Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Решту авторських статей можна прочитати тут
Ця стаття — не зовсім повноцінна. Радше це добірка коментарів, а також обширних витягів з історичної літератури. І тут я радше переповім хронологію своїх пошуків і попутно розкрию тему. Почалося все з того, що під час читання про Лоренцо Валлу я виявив, що один відомий угорсько-хорватський поет і гуманіст Ян Панноній (1434-1472), виявляється, дуже високо цінував Валлу і навіть написав після його смерті такі вірші:
Ворон століття живе, і олень на землі довговічний.
Валлу похитнула смерть. Немає у всесвіті богів.
Звісно ж, я миттєво запідозрив зв’язок з епікурейською традицією, адже Валла — це очевидний епікуреєць. Після цього насамперед заходжу до російської Вікіпедії, і хоча там було зазначено великий вплив мракобеса Фічіно та його філософії неоплатонізму, там само сказано, що: «Твори Яна Паннонія стали відомі, починаючи з XVI століття, як в Угорщині, так і за її межами. Він був відомий у Європі як представник вільнодумства Відродження, що проповідував антиклерикальні епікурейські ідеї». Ну нічого собі, думаю я, невже й справді епікуреєць? Далі питаю в ШІ, а він мені каже, що ні, Панноній — це чистий неоплатонік! Чистішим і бути не може. Звісно ж, я скидаю йому вірш про Валлу та ці згадки про епікуреїзм, щоб він мені пояснив це відхилення, і після цього ШІ теж замислився. Тепер він стверджує, що явний неоплатонізм міститься лише в одному вірші (стандартна історія про поетапну драбину сходження до Блага, що є і в «Придворному» Кастільйоне та в багатьох інших), і раптом додає:
Панноній явно не був глухий до лукреціанської лінії. В одному важливому місці він дорікає Фічіно за те, що той спершу просував давнього поета-філософа, а потім, «спершись на краще судження», придушив його і, як каже Панноній, зробив усе можливе, щоб прибрати Лукреція з поля зору читачів. Це не мова людини, для якої Лукрецій — чужий і неприємний автор. Ба більше, в описі корвінівського кодексу De rerum natura прямо сказано, що рукопис міг раніше побувати в самого Паннонія.
І ще:
Йдеться, найімовірніше, не про повне прийняття епікурейської фізики, смертності душі чи систематичного гедонізму як найвищого блага, а про вужчий набір ознак: лукреціанські ремінісценції, вільнодумство, антиаскетичний або антиклерикальний тон, еротичну відвертість, насмішку над побожними ритуалами та загальну реабілітацію земного життя. В ученій літературі є навіть прямі вказівки на «епікурейський тон» окремих його епіграм; а в пізнішій рецепції зазначено, що хоча Панноній «ледь чи писав в епікурейському стилі» як у головній манері, його «юнацькі» вірші з їхньою непристойною та гедоністичною енергією явно сприймалися як проблемні для єпископа. Інакше кажучи, епікурейський шар у нього є, але це шар поетичної манери й культурної афіліації, а не сповідування школи в строгому сенсі.
Після цього я вирішую заглибитися в тему і заходжу на угорську Вікіпедію. Там мені кажуть, що в Паннонія був один дуже близький друг і однокласник із Феррари — Галеотто Марціо, який був дуже побожний і вірно служив католицькій церкві. Для цього друга Ян Панноній у 1450 році написав епіграму (Galeotti peregrinationem irridet), у якій протестує проти бездумного наслідування релігії. Він наводить по три синонімічні приклади в різних смислових категоріях, щоб за допомогою цих прикладів пояснити порочність офіційного церковного культу та необхідність прилучитися до релігійного вільнодумства. Але найголовніше, що коли він наводить тріаду філософів, то це не простий набір, а одразу Протагор, Феодор і Епікур. Зрозуміло, що він ставить їх поруч як релігійних скептиків, але вони ж водночас подібні між собою і в інших аспектах філософії, у темах гедонізму, сенсуалізму та утилітаризму. Навіть якщо Ян цього не розумів, це все одно дуже сильний хід для того часу. Поставити таких постатей у позитивному прикладі, та ще й в одному ряду! Навіть у XVIII столітті не кожен би додумався до складання такого списку через апріорну зневагу до софістів. Закінчується цей вірш фразою «Ніхто не буває водночас релігійним і поетом». І ось, власне, сам цей вірш у моєму аматорському перекладі з латини:
«Висміювання паломництва Галеотто»
Чому й ти, питаю, чому, будучи поетом,
Усе ж покинувши вершину Парнасу,
Із торбою, Галеотто, з палицею,
До Риму йдеш прочанином?
Нехай це робить довірлива чернь чужоземних народів,
Нехай це робить юрба, звикла боятися привидів,
Нехай це роблять натовпи лицемірів.
Тож тримайся того, що колись думав
Мистецький учитель хитрого Евтла [Протагор],
Або Теодор, заперечувач богів,
Або той батько розніженого вчення [Епікур],
Який найвищим злом поставив біль.
