ECHAFAUD

Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Написано 2020 року

Версія російською мовою

Решту авторських статей можна прочитати тут

Цикл «Антична філософія: гуманістична революція»:

• Вступ (Зенон Елейський і Нові натурфілософи: Левкіпп, Анаксагор, Емпедокл).
• Перша частина (контекст епохи Перікла) – ви тут. 
• Друга частина (Протагор і Продик). 
• Третя частина (Коракс, Тисій, Горгій). 
• Четверта частина (Антіфонт).

Більшість філософів, яких ми тепер розглядатимемо, лише на десять років молодші за Анаксагора та Емпедокла; це практично одне покоління, хоча насправді – їх розділяє ціла епоха. Часи, в які жили всі ці мудреці, це були часи «Греко-перської війни»; це часи виникнення повноцінної демократії на материковій Греції; це часи, коли політика греків вийшла на міжнародний рівень, а всередині самої Греції поступово згортається полісна автономія і назріває потреба в єдиній державі. Усі ці події також супроводжувалися небаченим досі проривом у всіх сферах мистецтва. Величезна кількість подій епохальної важливості (принаймні у свідомості самих греків) відбулася лише за проміжок 530-460 до н.е. (хоча я написав «лише», але за такий час встиг скластися й розпастися СРСР), а підсумком цих подій стало перетворення Афін на найбільший торговельно-ремісничий центр ледве не всього світу; тож не варто дивуватися, що саме тут зосередилася вся культура й філософія. Саме в цей час (тобто вже після 470-го) до Афін переїжджають філософи з Іонії (насамперед Анаксагор); та навіть старий Парменід прибуває до Афін у супроводі свого учня Зенона (і, за легендою, їх встиг послухати Сократ, бувши ще юнаком).

Так, Афіни стали практично столицею світу, а разом з цим, у внутрішньому житті Афін відбувалися відповідні зміни. Старі закони, засновані на консервативній моралі хліборобів-аристократів, уже перестали відповідати новим умовам життя; і поступово ці закони ліквідовувалися. А зі скасуванням родового права – втрачала владу і сама аристократія; таким чином демократи крок за кроком зміцнювали свою владу. Конфлікт аристократії і демократії був тим самим конфліктом міста і села (про який ми говорили у відповідному розділі – БУДЕ ПОСИЛАННЯ), а водночас також конфліктом прогресу і традиції, або на сучасний лад – лібералізму та консерватизму. Це стосувалося, зокрема, ідеологічної сфери. Але про який консерватизм і прогрес може йтися в рамках «космічної» натурфілософії, та яким чином ці теми можуть стосуватися нашої основної тематики? Необхідність брати участь у суспільному житті Афін та займати сторону у вищевказаній боротьбі – неминуче змушували філософів пильно розбирати питання людського життя, чесноти і моральності – іншими словами, етичні питання і питання державні. Звісно, цих проблем торкалися і раніше, як от ті самі «мудреці», так само, як і раніше існували подібні конфлікти. Як ми вже бачили, практично всі філософи до цього моменту були активними політичними суб’єктами. Але, тим не менш, тільки тепер етико-політичні питання стали питаннями спеціального філософського розгляду, а не повсякденної мудрості.

Контекст епохи: літературна критика, мистецтво, математика та астрономія

Але перш ніж перейти до нового етапу розвитку Італійської та Афінської філософії, ми повернемося назад, і спробуємо заповнити прогалини, яких припустилися тоді навмисно, щоб не відволікатися від першорядних цілей. По-перше, коли ми розглядали Анаксагора, то забігли дещо наперед, оскільки він був сучасником усіх тих філософів, яких ми тільки збираємося тепер розглядати, і це потрібно мати на увазі. Усе, про що ми говоритимемо в контексті так званої «гуманістичної революції», є також і контекстом життя Анаксагора. Його вважають вчителем не тільки для Перікла, а й для поета Евріпіда; а коли так, то само собою зрозуміло, що він був також і сучасником поетів Есхіла та Софокла. Оскільки поезія і драматургія до цього моменту почали працювати з ідеологією (і почасти з філософією), то для кращого розуміння грецького світогляду тих часів варто ознайомитися з творчістю цих знаменитих драматургів. Нехай статті про них випадають із циклу про історію філософії, але їх однаково варто було б переглянути (тим паче, що їхню творчість розглядають із погляду ідеології). Про мистецтво в широкому сенсі слова у нас була окрема замітка, і крім цього, окремим блоком ідуть статті про Геродота, найбільшого історика цього періоду, і Гіппократа, найбільшого медика. Про античну медицину в нас планується окремий цикл статей (поки що готовий тільки чорновий кістяк 4-х частин із 5-ти запланованих), але вже можна ознайомитися з попередньою версією. Цього періоду стосується тільки перша частина циклу. У майбутньому сюди буде додано ще статтю про історика Фукідіда, і цикл статей про науку в стародавній Греції. Усі ці блоки ще мають бути завершені та пов’язані між собою, і тоді ж буде переписана ця стаття.

