Автор тексту: Ill-Advised
Оригінал англійською мовою.
Джироламо Савонарола: «Апологетичні твори» (1490-ті).
Під редакцією та в перекладі М. Мішель Мульчахи.
Бібліотека I Tatti Renaissance, том 68. Видавництво Гарвардського університету, 2015.
9780674054981. xliv + 413 стор.
Інші авторські оглядові статті можна прочитати тут
Савонарола був домініканським ченцем, який діяв у Флоренції наприкінці XV століття. Я чув про нього й до прочитання цієї книжки, але мав лише дуже туманне уявлення про його діяльність. Я уявляв його собі як одного з тих надокучливих релігійних фанатиків, які страшенно бояться, що хтось і десь розважається. Ця книжка не надто змінила мою думку про нього в цьому сенсі, але вона робить його дещо симпатичнішим персонажем, ніж я думав раніше.
Найбільше в книжці мені сподобалася передмова перекладача, яка трохи довша, ніж зазвичай в виданнях серії ITRL. У ній міститься цікавий огляд кар’єри Савонароли, політичної ситуації у Флоренції та решті Італії, а також подій, що привели до його відлучення від церкви й страти. Спершу він уславився й здобув вплив як проповідник, захопившись пророцтвами; потім він використав цей вплив на громадськість, щоб давати поради як щодо внутрішніх справ Флоренції (наприклад, конфліктів між фракцією прихильників Медічі та їхніми противниками, яким тепер удалося реформувати конституцію на більш демократичних засадах), так і щодо зовнішньої політики (більша частина Італії перебувала у стані війни, і французи також втручалися в неї). Але значною мірою його турботи, здається, мали переважно релігійний характер: він закликав людей покаятися й відмовитися від мирських шляхів, розкоші та занепаду.
Що за придурок в’їжджає до Флоренції епохи Відродження й починає говорити людям щось, що по суті зводиться до того, що «забудьте про всю цю красу й пишноту, якими ви оточені, вам слід прагнути до ще більшого нещастя»? І що ще важливіше, які ідіоти ведуться на такі заяви? Але, гадаю, мене це не повинно дивувати; завжди є велика частина населення, яка добре реагує на авторитарні постаті, що закликають їх терпіти щось неприємне. Як такий самий незрозумілий недавній приклад можна навести всіх тих людей, яким, здається, подобається слухати, як Джордан Пітерсон каже їм прибрати у своїх кімнатах…
У будь-якому разі, якими б не були причини, ясно, що в Савонароли було багато прихильників. Ченці його монастиря обрали його своїм настоятелем, він уніс різні зміни до їхніх правил, зробивши їх суворішими, а життя ченців — менш приємним, і, ймовірно, не всупереч цьому, а саме завдяки цьому, до їхньої громади під його проводом приєдналося багато нових членів. Флорентійські миряни слухали його проповіді й дослухалися до його порад, а натовпи ревних маленьких хлопчиків ходили від дому до дому за його вказівкою, дошкуляючи людям, аби ті відмовилися від своїх марнославних звичок (с. xiii).
Зрештою саме його втручання в політику стало причиною його падіння, особливо коли він став надто незручним для папи (с. xiv); і, ймовірно, не сприяло поліпшенню ситуації те, що папою тоді був Родріго Борджіа, який, безперечно, є архетипом корумпованого й декадентського папи епохи Відродження. Це створює передумови для останніх кількох років життя Савонароли, з яких узято всі твори в цій книжці. Ми бачимо, як він дедалі більше впадає у відчай у своїх спробах захистити себе, з огляду на дедалі серйозніші кроки, яких папа вживав проти нього. Невеликим недоліком є те, що ми маємо лише твори Савонароли цього періоду, але не ті, на які він відповідав; однак передмова перекладача дуже добре подає контекст і підсумовує ті частини історії, які неможливо побачити безпосередньо у творах Савонароли.
Книга починається з листа, у якому автор відповідає на запрошення Папи Римського приїхати до Рима для розмови з ним. Савонарола намагається чемно відмовитися, не виявляючи при цьому явної непокори, і як виправдання наводить погане здоров’я, політичну нестабільність у Флоренції та побоювання, що його можуть убити дорогою до Рима. Але Папа Римський відреагував, заборонивши Савонаролі проповідувати доти, доки ситуацію не буде розслідувано й прояснено. Савонарола відповів довшим листом, у якому заявив про свою невинність у різних оманах і єресях, у яких його звинувачували.
Ще одним способом, яким вороги Савонароли намагалися послабити його, були організаційні зміни, що стосувалися його монастиря. Головним наслідком цих змін стало б розпорошення монахів Савонароли серед інших домініканських громад у Тоскані, нібито для того, щоб вони могли допомогти реформувати й їх, але на практиці — для послаблення їхнього впливу та запобігання проведенню будь-яких значущих реформ. Савонарола виступає проти цих змін в одному з листів (с. 31–33) і в короткому трактаті (с. 39–83). Мене не надто цікавили організаційні деталі його аргументів, але я легко міг погодитися з його головною думкою, а саме, що це спроба послабити його реформи, а не сприяти їхньому подальшому поширенню. Ще один цікавий аргумент, який він наводив, полягав у тому, що, згідно з канонічним правом, монаха не можна примусити до переходу від суворішого статуту до м’якшого (що запропонована реформа змусила б зробити для нього та його братство; с. 31).
