Автор тексту: Friedrich Hohenstaufen
Написано в 2019 році
Версія російською мовою
Решту авторських статей можна прочитати тут
Цикл “Антична філософія: Формування канону“:
- Вступ (Фалес, Анаксімандр).
- Перша частина (Піфагор).
- Друга частина (Ксенофан) – ви тут.
- Третя частина (Геракліт).
- Четверта частина (Парменід).
- П’ята частина (Підсумки).
Коли згадують про “Елейську школу”, то насамперед згадують філософа Парменіда, найбільшого її представника, тому просто неможливо не згадати знаменитий мем:
Проте, заради справедливості, у Парменіда був знаменитий попередник, який, можливо, і не був його прямим учителем, але так чи інакше, він повинен був вплинути на Парменіда, а значить, і на вигляд всієї “Елейської школи”. Цю людину звали Ксенофан з Колофону (бл. 570-475 рр. до н. е.), який вже в античній історичній традиції малюється сучасником Піфагора. Таким чином він належить ще до перших поколінь філософів, до покоління “Мілетської школи“. Ксенофан точно так само народився в Малій Азії, в місті Колофон (прямо навпроти Ефеса, батьківщини філософа Геракліта, при чому обидва ці міста приблизно на однаковій відстані (бл. 60 км) від Мілета і Самоса). Так само, як і Піфагор, після перського вторгнення він утік на захід, хоча існує версія, що його могли вигнати з міста з внутрішньополітичних причин. Але на відміну від Піфагора він оселяється південніше, на острові Сицилія. Трохи пізніше Ксенофан візьме участь у заснуванні міста Елея (біля Неаполя), де також опиниться молодий Парменід, і де буде започатковано так звану “Елейську школу” філософії.
Часто Ксенофана зображують учнем піфагорійця Архелая (медика з Кротона), трохи рідше – учнем мілетця Анаксімандра. Безумовно, у Ксенофана можна виявити вплив того й іншого, але це не означає, що він обов’язково підтримував якісь стосунки вчитель-учень. Наприклад, Лаертський повідомляє, що він полемізував із Фалесом і Піфагором, тобто із засновниками обох шкіл. У всякому разі безсумнівно, що він знав усі сучасні йому вчення філософів, і створював власну школу вже в рамках цього контексту. Можливо також, що крім Парменіда, він мав певний вплив на філософа Емпедокла, про що ми ще поговоримо в наступних розділах. Але навіть у рамках “Елейської школи” вчення Ксенофана виглядає доволі унікальним.
У самій античній традиції Ксенофан вважається насамперед поетом. Він писав елегії, поеми, ямби, і вважається засновником жанру сатиричних віршів (“Сілли”). У своїх сатирах він викривав, наприклад, колофонську знать, яка, мовляв, розніжилася і стала корисливою, що призвело до анти-аристократичної тиранії, а зрештою до поразки від рук персів. Звідси й версія, що ображені володарі саме за це вигнали Ксенофана з міста. Як не складно помітити, вигнали його за консерватизм, про-аристократичну позицію. Але головною метою сатир була не політична критика, а критика релігійна. Це може виглядати дивним для консерватора, але Ксенофан жорстко критикував Гомера і Гесіода, основу традиційного виховання греків. Про це зберігся чудовий уривок із Плутарха:
“Ксенофан, через якесь низинне ставлення до сучасних йому філософів і поетів, написав безглузді сілли проти всіх філософів та поетів“.
