Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Решту авторських статей можна прочитати тут
Переоцінка гуманістами постаті людини сприяла усвідомленню її ролі та почуття відповідальності, навіть у межах історії (див. історики ренесансної Італії). У сфері політичної філософії XVI століття починається з двох майже одночасно написаних праць: «Державець» Нікколо Макіавеллі (1513) і «Утопія» Томаса Мора (1516). Політичний реалізм Макіавеллі та утопізм Мора, з огляду на їхню протилежність і розмаїття намірів, можна вважати двома фундаментальними полюсами, в межах яких відбувається вся політична рефлексія доби Відродження. Якщо утопічний дискурс прагнув викорінити зло з індивідуального й суспільного життя (нерівність, бідність, голод, війну), то Макіавеллі, зокрема, можна вважати засновником теорії «державного розуму»: у центрі його досліджень перебуває винятково політична дія, з горизонту якої він прагне усунути будь-які інші релігійні, моральні чи філософські міркування. Його прагнення до побудови міцної й ефективної влади — частина ідеалу доби Відродження, що протиставляє людську волю та відповідальність пануванню випадку й невизначеності історії (див. розділ 25 «Державця»). В італійській політичній ситуації, розділеній на безліч феодальних володінь і аномальній порівняно з рештою Європи, де ми, навпаки, спостерігаємо формування унітарних держав і їхнє повільне перетворення на абсолютні держави, італієць Макіавеллі парадоксальним чином став попередником сучасної політичної думки і засновником тих підходів, які почали остаточно панувати у світі, починаючи з вторгнення Росії в Україну 2022 року та перемоги Трампа на виборах у США 2024-го. Вони майже домоглися зсуву суспільного дискурсу від ліберального космополітизму до національно орієнтованого реалізму.
Однак ідеал сильної держави Макіавеллі не був прийнятий його поколінням і був відкинутий навіть його добрим знайомим, найбільшим істориком XVI століття — Гвіччардіні, який вважав, що політична арена залишається місцем конфлікту між суто індивідуальними силами (звідси його позиція опори на власне particulare, що розуміється як особиста вигода й прибуток). Але макіавеллізм не був забутий: з ним боролися, а отже, його й підтримували, і спадщина Макіавеллі позначалася вже з другої половини XVI століття, коли розгорнулося протистояння між абсолютистами (найважливішим із яких був Жан Боден) і так званими монархомахами, спонукуваними, навпаки, непримиренною відразою до королівської влади. До слова, серед політичних філософій пізнього Відродження ми знаходимо і природне право голландця Гуго Гроція (який, між іншим, займався проблемами міжнародного права), і, нарешті, найрізноманітніші утопії — від Френсіса Бекона до італійця Кампанелли, що стали своєрідним прообразом ідей соціалізму. Утопічний дискурс, як і Realpolitik, постає внаслідок невдоволення наявним станом речей, але до розв’язання проблеми підходить цілком інакше. Але, попри популярну історію, першим утопістом в Італії був зовсім не Кампанелла, а інший, нині вже маловідомий автор, Франческо Доні, «Світи» (1552) якого ми тут і розглянемо. Щоправда, окрім його праці, Італія породила й багато інших подібних творів, які ми не розглядатимемо. Серед них «Щасливе місто» Франческо Патриці (1553), «Острів Нарсиди» Маттео Буонаміко (1572), «Уявна республіка» Лодовіко Аґостіни (1585), хоча найвідомішим твором залишається «Місто Сонця» Томмазо Кампанелли (1602). Ненабагато пізніше були створені й інші італійські утопії, такі як «Республіка Евандрії» Лодовіко Цукколо (1625), «Королівська республіка» Фабіо Альбергаті (1627) і «Республіка бджіл» Джованні Боніфачо (1627). Утопічний жанр в Італії представлений доволі добре.
«Державець», або Realpolitik
Про Нікколо Макіавеллі (1469-1527) відомо так багато, що немає сенсу ще раз переповідати його біографію. Кожен охочий без жодних труднощів знайде її в інших джерелах. Раніше вже розглянули його як автора комедійних п’єс, а побіжно згадували й у другорядній статті про істориків. Хоча він писав і про інші речі, зокрема трактат про військову справу. Вплив Макіавеллі виходить далеко за межі його найвідомішої книги. В інших працях ми бачимо його як доволі цікаву особистість, критика офіційної Церкви (і при цьому він недолюблював мракобіса Савонаролу!), ідейного та послідовного республіканця, який у викладі історії наголошує на внутрішньому житті держави й партійній боротьбі, замість того щоб зациклюватися на зовнішній історії, війнах тощо. І все це разюче контрастує з похмурою репутацією макіавеллізму. Уперше ми натрапляємо на автора, який без застережень цілком уміщується в ідеалізований образ тієї нісенітниці, якій згодом дали назву «громадянський гуманізм». Макіавеллі не лише перший, кому це справді пасує, — він навіть кращий за «громадянський гуманізм», бо його прагматичний підхід спирався на антиаскетичну мораль. Наприкінці життя, через те, що Макіавеллі підтримав вигнання Медічі з міста, у нього почалися величезні проблеми. До того моменту він був майже незмінним другим секретарем республіки, що відав внутрішніми справами, але потім утратив цю посаду, після чого й узявся за написання книжок. Безпосередній ідейний спадкоємець Макіавеллі, який успадкував також і його посаду секретаря, — Донато Джаннотті (1492-1573) — теж був ідейним республіканцем і також підтримував спроби переворотів проти Медічі. Після повторного повернення Медічі Джаннотті жив у вигнанні, оселившись у Венеції, де віддався літературним заняттям. Отже, республіканські ідеї Макіавеллі — це не якась випадковість, яку він відкине в «Державці». Ні, він був республіканцем до останніх днів свого життя й передав цю естафету нащадкам. А підривний характер «Державця» стає очевидним хоча б із того, що він одним із перших потрапив до Індексу заборонених книг, створеного реакціонерами з Рима.
Перед тим як прочитати весь «Державець» Макіавеллі й скласти його короткий конспект, можна сказати ще кілька слів про цю працю загалом. У ній Макіавеллі виклав недобросовісні дії правителів, і саме з цими діями він згодом і став асоціюватися, бо загалом ніде їх не засуджував. Виходило так, що політика завжди супроводжувалася обманом, зрадою та злочинами. Зазвичай ніхто не писав про це у своїх трактатах із такою прямотою, намагаючись пропонувати якісь заходи для поліпшення ситуації. Тому його працю вважали прямим описом злих засобів, уживаних поганими правителями, а інші описували її як звід рекомендацій, даних тиранам для того, щоб допомогти їм зберегти свою владу. На це сам Макіавеллі нібито іронічно відповідав:
«Я вчив державців ставати тиранами, а підданих — позбуватися їх».
Хоча це й дивно, зважаючи на те, що книжка вийшла друком уже після його смерті. Загалом, серед головних достоїнств Макіавеллі називав політику «досвідною наукою», яка роз’яснює минуле, керує теперішнім і здатна прогнозувати майбутнє. Він вважав, виходячи з реалій сучасної йому Італії, роздробленої на феодальні володіння, що краще мати сильного, хай і позбавленого докорів сумління, володаря на чолі єдиної країни, ніж дрібних правителів, які ворогують між собою. Макіавеллі першим у Європі зміг поставити у філософії та історії питання про співвідношення моральних норм і політичної доцільності та спробував дати на нього відповідь. Він також наполегливо висував ідею загального військового обов’язку. У трактаті «Про військове мистецтво» Макіавеллі закликав до переходу від найманого війська до армії, що набирається з громадян держави за призовом, і наводив на користь цього безліч історичних прикладів. Почасти це навіть буде реалізовано в Республіці 1527-30 рр., уже після його смерті. Сам він завжди виступав за республіканське правління, але в «Державці» цілком підтримав одноосібну владу державця, наділеного доблестю та великодушністю. Такий правитель, на думку Макіавеллі, зміг би відновити розпорошену й спустошену Італію за допомогою всіх можливих, навіть осудних, засобів.
До речі, у «Міркуваннях…», іншій праці Макіавеллі, він міркує в залежності від Платона та Арістотеля, коли виокремлює 6 видів державного правління — 3 добрі й 3 погані. Так, до перших він зараховує монархію, аристократію та демократію. Але з плином часу ці добрі правління перетворюються на погані. Відповідно — на тиранію, олігархію та анархію. Немає нічого сталого ані в природі, ані в суспільстві. Розвиваючись, держави досягають досконалості, а потім починається занепад. За появи нових умов держава знову може розвиватися тощо. Але державою з найкращою формою правління Макіавеллі вважав не монархію, а Римську республіку, яка у своєму управлінні використовувала змішані форми правління. Такі самі ідеї озвучувалися в «Придворному» Кастільйоне й не є чимось особливим, але це варто зазначити, щоб мати уявлення про культурний контекст, у якому пише сам Макіавеллі.
Отже, це дуже стислий і узагальнений опис ідей Макіавеллі, і, само собою, він не є повним. Тепер ми перейдемо до читання «Державця» й спробуємо знайти в цій безконечній хроніці політичної боротьби в Італії щось справді цінне.
До речі, спочатку книга мала назву «De Principatibus» («Про князівства»). Трактат було написано близько 1513 року (тоді ж, коли Кастільйоне почав писати свого «Придворного», ще одну книгу з настановами державцеві), але опубліковано лише 1532 року, через п’ять років після смерті Макіавеллі, тобто вийшла вона пізніше за «Утопію» Мора і пізніше за «Придворного».
Отже, книга починається з поділу типів державного правління на дві головні різновиди — республіки і монархії. Вони можуть бути як давніми, так і нещодавно створеними. Чомусь нові держави, а не всі, включно й зі старими, поділяються на ті, де піддані звикли коритися державцям (тобто ментальні раби), і ті, де вони споконвіку жили вільно. Він не просто починає з монархій, а й узагалі відмовляється розглядати республіки, бо пообіцяв розглянути їх в іншій праці («Міркування про першу декаду Тіта Лівія»). І справді, у «Державці» він просто дає настанови монархові, як йому краще втримувати владу, і, можливо, таким чином просто намагається заслужити прощення й отримати право повернутися до Флоренції після вигнання. Старі держави значно простіші в управлінні, бо там уже склалася традиція, і навіть нікчемний правитель, якщо він не тиран, може спокійно правити, маючи достатню легітимність. А от нові держави, утворені внаслідок силового захоплення, стикаються з труднощами втримання влади в умовах нульової легітимності. Труднощі виникають навіть у легітимного монарха в старих державах, якщо вони захопили нові території. Тоді постає своєрідна змішана держава, де половина управляється по-старому, а друга половина вже виявляє опір. І тут є різні варіанти. Якщо завойована держава належить до однієї країни (наприклад, одне німецьке князівство завоювало інше) і має одну мову, то таке завоювання буде значно простішим, ніж якщо приєднувати до італійського князівства німецьку марку. У разі подібності культур завоювання мине легко, особливо якщо на перший час зберегти старі рівні податків, старі закони тощо й замінювати їх новими поступово. Для чужоземного завоювання доведеться докласти більше зусиль і, щонайменше, перенести столицю та весь свій двір до завойованої країни (тут як приклад наводиться Османська імперія і підкорення Греції). Ще непоганою тактикою він вважає створення колоній, які прискорять асиміляцію та підкорення. Якщо цього не зробити, то головною опорою буде утримання сильного військового контингенту в завойованій країні, а це дуже дорого, і витрати перекриють усі доходи від завоювання, не кажучи вже про те, що гарнізон налаштовуватиме людей на ворожнечу. Далі він наводить ще кілька рекомендацій і підсумовує все сказане за допомогою прикладу з античності:
«Римляни, завойовуючи країну, дотримувалися всіх названих правил: засновували колонії, опікувалися слабкими, не даючи їм, однак, зміцніти; приборкували сильних і вживали заходів до того, щоб у країну не проник вплив могутніх чужоземців … Римляни чинили так, як належить чинити всім мудрим правителям, тобто думали не лише про сьогоднішній день, а й про завтрашній і всіма силами намагалися відвернути можливі лиха».
Хвороби краще лікувати на ранній стадії виявлення, пише Макіавеллі. Як ілюстрацію він показує, як Рим захоплював Грецію. А з сучасних прикладів він найчастіше звертається до дій Франції в спробах завоювати окремі регіони Італії. Очевидно, що французи чинили не так, як римляни, а тому не могли закріпити свої початкові успіхи. По суті, Макіавеллі читає французам урок і показує, як треба було діяти, щоб міцно закріпитися й завоювати всю Італію. Якщо пропустити всі докладні описи, то в підсумку він знову створює коротке резюме:
«Отже, Людовик учинив загалом п’ять помилок: вигнав дрібних правителів, посприяв посиленню сильного державця всередині Італії (прим. Венеція і Рим), покликав до неї чужоземця, рівного собі могутністю (прим. Іспанія), не переселився до Італії, не заснував там колоній».
Але до всього цього він припустився ще однієї фатальної помилки. Увійшовши до Італії за допомогою Венеції, посиливши її й водночас неабияк налякавши зростанням своїх вимог, французький король у якийсь момент напав і на саму Венецію. Тому в тому, що така могутня країна, як Франція, зазнала невдачі, «немає нічого дивовижного, навпаки, усе цілком звичайно й закономірно».
У четвертому розділі він повертається до античності й пояснює, чому після смерті Александра перси не змогли повстати й повернути свою державу, а продовжили підкорятися грецьким генералам і допустили створення нових царств. Якщо коротко, річ у тім, що перси — ментальні раби. Є два типи монархій: в одних є відносно незалежні феодали, з якими королю доводиться рахуватися, і серйозна децентралізація влади на місцях. В інших усі чиновники призначаються з центру, залежать від монарха як раби й бояться навіть писнути. У сучасних країнах прикладом першої держави стає Франція, а другої — Османська імперія. З погляду Макіавеллі Францію легше завоювати (скориставшись невдоволеними васалами), але важче втримати через сильну місцеву владу. А от Туреччину завоювати набагато важче, як це не парадоксально, бо тут усі раби ляжуть кістьми за монарха, адже без нього вони ніхто і не мають жодних гарантій майбутнього; але якщо турків розбити, то підкорити їхні території буде простіше простого, бо, усунувши всіх чиновників, можна запросто поставити своїх, а альтернативних сил із легітимними претензіями на владу там більше не буде: «Отже, той, хто нападає на султана, має бути готовий до того, що зустріне одностайний опір, і розраховувати радше на власні сили, ніж на чужі чвари. Але якщо перемога над султаном здобута і його військо вщент розбите у відкритому бою, завойовникові вже нікого боятися, окрім хіба що кровної рідні султана». Далі на прикладі Рима і Спарти нам показують, що під час завоювання міст, там, де мешканці завжди були вірнопідданими рабами, можна обійтися невеликими адміністративними заходами, але там, де існують сильні традиції свободи, їх варто руйнувати без роздумів:
«Бо насправді немає способу надійно оволодіти містом інакше, як піддавши його руйнуванню. Хто захопить місто, що здавна користується свободою, і пощадить його, того місто не пощадить. Там завжди знайдеться привід для бунту в ім’я свободи й старих порядків, яких не змусять забути ні час, ні благодіяння нової влади. Що не роби, як не старайся, але якщо не роз’єднати й не розсіяти мешканців міста, вони ніколи не забудуть ані колишньої свободи, ані колишніх порядків і за першої слушної нагоди спробують їх відродити».
Навіть тут помітно, наскільки вище Макіавеллі оцінює республіканців, ніж монархістів. Його оцінки видають у ньому ворога тиранії, але він усе ж намагається давати щирі поради для тирана. Далі, у 6 і 7 главах книги, ідеться про самостійність державця та важливість цього принципу. Спершу нам показують приклад, де правитель дуже добрий у всіх відношеннях, а його армія належить йому самому. Тут же наводиться урок для правителів, які не лише не мають достатньої легітимності, а ще й намагаються нав’язувати якісь реформи. Урок полягає в тому, що якщо в тебе немає вірної і сильної армії або поліцейського апарату, то нічого в тебе не вийде: «Як це й сталося в наші дні з фра Джироламо Савонаролою: запроваджені ним порядки впали, щойно юрба перестала в них вірити, а в нього ж не було засобів утвердити у вірі тих, хто ще вірив йому, і примусити до неї тих, хто вже не вірив». У сьомій главі Макіавеллі розбирає протилежний випадок порівняно з шостою. Там ішлося про сильного правителя, який сам прокладає собі шлях мечем, запроваджує нові порядки й спирається передусім на власну силу. Тут же, навпаки, розглядається той, кого до влади підштовхнула удача, чужа армія або зв’язки. Тобто не людина піднялася сама, а її підняли. Захопити владу таким способом легко, але втримати — майже неможливо. І проблема тут не лише у відсутності легітимності, а й у тому, що в такого правителя немає коріння, немає власної військової машини і взагалі немає звички повелівати. Він буквально вкинутий угору, як тимчасовий правитель. Макіавеллі навіть описує таких правителів як щось на кшталт швидко вирослої рослини, у якої ще немає ані коріння, ані міцного стовбура, тож перша ж буря її ламає. Саме по собі піднесення нічого не означає, якщо під ним не закладено власного підмурку.
