Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Решту авторських статей можна прочитати тут
Британський матеріалізм початку XIX століття представлений такими авторами, як Морган, Лоуренс, Карлайл, Белшем (із застереженнями щодо релігійності), Комб (також не без проблем), Елліотсон і Енглдью, і це не рахуючи ще безлічі дрібніших авторів, членів френологічних товариств, а також радикалів і утилітаристів на кшталт Бентама й Мілля. Цей період також цікавий тим, що для більшості республіканців і радикальних мислителів Британії, які симпатизували французьким ідеям та подіям революції на континенті, не менш близькою була і революція в США. Тим паче, що колоністи в Америці були буквально вихідцями з Британії й говорили тією самою мовою. Навіть найважливіший автор для радикального руху — Томас Пейн — і той був уже наполовину американцем. Тож на початку XIX століття культурний та ідейний зв’язок Лондона і Філадельфії був ще дуже міцним, і досі багато англійців їздили до США в пошуках нового життя (зокрема, там проводили свої досліди різні соціалісти-утопісти). Одного разу ми вже розглядали одного американського матеріаліста — Б’юкенена, і дуже часто згадуємо тут епікурейця-президента Томаса Джефферсона. Але цими прикладами матеріалістична традиція в США не обмежується. Навіть читаючи британських, а іноді й французьких матеріалістів 1810-20-х років, вони іноді цитують як авторитет у галузі психіатрії та фізіології мозку американського вченого на ім’я Бенджамін Раш (1746-1813). Він належить радше до епохи Просвітництва, і за віком був навіть старший за Дестют де Трасі; однак він пережив Кабаніса й продовжував працювати в перші десятиліття XIX століття, тож фактично Раш, як і Джефферсон, належить до періоду інтелектуального панування ідеологів, і він виступає з ними на одному боці, інколи навіть передбачаючи деякі їхні ідеї. Насправді Раш далеко не такий добрий, як його зазвичай змальовують, і він аж ніяк не послідовний матеріаліст, навіть більш релігійний, ніж Белшем. Але оскільки його завжди включають до списку американських матеріалістів, то його просто не можна було оминути.
Бенджамін Раш народився 4 січня 1746 року в невеликому містечку Байберрі в родині фермерів. Отже, він був уже корінним американцем, а не мігрантом з Англії. У шестирічному віці Бенджамін утратив батька, і всі турботи про родину лягли на матір. Ще через два роки Раша відправили до своїх родичів у Сісіл, де він здобув основи класичної освіти й блискуче опанував давньогрецьку та латину. Його успіхи вивчення класичних мов були настільки великими, що коли 1759 року він вступив до Коледжу Нью-Джерсі, то майже миттєво його закінчив, здобувши ступінь бакалавра гуманітарних наук усього у 14 років. До речі, пізніше він активно критикуватиме практику вивчення класичних мов, називаючи це безглуздою втратою дорогоцінного часу для навчання підлітків. Потрапивши на один із перших у США лекційних курсів з анатомії, Раш захопився медициною. З 1761 по 1766 рік він навчався під керівництвом доктора Джона Редмана в Пенсильванському університеті. Коли йому виповнилося 20 років, за пропозицією наставника Раш вирушив вивчати медицину до Единбурзького університету в Шотландії, де провів кілька років і здобув ступінь магістра та доктора медицини. Одним із учителів, які зробили найбільший внесок в освіту Бенджаміна Раша, був доктор Вільям Каллен, тож він також добре знав про медичні погляди Брауна й Гантера та активно їх популяризуватиме. Після навчання Раш рік працював у лікарні в Лондоні, потім пів року в Парижі, а тоді повернувся до рідної Філадельфії. Унаслідок навчання та європейської подорожі Раш вільно опанував французьку, італійську та іспанську мови, а також завів багато впливових знайомств на континенті. Наприкінці 1769 року Раш розпочав лікарську практику у Філадельфії, одночасно обійнявши посаду професора хімії в Коледжі Філадельфії (нині Пенсильванський університет), уперше засновану в колоніях. Після обрання до відродженого Американського філософського товариства 1768 року Раш обіймав посаду куратора товариства з 1770 по 1773 рік, секретаря в 1773 році та віцепрезидента з 1797 по 1801 рік. Зрештою Раш опублікував перший американський підручник з хімії (1770), кілька томів лекцій для навчання студентів-медиків, а також серію впливових патріотичних есеїв.
Працюючи в Лондоні, він познайомився й зблизився з Бенджаміном Франкліном (який і був засновником філософського товариства та прийняв туди Раша) та англійськими радикалами, зокрема з доктором Джоном Бостоком, другом знаменитого Прістлі. Нові знайомства сприяли розвиткові й зміцненню його республіканських поглядів, хоча ще далекого 1766 року, коли Раш лише вирушив на навчання до Единбурга, він був обурений видом 100 невільницьких кораблів у гавані Ліверпуля. І тому від самого початку конфлікту колоній із метрополією Бенджамін Раш став активним прихильником незалежності колоній. Він став активним членом організації «Сини свободи» і був обраний для участі в провінційній конференції, щоб направити делегатів на Континентальний конгрес. Вважають навіть, що сам Томас Пейн консультувався з Рашем під час написання брошури «Здоровий глузд» на підтримку незалежності. Уже будучи видатним лікарем і професором хімії у Філадельфії, Бенджамін Раш сміливо виступив проти работоргівлі. Він хвалив служіння «Чорного Гаррі» Хосієра, звільненого мандрівного проповідника, який супроводжував єпископа Френсіса Есбері під час заснування методистської церкви в Америці, але кульмінацією його діяльності стала брошура під назвою «Звернення до мешканців британських поселень в Америці про рабовласництво» (1773). У цьому першому з багатьох своїх нападів на соціальні вади свого часу він критикував работоргівлю, а також увесь інститут рабства. Раш доводив, що темношкірі від природи не є інтелектуально чи морально неповноцінними. Будь-які спроби наочно довести протилежне були лише спотвореним виявом рабства, яке «настільки чуже людському розумові, що моральні здібності, а також здібності розуму принижуються й стають млявими через нього». У 1774 році Раш був одним із головних організаторів Пенсильванського товариства сприяння скасуванню рабства негрів, президентом якого він стане в 1803 році. Щоправда, попри публічне засудження рабства, 1776 року Раш купив раба на ім’я Вільям Груббер.
