Ця стаття — просто переклад кількох статей Вікіпедії, поєднаних в одну, з небагатьма додатками з інших джерел. Я роблю це з кількох причин.
По-перше, російської версії немає. По-друге, персонаж видається дуже цікавим прикладом у літературі регіону. По-третє, це навіть пов’язано з циклом статей про італійську драматургію, і там його жодного разу не було згадано, хоча він теж драматург.
Перед нами італійський філософ і письменник Джованні Баттіста Джеллі (1498-1563). Народившись у Флоренції, він був сином шевця (і/або кравця) і сам займався цим ремеслом. У юності він вивчав літературу й філософію, але як самоучка, і навіть відвідував деякі з відомих гуманістичних салонів, наприклад в Орті Орічелларі, які відвідував, зокрема, і Нікколо Макіавеллі. Своїм прикладом Джеллі довів, як зауважив Сципіоне Аммірато (історик), що ті, хто виправдовує своє невігластво й відстороненість від культури словесності та мистецтва своєю бідністю, своїми справами або іншими причинами такого роду, насправді мають звинувачувати лише власну лінощі. Він одружився з дівчиною на ім’я Пантесілея, від якої мав двох дочок, Алессандру і Марієтту. Попри дуже живе бажання, яке він завжди виявляв, зайнятися навчанням, він дістав на це дозвіл від батька лише у віці двадцяти п’яти років (бл. 1523 р.). І успіхи Джеллі були такими ж великими, як і швидкими. Дуже скоро Джеллі особисто познайомився з усіма вченими мужами Флоренції. Вірний Козімо I, він обіймав публічні посади невеликого значення, спершу як магістрат Молодших цехів у 1524 році, потім як член Колегії Дванадцяти, дорадчого органу уряду, у 1539 році. Грецької він не вивчив, але став дуже вченим у латинській мові; і, з особливим завзяттям присвятивши себе пізнанню засад, справжнього характеру й витонченості тосканської мови, він невдовзі став вважатися одним із тих, хто говорив і писав нею найкраще.
Учень Антоніо Франчіні і Франческо Веріні, у свою чергу учня Марсіліо Фічіно та поета савонаролійського натхнення, він, імовірно, був близький до платонічної філософії. Від 1540 року Джеллі був членом літературної Академії Вологих (див. Академії в Сієні та Падуї тих самих років, із такими ж дивними назвами), схвалив її перетворення наступного року на Флорентійську академію. 5 серпня 1541 року він прочитав там свою першу лекцію, коментуючи уривок про мову Адама, взятий із XXVI пісні дантівського «Раю», і вже від самого початку вважався одним із найважливіших членів цієї організації. У цій ролі Джеллі відіграв значну роль у розвитку тосканського діалекту та його утвердженні як стандартної італійської мови. До 1543 року Джеллі майже не писав нічого серйозного, окрім хіба що окремих лекцій і придворних панегіриків для своїх покровителів. В одному з цих віршів, створених 1539 року, сам Аполлон із музами вихваляє герцога й герцогиню. В іншій подібній праці є вірші Джеллі, які створено як пісні майстрів із виготовлення дзеркал. У першій є деякі моральні думки про те, як чоловіки й жінки, молоді й старі, можуть користуватися дзеркалом. Вони більше відповідають характерові й звичним ідеям автора, ніж друга — де трапляються доволі вільні жарти й двозначності щодо панчіх, очіпків і гаманців, які виготовляють кравці, та щодо інструмента, яким вони користуються. Сам предмет, обраний ним для цієї другої пісні, є ще однією підставою думати, що його ремеслом радше було ремесло панчішника, ніж кравця.
Нарешті, він переклав із латини італійською «Гекубу» Евріпіда, яку, за власним визнанням, переложив італійськими віршами з латинського перекладу Еразма, а також працю Паоло Джовіо «Життя Альфонса, герцога Феррарського» і трактат неаполітанського філософа Сімоне Порціо «Про кольори очей». І лише 1543 року Джеллі напише власний більш-менш серйозний твір — комедію «Кошик», а ще через рік створить історичне писання вкрай сумнівного змісту.