Так, наприклад, нам відомо, що на нарікання майбутнього філософа, ще юного Емпедокла, про те, що знайти мудреця неможливо, Ксенофан на відповів: “Звісно, адже треба самому бути мудрецем, щоб визнати мудреця”. Зокрема відомо про його конфлікт із поетом-філософом Епіменідом (той самий, який за легендами заснув на 50 років і не постарів). Консерватизм Ксенофана відмінно ілюструє, крім історії з вигнанням з Колофона, його відкрита ворожнеча з поетом Симонідом під час перебування при дворі тирана Сіракуз. І навпаки, вважається, що Ксенофан вплинув на Піндара. Але ж конфлікт Симоніда та Піндара (буде окрема стаття) був одним із лакмусових папірців для оцінки світогляду людини загалом, і Ксенофан, очевидно, займає в цьому конфлікті консервативну позицію. Будучи послідовним у своїй консервативності, Ксенофан навряд чи прислужував тирану Сіракуз, і якщо він дійсно автор фрази “тиранів треба або рідше відвідувати, або частіше тішити”, то він явно намагався рідше відвідувати двори. Цим пояснюється той біографічний факт, що Ксенофан животів у відносній бідності.
До вже сказаного про його критику в бік традиційних Гесіода і Гомера необхідно додати, що Ксенофана з цієї ж причини часто вважали атеїстом. І він справді міг вважатися таким, але лише в античному розумінні цього слова; рівно так само атеїстами називатимуть майбутніх християн. У подальшому викладі ми побачимо концепцію вельми розвиненого метафізичного монотеїзму. Ксенофан заперечував лише багатобожжя, засуджуючи людей за те, що вони створюють богів за своєю подобою, або за подобою інших істот. Так, наприклад, Ксенофан вважав, що якби биків наділили розумом, то їхній власний Зевс мав би зовнішність бика. Але крім цього у Ксенофана і справді можна знайти слова атеїстичні, в тому плані, що його реформування релігія не вимагає ніяких ритуалів, а значить і жрецького стану з усіма їхніми храмами:
АРІСТОТЕЛЬ: Інше [риторичне запитання] ґрунтується на тому, що якщо тотожний наслідок, то тотожні й посилки, з яких він випливає. Прикладом може слугувати вислів Ксенофана про те, що ті, хто стверджує, що боги народилися, так і ті, хто стверджує, що боги померли, однаково впадають у нечестя. В обох випадках виходить, що в якийсь момент богів немає (Риторика. B 23. 1399 b 5). Елейцям, які запитали його, чи приносити їм жертви Левкотеї і чи оплакувати її, Ксенофан порадив: якщо вважають її богинею – не оплакувати, якщо людиною – не приносити жертв (Риторика. B 26. 1400 b 5).
ПЛУТАРХ: Ксенофан велів єгиптянам: якщо вони вважають Осіріса смертним, не вшановувати його як бога, якщо ж вважають, що він бог – не оплакувати (Про любов. 18. 12. 763 D). Правильно зажадав від єгиптян Ксенофан Колофонський: якщо вони визнають богів – не оплакувати їх, а якщо оплакують, то нехай не визнають богами (Про Ісіду і Осіріса. 70. 379 B). Натурфілософ Ксенофан, бачачи, як єгиптяни під час святкувань катують себе і співають трени [=скорботні пісні], до речі, нагадав: “Якщо вони боги – не оплакуйте їх, якщо люди – не приносьте їм жертв” (Про забобони. 13. 171 Е).
Однак тут ми бачимо, що він навіть засуджує атеїстів такою ж мірою, як і людей, які вірять у традиційні міфи. Це не крок у бік умовної “прогресивності”, а послідовний і продуманий, але все той самий консерватизм, що захищає традицію за допомогою усунення її найкричущіших вразливостей. Він обурюється на Гомера тільки тому, що той робить Богів надто аморальними, надто “земними” і людяними. Він критикує стару міфологію як інтелігент, з тієї причини, що вона силу ставила вище за розум; і з тієї ж причини Ксенофан критикував культ Олімпійських ігор.
“Мудрість набагато краща за силу людей і коней”.
Крім занять чистим мистецтвом і літературною критикою, Ксенофан написав епічні поеми історичного жанру: “Заснування Колофона” і “Колонізація Елеї”. Цей філософ досить багато для свого часу знає про культури різних народів світу. У тому порівняльному релігієзнавстві, яким він займається, вже можна побачити прообраз того теоретизування, яким займалися майбутні “софісти”. Тільки ось висновки, які на основі своїх порівнянь робили софісти, – вже зовсім інші. А поки що нас може цікавити тільки фіксація того факту, що ще до появи історика Геродота поінформованість греків про навколишній світ була досить великою. А інтереси Ксенофана в галузі історії та географії ставлять його в одному ряду з Гекатеєм Мілетським.