Таким був Бенджамін Раш на момент початку революції в Америці — борцем проти рабства, ідейним просвітителем, визначним хіміком і одним із найавторитетніших лікарів країни. У 1776 році Раш стає делегатом від Пенсильванії на Другому Континентальному конгресі, і він підписав разом з іншими представниками колоній Декларацію незалежності (укладену Джефферсоном). Уже через багато десятиліть після цих подій, у листі до Джона Адамса (1811) він у похмурій манері описав підписання Декларації. Це була сцена «задумливої й жахливої мовчанки». Раш сказав, що делегатів викликали одного за одним, а потім вони похмуро вишикувалися попереду, щоб підписати те, що кожен вважав своїм майбутнім смертним вироком. Там само він розповів, що «ранкову похмурість» ненадовго порушив повний Бенджамін Гаррісон із Вірджинії, який сказав мініатюрному Елбриджу Джеррі з Массачусетса за столом підписання: «Я матиму велику перевагу перед вами, містере Джеррі, коли нас усіх повісять за те, що ми зараз робимо. Через розмір і вагу мого тіла я помру за кілька хвилин і буду з ангелами, а через легкість вашого тіла ви танцюватимете в повітрі годину чи дві, перш ніж помрете». За словами Раша, зауваження Гаррісона «викликало мимовільну усмішку, але невдовзі за нею настала урочистість, з якою було проведено всю справу». 11 січня 1776 року Раш одружився з Джулією Стоктон (1759-1848), дочкою Річарда Стоктона, ще одного підписанта Декларації незалежності. У них було 13 дітей, 9 із яких пережили перший рік життя. Один із його синів — Річард — згодом став членом кабінетів Джеймса Медісона, Джеймса Монро, Джона Квінсі Адамса, Ендрю Джексона, Джеймса К. Полка та Закарі Тейлора (у певний момент під час президентства кожного з них). Інший його син продовжив медичну традицію Раша й написав кілька впливових трактатів із фізіології.
Під час війни за незалежність Раш був головним лікарем американської армії (щоправда, лише кілька років, бо не дуже добре виконував службові обов’язки й був усунений). На ранніх етапах війни Раш опинився в центрі великого скандалу, критикуючи Вашингтона за некомпетентність і закликаючи до його усунення з посади генерала. Пізніше він передумав і вже вихваляв першого президента США як великий символ патріотизму та боротьби за свободу. У 1783 році його призначили до штату Пенсильванської лікарні, і він залишався її членом до своєї смерті. У 1787 році, будучи членом Законодавчих зборів Пенсильванії, Раш брав участь в обговоренні та ратифікації американської Конституції. Зокрема тому його вважають одним із «батьків-засновників» США.
Після перемоги у війні Раш вважав, що, хоча Америка й звільнилася від британського панування, «Американська революція» ще не завершилася. Як він висловився у своєму «Зверненні до народу Сполучених Штатів» 1787 року: «Американська війна закінчилася, але це аж ніяк не так у випадку з американською революцією. Навпаки, завершено лише перший акт великої драми». У цьому зверненні він закликав американців «вийти вперед» і продовжити боротьбу за прогрес в ім’я Америки. Та його власні погляди були більш ніж двозначними. Вище ми вже бачили, що, борючись за скасування рабства і навіть сприяючи організаціям чорношкірих американців, він водночас купив собі раба. Так само двозначними були і його наукові погляди, і його позиція щодо просвітництва мас. Наприклад, після революції Раш запропонував нову модель освіти для жінок з еліти, яка включала англійську мову, вокал, танці, природничі науки, бухгалтерський облік, історію та моральну філософію. Він відіграв важливу роль у заснуванні «Академії молодих леді Філадельфії», першого у Філадельфії вищого навчального закладу для жінок, що отримав офіційний статут. Здається, це навіть звучить непогано і в чомусь прогресивніше, ніж пересічна позиція чоловіків того часу. Однак це була дуже патріархальна інституція, пансіон для шляхетних дівчат, яких мали виховувати як майбутніх матерів і помічниць чоловіків. Раш не бачив особливої потреби в навчанні жінок метафізики, логіки, математики або передових наук. Він навіть хотів, щоб дівчата посилено вивчали Біблію, бо тоді буде легше підтримувати релігійність і серед чоловіків. Новий тип освіти для жінок з еліти значно розширився в постреволюційний період, оскільки жінки заявили про свою роль у творенні Республіки. Так виник ідеал республіканського материнства, що звеличував відповідальність жінок за виховання молоді в обов’язках патріотизму, благословеннях свободи та справжньому значенні республіканізму. Також Раш виступав проти спільного навчання хлопчиків і дівчаток.