Коли ми говорили про філософію Анаксагора, то ми сказали не все, що могли б, скорочуючи найсумнівніші, або просто другорядні моменти. Але тепер варто було б згадати, що дещо пізніше описуваних нами зараз подій, він вирушив у вигнання з Афін у місто Лампсак, і в цьому місті він опинився не просто так. Тут проживав його товариш, Метродор з Лампсака. Можливо сам Метродор до цього моменту вже помер, але це не означає, що тут не було інших товаришів з того ж кола спілкування. Вважається, що Анаксагор одним із перших почав говорити, що поеми Гомера говорять про чесноти і справедливість, і що тому Гомер певною мірою може вважатися етичним філософом (навіть Платон пізніше вважав, що Гомер був «софістом», і багато хто вважав його «мудрецем»). Тож Анаксагора можна вважати літературним критиком, і раз у літературі його цікавили етичні питання, то це робить його ще більш схожим на пізніх філософів «елліністичного» періоду. Так от, його друг Метродор також обґрунтовував цю думку, і вперше зайнявся висловлюваннями Гомера про природу, вбачаючи в ньому також і раннього натурфілософа. Метродор пояснював, що історії у Гомера, як і самі боги, розглядаються як алегорії, що представляють природні сили і феномени. Тож зі спроб Метродора починається традиція раціонального тлумачення міфів (міфографія). Іншим міфографом того ж часу був Стесимброт Фасоський, затятий супротивник Фемістокла, Перікла і всіх демократів, який прославився пасквілями проти лідерів демократичної партії. Мабуть, розтлумачуючи Гомера через свої алегорії, він шукав тут не стільки натурфілософію, скільки благочестиві ідеї. З навколо-літературних персонажів не менш важливим був Іон Хіоський (490-422), поет та історик, який був особисто знайомий з Есхілом і Софоклом. Він ставив свої власні трагедії, які не збереглися, і писав книги на філософські теми. Але збережені уривки дають тільки туманне уявлення про це, і дозволяють припустити, що він був піфагорійцем. Здебільшого він увійшов в історію як історик, який залишив книгу про своє рідне місто Хіос.

З цього ж міста походили два математики: Енопід Хіоський (бл. 490-420), Гіппократ Хіоський (бл. 470-410), яких ми не розглядали в розділі про піфагорійську школу, бо не факт, що ці математики були піфагорійцями. Енопід розробив зодіакальне коло і чергову версію календаря, але головне, що з нього почався поділ геометричних речень на задачі на побудову і теореми. Вважається, що Енопід першим став розв’язувати задачі на побудову за допомогою циркуля і лінійки. Енопіду приписують ще кілька думок у різних галузях: кажуть, що він давав пояснення розливу Нілу, вважав, що колись Сонце рухалося Чумацьким Шляхом, але потім зійшло з нього, і розглядав всесвіт як живий організм, душею якого був Бог. Кажуть також, що він вважав повітря і вогонь першими принципами Всесвіту. Основна наукова заслуга Гіппократа, учня Енопіда, у складання першого зводу геометричних знань. Він назвав його «Начала», заснувавши тим самим традицію, яку пізніше наслідували Евклід і багато інших учених. Гіппократ залишив також думку про фізичну природу комет і цілком адекватне пояснення спостережуваних «хвостів».

Були також і такі математики, як Брісон Гераклейський (бл. 470-400), що займається проблемою квадратури кола і числа Пі, а також деякими іншими питаннями про філософію і мову. Пізніше серед стародавніх греків вважалося, що Платон багато чого міг списати у Брісона. Феодор Кіренський (465-398), який міг бути учнем софіста Протагора, фігурує в діалогах Платона, як значний математик, хоча ми майже нічого про нього не знаємо. Були також і великі астрономи, які не вважалися математиками за «спеціалізацією». Серед них Клеострат Тенедоський (520-430), який міг перенести з вавилонської астрономії в грецьку знаки Зодіаку (пор. Енопід Хіоський). Клеострат побудував сонячно-місячний календар з восьмирічним циклом (октаетерис), виправлений згодом Метоном Афінським (460-390). 433 року Метон запропонував так званий «метонів цикл», покладений в основу грецького місячно-сонячного календаря. Метонів цикл – проміжок часу, що дорівнює 19 тропічним сонячним рокам, або 235 синодичним місяцям, або 6 940 добам. А 432 року ним був побудований на площі в Афінах гномон для спостереження сонцестоянь. Під його керівництвом були висічені з каменю оригінальні переставні календарі (парапегми). Метон склав парапегму, яка починалася з дня літнього сонцестояння, яке він спостерігав у 432 році до нашої ери. Метон ненадовго з’являється як персонаж п’єси Аристофана «Птахи» (414 р.). Він виходить на сцену з геодезичними інструментами і його називають геометром. Ну і також варто згадати про Євктемона (490-432), найближчого соратника Метона, який брав участь у роботі над зодіакальним календарем і вносив до нього деякі поправки.

Усіх цих персонажів ми ще переосмислимо в щось більш концептуальне, і, можливо, створимо окрему статтю, однак поки що доведеться обійтися простою констатацією їхнього існування, щоб було зрозуміло, що інтелектуальне життя Афін за часів Анаксагора та його сучасників-філософів було значно різноманітнішим та глибшим, ніж це здається на перший погляд.