Натурфілософія Ксенофана
Поет, історик, філософ, літературний критик і політичний консерватор, Ксенофан увійшов в історію Греції насамперед своєю спробою релігійної реформи, що створила йому сумнівну репутацію в сучасників, але здобула велике майбутнє вже за доби поширення християнства. Перш ніж перейти безпосередньо до його оновленої теології, потрібно нагадати, що Ксенофан походив з Іонії, і тому не був чужий до питань натурфілософії. Хоча Ксенофан і критикував “усіх філософів і поетів”, сам він був і філософом, і поетом. Найвідомішим його твором стала філософська поема, відома під традиційною назвою “Про природу“. З усіх творів Ксенофана збереглося лише близько 40 достеменних уривків, з яких половина відноситься до названої філософської поеми, власне тому відновити його філософію в первісному вигляді неможливо, як це неможливо і по відношенню до Фалеса або Піфагора, та й багатьох інших ранніх мислителів. Але дещо все-таки відомо і підлягає відновленню.
У найкращих традиціях “Мілетської школи” стихійними першоосновами всього сущого він обирає землю та воду, хоча також інколи говориться про сухе та вологе. При цьому він визнає всі чотири стихії. Тут же, цілком у дусі Анаксімандра та Піфагора, визнається циклічність світу (порівн. Піф.: “Усе, що відбувається у світі, знову повторюється через певні проміжки часу, але що нічого нового взагалі не відбувається”); і постає ця циклічність у вигляді міфу про всесвітній потоп – усе гине, бо земля періодично занурюється у воду. Як докази цієї теорії слугують черепашки, знайдені в горах; відбитки риби і тюленів, знайдені в сиракузькій каменоломні тощо знахідки. Що цікаво, майже такий самий доказ є в Анаксімандра, навіть сама ідея з “спочатку затопленим світом” належить йому (і дуже нагадує Фалеса). Але в Анаксімандра ми ще не бачили зворотного шляху, там немає вторинного “затоплення”, хоча сама ідея про циклічність у масштабах цілого Всесвіту є і там. Зрештою, збереглися навіть античні свідчення, за якими Ксенофан міг проходити безпосереднє навчання в Анаксімандра.
Теорія про землю і воду, як про засади сущого, продовжується в ідеї, що саме життя, а так само з ним і душа – походять із землі і води, складаються з них. Але суміш землі з водою, яка трапилася сама собою, коли земля почала вперше вступати зі світового океану, породжує бруд, а отже, люди народжені з бруду. Це досить зухвала заява, яка, тим не менш, повністю узгоджується з міфологією, адже людина складається із землі та води навіть згідно з Гомером! Ця ідея вторить теоріям походження людства, яку ми знаходимо в шумерських міфах (що може бути черговим Вавилоно-Фінікійським впливом) і знову ж таки, вона була окреслена вже в Анаксімандра. У рамках все тієї ж Іонійської філософії пояснюється і походження неба, як випаровування з води, але тут додається те нововведення (в руслі ідей вже Анаксімена), що зірки – це хмари, які горять, наступний щабель розвитку стихії повітря. Ксенофан навіть вважає, що все, що виникає, підлягає загибелі, і що душа – це буквально дихання. Усе це демонструє значний слід “Мілетської школи” в думці Ксенофана. Але також чимало значить і те, що Ксенофана в якийсь момент захопили і продали в рабство, після чого викупили піфагорійці Парменіск і Орестад. Як покаже подальша історія розвитку ідей, філософія піфагореїзму ідеально поєднувалася з “Елейською школою”, і найімовірніше це зовсім не простий збіг. Як ми вже казали, неможливо було стати філософом в Італії, не пройшовши через вплив піфагорійської школи, що стала всюдисущою в цьому регіоні та вперше набула масовості. Найімовірніше, після свого переїзду, Ксенофан якийсь час перебував під їхнім впливом. Збереглися навіть відгомони думок, що видають нам стиль філософа Геракліта:
“Сонце щодня нове і для кожної місцевості своє”.
