з цим чоловіком пов’язує взаємне кохання. Думаю, причина тут була одна: це загальне судження здавалося їй достатнім свідченням, що він гідний її любові. Ніби чутка приносила їй від закоханого послання правдивіші й достовірніші, ніж його власні слова чи листи. Отож цей поголос у товаристві часом не лише не шкодить, а навіть буває на користь.
– Кохання, якому служить чутка, небезпечне вже тим, що на чоловіка показуватимуть пальцем, – заперечив Маньїфіко. – І тому, хто хоче обачно йти цим шляхом, мимоволі треба вдавати, ніби в його душі горить набагато менший вогонь, ніж насправді, задовольнятися тим, що здається йому малим, приховувати бажання й ревнощі, смутки й радощі, подеколи сміятися вустами, коли серце плаче, і показувати себе щедрим у тому, над чим він тремтить від жадібності. Це важко, майже неможливо. Тож якби придворний захотів дослухатися до моєї поради, я всіляко переконував би його тримати своє кохання в таємниці.

Розділ LXVIII (68): 
– Тоді вам треба навчити його, як це робити, – сказав мессер Бернардо. – Гадаю, це аж ніяк не маловажно. Гаразд – знаки: інший робить їх так приховано, що майже без усякого жесту жадана ним особа читає в його обличчі й очах, що́ в нього на серці. Але мені довелося чути тривалу й вільну розмову між закоханою парою про їхнє кохання, з якої оточення не могло збагнути нічого певного, ані навіть точно зрозуміти, що йдеться про кохання; такою була стриманість і обачність співрозмовників. Бо вони, ніби не відчуваючи ані найменшого ніяковіння від того, що їх слухають, говорили одне одному пошепки слова, важливі для обох, а вголос – усі інші, якими могли підтримувати розмову про що завгодно.
– Такий докладний розгляд пересторог, потрібних для збереження таємниці, безконечно затягнув би нашу розмову, – сказав мессер Федеріко. – Я радше хотів би зупинитися на тому, як закоханий має зберігати прихильність своєї дами, що видається мені цілком необхідним.

Розділ LXIX (69): 
Маньїфіко відповідав:
– Думаю, що засоби, придатні, аби здобути цю прихильність, згодяться й для того, щоб її втримати; усе зводиться до того, щоб робити приємне коханій жінці й ніколи її не ображати. Але було б важко дати щодо цього тверде правило, бо людина не надто обачна припускається в незліченних речах помилок, які хоч і здаються дрібними, однак тяжко ображають душу жінки. Найчастіше в це впадають чоловіки, пригнічені пристрастю: щоразу, розмовляючи з коханою, вони скаржаться й нарікають так гірко та часом бажають чогось настільки неможливого, що цією набридливістю стають нестерпними. Інші, спалювані ревнощами, так віддаються скорботі, що безтямно зводять наклеп на того, кого підозрюють, іноді й зовсім без його вини, як і без вини самої жінки, і не дозволяють їй ані говорити з ним, ані навіть дивитися в його бік. І таким чином не лише ображають жінку, а й подеколи домагаються того, що вона справді починає любити суперника. Адже закоханий своєю боязню, що жінка покине його заради іншого, визнає себе нижчим за нього за чеснотами й заслугами, чим сам схиляє жінку до любові до цього іншого: розуміючи, що його ганьблять, аби викликати в неї відразу, вона не повірить цим словам, навіть якби вони були правдою, і лише швидше його покохає.