Але якщо вже блаженна побожність тобі до серця,
Якщо приємно ходити зі скрученою [смиренно схиленою] шиєю,
І вірити всьому, що день у день
Хрипко проповідує з високої кафедри
Отець Альберт і балакучий Руберт,
Який тішиться слізками стареньких;
Тоді давай, скажи «прощавай» улюбленим Музам,
Розбий священні ліри, а благодатні Фебові
Пісні віддай кульгавому ковалеві Богів (тобто Вулканові, вогню).
Ніхто не буває водночас релігійним і поетом.
Цього вже було б чимало, але далі можна знайти ще більше! По-перше, серед віршів Паннонія є ціла «Похвала Марціалу»! А це ж один із найближчих до епікуреїзму поетів пізньої античності! По-друге, в біографічних працях про нього також сказано, що «Ян Панноній висловив симпатії Лоренцо Валлі, Помпонію Летті, Платіні, Каллімаху — вільнодумним шанувальникам язичницької давнини, яких папа Павло II засудив на вигнання». А адже Каллімах — відкритий епікуреєць. Платіна і Летто вже консервативніші, радше ближчі до Валли, і навіть менш епікурейці, ніж Валла, але вони теж більш-менш нормальні. Тут його вписують у традицію Римської академії. Цих свідчень уже цілком досить, щоб визначити Яна Паннонія як автора, вкрай близького до епікуреїзму. Ніби безпосередньо пов’язана з попередньою епіграмою до Галеотто, в репертуарі Паннонія є ще одна «Про Амвросія», написана у формі іронічного «доведення» буття Бога через торжество правосуддя (страта некоего Амвросія):
Ти брешеш, нещасний Теодоре: є Божества на небі,
І зовсім не порожніє висока оселя небосхилу.
Ти нічого не тямиш, Епікуре: боги дбають про справи смертних;
І не марно на землю падають пущені блискавки.
Будьмо вигукувати: є божества, і вони дбають про смертних,
Після того як бачимо Амвросія, що висить [на шибениці].
Епікур прямо згадується в епіграмі «До Лавра»:
Смерті, Лавре, ти боїшся? Даремно, Лавре, бояться смерті,
Чи цю правду каже Платон, чи ж Епікур.
І в інших його віршах можна знайти дуже характерне трактування божественного:
Немає ніякого бога Амура, а є порочна хіть людей,
Вона виставляє зброю Бога, щоб прикрити власне обличчя.
Наслідуючи Марціала, Панноній, звісно ж, наслідував і його вульгарні, еротичні вірші. Тут можна навіть запідозрити можливий вплив «Гермафродита» Беккаделлі. Можливо, не випадково, що «Гермафродит» був присвячений угорському королю Жигмонду (пізніше імператору Священної Римської імперії під іменем Сигізмунд I). Серед іншого, у збірках Паннонія можна знайти й класичні вірші про піхву Урсули (№246-47), де згадується атомізм:
Я весь поглинаюся безоднею Урсули,
Алкіде, якщо не прийдеш на допомогу, я загину.
Мені здається, що я, Урсуло, щоразу, коли тебе їбу,
Входжу в тенарські пащі, в глибокі брами Діта;
Настільки, звісно, відкритий спуск Аверну у твоєму паху,
Та повернути крок назад звідти — найтяжча праця.
Бо чим дужче я тисну, тим більше чорна безодня
Розверзається, і широко розступається порожній Хаос,
Який міг би вмістити семена юного світу, що сходяться,
Де могли б пролітати легкі атоми.
І він пожирає не лише пеніс, а й яйця, боки, стегна,
І разом із тим руки, ноги, голову.
Нещодавно тремтячі слуги витягли мене за стопи,
Як колись Какуса витягнув Алкід.
Перестань уже низводити в Ереб нещасні душі:
Бо тут безодня, сину Плеяди, зияє ширше.
І в такому стилі там само є ще дуже багато інших віршів, які можна було б запросто приписати Беккаделлі. Наприклад:
Раз ти полюєш за сусідськими ліжками частіше, ніж Крісп,
Чому ж, Арбе, ти не можеш [упорати] власну дружину?
Чи, може, дозволена втіха в’яне в тебе від того, що вона безпечна?
І член не бадьорить ніде, окрім забороненої любові?
Або ще..
Коли живіт до живота, стегно до стегна, уста до вуст
Я притиснув, і в лоні сховався член,
Спочатку ти, хтива, перевершуєш усіх дівчат,
І наше жадання поступається твоїй розпусті.
Обійми перевершують плющ, а поцілунки — [стулені] мушлі,
І не зраджують обов’язку ні рука, ні язик, ні сідниці.
Після того як із тебе вилилася надто бурхлива втіха,
«Уже досить, — кричиш ти, Луціє, — уже досить!».