Потім Макіавеллі переходить до головного прикладу — Чезаре Борджіа. Формально це майже чистий результат удачі, його кар’єра побудована на владі батька-папи та на французькій військовій допомозі. Тобто старт у нього максимально слабкий. Але саме тому Борджіа особливо цікавий Макіавеллі. Це людина, яку до влади внесли чужі сили, але яка потім майже зуміла перетворити це випадкове піднесення на міцну особисту владу. Інакше кажучи, він не лишився паразитом на чужій удачі, а спробував перерости її й стати самостійним господарем становища. Тим паче це добрий приклад, що все одно доводить правило — спираючись на чужий фундамент, важко досягти успіху, навіть якщо ти геній від природи:
«Розглянувши спосіб дій герцога, нетрудно переконатися в тому, що він поклав міцну основу під майбутню могутність, і я вважаю не зайвим це обговорити, бо не мислю кращого настановлення новому державцеві. І якщо все ж розсудливість герцога не врятувала його від краху, то в цьому винен не він, а по-справжньому незвичайна підступність фортуни […] Оглядаючи дії герцога, я не знаходжу, у чому можна було б його дорікнути; більше того, мені видається, що він може послужити взірцем усім тим, кому владу дарує милість долі або чужа зброя».
Восьма глава оповідає про ті випадки, коли владу захоплює відвертий тиран і деспот. Тут ідеться вже про тих, хто приходить до влади через чистий злочин: різанину, зраду, переворот, політичне вбивство. Макіавеллі розбирає приклади з античності — Агафокла Сиракузького, і сучасної йому Італії — Оліверотто з Фермо; порівнюючи їхні шляхи до встановлення влади, Макіавеллі робить свій знаменитий висновок: жорстокість буває як «добре» вжита, так і «погано» вжита. Якщо вже збираєшся будувати владу на крові, то треба зробити це швидко, разом і на самому початку, а не мучити людей безкінечними повторюваними розправами. Агафокл перебив усю аристократичну верхівку й демократичний сенат, захопив Сиракузи, потім закріпився і перестав щодня вигадувати нові мерзоти. Оліверотто зробив приблизно те саме, але не втримався і сам потрапив у ту саму м’ясорубку, постраждавши від Борджіа. Звідси урок: «образи треба завдавати разом», а благодіяння — поступово.
«Думаю, річ у тім, що жорстокість жорстокості різна. Жорстокість добра в тих випадках — якщо дозволено лихе називати добрим, — коли її виявляють одразу й з міркувань безпеки, не вперто тримаються її й, по змозі, обертають на благо підданих; і погана в тих випадках, коли спочатку розправи чиняться рідко, але з часом частішають, а не стають рідшими».
У дев’ятому розділі йдеться вже про те, коли тиран приходить до влади демократичним шляхом, — Макіавеллі називає це «громадянським єдиновладдям». По суті, Макіавеллі відкритим текстом каже, що в будь-якому місті є дві партії: знать хоче пригноблювати, народ не хоче бути пригнобленим. І далі він робить висновок, дуже неприємний для аристократії, що державцеві краще спиратися на народ, ніж на знать. Народ просить лише одного — щоб його не надто душили. Знать же сама хоче пожерти і державця, і народ, і взагалі всіх довкола. Якщо тебе піднесла вгору знать, тоді ти залежиш від людей, які вважають себе майже рівними тобі самому, і при першій же кризі вони почнуть вести власну гру. Якщо ж тебе підніс народ, то країною керувати буде легше, бо запит народу від самого початку скромніший. Отже, навіть радячи тиранові, Макіавеллі тут фактично розписує недовіру до еліти й відносну перевагу народної опори: «із ворожим народом нічого не вдієш, бо він численний, а зі знаттю можна, бо вона нечисленна». Але для майбутнього тирана Макіавеллі робить застереження. Якщо в країні розвинені демократичні інституції та магістратури, і хтось має право юридично тебе усунути через імпічмент, — це вкрай небезпечно. Тому потрібно негайно душити всі паростки народного самоврядування, щоб люди звикали до того, що вся повнота влади перебуває в руках президента, а тоді вже зовсім просто перетворити республіку на монархію.
Далі він розповідає про те, як вимірювати силу держави. Критерій дуже простий: чи здатен володар сам захистити себе, чи йому вічно потрібна чужа допомога? Якщо він може виставити своє військо, витримати облогу, прогодувати місто й не розвалитися від першого удару — значить, у держави є реальна сила. Якщо ж усе тримається на тому, що сусіди ще не приперли, то це не держава, а тимчасова декорація. Макіавеллі наводить приклад німецьких міст, «одних із найвільніших». Вони невеликі, але укріплені, забезпечені, організовані. Тобто він знову зводить політику до матеріального підґрунтя. Важливі не титули й юридична легітимність, а мури, рови, склади, зброя, дисципліна. Водночас навіть тут він не забуває повторити, що фортеця працює лише там, де народ не озлоблений. Якщо всередині вже поширилася ненависть до правителя, тоді будь-які мури перетворюються просто на гарну гробницю.
У одинадцятому розділі починається розмова про церковні держави. Спершу Макіавеллі вдає, ніби це майже надприродний випадок. Їх важко захопити, легко втримати, бо там діє щось на кшталт сакральної легітимності, а люди слухатимуться тебе практично за будь-яких обставин. Це майже утопія для володаря. Макіавеллі навіть намагається не заглиблюватися в цю тему, бо гріх узагалі засуджувати принципи управління державами, якими технічно керує сам Бог. Але дуже швидко видно, що жодної містики він серйозно не допускає. Церква зміцніла не молитвою, а грошима, інтригами, війнами та використанням зв’язків родини Борджіа. Папа Олександр VI працював на користь сина і фактично накачав світську міць самого папства. Навіть Юлій II продовжив цей процес і перетворив Церкву на серйозного політичного гравця. Церковна влада — це не диво, а дуже вдалий сплав ідеологічної оболонки й цілком земного насильства. Просто папству щастить більше, ніж звичайним монархам: воно може прикривати матеріальну експансію релігійною святістю.
«Його святість папа Лев сприйняв, таким чином, могутню Церкву; і якщо його попередники звеличили папство силою зброї, то нинішній глава Церкви вселяє нам надію на те, що звеличить і прославить його ще більше своєю добротою, доблестю та різноманітними талантами».
Починаючи з 12-го і завершуючи 14-м розділами книги, Макіавеллі докладно розбирає військову справу, і починає він із різновидів військ. Хороші закони не тримаються без доброго війська, а добре військо важливіше за будь-які гарні міркування про право. Тут обговорюється важливе для італійців питання, з яким можна часто стикатися в інших творах епохи (див. огляди Бібліотеки Ренесансу I Tatti) — наскільки виправдане використання іноземних найманців у своїх внутрішніх війнах. Відповідь тут однозначна: «Почну з того, що військо, яким володар захищає свою країну, буває або власним, або союзницьким, або найманим, або змішаним. Наймані й союзницькі війська марні й небезпечні; ніколи не буде ані міцною, ані довговічною та влада, яка спирається на наймане військо, бо найманці честолюбні, розбещені, схильні до чвар, забіякуваті з друзями й боягузливі з ворогом, віроломні та нечестиві; поразка їх відтермінована лише настільки, наскільки відтерміновано рішучий приступ; у мирний же час вони розорять тебе не гірше, ніж у воєнний — неприятель». Італія, на його думку, і стала здобиччю чужинців саме тому, що надто довго сподівалася на цю напівіграшкову військову систему. Кондотьєри в нього — це вже не солдати, а паразитичний клас.
«Їм дуже до вподоби служити тобі в мирний час, але варто початися війні, як вони показують тил і тікають […] Рим і Спарта багато століть простояли озброєні й вільні. Швейцарці найкраще озброєні й найбільш вільні. У давнину найманців закликав Карфаген, який мало не був ними захоплений після закінчення першої війни з Римом, хоч карфагеняни поставили на чолі війська своїх же громадян».
Те, наскільки погані найманці, ілюструє той факт, що коли прийшли французи та інші, швидко з’ясувалося, що вся їхня показна войовничість нічого не варта. Але іноді союзницькі війська, тобто війська іншого сильного володаря, бувають небезпечніші за найманців. Найманець може зрадити через слабкість або жадібність, а союзник — завдяки своїй силі. Якщо таке військо переможе, ти опинишся в нього в руках; якщо програє — упадеш разом із ним. Тому краще програти зі своїми, ніж виграти з чужими. Він знову згадує Борджіа, який починав із французької кінноти, потім спробував Орсіні та Вітеллі, а потім усе ж таки зрозумів, що йому потрібне власне військо. Наводиться біблійний приклад Давида, який відмовився від чужих обладунків: чуже озброєння завжди сидить на тобі погано, бо не підлаштоване під твою долю. У кого немає власного меча, той завжди служить або чужій випадковості, або чужому інтересові: «І якщо ми замислимося над занепадом Римської імперії, то побачимо, що він почався з того, що римляни стали брати на службу найманців — готів. Від цього й пішло виснаження сил імперії, причому скільки сили віднімалося у римлян, стільки додавалося готам».
Оскільки армія є настільки фундаментальною опорою для країни, державець має думати практично лише про війну. Звісно, не в сенсі нескінченної різанини заради різанини, а в тому сенсі, що влада без військової компетентності перетворюється на порожню оболонку. Правитель, який більше захоплюється втіхами, ніж військовою справою, сам риє собі могилу. Тому Макіавеллі радить не лише тримати військо в порядку, а й постійно тренувати око й розум, тобто полювати, щоб знати місцевість, читати історію, щоб розуміти полководців, і подумки вести кампанії: «державець має навіть у думках не полишати військових вправ і в мирний час віддаватися їм ще більше, ніж у воєнний». Ідеал володаря тут дуже далекий від гуманістичного мудреця-книжника. Це не філософ на троні, а дисциплінований начальник, який уміє наперед уявити собі, звідки піде ворог, де розбити табір і як пережити кризу.
«Кожен, хто прочитає життєпис Кіра, укладений Ксенофонтом, погодиться, що, уподібнюючись Кірові, Сципіон чимало посприяв своїй славі і що в цнотливості, привітності, людяності та щедрості Сципіон наслідував Кіра, як той змальований нам Ксенофонтом. Мудрий володар має дотримуватися всіх описаних правил, ніколи не віддаватися в мирний час бездіяльності, бо всі його труди окупляться, коли настануть тяжкі часи, і тоді, якщо доля схоче його зламати, він зуміє вистояти під її натиском».
Закінчивши з війною, він переходить до найславетнішої й найскандальнішої частини книги. Макіавеллі прямо заявляє, що не хоче говорити про вигадані республіки й чесноти, як це робили його попередники, а хоче говорити про те, як люди живуть насправді. Розрив між тим, як усе має бути, і тим, як воно є, — такий великий, що людина, яка завжди тримається добра, неминуче загине в оточенні злих. Це, по суті, головний маніфест книги. Політика остаточно відокремлюється від моралі й стає особливим ремеслом виживання та панування. Державець, який хоче вціліти, має вміти відступати від добра. Звісно, не обов’язково завжди бути мерзотником, але треба бути готовим до вкрай неприємних рішень. Тут сам Макіавеллі ніби прямо нападає на твори, подібні до «Придворного», публікацію якого він застав іще за життя.
«Що може бути похвальнішим для володаря, ніж поєднувати в собі всі найкращі з перелічених якостей? Але оскільки за своєю природою людина не може ані мати самі лише чесноти, ані неухильно їм слідувати, то розсудливому воладорю слід уникати тих вад, які можуть позбавити його держави, а від решти — стримуватися, наскільки це можливо, але не більше».
А далі він вирішує пройтися по добрих якостях володаря й починає з двох протилежностей — щедрості та ощадливості. Перша часто вважається дуже доброю рисою, і той самий Цезар багато чого досяг, розкидаючись грошима. Але він витрачав гроші, награбовані в Галлії, а не свої. Якби це були гроші платників податків, ситуація була б зворотною. Тому Макіавеллі виступає переважно проти щедрості, окрім якихось дуже короткочасних, тактичних випадків розкидання грошима. Тут же ставиться інше подібне питання: що краще — щоб володаря любили чи боялися? Звісно, непогано поєднувати і те, й інше, але якщо вже обирати, то надійніший страх (див. міркування тиранів із трагедій італійського Ренесансу). Люди, за Макіавеллі, невдячні, непостійні, боягузливі й продажні; на любові, тобто на добровільній прихильності, далеко не заїдеш. Але страх теж треба дозувати, інакше він легко перейде в ненависть. Щоб цього не сталося, воладереві особливо важливо не зазіхати на майно і на жінок своїх підданих. Убити за нагоди можна, але пограбувати набагато небезпечніше. Люди радше забудуть смерть батька, ніж втрату спадку. Отже, кожен хотів би прославитися милосердним, але прагматичний правитель розуміє, що добрий лікар має робити неприємні речі заради блага хворого. Знову наводиться приклад Борджіа, якого багато хто називав жорстоким, але який цією самою жорстокістю навів лад.
«Державець, якщо він бажає тримати підданих у покорі, не повинен зважати на звинувачення в жорстокості. Учинивши кілька розправ, він виявить більше милосердя, ніж ті, хто через надмір цього милосердя потурає безладові».
У XVIII главі Макіавеллі переходить до знаменитого порівняння володаря з тваринами; тут навіть назва глави промовиста: Про те, як державці мають тримати слово. Зрозуміла річ, що ніяк — найкраще було б узагалі не тримати. Людина діє, спираючись на право, закони; тоді як тварини діють, спираючись на силу. Загалом володар має бути і звіром, і людиною, але коли людські способи не спрацьовують, тоді треба вміти діяти по-звірячому. Макіавеллі посилається на життєвий досвід: люди, які роблять ставку на чесність, завжди програють шахраям.
«Із усіх звірів нехай володар уподібниться двом: левові і лисиці. Лев боїться капканів, а лисиця — вовків, отже, треба бути подібним до лисиці, щоб уміти обійти капкани, і до лева, щоб відлякувати вовків. Той, хто завжди подібний до лева, може не помітити капкана. Звідси випливає, що розумний правитель не може і не повинен залишатися вірним своїй обіцянці, якщо це шкодить його інтересам і якщо відпали причини, що спонукали його дати обіцянку».
Але мало порушити слово, треба ще й добре зіграти роль доброчесної людини. Тому державцеві зовсім не обов’язково бути милостивим, чесним, побожним і людяним; важливо, щоб він таким виглядав. Політика стає театром, а чесноти — сценічним реквізитом. Дуже показовий приклад Олександра VI, який без кінця клявся, ошукував і все одно знаходив нових дурнів, готових йому вірити. Макіавеллі не засуджує це як ваду, він розглядає це як видатну майстерність. Ця тема прямо продовжується і в наступній, XIX главі книги, де обговорюється, яким чином уникати ненависті й зневаги. Ця глава, на диво, одна з найбільших у книзі. У ній він робить докладний розбір римських імператорів, і сенс його в тому, що правитель завжди балансує між кількома групами сил. У Римі це були не лише народ і знать, а ще й солдати. Марк Аврелій утримався, бо успадкував владу і був усіма визнаний; Пертінакс і Олександр Север загинули, бо виявилися надто м’якими для свого розбещеного війська; Коммод і Каракала — бо стали чудовиськами й усіх уже дістали. Із них усіх більш-менш добре тримався Север, бо вмів бути і лисицею, і левом. У результаті Макіавеллі доходить простого висновку. Не існує універсально доброго способу правити. Треба розуміти, кого саме ти боїшся дужче і чию ненависть не зможеш пережити.
Далі він розбирає різні улюблені прийоми володарів. Чи треба роззброювати підданих, чи заохочувати внутрішні розколи, чи будувати фортеці? Відповіді вже здебільшого очікувані. Новий володар радше має озброювати своїх людей, а не роззброювати їх, бо так він перетворює їх на свою силу. Заохочувати чвари між групами населення можна лише з дуже коротким горизонтом, а під час справжньої війни це стає самогубством, бо слабка партія перейде до ворога, а сильна тебе не врятує. Що ж до фортець, то вони корисні лише вдруге. Найкраща фортеця — не бути ненависним народові, адже якщо тебе ненавидять, то стіни не допоможуть; а якщо народ за тебе, можна втриматися й без каменю. А щоб здобути повагу народу, треба займатися чимось значущим і величним (наприклад, зводити великі будівлі), або принаймні мати певну лінію поведінки й уміти справляти враження. Головний приклад — Фердинанд Арагонський, який війнами, завоюваннями та релігійним фанатизмом створив собі славу великого державця, хоча на момент сходження на престол його вважали нікчемним правителем. Дуже характерно, що вигнання марранів він фактично описує як вдалу «побожну жорстокість». Так, це чудовиська міра, але вона політично ефектна. Ще державцеві потрібно не бути безбарвним спостерігачем, а частіше ставати на чийсь бік у конфліктах, бо нейтралітет люди здебільшого читають як слабкість. Крім того, правитель має заохочувати таланти, торгівлю, ремесла, влаштування свят, міську пишноту. Тобто він має не просто сидіти на троні, а безперервно створювати довкола себе атмосферу сили, користі й блиску.
