Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Написано року
Версія українською мовою
Решту авторських статей можна прочитати тут
- Серія оглядів на п’єси Евріпіда: Алкеста, Медея, Геракліди, Іпполіт, Андромаха, Гекуба, Благальниці, Геракл, Троянки, Іфігенія в Тавріді, Іон, Єлена, Електра, Фінікіянки, Орест, Вакханки, Іфігенія в Авліді, Кіклоп, Рес.
Із відомих нам п’єс Евріпіда «Орест» була останньою, поставленою автором ще за життя. З якоїсь невідомої причини того самого 408 року до н. е. Евріпід залишив Афіни й перебрався до двору македонського царя Архелая. Очевидно, македонському цареві лестило, що такий знаний і славетний драматург знайшов останній притулок саме при його дворі. Наприклад, Арістотель писав, що після того, як Евріпіда образив місцевий аристократ Декамніх, цар наказав відшмагати кривдника. Знатний аристократ постраждав через те, що образив чужинця! Дуже рідкісна подія за мірками того часу, яка чудово ілюструє значущість постаті Евріпіда. Живучи в Македонії, Евріпід створив щонайменше ще чотири трагедії, з яких повністю збереглося дві — «Іфігенія в Авліді» та «Вакханки». Драма «Архелай», названа на честь тезки царя — міфічного нащадка Геракла й засновника міста Еги, дуже сподобалася Архелаю, а її перша постановка відбулася біля підніжжя Олімпу в Діоні. Звісно, виникає запитання: навіщо Евріпід перебрався до Македонії на схилі літ? Можливо, тому, що в Афінах, де вже давно розпочалася кампанія проти вільнодумства, перебувати далі було неможливо. А може, він просто вирішив переселитися до міста, де зібралося чимало культурних знаменитостей, адже, крім нього, клієнтами Архелая могли бути історик Фукідід, художник Зевксіс, трагік Агатон, поет Херіл і скульптор Каллімах. За Галеном, при дворі македонського царя певний час перебував навіть син Гіппократа, лікар Фессал. Отже, причини переїзду могли бути цілком буденними — бажання опинитися в добрій компанії. Але Евріпіду не судилося довго тішитися їхньою присутністю, бо він помер менш ніж за два роки після переїзду. Історики можуть досить точно визначити дати формування легенди, адже Евріпід прибув до Пелли 408 року, а помер 406 року до н. е. Після смерті Евріпіда македонський цар відмовився видати його тіло для поховання в Афінах. Жителі рідного міста Евріпіда поставили кенотаф із написом:
«Могилою Евріпіда служить уся Греція, тіло ж його перебуває в Македонії, де йому судилося скінчити своє життя. Вітчизна його — Афіни й уся Еллада. Він користувався любов’ю Муз і тим здобув собі похвалу від усіх».
Тут ми розглянемо трагедію «Вакханки», написану на тему беотійських міфів. Її поставили на сцені лише 405 року до н. е., уже після смерті автора, разом із «Іфігенією в Авліді» та «Алкмеоном у Коринфі» (останній не зберігся). Тут використано міф про Діоніса, який прибуває на свою батьківщину до Фів, щоб установити там свій культ, але натрапляє на спротив царя Пенфея, що вважає новий культ аморальним. У боротьбі, що розгортається, Пенфей гине від рук власної матері Агави, яка впала у вакхічне шаленство. Вона з’являється на сцені з головою сина, насадженою на тирс. До Евріпіда цей сюжет розробляв Есхіл у трагедії «Пенфей», текст якої майже повністю втрачено. «Вакханки» стали єдиною збереженою грецькою п’єсою про Діоніса.
П’єсу відкриває поява Діоніса, який розповідає про свій індійський похід, побачені дорогою країни, власне фіванське походження від смертної жінки та спробу запровадити свій культ у рідному місті Фівах. Але місцевий цар не хоче йти на поступки богові, за що Діоніс має намір його покарати. Він зачарував жінок міста, які впали в безумство й вирушили до його бази на горі Кіферон, нібито для того, щоб справляти там оргії. Цих жінок і називають «вакханками», оскільки одним із імен Діоніса було ім’я «Вакх». Діоніс не знаходить нічого кращого, ніж довести Фівам свою божественність силою й приниженням. Не лише цар, а й практично всі мешканці Фів, чоловіки й жінки, — усі відмовилися визнавати Діоніса. Жінки вирушили на Кіферон проти волі, будучи зачарованими. З усіх фіванців добровільно святкувати прихід Діоніса вирішили лише двоє позитивних героїв більшості п’єс — Тіресій і Кадм. До того ж Кадм доводиться Діонісові рідним дідом по материнській лінії. Чоловіки, що лишилися в місті, обурюються, що їхні жінки вийшли з-під контролю, і мають намір повернути їх силою, після чого закувати в кайдани й тримати в темницях до одужання від божевілля (план гуманний і надійний, як швейцарський годинник). Діоніса-Вакха фіванці сприймають як чаклуна зі Сходу, який дурить жінок заради сексу. Головний мотив, що його викладають устами Кадма й Тіресія, — богів треба шанувати, як заповідали діди:
Так, перед богом марно нам мудрувати.