Становлення демократії в Афінах

Подальша історія розвитку філософії, як Анаксагора, так і наступного покоління, тісно пов’язана з іменами політичних діячів – Фемістокла і Перікла. Навіть щодо дитинства Фемістокла збереглося свідчення, вельми симптоматичне для розглянутої нами «філософської революції». На відміну від інших дітей, Фемістокл обмірковував і складав промови. У цих промовах він або звинувачував, або захищав когось із однолітків. Коли під час подій 510-507 рр. відбулася демократична революція в Афінах, Фемістокл перебував у віці близько 17-ти років, і він цілком міг відчути все значення подій, що відбулися. Нова політична система відкрила шлях до влади тим людям, які раніше були позбавлені можливості її досягти. Серед таких людей був і незаконнонароджений громадянин Фемістокл. Для участі в нових політичних реаліях були потрібні вміння переконувати, виступати перед народними зборами, бути постійно на видноті – ті риси, якими володів молодий афінський політик, і які він культивував у себе змалечку.

Тут не буде зайвим згадати ще один важливий факт, який раніше ми випустили з розгляду. А саме, що Зенон Елейський разом зі своїми «апоріями» вважався батьком діалектики (методу ведення суперечки), а Емпедокл вважався батьком риторики. Згодом ми ще поговоримо про роль Емпедокла у становленні нових напрямів філософії, але поки що достатньо зауважити, що Емпедокл був демократом за переконаннями і жив у демократичному полісі (де творили такі поети, як Симонід та Епіхарм). Те, що Емпедокл був ритором, зовсім не дивно, оскільки він був також і поетом, ставив власні театральні постановки, тож постійно працював зі словом. Тож, цілком можливо, що це не випадкові збіги, і ще в минулому поколінні виникли всі необхідні передумови для розвитку нової філософії.

У 494-93 роках, у віці тридцяти років, Фемістокл став архонтом (а.к.а. «президентом») Афін. Перебуваючи на цій посаді, він провів епохальну реформу: а саме, він санкціонував спорудження нового порту в передмісті Пірей і спорудження величезного флоту, на який тепер робили більший наголос, ніж на традиційних піхотинців- гоплітів.

Але що таке гопліт?

Хоча раніше ми говорили, що «гоплітська революція» послабила позиції аристократів і відкрила шлях до прогресивних тираній, але з часом аристократія перебудувалася. Поліси V-IV ст. навіть у своїх аристократичних версіях були вже більш поміркованими, ніж раніше. Аристократія не могла більше виступати як винятково силовий блок (тепер і народ мав силу), і змушена була прислухатися до гоплітів. Але з точки зору навіть пересічного гопліта, торгово-реміснича культура виглядає занепадницькою, дегенеративною. Крамар, якщо він не воює і не працює в полях, стає жінкоподібним. Гопліт – це не простий солдат; і щоб стати гоплітом, потрібно обов’язково бути громадянином міста, а для цього необхідно володіти землею в межах держави. Таким чином, мислення гопліта неминуче дорівнювало мисленню сільського землевласника; і навпаки, землевласник мислив у межах гоплітського військового устрою. А оскільки аристократ – це також землевласник, то й для нього теж куди кращим здавалося обстоювати роль гоплітського устрою (до речі кажучи, ця спільність через «землю» впливає і на класову боротьбу; та й навіть за доби середньовіччя, феодал і селянин мали значно більше спільного, аніж вони обидва і мешканець міста, особливо в царині ідеології). Тому, якщо раніше військова реформа призвела до послаблення аристократії, то тепер можна сказати, що виникла «середня» аристократія з пересічних хліборобів, і їхнє мислення багато в чому збігалося з класичним мисленням знаті.

Та й більше того, від симпатій армії насамперед залежить політична влада партій. Тому рішення Фемістокла перенести більше ваги на флот було вдалим не тільки у військово-стратегічному плані, а й стало потужним ударом по політичній владі аристократії всередині міста. Усе це, звісно ж, не залишилося непоміченим; тому консервативно налаштовані громадяни єдиним фронтом виступали проти заходу Фемістокла, і вважали його тактичним провалом, доти, доки за 14 років не було здобуто знамениту перемогу під Саламіном. Усе це не історична модернізація, адже так само справу уявляли і самі древні. Наведемо свідчення Плутарха:

«Цим Фемістокл посилив демос проти аристократії і надав йому сміливості, оскільки сила перейшла в руки веслярів, келевстів і рульових. З цієї причини і трибуну на Пінксі, влаштовану так, що вона була повернута до моря, тридцять тиранів згодом повернули обличчям до землі: вони думали, що панування на морі породжує демократію, а олігархією менше обтяжуються землероби».

Щоб зрозуміти краще, як розвивалися політичні події епохи Фемістокла-Перікла, наведемо коротку хроніку основних подій:

• 490 до н.е. – перемога над персами при Марафоні, остання яскрава сцена в житті аристократичного гоплітського ладу. Події Марафону згодом згадуватимуться як «Золотий вік» усіма афінськими аристократами. А воєначальник Мільтіад стане символом цього «золотого століття». Тож часто можна буде чути нарікання, які починалися з фрази «А за часів Мільтіада».
  