Так ми переходимо до справ внутрішніх, до стану двору. Тут Макіавеллі говорить про радників і наближених, що вже прямо перетинається за своєю тематикою з «Придворним» Кастільйоне. Саме за ними, власне, і судять про розум володаря. Якщо він уміє добирати сильних і відданих людей, значить, у нього самого є голова. Якщо ж оточив себе бездарями або хижаками, то цим уже вчинено першу серйозну помилку. Дуже цікаве й його поділення розумів на три роди:
- одні розуміють усе самі;
- другі розуміють, коли їм пояснюють;
- треті не розуміють ні самі, ні за чужої допомоги.
Добрий правитель, принаймні, має належати до другого типу. Що ж до міністра, то головний критерій для нього один: чи думає він про володаря, чи тільки про себе. Якщо думає лише про себе, це вже не радник, а майбутній паразит або зрадник. Тому державець має і винагороджувати слугу, і прив’язувати його до себе, і робити так, щоб тому було страшно втратити це становище. Найбільша проблема полягає в тому, як утримувати рівновагу й не пригрівати лестців — вічну епідемію будь-якого двору. Тут постає проблема: якщо всім дозволити говорити правду, то швидко зникне пошана; а якщо нікому не дозволити, то державець осліпне. Тому він радить золоту середину. Потрібно вибрати небагатьох розумних людей і дозволити говорити правду лише їм, та й то лише про ті питання, про які ти сам запитуєш. Тобто правда має бути дозованою й інституційно обмеженою. Керувати радою має сам державець, а не перетворюватися на іграшку суперечливих думок. Але взагалі мудрість володаря не виникає з чужих порад автоматично. Якщо правитель не має власної голови, жодна порада його не врятує.
Тепер лишаються три останні розділи книги, що переходять від теорії до практики. Розділ XXIV обертається на обвинувальну промову проти італійських володарів, які втратили свої володіння. Головна їхня проблема — відсутність доброго війська. Уже цього досить, щоб пояснити їхній цілковитий провал. Але навіть якби не це, вони помилилися ще в багатьох інших речах. Наприклад, вони не забезпечили собі підтримки народу, не знешкодили знаті й, головне, у спокійний час не готувалися до бурі. Коли ж лихо прийшло, вони не стали боротися, а воліли тікати, сподіваючись, що потім народ, невдоволений новими господарями, покличе їх назад. Це, по суті, розділ про боягузтво й політичний інфантилізм.
«Тож нехай ті з наших державців, хто, володарюючи багато років, утратив свої держави, нарікають не на долю, а на власну недбалість».
У наступному розділі нарешті з’являється тема долі. Він міркує про неї з погляду старого конфлікту детермінізму й свобідної волі та намагається висунути компромісний варіант 50/50. Він не заперечує, що багато чого у світі відбувається поза нашим контролем, особливо якщо дивитися на раптові політичні катастрофи. Але він не готовий капітулювати перед фаталізмом. Якщо все погано, це не означає, що час опускати руки. Якщо нічого не робити для творення змін, то самі собою зміни не виникнуть. Тут він послуговується метафорою бурхливої ріки. Якщо заздалегідь не збудувати гребель, то повінь усе змете, і, опинившись в епіцентрі бурі, справді, вже запізно буде щось робити; але це зовсім не означає, що повінь узагалі непереможна. Вода неодмінно відступить, але до наступної бурі треба буде краще підготуватися. Далі він зауважує ще одну тонкість: люди гинуть не лише тому, що доля сильна, а й тому, що самі надто тупо тримаються одного й того самого методу. Хто перемагав обережністю, може загинути, коли знадобиться натиск; хто завжди брав нахрапом, згорить у той момент, коли треба було вичікувати. Сам Макиавеллі, здається, усе ж симпатизує натискові. Фінал цього розділу вражає своєю мізогінією:
«І все-таки я вважаю, що натиск кращий за обережність, бо фортуна — жінка, і хто хоче з нею впоратися, мусить бити її й штурхати — таким вона піддається радше, ніж тим, хто холодно береться до справи. Тому вона, як жінка, — подруга молодих, бо вони не такі обачні, відважніші й із більшою зухвалістю її приборкують».
А останній розділ книги обертається на заклик до італійців, оформлений у дусі римського патріотизму à la Петрарка (не випадково наприкінці додаються й його вірші), і навіть названий відповідно: Заклик оволодіти Італією й визволити її з рук варварів. Італія принижена, спустошена, роз’єднана, і потрібен новий державець, який визволить її від «варварів». Звісно, він адресує цей заклик Медічі й виразно сподівається, що, лестячи їм роллю майбутніх визволителів, зробить свою книгу кориснішою. Але зводити все лише до лестощів усе ж не можна. Він і справді хотів би бачити сильну Італію, яка перестане бути прохідним двором для французів, іспанців, швейцарців і кого завгодно ще. Дуже характерно, що навіть у майже пророчому фіналі він не пропонує рятувати Італію якимись піднесеними й метафізичними речами. Порятунок, за Макиавеллі, прийде лише через організацію сили. Книга, що почалася як підручник для тирана, завершується як заклик до національного диктатора-об’єднувача. У цьому він, до слова, дуже нагадує Джузеппе Мадзіні, який писав відозви до савойського короля.
«Як колись народові Ізраїлю належало перебувати в рабстві в єгиптян, аби Мойсей виявив свою доблесть, персам — у гнобленні в мідян, аби Кир виявив велич свого духу, афінянам — у роз’єднанні, аби Тесей здійснив свій подвиг, так і тепер, аби виявилася доблесть італійського духу, Італії належало дійти до нинішнього її сорому: до більшого рабства, ніж у євреїв; до більшого приниження, ніж у персів; до більшого роз’єднання, ніж в афінян».
Утопічний проєкт Франческо Дони
Як уже мовилося на початку цієї статті, «Утопія» Томаса Мора (1516) була написана трохи пізніше, ніж «Державець», але опублікована раніше за нього. Щоправда, опублікована вона була латиною, а свій англійський переклад отримає навіть пізніше, ніж італійський. Та навіть якщо так, усе одно це один із рідкісних прикладів, коли щось концептуально нове (ну, майже) постає не в Італії, а у віддаленій і провінційній Англії, яка на той час у культурному плані відставала від Італії приблизно на 100 років. Немає сенсу шукати цьому пояснення зараз, просто приймімо це як факт. Найбуденніше пояснення, що само собою напрошується, трапляється в одному з перших англійських плутовських романів — «Злополучний скиталець» Томаса Неша (1594):
«Ми вирушили до Венеції й дорогою заїхали до Роттердама, який, утім, аж ніяк не лежав на нашому шляху. Там ми зустрілися з престарілим ученим мужем, головною окрасою міста, з плідним і високодаровитим ученим Еразмом, а також із дотепником сером Томасом Мором, нашим співвітчизником, який прибув до Роттердама трохи раніше за нас із спеціальною метою відвідати згаданого шановного отця Еразма. Які розмови, які бесіди точилися між нами тоді, я вважаю зайвим тут переповідати, можу лише запевнити вас в одному: у всіх своїх промовах Еразм гнівно ганив нерозумність володарів, які надають перевагу паразитам і дурням, і вирішив, удавши, ніби пливе за течією, без зволікання написати книгу на похвалу глупоті. Блискучий дотепністю сер Томас Мор діяв у протилежній царині; бачачи, що в більшості країн панують лихі звичаї, а правителі є, по суті, великими паразитами, одержимими пристрастю до насильства й убивств та спираються на зграю шпигунів і кривавих самоуправців; помічаючи, що в найголовніших процвітаючих країнах не існує справедливого розподілу життєвих благ між усіма людьми, а багатії змовилися проти бідняків і незаконно привласнили собі всі привілеї нібито в ім’я блага держави, — він ухвалив рішення змалювати картину ідеальної держави, або способу правління, назвавши свій твір «Утопією»».
Найімовірніше, це правда, і головним мотивом справді було співчуття, хоча не можна сказати, що приводів для написання утопій не існувало задовго до цього. Приблизно такими мотивами, мабуть, керувався Антон Франческо Дони (1513-1574), коли брався писати свою власну утопію, завдяки якій він стане одним із найраніших соціалістів-утопістів. Сам Дони походив із родини флорентійського ремісника (пор. Джованнбаттіста Джеллі), а саме — виготовлювача ножиць. Його родина була бідною, тож уже змалку він вступив до монастиря сервітів. У 1540 році (тобто аж у 27 років) він утік звідти й через Геную, Алессандрію та Павію дістався Мілана, де гостював у маркіза Сончино. На наполягання батька він почав вивчати право в П’яченці (трохи південніше від Мілана) у 1542 році, однак його більше цікавили мистецтва, ніж наука. Приблизно в цей час Дони вступив до Ортоланської академії в П’яченці, а можливо, навіть був серед її засновників. Це було типове для того часу об’єднання поетів, художників і музикантів. Але дуже скоро Академію було розпущено з ініціативи Церкви через публікації, визнані образливими. Намагаючись реабілітуватися й отримати посаду в єпископа П’яченци, він швидко написав для нього музично-теоретичний «Діалог про музику» (1543). Якийсь час його ще кидало з міста до міста, і він перебуває то у Венеції (де 1544 року опублікував свій діалог, і його було погано сприйнято критиками), то в Римі, але зрештою повертається до рідної Флоренції, де живе з 1544 по 1547 рік. Дони навіть був прийнятий до місцевої Академії Вологих (пор. Джованнбаттіста Джеллі) і дістав там посаду секретаря. Але спроба здобути заступництво Козімо I Медічі зазнала краху. Потім Дони спробував стати книговидавцем і заснував власну друкарню, використовуючи позичене обладнання; і це теж не принесло йому фінансового успіху. У цей період він публікує перше видання своїх листів, але вольності, яких він припускається в низці листів із питань релігії, призвели до того, що згодом, після другого й третього, розширених видань, цю книгу було внесено до Індексу. Предмети, про які він пише, почасти цілком жартівливі, почасти серйозніші, але якою б не була тема, він намагається викладати все весело, явно взявши курс на створення сатири. З 1548 по 1554 рік Дони знову перебуває у Венеції, де заприятелював із провідним сатириком Італії (П’єтро Аретіно) і написав більшу частину своїх основних творів. Там він був одним із засновників академії під назвою Пеллегріна, до складу якої входили Ерколе Бентівольйо, Якопо Нарді, Франческо Сансовіно, Людовіко Дольче, Енеа Віко, Бернардіно Данієлло та інші визначні вчені й комедіографи. Сам Дони в цій академії взяв собі прізвисько «Bizarro» (JoJo). Потім, наслідуючи П’єтро Аретіно, він публікує наклепницькі літературні твори, щоб здобути собі славу. Але Аретіно вважав Дони конкурентом і зрештою став йому ворогом та змусив покинути місто. Після перебування в Анконі, Пезаро та Феррарі Дони завершив своє життя в Монселиче поблизу Падуї як поет і співець, і, ймовірно, в крайній злиденності.
Отже, для початку подивімося, що ж написав Дони, не рахуючи численних видань своїх листів і коротких нотаток про скульптуру та живопис, а також названого нами вище «Діалогу про музику» (1543). А написав він іще чимало всього. Для початку, як книговидавець, наприкінці 40-х років він видавав твори Данте, Петрарки та Боккаччо, численні переклади античних авторів, зокрема листи Сенеки; а найголовніше, 1548 року він видав перший переклад «Утопії» Мора італійською мовою. У 50-ті роки він пише й багато різної дрібноти, наприклад коментує чужі вірші, експериментує з любовною лірикою тощо. Але з серйозних, великих його праць — найголовнішою досі вважається «Бібліотека» (1550), у якій було зібрано авторів, що писали на національних мовах, а також сто міркувань про них. У ній представлені всі переклади італійською та іншими мовами; а також подано загальну таблицю, як це заведено в книготорговців. Його праця дає уявлення про академічну систему та історичний огляд кожної академії, що існувала в його час. Це була одна з перших спроб створення бібліографії в Італії, хоча вона й не була результатом систематичної праці. Як визнавав сам автор, він не претендував на те, щоб зібрати все можливе, а просто хотів допомогти тим, хто шукав документ, який до того був недоступний. Після виходу першої частини («Prima libraria») він напише й другу («Seconda libraria»), а потім видасть їх разом 1557 року. На відміну від своїх безпосередніх і видатних попередників в історії бібліографії Джованні Трітемія (1462-1516) та Конрада Геснера (1516-1565), Дони включив коментарі до творів лише народною мовою, і в цьому його головна відмінність. Він хвалить практично всіх видатних авторів, починаючи від часів Данте, і включно з такими мракобісами, як Піко делла Мірандола, а особливо він обожнює мракобіса Савонаролу. Але серед тих, хто удостоївся похвали, є і комедіограф Тріссіно, і ремісник Джованнбаттіста Джеллі, і Кастільйоне, і Бембо, і багато інших, зокрема жінок-письменниць (зокрема Лауру Террачину). Уже в цій праці він порівнює книгодрукування з алхімією, і це має наводити на його власні погляди, поруч із іменами Савонароли тощо, а також виходячи з того, що ми далі побачимо в його пізніших працях.
Приблизно тоді ж, коли створювалася «Бібліотека», Дони напише сатиричну книгу «Гарбуз» (La Zucca, 1551). Таку назву він обрав через те, що в Італії висушену й спустошену шкірку плоду гарбуза вживали для зберігання солі, насіння різних видів тощо. Дони дав цю назву збірці анекдотів, прислів’їв і дотепних висловів, натякаючи, що в збірці приховано «сіль» гумору. Він поділив їх на три частини, які, як каже сам у прологові, не захотів називати Motti, Argutie, Sentenze — бо він не Арістотель щодо сентенцій, не Данте щодо тонких реплік і не світський дотепник щодо жартів, — а назвав просто: Cicalamenti, Baie, Chiacchere, тобто балаканина, насмішки, пустомовство. За кожним анекдотом іде моральне або жартівливе міркування та прислів’я. За цим збірником послідував другий, того самого роду, під назвою «Листя Гарбуза» (Foglie della Zucca); листя не варте ані більше, ані менше, ніж сам плід. Це різного роду побрехеньки або короткі історії, за кожною з яких ідуть сон і байка. За «листям» послідували «Квіти Гарбуза» (Fiori della Zucca). Ці квіти складаються з grilli — примх, passerotti — нісенітниць, і farfalloni — хвалькуватих небилиць, поділених на три цілком окремі частини. Нарешті, Дони, щоб вичерпати цю алегорію, випустив іще й «Стиглі плоди Гарбуза» (Frutti maturi della Zucca). Ці тексти загалом вельми серйозні й складаються з мудрих відповідей, максим і висловів, які автор приписує різним членам Академії Перегринів. Ці чотири частини, що утворюють «Гарбуз», об’єднані в одному томі, дуже добре надрукованому й оздобленому ксилографічними гравюрами; серед них вирізняється портрет автора, у якого, як майже в усіх найбуфонадніших письменників того часу, на кшталт Берні та Аріосто, було серйозне, крупно окреслене обличчя. Ця книга, як і багато інших його творів, активно перекладалися іспанською мовою та користувалися в Іспанії певною популярністю (зокрема, є відсилання в популярному творі «Кульгавий Диявол»).
За рік після свого першого «Гарбузa» він видає «Мармури Дони» (1552). У Флоренції словом I Marmi називають площу, вимощену великими мармуровими плитами, перед собором, де вечорами часто прогулюються. Цей твір, поділений на чотири частини, складається з бесід, які автор уявляє такими, що відбуваються на цій площі між людьми різних станів, на теми моралі, літератури тощо. Дони вдає, ніби перетворився на птаха і тому може літати та підслуховувати розмови у Флоренції. Як і багато інших творів Дони, ця книга має характер меніппової сатири, і тут він, зокрема, висміює геліоцентризм Коперника, або ж, за іншою трактовкою, навпаки, проголошує його, але чомусь у комічній формі, з вуст недалеких обивателів. А поруч із цією працею створюється — «Моральна філософія Дони, видобута з давніх письменників» (1552), обробка оповідей східного походження, повний переклад італійською мовою Панчатантри, індійської збірки прозових оповідань, перемежованих віршами, з етичним і дидактичним змістом, що включає притчі та байки про тварин.