Зрештою папа відлучив Савонаролу від церкви, але флорентійська влада підтримала його, і знадобилося ще кілька місяців та гнівних листів від папи, щоб домогтися його арешту й страти (с. xxviii). Тим часом він написав кілька останніх відчайдушних листів, стверджуючи, що його відлучення від церкви є необґрунтованим і, отже, недійсним, а також що ніхто не повинен зважати на вказівки папи в цьому питанні. Він зазначає, що не кожне розпорядження папи слід автоматично виконувати, оскільки деякі з них можуть бути несправедливими, а це може призвести до зловживань (с. 95). Він написав папі короткого, зворушливого листа в тоні грішника, що кається і шукає прощення (с. 101), але після того, як папа наказав його заарештувати, Савонарола відповів різкішим листом, у якому припускає, що Бог покарає папу за його несправедливість щодо Савонароли: «Блаженніший отче, не зволікайте з турботою про власне спасіння» (с. 107).
У цей останній період свого життя він також написав «Діалог про істинність пророцтва», який є найдовшим твором у цій книзі (ймовірно, займаючи близько двох третин тому). Співрозмовниками Савонароли в діалозі виступають «сім дарів Святого Духа», які постають у вигляді групи мандрівників із відповідними химерними іменами в стилі Старого Завіту.
Цей діалог був не зовсім нецікавим, але аргументи Савонароли на користь пророцтв мені видалися не надто переконливими. На запитання, чому він вважає свої пророцтва істинними, він пояснює це за допомогою аналогії (с. 123, 127): коли ви бачите лілію і бачите, що вона біла, ви не можете точно сказати, як і чому ви це бачите [у наші дні, з нашими сучасними знаннями в медицині та фізиці, ми можемо сказати трохи більше], але вам ясно, що вона справді біла. Так само йому та його співрозмовникам, як побожним християнам, ясно, що їхня релігія істинна, хоча вони й не можуть точно сказати, чому (с. 137). І те саме з його пророцтвами; він ясно бачить їх у своєму розумі, так би мовити. Я цілком готовий повірити, що він справді переживав свої пророцтва саме так, але він явно недооцінював здатність розуму обманювати самого себе…
Савонарола також зазначає, що пророцтва в певному сенсі не є чимось особливо незвичайним — наприклад, у Біблії їх чимало — і що його пророцтва не спонукали його передбачати або відстоювати щось, що суперечило б розуму чи вченню церкви (с. 131, 307), що вони справили благотворний вплив на інших людей (с. 217, 333–339), що його видіння зміцнили його власну віру та розуміння релігії (с. 195) і навіть таких не пов’язаних між собою сфер, як економіка та політика (с. 193), а також що його проповідницька діяльність поліпшилася в цей період (с. 243–245), тож малоймовірно, що все це походить від диявола, який намагається його обманути, або чогось подібного.
Він небагато говорить про предмет своїх пророцтв; вони, вочевидь, переважно належать до традиційного типу «кайтесь, грішники, кінець близько». Він стверджує, що розбещеність і аморальність, такі поширені всюди за його часу, є вагомим доказом того, що цей кінець настане радше раніше, ніж пізніше (с. 237–235). Він навіть користується нагодою, щоб кинути кілька шпильок на адресу папи (після опису церковної ієрархії він каже: «кожного разу, коли Бог гнівається і готується покарати злочини народів у найближчому майбутньому, Він забирає добрих вождів і дозволяє злим вождям правити ними»; с. 269). Він виголошує прекрасну гнівну промову проти церковників свого часу: «Хіба ці люди не грішать тяжчим гріхом, ніж ті, хто загинув під час потопу за своє блудодіяння? Хіба вони не перевершують нестримну хіть содомітів, а також підступність юдеїв і греків, яких уже було поглинуто й знищено?» (с. 285.) :)))
У відповідь на сумніви щодо правдивості його пророцтв він каже, що Бог рано чи пізно доведе істинність його передбачень у міру розвитку подій, а тому виносити судження до того моменту безрозсудно й передчасно (с. 307). Мені це видається типовим виправданням кожного самопроголошеного пророка, за яким, без сумніву, підуть звичайні викручування, коли його передбачення неминуче не справдяться. В іншому місці він каже, що його пророцтва фальсифіковані, недвозначні й усі записані (с. 241), тож, принаймні, мусимо визнати, що йому не бракувало самовпевненості.Він також уміщує розділ, у якому пояснює, чому слід ігнорувати його вирок про відлучення від церкви та вимоги щодо розпуску його монашої громади (с. 311—319), подібно до того, що він говорив у ранніших листах на цю тему.
У цій книжці я не знайшов нічого особливо примітного, але, попри це, вона виявилася доволі цікавою. Мені й далі не подобається фанатизм Савонароли, але, принаймні, він, здається, був щирим у своїх переконаннях і заплатив за це жахливу ціну, тож я йому співчуваю. Текст видавця на обкладинці добре це ілюструє: книжка «відкриває захопливий погляд на розум релігійного фанатика».