З інших джерел теж видно, що Раш обстоював християнство в суспільному житті та освіті, а іноді навіть порівнював себе з пророком Єремією. Ще 16 липня 1776 року він скаржився на положення в конституції Вірджинії 1776 року, яке забороняло священнослужителям служити в законодавчих зборах. Сам він регулярно відвідував церкву Христа у Філадельфії й вважав Вільяма Вайта одним зі своїх найближчих друзів. Будучи завжди полемістом, Раш був залучений до внутрішніх суперечок щодо переглянутої Книги загальної молитви та розколу Єпископальної церкви від Церкви Англії. Він захоплювався пресвітеріанством, методизмом і унітаризмом. У листі до Джона Адамса Раш описує свої релігійні погляди як «поєднання ортодоксії та єресі більшості наших християнських церков». Раш боровся за створення товариств тверезості, а також за державні та недільні школи. Загалом Раш — типовий проповідник аскетичного й здорового способу життя. Він допоміг заснувати Біблійне товариство у Філадельфії (нині відоме як Пенсильванське біблійне товариство) і просував Американський союз недільних шкіл. Коли багато державних шкіл перестали використовувати Біблію як підручник, Раш запропонував, щоб уряд США зобов’язав використовувати її, а також надавав американську Біблію кожній родині за державний кошт. У 1806 році Раш запропонував вигравіювати напис «Син Людський прийшов у світ не для того, щоб губити життя людей, а щоб рятувати їх» над дверима будівель судів та інших громадських споруд. Раш навіть вважав, що Сполучені Штати — творіння Бога:
«Я не вірю, що Конституція була породженням натхнення, але я цілком переконаний, що Союз Сполучених Штатів у своїй формі та прийнятті є таким самим творінням Божественного Провидіння, як і будь-яке з чудес, описаних у Старому та Новому Завітах».
А вже значно пізніше, у 1798 році, після ухвалення Конституції, Раш заявив, що «єдина основа для корисної освіти в республіці — це релігія. Без неї не може бути доброчесності, а без доброчесності не може бути свободи, а свобода — це мета і життя всіх республіканських урядів». Його дружина, Джулія Раш, вважала свого чоловіка схожим на Мартіна Лютера через його палкі пристрасті, безстрашні нападки на старі забобони та гострий язик щодо ймовірних ворогів. Також відомо, що Раш допоміг Річарду Аллену заснувати Африканську методистську єпископальну церкву. У своїй автобіографії Аллен написав:
«…До цього часу ми вже бачили доктора Раша і містера Роберта Ралстона та розповіли їм про наше скрутне становище. Ми вважали благословенням, що Господь поклав у наші серця бажання побачити цих джентльменів. Вони пошкодували нас, зробили великі пожертви церкві, були дуже приязні до нас і дали поради, як нам діяти далі. Ми призначили містера Ралстона нашим скарбником. Доктор Раш багато зробив для нас публічно, завдяки своєму впливу. Я сподіваюся, що імена доктора Бенджаміна Раша та містера Роберта Ралстона ніколи не будуть забуті серед нас. Вони були двома першими джентльменами, які стали на захист пригноблених і допомогли нам збудувати дім Господній для бідних африканців, щоб вони могли поклонятися Богові. Тут почалося становлення і розквіт першої африканської церкви в Америці».
Усе це повертає нас до теми захисту чорношкірих. У збірнику його статей, виданому 1806 року, є навіть окрема утопічна історія — сон про рай негрів-рабів. Ці ідеї були навіяні читанням есе Томаса Кларксона про рабство. Раш пише, що ця тема так глибоко подіяла на нього, що переслідувала його навіть уві сні. Уві сні він опиняється в країні, що красою та впорядкованістю перевершує все бачене й прочитане. Країна населена лише неграми; вони мають веселий і щасливий вигляд. Підійшовши до гаю, де вони зібралися на богослужіння, Раш викликає раптовий жах, бо всі бачать, що він білий. Білий колір у всіх Божих створінь — це знак невинності, але для них, рабів, у людей він став знаком провини. Люди його кольору вирвали їх із батьківщини й прирекли на працю, покарання та смерть. Раш заспокоює їх, каже, що він друг і захисник. Старець упізнає його ім’я, обіймає й вводить до зібрання. Там пояснюється устрій цього місця: це «рай негрів-рабів», проміжне місце до Страшного суду, після якого вони сподіваються ввійти до вищих ступенів щастя. Вони дякують Богові навіть за земні страждання, бо через них уникли тих покарань, яких вільні й щасливі люди часто зазнають після смерті. Далі йдуть історії окремих рабів, де вони прощають своїх панів за пережиті жорстокості або читають повчальні уроки про те, як не слід чинити, адже на тому світі жорстокість буде покарано. Загалом у Раша є ще статті, сповнені в дусі утопічних казочок, із безглуздими ієрархіями тощо, в дусі Фур’є, що є по-своєму характерним символом епохи, але ми не будемо на цьому особливо зупинятися. Отже, здається, що він не лише на словах, а й на ділі допомагає їхнім організаціям. Однак, попри лояльність до чорношкірих, Раш відзначився в історії расизму. Розглядаючи випадок Генрі Мосса, раба, який утратив свій темний колір шкіри (ймовірно, через вітиліго), Раш схарактеризував чорношкірість як спадкове й виліковне шкірне захворювання, яке він називав негритюдом. Він писав: «Білі не повинні тиранізувати чорних; через їхню хворобу їм слід виявляти подвійну дозу гуманності. Проте білі не повинні вступати з ними в шлюб, бо інакше їхнє потомство заразиться цією хворобою… необхідно вжити заходів, щоб вилікувати цю хворобу». Окрім чорношкірих, Раш цікавився також здоров’ям корінних американців. Він хотів з’ясувати, чому корінні американці схильні до певних захворювань і чи мають вони вищий рівень смертності порівняно з іншими народами. Серед питань, які він порушував, були й такі: чи частіше вони бачать сни і чи сивіє їхнє волосся з віком. Його захоплення корінними народами випливало з інтересу до теорії про те, що соціологи можуть краще вивчати історію власної цивілізації, досліджуючи культури на ранніших стадіях розвитку, «первісних людей». У своїй автобіографії він пише:
«З огляду на три різні види поселенців випливає, що існують певні закономірності, які позначають поступ від дикого до цивілізованого життя. Перший поселенець майже за своїми манерами близький до індіанця. У другого індіанські манери вже значно послаблені. Лише в третьому виді ми бачимо завершену цивілізацію. Лише до третього виду поселенців доречно застосовувати термін «землероби». Під час опису голосів першого і другого поселенців справедливо згадати і про їхні чесноти. Їхні взаємні бажання породжують взаємну залежність; тому вони добрі й приязні одне до одного. Їхнє відлюдне становище робить відвідувачів приємними для них; тому вони гостинні до незнайомця».