Потім Дони пише працю, що містить його знамениту утопію, але про неї ми говоритимемо далі вже окремо. І після цього настає криза. Починається його сварка з П’єтро Аретіно, одним із прикладів якої стала праця «Землетрус флорентійця Дони, і крах великого звіроподібного колоса, антихриста нашого віку, П’єтро Аретіно» (1554). За «Землетрусом» мали б послідувати ще кілька люб’язностей того самого роду, оголошених на звороті фронтисписа: «Крах», «Зарниця» або «Блиск блискавки», «Грім», «Блискавка», «Життя», «Смерть», «Поховальні обряди» і «Поховання». Але справжня смерть Аретіно (1556), що настала невдовзі після цього, безперечно, зупинила Дони в такому прекрасному задумі. Наступні авторські праці Дони з’являться за 8–10 років, і вони вже далеко не такі добрі, як його венеційські сатири. Серед них «Канцлер, книга пам’яті, де за допомогою порівняння розглядається розсудливість давніх і мудрість сучасних» (1562) та «Тлумачення на третю главу Апокаліпсиса проти єретиків, із такими способами, яких ще не чув жоден живий чоловік» (1562), невеликий твір про Апокаліпсис, де Дони (чиї листи внесено до числа заборонених книг) усе ж захотів приєднатися до лав тих, хто тоді боровся з єретиками, і де ім’я Лютера, перекладене мовою цифр, позначене числом 666. Але ще розгорнутіше уявлення про магію чисел і зв’язок її з іншими окультними науками дає його твір «Числа» (1562). Використовуючи досвід віків і посилаючись на «метод кабали», Дони обіцяв не лише розкрити багато таємниць, а й передбачити прийдешні події, дізнатися «чому держави зазнають лих, облоги міст, повстання, грабунки, голод, збитки». Звісно ж, він посилається і на Піко делла Мірандолу та інших містиків-шизів. Переважно ця книга про нумерологію та астрологію. З кумедного, він і далі характеризував Аретіно як злочинця та пояснював, яким чином знайшов його фатальне число: склавши фразу «Поганий язик П’єтро Аретіно помре у Венеції» і підставивши цифри, що відповідають «Дому Скорпіона», він отримав потрібну суму — 1556. Увесь цей метафізичний маячний набір тут перелічувати не варто. Дивує лише те, що нібито до цього він висловлював більш матеріалістичні погляди (правда, ця інформація взята з марксистських джерел, і вірити їй, мабуть, не варто, адже навіть «Числа» там тлумачаться як неймовірне вільнодумство). Ще за кілька років Дони напише «Картини Дони, в яких по-новому зображуються любов, фортуна, час, цнотливість, релігія, обурення, реформа, смерть, сон і сновидіння» (1564), а потім, головно, лише перевидаватиме написані раніше твори.
І ось у такому, переважно сатиричному настрої, він випускає ще одну роботу в кількох частинах — «Небесні, земні й пекельні світи академіків Перегрінів» (1552–53). Це чергове зібрання діалогів, у яких він викладає утопію анархо-комуністичного суспільства за зразком «Утопії» Томаса Мора й з відлуннями «Держави» Платона. Автор кілька разів передруковував і переробляв цей твір, що складається з видінь, діалогів і морально-повчальних вигадок, змішаних, як у нього водиться, із дивацтвами та вульгарностями. Знаменита утопія Франческо Дони — це лише одна з частин цієї великої сатири. Відтак, звісно, можуть виникнути сумніви, наскільки взагалі серйозною була сама його утопія. Але й це лише половина біди. Якщо повірити, що він серйозний, то, виходячи з того, що ми знаємо про цей твір, виходить, що він був набагато послідовнішим як комуніст, якщо порівнювати з Мором, але це все одно була спартанська теократія, обґрунтування для якої впираються в протестантизм і особисті містичні погляди Дони.
Якщо відкинути всі зайві прикраси й виправдання, то утопія Дони — це проєкт вкрай зрівняного, бідно-аскетичного комунального суспільства. Його ідеальний світ описано як кругле місто з величезним храмом у центрі та сотнею радіальних вулиць; сама геометрія має виражати порядок, оглядовість і керованість. Економічна основа гранично проста: приватної власності немає, грошей немає, торгівлі майже немає, спадкування немає. Кожен працює, кожен отримує все потрібне безплатно, місто й село зрівняні за становищем, а багатство й бідність усунено як джерела заздрощів, злочинів і влади. Праця обов’язкова для всіх, причому в прямому сенсі: «хто не працює, той не їсть». При цьому кожен закріплений за однією професією, а господарство влаштовано за принципом функціональної спеціалізації. Соціально все ще жорсткіше. Сім’ю фактично скасовано: жінки, діти й виховання усуспільнено, щоб знищити ревнощі, посаг, спадкові інтереси та сімейний егоїзм. Люди їдять у спільних їдальнях, носять однаковий одяг, що різниться кількома кольорами, головно за віком, і всі живуть за стандартами, де особисту відмінність зведено до мінімуму. Політично це не демократія, а патерналістський комуналізм: містом керують сто жерців-мудреців, а над ними стоїть старший, якого італійською ще називають Капо, просто як у мафії. Вони не багатші за інших, але саме вони наглядають, навчають і спрямовують. Оскільки немає власності, грошей і розкоші, Дони припускає, що зникнуть і основні соціальні виразки: тяжби, крадіжки, війни, обман, корислива наука, продажне право тощо. Цілком типовий соціально-утопічний проєкт, але з невеликим зсувом у бік теократії, що зближує його з майбутнім проєктом Кампанелли.
Тепер ми переходимо до викладу його утопії, як її подано в книзі радянської дослідниці Л. С. Чиколіні, яка, очевидно, всіма силами тягнутиме автора до рівня великого праотця марксизму й героїчного борця за долю всіх знедолених. Дивовижно, але навіть тут у повітрі витають мракобісся і шизофренія.
«Світи» Антона Франческо Доні (Л. С. Чіколіні)
Основний сюжет «Світів» — це опис устрою всесвіту, алегоричне зображення людського світу. Академіки-пілігрими вирішили вирушити в путь, аби пізнати таємниці світобудови, дослідити небеса й земні справи. Спробувавши різні способи, зазнавши чимало труднощів і комічних пригод, вони бачать сни, про які розповідають, описують світи «небесні, земні, пекельні», ведуть листування з дияволами та «пекельними богами». У сновидіннях з’являються античні боги Юпітер і Мом. У мандрах їх супроводжують Данте, Вергілій, Маттео Пальмієрі, міфічна віщунка Сивіла, ф’єзоланська німфа та ін. У першій частині книги описано сім світів небесних і земних: «Великий», «Малий», «Змішаний», «Смішний», «Божевільний», «Вигаданий» (зокрема «Мудрий світ», або «Мудрий і Божевільний світ») і «Максимальний». Друга частина — «Infeni» — містить картину семи пекельних світів: «Школярів», «Поганих учених», «Солдатів і капітанів», «Ледарів», «Поганих учених», «Лихварів», «Невігласів-поетів і письменників».
«Світи» мають безсумнівний філософський і соціальний сенс. Доні створював алегорію не задля пустої забави. Ним керували, як він писав, любов і прагнення виправити світ. За смішною і на перший погляд навіть безглуздою формою його творів приховувалися сатиричне зображення сучасного суспільства та міркування про його розумнішу й справедливішу організацію. Він, «наче на бенкеті», хотів привернути погляди до страв добрих, корисних і здорових, а шкідливі мав намір усіма силами прибрати зі столу. До алегорії та мандрівки потойбічним світом Доні вдавався як до загальноприйнятого літературного прийому; такий прийом використовували всі, хто прагнув навчити людей чогось корисного й «піднести їхній розум». При цьому Доні посилався на Данте й давніх письменників, зокрема на Езопа. Але він не просто дотримувався звичаю. Він був змушений вдаватися до іносказання, щоб сміливо й різко критикувати існуючий лад. «Боже, чому я не можу висловитися, — вигукував він устами Мома, — Зроби так, щоб мене вислухали, коли я кажу розумні речі…».
Даремно шукати у Доні якоїсь стрункої філософської системи. Але певне коло інтересів у цій царині проступає виразно. Його цікавили питання місця людини в суспільстві та всесвіті, ролі держави. Судження Доні на ці теми, вкладені в уста академіків-пілігримів, різних міфічних та історичних осіб, висловлені уривчасто й несистематично, коли подекуди подаються суперечливі й навіть взаємовиключні положення, далеко не завжди самостійні, часто запозичені, проте дають змогу переконатися в тому, що його світогляд формувався під впливом передової думки Відродження, яка намагалася по-своєму пояснити будову світу, і відбивав певний рівень суспільної свідомості своєї епохи.
Усі явища природи Доні пояснював взаємодією двох принципів: матеріального і духовного, вважаючи, що природа і людина створені з цих двох протилежних субстанцій, з яких духовна має перевагу. Він визнавав існування бога, що перебуває у всесвіті й надає йому досконалості. Водночас персонажі книг Доні говорять про боротьбу двох рівнозначних начал: злого і доброго, вони стверджують, що весь світ населений безконечним ланцюгом духів і демонів, які витають серед людей. Вони поділяються на добрих і злих, тих, що творять, і тих, що руйнують. Їхня згода створює гармонію, незгода — дисгармонію, хвороби й ворожнечу. Взаємини духів Доні часом намагався пояснити дії людей, їхні симпатії й антипатії, характери, схильності, почуття. Так у космології Доні елементи натурфілософії поєднувалися з демонологічними уявленнями в дусі вчення Сікуло та його послідовників, із судженнями, близькими простому народові, з його вірою в добрих чаклунів і відьом (benandanti).
Джерела натурфілософських уявлень Доні очевидні. Він дійшов висновку, що світ, складений із суперечливих субстанцій, — єдиний. Людина, природа і бог — ось ті сили, що взаємодіють і утворюють єдиний всесвіт. Тим самим Доні повторював поширені в його час судження про «природну людину», що йшли ще від Валли, Піко делла Мірандоли, Леонардо да Вінчі та інших гуманістів, які включали людину до природи, поєднували її з божественним всесвітом і тим самим підносили й «обожнювали» людину. Цей мотив проходив у співвітчизників Доні: Пальмері, Бруччолі, Джеллі. Доні засвоїв поширене в ті часи визначення людини як малого світу, мікрокосму, що є частиною «мегакосмосу» і макрокосмосу. Великий світ, «машина, яку видно й що оточує людину», — це природа, а максимальний світ — світ бога, що перебуває поза тим, що людина здатна бачити, інакше кажучи, світ, який людині важко пізнати. Максимальний світ і є сам бог. Світ цей великий, безконечний, йому немає кінця-краю. Між богом і людиною існує постійний невидимий зв’язок (gran misterio e secreto), людина постійно спілкується з богом. Загалом всесвіт (що включав і світ людей), на думку Доні, створений розумно і досконало. Природа існує вічно, бо поступово сіє насіння і відтворює саму себе. Закони, дані нею, прості й розумні. Ними є Могутність, Мудрість, Любов.
Морально-філософські судження Доні мали виразні риси пантеїзму й раціоналізму. Його уявлення про бога значно відрізнялося від церковно-християнського. Бог, про якого говорив Доні, — це «найвище досконалство», «світло», «мудрість», «скарб науки», «вищий розум», що лежить в основі всесвіту й керує ним. Ця мудрість, перебуваючи в усіх речах, у природі й людині, поєднує всі світи воєдино. Доні називав природу богом: «Світ — великий бог, образ ще більшого; космос — син божий». Примітно, що останні слова, разом із пасажами про демонів, які витають серед людей і визначають їхню долю, викреслювалися цензурою в пізніших виданнях «Світів» як найнебезпечніші й єретичні. І це не дивно: в них чулися відгомони не лише вчених інтуїцій гуманістів, а й суперечок анабаптистів та антитринітаріїв, таких активних у Венеції. У поглядах Доні відбилися судження Помпонацці та інших учених тих часів про смертність душі, притаманні радикальним антитринітаріям. Доні явно сумнівався, що після смерті людей їхні душі продовжують жити. Для людини «все кінчається зі смертю», неодноразово вигукував він. «Людина приходить із нічого і в ніщо повертається». Гробниці тішать лише живих і не потрібні мертвим.
Доні, подібно до багатьох своїх сучасників, робив спроби матеріалістично пояснити явища природи, хоч і надавав своїм міркуванням жартівливої форми, відбиваючи скептичне ставлення простолюдина до вченого світу. Його академіки-пілігрими замислюються над становищем людини у всесвіті, хочуть знати, наскільки великий світ, «як ідуть справи з небесними речами», «чи не можна знайти шлях на небо, як було знайдено дорогу до антиподів», чи є якийсь засіб «пізнати таємниці понад Місяцем», скільки світів існує у всесвіті тощо. Доні з інтересом ставився до вчення Коперника про обертання Землі навколо Сонця й відбив у «Мраморах» судження народу з цього приводу, вклавши в уста Крафулли (історична особа, сучасник Доні) слова про те, що Сонце стоїть на місці, а Земля і планети рухаються навколо нього. Доні відгукувався на суперечки про те, чому вода не виливається з морів, якщо Земля обертається. Крафулла пропонував провести дослід: взяти наповнене водою відро й швидко обертати його над головою; вода залишається спокійною, і з відра не вилиється ані краплі. Так відбувається, на його думку, і з морями під час руху Землі. Обертанням Землі Доні намагався пояснити морські припливи й відпливи, силу тяжіння тощо.
У творах Доні знайшли відображення і наївно-матеріалістичні судження, анімістичні уявлення, що уподібнювали природу і всесвіт живим істотам, а це, по суті, тісно пов’язано з пантеїзмом, обожненням і одухотворенням усього сущого. «Світ — перша тварина, а світ людини — друга тварина», — казав Доні. Він пропонував читачеві уявити собі величезну людину неймовірної потуги, «тілом як небо», щоб зрозуміти, що таке світ. Частини всесвіту він уподібнював частинам людського тіла й вважав, що в організмі людей у мініатюрі містяться ті самі елементи й відбуваються такі самі явища, що й у природі. Порівняння людини з природою, як зазначалося, трапляється і в Леонардо да Вінчі; відповідно, подібний образ створював і Кампанелла, який уявляв світ у вигляді величезної тварини, в якій вічний розум накреслив свої настанови. Такі порівняння давали Доні змогу говорити про подібність речей на землі й робити висновок про природну рівність усіх людей, створених з однакової субстанції; якщо вони подібні до природи, то тим більше подібні одне до одного.
Водночас він вважав, що у світі відбувається постійна взаємодія і безперервна боротьба між протилежними речами: духом і тілом, між ворожими демонами, що населяють природу і світ людини. Боротьба точиться всередині людини і всередині природи, а також між природою і людиною.
Філософії Доні властиві безсумнівні риси діалектики, що в його час не було новиною. Із наявності двох протилежних субстанцій — духовної і матеріальної — він виводив висновки про велич світу і водночас про його недосконалість, повторюючи багатьох своїх сучасників і наближаючись, зокрема, до суджень де Гевари. Досконалість — це мудрість світу, гармонія, злагода. Недосконалість — це відсутність розуму, дисгармонія, незгода. Природа, таким чином, є поєднанням протилежностей. «Світ прекрасний, — казав Доні, — але негарний, бо складається з матерії, яка страждає».
Подвійною є і природа людини, вона відхиляється від вічного абсолюту. З одного боку, Доні, як справжній гуманіст, оспівував людину як у справжньому гімні. «Людина — перша сутність світу, його мудрість». Розум людини — божественна субстанція, її безсмертна душа — не що інше, як найвища мудрість. Завдяки їй людина підноситься над іншими істотами і панує над ними. Розумність людей дає змогу порівняти їх з ангелами. Будучи подобою Бога, людина — створіння досконале; світ людини піднесений. І водночас Доні підкреслював слабкість тілесної оболонки, що призводить до відхилення від вічного й абсолютного: людина смертна. Звідси й інші сентенції про людину. «Людина — твань, бруд, гріх, покидьки, неспокій, вада, лінощі, гнилизна, дим». Життя людей він уподібнював млину, який вічно крутиться. «О світе, сповнений мінливостей», — вигукував Доні. Він бачив його красу і водночас усю глибину зіпсуття. Песимістична оцінка людини в Доні, однак, не мала нічого спільного з церковно-богословським осудом гріховної природи людей і приниженням цінності земного буття.
Доні, подібно до своїх великих попередників Піко, Леонардо та інших, радше жалкував про швидкоплинність людського життя, яке й для нього мало безсумнівну принадність, притягальну силу, що давала підстави сумувати про близький кінець. Але порівняно з мислителями XIV-XV ст., налаштованими оптимістично, у Доні цей мотив був дещо приглушений іншим: недосконалості людей він пов’язував передусім з їхніми безконечними стражданнями в умовах погано створеного й кепсько керованого суспільства, що віддалилося від божественних і мудрих законів природи. І якщо цей мотив з’являвся як побіжний і раніше, наприклад у Альберті, то в Доні він стає лейтмотивом.