Розділ LXX (70): 
– Зізнаюся, я не зміг би стриматися від того, щоб не лихословити на адресу суперника; я не такий мудрий! – вигукнув, сміючись, мессер Чезаре. – Хіба що ви навчите мене якогось кращого способу його зламати.
Посміявся й синьйор Маньїфіко:
– Знаєте приказку: «Коли твій ворог у воді по пояс, подай йому руку й допоможи вийти; а коли по горло — придави йому голову ногою, щоб швидше потонув»? Ось так багато хто чинить і зі своїми суперниками: доки немає певного способу його зламати, вдають радше його друзів, ніж ворогів; а коли з’являється явна нагода його розтоптати, кажуть про нього всілякі гидоти, правдиві чи неправдиві, і роблять це без жодного докору сумління, не гребуючи ніякими хитрощами й обманами, будь-яким способом, який тільки можуть собі уявити.
Та оскільки мені не хочеться, щоб наш придворний коли-небудь удавався до обману, я за те, щоб він не поступався суперникові прихильністю своєї подруги, діючи лише любов’ю, відданим служінням, доблестю, мужністю, розсудливістю та стриманістю. Словом, щоб він був достойнішим за суперника і завжди в усьому був обачним та розважливим, остерігаючись бездарних нісенітниць, у які часто й за різних обставин впадають багато дурнів.
Я знаю таких, які, чи пишуть жінкам, чи розмовляють із ними, завжди вживають просто-таки мову Поліфіла і так тримаються за риторичну вишуканість, що бідолашні бентежатьcя й почуваються невігласками, а годину переживають як тисячу років, у нестерпному бажанні піти, не закінчивши розмови. Інші безтямно вихваляються, а дехто часом говорить речі, які обертаються докором і шкодою для них самих. Наприклад, мене смішить, коли хтось, починаючи любовні залицяння, водночас каже в жіночому товаристві: «Я ще не зустрічав жінки, яка б мене покохала» — і не розуміє, що ті, хто його слухають, одразу подумають: отже, цей чоловік не вартий не лише любові, а й мідяка. Вважаючи його цілковитим нікчемою, вони не покохають його й за всі скарби світу: адже покохати такого — означає стати гіршою за інших, які його не покохали. Інший, щоб викликати неприязнь до суперника, має дурість сказати при жінках: «Такий-то — найщасливіший у світі. Ні краси, ні розуму, ні мужності в нього немає, ні словами, ні ділами не вирізняється, а жінки за ним так і бігають». Так, виявляючи заздрість до цього щастя, він сам підштовхує повірити в те, що суперник, хай і не вирізняється ні словами, ні ділами, все ж володіє якимось секретом, за який його люблять усі жінки.

Розділ LXXI (71): 
Граф Лудовіко, усміхнувшись, сказав на це:
– Запевняю вас, розумний придворний, бажаючи здобути прихильність жінки, такого конфузу нізащо не допустить.
– Ні такого, який допустив один вельми шанований і шляхетний дворянин, – підхопив мессер Чезаре, – чиє ім’я я не називатиму, щоб не зачіпати честі чоловіків.
– Що ж він зробив? Розкажіть, – попросила синьйора герцогиня.
Синьйор Чезаре розповів:
– Запрошений однією знатною пані, яка його кохала, він таємно приїхав до міста, де перебувала й вона, побачився з нею та побесідував, скільки дозволяли і вона сама, і час. На від’їзді, з багатьма гіркими сльозами й зітханнями запевняючи, як нестерпно болісна для нього розлука, він благав кохану безперестанку пам’ятати про нього, а заодно… і за гостиницю заплатити. Бо, мовляв, якщо він приїхав на її прохання, то справедливо, щоб і витрати були не на ньому.
Тут усі жінки розсміялися, кажучи, що вже імені шляхетного цей чоловік аж ніяк не заслужив, а багато з чоловіків відчули той сором, який мав би відчувати він сам, якби спробував напружити розум і усвідомити свій ганебний промах. І синьйор Гаспаро, звертаючись до мессера Чезаре, сказав:
– Краще було б зовсім не розповідати цього заради честі жінок, аніж не називати його імені заради честі чоловіків. Бо можна уявити, якої великої вдачі була ця знатна синьйора, якщо покохала таку безмозку тварину. Та ще й, либонь, вибрала його як найрозумнішого серед багатьох, що їй служили, і з неприязню відштовхнула від себе іншого, якому цей невіглас і в слуги не годився.
Граф Лудовіко мовив із усмішкою:
– Хто знає, може, він був розумний в усьому іншому й лише з гостиницею схибив? Та часто через надмірне кохання чоловіки чинять великі дурниці. І, дивлячись правді у вічі, хіба не траплялося й з вами такого, та ще й не раз?