Але незважаючи на цю схожість, у контексті теорії зірок, ця фраза означає, що посеред дня якась випадкова хмара може запалитися і стати Сонцем, а до вечора вона гасне. І таких “сонць” протягом дня може бути кілька в усьому світі; у такому разі це вже щось мало схоже на теорії Геракліта. Те, що Ксенофан принципово заперечує наявність відкритої Піфагором порожнечі, і що він висміює Піфагора за теорію переселення душ, робить його (разом із Гераклітом), філософом, який значно віддалився від класичного піфагореїзму. Висміювання концепції переселення передано у Ксенофана дуже своєрідно:
Йшов, кажуть, він одного разу, і бачить – цуценя б’ють,
Жалістю охоплений, він слово таке прорік.
“Стій! Перестань його бити! У бідоласі
Душу я впізнав, вереску слухаючи її”.
Мабуть, для Ксенофана сцена побиття цуценяти не варта того, щоб проявити жалість, і захист тварини вартий висміювання. Це непогано доповнює уявлення про етичні погляди самого Ксенофана.
Монотеїзм, або пантеїзм Ксенофана
Отже, ми нарешті підійшли до головного нововведення і центральної ідеї Ксенофана, до його монотеїзму. Далі буде простіше навести сам оригінальний уривок про філософію Ксенофана. Цей фрагмент часто вважається пізнішою модернізацією (який неймовірно цілісно описує думки Парменіда, але ми все одно розглянемо його окремо), але загалом вірно відображає логіку реального Ксенофана. Кому ліньки читати це першоджерело, одразу після нього я даю коротке резюме:
Псевдо-Аристотель. Про Меліссу, Ксенофана, Горгія, гл. 3:
(1) Якщо щось є, – каже він, маючи на увазі бога, – то воно не могло виникнути. Справді, необхідно, щоб те, що виникло, виникло або з подібного, або з неподібного, але ні те, ні інше неможливе, тому що: (а) бути породженням подібного подібному личить не більше, ніж породити його (в однакових речей усі [властивості] тотожні й вони однаково ставляться одна до одної); (б) неподібне не може виникнути з неподібного.
(2) [Останнє] тому що якби зі слабшого виникало сильніше сильне, або з меншого – більше, або з гіршого – краще, або ж, навпаки, з кращого – гірше, то тоді суще виникло б із не-існуючого, що неможливо. Отже, через це бог вічний. (3) Далі, якщо бог – наймогутніше з усіх [істот], то йому личить бути одним, каже він. Бо якби [богів] було два або більше, то він уже не був би наймогутнішим і найкращим з усіх істот. Справді, кожен із багатьох, оскільки він бог, однаково був би таким. У тому-то й суть бога, і сила бога, щоб панувати, а не підкорятися, і бути наймогутнішим. Отже, оскільки він не володіє перевагою, остільки він не бог.
(4) Припустимо, що богів багато. Якщо при цьому вони в одному перевершуватимуть один одного, в іншому – поступатимуться, то вони не будуть богами, тому що божество за своєю природою не терпить над собою панування.
(5) Якщо ж вони рівні, то не володітимуть природою бога, тому що бог повинен володіти перевагою над усіма, а рівне не краще і не гірше рівного. Тому, якщо бог є, і якщо він такий, то він повинен бути тільки один. Крім того, якби їх було багато, то він не мав би сили [здійснювати] все, що забажає. Отже, він тільки один.
(6) Але якщо він один, то має бути всюди подібний: всюди бачить, [всюди] чує і [всюди] володіє іншими почуттями. В іншому разі частини його, притому що вони – частини бога, перебували б між собою у відносинах панування і підпорядкування, що неможливо.