Гносеологічні уявлення Доні наближалися до матеріалістичних, сенсуалістичних. Головним способом пізнання світу відповідно до віянь свого століття він вважав досвід. Досвід — найкращий учитель, не слід вірити на слово іншим, адже так легко впасти в помилку. До досвіду і здорового глузду він постійно апелював. Інструментами пізнання Доні вважав органи чуття, саме вони дають людині змогу спілкуватися з природою і розуміти її. Звісно, і в цій галузі Доні не першовідкривач. Йому передували багато хто. Відомо, що Леонардо да Вінчі мудрість називав дочкою досвіду і вважав, що пізнання світу починається з відчуттів. Певною мірою пізнання здійснюється, на думку Доні, й іншими шляхами. Має значення передбачення, передвістя і передчуття. Вони в його розумінні також є результатами людської діяльності. Згадуючи у зв’язку з цим про сновидіння, Доні писав багато жартівливого. Проте, вочевидь, він щиро вірив у можливість «віщих» снів. Така віра була природною в його час. Новим було його прагнення реалістично пояснити сновидіння. Доні вважав їх відображенням реальної дійсності. Людина бачить уві сні те, про що вона найбільше думає і чим займається. Ремісникові сниться його фах, скнарі — гроші, студентові — що він на диспуті, закоханому — любовні втіхи. Цілком можливо, що кравцеві в гарячці здається, ніби він шиє, і тому він просить ножиці, щоб кроїти, чиновник уві сні бачить свою службу тощо. Людині не може примаритися таке, що так чи інакше не пов’язане з дійсністю.
Визнаючи можливість пізнання світу, Доні, однак, не вважав людське знання досконалим і зауважував, що в прагненні осягнути таємниці світу люди створюють безліч фантазій про те, що міститься «в нас, під нами й над нами». Усі таємниці світобудови розкрити неможливо. «Скільки таємниць приховано в нас самих, добре, якщо ми пізнаємо хоча б себе». Водночас у нього проступала думка, що для пізнання світу замало одного лише споглядання; воно супроводжується активною творчою діяльністю, вторгненням людини в природу. Подібно до Джаноццо Манетті, а може, навіть повторюючи свого співвітчизника, Доні звеличував діяння людей. Для них зразок — природа. Пізнаючи й навчаючись у природи, людина, наділена розумною здатністю творити, сама створює багато нового, прекрасного і своїми творіннями прикрашає світ. Наслідуючи грім і блискавку, було винайдено артилерію. Юпітер, жартома зауважував Доні, вперше почувши гуркіт бомбарди, мабуть, злякався, аби люди не почали змагатися з ним у творенні. У міркуваннях Доні з’являвся натяк, щоправда туманний, що, пізнаючи природу, людина здобуває над нею владу. «Малий світ» завжди прагне зрівнятися з «великим світом» за допомогою мистецтва. Пізнавши сутність речей, людина дала їм назви. Люди використовують природу у своїх інтересах, змушують її служити собі й цим підносяться над усіма іншими істотами.
У дусі гуманізму й натурфілософії розумів Доні й прагнення людей до вічності, безсмертя. Це потяг також діставав у нього цілком реалістичне тлумачення. Доні вбачав у тяжінні людей до піднесених духовних занять бажання продовжити себе в пам’яті людей, вічно жити в історії, у своїх діяннях і творіннях, висловлюючи тим самим щось подібне до суджень Петрарки, Салютаті, а з-поміж своїх сучасників — Камілло Ренато, який стверджував, що дух Сервета живе в слові, тобто в його працях. Виходячи зі свого уявлення про вічне, Доні говорив про історію як дзеркало людських діянь, засіб повчання людей, а також звеличував книгодрукування.
Релігійні судження Доні — це сумніви бентежної душі, виразно схильної до єресі. Він не надто вірив у безсмертя душі, скептично ставився до таїнств, зокрема до хрещення й поховання. У них він убачав зовнішні знаки належності до віри Христа, спогади про його благодіяння. Подібно до Ландо, він говорив про невидиму церкву, на чолі з самим Христом, вірив у його спокутну жертву, що звільнила людей від первородного гріха без особливих заслуг з їхнього боку, заперечував церковну ієрархію, целібат священнослужителів і культ святих, поділяв учення про приречення. Світогляд Доні, загалом ідеалістичний і ще пов’язаний із середньовічними уявленнями, містив доволі помітні елементи матеріалістичних поглядів. Він жив у той час, коли, за висловом Енгельса, «ідеалістичні системи дедалі більше наповнювалися матеріалістичним змістом і намагалися пантеїстично примирити протилежність духу й матерії». Філософські побудови Доні уривчасті й еклектичні. Вони радше були відбиттям ідей, що витали в повітрі Італії Чінквеченто, ніж плодом глибоких роздумів самого письменника. У центрі уваги Доні не макрокосмос, його приваблював «малий світ» — мікрокосмос, людина та умови її життя. Предметом його основних занять була так звана «моральна філософія». Спостереження людських злигоднів привели Доні до висновку, що людський світ марний і порочний. Світ — пекло. Таким він і був для «худого люду», що вів жалюгідне існування в містах і селах Італії.
Другу частину своїх «Світів» Доні цілком присвятив описові пекельних світів (Inferni). Зображення пекла, створене Доні, не має жодного церковно-богословського значення, його сенс соціально-політичний. «Люцифер… означає світ, у якому ми перебуваємо», — роз’яснював Доні свою алегорію. Світ — долина скорботи й печалі. Зіпсутість панує в усіх країнах Азії, Африки та Європи. Усе охоплене злобою, сповнене запалу невігластва, жаги помсти, сірки нещасть, льоду вад. Світ смішний і дурний. У дусі Бранта й Еразма Доні писав про панування дурнів, вони безсмертні, їхня кількість нескінченна. Ця тема багато разів повторюється в книжках Доні. Духовно пов’язаний зі своїми співвітчизниками, гуманістами Флоренції, Доні, однак, далеко не в усьому йшов за ними. Якщо гуманісти XIV—XV ст. Леонардо Бруні або Поджо Браччоліні (хоч і він засуджував надмірну, невгамовну жадібність у трактаті «De avaritia») та багато інших вважали пристрасть людей до збагачення природною, такою, що походить від природи, морально виправдовували багатство, вбачаючи в ньому користь і гідність (і в цьому з ними споріднюється Бручолі), то Доні інакше дивився на моральні та соціальні цінності, передусім у таких засадничих питаннях, як власність, накопичення й майнова нерівність. Йому були ближчі судження автора «Граду життя», Мора, де Гевари.
Головне порушення «божественного закону», на думку Доні, полягало в забутті принципу рівності, і насамперед рівності майнової. Несправедливість панує через поділ людей на два світи: багатих і бідних. Одні живуть у страху й нужді, а інші — в радощах і забавах; одні голодні, інші ситі й одягнені. «Цей помирає з голоду, коли іншого рве від ненажерства». «У когось немає нічого, а багач має надмір. Багато хто сидить верхи на конях, а я плентаюся пішки… У когось у гаманці сила-силенна грошей, а в мене не з’являється й тіні монетки… Той убраний розкішно й багато, в дорогі тканини, а я все життя прикриваю тіло своє єдиним плащем». Князь, герцог, синьйор залишають помирати з голоду талановитих і доброчесних, убирають блазня, збагачують насильника. Їжу, яка мала б іти біднякам, з’їдають на бенкетах, пожирають пси, соколи й звідники. Немає для незаможних справедливості на землі, «бідняк кричить, його не чують». «Прислухайся до криків тих, кого тиранять, хто обернений на рабство, кого викинуто з власного гнізда, хто роздягнений, позбавлений майна й життя», — гнівно вигукував письменник. Якщо ти завдав образи, писав він, то за якісь 25 скудо багач готовий штовхнути тебе у вигрібну яму, запроторити до темниці або заморити. Якщо боржник не в змозі повернути гроші, позикодавець, навіть коли в нього повна скриня монет і чудові прибутки, прагне мучити, пригнічувати й розорювати нещасного. Через два сольдо, не кажучи вже про велику суму, які бідняк не може повернути кредиторові, його називають злодієм, ненажерою, злодюжкою й ошуканцем. Справжні грабіжники — багатії.
Доні прирівнював володіння багатствами до грабунку й шахрайства, а людей уподібнював учням, які під проводом «поганих учителів», тобто заможних і сильних, навчаються шахраювати й грабувати з мистецтвом і вигадкою. У такому різкому засудженні нерівності та багатства виразно відбивалися настрої знедоленого люду Італії його часу. Доні переконаний, що всі рівні від народження. За своєю природою заможні й знатні нічим не відрізняються від простих людей. Доні розповідав притчу про брадобрея, який, намилюючи обличчя, не помітив великої різниці між бородами королів, сеньйорів і простолюдинів. Усі «народжуються і вмирають рівними». «Коли ми з’являємося на світ, то серед нас немає нікого, хто носив би на собі дім, як черепаха або равлик». Передача майна у спадок суперечить закону природи.
Доні цікавило походження багатства. Він убачав його витоки в жадібності та прагненні людей до «низьких речей». Доні таврував мерзенну пристрасть — любов до скарбів і земельних володінь. Зауважимо, що йдеться не лише про згубну жагу золота й грошей, яка нерідко звучала в критиці суспільних недуг і в інших письменників. До «низьких речей» Доні, можливо, під впливом Мора зараховував і власність на землю. З обуренням писав він, що одні мають 1000 полів, а інші — нічого. Пристрасть до наживи він образно порівнював із величезною горою, страшною масою землі, на якій нічого не росте й яка кидає мертвотну тінь. Жадібність така велика, що дай людині хоч цілий світ, вона все одно не насититься. До цієї теми Доні звертався постійно. Божевілля зажерливості він засуджував і в творі «Норови («Humori»)»: воно веде всіх хибним шляхом. Дорогоцінний метал, вигаданий дияволом, панує над світом, а тим часом золото придатне лише для прикрас — міркував він у дусі Мора і завершував каламбуром, що заради золота всього світу він не хотів би бути зроблений із золота; і тут же з гіркотою додавав: «О, якби бідне золото могло говорити, про скільки скарг воно розповіло б».
Ще цікавіша думка, хоч і не завжди виразно проведена в творах Доні, що заможний експлуатує бідняка й живе коштом його праці. «Скільки людей працює, щоб прогодувати одного». Бідняк мусить працювати вдень і вночі, щоб вибратися з нужди, а багато хто споживає, не заробляючи. Багатій розплачується за послуги працею інших, змушує працювати на себе, прагне «підганяти» бідних людей. Доні пройнятий співчуттям до «бідних», «простих», які «в поті чола здобувають хліб» (si sudano il pane). У нього немає зневажливого ставлення до фізичної праці, навпаки, загальну працю Доні вважав основою життя. Зв’язок цих міркувань із настроями трудового люду очевидний. Куріоне, Ренато, анабаптисти говорили подібною мовою. Доні обрушувався на ледарство, порівнював неробу зі свинею. Те, що наживається протягом 60 років, легко марнується, «перетворюється на дим» за 60 годин. У подібних словах чимало співзвучного з роздумами де Гевари та інших, але виступи Доні соціально значно гостріші.
Доні — ворог власності ще й тому, що вона позбавляє людей природної свободи, перетворює їх на рабів. Завдяки багатству одні повелівають іншими, тиранять їх. Скільки в світі тривог через бажання володіти речами й панувати над людьми, зауважував він. Деспоти, сильні й заможні, тільки й знають, що стягувати податки, принижувати й убивати собі подібних. Із глибоким співчуттям до пригноблених письменник розповідав притчу про раба, який жив у домі важного вельможі, працював день і ніч і за свою виснажливу працю не отримав від хазяїна навіть сорочки, за все життя не почув лагідного слова, не побачив доброго погляду. Засуджуючи рабство й нерівність, Доні вимагав свободи для людей.
Водночас Доні таврував стяжання також, виходячи зі своєрідного розуміння свободи як відсутності турбот і тривог. Багатство робить рабами не лише незаможних, воно позбавляє свободи й власника, людина стає рабом речей. Багатій не може спокійно спати, тремтить над своїм майном, боїться, щоб його не пограбували. Рабська прив’язаність до грошей тримає людей у тісній крамничці, де вони, мов у в’язниці, охоплені пристрастю «хапати в того чи іншого, ламають голову над тим, щоб множити, ділити, додавати й віднімати, і все це зрештою лише для того, щоб жити й одягатися, бо речі ні для чого іншого не служать». А скільки багатих людей через скупість не користуються тим, що мають, і живуть, подібно до жебраків. Вони несвобідні у своїх діях, вони накопичують, «гнані ненаситною вовчицею жадібності», — уживав Доні образ, запозичений у Данте. Автор «Світів» уважав таке життя безглуздим і дурним. Скупця він порівнював із птахом, вирощеним у клітці, який не знає, що таке справжня свобода.
Але світ наживи не лише підвладний рабству, він убогий. Жебраками є і бідні, і багатії. Рабська прив’язаність до речей відвертає від шляхетних, «божественних» занять, знеособлює людей у духовному відношенні. Не випадково один із пекельних світів Доні назвав «пеклом скупих багатіїв і марнотратних бідняків»; серед інших грішників він вивів у ньому ледарів і морально злиденних. Життя багатіїв порожнє, суперечить мудрості, а отже, не може бути щасливим. Щастя — не в багатстві й почестях, а в духовному піднесенні та задоволенні, вторить він Еразму й Мору. Бідність навіть ближча до щастя, ніж багатство. Задовольнивши природні бажання, бідняк на якийсь час знаходить спокій. Багатій же, одержимий пристрастю до стяжання, не знає ані години спочинку. Нещасні люди, які підкоряються владі дорогоцінного металу. «Думаю, — завершував він, — я погано спав би, якби забивав собі голову думками про вбрання, кавалькади та подібні речі».
Із пануванням приватної власності та поділом на багатіїв і незаможних Доні пов’язував усі вади суспільства. Хіба не відбуваються щодня вбивства заради того, щоб мати гроші в скрині чи кишені? У хід ідуть отрути, кинджали та інші мерзенні засоби. Охоплені жадобою, люди продають своїх дітей у рабство або солдати. Заради спадщини наважуються на людиновбивство. Через скупість торгують власною душею, мудрістю й честю. Чеснота похована, панують корисливість, ворожнеча. Заради золота топчуть правосуддя, зраджують батьківщину, чинять злочини, помирають у в’язницях. Причина порочності й продажності світу криється і в бідності. Голодуючи й мріючи здобути достаток, бідняки втрачають чесноту, чинять злочини.
Світ приватної власності, світ багатих і бідних такий самий порочний і позбавлений сенсу, як і світ несвободи: люди — раби інших людей і раби речей. Дони називав світ безумним. Із гіркотою він доходив висновку, що світ — «похмура печера, повна, повна, повна нещасть», «торжество відкритої зради». Дони порівнював світ із ринком, де все продається й купується (образ, можливо, запозичений у Фрегозо). Він був противником торговців і різного роду посередників, називав їх злочинцями та шахраями. Увесь суспільний лад, заснований на владі приватної власності, діставав у Дони відповідно негативну оцінку. Дони піддавав різкій критиці життя знаті та заможних, сміявся з їхніх звичаїв, моралі, побуту й етики. Скільки сил і часу вони марнують на порожні, шкідливі заняття: азартні ігри, бенкети, бали, маскаради, жінок. Дони висміював пишні церемонії та правила етикету, моду мати безліч слуг — їх постійно треба про щось просити, тож на самі лише прохання витрачається більша частина життя. Він глузував із звичаю перевдягатися по два-три рази на день, щоб здаватися багатшим, із моди вбиратися в яскраві, пишні й незручні одежі, у які й убратися неможливо без сторонньої допомоги. Зрозуміло, казав він, якщо народ дивується, побачивши людину, одягнену з такою помпою. Він насміхався зі звички знатних скакати верхи, їздити в каретах із численною свитою, що супроводжувала лише одну персону; критикував розкіш у домівках заможних; обрушувався на пияцтво й ненажерливість багатіїв, виступав проти хвалькуватості та марнославства, дурних уявлень про честь, відкидав будь-які переваги людей за народженням.
Дони поділяв тезу громадянського гуманізму про високе призначення правителя, суворо засуджував тиранів та їхній свавілля. Показова новела, за сюжетом подібна до «Мома» Альберті та «Цирцеї» Джеллі. Юпітер вирішив створити новий світ, влаштував потоп і почав наново творити людей. Він пропонує душам померлих набути нового тіла. На це погодилася лише душа князя, якій Юпітер обіцяє простити провини й дає настанову, щоб князь був справедливим, не чинив зла тим, хто здобуває хліб своєю працею, не оббирав віланів, допомагав бідним, одягав убогих, шанував чесноти, відмовився від марнотратства й кавалькад тощо. Сміючись, душа князя заявляє, що неможливо виконати й половини цих приписів. Розгніваний Юпітер проганяє її геть.
Особливо ополчився Дони проти невігластва. Ми не можемо погодитися з твердженнями Дж. Тоффаніна і П. Грендлера, які зараховували Дони до тих, хто виступав проти знання й просвітництва. Твори Дони переконують у протилежному. Він надавав більшого значення розвиткові наук і мистецтв і вважав, що вони виникають у людей». Він любив книги, і ця любов, як бачимо, не була пасивною — Дони був одним із засновників такої важливої галузі допоміжних наук, як бібліографія. Він схилявся перед великими письменниками минулого й свого часу, любив Данте, вихваляв Петрарку, Боккаччо, Аріосто, захоплювався Донателло, Тінторетто, Тиціаном, Мікеланджело, вітав наукові відкриття, корисні для людства. Його пілігрими з схваленням згадують винахідників, які в «холоді й голоді» (nudi e crudi) прагнуть відкрити щось корисне для людей.