Розділ LXXII (72): 
Мессер Чезаре, також усміхнувшись, сказав:
– Зробіть ласку, давайте не будемо розкривати наших промахів.
– І все ж таки варто було б їх розкривати, щоб уміти виправити, – відповів синьйор Гаспаро й продовжив, звертаючись до Маньїфіко: – Ну а тепер, коли наш придворний знає, як здобути й як зберегти прихильність своєї дами та як відібрати її у суперника, ви, синьйоре Маньїфіко, просто зобов’язані навчити, як тримати в таємниці свої любовні справи.
– Я, здається, вже сказав достатньо, – відповів Маньїфіко. – Нехай хтось інший говорить про цю таємничість.
Тоді мессер Бернардо й усі інші знову заходилися його просити. Нарешті Маньїфіко сказав із усмішкою:
– Ви просто мене спокушаєте. Усі ви надто вже обізнані в любовних справах. А якщо хочете знати більше, підіть почитайте Овідія.
– Але як я можу покладатися на його поради в коханні, – заперечив мессер Бернардо, – якщо він схвалює й вважає цілком доречним, щоб чоловік у присутності коханої жінки вдавав із себе п’яного (чудовий спосіб здобути прихильність, чи не так?), а щоб дати їй знати про своє кохання, радить на бенкеті вмочити палець у вино й написати це на столі!
– У ті часи таке не вважалося непристойним, – оскалився Маньїфіко.
– Але якщо чоловікам тих часів не муляла така неподобщина, значить, вони не мали такої витонченості в любовному служінні, як ми, – зауважив мессер Бернардо. – Та не відхиляймося від предмета: як навчитися зберігати кохання в таємниці.

Розділ LXXIII (73): 
– На мою думку, щоб зберігати любов у таємниці, треба уникати причин, які роблять її явною, – сказав Маньїфіко. – Таких причин багато, але одна з головних полягає в тому, що закохані прагнуть надмірної таємничості й нікому не довіряють. Адже кожен закоханий бажає, щоб кохана знала про його почуття; але коли в нього немає послужливого й вірного друга, він змушений подавати численніші й виразніші знаки, ніж якби користувався його допомогою. Та знаки, які подає сам закоханий, викликають куди більше підозр, ніж якби це робили посередники. Душі людей за природою допитливі, і кожен сторонній, щойно щось запідозрить, одразу починає дошукуватися істини, а довідавшись про неї, без сорому розголошує, ще й знаходячи в цьому задоволення. Інша річ, коли в закоханого є друг: він не лише допомагає співчуттям і порадою, а часто й помилки, яких у засліпленні припускається закоханий, намагається виправити, дбаючи про збереження таємниці й передбачаючи багато речей, яких той передбачити не здатен. Висловлюючи свої почуття, виливаючи їх задушевному другові, ми відчуваємо найбільше полегшення, але так само й наші любовні втіхи зростають від можливості поділитися ними.

