Трагедія “Андромаха”, датована приблизно 425 роком, тому вона хронологічно, як і трагедії “Медея“, “Геракліди“, “Гіпполіт” (а також ще не розглянуті нами “Гекуба” та “Благальниці”), – приблизно збігається за часом написання з п’єсою Софокла “Цар Едіп“, і повністю збігається з роком публікації комедії Арістофана “Ахарняни“. Чи є в п’єсах “Андромаха” та “Едіп” подібності? Практично жодних, адже Евріпід у своїй творчості посилює мотиви раннього Софокла, представлені ще в таких п’єсах, як “Трахінянки“; тоді як сам Софокл відходить від цих мотивів у бік наростання консерватизму, майже одразу після початку війни. Хоча не можна сказати, що певних мотивів консерватизму немає і в Евріпіда, він також частіше починає міркувати про доброчесних мужів, сміливих воїнів, відважної смерті, та важливість слухати пророцтва ворожбитів. “Ахарняни” ж зовсім відкритий анти-евріпідівський памфлет, про це ми поговоримо у відповідній статті.
Твір “Андромаха” розповідає нам про вдову Гектора, на ім’я якої названо саму п’єсу, – Андромаху, яка після поразки в Троянській війні опинилася в полоні у сина Ахілла (Неоптолема). Пізніше вона стала об’єктом переслідувань з боку дружини Неоптолема Герміони та її батька Менелая (до слова, це спартанський цар). Ще за твором Гомера ми знаємо, що образ Андромахи та Гектора був одним із найсильніших емоційних образів в античній драматургії, як вважається і серед літературних критиків. Сім’я Гектора славилася як зразкова сім’я взагалі. Тож, знаючи передісторію, публіка мала від початку бути досить прихильною до персонажа Андромахи.
На початку п’єси вона просить захисту у Фетіди і розповідає біля її вівтаря про свої пригоди. У деталях описується жорстокість ахейців під час розграбування Трої, як Андромаха народила Неоптолему сина, і як всі її останні надії, пов’язані з цією подією, впали під бажанням Неоптолема укласти шлюб зі спартанською царівною Герміоною. Батько Ахілла (Пелей) у цей час усе ще живий, і він займає царський трон на своїй землі. Але він начебто ігнорує те, що відбувається, і з погляду династичної логіки – цар Пелей мав би бути тільки за те, щоб його онук обзавівся зв’язком зі знаменитим родом Менелая; тому Андромаха отримує ворога навіть в особі Пелея й опиняється в повному оточенні, а її кращим другом є її рабиня (подумати тільки, рабиня – друг!); причому вдача в рабині знову тверда й височенна. “Щоб із царів хто не провідав, страшно, та й тебе-то шкода… Стережися: недобре щось задумали спартанці“.
Виявляється, спартанці дізналися про заховану подалі від їхніх очей дитину Андромахи від Неоптолема та вже розпочали пошуки, аби вбити його; тим часом Неоптолем відсутній, і від відчуття цілковитої безвиході Андромаха вирішує відправити рабиню до царя Пелея з проханнями про допомогу:
(Рабиня) Чим довгу відлучку панам
Я поясню?
(Андромаха) Чи хитрощів вчити
Тебе? Ти – жінка.
(Рабиня) Небезпечно дуже…
У Герміони занадто пильне око.
(Андромаха) Ось бачиш ти… У біді й друг із відмовою.
(Рабиня) Ні… почекай із докорами – до Пелея
Я все-таки піду… А якщо біда
Зі мною і трапиться – хіба варте
Так дорого рабині життя?
Це не перший випадок, коли Евріпід прямо ставить питання про те, що життя раба нічого не варте, незважаючи на те, що він відкрито оголошує рабів повноцінними людьми, раз у раз виставляючи їх на одному рівні з головними героями своїх п’єс. До того ж у цій же п’єсі Герміона відкрито оголосить про “азіатський” і “варварський” звичай кровноспоріднених шлюбів, які для цивілізованих еллінів неприйнятні, так само, як і діти Андромахи, народжені вбивцями її чоловіка. Не тільки “раби”, а й “варвари” з “азіатами” опиняються під роздачею еллінської цивілізованості. Хоча з іншого боку, сам Евріпід аж ніяк не симпатизував еллінам у сценах руйнування Трої. Тобто цілком можливо, що, граючи на публіку, він впадає в гіперболізацію спеціально для того, щоби відкрити друге дно й натякнути на негуманну “цивілізованість” еллінів. Це питання в “Андромасі” ще не розкрито. Шлюб Андромахи і Неоптолема висміюється через іронію, пов’язану з поєдинком Гектора й Ахіллеса; але загалом Неоптолем – традиційно позитивний персонаж, як і сама Андромаха, і тому їхній шлюбний союз не виглядає поганим.