Перекази батьків, як час, старі,
І де ті слова, що їх зруйнують,
Хоч би в височині розуму ти витав?
Мораль тут очевидна: хоч би якими розумними були софісти, мудрість сотень поколінь усе одно сильніша. Цар Пенфей тому постає софістом; він не лише зневажає Діоніса, і не лише вважає всіх жінок ошуканими шльондрами, яких слід негайно покарати, — він наїжджає і на пророка Тіресія (що в усіх п’єсах закінчується погано), і буквально погрожує йому смертю, а його діяльність завуальовано називає шарлатанством:
Служити зібралися Вакхові! Діду, чи можу
Я шанувати старість, що втратила сенс?
Та скинеш ти плющ? Від тирса руку
Звільниш нарешті, старий?
Усе ти, Тіресію? Видно, знову хочеш,
Вводячи до фіванців бога, погадати
По птахах і за жертви взяти грошенят!
О, якби не сива голова
Тебе рятувала, посидів би ти
Тепер у кайданах, там, серед вакханок,
За оргії твої порочні!
Ні, той обряд, де жінкам подають
Сік виноградний, чистим не вважаю!
Дуже промовисто звучить і критика на адресу Пенфея від богобоязних героїв. Вони буквально звинувачують Пенфея в софістиці:
Коли розумний промовець і предмет
Уміло ним обраний — хай промовою плавною
Серця полонить. Ти ж, Пенфею, лише словом
Легко володієш, наче мудрий муж,
А розуму не видно в блиску твоїх слів.
А громадянин той шкідливий, коли, балакучий
І владою сміливий, сенсу він позбавлений.
І далі ще більше: герої нагадують Пенфеєві, що цар не може правити винятково одноосібно, що тиранія шкідлива для всіх, включно з царем. Не можна зовсім оминути й фрагмент, який, за легендами, цитував філософ Арістипп, коли тиран Діонісій змушував своїх придворних філософів убиратися в жіночі сукні.
Авжеж, жінок скромності навчати
Не Діонісова справа: це дар
Самої природи. Чиста душею
І в Вакховому не розбеститься танці.
Арістипп вирішив прийняти пропозицію тирана, посилаючись на чистоту своєї душі, тоді як Платон рішуче відмовився, пославшись на іншу цитату з цієї ж п’єси (див. далі).
Загалом Пенфей пішов війною на Діоніса й навіть узяв бога в полон. Утім, Діоніс навіть не опирався і, весело всміхаючись до стражників, які прийшли його заарештувати, просто вирушив до Фів. Його навіть не закували в кайдани. У Фівах його особисто допитує Пенфей. Щоправда, цар не розуміє, що перед ним справжній Бог, і думає, що це якийсь чарівник і жрець культу Діоніса. У їхній розмові є кілька цікавих місць. По-перше, Діоніс говорить максимально загадково, і це навмисне впадає в око як ілюстрація методів вербування в релігійні секти. Критика офіційного культу у виконанні Евріпіда? Чи, може, нам справді намагаються показати інтелектуальну перевагу Діоніса? Це важко вирішити, але сам факт такої сцени дуже цікавий. По-друге, Діоніс порушує питання еллінів і варварів і виступає на захист останніх:
Діоніс: Усі варвари вже вшановують його.
Пенфей: Розумом слабші за еллінів вони.
Діоніс: У чому іншому, а в цьому варвар вищий за грека.
Поговоривши ні про що й нічого не домігшись, Діоніс виривається з полону, влаштувавши пожежу в палаці. Взагалі сцени цієї втечі тягнуть на повноцінну аніме-екранізацію. Діоніс постає перед нами в подобі жіночного хлопчика з блідою шкірою. Увесь час, поки ми його бачимо, в повітрі витає його моральна й фізична перевага над усіма. При цьому він несерйозний, а поводиться як напівтрикстер, напівІсус. Він певен, що йому нічого не зроблять, і зі сміхом реагує на будь-яку загрозу, обрамлюючи це майже філософськими сентенціями:
Гнів його перенесу жартома я:
Мудрий має бути завжди спокійний.