Однак, з огляду на те, що вороги християнства часто використовували приклади індіанців, щоб показати, що бути доброчесними людьми можна й без Біблії, Раш напише цілу статтю з усіляким їхнім очорненням і приниженням, що теж виглядає вельми дивно й суперечливо. Блаженний дикун не такий уже й блаженний, вважає Раш, це вигадка французьких просвітителів. Тут його позиція навіть чимось передбачає консервативного романтика Шатобріана. Були в Раша й інші значні вади, але про них варто сказати вже в розділі з оглядом його психіатричних ідей.
Із позитивних моментів варто додати, що Раш вважав публічні покарання, такі як виставляння людини напоказ у колодках, поширені на той час, контрпродуктивними. Натомість він запропонував приватне ув’язнення, працю та релігійне навчання для злочинців, а також виступав проти смертної кари. Тому у своїх статтях на цю тему Раш активно цитував італійця Беккаріа і як позитивний приклад наводив скасування смертної кари в Тоскані за правління герцога Леопольда. 1790 року Раш став активним борцем штату Пенсильванія у справі створення першої державної в’язниці. Невдовзі його відкритий спротив смертній карі спонукав законодавчі збори Пенсильванії скасувати смертну кару за всі злочини, крім убивства першого ступеня. 1792 року Раш написав трактат про покарання за вбивство смертною карою, у якому виклав три основні аргументи:
I. Кожна людина має абсолютну владу над своєю свободою і власністю, але не над своїм життям.
II. Покарання за вбивство стратою суперечить розуму, порядку й щастю суспільства.
III. Покарання за вбивство стратою суперечить божественному об’явленню.
За рік до Французької революції, 1788 року Раша було обрано членом Американської академії мистецтв і наук, а 1791 року — членом Німецької академії природничих наук «Леопольдина». Приблизно тоді ж (1791) він став професором медичної теорії та клінічної практики в Університеті Пенсильванії. Але й якість його медицини була доволі примітивною: він виступав за кровопускання майже за будь-якої хвороби. Під час епідемії жовтої гарячки у Філадельфії 1793 року Раш лікував пацієнтів кровопусканням, хлоридом ртуті та іншими ранніми медичними методами, які фактично лише наближали багатьох пацієнтів до смерті (пор. Бруссе). Ідеї Раша щодо лікування жовтої гарячки відрізнялися від поглядів досвідчених французьких лікарів, які прибули з Вест-Індії, де щороку спалахувала жовта гарячка. Однак Раш здобув визнання за те, що залишався в місті й іноді лікував до 100 пацієнтів на день. Він допоміг населенню міста, переконавши Річарда Аллена попросити членів своєї Африканської методистської єпископальної церкви та інших вільних чорношкірих, які, як вважалося, менше потерпали від жовтої гарячки, ніж інші мешканці Філадельфії, надавати добровільну допомогу лікарям і похоронним бюро. Під час цієї епідемії Раш і сам захворів на жовту гарячку, хоча й одужав. Можливо, його найбільший внесок у медицину полягав у створенні державної аптеки для малозабезпечених пацієнтів (Філадельфійська аптека) та проведенні громадських робіт, пов’язаних із осушенням і зміною русла струмка Док-Крік, щоб усунути місця розмноження комарів, що значно скоротило спалахи черевного тифу й холери.
Навіть у ті часи багато лікарів уже почали відмовлятися від кровопускання — цього улюбленого методу колишніх учителів Раша, Томаса Сиденгема й Германа Бургаве (утім, остаточно довести неефективність кровопускання зможуть лише до 1830-х років). Особливо люто заперечував Вільям Коббетт. Він звинуватив Раша в тому, що той убив більше пацієнтів, ніж урятував. Зрештою Раш подав на Коббетта до суду за наклеп, вигравши справу й отримавши компенсацію в розмірі 5000 доларів і 3000 доларів судових витрат, які було сплачено лише частково до повернення Коббетта до Англії. Водночас практика Раша занепадала, оскільки він і далі пропагував кровопускання, яке почало втрачати популярність у США. Дехто навіть звинувачував кровопускання, проведене Рашем, у прискоренні смерті Бенджаміна Франкліна та Джорджа Вашингтона (хоча єдиним із лікарів Вашингтона, хто виступав проти кровопускань, був колишній учень Раша). Але він щиро вірив у те, що робить, тож Раш наполягав, аби йому самому провели кровопускання незадовго до смерті.
1794 року Раша було обрано іноземним членом Королівської шведської академії наук. За свою кар’єру він навчав понад 3000 студентів-медиків, і кілька з них після його смерті заснували на його честь Медичний коледж Раша в Чикаго. Серед його учнів був Валентайн Сіман, який уклав карту смертності від жовтої гарячки в Нью-Йорку та запровадив вакцину проти віспи у Сполучених Штатах 1799 року. Одним із його останніх учнів був Семюел А. Картрайт, згодом хірург Конфедеративних Штатів Америки, якому було доручено поліпшити санітарні умови в таборах навколо Віксбурга й Порт-Гадсона. Під час викладання в Університеті Пенсильванії одним із його студентів був майбутній президент Вільям Генрі Гаррісон, який відвідував у Раша заняття з хімії.