Праця «Про походження Флоренції» (1544) ґрунтується на сумнівних висновках ученого доби Відродження Аннія з Вітербо. За словами Джеллі, Флоренцію було засновано задовго до часів Сулли та Першого тріумвірату. Тоскана була першим заселеним регіоном Італії, але оскільки перші жителі Італії, що говорили арамейською мовою, ймовірно, не залишили жодних документів, походження Флоренції не вдалося встановити. Після смерті Ноя і після численних воєн між першими жителями Італії, з Єгипту прийшов Геракл Лібій, правнук Ноя. Цей Геракл заснував Флоренцію, проклавши собі шлях крізь гору Гонфоліна, що дало змогу водам боліт злитися в ріку, і назвав ріку на честь свого герба «Арно», що арамейською мовою означає «Лев», символ Флоренції. Що ж до походження флорентійської мови, Джеллі твердить, всупереч сучасним уявленням, що етруська та іврит є нащадками арамейської, одна з яких виникла в Тоскані, а друга — в Палестині. Етруську мову, за словами Джеллі, вживали в Італії задовго до латини, а флорентійська мова постала з обох цих мов. Він додає, що іменники в італійській мові відмінюються за аналогією з арамейськими мовами; тобто вони не відмінюються, а розрізняються за допомогою попереднього артикля, як це відбувається в івриті. Дієслова ж, навпаки, дієвідмінюються за звичаєм латинян. Джеллі підкріплює свою теорію, вказуючи на назви таких місцевостей, як Каррара, Аріньяно, Ареццо, Ф’єзоле, стверджуючи, що існує безліч флорентійських слів, похідних від арамейської та івриту. Наприклад, він каже, що слово «iano» має як арамейське, так і івритське походження і пов’язане зі словом «vino», яке походить від «iain», що арамейською мовою означає вино. На додачу до лінгвістичних джерел він також наводить як доказ своєї гіпотези фольклорні матеріали, а також рештки давніх споруд, таких як храми, акведуки, мости, гробниці тощо. У своєму трактаті Джеллі підкреслює циклічний характер історичного розвитку, невиразно передбачаючи Віко, і стверджує, що коли цивілізація народу сягає свого піку, вона занепадає до первісного стану, а тоді все починається спочатку. Він відкидає твердження, що греки є батьками цивілізації, і намагається довести, що Італія та інші країни були цивілізовані задовго до Греції.
Теорії Джеллі були гаряче сприйняті французьким лінгвістом Гійомом Постелем, який у своєму есе De Etruriae Regionis Originibus, Institutis, Religione et Moribus (1551) твердив, що етруська мова походить від івриту, якою говорили Ной і його нащадки. Але значно сильнішою була критична реакція. Його теорії не лише викликали об’єктивну критику Вінченцо Борґіні, а й спровокували розбіжності серед членів Флорентійської академії в перші роки її історії. Найзапеклішим противником Джеллі та його послідовників, відомих як «арамейці», був Антоніо Франческо Ґрацціні. У 1546 році Ґрацціні було виключено з академії за його безжальну критику «арамейців». Його знову прийняли лише 1566 року, коли його друг Ліонардо Сальвіаті став консулом, а сам Джеллі вже помер.
Капризи бондаря і Цирцея
Але якщо як історик Джеллі не надто вдався, то як сатирик його репутація вже значно краща. «Корзина» (La sporta, 1543) — це комедія про долю мішка з грошима і про те, як скупість старого руйнується під тиском кохання, хитрощів слуг і побутових непорозумінь. У прологові прямо сказано, що назву п’єси дано за кошиком із грошима, який некий Гіріґоро де’ Маччі знайшов, розбираючи свій ветхий дім; відтоді він починає ховати його в різних місцях зі страху, що його в нього вкрадуть. Там само окреслено й розв’язку: гроші наприкінці йдуть на посаг його дочки, уже зганьбленої й вагітної від молодого Аламанно Кавіччулі, який обіцяв узяти її за дружину. По суті, це ренесансна переробка «Скарбу» Плавта, але сучасні дослідники та довідкові видання зазначають, що Джеллі наситив плавтівську схему спостереженнями за живим флорентійським побутом, розмовною мовою та сатирою на народну релігійність. Це видно і з реплік Аламанно, який глузливо говорить про ченців, монастирі, пожертви та практики побожності своєї матері. Стверджується, ніби саме Макіавеллі хотів опрацювати цей сюжет за комедією Плавта (див. Комедії Макіавеллі), але не довів свою п’єсу до кінця, а її фрагменти залишив у одного з друзів. Ці фрагменти дійшли до Джеллі, і той, доповнивши відсутнє, видав п’єсу під своїм іменем, не поставивши, як слід було б, Макіавеллі між Плавтом і собою. Цю п’єсу згодом перевидавали у Флоренції 1550, 1556 і 1587 років, а пізніше у Венеції та в інших місцях. У багатьох із цих перевидань із першої сцени п’ятої дії було вилучено кілька доволі різких випадів проти мучеників і святого Мартина.