З філософського погляду цікавим є озвучений Андромахою стоїчний мотив славної смерті – того, що твоє життя визначає саме “останній момент”, те, як ти будеш себе тримати на смертному одрі й те, які здобутки ти матимеш у наявності в цей момент:
Ні, нікого зі смертних не дерзай
Блаженним звати, доки не побачиш,
Як, день здійснивши останній, він зійде
У німе царство мертвих…
Спартанці таки знаходять дитину Андромахи і намагаються виманити її з храму, щоб не заплямувати себе вбивством жінки на його території. Материнські почуття таки перемагають і вона залишає храм, після чого Менелай фактично оголошує, що це був обман і дитина теж помре. Евріпід усіма силами намагається підкреслити, що це зло пов’язане зі спартанським походженням Менелая; причому його сентенції проти Спарти в цей момент навіть перевершують за прямотою всі завуальовані відсилання з “Гераклідів“:
Не варті ви щастя, ви, спартанці;
Рікою кров ви ллєте, до прибутку
Лише жадібні, з промовами між губ
Не тими, що в серцях. О, нехай би зовсім
Вас не було на світі…
В останню мить прибуває цар Пелей і рятує Андромаху, причому Менелай намагається перечити цареві на його ж землі, і, незважаючи на різницю у віці, навіть погрожує силою (звісно ж, не без додаткових згадок, що він спартанець, і що йому вже тісно у себе вдома). Тут Евріпід ще більше підсилює вже озвучений мотив, що всі біди ахейців від походу на Трою, а по суті, від жінки та її пристрасті. Але, що ще гірше, ця жінка – спартанка! І заради неї спартанський цар почав війну з Троєю, заради жінки, а так само і заради своєї похоті. Усе це озвучує Пелей особисто.
Зрештою Менелай відступає, сподіваючись пізніше повернутися й особисто обговорити все з Неоптолемом. Водночас Герміона “напоумляється” і розуміє, що даремно взагалі почала все це, тож тепер їй загрожує розправа за спробу вбити дитину Неоптолема. Вона заднім розумом навіть розуміє, що її діти все одно були б вищими за дітей Андромахи за правом крові, і тому не було сенсу створювати стільки проблем на рівному місці. Усі ці роздуми і страхи Герміона переказує Оресту, який прийшов по неї, бо вона була його нареченою ще до того, як заради династичних міркувань Менелай вирішив поріднитися з домом Ахілла. Орест має твердий намір взяти Герміону за дружину, і для цього збирається влаштувати засідку Неоптолему. Хитрістю (прямо у святилищі) з цілим натовпом озброєних людей Орест, не без великих втрат і після дуже важкої битви, убив Неоптолема, який воював один проти натовпу.
Здавалося б, ситуація катастрофічна, але Пелей отримує від своєї колишньої дружини Фетіди пропозицію стати безсмертним напівбогом як розраду за всі страждання (за втрату сина й онука), його рід тепер може продовжити лише син Андромахи, і їх відправляють під захист до іншого царя, а публічний похорон Неоптолема очорняє репутацію роду Атрідів і Ореста зокрема. Такий ось наполовину щасливий кінець. Рід Ахілла продовжує дружина Гектора.
Уже “Одіссея” (IV, 3-9) повідомляла про видачу Герміони заміж за Неоптолема, а післягомерівський епос знав Андромаху як його полонянку і наложницю. За іншою ж версією, Герміона ще до початку Троянської війни була заручена з Орестом або навіть видана за нього заміж під час перебування Менелая під Троєю. Коли останній, щоб заручитися підтримкою Неоптолема у війні, віддав йому за дружину Герміону, Оресту довелося відмовитися від своїх прав; повернути собі Герміону він зумів тільки після загибелі Неоптолема в Дельфах. Ця сюжетна лінія, судячи з пізніших свідчень, знайшла відображення в незбереженій трагедії Софокла “Герміона”. Однак участь Ореста в змові проти Неоптолема в Дельфах, так само як і конфлікт між Герміоною й Андромахою, а також втручання Менелая й Пелея є, за всіма ознаками, нововведенням Евріпіда.
Ідейно п’єса просто повторює мотиви того, що від людей похилого віку віє дряхлістю (див. “Геракліди”), що жінки за своєю природою злісні й мстиві тощо (див. усю творчість Евріпіда), і що спартанці – жахливі люди. Кумедно й те, що в усіх бідах хороших персонажів винен Аполлон, і його улюбленець (Орест) вчинив злочин просто в релігійному центрі Аполлона (у самих Дельфах).