З особливою похвалою писав він про творця друкарського верстата Гутенберга. Якщо часи, що передували винайденню книгодрукування, забуті, канули у вічність, то цього не буде надалі, стверджували його академіки-пілігрими. Їхніми устами говорив переконаний гуманіст, який не переставав захоплюватися великими відкриттями й дивився на книги як на форму передання духовної спадщини. Друк — це збережений вік, зауважував Дони; не встигла вийти одна книга, як пишуться тисячі нових. Якщо світ не буде зруйнований одразу, то неможливо буде знищити всі надруковані книги — ніби відповідав він інквізиторам, які спалювали на вогнищах твори мислителів. Незабаром книг буде надруковано більше, ніж їх написано за 500 років, і життя трьох людей не вистачить, щоб прочитати й половину назв усіх томів. Дони цілком поділяв захоплене ставлення до книги передових людей своєї епохи (Бенедетто Варкі, Кардано та ін.).
Дони вважав, що без наук не можна командувати військами, будувати замки, правити державою, оскільки правитель, не озброєний знаннями, подібний до галери, позбавленої весел (так він перефразував вислів Леонардо да Вінчі) або до сокола з ощипаними крилами. Як уже зазначалося, Дони звеличував історію — наставницю життя, дзеркало людських діянь. Таке ставлення до науки логічно випливало з його раціоналістичної філософії, що споріднює його з величезною більшістю гуманістів свого часу. Автор «Світів», подібно до Мора й Еразма, відводив ученим важливе місце в житті. Але не на всіх він дивився однаково.
Якщо де Гевара багато писав про мудрість і вихваляв ученість узагалі, то Дони різко розмежував нові науки, що поставали, і віджилу схоластику. Усі науки він поділяв на корисні (scienza utile), «уявні» (scienza mirabile) та «забобонні» (scienza superstitiosa). Вони протилежні одна одній. Таке саме розрізнення існує і між ученими. «Між поганим і добрим ученим така ж різниця,— писав він,— як між мертвим і живим». Дони відсторонено сміявся з невігласів «мудреців», які уявляють себе розумнішими за всіх. Справжні мудреці трапляються рідко, а псевдовчених безліч. «Скільки неуків-докторів у домі диявола!» (тобто в суспільстві),— вигукують його академіки. Осміянню невігластва Дони присвятив один із розділів «Світів» («Пекло невігласів»). Він помістив туди граматиків-схоластів. Невігласа він називав грубою твариною.
Дони критикував сучасне йому навчання та виховання. Невігласи сіють невігластво, виховують собі подібних. Їх небезпечно запрошувати до дому, батьки мають остерігатися, що діти переймуть їхні погані звичаї та манери. Їхнє викладання — учений педантизм (pedanteria dottesca), ученість — педантична ученість (dottoreria pedantesca), самі вони — докторці (dottoruzzi). Історики часом зазначають, що Дони, пов’язаний із народом, відбив у своїх творах недовіру простих людей до науки й світу вчених. Ми не заперечуватимемо цього, але зауважимо, що в нього йшлося не взагалі про науку, а саме про лженауку та псевдовчених, від яких народові не було жодної користі, а частіше — лише шкода (наприклад, від учених-юристів, про продажність яких Дони говорив не раз). Як видно, і тут Дони орієнтувався на Мора, який засуджував схоластів, або Еразма, що писав про вчених педантів, які не бачать далі свого носа.
У цій критиці в Дони, однак, є вельми істотна відмінність. Якщо гуманісти XIV—XVI ст., такі, як Валла і Бруні, Еразм і Мор (а за ними, наприклад, і Бруно), пишалися знанням класичних мов, цінували граматику, вважаючи її найважливішою з наук, оскільки знання справжніх античних текстів давало потужну зброю в боротьбі з обскурантизмом, то Дони переглядав цінності. Він ближчий до Джеллі й пишається передусім знанням народної мови (vulgare); нею він і пише, широко користуючись просторічними зворотами. Суха латинська граматика, відірвана від життя, незнайома народові, для Дони теж педантизм (pedanteria). Він вітає «макаронічну» мову — плебейську, народну, суміш латини з різними діалектами італійської та інших мов, якою нерідко говорили тоді студенти й школярі. Згідно з каталогом Національної бібліотеки в Парижі, він переклав вірші мантуанського поета Теофіло Фоленґо, якого вважають попередником Рабле, що писав макаронічною мовою на початку століття під псевдонімом Мерліна Кокая. У передмові до книги Фоленґо подано стислу характеристику цієї мови: вона виткана зі суміші тосканського наріччя з латинською, французькою, іспанською, німецькою мовами, берґамським діалектом та іншими жаргонами». Любов до народної мови не заважала Дони захоплюватися великими письменниками минулого. Преклоніння перед класиками поєднувалося в нього з різкою критикою й злою насмішкою на адресу посередніх літераторів, які не знали життя й писали за чужими працями.
Відкидаючи стару схоластичну науку, Дони вітав розвиток нових знань. Такого ставлення Дони до наук не помічають деякі історики, зараховуючи його до числа гонителів просвітництва, що, на наше глибоке переконання, несправедливо. Корені невігластва, як і причини всіх інших вад, Дони вбачав у пануванні власності та влади золота. «Скільки мудрих і вчених людей могли б приносити користь своїми знаннями, але не роблять цього з різних причин: хто зі страху впасти в очах інших, хто — тому, що сподівається на велику плату». Лікарі не хочуть лікувати бідняків, учителі — навчати їхніх дітей. Багатьом людям заняття науками здаються вигідними, бо вони приносять солідний дохід за невеликої затрати сил; ці люди вважають, що «нічого не варта річ» — слова — вчені міняють на гроші: скажуть слово й «одержують скудо, золото, монету». Тому всі намагаються здобути своїм дітям докторський ступінь (adottorar i lor figliuoli), навіть якщо ті не здатні до наук. Такі судження Дони не означали виступу проти наук як таких, а лише проти використання їх у корисливих цілях. І тут виявляється разюча подібність його позиції до Джеллі. Але Дони різкіше наголошував, що в суспільстві, заснованому на приватній власності, багато хто займається науками не за покликанням, а через вигоду.
Дони, безперечно, співчував пригнобленим і був прихильником їхнього просвітництва. У народі він бачив більше здорового глузду, ніж у знаті та багатіїв. Але часом і він відбивав типову для гуманістів зневагу до неосвіченого натовпу. Відтінок цієї зневаги крізь жарт і сміх час від часу з’являється в його творах. Дони вважав, що прості люди (plebe, villani) «на дві третини нездатні до занять науками». Можливо, подібні думки — відгомін платонівських ідей. Міркування Дони нагадують, зокрема, твердження Платона, що кожен має виконувати свою роботу й «в інші справи не втручатися». Так і Дони писав: «Ніхто не може забути про батьківську спадщину», прагнучи підкреслити, що професія батьків накладає відбиток і на дітей. У мужикові завжди залишиться щось грубе; ставши доктором права, син булочника думатиме, як би спекти побільше різних штучок, хитрощів і викрутасів, а син м’ясника, діставши диплом лікаря, різатиме людей, як його батько різав худобу». Втім, у цих порівняннях чимало й жарту.
Виступи проти невігластва й духовної вбогості перепліталися в Дони з міркуваннями про недосконалість законодавства. Єдино правильним він вважав вічний закон «божественної мудрості». Він простий, короткий і «сам по собі ясний без особливого вивчення». Таким спочатку було й людське законодавство, але поступово воно ускладнювалося, стало недосконалим, закріплювало панування одних над іншими. У світі запанував хаос законів. І якщо праотець Адам порушив просте й ясне приписання, то не дивно, що нині погано виконуються численні й плутані закони. Подеколи навіть судді не в змозі підібрати відповідне покарання за злочин. Дони обрушувався на юристів, прокурорів, адвокатів і нотаріусів, які вміють лише базікати. Міркування Дони про необхідність ясного законодавства й справедливого судочинства, безперечно, відбивали вимоги народних мас, що потерпали від судового свавілля, і значною мірою збігалися з висловлюваннями Мора, Еразма, де Гевари, Бруно.
В історичній літературі багато негативного висловлювалося про погляди Дони на сімейні стосунки та шлюб, піддавалася критиці їхня залежність від ідей Платона. Однак це питання складніше, ніж здається на перший погляд. Дони різко критикував сім’ю своєї епохи. Насамперед він засуджував її залежність від грошей: люди одружуються не для того, щоб мати дітей і жити в щасті, а заради великого посагу. Прості й цнотливі стосунки зневажено, любов зникла, подружжя ненавидить одне одного, зраджує, свариться, як собаки, заради грошей іде на вбивства. Таку картину сімейних стосунків змальовував Дони в «Пеклі поганих подружжів і коханців». У зіпсованих сімейних стосунках він убачав одну з головних причин морального розкладу суспільства. Дони критикував прагнення мати сім’ю і з погляду свого розуміння свободи. Він вважав, що всяка сім’я обтяжує людину, змушує непокоїтися про долю дітей, сумувати через втрату близьких.
В існуванні індивідуальної сім’ї Дони вбачав також один із головних джерел збагачення, нерівності, що пояснювалося прагненням батьків залишити дітям спадщину, забезпечити їх матеріально. Цілком можливо, що в цих міркуваннях своєрідно відбилися вчення ранніх анабаптистських сект, які проповідували спільність жінок і дітей (чутки про них в умовах Венето 50-х років XVI ст. не могли не доходити до Дони). Не дивно, що міркування Дони на цю тему викликали обурення цензури. Засуджуючи сім’ю та шлюб, Дони повністю розходився не лише з церковниками, а й з гуманістами — ідеологами пополанства, для яких ці інститути священні й непорушні як міцна форма зв’язку, основна клітина суспільства. Саме на такій позиції, як ми бачили, стояв і Бручолі. Для Дони, противника приватної власності, сім’я здавалася непотрібною і навіть шкідливою.
А втім, уявлення про досконале життя як про життя мирне Дони поділяв із більшістю гуманістів свого часу. Він був рішучим противником загарбницьких війн, повставав проти безглуздого вбивства, для якого вигадано всілякі засоби: артилерію, аркебузи, списи, шпаги, отруту, вогонь, порох, міни. Задля винищення людей використовують стихійні лиха, повені, голод, бурі й вітри. Але Дони говорив не лише про війни з іншими народами. Він зауважував постійну напружену боротьбу всередині суспільства, для якої будували в’язниці, застосовували тортури й нестерпні покарання. Тут ішлося про політичну й соціальну боротьбу, і Дони пов’язував її з майновими відносинами. Отже, у своїх творах, особливо в «Мирах», Дони нападав на соціальні інститути своєї доби, виступаючи рішучим противником самої їхньої основи — приватної власності.
У писаннях Дони виразно проступає прагнення автора до соціального переустрою. Ще не торкаючись його уявного Мудрого або Безумного світу, ми можемо досить виразно уявити собі його позитивний ідеал. Розумний суспільний лад мислився йому насамперед як відновлення природного, великого, дивовижного «закону бога», закону мудрості, тобто природи, який дуже простий і коротко сформульований так: «Не робити іншому того, чого не хочеш, щоб робили тобі». Світ створено прекрасно, природа — на службі людини, всі мають бути щасливими на землі. Головні умови щастя — цілковите усунення основ усіх вад і несправедливості: багатства, бідності та прагнення до володіння майном, тобто знищення приватної власності й зрівняння всіх людей. Блаженний той, хто не думає про золото; «не помиляється той, хто, маючи, дає тому, хто не має», писав Дони, і не міг утриматися від похмурого гумору: кожному з надлишком вистачить по три лікті землі, а для довгих — по чотири (так міркують у його «Мирах» Юпітер і Мом, думаючи, як упорядкувати землекористування).
Основою щасливого життя має бути обов’язкова праця всіх членів суспільства. «Я хотів би,— писав Дони,— щоб кожен їв хліб у поті чола й приносив користь іншій людині, а та, своєю чергою, приносила б користь йому». Щоб кожен працював і «жив на своє». Ледарство має бути знищене, неробів треба змусити працювати. Потрібно відмовитися від розкоші й пишноти, людям слід задовольнятися малим, уникати надмірностей, жити духовним життям, оскільки щастя людини полягає в духовній досконалості. Треба вести блаженне життя за прикладом Діогена, «тікати від пекла», боротися зі злочинами, неуцтвом, гординею й марнославством, не допускати грабунків і зради, знищувати всі лихі пристрасті та інші причини тривог і страждань, зокрема й сім’ю. Суспільний лад, про який писав Дони, ґрунтується на принципах колективної власності та загальної праці, водночас він наголошував на зрівняльності й поміркованості. Таким і постає Мудрий і Безумний світ.
Спочатку Дони озаглавив розділ «Миров», присвячений зображенню ідеального міста-держави, «Мудрий світ Академії пілігримів» («Il Mondo savio della Academia peregrina») і, за своїм звичаєм, присвячував меценатам не лише цілий твір, а й його частини, адресувавши його маркізу Доріа. Назву в наступних виданнях книги змінено — знято слова «Академія пілігримів», а також присвяту. Водночас під час перегортання сторінок книги чергуються колонтитули: «Мудрий світ», «Безумний світ». Історикам це давало привід по-різному називати цю частину твору. Та й Дони, звертаючись до читачів, пропонував судити самим, якого роду «Новий світ» він зобразив («Безумний», «Мудрий», «Мудрий і Безумний» тощо).
За своєю літературною формою «Мудрий світ» — діалог. Бесіду ведуть академіки-пілігрими Мудрець і Безумець, паралельно обговорюють людські справи Юпітер і Мом (бог глузування й осуду). Мудрець розповідає Безумцеві свій сон: ніби, ведені Юпітером і Момом, що з’явилися перед ними в одежі пілігримів, вони відвідали нове, небачене місто, прекраснішого за яке немає на світі. Воно «збудоване досконалим чином» у формі кола, оперезаного стіною, добре оздоблене й розписане з мистецтвом. У центрі споруджено храм «у чотири або шість разів вищий за флорентійський купол». У храмі — сто дверей, від них у всі боки, мов промені зірки, розходяться вулиці, кожна веде до міських воріт. Уже це розумне планування робить життя людей приємним. «Той, хто стоїть у центрі храму, може, повертаючись по колу, бачити одразу все місто». У ньому легко орієнтуватися, людина, що потрапила туди, не боїться переплутати дорогу, а мешканці без особливих труднощів можуть відповісти на запитання, куди йти. Зовнішній вигляд, планування Мудрого світу нагадують проєкти міст італійських архітекторів, зокрема «Сфорцинду» Філарете, збудовану у формі восьмикутної зірки з радіально розташованими вулицями. Подібні плани подекуди в Італії втілювалися в життя. Флорентієць Дони не забув згадати про реально існуючий купол Брунеллескі — диво будівельної техніки свого часу. Але особливо відчувається вплив планів Леона Баттісти Альберті, а також його алегорії «Мом, або Про володаря». Сатира, гумор, властиві Альберті, бажання розважити читача були привабливими для Дони. І якщо в Альберті Мома вигнано з небес і перетворено на філософа-проповідника, а потім сам Юпітер ненадовго спускається на землю, то й у Дони відбувалася подібна метаморфоза з тією лише різницею, що Юпітер і Мом відвідують землю спільно.
Доні дбав не лише про зовнішній вигляд міста, він прагнув зобразити розумну організацію всього людського життя. Мудрий світ уявлявся йому у вигляді великої країни, поділеної на провінції, як-от «Ломбардія, Тоскана, Романья, Фріулі, Марка та інші», кожна з яких має по одному місту. Це порівняння промовисте: воно свідчить, що думки Доні не абстрактні, він мав на увазі свою багатостраждальну Італію. Жителі ідеальної держави зайняті ремеслами та сільським господарством. Серед ремісників підтримується порядок, подібний до того, що існував у дійсності. «Було там двісті ремесел,— розповідав академік Мудрець,— кожна людина займалася лише однією справою». Як і в середньовічному місті, для більшої зручності ремісників однієї спеціальності розміщували всіх разом. Кожну з ста вулиць відводили двом ремеслам, що доповнювали одне одного. «З одного боку вулиці — всі кравці, з другого — всі крамниці з тканинами. На іншій вулиці з одного боку — аптекарі, навпроти — всі лікарі. Наступна вулиця — шевці, що виготовляють черевики, туфлі, чоботи, навпроти — всі кожум’яки. На одній із вулиць жили пекарі, які випікали хліб, а поруч із ними — млинарі, що мололи зерно. На наступній вулиці безліч жінок пряли й намотували нитку, роблячи це досконало, а ті, що жили навпроти них, — ткали». Така організація міського життя нагадує звичайне італійське місто того часу, де ще зберігалися вузька спеціалізація, дроблення ремесел і цехові регламентації, що перешкоджали ремісникові мати одразу кілька спеціальностей. Доні обґрунтовував це необхідністю досконало знати свою справу й виконувати роботу бездоганно. Але, найімовірніше, цим керувалося прагнення захистити цехову організацію ремесла, яка, руйнуючись, тягнула за собою розорення ремісників через зростання згубної для дрібних виробників конкуренції.