Як ми вже бачили вище, Раш був громадським активістом і аболіціоністом, а також одним із засновників Філадельфійського товариства для полегшення страждань в’язнів державних тюрем. Він також був засновником Дікінсонського коледжу (1783) в Карлайлі, штат Пенсильванія, і активно сприяв поширенню масової освіти. В основі системи мають стояти безплатні школи в кожному тауншипі або окрузі приблизно зі ста родин. Там дітей слід навчати читати й писати англійською та німецькою мовами, а також рахувати. Здібні й заможні діти зможуть переходити з безплатних шкіл до коледжів, а потім до університету. Головна ідея проєкту — пов’язати весь штат єдиною системою освіти. Університет готуватиме викладачів для коледжів, коледжі — учителів для шкіл, а школи — майбутніх учнів для коледжів і університету. Завдяки цьому Пенсильванія, на думку Раша, стане «однією просвіченою родиною» зі спільними граматикою, риторикою, філософією та громадянською мовою. Якщо придивитися, це дуже нагадує проєкт реформ французьких ідеологів у період створення Інституту Франції.
Але на цьому участь Раша в політиці не закінчувалася. Так, він активно підтримував Томаса Джефферсона на президентських виборах 1796 року, і хоча тоді переміг Джон Адамс, це не завадило новому президентові призначити Раша скарбником Монетного двору США (1797), на цій посаді він пробуде аж до самої смерті — всі останні 16 років життя. Ба більше, 1812 року Раш допоміг примирити Джефферсона й Адамса, спонукавши двох колишніх президентів відновити листування. Колись розділені політикою та політичним суперництвом, Джефферсон і Адамс зблизилися. Після смерті від тифу його поховали разом із дружиною Джулією на цвинтарі церкви Христа у Філадельфії, неподалік від місця поховання Бенджаміна Франкліна.
Батько американської психіатрії
З огляду на те, що Бенджамін Раш був, очевидно, християнським мислителем, постає запитання: чим же він такий цікавий для історії матеріалістичної думки? По-перше, він перебував під величезним впливом асоціанізму Девіда Гартлі і стимульної теорії Джона Брауна (первісного англійського аналога Бруссе), згідно з якою життя — це не вроджена властивість, а вимушений стан, підтримуваний безперервним подразненням тканин. Уже самі ці зв’язки роблять його автором, більш-менш близьким до матеріалізму. До того ж він відкрито критикував Ріда й шотландську школу здорового глузду, хоч і не зовсім за ідеалізм, а радше за хибні тлумачення самого здорового глузду як поняття. Але все ж сам факт такої конфронтації теж робить його принаймні тактичним союзником матеріалізму. По-друге, у нього є твір із дуже цікавим заголовком. 1786 року Раш виступив перед Американським філософським товариством із доповіддю на тему «Дослідження впливу фізичних причин на моральну здатність». Ця назва майже дослівно збігається з трактатом Кабаніса, який буде написано лише 16 років по тому. Насамперед у цій доповіді Раш розмежував теологічну «совість» і «моральну здатність» (moral faculty — силу духу, що керує волею до дії) і заявив, що ця здатність безпосередньо залежить від матеріальних, фізичних чинників. Крім того, він відокремив моральність від розсудку й зробив її категорією, пов’язаною з волею та активними діями:
«Метафізики вже давно сперечаються між собою про те, де саме міститься совість — у волі чи в розсудку. Цю суперечку можна розв’язати лише, визнавши, що воля — місцеперебування моральної здатності, а розсудок — місцеперебування совісті. Таємнича природа поєднання обох цих моральних начал із волею та розсудком — це вже тема, що не належить до предмета цього дослідження. Оскільки я вважаю, що чеснота і вада полягають у діях, а не в міркуваннях, і оскільки джерелом цих дій є не совість, а воля, я обмежу своє дослідження головно впливом фізичних причин на моральну здатність духу, пов’язану з волінням, хоча, як я доведу нижче, багато з цих причин діють також на совість. Стан моральної здатності виявляється в учинках, що впливають на добробут суспільства».
Але якщо медицина вже визнає, що пам’ять, уява й судження залежать від тілесних причин, а конкретно — від стану мозку, то чому моральна здатність має бути винятком? Тут Раш згадує і роль самого мозку, важливість його розмірів і консистенції, тілесну організацію та спадкові вади, зокрема розумові й моральні, — як умови, що впливають на стан моральної здатності. Часом він послуговується примітивною фізіогномікою, і складається враження, ніби він майже готовий френолог ще задовго до появи доктрини Галля. Здавалося б, визнання спадковості й використання таких аргументів роблять його жорстким біологізатором і детерміністом. Значною мірою так воно і є, але на відміну від френологів майбутнього, Раш усе ще сенсуаліст, і навіть із посиланнями на Локка (якого він називає оракулом, що вперше розкрив перед нами карту духовного світу!) він підтримує думку про те, що вроджених ідей не буває. За винятком справжніх хвороб, які трапляються не надто часто, мозок усіх людей загалом близький до норми й може погіршуватися під впливом зовнішніх чинників, але в цілому люди для Раша все-таки народжуються майже рівними. Людина може здаватися вродженим тупаком, але це буде радше наслідком украй убогого способу життя, відсутності сприятливих умов для розвитку (тому дикуни виглядають дурнішими, ніж жителі Європи).