• 483 рік до н.е. – десять років минуло від початку реформ Фемістокла, увесь цей час партія аристократів на чолі з Арістідом усіма силами перешкоджала проведенню реформи, але саме цього року боротьба загострилася до такої міри, що на референдумі поставили питання про вигнання (остракізм) одного з двох політиків, і народ ухвалив постановити вигнати Арістіда. З цього моменту Фемістокл отримує повну владу в місті.
  
• 480 до н.е. – афіняни зазнають поразки і змушені тікати з міста, якраз таки на свої кораблі, на «даремний» величезний флот (зберігши цим політичну незалежність від Спарти); і навіть більше того, завдяки флоту афіняни можуть диктувати умови Спарті, і від їхніх рішень залежить доля всієї війни проти Персії. Цього ж року Фемістокл здобуває морську перемогу біля острова Саламін і стає головною людиною в усьому Еллінському союзі, залишаючись першою людиною Афін.
  
• 479 до н.е. – битва при Платеях, греки остаточно перехоплюють ініціативу у війні; у свідомості греків це було щось неймовірне, бо вони завжди вважали себе відсталою околичною провінцією по відношенню до багатої і розвиненої цивілізації Сходу (про це прямо говорить Геродот). Величезна армія персів здавалася непереможною перед настільки малими силами. Здійснивши цей подвиг, відбулося ідеологічне зрушення в умах у всій Греції; частково воно простежується в поемах Есхіла і віршах Симоніда. Греки – це свобода, Персія – це царська деспотія.
• 478 до н.е. – раніше в загальногрецькому флоті першість (верховне командування) належала Спарті, таким було компромісне рішення союзників. Тепер спартанці перемогли в кількох морських битвах і відвоювали морський прохід до колоній (джерело хліба) у Чорному морі. З точки зору Спарти – всі цілі війни були досягнуті. Але Афіни вирішили продовжувати війну до повного звільнення Іонії, використовуючи свій флот (більшу частину від загального флоту). Спарта ж вирішила спиратися на гоплітський лад, і в разі чого знову оборонятися у себе вдома; до цього їх змушувала і внутрішня обстановка з постійним ризиком повстання рабів (ілотів). У загальному союзі назрів розкол, Афіни продовжили війну самостійно, створивши «Делоський морський союз». У рамках союзу, афіняни обирали щорічно десять еллінотаміїв для завідування союзною скарбницею, що знаходилася на Делосі, у святилищі Аполлона. Союз являв собою сіммахію (наступально-військовий альянс) на «вічні часи». Він розвивав торгівлю і забезпечував безпеку комунікацій, тому його підтримували купецтво і ремісники в усіх містах-учасниках, що також послаблювало аристократію і штовхало союзників іти по стопах Афін. Саме «спільна» скарбниця союзу стала значним джерелом фінансування культурного прориву в Афінах.
  
• 476 до н.е. – передбачаючи можливі розбіжності і ворожнечу в майбутньому з Афінами, спартанці заборонили жителям зводити навколо свого міста стіни (така ж заборона поширювалася на всі підвладні Спарті міста). Причина проста – відсутність стін – запорука сухопутної битви, в якій вирішує все гоплітський стрій, а у Спарти цей стрій був найсильнішим у Греції; до того ж греки дуже погано володіли облоговою технікою. Оскільки Спрата була головним центром всієї аристократії в Греції, ця вимога йшла пліч-о-пліч із локальною політикою аристократів (наприклад, в Афінах), з їхньою вимогою наголосу на гоплітському ладі; саме тому афінські аристократи, окрім іншого, були незадоволені й стінами. Але вони виправдовували це невдоволення впливом на моральне обличчя громадян (стіни виховують психологію боягузтва).
  

Усі знають, що Спарта найсильніший військовий поліс, і саме вони були головними винуватцями сухопутної перемоги при Платеях. Тому вимога зі стінами стосувалася взагалі всіх полісів, а не тільки Афін. Якщо хтось не згоден – його змусять силою, само собою. Але й тут не обійшлося без Фемістокла, який взяв особисту участь і в тому, щоб відволікти спартанців, щоб усе таки звести стіни. Ба більше – стінами був обнесений і порт Пірей, і навіть дорога, що з’єднує порт із містом. Таким чином Афіни, в разі облоги, змогли б постійно постачати місто продовольством з колоній, а в самому морі – зберігати тотальну перевагу, зосередивши на морських силах всі свої ресурси. Це була принципово нова тактика ведення війни в Греції.