Сувору спеціалізацію встановлено і в сільському господарстві. Але міркування на цю тему мали вже дещо інше значення. По суті, вони були спрямовані саме проти замкненого, натурального господарства. Цікава нотатка Доні про стан землеробства в Італії його часу. «Наші ділянки не дають нам усього того, чого ми хочемо,— писав він.— Ми хочемо від одного роду ґрунтів усього: і вівса, і винограду, і олив, і фруктів, і зерна, і дров, і сіна. Іноді одна людина має два поля й хоче отримати на них усе. Земля на це не здатна, бо цього не дозволяє природа: один раз вона дає добрий урожай, десять разів — поганий». Отже, йшлося про низьку продуктивність сільського господарства в Італії XVI ст. Основане на праці дрібних селян і медзадріїв, воно, справді, мало відповідало зростаючим потребам.
Доні, подібно до багатьох своїх сучасників, виявляв до землеробства живий інтерес, замислювався над кращою його організацією та підвищенням продуктивності праці. Жителі Мудрого світу, уміло використовуючи природну родючість ґрунту, на кожній ділянці садять те, що там росте найкраще. В одних місцях сіяли пшеницю, інші відводили під траву, на третіх заготовляли дрова. Існувала спеціалізація між областями, в кожній із них займалися якоюсь однією культурою. «Усі ті, хто жив у районі, що дає вино, не займалися нічим іншим, окрім виноградників». Вони садили виноградну лозу, обробляли її, вирощували, доглядали за нею і протягом небагатьох років добре пізнавали природу цієї рослини. Використовуючи набутий досвід, вони «можуть творити чудеса». Із твору Доні не ясно, як він уявляв організацію праці в селі. Ймовірно, і тут зберігалося дрібне виробництво, оскільки не йдеться про якісь колективні форми робіт. Доні не наводить жодних технічних удосконалень, про які пізніше писав Кампанелла.
Усе населення уявної країни перебувало в щасті й достатку. Це досягалося відсутністю приватної власності. «Ні в кого не було нічого, крім того, що він мав на плечах, та ліжка для сну в домі». Завдяки цьому не існувало жодних турбот, пов’язаних із володінням майном, не було заповітів, посагу, тяжб, сварок, «батькові не треба було боятися, що син промарнує добро або помре з голоду». «Який посаг, які тяжби! Через що вони могли б сваритися? Усе було спільним»,— заявляє Мудрець.
Поряд із колективним надбанням запроваджено загальний труд. Погляди Доні на працю, на місце, яке вона має посідати в житті людини, видаються одними з найцікавіших у його творі. Ця тема, яку він не раз порушував, свідчить про симпатії письменника до простого люду. Водночас вона говорить про моральні засади, пов’язані з кращими традиціями гуманістів, які вимагали від людей активної діяльності, корисної для суспільства. Засуджуючи паразитизм і неробство, багато гуманістів по-новому дивилися на працю, реабілітували її, вважаючи, що вона приносить людині задоволення. І знову для Доні зразком міг бути Альберті, який не уявляв досконалого життя без праці й стверджував: «…і життям буде лише постійна праця».
В умовах XVI ст. ставлення до неробства набувало особливої актуальності. Анабаптисти й антитринітарії, Куріоне, Ренато, як зазначалося вище, виступали проти безділля, ратували за загальну працю, підкреслювали її необхідність і шляхетність. І якщо в деяких серйозних судженнях Доні через властиву йому манеру викладу можна, бува, засумніватися, то його аж ніяк не можна запідозрити в співчутті паразитам і неробам; усе життя Доні, скільки б нарікань воно не викликало з боку деяких дослідників, — зразок тяжкої, щоденної праці. Доні вважав, що праця має стати основою всього людського життя. У його Мудрому світі вона обов’язкова для всіх; неробство цілком знищено. «Ледар довго не витерпів би, бо наказували не давати йому їсти, якщо він не виконав своєї роботи»; як відомо, Мор в «Утопії» і Кампанелла в «Місті Сонця» не виключали такої міри впливу на нероб. В ідеальній державі Доні життя людей побудоване за принципом «хто не працює, той хай не їсть» — повторювалися відомі біблійні слова (на них наголошували й анабаптисти). Праця людей взаємно корисна, заснована на дружбі. У них було заведено, що кожен надає іншому таку допомогу й послугу, яку хотів би отримати сам. Але праця — не лише обов’язок. Доні помічав і розумів необхідність перетворення її з виснажливого заняття, яким вона є в суспільстві, заснованому на приватній власності, на діло радості. У його місті люди працюють небагато, «кожен насолоджувався» (godeva) працею. Увечері, за дві години до ночі, вони влаштовували на її честь свято.
Слід зазначити, що багато хто в той час порушував питання про залучення нероб до суспільно корисної діяльності. Про це писали Еразм, де Гевара, Бручолі, Джордано Бруно і, звісно ж, Томас Мор. І все ж у більшості йшлося про працю як обов’язок, навіть у Мора, який дивився на фізичну працю як на «тілесне рабство». Доні ж говорив про радість, насолоду, яку вона може приносити. У цьому питанні він постав одним із попередників Кампанелли, у «Місті Сонця» якого майже всяке корисне заняття: хто більше працює, той заслуговує на більшу честь, і кожен прагне бути першим у праці. Лікар у Доні досконало робить свою справу, а прядильниця досконало володіє мистецтвом сучити нитку. Професія не дає людям жодних матеріальних переваг. Водночас у Доні ще не знято звичне протиставлення розумової праці фізичній: в його ідеальній державі одні завжди зайняті лише ручною працею, а інші — тільки розумовою. «Було там двісті ремесел, і кожна людина не знала іншого заняття, крім свого ремесла», «лікарі тільки лікують і нічого іншого не роблять» тощо. Виняток, як видається, становили лише поети. Окрім складання віршів, вони мали докласти рук до якоїсь справи, уміти, наприклад, ловити рибу, птаство, полювати, робити сіті. «Корисно було б їм возити вози», додавав академік Безумець. Це зауваження, на наш погляд, має подвійний зміст. Доні знову висловився на користь фізичної праці, віддавши їй перевагу перед заняттями, які, з погляду простої людини, не приносили користі. Водночас він говорив про тяжку долю поетів — академік Мудрець зауважує, що й у житті вони «тягнуть віз».
Але якщо Доні не говорив про перевагу розумових занять над фізичними (і в цьому він відрізнявся не лише від Платона, а й від більшості гуманістів), то в описі управління ідеальною державою в ньому брала гору стара традиція. Керівництво містом віддано до рук мудреців-священників. Цих мудреців — сто (за кількістю вулиць міста). Над ними височіє глава держави (il capo della terra). Резиденція правителів — храм у центрі міста, гарно розписаний і прикрашений, куди щодня вранці перед роботою і за дві години до сну сходиться народ слухати музику. Там само вони відзначають свято праці. Кожен сьомий день тижня вважався святковим, як у нас неділя. У храмі читалися проповіді й знову лунала музика.
Як обираються або призначаються священники — незрозуміло. На цій підставі історики (зокрема Тененті) зараховують Доні до прихильників теократії. Ми, однак, хотіли б наголосити, що священники-правителі в державі Доні дуже відрізняються від жрецької аристократії, яка керувала республікою Платона, і зовсім не схожі на представників сучасного Доні кліру. Вони радше нагадують священників Утопії Мора. Жодної переваги над народом вони не мають. Їхні функції прості: вони стежать за життям своєї вулиці, наставляють, навчають добру, працьовитості, любові до ближніх, допомагають «пізнавати Бога і дякувати йому за благодіяння». В майновому відношенні правителі нічим не відрізняються від інших людей. Навіть глава держави «не мав майна більше, ніж будь-хто інший».
Оскільки вулиця, якою править священник, є об’єднанням ремісників певних спеціальностей, то Мудрий або Безумний світ виявляється дуже схожим на реформоване, упорядковане середньовічне місто, поділене на корпорації та квартали на чолі з парафіяльними священниками, з тією лише різницею, що ці духовні пастирі не мають власності й за своїм становищем близькі до тих представників бідного духовенства, з-поміж яких у ті часи виходило чимало єресіархів. Цікаво, що академік Мудрець, тобто сам Доні, і себе бачив серед священників, які щодня наставляли на розум. Отже, правління в ідеальній державі Доні постає простим і патріархальним. Серед посадових осіб згадуються також воротарі, що стоять на сторожі брам. Кожна вулиця має десять осіб, які займаються постачанням мешканців необхідними речами.
У Мудрому або Безумному світі здійснено цілковиту рівність, що не допускає жодних відхилень у смаках, їжі, одязі. «Там не було жодної людини, яка була б багатшою за інших. Усі їли й одягалися однаково, і в їхніх домівках усе було однакове», «кожному давали стільки їжі, скільки іншому». Їхній одяг «відрізнявся лише кольором. До десяти років носили вбрання білого кольору, до двадцяти — зеленого, до тридцяти — лілового, до сорока — червоного, решту життя — чорного. Інших кольорів не вживали». У цьому відношенні Доні не був самотній. Суворий і простий одяг із грубого сукна одного кольору встановлював Мор для своїх утопійців, заборонивши вживання не лише шовків, а й тонких сукон. Так само суворі правила пропонували де Гевара і Бручолі, пізніше в тому ж дусі писав Агостіни. У цьому можна вбачати реакцію на нестримну розкіш знаті, вибагливі моди, що панували в ту епоху (не випадково уряди деяких італійських держав намагалися обмежити їх спеціальними законами). Доні близький не лише до гуманістів, до Мора з їхнім наміром відвернути людей від непотрібних порожніх занять і зосередити увагу на духовних цінностях, а й до настроїв бідних, простих людей, схильних до зрівняльності.
Зрівняльний ідеал виявлявся і в організації споживання. Доні визнавав лише його суспільну форму. Люди харчуються тільки в їдальнях. «На двох або трьох вулицях розміщувалися трапезні; що готували в одній, те саме й в іншій, давали стільки ж їжі, як і в іншій. Вони призначалися тільки для харчування людини і ні для чого іншого», зауважував Доні, очевидно прагнучи підкреслити, що їдальні не мають бути місцями розваг. Надмірності в їжі не допускалися, існувало всього 6—10 або трохи більше страв. Усе населення було взято на облік, «роти були розподілені». Одна їдальня забезпечувала, наприклад, п’ятдесят, сто або двісті осіб. Коли вона наповнювалася людьми вщерть, двері зачинялися, а ті, хто залишався на вулиці, йшли до наступної їдальні. Дуже старих людей поміщали до госпіталів, там за ними доглядали й годували їх. Таку організацію харчування Доні, можливо, не вигадав сам: прикладом йому могли слугувати спільні трапези, описувані Платоном для філософів і стражів, зразком залишалася і «Утопія», де мешканці приймають їжу в спільних палацах. Дещо Доні міг запозичити з практики італійських міст: під час сильних голодів населення прикріплювали до хлібних крамниць і окремих монастирів, де бідняки отримували їжу. Нарешті, до Доні могли доходити чутки про життя анабаптистських громад (наприклад, у Моравії вони мали спільні комори, звідки общинники отримували все необхідне).
В ідеальній державі знищено гроші й усяку вільну торгівлю, а разом із ними «обман і неправду в торговельних справах, які так поширені в стількох країнах». Там не виникало жодної потреби «продавати, перепродавати, купувати й перекуповувати», а тому й «гроші там не мали ходіння». Кожен брав усе необхідне безплатно. «Якщо людині були потрібні панчохи, вона йшла до панчішника й отримувала їх. І так було з усіма предметами побуту». Зносивши одяг, люди могли приходити до тих, хто виготовляв тканини, і казати: «Оце старе полотно, дай мені нове, оце брудне, дай чисте». Особи, що займалися приготуванням їжі, «за м’ясом ішли до м’ясника, вино брали з погребів, дрова — з оберемків». Безплатними були всі послуги, зокрема й медична допомога. Якщо хтось занедужував, «йшов на вулицю госпіталів, де про нього дбали, його відвідували досвідчені лікарі».
Не існувало торгівлі не лише всередині міста, а й між містом і селом. Як справжній міщанин, Доні приділяв основну увагу зображенню міського життя. Однак він висловив принципово нове ставлення до взаємозв’язку між містом і селом. Сільські жителі є рівноправними членами суспільства і поставлені в однакові майнові умови. Нарівні з городянами вони отримують у місті все необхідне в обмін на сільськогосподарські продукти, які здають. «Селяни одягалися так само, як люди в місті, бо кожен постачав туди плоди своєї праці й брав там те, що йому було необхідне». У цих коротких словах закладено великий зміст. Доні був одним із перших прихильників рівності між населенням міста й села. У цьому виявлялася його симпатія до сільських трудівників (lavoranti) і, безперечно, позначився вплив ідей Мора, який докладно описав в «Утопії» так звані «сільські сімейства», що отримували за свою працю з міста те, чого не виробляють у селі.
Як і в «Утопії», у Мудрому світі не буває злочинів. Слід зазначити, що багато письменників тих часів замислювалися над моральною зіпсованістю своєї доби й шукали способів удосконалення людей. Епоха так званого первісного нагромадження, експропріації безпосередніх виробників, становлення капіталістичних відносин позначена не лише визначними досягненнями науки й мистецтв, а й небаченим до того зростанням злочинності та порочності, що неминуче викликало руйнування психологічних і моральних підвалин феодального суспільства. А. Ф. Лосєв називає це закономірним явищем, «історичною необхідністю». З-поміж усіх соціальних реформаторів XVI ст. лише Томас Мор, а за ним Доні пов’язували можливість зникнення цих темних сторін людського життя зі скасуванням приватної власності. «…Кому не відомо, — писав Мор, — що зі знищенням грошей одразу відпадуть обман, крадіжки, грабежі, чвари, заколоти, судові позови, сварки, убивства, зради, отруєння, за які, караючи щодня, люди радше мстять, ніж їх приборкують; до того ж одночасно з грошима загинуть страх, тривога, клопоти, тягарі, безсонні ночі. Навіть сама бідність, якій, здавалося б, тільки й потрібні гроші, після цілковитого знищення грошей одразу сама зникне». У державі Доні також знищують владу власності, а разом із нею і злочини. «Там немає судових позовів, убивств через посаг, обману, пасток, розставлених негідниками». В ідеальному суспільстві Доні «не було випадків крадіжок, бо, якби хтось і украв річ, він не знав би, що з нею робити». Там не грали на гроші, там їх немає, бо немає торгівлі, а мати гроші й не знати, що з ними робити, — «це маячня». Люди вели спосіб життя, що знищував «ганебне пияцтво», «п’яти- чи шестигодинне ненажерство за столом». Одне слово, мешканці Мудрого світу були «вільні від усіх вад».
Ці рядки ще раз свідчать про ясне розуміння Доні зумовленості багатьох людських нещасть пануванням приватної власності. З її ліквідацією Доні пов’язував і знищення воєн. У цьому випадку він висловлював багато спільного з де Геварою і цілком розходився з Мором, який докладно писав про способи ведення воєн утопійцями. Ідеальна держава Доні не знає воєн, для них немає жодних причин, оскільки всі працюють і не жадають власності. Там немає навіть зброї для нападу чи захисту, ніхто не прагне захоплення якоїсь території. «Якби вони її захопили, що б вони з нею робили?» — питав Мудрець. Це могло статися, «якби одні працювали, а інші байдикували, якби небагато людей мали багато майна, а багато — зовсім мало».
Про фізичне здоров’я людей у Дони теж є кілька цікавих зауваг. Усі там здорові не лише духом, а й тілом. У місті багато досвідчених лікарів, вони безплатно допомагають хворим. Водночас здоров’я громадян підтримується своєрідною селекцією, аж ніяк не гуманного ґатунку. За звичаєм рабовласницьких держав, і зокрема Спарти, усіх дітей, які народжувалися з фізичними вадами (горбатих, кульгавих, косооких), одразу після народження кидали в «величезну яму», щоб у світі не було подібного потворства, а хворих на сухоти, рак та інші тяжкі недуги «лікували» за допомогою сірки й миш’яку, внаслідок чого вони «видужували» протягом години. Цей уривок, написаний у звичній манері Дони й сповнений чималої частки іронії (без якої Дони не міг писати), відбиває, однак, доволі поширену в тогочасній літературі думку, що означала: бути членом прекрасного суспільства — привілей добрих людей і людей, позбавлених фізичних вад.