Щоправда, Раш розуміє, що його доктрина може виглядати як аргумент на користь матеріальності душі, і тому намагається діяти обережно. Про те, якою є природа душі, він нічого не каже, хоча безсмертя, за його словами, помилково пов’язувати виключно з нематеріальністю, і тут він висловлюється, навпаки, зовсім не обережно:
«Матерія за самою своєю природою така ж безсмертна, як і дух. За допомогою тепла та сумішей їй можна надати різних форм; однак для її знищення потрібна та сама рука Всевишнього, що створила її. Я не знаю інших доводів, які доводили б безсмертя душі, крім почерпнутих із християнського об’явлення. Стверджувати, що душа безсмертна через її безмежну здатність до знань і щастя або через її страх перед знищенням, було б не розумніше, ніж заявляти, що океан безсмертний через його безмежну здатність уміщувати будь-яку масу води або що ми повинні вічно жити в цьому світі, оскільки боїмося смерті».
І все ж, попри такі сміливі випади та визнання авторитету Локка, читаючи його доповідь, неважко помітити, що Раш — це далеко не Гельвецій. Він не виводить мораль цілком із інтересу, задоволення та користі, і навіть зберігає «моральну здатність» як вроджений принцип (а-ля Гатчесон):
«Моральною здатністю я називаю здатність людського духу розрізняти добро і зло, або, іншими словами, чесноту і ваду, та робити вибір між ними. Це вроджений принцип, і, хоча його можна вдосконалити шляхом досвіду й роздумів, він не випливає ні з того, ні з іншого».
Щоправда, це не вроджена ідея, а радше певна вроджена здатність, локалізована в мозку й подібна до апріорних форм Канта. Основна частина цього тексту зводиться до переліку чинників, які можуть впливати на моральну або аморальну поведінку. Загалом у цій доповіді Раш подає перелік із сімнадцяти таких чинників. На людину впливають різні явища, пов’язані з кліматом, кількість і якість харчування, хвороби, лінощі, розлади сну, гігієнічні умови, навіть музика, запахи, вплив світла й темряви, а також і медичних препаратів (пор. думку Т. Ч. Моргана про те, як ліки змінюють природу хвороб і організм людей). Тому моральну поведінку Раш розглядає як предмет природознавства, а головно медицини. Відповідно, обговорюючи питання засобів боротьби з аморальністю, коли вона переростає в злочинність, він зазначає можливості медицини щодо таких вад, «з якими марно було б боротися читанням лекцій про моральність». Із того факту, що редукція моралі до фізіології веде нас до детермінізму, сам Раш робить висновок, що тим краще для моралі, адже це чудовий аргумент для розвитку гуманності, розуміння й прийняття людей такими, якими вони є:
«Отже, я перелічив головні причини, що чинять механічну дію на моральність. Якщо внаслідок спільної дії протилежних одна одній фізичних сил моральна здатність стає стійкою або якщо чеснота чи вада, зумовлені цими силами, створюють нейтральну якість, складену з того й того, я сподіваюся, це не поставить під сумнів істинність наших загальних припущень. Я лише згадав про дії простих фізичних причин.
[…] Учення про вплив фізичних причин на моральність, на щастя, розраховане на вияв милосердя до слабкостей наших ближніх. До здійснення цієї чесноти нас зобов’язують не лише мотиви, що випливають із науки, а й принципи християнства».
І хоча в центрі уваги Раша — фізичні чинники, він аж ніяк не ігнорує чинників соціальних, відзначаючи вплив на моральність різних ступенів суспільного розвитку, економіки (сільського господарства й торгівлі), державного ладу, професійних відмінностей. Він не оминає увагою вплив на моральність також і соціально-психологічних явищ, таких як наслідування, звичаї, співпраця, зазначаючи, що ця сфера відкриває широкі можливості для наукового дослідження. Відзначається і вплив звички на виховання вдач, а міркуючи про важливість звички, він залучає до своїх міркувань асоціанізм Гартлі. Але це вже деталі. Говорячи загалом, Раш не руйнує християнську мораль, а лише намагається дати їй медичний фундамент. Подекуди він навіть намагається довести, що атеїзм і матеріалізм — це розлади моральної здатності, тобто ушкодження мозку й хвороба. Але й у цьому все ж є своя користь, бо Раш показує, що навіть релігійний мораліст змушений визнати: моральне життя людини залежить від фізичної організації та матеріальних умов. Завершується ця промова теж дуже характерно: «Щаслива ера настане тоді, коли богослов і філософ обіймуть один одного й об’єднають свої зусилля для перетворення та щастя людства!».
Пізніше, 1799 року, Раш публікує «Три лекції про тваринне життя». Це курс лекцій, прочитаний у Пенсильванському університеті. Тут він формулює свою фундаментальну біологічну концепцію, засновану на теоріях Брауна, і люто атакує віталізм, тобто ідею про те, що в тілі є якась автономна «життєва сила» або незалежна нематеріальна душа, яка сама по собі підтримує біологічне існування. Від перших же сторінок він співає справжню оду фізіології як науці й намагається виправдати втрачену репутацію механістичного фізіолога Бургаве (учитель Ламетрі, на початку XIX століття вже всіма висміюється). Життя Раш визначає через тріаду: рух, відчуття і думка. Причому рух він навіть порівнює з теорією вібрацій або коливань Гартлі, але вважає цей термін менш вдалим. Досконале життя є поєднанням здорового здійснення цих трьох елементів. У цих лекціях він намагається пояснити життя через два типові для фізіології початку XIX століття параметри — чутливість і збудливість. Мораль, метафізика і навіть богослов’я пов’язані з людським розумом, а людський розум є частиною «animal economy», тобто тваринної/органічної економії тіла. Далі він стверджує, що тіло підтримується в живому стані не внутрішнім самодостатнім принципом, а дією стимулів на чутливість і збудливість. Стимулами є світло, звук, запахи, повітря, тепло, вправи, чуттєві насолоди, їжа, напої, кров, діяльність залоз, вправи розуму тощо. Це виглядає як майже повне зведення найскладнішого феномена до фізико-хімічної відповіді на стимули. Тож, якщо порівнювати з лекцією 1786 року, цей його текст виявляється ще ближчим до фізіологічного матеріалізму, хоча сам Раш знову люто від нього відмежовуватиметься.