Проте аристократи в Афінах були ще досить сильні, і 471 року Фемістокла виганяють з Афін шляхом всенародного референдуму. Афіни намагаються переорієнтуватися на союз зі Спартою і вести активну війну проти Персії, тоді як демократи намагалися навпаки, закріпити успіхи проти Персів, уклавши з ними мир, і готуватися до тривалих конфліктів із грецькою аристократією. Уже у вигнанні від Фемістокла вимагають повернутися, щоб він постав перед судом, а приводом стають стосунки з персами (багато дослідників кажуть, що це неправда, але вся його біографія, крім подій війни, свідчить, що звинувачення справедливе) і навіть бажання згорнути демократію і стати новим тираном (на піку слави й після стількох років правління це теж звучало вельми вірогідною ідеєю). В Афінах йому загрожує смертна кзань; тож поневіряння Грецією закінчуються для Фемістокла переїздом до Іонії, під пряму владу перського сатрапа.

Поколінню філософів, представлених Зеноном і Емпедоклом, у цей час виповнюється близько двадцяти років. Вони увійшли у свідомий вік під час домінування Фемістокла, і перемог, що вже відгриміли (до речі, навіть у Сицилії під час Греко-перської війни тривала паралельна війна з Карфагеном, точно така сама за значущістю), а раннє дитинство вони провели під час руйнування Афін персами. Ті, хто жив у самих Афінах – застали на власні очі рух від повної розрухи до «першого міста Греції». Минуло всього двадцять років радикальних перетворень Фемістокла, і звісно, консерватизм у суспільстві ще нікуди не зник. Щойно Фемістокла вигнали (не без активного впливу партії аристократів), Афіни немов повернулися до благословенного для аристократії «Доклісфенового часу» (Клісфен – лідер демократів під час революції 507 року). Тепер знову ареопаг, рада «шляхетних і найкращих», стала вершити вищий суд і вести державні справи; багаті землевласники знову потіснили на «належне їм місце» безрідних моряків і ремісників. Тепер першою людиною в місті став Кімон, син Мільтіада, найзнаменитішого зі стратегів, які здобули перемогу над персами під Марафоном (490 р.); під час тієї самої битви, з якою всі реакціонери пов’язували свій «Золотий вік». Щоб розуміти, наскільки Кімон був далекий від демократії, досить нагадати, що він був запеклим шанувальником, справжнім фанатом спартанців; до такої міри, що навіть сина свого назвав Лакедемонієм.

За таких сприятливих для консервативних ретроградів умов – до міста повертається трагічний поет Есхіл (до цього, за часів правління Фемістокла, він виїхав у регіон консервативної еміграції – на Сицилію). І ось, повернувшись 468 року, Есхіл програв на змаганні поетові Софоклу. Це сталося не просто тому, що сам час сприяв поразці консерватора Есхіла, ні, адже при владі в місті були якраз консерватори. Просто Софокл по-своєму був навіть консервативнішим, ще менш виходячи за межі кругозору неосвіченого селянина (дрібного землевласника), того суспільного класу, з яким багато в чому збігалася ідеологія аристократичних кіл (великих землевласників). Звісно, вибір між ними був важкий, про що говорять навіть джерела, тому що обидва поети були тими ще ретроградами, і тут перевагу на бік Софокла принесло тільки нововведення із введенням третього актора, а також бажання аристократів трохи загравати з масовим глядачем (перевагу Софокла забезпечило особисте втручання популіста-Кимона).

Усе сказане досі стосувалося людей, що належать до минулої епохи, які застали у свідомому віці початок греко-перської війни.

Тепер же настав час говорити про те покоління, яке народилося приблизно під час початку тієї війни, і які у свій свідомий вік увійшли під час торжества описаної нами аристократичної реакції. До нового покоління людей, до яких уже певною мірою належав і сам Фемістокл, належав також і поет Евріпід, якому до 465 року виповнилося п’ятнадцять років (майже свідомий вік). Розвитку різнобічних захоплень Евріпіда в чималому ступені сприяло те, що в Афінах, які перетворювалися потроху на культурний центр всієї Еллади, оселилося до цього часу безліч освічених людей, поетів і філософів, істориків і художників, з інших грецьких областей, і особливо з іонійських міст Малої Азії, що стали частиною «Афінського морського союзу». Духовне життя афінян ставало дедалі різноманітнішим і більш насиченим, розвиваючись у подоланні віджилих традицій та уявлень у міру того, як демос, відтиснутий на деякий час на задній план політичного життя, знову починає боротьбу за право вирішувати справи держави, а вожді демократії, і перший із них – Перікл, зосереджує навколо себе все «найбільш передове».

Евріпіда, як і філософів нового покоління, не могла не цікавити й не тішити та вирішальна битва, що її Перікл і його прихильники розпочали проти оплоту аристократії – Ареопага. Незадоволені політикою Кімона, демократи тільки й чекали приводу для нового виступу. Таким приводом стала пропозиція Кімона відправити загін афінських гоплітів на допомогу спартанцям (!), які опинилися в цей час у дуже скрутному становищі, у зв’язку з сильним землетрусом і повстанням рабів (ілотів). Це повстання, відоме як Третя Мессенська війна (поч. 464 р. до н.е.), швидко охопило всю Лаконію і Мессенію. Ілоти, покинувши поля, укріпилися на горі Ітомі, і спартанці ніяк не могли змусити їх здатися. Але прихід афінян не тільки нічого не змінив у війні, але спартанці навіть запідозрили афінян у змові з ілотами, і тим самим образили афінський народ, водночас із цим знищивши репутацію Кімона.