При цьому Діоніс виявляється вправним чарівником на рівні скандинавського бога Локі. Коли йому в’язали руки, він наслaв на варту ілюзію, і насправді зв’язали ноги бикові. А коли під час пожежі виявили, що в’язень зник, то Діоніс створив свою ефірну копію, тобто клона, якого бачив лише Пенфей. Той накинувся на клона з мечем, але довкола бачили лише дивну картину, як цар завдає ударів у порожнечу. Виходить, від самого початку й до кінця до Діоніса ніхто навіть не зміг доторкнутися. Він просто змушував своїх ворогів чинити одну дурницю за іншою й спостерігав за цим збоку.
І ось, посеред пожежі, Діоніс знову звертається до Пенфея, намагаючись схилити того до визнання поразки. Але Пенфей знову відмовляється визнати нового бога й хоче вбити «чарівника». Тим часом, за доповіддю очевидців-фермерів, виявилося, що вакханки на Кіфероні займаються зовсім не оргіями, а натомість цнотливо проводять час у повному єднанні з дикою природою. З волі Діоніса вони дістали повне розмаїття продуктів, молока й чистої джерельної води. Картина ідилії змальовується в дусі міфу про Золотий вік. А коли фермери спробували захопити одну з жінок, щоб привести до царя, то Діоніс дарував жінкам практично невразливість, надприродні здібності й сили, за допомогою яких вони завдали найпотужнішої контратаки. У разі якщо війна триватиме, армія Фів не зможе зупинити вакханок. Але цар невблаганний, і навіть після почутого все одно хоче дати їм бій. Для нього це справа честі, він живе в патріархальній парадигмі, де його принизили жінки:
Всім оголоси, що ми йдемо в похід
Проти менад. Якої ще біди,
Коли над нами жінки глузують?
Діоніс востаннє намагається напоумити царя й від імені послідовника нового бога застерігає, що шансів у царя немає. Він радить укласти мир і принести жертви. Але цар і далі впирається:
І принесу. В ущелинах Кіферона
Я на жертву Вакху жінок переб’ю.
На це Діоніс пропонує привести вакханок у місто, без бою. Але цар проти й боїться, що це хитрощі, аби таким чином захопити місто. Тоді Діоніс пропонує непомітно привести царя до вакханок, щоб той спершу сам оцінив ситуацію. А точніше… під впливом чаклунства цар просто сам захотів подивитися, як вони там у п’яному чаді віддаються розпусті (насправді цього немає, але цар-то думає саме так). План Діоніса простий: він просто хоче заманити царя в пастку, раз уже той вирішив продовжувати війну. Але перед цим він вирішив ще й познущатися, і як маскування запропонував Пенфеєві переодягнутися в жінку. Їхній діалог також став прямим відсиланням до згаданої вище ситуації при дворі тирана Діонісія (навіть тут відсилання до бога). Якщо філософ Арістіпп прийняв вимогу, як вакханка, то Платон суворо відмовився «принижуватися», процитувавши саме наступний рядок Пенфея:
Пенфей: Потім… який убір ти мені вигадав?
Діоніс: По п’яти — пеплос, мітру — над чолом…
Пенфей: До вбрання ще щось додаси?
Діоніс: Так, у руку — тирс, небриду спустимо з плечей.
Пенфей: Ні, я не в силі вдягтися жінкою.
Та все ж Діоніс звів царя з глузду, змусив надягти сукню й урочисто вирушити в похід на Кіферон, та ще й наодинці. Там Діоніс загнав Пенфея в пастку й наказав жінкам розірвати його на шматки, причому опис розчленування дуже докладний, як для античної п’єси. Убила його власна мати, яка проігнорувала всі благання про пощаду й, аж піна йшла з рота, відірвала Пенфеєві голову. Мається на увазі, що вона була цілковито під владою Діоніса, тож про якісь її особисті риси тут говорити не доводиться: спритний ілюзіоніст Діоніс навіяв їй, ніби вона полює на епічного лева. З насадженою на спис головою армія жінок входить до Фів, мов тріумфаторки.
Тут ілюзія поступово спадає, і Агава бачить, що тримає в руках голову власного сина. Після глибокодумних висновків про правоту Діоніса, його жорстоку, але справедливу кару — Кадм звертається до публіки:
О, смертний! Якщо небо ти зневажив,
Поглянувши на цю смерть, у богів увіруй!
Діоніс проклинає не лише Аґаву, а й цілком богобоязного Кадма: вони мають стати Драконом і змієм, які будуть карою для багатьох греків. Жінки, які на перший погляд перебували під опікою Діоніса, теж були покарані, бо вони, як і сам Пенфей, відмовилися визнавати нового бога.
З цієї п’єси можна зробити висновок, що ближче до смерті Евріпід ще дужче схилився до консерватизму, посилив критику софістики й підтримав пропаганду релігійної побожності.