Розділ LXXIV (74): 
– Є й інша причина, що значно більше сприяє розголошенню любовних таємниць, ніж та, яку назвали ви, – сказав синьйор Гаспаро.
– Яка ж саме? – спитав Маньїфіко.
Синьйор Гаспаро й цього разу виявився вірним собі:
– Порожнє марнославство, поєднане з безумством і безсердечністю жінок, які, як ви самі сказали, намагаються мати якомога більше закоханих у себе. Ось чого їм хочеться: нехай усі ці закохані згорять хоч до попелу, а потім, після смерті, знову воскресаючи, повертаються до них живими, щоб умерти ще раз. Навіть кохаючи самі, вони насолоджуються мукою закоханих, бо вважають, що скорботи, нещастя — та такі, що закоханий безнастанно кличе смерть, — ось справжній доказ того, що їх люблять і що своєю красою вони здатні робити чоловіків нещасними й щасливими, даруючи їм смерть або життя за власною примхою. Саме цією поживою вони й живляться, і безмірно до неї жадібні: щоб не лишитися без неї, вони й не задовольняють закоханих цілком, і не позбавляють їх надії остаточно. Але, бажаючи постійно тримати їх у тривозі й пожаданні, виявляють певну владну невблаганність у погрозах, змішаних із надіями, — аби закоханий кожне слово, кожен погляд, кожен жест коханої вважав за найвище щастя! А щоб не лише закохані, а й усі інші вважали їх сором’язливими й цнотливими, вони навмисне виставляють перед усіма ці свої жорстокі й непристойні звички. Нехай усі думають: якщо вона так знущається з того, кого визнала гідним любові, то як, мабуть, поводиться з негідним! У своєму упередженні вона часом вірить, що така хитрість захистить її від безчестя, навіть якщо вона проводитиме хоч кожну ніч із якимись покидьками, яких ледь знає! І при цьому, задля насолоди стражданнями та невмовкними скаргами якогось блискучого лицаря, вона позбавить саму себе тих утіх, які ще, можливо, були б хоч якось виправдані! Такі жінки самі є причиною того, що бідний закоханий у крайній розпачі наважується на такі вчинки, які вмить роблять відомим те, що слід було всіма способами тримати в найсуворішій таємниці.
А є ще й такі, – провадив він, дедалі більше хвилюючись. – Коли їй удається вселити багатьом, ніби вона кожного з них любить, починає тішитися тим, що розпалює між ними ревнощі, виявляючи пестощі й ласку одному в присутності іншого! А коли побачить, що той, кого вона любить більше, вже переконався в її любові через подані йому знаки, тоді туманними словами й удаваною зневагою зупиняє його, чим просто-таки пронизує йому серце, вдаючи, ніби він їй зовсім байдужий і вона готова цілком віддатися його суперникові! Звідси постають ненависть, ворожнеча, незліченні скандали, а то й просто загибель, бо крайня збудженість пристрасті, яку відчуває чоловік, неминуче вирветься назовні, — а для жінки це скінчиться ганьбою й безчестям.
А іншу з них мало однієї цієї тортури ревнощами: після того як закоханий уже подав усілякі свідчення своєї любові й відданого служіння, а вона, прийнявши їх, подала йому певні ознаки взаємного почуття, раптом, без жодної причини, цілком несподівано, набирає неприступного вигляду, удавано звинувачує його в холодності й, вигадуючи дедалі нові й нові підозри, ніби він її не любить, вдає, що будь-яким способом готова з ним розлучитися. І через усі ці негаразди бідоласі доводиться починати спочатку, знову робити ті самі знаки, ніби наново беручись до залицяння, — цілими днями тинятися довкола її дому, а коли вона виходить, не зводячи з неї очей, іти за нею і до церкви, і в будь-яке місце, куди б вона не пішла. Усе повертається: плач, зітхання, муки… а коли йому нарешті вдається з нею поговорити, — то й благання, прокляття, розпач, словом, усі приступи люті, в які вкидають нещасних закоханих ці хижачки, жадібніші до крові, ніж тигриці!