Далі він розширює поняття стимулів. Гроші, суспільні розваги, любов до одягу, новизна, слава, любов до батьківщини, газети — усе це теж стимулює тіло й розум. З погляду філософського сенсуалізму тут важлива не лише роль органів чуття, а й загальний принцип, що людина формується враженнями. У пізнішій частині лекцій Раш відкидає вроджені ідеї і каже, що знання чуттєвих об’єктів походить від вражень. Він також стверджує, що дія людини залежить від впливу мотивів на волю, і заперечує самодетермінувальну силу волі. Воля не самопороджує дію; її визначають мотиви.
Найважливіший пункт — його антивіталізм. Раш відкидає «розумний принцип» Роберта Вайта, «медичну душу» Шталя, цілющі сили природи Куллена та життєвий принцип Джона Гантера. Він хоче пояснити життя не особливою містичною силою, а організацією матерії, здатної відповідати на стимули. Він навіть порівнює життя з дією годинника або корабля. Матерія не є живою сама по собі, але за певної організації та під впливом зовнішніх причин породжує життєві явища. Цю схему він поширює і на тварин. У тварин є серця, легені, мозок, нерви, м’язові волокна; вони зазнають впливу повітря, тепла, їжі, відчувають і підлягають дії подразливості. Раш визнає у тварин розуміння і пристрасті та наводить численні приклади з тваринного світу. Це підриває різкий картезіанський розрив між людиною і твариною. Навіть рослинне життя він пояснює через стимули. Насіння, за Рашем, не містить внутрішнього життєвого принципу в містичному сенсі; воно розвивається завдяки впливу стимулів на особливу здатність матерії. У розділі про приклади впливу географії на людину він навіть посилається на ідеолога Вольнея, Еразма Дарвіна та одного сумнівного матеріаліста-містика Стюарта (див. опис його ідей у нашій статті про Карлайла). Однак Раш розуміє, наскільки його теорія небезпечна. Тому наприкінці він різко атакує «стару епікурейську й атеїстичну філософію». Він стверджує, що визнання внутрішнього принципу життя в тілі відкриває двері до епікурейського й атеїстичного вчення про природу. А потім намагається подати свою теорію як зброю проти цього. У його теорії матерія не є самодостатньою, а отримала свої здатності від Бога. Виходить, що Раш будує потужну фізіологічну, антивіталістичну, сенсуалістичну й детерміністську модель людини, але потім проголошує, що все це має служити не матеріалізмові, а християнству.
«Найкращий критерій істинності тієї чи іншої філософської думки — це її здатність породжувати піднесені ідеї про божественну істоту і смиренні погляди на нас самих. Викладене мною вчення про тваринне життя розраховане саме на те, щоб справити такий піднесений вплив, оскільки воно віддає належне Всевишньому як світоправителю і доводить незаперечність його загального й особливого провидіння. Якщо ми визнаємо принцип життя в людському тілі, то відкриваємо двері для відродження старої епікурейської або атеїстичної філософії, що розглядає світ як керований принципом, який називають природою, і який вважався властивим будь-якому виду матерії. Викладене мною вчення підриває самі корені цієї омани; вважаючи продовження тваринного життя, так само як і його виникнення, наслідком безперервного вияву божественної сили й благості, воно приводить нас до думки, що все творіння підтримується точно так само».
У збірці його творів можна знайти кілька десятків окремих цікавих статей на найрізноманітніші теми, частина з яких уже описувалася вище. Є лекції про різновиди манії та фобії, які ми пропустимо, але найцікавіше звучать ті, що пов’язані з теорією медицини. «Прогрес медицини» (1801), як і випливає з назви, описує розвиток цієї науки за останнє століття, але вона не варта була б особливої згадки, якби не виокремлення постатей Прістлі і Лавуазьє як революціонерів у хімії, що послужили також справі медичної науки. Тепер настав час заново, з самих підвалин, переглянути всі розділи медицини й вивести їх на новий рівень. Але все це має бути пов’язане принципами. Спостереження без принципів — емпіризм; принципи без спостереження — порожня догматика. У цьому сенсі Раш хоче не «медицини фактів» і не «медицини систем», а експериментально-принципової науки. Власне цій темі була присвячена його стаття «Спостереження і міркування в медицині» (1791), де він уже поділяв лікарів, в античному дусі, на емпіриків і догматиків. Емпірики нібито керуються лише досвідом; догматики — лише міркуванням. Раш відкидає обидва однобічні шляхи й пропонує свій, серединний і діалектично складний, але все ж науковий і скептичний у своїй основі, з готовністю відкидати свої старі погляди в разі накопичення нових фактів. До цього також була написана стаття «Обов’язки лікаря» (1789), з звичним морально-повчальним аналогом клятви Гіппократа, але яка цікава відкритим засудженням месмеризму; і стаття «Вади й чесноти лікарів» (1801), де серед чеснот навіть окремо виокремлюється патріотизм. Ця тема взагалі часто присутня в усіх працях Раша, і він іноді навіть прямо підпорядковує космополітичні ідеали більш приземленим вимогам національних інтересів. Це типовий конфлікт теорії й практики, який Раш розв’язує практично в дусі Фрідріха Ліста.