(7) А якщо він усюди подібний, то має бути кулястим, бо річ не в тому, що він тут такий, а там ні, а в тому, що він усюди [такий].
(8) Якщо він вічний, один і кулястий, він і не нескінченний і не кінцевий. Справді, нескінченно – не-істота, тому що саме вона не має ні середини, ні початку, ні кінця, ні будь-якої іншої частини, а таким є нескінченне. Однак суще не могло б бути таким, як не-суще. [З іншого боку, бог і не скінченний], бо межувати один з одним [сущі] могли б тільки в тому разі, якби їх було багато, [а бог один]. Тим часом одне не подібне ні до не-сущого, ні до багатьох; оскільки воно одне, йому нема з чим межувати.
(9) Таке одне, яким він вважає бога, і не рухається і не нерухоме. Справді, нерухомо – не-істота, оскільки ні в неї не може переміститися інше, ні вона – в інше. Рухається ж те, що числом більше за одне, оскільки рухатися має одне в інше. Отже, ніщо не може пересунутися в не-сутнє.
(10) Бо не-сущого немає немає ніде. А якби відбувався перехід одного в інше, то єдине [числом] було б більше одного. Отже, внаслідок цього рухатися можуть два [сущих] або більше одного, а спочивати і бути нерухомим – ніщо.
(11) Але єдине і не спочиває, і не рухається, тому що не подібне ні до не-сущого, ні до багато чого. Згідно з усіма цими [аргументами], бог, оскільки він вічний, один, однорідний і кулястий, не може бути ні нескінченним, ні скінченним, ні таким, що спочиває, ні таким, що рухається.
Короткий переказ суті уривка: вже тут у нас з’являється «не-сутнє», інакше кажучи, «небуття», а інакше кажучи, «порожнеча», і ця порожнеча заперечується. Без порожнечі неможливий рух, а значить ніякого руху теж немає. Без порожнечі неможливий поділ на частини, а отже, і частин ніяких немає; а якщо немає частин, то нема чому рухатися відносно одна одної. І все це ціле – теж не може нікуди рухатися, інакше воно б рухалося «в щось», а це може бути лише нескінченна порожнеча (але порожнечі, як ми вже знаємо, не існує). З того, чого немає – не могло і нічого виникнути; а отже, Буття не виникало, отже, воно вічне. Аргументація Ксенофана йде по лінії «божественної досконалості», але тут я вирішив наголосити на фізичному боці аргументації, важливому надалі для «Елейської школи». Звідси ростуть ноги у критики порожнього простору, і тому це настільки ж важливо для аргументації, як і «божественна досконалість».
Бог – істота найкраща в усьому, а отже, він може бути тільки один, бо всі інші варіанти вже не роблять його найкращим з усіх, за самим визначенням, де йому може бути хтось рівний. Оскільки Бог та Буття – це одне й те саме, бо відсутність усередині Бога буття була б недосконалістю самого Бога, то виходить, що всі аргументи вище про рух стосуються і до нього теж. Виходить, що Бог нерухомий, не має частин, не виникав із чогось, і нічому не подібний. Це просто єдиний моноліт, що пронизує собою весь Всесвіт:
“Весь він бачить, весь мислить, весь чує”.
Принциповим є той факт, що Бог не дихає, бо йому нічого вдихати “ззовні”. Це підкреслює його відмінність від інших смертних, але може також натякати на те, що в нього немає душі. Замість цього нам кажуть, що він “цілком свідомість і розум”. Це неможливо підтвердити, але, можливо, Ксенофан розділяє душу і дух, маючи на увазі, що душею володіють тільки кінцеві, схильні до загибелі істоти. Цікаво, що за версією самого Ксенофана не можна стверджувати, що Бог “не рухається”; адже нерухомість є властивістю нескінченного, а нескінченність – властивістю нелюбимої ним порожнечі. Раз порожнеча це погано, а Бог не може бути забруднений чимось ницим, то заради того, щоб не бути на неї схожим, – Бог повинен бути скінченною величиною (і тому він – сфера, бо це найдосконаліша і рівновіддалена від центру фігура), за межами якої ніякої порожнечі немає. І тому він фактично нерухомий, оскільки порожнечі навколо немає (і рухатися нема в що), але потенційно він рухомий, і тому він все ж таки кращий за абсолютно нерухому і нескінченну порожнечу. Як ми бачимо, Ксенофан впав у протиріччя, з яких так і не знайшов виходу. Але сама аргументація на користь Єдиного Бога, і його гранична досконалість, не могла бути хибною; тому її Ксенофан приймає істиною незважаючи на внутрішні протиріччя.