За кілька років він створює свою найважливішу працю — «Капризи бондаря» (1546–1548), два трактати у формі діалогів, що викликали невдоволення Церкви й були внесені до самого першого Індексу заборонених книг. У десяти діалогах автор виводить певного Джусто, старого флорентійського бондаря/бочара, який міркує своєрідною манерою на різні теми моральної філософії. Автор удає, ніби цей Джусто, людина без ученості й книжної освіти, але наділена здоровим природним глуздом і довгим життєвим досвідом, мало спав уночі через поважний вік і мав звичай говорити вголос та бесідувати наодинці зі своєю душею, тобто із самим собою. Біндо, його небіж, що спав у сусідній кімнаті, відділеній лише тонкою перегородкою, усе чув і все записав. Пояснення й настанови, які душа Джусто йому дає, вельми розважливі; вони стосуються самої природи душі, мистецтва жити, необхідності уникати вад, що бентежать душу, щастя приватного стану й непомітного життя, тієї втіхи, яку можна відчувати навіть у старості, а також переваг цього віку, якщо тільки усунути з нього безумні пристрасті, жалощі за минулим і страхи перед майбутнім. Ця філософія не надто глибока, але й у ній міститься заклик до всіх людей, навіть найсмиренніших, шукати істину. Справжньою Церквою Джеллі вважав спільноту добропорядних християн, він засуджував вади кліру й заперечував його владу над рядовими вірянами, вважаючи, що Церква негідна бути посередницею між Богом і людьми. Захищаючи інтереси пастви, Джеллі наполягав на необхідності вести богослужіння не латиною, а народною мовою, ставив італійську мову так само високо, як і грецьку та латину. Подібно до Пальмієрі, Джеллі пов’язував лиха простих людей із існуванням приватної власності, від якої походять багато несправедливостей. Шлях до кращого життя Джеллі вбачав у поміркованості, моральному самовдосконаленні, спрямуванні від мирських благ, багатства до піднесеної духовності. Усі ці праці написано під прямим впливом філософії Фічіно та Савонароли, двох еталонних мракобісів Італії, яких Джеллі дуже любить. Цього виявилося більш ніж достатньо для переслідувань з боку Церкви.
Хоча ця праця й уславила його, але, на мій особистий погляд, вона вкрай посередня не лише за змістом, а й за формою. Вона нагадує вироби в стилі фабліо, написані в дусі літератури XIV–XV століть, але тільки з серйозним моралізаторським змістом. Кілька діалогів із десяти вже є у відкритому доступі російською мовою, тож кожен охочий без труднощів знайде їх у мережі. І попри те, що книжка потрапила до Індексу, в цей час контрреформація ще не була розгорнута, тому навіть після цієї праці Джеллі отримав посаду консула, або голови в Академії, де нерегулярно читав лекції про Данте й Петрарку з 1548 до 1551 року (і зрештою видав збірку всіх прочитаних лекцій).
За рік після свого нового призначення він випускає ще одну важливу працю — «Цирцея» (1549). Тут знову було десять діалогів про людське існування, але тепер уже між Одіссеєм і одинадцятьма його супутниками, оберненими на тварин. Та в Гомера Одіссей домагається від чарівниці того, що його супутники, знову набувши людського вигляду, повернуться разом із ним на батьківщину; у Джеллі ж Цирцея перетворила греків не лише на свиней, а й на різних інших тварин; і коли Одіссей просить повернути їм людський образ, вона ставить умовою, щоб вони самі на це погодилися. Одіссей у цьому анітрохи не сумнівається; але дуже скоро переконується, наскільки помилявся: запропонувавши кожному з них знову стати людиною й полишити стан звіра, він від усіх дістає відмову разом із поясненням їхніх причин. Автор починає здалеку: перші четверо, до кого він звертається, — це устриця, кріт, змія і заєць. Зрозуміло, що якщо й вони знаходять правдоподібні підстави віддати перевагу своєму стану нашому, то такі тварини, як собака, лев або кінь, тим паче мають вагомі доводи. Наприкінці лише слон, колись філософ, виявляється достатньо розважливим, щоб погодитися знову прийняти на себе повне користування людським розумом; і тільки з ним одним Одіссей повертається до своїх супутників і до свого корабля. Останній діалог оспівує шляхетність людського інтелекту. У цій байці, від якої існує старовинний французький переклад пана Дюпарка (1567, 1572) і ще один — анонімний (1681), упізнають джерело, звідки Лафонтен запозичив сюжет першої байки своєї XII книги під назвою «Супутники Улісса». Цю працю також було перекладено латинською та англійською мовами. Обидва діалоги, і «Капризи бондаря», і «Цирцея», а також деякі його вірші, написані в манері Лукіана.