Скориставшись сприятливою ситуацією, прихильники демократії, і перший з них Ефіальт, перейшли в наступ на привілеї родової знаті, і вже 462 року народні збори ухвалили закон, що забрав у Ареопага більшу частину його колишніх прерогатив. А самому Кімону, підданому тепер остракізму, довелося піти у вигнання 461 року, тож політикою Афін знову керувала партія демократів, але вже під керівництвом Перікла (Ефіальта вбили аристократи незабаром після реформи)…

Буття визначає свідомість

Вище вже йшлося про те, що лідер демократії, Перікл – зосередив навколо себе всіх передових діячів культури. Але й сам він також був максимально освіченою людиною свого часу. Поступово Перікл зосередив у своїх руках усі справи поліса; він продовжував тіснити аристократію, прагнучи розширити права незаможних і незаможних громадян. Так, уже за кілька років, у 457-456 рр., посада архонта, що була раніше привілеєм виключно знаті, стала доступною для вільного громадянина будь-якого походження. Землевласницька аристократія вже не могла претендувати на те, що вона являє собою господарську основу суспільства. Хліб тепер був переважно імпортний, з колоній у Чорному морі; решту продуктів ввозили з усього Середземномор’я; таким чином, знать втратила не тільки політичну, а й економічну значущість для міста. Тепер не аристократам, а ремісникам, які виробляють масу промислових товарів на експорт, мореплавцям і купцям, що багатіють від цієї торгівлі, – тепер їм настав час їм вирішувати справи поліса і визначати його становище в Греції.

Зі зміцненням демократії став більш помітним відхід від багатьох традиційних уявлень і вірувань, що здавалися тепер застарілими архаїзмами для більш освічених афінян. Люди покоління Евріпіда були звернені своїми поглядами в майбутнє, оскільки Афіни – після перського розорення – все ще відбудовувалися, і їхній політичний вплив ще тільки повинен був досягти апогею; середньостатистичний афінянин все ще був бідний, але тим не менш – рівень життя зростав на очах, і ріс відчутно швидко, при чому вже не за рахунок землеволодіння. Консерваторам, які моралізували в дусі пуритан про чесну працю на землі, про сувору моральність і повагу до предків, можна було наочно уявити купців, які швидко багатіли, і розкіш самого міста, що зростала; заперечуючи сільський уклад і віддаючи перевагу місту, масовий афінянин заперечував водночас і архаїчну систему світовідчуття.

Про значення культурного повороту, що стався, свідчить той факт, що загальногрецька зірка театру Есхіл, за 4 роки після ліквідації влади Ареопага, написав знамениту трилогію «Орестея», суть якої виражалася в захисті Ареопага, культу предків, побожності, старої життєвої мудрості та в критиці торговельно-ремісничих прошарків, що збагачуються. Фактично Есхіл прямо виступив на боці реакції, і це мало не закінчилося для нього трагічно. Афіняни готові були закидати його камінням і навіть викликали на суд, який мав закінчитися найсуворішим звинуваченням, якби не заступництво одного з героїв перської війни, з яким Есхіл бився в одному ряду. Тільки повага до ветеранів війни врятувала Есхіла, і йому вдалося знову втекти на Сицилію. За цим епізодом можна оцінити весь масштаб у зміні парадигми. Допускаючи зворотне від моралі самого Есхіла – можна уявити собі запити суспільства того часу. Для афінян стало можливим піти проти авторитету дідів-ветеранів війни. Завершуючи цю тему, наведемо два свідчення часів початку Пелопонеської війни, де самі афіняни наголошують на особливостях свого поліса на тлі Спарти.

З ПРОМОВИ ПЕРІКЛА НАД МОГИЛАМИ ВОЇНІВ, ЯКІ ПЕРШИМИ ПОПАЛИ НА ПОЧАТКУ ПЕЛОПОННЕССЬКОЇ ВІЙНИ (бл. 431 р. до н.е.) – авторства історика Фукідіда

Кн. II, гл. 37. «Наш державний лад не наслідує чужих установ; ми самі скоріше служимо зразком для деяких, ніж наслідуємо інших. Називається цей лад демократичним, тому що він ґрунтується не на меншості, а на більшості (демосу). Щодо приватних інтересів закони наші надають рівноправність для всіх; що ж стосується політичного значення, то у нас у державному житті кожен ним користується переважно перед іншим не внаслідок того, що його підтримує та чи інша політична партія, а залежно від його звитяги, яка приносить йому добру славу в тій чи іншій справі; так само скромність звання не є перешкодою для бідняка в його діяльності, якщо тільки він може зробити якусь послугу для держави. Ми живемо вільним політичним життям у державі й не страждаємо підозрілістю у взаємних відносинах повсякденного життя; ми не дратуємося, якщо хтось робить що-небудь собі на втіху, і не показуємо водночас досади, яка, хоча й нешкідлива, та все ж пригнічує іншого. Вільні від усякого примусу в приватному житті, ми в суспільних відносинах не порушуємо законів головним чином зі страху перед ними, і підкоряємося особам, наділеним владою в даний час; особливо ж дослухаємося до всіх тих законів, які існують на користь скривджених і які, будучи неписаними, тягнуть (за порушення їх) суспільну ганьбу.