Багато авторів замислювалися над знищенням людського потворства. У державі Бручолі немає ні безобразних, ні надто вродливих, усюди панує цілковита одноманітність середніх (mediocri). Кампанелла, навпаки, прагнув створення лише здорового й красивого потомства. В епоху так званого первісного нагромадження, коли відбувалася масова експропріація дрібних безпосередніх виробників, проблема здоров’я й потворства теж почала набувати соціального характеру. Із зростанням кількості бездомних і волоцюг збільшувалася кількість хворих, а заборона здоровим жебракам просити милостиню часом призводила до навмисного каліцтва.
З метою запобігання майновій диференціації, за прикладом Платона, (а може, й анабаптистів?) Дони скасовував сім’ю. У його ідеальній державі для спільних жінок відведено одну або дві вулиці, усе зведено лише до турботи про продовження роду. Ніхто не знає своїх батьків і дітей. Ці міркування Дони, як уже зазначалося, викликали серйозні нападки цензури й викреслювалися під час наступних публікацій «Світів», а в виправленому посмертному виданні 1597 р. в уста Мудреця видавець вклав прямо протилежні дониним твердження. У «Новому світі» «кожен мав дружину, яку, досягнувши 30 років, брав без посагу з-поміж двадцятип’ятирічних жінок, а коли народжувалися діти, їх виховували й по досягненні потрібного віку змушували вчитися або опановувати ремесло згідно з природними схильностями». Погляди Дони на сім’ю зустріли не менше осуду й в історичній літературі, їх часто намагалися використати для доведення не лише його аморальності, а й колективного життя взагалі. Насправді ж Дони відкидав моральні засади свого віку, вважаючи їх порочними, і намагався обґрунтувати нові етичні норми співжиття. Можливо, пропозиція про знищення сім’ї поєднувалася з уявленням про послідовнішу організацію життя комуни (спільне ведення господарства, виховання дітей). Як відомо, подібні вчення траплялися ще в середні віки (у Страсбурзі, наприклад, такі обвинувачення висували єретикам у 1210–1213 рр.), обобществлення жінок і дітей пропонували анабаптистські громади Німеччини, учасники Мюнстерської комуни. Усе це робило питання про знищення сім’ї злободенним і небезпечним для церкви та можновладців. Але проблему сім’ї Дони розв’язував спрощено. Положення жінок у його уявній державі не зовсім ясне, бо на спеціально відведених вулицях мешкають не всі з них. Дони згадував жінок-прядильниць, розглядаючи їх як рівних ремісникам-чоловікам, але не говорив про їхнє сімейне становище. Слід зазначити, що порівняно з іншими проєктами соціальних перетворень Італії XVI ст. «Мудрий або Безумний світ» вирізняється відсутністю тверджень, що жінка має підкорятися чоловікові.
Дони — прихильник суспільного виховання. Відразу після народження дітей (точно як у Платона) відбирають у матерів і передають спеціальним вихователям — жінкам і чоловікам. Коли наставав відповідний вік, дітей «змушували вчитися або опановувати ремесло, до якого схиляється їхня натура». Відсутність сім’ї та турботи про дітей, на думку Дони, робить життя людей спокійним і щасливим. «Благословенна ця країна! Бо вона не знає страждань, спричинених смертю дружини, батьків, синів. Там немає приводу для сліз і смутку». У державі Дони люди позбавлені всіх людських страждань і мають «лише одне мислення».
У зв’язку з цим проголошувалися доволі радикальні судження щодо деяких релігійних обрядів, які істотно відрізнялися від католицьких. Вони відбивали суперечки про таїнства, смертність душі й свідчили про вільнодумство Дони. Жителі Мудрого світу не надають значення похованню померлих. Вони здійснюють похорон «без надмірних почестей і без процесій, під час яких люди витріщають очі на позолочене або шовкове вбрання покійника, тоді як це лише шматок тлінної плоті (він уже не людина, а труп, ніщо): так ховали в землю, повертаючи не те, що колись із землі постало; вони вважали це звичайною справою й природною подією».
Загалом же «Мудрий або Безумний світ» справляє подвійне враження. Дони звеличував людину праці, дбав про задоволення її потреб; він розумів, що становище людей і їхнє благополуччя залежать від матеріальних умов, від майнових і соціальних відносин. Він прагнув перебудови всього суспільства на основі колективної власності, обов’язкової для всіх корисної праці, морального очищення людей. Але надмірне звеличення духовного начала й одночасне придушення природних людських почуттів (особливо зі знищенням сім’ї) оберталися на ділі аскетичним ідеалом, обмеженням не лише матеріальних, а й духовних потреб, зближували життя людини з існуванням тварин, що в жартівливій формі визнавав сам Дони. Він вкладає в уста академіка Безумця такі слова: «Певною мірою такий спосіб життя видається мені скотським, в іншому він подібний до життя напівлюдей і напівконей, а в чомусь він людський».
«Безпристрасне» щастя людей у Мудрому або Безумному світі суворе й навіть убоге. Можливо, воно було своєрідним відлунням настроїв народу, але не мрій про країну Кукканью (як гадає Джинзбург, де живуть ледарі й манна сиплеться з небес (див. про це нижче), а радше того «плебейського і пролетарського аскетизму», про який писав Енгельс, бо в ідеальному світі Доні немає місця неробам, його основа — обов’язкова загальна праця. В умовах гострої класової боротьби й безперервних народних повстань в Італії XVI ст. такий аскетизм, звісно, мав місце й був властивий найбільш знедоленим масам, які висували проти панівних класів «принцип спартанської рівності», вимогу відмови від усіх утіх і радощів життя. Слід зазначити, що цей аскетизм позбавлений релігійного характеру; суспільство, змальоване Доні, цілком світське, піднесення духовного начала має на меті не спасіння душі після смерті, у що Доні не надто вірив, а «розумне» життя на землі. Його ідеальне суспільство відрізняється і від ранньохристиянських громад, і від мрій єретичних сект середньовіччя, що прагнули зрівняння людей у бідності. Доні пропонував знищити не лише багатство, а й бідність.
Що ж таке «Мудрий світ»? Лише частина сатири, яка принесла «комерційний успіх» книжці Доні? Чи це «утопія й антиутопія» водночас? Наскільки серйозно можна ставитися до слів Доні, прикритих жартами й притчами, висловлених «діалогічно»? Чи викладав Доні свої найпотаємніші думки, чи тільки іронізував і кепкував? Або ж певною мірою вірив у можливість здійснення своїх ідеалів?
Доні замислювався над питанням про можливість утілити в життя свої мрії про виправлення вад суспільства. Персонажі його книжки певні, що «багато мудрих людей повірять у це не менше, ніж безумці прийняли б за істину безконечні дурниці». Уже сама можливість вигадати такий лад свідчить про його реальність. «Людина не може уявити того, чого не було в дійсності або чому не судилося бути». Однак Доні розумів, що далеко не всі поділятимуть його судження. Не випадково бесіду про новий світ ведуть два академіки — Мудрець і Безумець; один із них називає цей світ безумним, а другий — розумним, утім, часто їхні судження збігаються, і, захопившись, Безумець доповнює й розвиває думку Мудреця.
Доні висловлював думку про відносність того, що вважається правильним: дії та ідеї, які не визнає більшість, оголошуються безумними. В його добу, коли старі уявлення про світобудову зазнали істотного перегляду, переконаність у відносності істини була властива багатьом. Примітно, що судження Доні збігалися з подібними висловлюваннями єретиків. Схожий мотив з’являвся у творі Джеллі. Одіссей у його «Цирцеї» зауважував: «Той, кого ти називаєш безумним, мудріший за інших». Про мудре безумство й дурну мудрість писали в ту епоху часто: наприклад, у невеличкій анонімній книжечці, що вийшла у Венеції італійською мовою, та в обширній сатирі Томмазо Гарзоні «Подорож по божевільні», написаній під явним впливом Еразма, ця тема проходила і в Ландо. А саме значення слова «безумець» («pazzo») набуло безлічі відтінків (від божевільного й дурня до блаженного й незвичайного) і не завжди мало негативний зміст. Так і Доні ілюстрував свою думку новелою про мудреців-пророків, що є прологом до «Мудрого світу». Ця оповідь водночас є зразком того, як Доні кепкував із дурості лжемудреців. Пророки-мудреці дізналися, що незабаром увесь світ зазнає страшної повені, після якої через отруйні випари, що виходитимуть із землі, всі люди втратять розум. Мудреці вирішили уникнути цієї долі, вони збудували особливе приміщення й радісно передчували майбутню владу, яку здобудуть над світом, залишившись єдиними мудрими людьми на землі. Вони підстрибували від збудження, потирали руки, реготали й робили ще безглуздіші речі. Після дощу вони вийшли назовні «мудрі-мудрі», випроставшись, «мов пасхальні свічки». Побачивши безумних людей, вони спробували їх напоумити, але, зустрінуті вороже, зрештою змушені були скоритися. Так, проти своєї волі мудреці ввійшли до числа безумців. Притча Доні підкреслювала відносність поняття розумності. Кампанелла теж використав цю притчу; він уважав: люди вважають гріхом те, що їхня більшість визнала гріховним.
Мова байок і притч звична в ту епоху. Адже Доні проголошував далеко не безпечні ідеї, особливо якщо зважити, що виступав він у самий розпал боротьби з анабаптистами-антитринітаріями, які були відомі як вороги церкви й держави. Його прагнення завуалювати прямий зміст за цих умов зрозуміле. «Намагаючись створити світ мудрих і називаючи себе мудрецем, я починаю сумніватися, чи не стану я божевільним і чи не створю світ безумців?» — писав він. У цих словах закладено водночас віру й невіру у свою утопію. Ноти песимізму постійно з’являються в його творах. Людям залишається страждати весь вік, бо виходу з пекла немає. Залишається мріяти, як мріяли Данте та ін. Можна сміятися з дурного й смішного світу, що й робив Доні. Але його сміх гіркий, це сміх крізь сльози. «Треба радше плакати, ніж сміятися», — писав він сам. Подібні сумніви зближували Доні з Мором, який наприкінці своєї «золотої книжечки» писав: «У державі утопійців є дуже багато такого, чого нашим країнам я радше міг би побажати, ніж сподіватися, що це станеться». У цьому відношенні і Мор, і Доні відрізнялися від Кампанелли, який не лише глибоко вірив у можливість створення на землі Міста Сонця, а й усе життя боровся за нього.
Невіра Доні — свідчення його реалізму й розуміння того, що в умовах Італії XVI ст. бажані перетворення вкрай утруднені. І все ж він уважав, що справедливість може бути встановлена, у нього постійно повторювалася думка, що це можливо, якщо старий світ буде зруйновано, якщо весь розум зникне, всі стануть «безумними» і людство почне своє життя спочатку. «Запевняю Вас, мудреці й читачі, і ви, на своє горе, ввійдете до числа безумців, якщо всі ми станемо безумними», — заявляв він.
Оповідь про ідеальну державу завершується вельми примітно. До академіків приєднуються Юпітер і Мом. Боги хотіли б знати думку людей про сон, який вони змусили побачити Мудрецеві. Після цього замість відповіді на поставлене запитання йде довге міркування про можливість віщих снів. В одному з таких снів Юпітер свого часу передрік Ганнібалу «руйнування прекрасної Італії». Пасаж про правдиві сни, який начебто зовсім не в’яжеться з попереднім текстом, — це своєрідна відповідь Дони на ним же поставлене запитання: сон академіка Мудреця теж може виявитися віщим.
Отже, у творі Дони, здавалося б витканому з суперечностей, тверджень і самозаперечень, зрештою виявляється певна внутрішня єдність, один визначений задум: спочатку — пролог, обґрунтування відносності понять розумного і безумного та звернення до читачів зробити власні висновки з пропонованого читання, далі йде оповідь про видіння Мудреця з описом ідеального міста і, нарешті, міркування про віщі сни та твердження, що людям не може примаритися те, що не пов’язане з реальною дійсністю — завуальована оцінка «Мудрого або Безумного світу». Таку саму внутрішню єдність виявляють «Світи» загалом — алегорія людського суспільства.
Дони прямо не закликав до якихось активних дій проти існуючого ладу. Він висловлював віру в Просвітництво і силу доброго прикладу. «Але не для сміху доходжу я висновку, що неважко було б жити добре, доручити відплату тому, хто дбає про нас… (тобто Богові. — Л. Ч.), озброїтися спокоєм щодо всього, що може тривожити нас у світі, поводитися з розумною приязню, а не з грубою силою щодо кожного; робити так, щоб перемагало милосердя, діяти таким чином, аби не лише не чути докорів, а й отримувати похвали та продовження всього свого життя», — писав він наприкінці «Світів». «Але де той, хто покладе початок? Звідки прийде людина, якій належить розпочати цей шлях? Добрі, на сором лихих, почнуть навчати, застерігати, тішити, приносити користь, прославляти, винагороджувати, підносити, спрямовувати всі наші справи». Алегоричне зображення людського суспільства завершується словами академіка Упертого, який, осідлавши коня Пізнання й озброївшись зброєю Справедливості, Постійності та Віри, вирішив кинутися в бій в ім’я спільного блага, щоб «отримувати мало, робити багато» і завжди приносити людям користь.
«Мудрий світ» — не єдине місце у творах Дони, де йдеться про перетворення світу. Часом у Дони виникала думка про справедливість утвердження «середньої» власності, щоб уникнути крайнощів — бідності й багатства. Дони критикував Савонаролу за половинчастість і незавершеність його реформ, за нерішучість дій. А втім, люди підтримували Савонаролу, хоча потім вони ж його і стратили. Картину реформованої церкви змальовував Дони в одному з останніх своїх творів, уміщених у виданні «Гарбуз» 1565 р.: «Зображення релігії» («La pittura di religione»). Дони доводив необхідність релігії, без якої світ не може існувати. Але за цим твердженням приховувалися його надії на реформу, і знову лунали єретичні ноти. Найкращим способом пізнання світу, писав Дони, є активне. Воно породжує відповідні уявлення і будить уяву. Образи, що виникають у голові, людина прагне закарбувати у своїй творчості, створює інструменти, розвиває ремесла й мистецтва. Те саме відбувається з релігією: кожен уявляє її по-своєму, відповідно створює «інструменти». У таких зіставленнях завуальовано небезпечну для церкви, по суті близьку до суджень Макіавеллі думку, що релігія — плід людської уяви. Джорджо Вазарі, продовжував Дони, створив свою картину християнської віри, перед ним, Дони, постала інша, і він назвав її «Релігією ножа». Цю назву він пояснював посиланням на Платона, який порівнював людське життя з ножем: якщо ножем користуються — він блищить, якщо лежить у багні, то іржавіє. «Релігія ножа» об’єднує всю країну.
Дони говорив про єдину Італію, що складалася з 13 провінцій, на чолі з містами Міланом, Вероною, Павією, П’яченцою, Болоньєю, Феррарою, Венецією, Генуєю, Мантуєю, Флоренцією, Неаполем, Салерно і Римом. У центрі столиці кожної провінції йому уявлявся храм із високим вівтарем і 12 капелами. Головний із них у Римі Дони називав «Святим спасителем церкви». Для служителів храмів (Дони називав кардинала, 24 єпископів і 313 прелатів) запроваджено відповідний одяг і утримання (500 скудо для єпископів, 200 — для прелатів), вони живуть у звичайних будинках, можуть вільно виходити й робити, що хочуть. Дони, вірогідно, хотів підкреслити, що в його державі немає монастирів. Це було видіння реформованої церкви й об’єднаної країни, що нагадувало, хоч і вельми віддалено, Мудрий або Безумний світ.
Твори Дони, і особливо його «Світи», свідчать, що їхній автор був незаурядним письменником свого часу, тісно пов’язаним із радикальним крилом гуманістів. Сатирик і публіцист, він співчував «тощому народові», говорив його мовою, розумів його настрої та сподівання. Не геній, а пересічна людина своєї епохи, він належав, однак, до тих, хто, сумніваючись у вікових авторитетах, своїм скептицизмом підривав церковно-богословське світобачення і прокладав шлях новій науці про природу й суспільство. Характерна особливість передових людей епохи Відродження полягала, за влучним висловом Герцена, у живому, вічному відчутті тісноти, незадоволеності в замкненому колі сучасної їм науки, у всеохопному прагненні до істини. Усіма силами намагалися вони довести її, «де не могли висловити прямо, одягали її в маскарадний одяг, убирали в алегорії, ховали під умовними знаками…». Саме в такій формі Дони висловлював свої соціально-політичні ідеї. Він користувався сміхом як прикриттям і як гострою зброєю, що часто вживалася в його епоху. Історики часом висловлюють сумнів, чи міг Дони, сатирик і глузівник, вплинути на серйозного й суворого Кампанеллу. Але молодий Кампанелла, організатор змови в Калабрії, сам використовував зброю сміху і, як показують матеріали його процесу, умів зло й гостро сміятися над догматами церкви.
Виступи Дони мали не лише антифеодальний характер, а й антибуржуазний. Прагнучи виявити прихований механізм суспільних явищ, він, подібно до Мора, бачив головну рушійну пружину вчинків людей у приватній власності, яку він відкидав, як і весь лад, що спирається на її основу, і це він відобразив, часом вельми химерно, у своїх «Світах».