Навіщо ти перериваєш працю на півдорозі? Навіщо, дурна, опираєшся?
Почекай, Луціє, я ще не скінчив.
Проте, попри все це, офіційна радянська література оцінює Паннонія радше з консервативного боку, лише іноді виокремлюючи наведені вище приклади як винятки. Ось, наприклад, що сказано в третьому томі «Історії всесвітньої літератури» (1985): Головним філософським напрямом для Паннонія був гуманістичний раціоналізм, що виріс на ґрунті античного матеріалізму:
Не стверджуй того, чого не може осягнути наш розум.
Так чинив і Марон, так чинив і Гомер…
Як і всі неолатинські поети, Ян Панноній вдавався до запозичень з античних авторів. Але навіть у ранніх його творах, незвично зрілих для 16—17-річного юнака, виявляються оригінальне й гостре сприйняття світу, вразливість і меланхолія, що переходить у сарказм. Сенсуалізм Паннонія виявляється в першій елегії, де з великою напругою передано надію поета на зцілення водою джерела божественної німфи Феронеї в Умбрії. Свої гімни Панноній, єпископ Печський, присвячував язичницьким богам, просив зцілення від хвороб у Аполлона («До Аполлона»). Надзвичайно виразною є молитва Яна Паннонія про мир, звернена не до християнського бога, а до античного войовничого Марса. Світовідчуття Яна Паннонія було ближчим до еллінського, ніж до римського, що відрізняло його від більшості неолатинських поетів. Ретельно вивчивши грецьку мову, він перекладав латиною з «Антології», а також Плутарха, Демосфена, Гомера. З його перекладів Гомера зберігся уривок шостої книги «Іліади» — один із найдавніших гуманістичних переспівів великого поета давньої Еллади. Слава Паннонія у XV—XVI ст. ґрунтувалася на його епіграмах. У кількох із них, написаних із крайньою різкістю, Ян Панноній висловив симпатії Лоренцо Валлі, Помпонію Лету, Платині, Каллімаху — вільнодумним шанувальникам язичницької давнини, яких папа Павло II засудив на вигнання. Рим був для поета святилищем античної культури, а не храмом св. Петра, що видно з вірша «Рим — гостям». Ворожо ставився Печський єпископ до середньовічних забобонів і марновірства. Стоїцизм його часом дуже далекий від релігійності. Він зазнав також певного впливу неоплатонізму і переклав із грецької знамениту епіграму Птолемея:
Знаю, що я людина і що короткі дні мого життя.
Розумом же стежачи зоряні в небі шляхи,
Землі не відчуваю я під ногами, і ввижається, що із Зевсом
Я лежу на бенкеті, амброзійний п’ю кубок.
В елегії «До своєї душі», як і в інших віршах — «Про свою хворобу в таборі», «Скарги на хворобу», — відчувається туга душі, змученої мандрами й хворобою, що то віддається розпачеві, то блукає думками в зоряних сферах. Ці переживання людини, яка глибоко відчуває несправедливість богів і тягар своєї долі, що сягають грецьких зразків, водночас несуть у собі щось нове, що змушує подумати про вірші Леопарді. Відомість Яна Паннонія була такою великою, що, попри все, що сталося [прим. він брав участь у спробі державного перевороту і невдовзі після поразки помер], Матяш Корвін видав 1483 р. розпорядження зібрати епіграми поета. Однак його твори були видані лише на початку XVI ст. Павло з Кросно, який жив у Кракові, видав у Відні 1512 р. «Панегірик Гваріно», присвятивши це перше видання віршів Паннонія угорському меценатові Габору Перені. Краківський учень магістра Павла — угорський гуманіст Себастіан Мадій (Шебештен Маді) перевидав цей твір у Болоньї. Павло з Кросни вважав, що Ян Панноній не поступався поетам Давнього Риму. Видання елегій Паннонія вийшло у Відні (за участю краківських видавців) 1514 р., а 1518 р. Беат Ренан, друг Еразма, підготував у Базелі вибрані вірші поета. Вірші Яна Паннонія в листі до Іоанна Турзо високо оцінив Еразм. У «Похвалі вчених мужів» Іовій говорить про незгасну славу Паннонія. В епітафії, що належить перу Джан Баттісти Гваріні (сина Гваріно Гваріні), сказано, що поет був «прикрашанням Паннонії і найбільшим світилом нашого віку». «Життя Паннонія» написав італійський гуманіст Антоніо Бонфіні, історик при дворі Корвіна та Ягеллонів.
То чи був Панноній епікурейським письменником? Я думаю, що радше так, ніж ні. Звісно, не в такому сенсі, як Валла чи Каллімах. Навіть вони могли поєднувати епікурейські теми з платонізмом і християнством, а інші автори, такі як Платина чи Лето, були ще консервативнішими. На цьому тлі Панноній постає ще одним автором-еклектиком, який досить близький до епікурейського вільнодумства, хоч, можливо, й не так виразно, як міг би.