(38) Змаганнями і жертвопринесеннями, що повторюються з року в рік, ми даємо душі можливість отримати різноманітний відпочинок від трудів, так само як і доброчесністю домашнього облаштування, повсякденна насолода якої проганяє зневіру. Понад те, завдяки простору нашого міста, до нас з усієї землі стікається все, тож ми насолоджуємося благами всіх інших народів з такою самою зручністю, як якщо б це були плоди нашої власної землі.

(39) У турботах про військову справу ми відрізняємося від супротивників наступним: державу нашу ми надаємо для всіх, не висилаємо іноземців, нікому не перешкоджаємо ні навчатися в нас, ні оглядати наше місто, так як нас анітрохи не турбує, що будь-хто з ворогів, побачивши що-небудь неприховане, скористається ним для себе; ми покладаємося не стільки на бойову підготовку і військові хитрощі, скільки на притаманну нам відвагу у відкритих діях. Що стосується виховання, то противники наші ще з дитинства загартовуються в мужності важкими вправами, ми ж ведемо невимушений спосіб життя і, тим не менш, з не меншою відвагою йдемо на боротьбу з рівносильним противником. Ось доказ цьому: лакедемоняни йдуть війною на нашу землю не самі, а з усіма своїми союзниками, тоді як ми самі нападаємо на чужі землі і там, на чужині, без зусиль перемагаємо здебільшого тих, хто захищає своє надбання. Ніхто з ворогів не зустрічався ще з усіма нашими силами в усій їхній сукупності, тому що в один і той самий час ми дбаємо і про наш флот, і на суші висилаємо наших громадян на багато різних кампаній. Коли в сутичці з якою-небудь частиною наших військ вороги здобувають перемогу над нею, вони хизуються, ніби відбили всіх нас, а зазнавши поразки, кажуть, що переможені нашими сукупними силами. Хоча ми й охоче наважуємося на небезпеки, скоріше внаслідок байдужого ставлення до них, ніж зі звички до важких вправ, скоріше через хоробрість, притаманну нашому характеру, ніж запропоновану законами, усе-таки перевага наша полягає в тому, що ми не стомлюємо себе передчасно майбутніми поневіряннями, а піддаючись їм, опиняємося мужніми не менш, ніж наші супротивники, які проводять час у постійних труднощах. І з цієї, та з інших ще причин держава наша гідна подиву. (40) Ми любимо красу, що полягає в простоті, і мудрість без розпещеності; ми користуємося багатством як зручним засобом для діяльності, а не для вихваляння на словах, і зізнаватися в бідності у нас не ганебно, навпаки, набагато ганебніше не вибиватися з неї працею. Одним і тим самим особам можна у нас і піклуватися про свої домашні справи, і займатися справами державними, та й іншим громадянам, які віддалися іншим справам, не чуже розуміння справ державних. Тільки ми одні вважаємо не вільним від занять і праці, але марним того, хто зовсім не бере участі в державній діяльності. Ми самі обговорюємо наші дії або намагаємося правильно цінувати їх, не вважаючи промови чимось шкідливим для справи; більшої шкоди, на нашу думку, завдає те, якщо приступати до виконання необхідної справи без попереднього обговорення її в промові. Перевага наша полягає також і в тому, що ми виявляємо і найбільшу відвагу, і зріло обговорюємо задумане підприємство; в інших, навпаки, незнання викликає відвагу, а роздуми – нерішучість. Найсильнішими натурами повинні, по справедливості, вважатися ті люди, які цілком чітко знають і жахи, і солодощі життя, завдяки чому вони не відступають перед небезпеками. Так само, у стосунках людини до людини наші дії протилежні тактиці більшості: друзів ми здобуваємо не тим, що отримуємо від них послуги, а тим, що самі їх надаємо. Той, хто надав послугу, – надійніший друг, оскільки він своєю прихильністю до того, хто отримав послугу, зберігає в ньому почуття вдячності; навпаки, людина, яка отримала послугу, менш чутлива: вона знає, що їй доведеться повернути послугу, як обов’язок, що лежить на ній, а не з почуття вдячності. Ми одні чинимо благодіяння безбоязно, не стільки з розрахунку на вигоди, скільки з довіри, що ґрунтується на свободі. (41) Говорячи коротко, я стверджую, що вся наша держава – центр освіти Еллади; кожна людина може, мені здається, пристосуватися в нас до численних родів діяльності, і, виконуючи свою справу з витонченістю та спритністю, найкраще може домогтися для себе незалежного становища. Що все сказане не гучні слова з приводу теперішнього випадку, але справжня істина, доводить саме значення нашої держави, набуте нами саме завдяки цим властивостям.