У галузі медицини Раш переважно займався психічними захворюваннями. Його навіть вважають «батьком американської психіатрії». Уже значно пізніше, незадовго до своєї смерті, Раш опублікував один із перших описів і методів лікування психічних розладів в американській медицині — «Медичні дослідження й спостереження про хвороби розуму» (1812). Тут він спробував класифікувати різні форми психічних захворювань, висунув теорії про їхні причини та можливі методи лікування. Раш остаточно усуває з розмови про божевілля демонів, гріховність і суто духовні метання. Психічне захворювання для нього — це винятково соматична недуга, локалізована в кровоносних судинах головного мозку. Надмірне збудження або розширення артерій мозку призводить до спотворення асоціацій і марення. Він виступав за гуманніші психіатричні заклади й підтримував думку про те, що люди з психічними захворюваннями — це люди, які страждають на недугу, а не нелюдські тварини. Також Раш відстоював ідею «часткового божевілля», тобто того, що люди можуть мати різний ступінь психічного захворювання. Після того, як він побачив психічно хворих у жахливих умовах у Пенсильванській лікарні, то очолив успішну кампанію 1792 року за будівництво в штаті окремого психіатричного відділення, де пацієнти могли б утримуватися в гуманніших умовах (див. Пінель, Ескіроль). Усе це цілком відповідало його поглядам на гуманізацію утримання в’язнів у тюрмах. Однак тут знову виявилася його дивна подвійність, і тому, навіть попри гуманізацію лікувальних закладів, Раш був прихильником насильницької психотерапії. Як і багато лікарів того часу, він вважав, що кровопускання й активне очищення за допомогою хлориду ртуті є найкращими методами лікування божевілля, про що свідчить його твердження:
«Іноді важко переконати пацієнтів у цьому стані божевілля або навіть змусити їх приймати ртуть будь-яким зі способів, якими її зазвичай застосовують. У таких випадках мені вдавалося це зробити, щодня посипаючи кілька крупинок ртуті на шматок хліба, а потім намазуючи на нього тонкий шар масла».
Він вважав, що «примус» і «стримування», фізичне покарання, ланцюги й темниці, холодні ванни тощо, які були поширені тоді, цілком собі є розв’язанням проблеми. Це підтверджується бодай винайденням крісла для утримування пацієнта, з головним пристроєм для сенсорної депривації («заспокійливе крісло»). Оскільки Раш вважав, що багато психічних захворювань спричинені порушеннями кровообігу або сенсорною перевантаженістю, то він лікував їх за допомогою пристроїв, призначених для поліпшення кровообігу в головному мозку. За словами історика психіатрії Томаса Шаша, одним із найпереважніших методів лікування Раша було прив’язування пацієнта до дошки та її дуже швидке обертання доти, доки достатня кількість крові не приливала до голови. Він також помістив свого власного сина до однієї зі своїх лікарень на 27 років і тримав його там аж до смерті.
Раша іноді вважають піонером трудотерапії, яку можна зустріти вже в ранніших працях Пінеля. У «Хворобах розуму» (1812) Раш писав, що «було помічено, що чоловіки-маніяки в усіх лікарнях, які допомагають рубати дрова, розводити вогонь і копати в саду, а жінки, зайняті пранням, прасуванням і миттям підлоги, часто одужують, тоді як особи, чий стан звільняє їх від виконання таких робіт, марніють у стінах лікарні». Ба більше, Раш був одним із перших, хто описав синдром саванта. У 1789 році він описав здібності Томаса Фуллера, поневоленого африканця, який був блискавичним обчислювачем. Його спостереження згодом було описано в інших людей такими відомими вченими, як Джон Ленгдон Даун. Ще Раш був піонером терапевтичного підходу до лікування залежностей. До його праці пияцтво вважалося гріховним явищем і питанням вибору. Але Раш вважав, що алкоголік втрачає контроль над собою, і визначив властивості алкоголю, а не вибір алкоголіка, як причинний чинник. Він розробив концепцію алкоголізму як форми медичного захворювання й запропонував відучувати алкоголіків від залежності за допомогою менш сильнодіючих речовин. Іноді вважається, що саме він першим увів саме поняття залежності.
Якщо підбити певний підсумок, то варто визнати, що Бенджамін Раш — постать украй незручна для простої класифікації. Якщо розуміти матеріалізм суворо, як свідоме заперечення нематеріальної душі, провидіння, об’явлення та релігійної телеології, то Раш, звісно, не матеріаліст. Він християнин, мораліст, провіденціаліст, прихильник релігійного виховання, людина, яка прямо боїться «старої епікурейської й атеїстичної філософії» та намагається довести, що його фізіологія, навпаки, зміцнює віру в Бога. У цьому відношенні він стоїть не в одному ряду з Ламетрі, Гельвецієм чи Гольбахом, а радше серед тих релігійних лікарів Просвітництва, які хотіли поставити природознавство на службу моралі. З-поміж відомих авторів Раш найближчий до Прістлі. Але якщо дивитися не на його декларації, а на фактичну роботу його думки, картина стає іншою. Майже всі найважливіші сфери людського життя Раш перекладає з мови богослов’я й метафізики на мову тіла. Життя пояснюється не автономною «життєвою силою», а чутливістю, збудливістю та дією стимулів. Воля визначається мотивами, а не вільним самозародженням дії. Божевілля виявляється не демонічним вторгненням і не гріховним псуванням душі, а хворобою мозку, судин, збудження, асоціацій і тілесної економії. Пияцтво з пороку перетворюється на залежність, психічно хворий — на пацієнта, а моральна зіпсованість — на проблему медицини, виховання та соціального середовища.
Зрештою, намагаючись закласти медичний фундамент під християнською вірою, батько американської психіатрії лише підготував ґрунт для її остаточного демонтажу. Раш сподівався, що богослов і філософ зіллються в обіймах, але натомість фізіологія Просвітництва, ледь зміцнівши, впевнено поклала людську душу на анатомічний стіл, не виявивши там нічого, крім пульсуючих кровоносних судин.