Окрім того, що Джеллі вже читав лекції про Данте, його тричі призначали цензором і реформатором мови, що було другою гідністю в Академії, і на цій посаді він написав «Міркування про труднощі приведення нашої мови до правил» (1551). Оцінивши всі ці заслуги, 1553 року флорентійський герцог Козімо I доручив йому публічно тлумачити «Божественну комедію» Данте, тоді як більш знаменитому Варкі він доручив тлумачити «Канцоньєре» Петрарки. Відтоді й до року своєї смерті Джеллі виголосив дев’ять дантівських читань, що публікувалися щороку й справили великий вплив на тлумачів Данте впродовж усього флорентійського XVI століття. За свої заслуги перед містом він навіть отримав флорентійське громадянство. Проте він продовжував працювати шевцем і кравцем до кінця свого життя, навіть здобувши вчені заслуги й титули. У врочистій промові, яку Джеллі виголосив перед Академією під час відкриття своїх лекцій про Данте, він називає однією з головних причин, що спонукали його взятися за таке важке підприємство, любов, яку він плекає й завжди плекав до цієї великої людини, як через її вченість і піднесений талант, так і тому, що вона була першою й головною причиною, яка змусила його вивчити все, що він знає.
«Одне лише бажання, — продовжує він, — почути високі й глибокі думки його чудесної поеми спонукало мене в тому віці, коли людина найбільше віддана втіхам, і в цьому такому чужому словесності ремеслі, яким я займався і яким ще займаюся, взятися до вивчення латинської мови, а потім присвячувати весь той час, який я міг відняти від своїх домашніх справ, вивченню наук і красних мистецтв; справедливо вважаючи, що хотіти без їхньої допомоги зрозуміти цю поему — означало б хотіти літати без крил і хотіти плисти без компаса й без стерна».
На цьому його кар’єра письменника добігала кінця. Лише через три роки після призначення від Козімо він створює ще один або навіть два драматичні твори. По-перше, це комедія «Помилка» (1556), про яку сам Джеллі зізнається, що її сюжет було запозичено з «Кліції» (1525) Макіавеллі. Тут зображено старого, закоханого в жінку, яка йому не належить; дві жінки, будучи подругами, змовляються його висміяти. Потрапивши в пастку, яку йому підготували, він вибирається з неї лише тим, що погоджується на шлюб свого сина з дочкою тієї самої жінки, якій сам хотів сподобатися. Сам Макіавеллі запозичив цю комедію з «Касини» Плавта, і основа її вельми аморальна; Джеллі значно пом’якшив і зміст, і форму, але тим самим майже зовсім стер колорит і знищив комічну силу. Обом комедіям Джеллі розсипають похвали, можливо перебільшені, особливо щодо другої, бо характери, становище, діалог і стиль «Корзини». По-друге, можливо, він створив комедію «Полифіла» (1556). Перше видання цієї комедії приписують то Бенедетто Бузіні, то Джованні Баттісті Джеллі, і останнім часом частіше визнають першого з них. В основі сюжету лежить історія слуги, який закохується в дочку свого пана й виявляється давно загубленим сином поважного громадянина, а отже, гідним Полифіли. У прологові слушно зазначається, що, хоч ця комедія й називається новою, вона не нова за задумом, а подібна до інших, «які, як вам відомо, складаються з молодих закоханих, підозрілих старих, а наприкінці — відкриттів і шлюбів». Також іноді, але не всюди, трапляється відомість, що Джеллі уклав зібрання біографій визначних художників, архітекторів і скульпторів, яке, поряд із біографіями митців Анонімо Мальябек’яно та Джорджо Вазарі, є найважливішим джерелом відомостей про мистецьку спадщину Італії XVI століття. Помер Джеллі 1563 року у Флоренції, звідки ніколи не виїжджав, і був похований у родинній гробниці в Санта-Марія-Новелла.
Твори:
- «Убрання і святкування на весіллі найславетнішого пана герцога Флоренції та його дружини герцогині», 1539
- «Еклога на найщасливіший день 9 січня, коли найповажнішого пана Козімо було зроблено герцогом Флоренції», 1542
- «Корзина», 1543
- «Про походження Флоренції», 1544
- «Капризи бондаря», 1546–1548
- «Цирцея», 1549
- «Міркування про труднощі приведення нашої мови до правил», 1551
- «Помилка», 1556
- «Полифіла», 1556
Опубліковані лекції:
- «Джелло про місце в Данте, у XVI пісні “Чистилища”, про створення розумної душі», 1548
- «Перше читання Джованбаттісти Джеллі, зроблене ним 1541 року, про місце в Данте в XXVI главі “Раю”», 1549
- «Джелло про сонет мессера Франческо Петрарки», 1549
- «Джелло про ті два сонети Петрарки, які вихваляють портрет його мадонни Лаури», 1549
- «Джелло про “Donna mi viene spesso nella mente” мессера Франческо Петрарки», 1549
- «Усі читання Джованбаттісти Джеллі, зроблені ним у Флорентійській академії», 1551
- «Читання про “Комедію” Данте», 1553–1563