Справді, з нинішніх держав тільки одна наша витримує випробування, щоб стати вищою за розмови про неї; тільки одна наша держава не збуджує обурення у ворогів, що нападають на неї, у разі поразки їх такими людьми (як ми), не викликає докору в підлеглих, що вони начебто підкорюються людям, які не варті володарювати. Створивши могутність, підкріплену ясними доказами і достатньо засвідчену, ми станемо предметом здивування для сучасників і нащадків, і нам немає жодної потреби ні в панегіристі Гомері, ні в комусь іншому, хто приносить хвилинну насолоду своїми піснями, тоді як істина, заснована на фактах, зруйнує викликану цими піснями уяву. Ми нашою відвагою змусили всі моря і всі землі стати для нас доступними, ми скрізь спорудили вічні пам’ятники вчиненого нами добра і зла. У боротьбі за таку-то державу поклали своє життя ці воїни, вважаючи обов’язком честі залишитися їй вірними, і кожному з тих, хто лишився живим, притаманно бажати трудитися заради неї».

«ВІДМІННОСТІ АФІН ТА СПАРТИ» (нібито з вуст третьої особи) авторства історика Фукідіда

Ви, мабуть, зовсім не взяли до уваги, що являють собою ті афіняни, з якими вам доведеться боротися, до якої міри вони в усьому відрізняються від вас. Афіняни люблять усілякі нововведення, вирізняються швидкістю в задумах і в здійсненні раз ухвалених рішень; ви ж, навпаки, прагнете того, як би зберегти наявне, не визнаєте нічого нового, не виконуєте на ділі навіть необхідного.

Далі, афіняни наважуються на те, що перевищує їхні сили, ризикують до нерозважливості, і надія не полишає їх навіть за критичних обставин, тоді як ви робите менше, ніж скільки дають змогу ваші сили, не довіряєте навіть надійним розрахункам і думаєте, що ніколи не позбудетеся небезпек. Афіняни рішучі, ви повільні; вони ходять у чужі землі, ви приросли до свого місця; віддаляючись від батьківщини, вони розраховують придбати собі що-небудь, ви ж боїтеся, як би, вийшовши з меж своєї країни, не завдати шкоди тому, чим ви володієте. Перемагаючи ворогів, афіняни переслідують їх якомога далі, а, зазнаючи поразки, дають відтіснити себе якомога менше. Понад те, своє життя афіняни віддають за свою державу так, ніби воно зовсім не належить їм; навпаки, духовні свої сили вони бережуть як невід’ємну власність, щоб служити ними державі. Якщо задуми їхні не вдаються, вони дивляться на це як на втрату свого надбання; якщо ж план їхній здійснився і вони придбали що-небудь, досягнута удача здається їм незначною порівняно з тим, що належить ще зробити. Якщо в якомусь підприємстві афіняни і помиляться, вони натомість плекають нові надії і тим заповнюють те, чого їм бракує. Володіння і надія на те, що вони замишляють, зливаються в одне ціле тільки в афінян завдяки тій швидкості, з якою вони прагнуть здійснити свої рішення. Так невпинно все життя працюють вони з напруженням сил і серед небезпек. Готівковими благами насолоджуються вони дуже мало, будучи постійно зайняті прагненням до придбання, і немає для них іншого свята, як виконати те, чого вимагають обставини; навпаки, на дозвільний спокій вони дивляться так само, як на стомлення без відпочинку. Тому, якби хто-небудь, бажаючи коротко охарактеризувати афінян, сказав, що вони народжені для того, щоб самим не мати спокою й іншим не давати його, він мав би рацію».

«І ось, лакедемоняни, коли така-то держава стоїть проти вас, ви все зволікаєте і думаєте, що тривалий спокій – це доля не тих людей, які своїми озброєннями не зневажають прав, але водночас виявляють явну рішучість не допускати порушення прав по відношенню до себе; ви ж вважаєте справедливим не заподіювати горя іншим і, навіть захищаючись, не шкодити нікому. Ви могли б здійснити це, і то навряд чи, в тому випадку, якби ви жили по сусідству з такою ж державою, як і ваша. Але за відносин, що склалися, ваш спосіб дії порівняно з афінським, як ми щойно показали, застарів. Тим часом у політиці, як і в мистецтві, взагалі завжди дають перевагу нововведенням. Поки держава в спокої, найкращі встановлення ті, які залишаються незмінними, але коли необхідність змушує людей до багатьох підприємств, тоді потрібні і багато удосконалень. Ось чому афінська політика, як заснована на великому досвіді, набагато більше носить характер новизни, ніж політика ваша».

Отже, в Афінах виникла нагальна потреба в освіті, у підвищенні культурного рівня, щоб відповідати статусу свого міста. Але в Греції не було того, що ми зараз називаємо «вищою освітою», масовий грек міг здобути лише загальну освіту в «гімнасії» і згідно зі звичаями він мав «пасивно» здобувати знання від постійного знаходження в колі старших. Філософія виявилася закритим знанням для небагатьох посвячених, вона була елітарним явищем; але саме філософія була аналогом сучасної «вищої освіти», і саме її тепер хотіли отримати молоді люди по всій Греції. За відсутності інституціоналізованих університетів їхню роль перебрали на себе філософи, які щойно вийшли з періоду свого власного навчання, та якраз вчасно постали на публіку – ними були філософи-софісти.

Продовження…