Розділ LXXV (75): 
Усі подібні сумні докази бувають надто ясні й зрозумілі — і часом більше для інших, ніж для тієї, яка є їхньою причиною, — і за кілька днів стають настільки відомими, що вже не можна зробити ні кроку, ні найменшого жесту, який не був би помічений тисячею очей. Буває, що задовго до того, як закохані вперше віддадуться любовним утіхам, про них уже гомонить і судить увесь світ. З однієї лише причини: побачивши, що закоханий, доведений мало не до смерті жорстокими муками, рішуче й серйозно хоче відступити, жінка похапцем починає показувати, що любить його всім серцем, даруючи йому всі втіхи й саму себе, — ніби навмисне, щоб йому, який утратив колишнє палке бажання, плід любові здавався менш солодким і щоб він менше відчував себе їй зобов’язаним.
І все це єдино через бажання чинити наперекір! І оскільки про таку любов широко розходиться чутка, водночас стають загальновідомими й усі її наслідки: жінка зганьблена, а коханець, виходить, лише марно втратив час і зусилля, скоротивши собі життя безплідними й безрадісними скорботами. А все тому, що він дістав бажане не тоді, коли воно було таким принадним, що зробило б його щасливим, а тоді, коли став майже або й зовсім розчарованим, коли серце його до того роз’ятрили гіркі пристрасті, що він уже не відчув ні втіхи, ні задоволення.

Розділ LXXVI (76):
Ніхто не намагався перервати збуджену промову синьйора Гаспаро. Коли ж він замовк, синьйор Оттавіано, усміхнувшись, сказав:
– Ви щойно притихли й перестали говорити про жінок погане; зате тепер ударили по них міцно! Наче відступили назад, щоб розігнатися й дужче вдарити. Але, їй-богу, ви не маєте рації; час би вже вгамуватися.
Синьйора Емілія весело перезирнулася зі синьйорою герцогинею:
– Дивіться-но, государине, у стані наших противників почалися незгоди.
– Не називайте мене так, – озвався синьйор Оттавіано. – Я вам не противник, але мені вже добряче остогидла ця суперечка. Не тому, що мені прикро бачити перемогу жінок, а тому, що вона змусила синьйора Гаспаро лихословити їх понад усяку міру, а синьйора Маніфіко з мессером Чезаре – хвалити їх, можливо, теж дещо понад належне. Крім того, затягнувши цю бесіду, ми випустили з уваги багато інших прекрасних речей, які ще можна було сказати про придворного.
– Ось, ви все ж таки лишаєтеся нашим противником! – сказала синьйора Емілія. – Отож вам і неприємна вся ця бесіда, і навіть така прекрасна придворна дама вам не потрібна. І зовсім не в тому річ, що ще лишилося щось не сказане про придворного, – наші друзі сказали про нього все, що могли, і ні ви, ні хто інший уже нічого не додасте. Але ви просто заздрите сказаному на честь жінок.

Розділ LXXVII (77): 
– Авжеж, я не прагну додати до сказаного про придворного ще багато іншого, – сказав синьйор Оттавіано. – Раз усі задоволені тим, як він вийшов, то й я задоволений. Я виправив би його лише в одній речі: зробив би його трохи більшим другом жінок, ніж синьйор Гаспаро, але, можливо, не до такої міри, як обидва його противники.
– Гаразд, – сказала синьйора герцогиня. – Утім, нам треба побачити, чи стане у вас таланту довести придворного до ще більшої досконалості, ніж граф і мессер Федеріко. Зробіть ласку, розкажіть, що у вас на думці. Інакше ми подумаємо не те, що вам нічого додати до вже сказаного, а що ви хочете применшити похвали нашій дамі, якщо вона здається вам рівною придворному: адже ви ж самі переконуєте нас, що він міг би бути набагато досконалішим.
Синьйор Оттавіано з усмішкою відповів:
– Похвали й осуд, висловлені тут жінкам, так заповнили вуха й розум слухачів, що вже не лишають місця ні для чого іншого, та й година надто пізня.
– Тоді відкладемо до завтра, – сказала синьйора герцогиня, – щоб мати більше часу для бесіди. Похвали й осуд, які, за вашими словами, в надлишку дістали жінки з обох боків, за цей час розвіються з умів наших слухачів, тож вони будуть здатні сприйняти ту істину, яку висловите ви.
З цими словами синьйора герцогиня підвелася з місця й, милостиво відпустивши всіх, пішла до своєї найпотаємнішої світлиці, а решта також вирушила спати.