У зв’язку з усім сказаним одразу напрошується запитання: можливо, перед нами вже оформлена система пантеїзму, в тому самому сенсі, в якому Спіноза проповідував власну теологію вже в Новий Час? Безумовно, так воно і є, Ксенофан пантеїст. Проблема тільки в тому (як і у випадку зі Спінозою), що в його аргументації важливіше, аргументи від аналізу природи, чи від аналізу божественного? В обох випадках домінує божественна аргументація. Пантеїзм зводиться до того, що Бог (залишаючись Богом, як окремою сутністю) “зрощується” з природою, пронизує її всюди, включно з такими її складовими частинами, як люди. Він не похідне від природи, а її владика. Це природа лише невелика складова частина божественного. І про те, що вже Ксенофан був пантеїстом – говорять самі античні джерела. Наприклад Секст Емпірик, коментуючи вірші про Ксенофана, каже що “бог іманентний усім речам”.
Загалом, Ксенофан – теологічний пантеїст, що мало чим відрізняється від радикального, філософського монотеїзму. Єдине, що в його системі поглядів дивно, і про це багато говорять пізньоантичні автори: його міркування про Буття загалом цілком суперечать його міркуванням про натурфілософію, де всі речі зазнають змін і гинуть. Звідси робиться висновок, що Ксенофан – філософ дуаліст, який визнає “два рівні” пізнання, на яких правомірні абсолютно різні підходи. Але детальніше про ці “два рівні” ми поговоримо в розділі про Парменіда. Для Ксенофана зауважимо тільки те, що він створив свою метафізику окремо від натурфілософії, а його пантеїзм є дуже невдалою спробою поєднати їх.
І незважаючи на всю цю догматичну позицію щодо відносного Бога і буття – цей філософ може бути одним із перших скептиків в історії. Псевдо-Гален навіть вважає, що Ксенофан не мав жодного догматичного висловлювання, крім висловлювань про природу Бога. Справа не тільки в релігійному скептицизмі, що безумовно було сильним актом сумніву, а й у відкритій позиції, яка вимагає обережності у висловлюваннях:
Із жартом на вустах він засуджував сміливі домагання інших, і виявляв власну обережність: мовляв, істину знає лише бог, а “в усьому лише здогадка буває” (Арій Дідім). Парменід і Ксенофан, хоча й у менш витончених віршах, ніж Емпедокл, проте теж у віршах, немов розгнівавшись, обсипають лайкою зухвалі домагання тих, хто насмілюється стверджувати, що вони щось знають, хоча нічого знати не можна (Цицерон).
Можливо тому Ксенофан був одним із небагатьох античних мислителів, який заперечував астрологію та мистецтво ворожіння. У будь-якому разі, у Ксенофані ми бачимо філософа, який чудово обізнаний із традицією Мілету та піфагорійського союзу, адже лише знаючи про них, він може виступати проти. Але одна справа виступити проти, залишаючись у рамках тих проблем, що вже були поставлені – і зовсім інша, самому поставити абсолютно нову проблему, і вирішити всі старі питання вже через призму нового погляду. Ксенофан не став міркувати про протилежності, відношення матерії і духу, про причини руху тощо, він вчинив найрадикальнішим чином, і вирішив розібратися, що з себе представляє Бог. А знаючи, що таке Бог – можна вирішити всі інші проблеми натурфілософії, відразу відрізавши зайві гіпотези. Таким чином Ксенофан – це теологічна реакція на чисту філософію і натурфілософію.